Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 36 страниц)
– Єпископ Конрад, – сказав, поміркувавши, староста Танненфельд, – виставить усю свою хоругву. Посилену гуфами з Гродкува і Отмухова. Разом сімдесят списів.
– Місто Вроцлав, – взявся в боки Йорг Рейбніц, – дасть сто п’ятдесят вершників. А що Свидниця?
– Місто Свидниця, – гордо заявив Оппельн, – неабияк причинилося до перемоги під Крацау. Раз тепер його милість князь Ян обіцяє вікторію, яка затьмарить Крацау, то й Свидниці там забракнути не може. Так легко затьмарити себе ми не дамо, ані стерти зі сторінок історії. Свидниця виставить сто п’ятдесят коней добірної кінноти під командуванням пана підстарости Стоша. Ми всі у Свидниці раді будемо побачити гуситів розтертими на порох. Але перше, може, хай нам його милість князь Ян оприявнить, у який же то спосіб він наміряється оце розтирання вчинити.
– По-перше, вчиню це силою, – з місця випалив Ян Зембицький. – З того, що ви тут сказали, я обрахував нашу потенцію десь на тисячу кінних, зокрема й триста коней важкоозброєного лицарства. Краловець має чотири тисячі піших і лише двісті вершників. А позаяк лицар в обладунку десяти піших хирляків вартий, перевага на нашому боці. По-друге, ми покінчимо з ними у такий самий спосіб, як і під Крацау. Нападемо із засідки на похідну колону. Попередньо зробивши так, що вони підуть тудою, де ми на будемо на них чекати.
– І якою, – підняв брови Оппельн, – методою ми це зробимо?
– Є в нас така метода.
* * *
Великий стінолаз, який скрекотів і метався біля вікна замку в Нисі, здивував вроцлавського єпископа Конрада, однак і єпископ, треба визнати, здивував стінолаза не менше. У своїй палаті, під охороною, він не віддавався, як на диво, ні оргії, ні пиятиці, ні азартним іграм. І не відсипався після оргії, пиятики або азартних ігор. Ні. Він читав. Присвячував час читанню.
Впущений стінолаз швидко трансформувався в людську постать. Кинув оком на книгу, яка лежала на пюпітрі. Покрутив головою, практично безмежно вражений. Мало того, що це було Святе Письмо, гарно ілюмінована Біблія. До того всього це була Біблія по-німецьки.
– Я знаю, з чим ти прийшов, а радше прилетів, – знову здивував Стінолаза Конрад, П’яст, князь Олесниці, єпископ Вроцлава й намісник короля Сигізмунда Люксембурзького у Шльонську. – Ти марно трудився. Я відмовляю твоїй просьбі.
– Сьогодні двадцять друге грудня Anno Domini 1428, – Стінолаз сів, потягнувся по карафку, що стояла на комоді. – Сьомого листопада 1427 року, тобто трохи більше ніж рік тому, тут, у цьому замку, в цій палаті, я суплікував, а ваша єпископська достойність пообіцяла мені…
– Достойність передумала, – відрізав Конрад з Олесниці. – І зробила це ad maiorem Dei gloriam. Рейнмар Беляу став важливою фігурою у грі, а ставка стала неймовірно високою. На що ти сподівався? На те, що я віддам тобі цього Беляу, щоб ти міг його закатувати? Заради якихось незрозумілих мені приватних інтересів? Знаю, знаю, давніше в нас були плани щодо Беляу, він мав послужити нам для того, щоб затушувати аферу з нападом на збирача. Але тепер добро Церкви та благо країни вимагає зовсім іншого. Я наказав тобі співробітничати з князем Яном у пошуках. Дав Янові дозвіл ввійти в монастир у Білому Костелі, Ну, він би, мабуть, увійшов туди й без дозволу, монастир стоїть на його землях, а абатиса – його сестра, але це несуттєво. Суттєво те, що Ян Зембицький наважився вчинити воістину велику річ… Якщо воєнне починання вдасться… а воно має великі шанси вдатися, то ми завдамо єретикам могутнього удару, удару, якого вони досі не знали. Чи розумієш ти це, Біркарте, чи осягаєш ти це розумом? Спочатку солідний прочухан під Крацау, тепер погром, що його їм невдовзі влаштує Ян Зембицький. І лусне міф, згідно з яким гуситів неможливо перемогти в бою. Наш приклад наслідуватимуть інші. Це буде початком їхнього кінця. Їхнього кінця, сину. Я був під Прагою в двадцятому році, на коронації Сигізмунда. Дивився з Града на це місто, яке причаїлося за рікою, мов скажений собака. А коли ми звідти відступали, поклявся собі, що колись повернуся. Що на власні очі побачу, як цьому скаженому собаці вибивають ікла, як уся ця єретицька нація зазнає кари за свої злочини. Як кров тече всіма вулицями цього ницого міста, а Влтава стає червоною. І так буде, хай мені Бог поможе. А важливим кроком до цього є Ян, князь Зембиць. І воєнний план, який я обдумав, а Ян виконає. Цей план повинен вдатися. Бог цього хоче. І я теж цього хочу.
– Тому, – єпископ випростався, – я категорично забороняю тобі будь-які дії, які могли б мій план провалити. Або принаймні ускладнити. Ян тримає Рейнмара фон Беляу в льоху в зембицькому замку. Я забороняю тобі наближатися до цього льоху хоч би й на крок, забороняю розмовляти з Рейнмаром, забороняю торкатися його навіть пальцем. Забороняю тобі це суворо й категорично. Знаю, що ти чарівник, поліморф і некромант, знаю, що ти проникав крізь стіни, щоб у Вроцлаві пробратися до ув’язнених. Знаю, що ти можеш і на що здатний. Але попереджую: якщо ти не послухаєшся моєї заборони, то накличеш на себе мій гнів. І тоді дізнаєшся, на що здатен я. Ти зрозумів, Біркарте, сину мій? Послухаєшся?
– А хіба в мене є вихід? Отче?
Єпископ гнівно сапнув. Потім з виляском закрив Біблію, а на титульну палітурку поставив кубок. І налив у нього бургундського з корицею.
– А між нами кажучи, – запитав він через якийсь час, цілком спокійно, – навіщо тобі знадобився цей Беляу? Адже ж не заради самого задоволення помсти та вбивства? Ти хотів із нього щось витягти, промацати якісь обставини. Які? Гм, певно, ти не захочеш сказати… Не розкриєш подробиць. Але, може, хоч у загальних рисах?
Стінолаз усміхнувся, і була ця усмішка надзвичайно препогана.
– Якщо в загальних рисах, – процідив він з-за усміхнених губів, – то чому б ні? З Рейнемара Беляу я збирався витиснути інформацію, яка привела б мене до одного з його товаришів. А з того я би витиснув наступну інформацію. І отримав би завдяки цьому деяке знання. Загальне. Зокрема, про те, чи книга, яку ти тільки що читав, отче єпископе, є справді тим, чим її звикли вважати. Чи, може, вона варта не більше, ніж байки Езопа Фриги.
– Цікаво, – промовив після хвилини задуми Конрад. – І справді цікаво. Але мої накази залишаються в силі. Ad maiorem Dei gloriam. А байками займемося в кращі часи.
* * *
Стінолаз спурхнув із зубців ниського замку, крутнувся, підхоплений вихором, що дув з боку Рихлебів. Вирівняв політ, заскрекотів, шугонув у ніч. Він летів у напрямку масиву Шленжі. Але не на саму Шленжу. Шленжа була для любителів, для дилетантів, як місце чарів, трішечки тривіальна й радше перерекламована. Стінолаз летів на Радуню, на її видовжену вершину. На кам’яний вал і до схожого на катафалк магічного валуна, що лежав у його центрі. Моноліт, який лежав тут ще тоді, коли передгір’ями Судетів тупали мамонти, а великі черепахи відкладали яйця на нинішньому острові П’ясек.
Сівши на валун, стінолаз поміняв подобу. Вітер почав смикати його чорне волосся. Піднявши обидві руки, він закричав. Дико, голосно, протяжно. Уся Радуня, здавалося, задрижала від цього крику.
На далекому пустирищі, на вершині далекої гори, червоні вогні запалали у вікнах замку Сенсенберг, який височів над скелястим урвищем. Небо над сірою чатівнею засвітилося червонуватим відблиском. Ворота з грюкотом розчинилися. Прозвучав демонічний крик і тупіт коней.
Чорні вершники поспішали на заклик.
* * *
– Я вирішив, – заявив, бавлячись стилетом, Ян, князь Зембиць. – Я вирішив дати тобі шанс, Рейнмаре Беляу.
Рейневан закліпав, засліплений світлом свічок, болючим для його очей після тривалого перебування в темниці. Крім князя, в кімнаті були й інші. Але знав він тільки Боршніца.
– Хоча злочини твої важкі й вимагають якнайсуворішого покарання, – князь бавився стилетом, – я вирішив дати тобі шанс. Щоб ти бодай трішечки спокутував свої провини, каяттям сподобився Божої милості. Ісус страждав за нас, а Бог милосердний, він відпускає гріхи й очищає від будь-якої неправедності. Навіть якщо гріхи були, як багрянець, будуть вибілені, як сніг. На заступництво Ісуса й милосердя Господа нашого може сподіватися кожен, навіть такий відщепенець, блюзнір, чарівник, збочений мерзотник, щурячий виплодок, чиряк, покидьок, виродок, паскудник і хуй собачий, як ти. Але за умови каяття й виправлення. Я дам тобі шанс виправитися, Рейнмаре Беляу.
– Гусити, – Ян Зембицький кинув стилет на стіл, на карту, що лежала на ньому, – все ще маючи сумніви стосовно штурму Клодзька, стоять укріпленим табором на південь від міста, неподалік села Ренгерсдорф, біля самого мендзилеського тракту. Ти знаєш, де це, правда? Підеш туди. Краловець тебе знає й довіряє тобі, тому він тебе послухає. Ти намовиш його згорнути табір і виступити на північ. Спокусиш його якоюсь брехнею, обіцянкою багатої здобичі, нагодою нищівної атаки на єпископські війська, шансом захопити самого єпископа живцем… Зрештою, твоя справа, якою брехнею ти його переконаєш, важливо, щоб він виступив. На північ, через Шведельдорф і село Рошиці, у долину Сьцінавки, з подальшим напрямом на Нову Руду. Ясна річ, гусити ніколи так далеко не дійдуть, ми займемося ними… раніше. Однак важливо… Ти мене слухаєш?
– Ні.
– Що?
– Ти не зробиш мене зрадником.
– Ти вже зрадник. Зараз ти просто поміняєш одну сторону на іншу.
– Ні.
– Рейневане. Ти знаєш, що можна зробити з людиною за допомогою розжарених кліщів і смоляних квачів? Я тобі скажу: можна припікати боки доти, доки з-під ребер не стане видно внутрішні органи.
– Ні.
– Герой, га? – Ян Зембицький подав знак рукою. – Не зрадить? Навіть якщо його затягнуть до катівні? А що буде, якщо виявиться, що зовсім не героя туди затягнуть? Що комусь іншому будуть припалювати бочки? А героєві накажуть спостерігати за процедурою?
Рейневан заціпенів, зовсім паралізований жахом. Він усе знав ще до того, як князь подав знак рукою. Знав іще до того, як пахолки втягнули до покою Ютту. Вона була бліда й навіть не опиралася.
Князь Ян жестом наказав підвести її ближче. Якщо доти Рейневан обманював себе надією, що феодал не насмілиться ув’язнити чи збезчестити Апольдівну, що не насмілиться заподіяти кривду шляхтянці, панні з лицарського роду, тепер вираз обличчя та очей князя розвіяв його надії й розпорошив їх, як пил. Хтиво і жорстоко усміхнений Ян Зембицький торкнувся щоки Ютти, і дівчина різко відсахнулася, відвернула лице. Князь засміявся, став за нею, різким рухом здер із її плечей котарді та сорочку, на очах Рейневана, який смикався в руках пахолків, стиснув долонями оголені перса. Ютта зашипіла й сіпнулася – марно. Тримали її міцно.
– Перш ніж ми почнемо припікати ці дві красуньки-близнючки, – засміявся Ян, брутально забавляючись персами дівчини, – я візьму собі панянку до ложа. Але якщо ти далі гратимешся в героя, панянка потрапить до карцера в ратуші, хай і там мають утіху. Бо знай, Беляво, що вони там і далі забавляються, наглядачі і стражники, та сама компанія, що й тоді, коли там мала нещастя опинитися бургундка. Дістануть хлопці і другу, яка вже набридла князеві, хе-хе… А тебе я накажу зачинити в сусідній камері. Щоб ти все чув і все собі уявляв. А потім… Потім будемо припікати…
– Пусти її, – ледь чутно видихнув Рейневан. – Пусти її… Лиши… Не смій… Пожалій її… Князю… Я зроблю, що накажеш.
– Що? Я не почув!
– Зроблю, що накажеш!
* * *
Кінь, якого йому дали, був норовистий, нервовий і неспокійний-або ж йому просто передався неспокій вершника. На гостинець за Гродзьку браму його провів почет лицарів, серед них Боршніц, Зайфферсдорф і Різін. І князь Ян, власною персоною.
Було холодно. Мерзле, покрите памороззю бадилля тріщало під копитами коней. Небо на півдні темніло, обіцяючи снігову завію.
– Гусити, – Ян Зембицький натягнув віжки свого коня, – повинні пройти в долину Сьцінавки! І далі новорудським трактом. Тому будь переконливий, Беляу. Будь переконливий. Нехай тобі в цьому допоможе думка, що якщо тобі вдасться, якщо гусити опиняться там, де я хочу, щоб вони були, ти врятуєш дівчину. Якщо підведеш, зрадиш, то віддаси її на ганьбу і муку. Тому старайся.
Рейневан не відповів. Князь випростався в сідлі.
– Нехай також тобі в цьому починанні допоможе думка, що, видаючи на згубу єретиків, ти рятуєш свою безсмертну душу. Якщо завдяки тобі ми витнемо їх до ноги, всеблагий Господь, поза сумнівом, зарахує тобі цей вчинок.
Рейневан не відповів і цього разу. Тільки дивився. Князь не зводив з нього очей.
– Ах, який погляд, який погляд, – він скривив губи. – Достоту як у Гельфрада Стерчі, з яким тебе все-таки так багато пов’язує й пов’язувало. Ти ж не спробуєш залякувати мене, як Стерча з ешафоту? Не скажеш: hodie mihi, cras tibi, що сьогодні мене, а завтра тебе спіткає? Не скажеш цього?
– Не скажу.
– Розважливо. Бо я за кожну вимовлену силабу[315]315
Силаба (гр. syllabe) – склад.
[Закрыть] тобі відплатив би. А точніше – твоїй дівчині. За кожну силабу – одне прикладання розпеченого заліза. Не забувай про це, Беляво. Ні на мить не забувай.
– Не забуду.
– Їдь!
* * *
У Гродзькій брамі сиділи навпочіпки жебраки, прокажені та волоцюги. Князь Ян, вельми задоволений собою, наказав маршалові Боршніцу кинути їм жменю монет. Жебраки билися за мідяки, кортеж їхав, підкови гучною луною дзвеніли під склепінням брами.
– Милостивий князю?..
– Що?
– Якщо Белява… – Гинче Боршніц кашлянув у кулак. – Якщо Белява виконає… Якщо зробить те, що ви йому наказали… Відпустите дівчину на свободу? Йому також подаруєте?
Ян Зембицький сухо засміявся. Цей сміх, у принципі, мав бути достатньою відповіддю Боршніцові. Однак князь волів відповісти більш розлого.
– Бог, – почав він, – милосердний, – пробачає й вибачає. Однак часом він заходить у своєму милосерді так далеко, що, певно, й сам не відає, що робить. Мені це колись сказав вроцлавський єпископ Конрад, а єпископ – це ж не якийсь собі попик, на справі знається. Отож перш ніж, – говорив єпископ, – Господь грішника пробачить, треба тут, у цій юдолі сліз, зробити так, щоб грішник за свої гріхи та провини як слід постраждав. Так говорив єпископ, а я думаю, що він правильно казав. Отож Рейнмар з Беляви та його шльондра постраждають. Дуже постраждають. А коли після страждань вони постануть перед лицем Господа, тоді вже нехай їм Бог пробачає, якщо така Його воля. Зрозумів, маршале?
– Зрозумів, князю.
Небо синіло, обіцяючи снігову завію. І ще щось гірше. Гірше через те, що невідоме.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ
у якому Рейневан робить вибір. Але не все закінчується добре.
Він минув Франкенштейн, об’їхавши місто з південного боку, через Садльно. Голова боліла страшенно, заклинання не допомагали, його не слухалися руки, що ходили ходором від нервів. Біль затьмарював очі.
Він їхав, немов у сні. У страшному сні. Дорога, клодзький гостинець, частина торгового тракту Вроцлав – Прага, раптом перестала бути дорогою, добре знайомим Рейневанові маршрутом. Вона перетворилася на щось таке, чого Рейневан не знав і ніколи не бачив.
У захмарене й без того темне небо раптом влилася, ніби чорнило у воду, вируюча й пульсуюча хмара густої пітьми. Повіяв, пригинаючи дерева, дикий вітер. Кінь мотав головою, іржав, звискував, шарпався. Рейневан їхав, ледве знаходячи дорогу в цій пітьмі єгипетській.
У темряві палахкотять рухливі вогники. І червоні очі. З-за чорних хмар блідо зблискує місяць. Кінь ірже. Стає дибки.
У місці, де має бути село Тарнув, нема села. Є цвинтар серед дерев-покручів. На могилах – перекошені хрести. Деякі позастромлювані навспак, догори дригом. Між могилами горять багаття, у їхньому мерехтливому світлі видно танцюючі силуети. Цвинтар кишить від потвор. Лемури роздряпують могили пазурами. Видираються з-під змерзлої землі емпузи й некурати. Мурони й мормолики піднімають голови, виють на місяць[316]316
Лемури – духи померлих у Древньому Римі. Емпуза – у грецькій міфології чудовисько з оточення Гекати, яке може змінювати вигляд і випиває в людей кров. Некурат (“брудний”) – загальна назва будь-якого злого духа. Мурон – вбита при народженні дитина, що стала вампіром. Мормолики – примарні істоти, що п’ють кров.
[Закрыть].
Між потворами – Рейневан бачить його виразно – сидить Дроссельбарт. Тепер, після смерті, він ще худіший, ніж за життя, більш кадавричний, ніж cadaver, він виглядає геть зовсім як мумія, як старий скелет, обтягнутий шкірою. Один із лемурів тримає його зубами за лікоть і жує. Дроссельбарт, здається, взагалі цього не помічає.
– Коли йдеться про благо справи, – верещить він, дивлячись на Рейневана, – індивіди не мають значення! Доведи, що готовий до жертв! Часом треба пожертвувати тим, що любиш!
– Камінь на шанець! – виють лемури. – Камінь на шанець! За цвинтарем – роздоріжжя. Під хрестом, спершись спиною, сидить Жехорс. Його обличчя напівприкрите, весь він загорнутий у саван – просяклу кров’ю плахту з мішковини.
– Колісниця історії мчить, – він говорить невиразно, через силу. – Жодна сила вже не здатна її зупинити. Пожертвуй нею! Ти повинен нею пожертвувати! Заради справи! Заради Чаші! Чаша повинна тріумфувати!
– Камінь на шанець! – скрекочуть, підскакуючи, вухаті шретелі[317]317
У німецькій міфології – істота, схожа на гнома.
[Закрыть]. – Кинь її, як камінь на шанець!
– Зрештою, вона й так втрачена, – говорить, піднімаючись із придорожньої канави, Бісклавре. Невідомо, як і чим він говорить, замість горла й нижньої щелепи в нього криваве місиво. – Ян Зембицький не випустить її з лап. Не має значення, що ти зробиш, ти однаково її не врятуєш. Вона вже мертва. Вона втрачена.
З канави по другий бік підводиться Гельфрад фон Стерча. Без голови. Голову він тримає під пахвою.
– Ти клявся, – говорить голова. – Ти дав verbum nobile, слово шляхтича. Ти повинен нею пожертвувати. Я пожертвував… собою. Я виконав обов’язок. Я поклявся йому… Hodie mihi, cras tibi… Hodie mihi, eros tibi…
Копита б’ють об землю. Рейневан галопує, похилившись у сідлі. Десь тут має бути село Баумгартен. Але його нема. Є голі столітні дерева, дикий ліс, зимова пуща.
– Ви були гарною парою, – волає з-за дерева зеленошкіра істота, очі якої світяться, як фосфор. – Joioza і bachelar. Були! Були!
– Камінь на шанець! – виють, піднімаючись із бурелому, бліді віхти. – Камінь на шанець!
З-за стовбурів показуються альпи, високі, темношкірі та біловолосі альпи зі шпичастими вухами.
– Tempus odii, – напливає на нього їхній настирливий, добре чутний шепіт. – Tempus odii, час ненависті…
Тут має бути село Буковчик. Його нема.
– Нова Ера! – кричить, вискакуючи, як з-під землі, Крейчірж, проповідник Сиріток. Він весь залитий кров’ю, кривавить з відрубаної вище ліктя руки й зі страшної рани на голові.
– Нова Ера! А старий світ хай загине у вогні! Пожертвуй нею! Пожертвуй нею для діла!
– Камінь на шанець! Камінь на шанець!
– Настане Царство Боже! – виє Крейчірж. – Справжнє Regnum Dei! Затріумфуємо! Істинна віра тріумфує, неправедності настане кінець, світ зміниться! Щоби так сталося, ти повинен нею пожертвувати!
– Ти повинен нею пожертвувати!
По схилу пагорба довжелезним, безкінечним походом-хороводом спускається Totentanz, danse macabre. Сотні вбраних у порвані савани мертвяків витанцьовують і скачуть, вихиляються у диких та гротескних па. Майорять і тріпочуть пообтріпувані хоругви та прапори. Гримлять пекельні барабани. Чути торохтіння кісток, клацання зубів. І дикий хорал, який виводять скрипучі голоси:
Ktož jsů boži bojovnici
A zákona jeho!
Над труп’ячим воїнством кружляють і каркають тисячі ворон, воронів і галок. Вітер доносить огидний трупний сморід.
Торохкотять кості, клацають зуби. Звучать верески й пекельне виття. І пісня.
Ktož jsů boži bojovnici
A zákona jeho!
“Камінь на шанець. Ти повинен нею пожертвувати.”
Рейневан нахиляє обличчя до гриви, пришпорює коня.
Копита гримлять по мерзлій землі.
* * *
Кошмар закінчився ще раптовіше, ніж почався. Пітьма миттю розвіялася. Повернувся нормальний світ. Нормальне грудневе небо, в якому повис блідий, як сир, місяць. Село Франкенбург виявилося там, де й мало бути. Гавкали собаки. Дим сповзав зі стріх, далі стелився по цілині. Далеко, на півдні, в напрямку їзди, отже, певно, в Барді, дзвонили на нону.
Рейневан їхав. Кінь мотав головою, бокував.
Голова боліти перестала.
* * *
Він проминув Бардо, яке все ще мало на собі сліди руйнувань і пожеж. Переїхав на лівий берег Ниси. Піднявся на хребет над поворотом ріки, проїхав біля села Айхау, з’їхав у Клодзьку улоговину.
У Клодзьку дзвонили на вечірню.
Він об’їхав місто з півночі, ще раз переправившись через Нису. Добрався до роздоріжжя – місця, де мендзилеський гостинець перетинався з трактом, що вів до Левіна та Находа.
І тут, під селом, назви якого він не знав, його зупинила гуситська глідка[318]318
Hlidka (чеськ.) – патруль.
[Закрыть]. Роз’їзд, патруль, що складався з трьох кінних арбалетників.
– Я з Фогельзангу, – відповів він на оклик. – Рейнмар з Беляви. Ведіть до командування.
* * *
Сирітки були на марші. Покинувши постій під Ренгерсдорфом, армія Краловця йшла на північ. “Вони йдуть прямісінько в долину Сьцінавки, – подумав він. – Мені не треба їх намовляти, не треба переконувати, вони й без моєї участі роблять точнісінько те, чого хотів князь Ян. Невже це Божий знак? Мені не треба нічого робити. Я нікого не зраджу. Принаймні діями. Просто мовчатиму. Приховаю, що сталося. Ютта буде врятована…”
Колона, яку з флангу охороняли вершники та піхотинці, мала завдовжки чи не з півмилі – до її складу входило, на око, десь зо сто п’ятдесят бойових возів і з півсотні транспортних, які називалися спижними[319]319
Спижа – провіант (заст.).
[Закрыть]. Минуло трохи часу, поки патруль довіз Рейневана до гейтманів. Аж у голову колони, яка була вже далеко за Шведельдорфом.
– Рейневане! – Ян Краловець з Градека справляв враження сильно здивованого. – Ти живий? Казали, що тебе в Клодзьку пан Пута замучив. Що ви потрапили йому до лап, ти і Жехорс… Яким чудом…
– Не час про це, брате. Не час.
– Розумію, – обличчя Краловця взялося льодом. – Говори, з чим прибув.
Рейневан глибоко вдихнув. “Ютто, – подумав він. – Ютто, вибач”.
– Ян Зембицький іде на вас з півночі з тисячею важкоозброєної кінноти. Вони збираються вдарити на вас на марші. Зробити вам друге Крацау.
Краловець зціпив зуби, почувши цю назву. Інші гейтмани злегка зашуміли. Серед них був Ян Колда з Жампаха. Був Матей Шалава з Ліпи. Був іще один, схожий на Матея і з таким самим гербом, а отже, поза сумнівом, його брат Ян. Був Бразда з Клінштейна, який сидів на великому лицарському сивому коні, як завжди, з родовими остеревами Роновичів. Був знайомий Рейневанові з вигляду Вілем Єнік з Мечкова, гейтман Літомисла. Був Пйотр з Ліхвіна, якого звали Поляком, теперішній комендант захопленого навесні замку Гомоле. І саме чорний як ворон Пйотр Поляк озвався першим.
– Що ще, – запитав він злим голосом, – тобі наказали передати Зембицький і Пута? До чого ти маєш нас схилити?
– Мав, – з притиском відповів Рейневан, повернувшись обличчям не до поляка, а до Краловця. – Я мав схилити вас якраз до того, що ви зараз робите. До маршу на північ, у долину Сьцінавки. Ви самі лізете в засідку, Янові Зембицькому просто в пащу. Якби я був провокатором, як натякає пан з Ліхвіна, мені вистачало б мовчати. А я вас попереджаю. Рятую вас від катастрофи й загибелі. Ви навіть не знаєте, чого мені це коштує. Якщо ви вважаєте мене шпигуном, вбийте. Більше я не скажу ні слова.
– Це Рейневан, – сказав Бразда з Клінштейна. – Це один з нас! І він же нас застерігає. А що він мав би досягти тим, що він нас застерігає?
– Те, що ми зупинимося на марші, – повільно сказав Вілем Єнік. – Що дамо тоді ворожим військам час, який їм потрібен. Що дамо час втекти з добром селам, які ми йдемо пограбувати. Я цього чоловіка не знаю…
– А я знаю, – гостро відрізав Краловець. – Наказую зупинити колону. Брате Вілеме, патрулі й роз’їзди на північ і в бік Клодзька. Брате Петре, брате Матею, сформуйте кінноту.
– Ставимо градбу[320]320
Hradba – мур, фортечна стіна (чеськ.).
[Закрыть]?
– Ставимо, – підтвердив Крапловець, підводячись у стременах та озираючись. – Там, за отою річкою, під пагорбом. Як називається оте сільце, що ми його проїжджали? Хтось знає?
– Старий Велислав.
– Ну то там і станемо. Далі, браття! Швидко!
* * *
Як ставлять вагенбург, возову градбу, Рейневан бачив уже добрих кілька разів. Але ще ніколи – в такому справному виконанні, як зараз. Сирітки Краловця метушилися, як ошпарені, а порядок та організація викликали подив. Спочатку утворили центр, ядро, кільце зі спижних возів, усередині якого сховали в’ючних коней та худобу. Навколо центру швидко почала складатися власне град-ба: чотирикутник бойових возів. Їздові вправно підганяли вози на відповідні позиції. Коней випрягали і відводили до центру. Вози ставили за системою “колесо на колесо” – так, щоб ліве заднє колесо попереднього возу можна було зв’язати ланцюгами з переднім правим колесом наступного, через що стіна возів мала форму східців. У проміжках, які залишали що кожні кілька возів, ставили артилерію: гуфниці, тарасниці, малі гармати. Кожна зі стін складалася з п’ятдесяти бойових возів, весь вагенбург був квадратом зі стороною щонайменш двісті кроків.
Ще не почало смеркатися, а вагенбург уже стояв. І чекав.
* * *
– Ми планували брати Клодзько зрадою, – повторив Бразда з Клінштейна, замислено завмерши з ложкою над горщиком. – От тільки ніц з того не вийшло. Наших, котрі в місті були, усіх повилапували. І на смерть замучили. Був серед них Жехорс, кажуть, страшно катували його на ешафоті, на ринку. А подейкували, що й ти там теж паскудний кінець знайшов. Я тішуся, що ти вцілів.
– І я тішуся, – зціпив зуби Рейневан. – А Бісклавре теж загинув. Його вбили. Це кінець Фогельзангу.
– Ти залишився. Вижив.
– Вижив.
Бразда знову почав сьорбати, але ненадовго.
– Якщо шлезаки не надійдуть… Якщо виявиться, що… В тебе можуть бути клопоти, Рейневане. Ти не боїшся?
– Ні.
Вони мовчали, сьорбали поливку. Піднімався дим з вогнищ.
Хропли коні у внутрішньому кільці вагенбурга.
– Браздо!
– Що?
– Я не бачив при штабі жодного проповідника. Ні Нрокупека, ні Крейчіржа…
– Прокупек… – Ронович висякався, витер носа. – Прокупек у Празі, кар’єру робить. Ось-ось у єпископи виб’ється. Крейчірж поліг під Крацау, зарубали його разом з тими його пращівничатами, так йому дісталося, що не було що збирати. Ми мали ще одного священика, але той був немоцний, слабував. Помер. Під Душниками його поховали-сьмо. Десь зо дві неділі тому.
– Отже ви… – Рейневан відкашлянув. – Отже ми залишилися без духовної розради?
– Є горілка.
* * *
Досить швидко й досить раптово – як-не-як було двадцять шосте грудня – стало темно. І тоді повернулися роз’їзди, патрулі, кіннота Пйотра Поляка. На площу вагенбурга, що мерехтіла вогнями, стали вливатися вершники.
– Ідуть! – доповів Кроловцеві захеканий Пйотр Поляк. – Ідуть, брате! Німчук Рейневан правду казав, ідуть! Самі лицарі, добра тисяча коней! На хоругвах шльонські орли, та й опавські знаки видно! Спустилися в улоговину, вже під Клодзьком! До світанку будуть тут!
– Ударять? – запитав Ян Колда. – Збиралися ж бо, як під Крацау, напасти на колону на марші. А як помітять, що ми напоготові? Ударять?
– Бог один знає, – відповів Краловець. – Але виходу в нас однаково нема, мусимо чекати. Помолімося, Божі воїни! Отче наш, що на небі…
* * *
Було холодно, почав порошити дрібний і сухий сніг.
* * *
– Що за село перед нами?
– Міковець, милостивий князю. А далі то вже буде Шведельдорф…
– Отже, час! Час! Хоругви – уперед! Під знаками підемо в атаку!
Хорунжі виступили наперед. Першою затріпотіла перед фронтом війська хоругва Зембиць, з орлом наполовину чорним, наполовину червоним. Біля неї здіймався єпископський знак – чорні орли та червоні лілії. Поруч зблиснув білим і червоним штандарт Опави. Поруч – свидницька хоругва, чорні орли та червоно-білі шахівниці. І чорний орел Вроцлава.
З обох боків від вбраного в міланський обладунок Яна Зембицького стали воєначальники. Юний Вацлав, дідич Опави, князь Глубчиць. Командир єпископської хоругви Миколай Цедліц з Альценау, староста Отмухова, із золотою пряжкою на червоному щиті. Єпископський маршал Лаврентій фон Рорау. Гродкувський староста Тамш фон Танненфельд. Командир свидницького контингенту підстароста Гінко Стош. Єжи Цеттріц, командир вроцлав’ян, якого легко було впізнати за червлено-срібною головою тура на гербі.
– Уперед!
– Милостивий князю! Молодий Курцбаху, з роз’їзду!
– Сюди давай, сюди! 1 кажи! Які новини? Де гусити?
– Стоять… – відповів із сідла юний лицар із трьома золотими рибами на щиті, – Стоять під Старим Велиславом…
– Вони не на марші?
– Ні. Стоять табором.
Командири зашепотіли. Гінко Стош вилаявся. Танненфельд сплюнув. Ян Зембицький розвернув коня.
– Це нічого! – вигукнув він. – Це нічого!
– Твій шпигун явно зрадив нас, князю, – сухо заявив Георгій Цеттріц. – З несподіванки нічого не вийде. І що тепер?
– Це нічого, я сказав! Ударимо!
– На вагенбург? – пробурмотав Лаврентій фон Рорау. – Милостивий князю… Чехи напоготові…
– А от і ні! – заперечив князь. – Белява не зрадив. Він би не зміг! Це боягуз і слабак! Він знає, що він у мене в руках, що я можу його страшно пригнітити, його та його шльондру… Він би не наважився… Краловець, ручаюся, нічого про нас не знає, він не поставив вагенбург, а розбив звичайний нічний табір! Наша перевага зросла! Дійдемо до світанку, ще затемна вдаримо на сплячих, розпорошимо їх і виріжемо. Вони не витримають атаки, рознесемо їх! Бог з нами! Минула північ, зараз уже двадцять сьоме грудня, день святого Йоанна Євангеліста, мого патрона! Іменем Бога і святого Йоанна, уперед, панове лицарі!
– Уперед! – крикнув Вацлав Опавський.
– Уперед! – завторив їм Миколай Цедліц, отмуховський староста.
Якось ніби не так упевнено.
– Уперед! Gott mit uns!
* * *
На возах вагенбурга, між возами й під ними, чекали напоготові дві з половиною тисячі Божих воїнів. Тисяча чекала в безпосередньому резерві, готова замінити полеглих і поранених. Посередині площі скупчився штурмовий загін Сиріток – двісті коней легкозбройної кінноти.
Вогнища позагашували. Біля возів тліли червоним казанки з жаром.
– Ідуть! – доповідали, повертаючись, глідки. – Ідуть!
– Готуйсь! – закомандував гейтманам Краловець. – Рейневане, ти біля мене.
– Я хочу битися на возі. У першій лаві. Прошу, брате.
Краловець довго мовчав, покусував вус. У місячному світлі не можна було розгледіти вираз його обличчя.
– Розумію, – нарешті відповів він. – А радше здогадуюся. У проханні відмовляю. Ти залишаєшся біля мене. Обидва підемо, коли настане час, з кіннотою до бою. На нас іде тисяча коней, хлопче. Тисяча коней. На возі, в полі… всюди, повір мені, однакові шанси на те, щоби збулося твоє прагнення померти.
* * *
Вагенбург завмер у зосередженості й тиші, у мертвій тиші, яку лише зрідка порушувало хропіння коня, брязкіт зброї або кашель когось із воїнів.
Земля почала відчутно дрижати. Спочатку трохи, а потім дедалі сильніше. До вух Рейневана долинув глухий тупіт копит, які били по мерзлій землі. Сирітки почали нервово кашляти, коні – хропти. На возах і під возами жевріли і мерехтіли вогники ґнотів.
– Чекати, – час від часу повторював Краловець. Командири передавали наказ по лінії.
