Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 36 страниц)
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
у якому Зелена Дама, не менш загадкова, ніж Зелений Лицар з відомої легенди, домагається від Рейневана різних послуг – у тому числі й того, щоби він зробив їй приємність.
Він чекав на них у Мокшешові – селі, розташованому десь зо півмилі за Свебодзіцами, при тракті, що вів до Свидниці. Довго чекати не довелося. Лицарі, які ескортували його вчора, видно, виїхали зі Свебодзіц раннього ранку, і коли він побачив, як вони над’їжджають трактом, у мокшешовському костелі все ще тривала недільна меса, пробощ був, здавалося, на postcommunio[177]177
Молитва після причащання.
[Закрыть].
Коли вони його помітили, то остовпіли, зупинили коней. Рейневан мав час їх роздивитися. Спровокований конфлікт з Інквізицією, хоч, вочевидячки, швидко владнався, залишив сліди. Прідланц мав підбите око. У Куна їхав із перев’язаним чолом. Ніс Лібенталя, мабуть, зламаний, був червоно-синій і так спух, що шкода було навіть дивитися.
Саме Лібенталь перший отямився від остовпіння. І відреагу-вав. Саме так, як і очікував Рейневан. Зіскочив із сідла і кинувся на нього з ревінням
– Облиш, Вільрих!
– Уб’ю гада!
Рейневан лише затулявся від ударів кулаків, відступав, прикриваючи голову. Він навіть не намагався заговорити. Попри те – абсолютно випадково – його зап’ястя якось зачепило спухлий ніс лицаря. Лібенталь завив, упав на коліна і голублячим рухом затулив обличчя обома долонями. До Рейневана ж доскочили Строчіл і Прідланц, схопили його за плечі. Кун, переконаний, що
Рейневан захоче бити Лібенталя, який стояв на колінах, закрив його власним тілом.
– Панове… – видушив із себе Рейнєван. – Навіщо це насилля… Адже я вернувся. Я вже не буду намагатися втекти. Дам без опору доставити себе у Штольц…
Лібенталь зірвався з колін, обтер сльози з очей і кров з вусів, дістав ножа.
– Тримайте його! – заревів, а радше загудів він. – Тримайте засранця міцно! Вуха йому відріжу! Клявся, що відріжу! То й відріжу!
– Облиш, Вільрих, – повторив Прідланц, озираючись на людей, які вже виходили з костелу – Не дурій.
– Ти ж бачиш, – додав Строчіл, – що він повернувся. Обіцяв, що більше не буде втікати. Зрештою, для впевненості ми зв’яжемо його, як барана.
– Хоча б одне вухо! – Лібенталь висмикнувся з рук Куна, який намагався його вгамувати. – Бодай одне! За кару!
– Ні. Його треба довезти цілим.
– Хоча б шматочок вуха!
– Ні.
– То нехай я йому хоч у морду дам!
– Оце можеш.
– Гей! Милостиві панове! Що це ви тут виробляєте?
Жінка, яка вимовила ці слова, була висока, а владна постава робила її ще вищою. Вона була вбрана в дорожній упелянд, простого крою і сірий, але пошитий з тонкого сукна високої якості, оздоблений білячим коміром і такими самими манжетами. З білячих шкурок був пошитий і ковпак жінки, вдягнений на мусліновий couvrechef[178]178
Хустка (фр.).
[Закрыть], який закривав волосся, щоки і шию. З-під ковпака дивилася пара очей. Очей блакитних і холодних, як сонячний січневий ранок.
– Вертепи, – додала жінка, – вам у голові? Хоча ще навіть адвент не почався?
Лібенталь тупнув, гнівно насупив брови, задер голову, але швидко вгамувався. На це вплинув, зокрема, вигляд озброєних людей, які виступили за жінкою з притвору. Зокрема. Бо не тільки це.
– Пан Лібенталь, чи не так? – жінка зміряла його поглядом. – Минулого літа я гостювала в замку в Жарах, ваша мосць був у почті, що його мені пізніше виділили. Впізнаю тебе, хоча ніс у тебе тоді був дещо іншої форми і кольору. А ти мене пам’ятаєш? Знаєш, хто я?
Лібенталь низько поклонився. Прідланц, Строчіл і Кун вчинили за його прикладом. Рейневан також поклонився.
– Я чекаю на відповідь. Що тут витворяється?
– Оцього, вельможна пані, – Лібенталь показав на Рейневана, – мус нам пильно до Штольца відвезти. З наказу його милості Ульріха Біберштайна. Мус нам його до замку доставити…
– Побитого?
– У мене наказ, – лицар закашляв, почервонів. – Моя в цьому голова…
– Твоя голова, – перебила жінка, – менше віхтя соломи буде варта, якщо цей молодик прибуде до Штольца бодай з одною подряпиною. Ти знаєш пана на Штольці, шляхетного Яна Біберштайна? Бо я знаю. І попереджаю: він буває запальний.
– То що мені робити? – задирливо загудів Лібенталь. – Коли він мені противиться? Втікати пробує?
Жінка кивнула долонею, на пальцях у неї були персні, сукупну вартість яких було неможливо оцінити побіжно. Наблизилися слуги й озброєні пахолки, за ними – стрільці на чолі з гладким десятником у цвяхованій латунню бригантині і з широким кордом на боці.
– Я саме прямую до Штольца, – сказала жінка. Адресуючи слова радше Рейневанові, ніж Лібенталеві.
– Мій почет гарантує вам безпеку в дорозі, – додала вона невимушено, ніби знічев’я. – І належне виконання наказу пана Ульріха. А я обіцяю нагороду, щедру винагороду, на яку пан Ян Біберштайн не поскупиться, коли я вас перед ним похвалю. Що ваша мосць на це, милостивий Лібенталю?
Лібенталь не мав іншого виходу, як тільки знову поклонитися.
– Про добре поводження з в’язнем, – додала жінка, все ще дивлячись на Рейневана, – я подбаю сама, особисто. А ти, Рейнмаре з Беляви, віддячиш мені за це приємною розмовою в дорозі. Я чекаю на відповідь.
Рейневан випростався. І поклонився.
– Це честь для мене.
– Звичайно, що честь, – жінка усміхнулася завченою усмішкою. – Тому в дорогу. Подай мені руку, юначе.
Вона простягла руку, жест вивільнив з-під білячого манжету тісний рукав адамашкової сукні, зеленої прегарною, живою, соковитою зеленню. Він взяв її руку. Дотик змусив його здригнутися.
– Ти знаєш мене, пані, – промовив він. – Знаєш, хто я. Тому ти маєш наді мною значну перевагу.
– Ти навіть не знаєш, наскільки значну, – вона хижо усміхнулася. – А ти називай мене…
Вона завагалася, поглянула на рукав сукні.
– Називай мене Зеленою Дамою. Чого так дивишся? Що, тільки вам, мандрівним лицарям, вільно виступати інкогніто, під романтичними прізвиськами? Я для тебе Зелена Дама – і крапка. І йдеться навіть не про колір шат. Із тим Зеленим Лицарем я сміливо можу йти в компарацію[179]179
Компарація (з лат. comparatio) – порівняння.
[Закрыть]. Бували такі, що на єдиний мій знак готові були класти голови на плаху. Чи ти сумніваєшся?
– Не смію. Нехай-но лише трапиться нагода, пані, то і я не завагаюся.
– Нагода, кажеш? Хтозна. Побачимо. Наразі не завагайся підсадити мене в сідло.
* * *
Вони їхали, маючи праворуч краєвид на сині на тлі хмар хребти Судетів. Перед Зеленою Дамою і Рейневаном їхав тільки дозір: гладкий сержант і два стрільці. За Дамою і Рейневаном рухалася решта збройних, пахолків і прислуга, яка вела запасних і в’ючних коней. Ар’єргард кортежу становили Лібенталь et consortes.
Вони не були самі: на дорозі панував рух, причому навіть досить жвавий. Це не могло дивувати, адже вони подорожували відомим і популярним ще з античних часів торговим шляхом, який сполучав Захід зі Сходом. До Згожельця відомий під назвою Via Regia, Королівська дорога, він проходив через Франкфурт, Ерфурт, Лейпциг і Дрезден, а в Згожельці шлях розгалужувався на так звану Підсудетську дорогу, яка проходила підніжжям гір через Єленя-Гуру, Свидницю, Нису і Ратибор, щоб у Кракові знову з’єднатися з вроцлавським трактом і спрямуватися на схід, до Чорного Моря. Нічого дивного, що Підсудетською дорогою рухалися віз за возом, караван за караваном. Зі сходу на схід, до німецьких країв, традиційно йшли воли, барани, свині, шкури, хутра, віск, поташ, мед і лій. У протилежний бік везли вино. І продукцію, що її виробляла розвинена на заході промисловість, яка на сході традиційно ніяк не хотіла розвинутися.
Зелена Дама натягнула віжки стрункої білої кобили, під’їхала так близько, що торкнулася коліном його коліна.
– На комірі, – помітила вона, – в тебе присохла кров. Це їхня робота? Лібенталя і компанії?
– Ні.
– Коротка відповідь, – вона закопилила губи. – До болю лапідарна. А я, подумати тільки, в глибині душі розраховувала, що ти розвинеш тему, потішиш мене пригодницькою розповіддю. Ти мав мене розважати, нагадую. Але якщо тобі це не до смаку, нав’язуватися не буду.
Він нічого не відповів, просто проковтнув язик. Якийсь час вони їхали в тиші. Здавалося, що Зелену Даму повністю поглинає споглядання краєвидів. Рейневан раз по раз кидав на неї погляд. Потайки. За котримсь разом вона зловила його на цьому, впіймала очима, як павук муху. Рейневан утік від її погляду. Бо від нього по шкірі пробігали мурашки.
– Як я зрозуміла, – вона досить безтурботно відновила розмову, розриваючи тишу, яка зависла між ними. – Як я зрозуміла, ти зумів утекти від конвоїрів. Для того, щоб наступного дня повернутися. Добровільно. Ти насолоджувався свободою всього лише одну ніч. І їдеш оце до замку Штольц, у руки і під владу пана Яна Біберштайна. Щоби так вчинити, ти мусив би мати причину. Ти її мав?
Він не відповів, тільки кивнув головою. Очі Зеленої Дами небезпечно звузилися.
– Важлива причина?
Він хотів знову кивнути, але вчасно стримався.
– Важлива, пані. Але я волів би про це не говорити. Не ображайтеся. А якщо я вас образив, то каюся і прошу пробачення.
– Пробачаю.
Він знову глянув на неї потайки, вона знову впіймала його в пастку очей. Виразу яких він не міг розшифрувати.
– Я мала і далі маю охоту до бесіди. Запитаннями я всього лише збиралася схилити тебе до більшої розмовності. Бо відповіді на більшість запитань я і так знаю.
– Справді?
– Ти віддаєшся під владу пана Яна демонстративно. Щоби спробувати переконати його, що в тебе чисте сумління. У справі Касі, звісно ж.
– Дивуєш мене, пані.
– Я знаю. Я роблю це навмисне. Але повернімося, як часто говорить мій сповідник, до суті справи. На пана Яна, можеш мені повірити, твоя демонстрація враження не справить. У замку Штольц чекають на тебе, гадаю, досить неприємні процедури. Які завершаться фіналом радше жалюгідним. Треба було втікати, поки був шанс.
– Втеча була б підтвердила обґрунтованість обвинувачень. Була б визнанням вини.
– Ах. То ти, значить, невинний? Чисте сумління?
– Ти наслухалася пліток про мене, пані.
– Авжеж, – визнала вона. – Чимало їх ходило. Про тебе. Про твої подвиги. І про перемоги. Слухала, хоч-не-хоч.
– Знаєш, пані, – відкашлянув він, – як воно з поголосом. Горобцем плітка вилітає, волом повертається…
– Знаю й те, що нема диму без вогню. Не цитуй більше прислів’їв, дуже тебе прошу.
– Злочинів, у яких мене звинувачують, я не вчинив. Не напав, зокрема, і не пограбував збирача податків. І не маю награбованих грошей. Якщо це тебе цікавить.
– Це-ні.
– Тоді що?
– Я вже казала: Катажина Біберштайн. Якщо про неї йдеться, ти без вини? Твого сумління тут не обтяжує ніякий гріх? Або принаймні грішок?
– Саме на цю тему, – він затиснув губи, – я волів би не бесідувати.
– Знаю, що волів би. Свидниця перед нами.
* * *
Вони в’їхали у місто Стшегомською брамою, а виїхали Нижньою. Проїжджаючи через місто, Рейневан кілька разів зітхнув, побачивши і впізнавши добре знайомі йому місця, які викликали приємні спогади: аптеку “Під Золотим Ліндвурмом”, у якій він колись практикував, корчму “Під Хрестоносцем”, у якійсь колись попивав свидницьке березневе і випробовував свої шанси у свидничанок, овочеві ряди, де він ходив випробовувати свої шанси у дівчат, які приїжджали з товаром із села. Тужно подивився в напрямку Крашевицької вулиці, де Юстус Шоттель, знайомий Шарлея, друкував гральні карти і сороміцькі картинки.
Проте Рейневан, хоч і поглинутий спогадами, раз у раз крадькома кидав погляд на Зелену Даму, яка їхала праворуч від нього. І за кожним таким поглядом його гризли докори сумління. “Я кохаю Ніколетту, – повторював він собі. – Я кохаю Катажину Біберштайн, яка народила мені сина. Я не думаю про інших жінок. Не думаю. Не повинен думати”.
Думав.
* * *
Зелена Дама, здавалося, також поринула у роздуми. Вона весь час мовчала. Озвалася лише за селом Болесьцін, коли затихнув тупіт копит кортежу, який проїжджав через міст на Пі лаві.
– За якусь милю, – сказала вона, – буде Фаульбрюк. Потім місто Рихмах. Потім Франкенштейн. А за Франкенштейном – замок Штольц.
– Я трохи знаю ці місця, – він дозволив собі дещо іронічний тон. – Між Рихбахом і Франкенштейном є ще, здається, Копаниця і Козинець. Та чи це має якесь особливе значення?
– Для мене – жодного, – вона стенула плечима. – Але на твоєму місці я би присвятила маршруту більше уваги. Кожна пройдена миля і кожне чергове поселення наближають тебе до пана Яна Біберштайна та до його жахливого гніву. Якби я була тобою, то в кожному з цих поселень шукала би нагоди.
– Я вже казав: я не збираюся втікати. Я не злочинець. Не боюся постати перед Біберштайном. І перед його дочкою.
– Дивіться, дивіться, – вона прошила його поглядом, – який щирий порив. У чому ти хочеш мене переконати, хлопче? Що ти невинний, як дитина? Що тебе нічого не пов’язувало з Касею Біберштайн? Що хай би навіть із тебе смуги дерли і кості ламали, не визнаєш своїм пухленького пахолятка, яке у Штольці чіпляється за Касину спідницю?
– Я відчуваю, – Рейневан відчув, що червоніє, і це його трохи розізлило. – Я відчуваю відповідальність. Так, саме так: відповідальність. Не вину. Але як я зазначив іще раніше, я волів би про це не розмовляти. Ми можемо бесідувати на інші теми. Хоча би про краєвид. Ця річка – це Пілава, а отам – Совині гори.
Вона розсміялася. Він крадькома зітхнув – із полегшенням, бо побоювався іншої реакції.
– Я стараюся, – сказала вона, – збагнути мотиви твоєї поведінки. Я допитлива – така-от слабкість жіночої натури. Люблю знати, пов’язувати причину з наслідком, розуміти. Це приносить мені приємність. Зроби мені приємність, Рейнмаре. Якщо не з симпатії, то принаймні з ґречності.
– Пані… Дуже тебе прошу…
– Тільки одна річ, одна проблема, відповідь на одне запитання. Як це може бути, що ти не боїшся льохів Штольца? Гніву Біберштайна? Після того, як зґвалтував його одиначку?
– Що?
– Знову священне обурення? Ти заволодів Катажиною Біберштайн ґвалтом. Проти її волі. Усі це знають.
– Усі? – він різко обернувся в сідлі. – Себто хто?
– Ти мені скажи.
– Не я почав, – він відчув, що кров знову б’є йому в обличчя. – При всій повазі, не я почав цю розмову.
Вона довго мовчала.
– Відомі факти, – раптом почала вона, – є такими: два роки тому, чотирнадцятого вересня, невдовзі після полудня, ти і твої товариші напали в Голеньовських лісах на кортеж, з яким подорожували високородні Катажина фон Біберштайн, донька Яна Біберштайна зі Штольца, і Ютта де Апольда, донька чашника з Шенау. Ви викрали скарбничок, у якому панни їхали. Погоня, яка вирушила за вами через кілька годин, знайшла екіпаж. Панянок не було ані сліду.
– Що?
– Обох панн, – Зелена Дама проникливо подивилася на нього, – тільки й бачили, кажу. Ти хочеш щось додати? Якийсь коментар?
– Ні. Нічого.
– Погоня вирушила вашим слідом, але загубили його над Нисою, а вже смеркалося. Тільки тоді вирішили послати кінного гінця до замку Штольц. Звістка дійшла ще до ночі, пан Ян Біберштайн розіслав гінців до своїх манів, але не міг нічого конкретного вдіяти аж до світанку. Перш ніж зібралися збройні, в Кам’янці цистерціанці дзвонили на сексту. А коли дзвонили на нону, у Штольці раптом з’явилися, в кортежі вірменського купця, обидві панянки, Катажина і Ютта. Обидві цілі, здорові та на перший погляд незаймані.
– У підсумку, – продовжила вона, оскільки Рейневан мовчав, – це було одне з найкоротших викрадень в історії Шльонська. Банальна афера всім швидко набридла, і про неї забули. Забули десь так до Матері Божої Громничої[180]180
2 лютого.
[Закрыть]. Тобто до моменту, коли благословенний стан Катажини Біберштайн ніяк уже не можна було приховати.
Рейневан зберіг кам’яне обличчя. Зелена Дама спостерігала за ним з-під вій.
– Тепер уже, – продовжила вона, – Ян фон Біберштайн розлютився не на жарт. Він призначив нагороду. Сто гривень срібла тому, хто покаже і видасть викрадачів, а якби він сам був замішаний в аферу, додатково має гарантію уникнення кари. Крім того, пан Ян взяв в оборот донечку, але Кася пішла в незізнанку: вона нічого не знає, нічого не пам’ятає, була непритомна, зімліла і так далі. В незізнанку пішла і Ютта де Апольда, щодо якої існувала поважна підозра, що і їй не вдалося зберегти віночок цілим. Час минав, живіт Катажини ріс швидко й гарно, а безпосередній творець цього чуда природи далі залишався невідомим. Ян Біберштайн бісився, а весь Шльонськ розважався плітками. Але сто гривень – чимала сума. Знайшовся хтось, хто пролив світло на це питання, – учасник нападу й викрадення, такий собі Ноткер Вейрах. Він не був настільки дурний, щоби повірити в запевняння про імунітет, волів вирішити питання на відстані. Через своїх родичів, Больців з Цейскенберга, перед якими, в присутності ксьондза, він дав свідчення і поклявся на розп’ятті. І вилізло шило з мішка. Тобто ти виліз, мій ти ефебе. До шановної доньки шановного пана Яна, поклявся Вейрах, викрадачі поставилися з шанобою, ніхто її пальцем не зачепив і не образив її честі навіть сміливішим поглядом. На жаль, у шановній раубрітерській компанії опинився, цілком випадково, один неприторенний негідник, лайдак, збоченець, а на додачу – чарівник. Він, затаївши на пана Яна якусь злобу, магічним способом викрав у викрадачів його доньку. І, поза сумнівом, зґвалтував небогу. Поза сумнівом, допомагаючи собі чорною магією, внаслідок чого небога абсолютно цього не усвідомлює. Ховався цей мерзотник-ґвалтівник під вигаданим іменем Рейнмара де Хагенау, але звістки ходять швидко, два і два чотири, а шила в мішку не сховаєш. Це не хто інший, як Рейнмар де Беляу, якого звуть Рейневаном.
– І це було підтверджено клятвою на розп’ятті? Воістину, небеса терплячі.
– І без розп’яття, – фиркнула вона, – сенсаційним повідомленням Вейраха повірили би. Адже репутація Рейнмара де Беляу в Шльонську вже склалася. Йому вже траплялося застосовувати чари з метою підкорення жінок… Досить згадати аферу з Аделею де Стерча… Ти трохи зблід, як я помітила. Зі страху?
– Ні. Не зі страху.
– Так я й думала. Повертаючись до суті: свідчення раубрітера ніхто не піддав сумніву. Нікого ніщо не змусило замислитися. Крім мене.
– Он як?
– Вейрах клявся, що викрадено було тільки одну панну, а саме Біберштейнівну. Тільки її. Друга панна залишилася біля скарбничка, їй наказали передати вимогу про викуп… Ти маєш щось додати?
– Не маю.
– І тебе нічого в цій історії не дивує?
– Нічого.
– Навіть те, що погоня не знайшла другої панни, Ютти де Апольда? Що наступного дня обидві панни повернулися у Штольц? Обидві разом, хоча, якщо вірити Вейрахові, одну протягом доби викрадали двічі, а другу – ні разу. Навіть це тебе не дивує?
– Навіть це.
– Ти не можеш бути аж настільки стійким відносно здивування, – вона раптом викривила губи, а в її синіх очах загорівся гнів. – А отже, ти насміхаєшся наді мною.
– Ти ображаєш мене, пані, такою підозрою. Або, що більш імовірно, бавишся мною.
– Як було з паннами, ти сам знаєш найкраще, з перших рук. Ти був там, не заперечиш, брав участь у нападі. Свідчення Вейраха вказують на тебе як на батька дитини Катажини Біберштайн, та ти й сам цього не заперечуєш, здається, лише натякаєш, що зближення відбулося за згодою. Що здається дивним, ба взагалі неправдоподібним… Але й не виключеним… Ти то бліднеш, то червонієш, хлопче. Це схиляє до роздумів.
– Звичайно, – вибухнув він. – Не може не схиляти. Мене апріорі визнали винним. Я ґвалтівник, це було вирішено на підставі свідчень такої вірогідної особи, як Ноткер Вейрах, розбійник і бандит. Як ката і кривдника доньки Біберштайн накаже мене стратити. Не давши мені, звичайно ж, можливості захищатися. А що я, коли мене тягтимуть на страту, буду то бліднути, то червоніти? Лементувати, що я невинний? Усі ґвалтівники так лементують. Але хто би їм вірив?
– Твоє обурення таке священне й щире, що я тобі майже вірю.
– Майже?
– Майже.
Вона погнала кобилу, виїхала наперед. Почекала на нього. Дивлячись на нього з усмішкою, якої він не міг розкусити.
– Перед нами Фаульбрюк, – вона показала на дзвіницю костелу, що стирчала понад лісом. Я хочу їсти. І пити. Тобі теж, Рейнмаре, не варто гребувати питтям, carpe diem[181]181
“Лови день” (лат.), тобто “не марнуй часу, насолоджуйся сьогоднішнім днем” (Горацій, “Оди”, І, 11, 8).
[Закрыть], хлопче, carpe diem, хтозна, що принесе завтрашній день. А отже… Поїдемо на гоп, як звик був казати, коли був живий, мій родич, краківський єпископ Завіша з Курозвенк. Ти дивуєшся? Я, маєш знати, з великопольських Топорчиків, а Топорчики з Ружицями споріднені. Пришпор коня, лицарику. Їдемо на гоп!
* * *
У рішучих рухах Зеленої Дами, у тому, як вона тримала голову, гордовито, але водночас природно, а особливо в тому, як вона пила, граційно й вільно вихиляючи кубок за кубком, – у цьому всьому і справді було щось, що викликало спогад про Завішу з Курозвенк. Стосовно ж родинних зв’язків, то Зелена Дама могла – Рейневан мав деякі підозри – просто-напросто фантазувати. Топорчик на гербі мали в Польщі добрих п’ятсот родин, і всі, як воно в Польщі є, вміли доводити найрізноманітніші родинні зв’язки. Спорідненість з краківським єпископом блідла порівняно із заявами деяких родів про родинні зв’язки з королем Артуром, царем Соломоном і царем Пріамом. Однак, дивлячись на Зелену Даму, Рейневан не міг позбутися асоціацій з особою Завіші, уже легендарного єпископа-гуляки. А за цим ішли інші асоціації. Адже єпископ загинув унаслідок порочної хіті: його побив батько, доньку якого він намагався зневолити. А душу розпусника чорти віднесли просто до пекла, дикими голосами, що чули багато людей, волаючи: “їдемо на гоп!”.
– П’ю до тебе, Рейнмаре.
– Твоє здоров’я, пані.
Вона перевдяглася до вечері. Тепер, замість білячого ковпака, у неї був рондлет з облямівкою і мусліновою ліріпіпою. Тепер було видно її темно-русе волосся, зібране ззаду золотою сіточкою. На досить сміливо відкритій шиї поблискувала скромна низочка перлів. Біла котарді поверх зеленої сукні мала по боках великі вирізи, які дозволяли насолоджуватися виглядом талії та округлістю стегон, що тішила око. Такі вирізи, надзвичайно модні, люди, які неприхильно ставилися до моди, називали les fenêtres d’enfer[182]182
Пекельні вікна (фр.).
[Закрыть], бо стверджували, що вони пекельно спокушають до гріха. І справді, щось у цьому було.
Лібенталь та його компанія зайняли лаву в кутку за каміном і напивалися там у понурому мовчанні.
Корчмар увивався за трьох, дівки бігали з мисками як навіжені, прислужували й пахолки Зеленої Дами, завдяки чому не доводилося чекати на страви та напої. Страви були прості, але смачні, вино стерпне, а як для закладу такого класу – на диво добре.
Якийсь час вони мовчали, присвячуючи одне одному виключно напружену увагу та контакт очей, а всю діяльність – пивному супу з жовтками, місцевій форелі з Пілави, ковбасі з дикого кабана, зайцеві у сметані і вареникам. Потім був калач з кмином і кіпрська мальвазія, медовий пряник і ще мальвазія, вогонь у каміні тріщав, обслуга перестала заважати, Лібенталь і його компанія пішли спати до Стаєнь, стало дуже тихо і дуже тепло, ба гаряче, кров дудніла в скронях, палала на щоках. Вогонь милувався собою в полум’яних поглядах.
– Твоє здоров’я, ефебе.
– Твоє, пані.
– Пий. Ти хочеш щось сказати?
– Ніколи… Ніколи я не зневолив би жінки. Ні насильством, ні магією. Ніколи-преніколи. Повір мені, пані.
– Вірю. Хоча мені це нелегко дається… У тебе очі Тарквінія, прекрасний хлопче.
– Ти кпиш з мене.
– Анітрохи. Часом для того, щоб зневолити, не потрібне не насильство, ні магія.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Я загадка. Відгадай мене.
– Пані…
– Нічого не говори. Пий. In vino veritas[183]183
In vino veritas – “Істина – у вині” (лат.).
[Закрыть].
* * *
Вогонь у каміні пригас, зажеврів червоним. Зелена Дама сперлася ліктем на стіл, а підборіддям – на кулак,
– Завтра, – сказала вона, а її голос задрижав гортанно і збуджуюче, – ми прибудемо до Штольца. Як не рахувати і як не міряти, завтрашній день, ти прекрасно це знаєш, буде для тебе… Буде важливим днем. Що станеться, того ми не знаємо і передбачити не можемо, несповідимі-бо шляхи. Але… Може бути і так, що сьогоднішня ніч…
– Я знаю, – відповів він, коли вона зробила паузу, після чого встав і низько поклонився. – Я усвідомлюю, о прекрасна пані, важливість цієї ночі. Знаю, що вона може бути для мене останньою. Тому я хотів би провести її… У молитвах.
Вона якийсь час мовчала, барабанячи пальцями по столу. Дивилася йому просто в очі. Доти, доки він їх не опустив.
– У молитвах, – повторила вона з усмішкою, і це була усмішка, достойна Ліліт. – Ха! Ось і спосіб упоратися з грішним думками… Що ж, тоді і я буду нині вночі молитися. І розмірковувати. Про минущість. Про те, як transit gloria[184]184
“Минає слава” (лат.), частина сентенції “Sic transit gloria mundi” – “Так минає слава світу”.
[Закрыть].
Вона встала, а він став на коліна. Тої ж миті. Вона торкнулася його волосся, негайно забрала руку. Йому здавалося, що він почув зітхання. Але це могло бути його власне.
– Прекрасна пані, – він ще нижче схилив голову. – Зелена Дамо. Твоя глорія не промине ніколи. Ні твоя глорія, ні твоя врода, яка не має рівних. Ах… Якби доля звела нас за інших…
– Нічого не говори, – муркнула вона. – Нічого не говори і йди вже. Я теж іду. Мені треба швидко почати молитися.
* * *
Наступного дня вони прибули у Штольц.
