Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 36 страниц)
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
у якому в одній корчмі на роздоріжжі процвітає і розвивається розважальний промисел. Кості кинуто, внаслідок чого трапляється те, що начебто є неминучим і неуникненним. Той, хто подумає, що це все має означати початок неабияких клопотів, – подумає правильно.
Корчма при роздоріжжі була єдиним будинком, який залишився від села, яке колись тут розташовувалося, а тепер нагадувало про своє існування кількома чорними куксами коминів, жалюгідними рештками обсмалених перекриттів і досі відчутним запахом згарища. Хто пустив поселення з димом, вгадати було непросто. Найбільше вказувало на німців або сілезців: село лежало на шляху хрестового походу, що його у червні 1420 року вів на Прагу король Сигізмунд Люксембурзький. Хрестоносці Сигізмунда палили все, що можна було підпалити, але старалися зберігати корчми. Зі зрозумілих міркувань.
Корчма, що вціліла, була досить типовою – низька, приземкувата, покрита стріхою, в якій старого зашкарублого моху було
приблизно стільки ж, скільки й соломи, з кількома входами та маленькими віконечками, в яких тепер, у темряві, блимало світло каганців або свічок, непевне та летке, ніби блукаючі вогники на болоті. З комина виповзав, стелився стріхою і плив на луги білий дим. Валував пес.
– Ми на місці, – стримав коня Шарлей. – Тут, за моїми даними, тимчасово звив собі кубельце пан Фрідуш Гунцледер.
– Фрідуш Гунцледер, – хоча не прозвучало жодне запитання, демерит зрозумів без слів, – це ділова людина, підприємець. Він спритно заповнює прогалину, яка внаслідок певних позаекономічних подій утворилася у співвідношенні між попитом і пропозицією. Він постачає, назвімо це так, певні товари, які користуються попитом…
– Тримає роз’їзний бордель, – продовжив за нього як завжди здогадливий Самсон Медок. – Або шулерню. Або ж і те, й інше.
– Саме так. У гуситській армії суворо дотримуються військових статутів, запроваджених Жижкою. Пияцтво, азартні ігри та розпуста у війську заборонені, за це загрожують суворі кари, включно зі смертною. Але військо є військом, у таборах воно би хотіло пиячити, різатися в карти та забавлятися з дівками. А тут – зась, не можна. Нікому не можна. Статути Жижки огидно демократичні – карають усіх без огляду на стан і ранг. У цьому є і свої добрі сторони: військо не розслабляється та не втрачає боєздатності. Гейтмани це розуміють, статути схвалюють, суворо і безжально виконують їх вимоги. Проте що напоказ, те напоказ… Алебардник, піхотинець з ціпом, арбалетник, їздовий – їх, звичайно, за кості, курвівство або крадіжку треба шмагати або й вішати, це правильно і добре впливає на бойовий дух. Але гейтман або сотник…
– Ми приїхали, – здогадався Рейневан, – до, коротко кажучи, нелегального закладу, який служить для задоволення нелегальних пристрастей вищих чинів. Наскільки ми ризикуємо?
– Гунцледер, – повів плечима Шарлей, – діє під прикриттям військового постачальника і приймає тільки довірених офіцерів. Але й так рано чи пізно хтось його видасть, і тоді він зателіпається в зашморзі. Можливо, що для постраху та заради прикладу зателіпається і дехто з тих, кого в нього накриють… Але, по-перше, що за життя без ризику. По-друге, якби що, нас виборонять Прокоп і Флютик. Я так думаю.
Навіть якщо в його голосі зазвучала ледь вловима нотка невпевненості, демерит негайно її заглушив.
– По-третє, – махнув він рукою, – в нас тут справа.
Під самою корчмою пес обгавкав їх знову, але відразу ж утік. Вони спішилися.
– Пояснювати вам головні принципи функціонування підприємства я, мабуть, не мушу, – Шарлей прив’язав віжки до стовпчика. – Це заклад нездорових і заборонених втіх. Тут можна нажлюкатися як чіп. Можна подивитися на голих дівчат, можна і скуштувати продажного кохання. Можна розважитися надзвичайно азартними іграми. Раджу бути дуже обережними в тому, що ви робите, і в тому, що говорите. Зрештою, щоб не було двозначностей: говоритиму тільки я. Грати, якщо дійде до карт або костей, буду тільки я.
– Зрозуміло, – Самсон підняв із землі кілочок. – Зрозуміло, Шарлею.
– Я мав на увазі не тебе.
– Я не дитина, – скривився Рейневан. – Говорити я вмію, знаю, що казати і коли. І в кості також умію грати.
– Ні, не вмієш. Не з Гунцледером та його шулерами. Без дискусій. Виконуй.
* * *
Коли вони увійшли, гамір затих. Повисла тиша, а кілька пар очей з нехорошими поглядами присмокталися до них, наче п’явки до дохлої плотви. Момент був неприємно тривожним, але, на щастя, недовго тривав.
– Шарлей? Це ти?
– Я радий тебе бачити, Беренгаре Таулере. Вітаю й тебе, пане Гунцледер. Як господаря.
За столом, у товаристві кількох типиків у шкіряних куртках, сидів широкоплечий черевань із великим носом та підборіддям, деформованим потворним шрамом. Його обличчя густо вкривали сліди від віспи – що цікаво, виключно з одного, лівого боку. Достоту так, ніби борозна під носом, сам ніс і деформоване підборіддя визначали демаркаційну лінію, яку хвороба не наважилася порушити.
– Пан Шарлей, – відповів він на привітання. – Очам своїм не вірю. До того ж із компанією, з людьми, яких я не знаю. Але раз вони з вами… Ми раді вітати тут гостей. Не тому, що ми їх любимо. Ха, дуже часто ми їх взагалі не любимо. Але ми з них живемо!
Субчики в шкіряних куртках зареготали. Решта присутніх не виявила веселості, явно чуючи жарт Гунцледера не вперше і не вдруге. Не засміявся ні здоровань з червоною чашею на лентнері, який стояв за шинквасом, ні його товариш, бородань у чорному – закінчений стереотип гуситського проповідника. Не засміялася, як легко здогадатися, й жодна з досить виклично вдягнених дівчат, які увивалися по кімнаті з глеками та дзбанами.
Не засміявся й чоловік з темною кількаденною щетиною, який голубив у долонях кухоль, у поруділій від обладунку куртці, – той самий Беренгар Таулер, який привітав Шарлея ще на вході. Саме туди, до столу цього Таулера, з яким сиділо ще троє інших, і подався демерит.
– Здрастуй і сідай, – Беренгар Таулер показав на лаву, окинув зацікавленим поглядом Рейневана та Самсона. – Представ нам… Друзів.
– А не треба, – озвався з-над свого кухля рудуватий здоровило. – Молодшого пана я вже бачив. У битві під Усті, при гейтманах. Казали, що це їхній лейб-медик.
– Рейнмар з Беляви.
– Честь для нас. А той?
– Той, – відповів з притаманною йому безтурботністю Шарлей, – це той. Не перешкодить, не завадить. Він працює по дереву.
І справді, Самсон Медок прибрав міни дурника, всівся під стіною й узявся стругати кілочок.
– Якщо вже ми почали представлятися, – Шарлей усівся, – то будь і ти ласкавий, Беренгаре…
Трійця з-за столу поклонилася. При рудому грубані були панок гордовитого вигляду, вбраний, як на гусита, досить багато та різнокольорово, та низенький худолиции і смаглявий тип, на вигляд угорець.
– Амадей Бата, – представився грубань.
– А я є лицар Манфред фон Зальм, – заявив барвистий панок, а перебільшена пиха, з якою він це прорік, свідчила, що такий з нього був лицар, як з клоччя батіг, хресне його ім’я було, певно, Зденек, а біля жодного з фон Зальмів він не те що ніколи не сидів, а й навіть не стояв.
– Іштван Сеці, – підтвердив здогад угорець. – Вип’єте? Попереджаю, що в цьому розбійницькому борделі жейдлік вина коштує три гроші, а півпінти пива – п’ять пеняжів {19}.
– Але вино добре, – Таулер відпив з кухля. – Як на розбійницький бордель і шулерню. Якщо вже ми про це заговорили, то котра зі згаданих розваг привела вас до Гунцледера?
– У принципі, жодна, – Шарлей підкликав дівку зі дзбаном, а коли та підійшла, оцінив її поглядом. – Що не значить, що котроїсь із них ми не скуштуємо. Виступ, приміром, сьогодні буде? Жива картина?
– Звичайно, – усміхнувся Таулер. – Звичайно буде. Я тут головним чином з цієї причини. Навіть не буду грати. Боюся, що тоді в мене вициганять і того флорина, якого треба дати за видовище.
– А інші, – демерит показав головою, – хто будуть?
– Той, що за шинквасом, – Амадей Бата струсив пивну піну з вусів, – котрий з Чашею на грудях, – це Габарт Моль з Модржелиць, сотник у Рогача. Бородань, що скидається на священика, – це його товариш, вони приїхали разом. З Гунцледером за столом сидять його шулери, на ім’я пам’ятаю тільки одного, того лисіючого, його звуть Єржабек…
– Ну ж бо, шановні! – заволав від столу Гунцледер, потираючи руки енергійно й заохочуючи. – До столу, до столу, до гри! Фортуна чекає!
Манфред фон Зальм сів за стіл першим, його приклад наслідував Шарлей, з човганням відсунули дзиґлики Іштван Сеці й Амадей Бата. Підсів оздоблений Чашею сотник Рогача, відірвався від шинквасу його схожий на проповідника товариш. Рейневан, пам’ятаючи застереження Шарлея, залишився. Беренгар Таулер також залишився за своїм столом, знаком підкликав найближчу дівчину з дзбаном. Ця була руда й веснянкувата, веснянки покривали навіть її оголені передпліччя. Порівняно з іншими, вона мала трохи менші синці під очима, але її обличчя було якось дивно застиглим.
– У що зіграємо? – запитав у тих, що зібралися за столом, Гунцледер, вправно тасуючи карти. – У пікет? У ронфу? У trentuno? У menoretto? До ваших послуг, до ваших послуг, що лише забажаєте, може бути cricca, може бути basseta… Може бути і trappola, може бути buffa aragiato, а може, волієте ganapierde? Я знаю всі genera ludorum fortunae[139]139
Види азартних ігор (лат.).
[Закрыть]! На будь-яку погоджуся. Клієнт – наш хазяїн. Вибирайте.
– Нас забагато для карт, – оцінив Бата. – А нехай усі мають розвагу. Я пропоную кості. Принаймні для початку.
– У кості? У шляхетні tesserae[140]140
Гральні кості (лат.).
[Закрыть]? Клієнт – наш хазяїн. Я до будь-якої гри готовий…
– Особливо, – без гумору мовив Іштван Сеці, – до гри у ті кості, що їх ти оце крутиш у лапі. Не май нас за фраєрів, друже.
Гунцледер нещиро засміявся, кості, якими він бавився, характерно жовті, кинув у кухоль, потрусив. Його долоні були невеликими й міцними, пальці – короткими й вузлуватими. Ці руки були абсолютною протилежністю того, що асоціювалося з долонями шулера та костирника. Але в дії, що тут казати, вони виправдовували себе: були меткі, наче вивірки.
Викинуті спритним рухом з кухля жовті кості покотилися недалеко, обидві випали шістками догори. Далі викривляючи обличчя гримасою, що мала означати усмішку, Гунцледер зібрав кості, зробивши це одним блискавичним рухом, ніби ловлячи мух зі столу. Потрусив кухлем у різкому acozzamento, кинув знову. Випали дві шістки. Єржабек зареготав. Рогачів сотник вилаявся.
Швидкий підбір костей, acozzamento, кидок. І знову подвійна sexta stantia, двічі по sex puncti. Кидок. Два рази по шість очок. Кидок. Те саме. Кидок. Сотник знову вилаявся.
– Це був, – Гунцлебер скривив в усмішці віспувату половину обличчя, – тільки жартик. Такий собі маленький жартик.
– І справді, – Шарлей і собі усміхнувся. – Маленький, але вишуканий. І потішний. Раз у Нюрнбергу я був свідком, як за такий самий жартик у грі на гроші костирнику поламали обидві руки. На камінному порозі, за допомогою ковальського молота. Ми так реготали, кажу я вам, що мало животи не понадривали.
Очі Фрідуша Гунцледера недобре заблищали. Але він стримався, знову вдягнув усмішку на віспувате обличчя.
– Жарт, повторив він, – це жарт, і жартом повинен залишитися. До гри візьмемо інші кості. Ці я відкладаю…
– Але не в кишеню, під сто чортів, – буркнув Манфред фон Зальм. – На стіл їх клади. Як наочний посібник. Інші ми будемо час від часу з ними порівнювати.
– Як бажаєте, як бажаєте, – шулер підняв руки на знак того, що погоджується з усім, на все згодний, і що клієнт – його хазяїн. – Яка гра вам до вподоби? П’ятдесят шість? Шістки і сімки?
– Може, – запропонував Шарлей, – Gluckhaus[141]141
Глюкхауз (хатинка щастя – нім.) – старовинна німецька карткова гра.
[Закрыть]?
– Хай буде Gluckhaus. Рухайся, Єржабек!
Єржабек протер дошки стола рукавом, накреслив на них крейдою поділений на одинадцять полів прямокутник.
– Готове, – потер руки Гунцледер. – Можна робити ставки… А ти, брате Беренгаре? Не удостоїш нас? Жаль, жаль…
– Не дуже щирий твій жаль, брате, – Беренгар Таулер постарався, щоби “брат” прозвучало зовсім не по-братньому. – Ти ж не можеш не пам’ятати, що минулої суботи обскубав мене як гуску на святого Мартіна. З огляду на брак капіталу посиджу, почекаю на живі картини, розважуся кухлем. І, може, бесідою, позаяк пан Рейнмар теж, бачу, до костей не квапиться.
– Ваша воля, – стенув плечима Гунцледер. – А для нас. панове, план такий: спочатку розважимося костями. Потім, коли нас стане менше, зіграємо в пікет або інший ludus cartularum[142]142
Карткова гра (лат.).
[Закрыть]. А по ходу буде видовище. Художня, значить, частина. А тепер – ну ж бо, панове! Gluckhaus! Просимо робити ставки. Прийди, Фортуно!
Якийсь час від столу чулися головним чином матюки, брязкіт монет, що їх кидали на поля, гуркіт acozzamento і звук, із яким кості котилися по столу.
– Наскільки я знаю життя, – Беренгар Таулер відпив з кухля, – Амадей програється за три отченаші й повернеться сюди. Отож якщо ти маєш мені щось сказати конфіденційно, то кажи зараз.
– А чому ти припускаєш, що маю?
– Інтуїція.
– Гм. Ну то добре. Замок Троски, на їчинському підгір’ї, поблизу Турнова…
– Я знаю, де замок Троски.
– Ти бував у ньому? Добре знаєш?
– Бував багато разів, знаю прекрасно. А в чім річ?
– Ми хочемо туди пробратися.
Беренгар Таулер відпив з кухля.
– А мета? – запитав ніби байдуже.
– Та просто так собі, для сміху, – так само байдуже відповів Рейневан. – Така наша фантазія та улюблена розвага: пробиратися в католицькі замки.
– Розумію і більше запитань не маю. Отже, Шарлей делікатно нагадує мені про борг, що його я перед ним маю. І в такий спосіб я маю розрахуватися? Отже, добре, подумаємо.
– Це значить “так” чи це значить “ні”?
– Це значить, що подумаємо. Гей, Маркетка! Вина, коли ласка!
Йому налила та сама руда, веснянкувата, з неживим обличчям і порожніми очима. Але ці недоліки зовнішності з надлишком компенсувала фігура. Коли дівчина відходила від столу, Рейневан не міг стриматися, щоб не дивитися на її талію та стегна, які погойдувалися в легкій танцюючій ході просто-таки гіпнотично.
– Я бачу, – з усмішкою зауважив Таулер, – що твоє око приваблює наша Маркетка. Наша жива картина. Наша адамітка.
– Адамітка?
– Значить, ти нічого не знаєш. Шарлей не казав? А може, ти взагалі не чув про адамітів?
– Трохи, краєм вуха. Але я зі Шльонська, в Чехії всього лише два роки…
– Замов собі щось випити. І сядь зручніше.
– Коли відбувся, – почав Беренгар Таулер, коли Рейневана вже обслужили, – чеський переворот, він видобув з мороку й відгодував чималу групу диваків і шаленців. У 1419 році країною прокотилася хвиля релігійної істерії, божевілля і містицизму. Усюди крутилися одержимі пророки, лякаючи кінцем світу. Люди кидали все і цілими купами йшли на гори, де чекали другого пришестя Христа. На цьому всьому знайшли поживу старі призабуті секти. Повилазили з темних кутків різні їбануті хіліасти, адвентисти, нікоаліти, патерніани, спіритуали, вальденси, бегарди, зараза його знає, хто ще, годі було й полічити…
За столом почалася запальна дискусія, зазвучали різні слова, в тому числі негарні. Найголосніше нарікав Манфред фон Зальм.
– Ну й почалися, – вів далі Таулер, – проповіді, пророцтва, віщування, ворожіння й апокаліпсиси. Що ото настає Третій вік, а перш ніж він настане, старий світ повинен загинути у вогні. А потім Христос повернеться у славі Своїй, настане Царство Боже, воскреснуть святі, недобрі безповоротно підуть на вічні муки, а добрі будуть вічно жити в райському щасті. Усе буде спільне, зникне всіляка власність. Не буде вже багатих та бідних, не буде нужди та гноблення. На землі запанує стан всезагальної досконалості, щастя та миру. Не буде ніяких нещасть, війн і переслідувань. Не буде такого, хто би на іншого нападав або доводив його до гріха. Або пожадав його жони. Бо жони теж будуть у спільному користуванні. Але, як ми знаємо, кінця світу не було, Христос на землю не зійшов, люди протверезіли, хіліазм та адвентизм почали втрачати прихильників. Мрії про рівність розвіялися, як і фантазії про ліквідацію будь-якої влади та будь-якого примусу. Революційний Табор реставрував державні структури і вже восени 1420 року почав збирати данини та податки. Зрозуміло, під примусом. Були відбудовані, атож, структури церковної влади – хоч і таборитські, та все-таки структури. Гуситський єпископ Мікулаш з Пельгржимова, який очолював ці структури, оголосив з амвону канон істинної віри, а тих, хто канону не визнавав, проголосив відступниками та єретиками. Таким-от робом гусити, найбільші єретики Європи, знайшли власних єретиків, власних дисидентів. Пікартів.
– Назва, – втрутився Рейневан, – походила, здається, від перекрученого “бегарди”?
– Дехто так стверджує, – кивнув Таулер. – Але більш правдоподібно, що це пішло від Пікардії, від вальденсів, які саме звідти прибули в 1418 році, знайшовши в Чехії притулок і надзвичайно багатьох прихильників. Рух набрав значної сили та прибічників, яких очолив моравець Мартінек Гуска, що його через його добре підвішений язик називали Локвісом. Сказати про них, що вони були радикальні, – це з біса мало сказати. Вони закликали руйнувати храми: істинна Божа церква, стверджували вони, – то церква мандрівна. Вони повністю відкидали євхаристію. Відмовляли у значенні будь-яким предметам культу, знищували кожну дароносицю і кожну облатку, яка потрапляла їм до лап. Богом, заявляли вони, є все, що існує, ergo, людина теж є Богом. Причастя, стверджували вони, може давати хто завгодно, а приймати його можна у будь-якому вигляді. Цим твердженням вони особливо дошкулили калікстинам. Як це, здійняли вереск ті, то вчитель Гус дав себе спалити, а ми проливаємо кров за причастя sub utraque specie, у вигляді хліба та вина, а тут якийсь Мартінек Локвіс дає причастя у вигляді каші, гороху і кислого молока?
Самсон у своєму кутку ретельно стругав, лезом його ножа повзла красива, закручена стружка.
– У лютому 1421 року терпець увірвався. Сектантів вигнали з Табора, наказали йти геть. Гору полишило щось зо чотириста пікартів, які заклали власний сторожовий табір у розташованих поблизу Пршибеніцах…
– Про що балакаєте? – зацікавився Амадей Бата, повертаючись від грального столу з перебільшено веселою міною людини, яку обіграли.
– Про пікартів.
– А-а-а, про голяків? Хе-хе… Розумію…
– Серед пршибеніцьких вигнанців, – розповідав далі Таулер, – уже не було Гуски-Локвіса, там усім заправляв проповідник Петер Каніш. І його приятелі: Ян Бидлін, Мікулаш Сліпий, Тршачек, Буріан. Вони проголосили цілковите скасування родинних уз, відмінили подружні зв’язки. Проголосили братерську рівність та абсолютну сексуальну свободу. Вирішили, що вони безгрішні, як Адам і Єва, а позаяк серед безгрішних немає місця для сорому, відкидали одяг і розгулювали голяка, у костюмі Адама – звідси й пішла назва “адаміти”, яку дедалі частіше з ними пов’язували. Вони почали з ентузіазмом займатися спільними оргіями. Однак між ватажками-проповідниками невдовзі дійшло до внутрішніх пересварок та розбрату – здається, йшлося не стільки про релігійні питання, скільки про поділ гаремів. Кілька ватажків відкололися, забравши з собою групки прихильників і зграйки жіночок. Зрештою, більшості жіночок дуже подобалося в пікартських комунах, де проголошували ідею повної рівності статей. Втілюючи їх в життя, nota bene, таким чином, що кожна жіночка могла пускатися і ґедзатися, з ким тільки мала охоту. Ця свобода, зрештою, була тільки позірною, бо роль головних когутів у цих курниках виконували Каніш та інші священики. Але жіночки були такі захоплені, настільки переповнені проміскуїтетним містицизмом, що пхалися одна поперед одну, аби прислужитися якомусь “святому чоловікові”, вважали розставляння ніг привілеєм, релігійною послугою, а просто-таки ласкою для них було, якщо у своїй доброті “святий” зволив скористатися випнутим задком.
– Атож, – по-філософськи вставив Амадей Бата, задивившись на задок однієї з дівок, які прислуговували гравцям, – такою вже є жінка, сповнена сластолюбства. І в хтивості невситима. Так було від початку світу і так буде in saecula saeculorum[143]143
Вовіки віків (лат.).
[Закрыть]…
– А ви, – підсів до них Шарлей, якому, видно, набридла гра, – про бабів, як завжди?
– Я даю твоєму приятелеві, – відрізав Беренгар Таулер, – коротку лекцію історії.
– Тоді я й сам охоче послухаю.
– Для Жижки, – відкашлявся Таулер, – пікарти не переставали бути більмом на оці. Проти Чехії готувалися хрестові походи, католицька пропаганда роздмухувала питання пікартського сектанства, й адаміти були для неї просто вимріяною темою. Невдовзі в усій Європі повірили, що всі чехи як один ходять голими і трахаються один з одним відповідно до вчення Яна Гуса. Перед лицем загрози хрестових походів анархія в лавах могла виявитися згубною, а пікарти, що й казати, все ще мали в Таборі тихих прихильників. Наприкінці березня 1421 року Жижка завдав збройного удару по комуні Каніша. Частину сектантів вирізали, частину, в тому числі самого Каніша, зловили. Усіх, кого зловили, спалили живцем. Це сталося в селі Клокоти, у вівторок перед святим Георгієм. Місце було вибрано невипадково. Клокоти розташовані біля самого Табора, за стратою можна було спостерігати з його мурів. Жижка давав Табору попередження…
Він обірвав, подивився в кут, на Самсона Медка.
– Ну він і стругає той кілок, – зітхнув він. – Аж стружки летять… А хіба безпечно давати ідіотові ножа? Чи він собі часом руки не відріже?
– Нема чого боятися, – Рейневан уже звик до таких запитань. – Він, усупереч тому, що може здаватися, надзвичайно уважний. Продовжуй, брате Беренгаре. Що було далі?
– По черзі розправлялися з іншими сектантами, поки не залишилася тільки одна група: комуна Буріана. Вони переховувалися в лісах над річкою Нежаркою. Це була страшна банда, найрадикальніші з радикалів, абсолютно сфанатілі й переконані у своєму божественному посланництві. Вони взялися нападати на навколишні села й поселення – начебто для того, щоб “навертати”. Насправді ж вони вбивали, грабували, палили, знущалися, чинили неймовірні звірства. Не боялися нікого. Буріан, їхній вождь, якого, як раніше Каніша, уже офіційно титулували “Ісусом” і “сином Божим”, ручався їм, що як вибранці вони недоторканні та безсмертні, що жодне лезо їх не візьме і жодна зброя не може поранити. Він оточував себе гаремом з двадцяти з чимось жінок і дівчат. Врешті-решт він дійшов до того, що…
– Ну?
– Почав давати причастя… Гм-м… Шляхом… fellatio. Гарне таїнство, хіба ні? Але швидкими кроками наближався кінець пікартського інтермецо, Жижка вже навис над ними, як яструб. У жовтні він вистежив їх й оточив. Адаміти Буріана чинили запеклий опір, билися, кажуть, як чорти. Їх вирізали, а десь зо півсотні взяли живими. Усі згоріли на багаттях. Половину становили жінки, більшість із них були вагітні. До них поставилися милосердно: адамітів, перш ніж спалити, взяли на страшні муки. Адаміток спалили без тортур.
– Усіх?
– Та де ж, – вставив зі сласною усмішечкою Амадей Бата.
– Кількох, – покивав головою Беренгар Таулер, – залишили. Під великим секретом, старанно приховавши це від Жижки. Про сексуальну свободу адамітів уже тоді говорилося дуже багато. Адамітки, говорив поголос, полюбляють роздягатися догола, а якщо йдеться про ці справи, то просто обожнюють оргії, особливо в групах, ніщо не приносить їм більшого задоволення, ніж групова втіха, кілька на одну. Ну а якщо вже вони так це люблять…
– Ти не мусиш… – Рейневан зціпив зуби. – Не мусиш докінчувати.
– Усе-таки мушу. Бо одна з помилуваних, остання жива, якраз несе сюди дзбанок.
– Маркета, – підтвердив Амадей Бата. – Кажуть, улюблена дупця адаміта Буріана, його фаворитка. Гунцледер викупив її від таборських братів, коли вона їм набридла. Тепер вона в нього рабиня. Його власність. Абсолютно і назавжди. До смерті.
– Йдучи до комун, вона спалила за собою мости, – Таулер помітив здивований вираз Рейневанового обличчя. – Дороги назад нема. Сектанти зреклися родини…
– А полювання на пікартів усе ще триває, – додав начебто байдуже Шарлей. – Майже кожного дня викривають і спалюють якогось, а перш ніж спалити, беруть на тортури. Дівка мусить робити те, що їй наказує робити Гунцледер, вона залежить від його ласки і неласки. І тільки завдяки ньому живе.
– Живе? – Рейневан обернувся.
Йому ніхто не відповів.
Рудоволоса дівчина, яку назвали Маркетою, наповнила кухлі. Цього разу Рейневан придивився уважніше. Цього разу вона, наливаючи йому, підняла очі. У її погляді не було того, чого він сподівався, чого очікував: болю, сорому, приниження, переляканої відданості рабині. Очі рудоволосої дівчини спустошувала велика й безкрайня байдужість.
Краєчком ока він зауважив щось, що здивувало його ще більше.
Самсон Медок перестав стругати.
– Ну, панове і браття, – Гунцледер встав з-за столу. – Час розважитися після трудів. Прислуга, пересунути лави! Ворушися, Єржабек! Гей там, дівки, вина наточити і подати! А вам, гості, я нагадую, що ця розвага платна. Очі може насолодити видовищем той, хто не пошкодує флорина або угорського дуката {20}. Або еквівалента, тобто тридцяти широких грошів. Але хто не поскупиться, той не пошкодує! Проспект вартий і десяти дукатів, ручаюся!
Незабаром усі гості розсілися в імпровізованому театрі, перед дубовим столом, за яким недавно грали.
Стіл освітили ліхтарями. Один із кнехтів раптом почав ритмічно бити в турецький барабан. Гомін стих.
З комірчини вийшла Маркета. Барабан вмовк.
Вона йшла спокійно, боса, закутана в щось, що не відразу вдалося ідентифікувати як стихар, автентичне літургійне вбрання. З допомогою одного з пахолків вона зійшла на стіл. Якийсь час стояла нерухомо, вслухаючись у ритм барабана. Потім підняла стихар. Трохи вище колін. Потім вище. Затанцювала легко, обкрутилася, жвава, як підтикана пастушка. Манфред фон Зальм завзято гукнув, плеснув у долоні, затих, констатувавши, що решта поглинута виключно видовищем.
Маркета навіть не звернула уваги. Кожен її жест, кожен рух, кожен погляд, кожне здригання обличчя і неприродна усмішка говорили одне: “Я тут сама. Я сама, сама, самотня і далеко від вас. Від вас і від усього, чим ви є. Я в зовсім іншому світі.”
“Et in Arcadia ego, – подумав Рейневан. – Et in Arcadia ego[144]144
І я в Аркадії (Горацій).
[Закрыть]”.
Барабан прискорив ритм, але дівчина не долаштувалася до нього. Навпаки, вона рухалася аритмічно. Повільно, ніби сонно. Збудливо і гіпнотично. А краєчок стихаря, який вона підтягувала, повз усе вище й вище, безперервно, до середини стегон, вище, вище, аж нарешті і насамкінець відкрив те, на що всі чекали, на вигляд чого відреагували мимовільними гримасами, кашлем, стогоном, хеканням, голосним ковтанням слини.
Барабан сильно гупнув і затих, а Маркета повільно підняла стихар. І швидко стягнула його через голову.
Ластовиння рябіло на її плечах, дрібним узором покривало шию і груди. Нижче його вже не було.
Барабан загупав у прискореному ритмі, а дівчина почала обертатися, обертатися і гойдатися, як вакханка, як Саломея. Тепер з’ясувалося, що мачок ластовиння покривав також її спину і карк. Буря волосся бушувала, як Червоне море, – за мить до того, як Мойсей наказав йому розступитися.
Барабан сильно загримів, Маркета завмерла у позі водночас розпусній і неприродній. У рядах глядачів Манфред знову плеснув, Рогачів сотник гукнув, гукнув і Амадей Бата, луплячи себе долонями по колінах. Гунцледер зареготав. Беренгар Таулер почав аплодувати.
Але це ще не був кінець вистави.
Дівчина присіла на підкулені ноги, підперла долонями груди, стискаючи їх і виставляючи напоказ. При цьому вона гойдалася і звивалася, як змія. І усміхалася. Але це не була усмішка. Це був спазм лицьового м’яза, spasmus musculi faciei.
На сигнал барабана Маркета гладко і вправно перейшла з пози навколішках у позу сидячи. Барабан почав бити дрібно і бурхливо, а дівчина знову почала звиватися, як змія. Аж нарешті завмерла, відкинула голову назад і широко розвела коліна. Настільки широко, щоб ніхто з глядачів не пропустив жодної подробиці. І навіть подробиці подробиці.
Це тривало якийсь час.
Дівчина схопила стихар, зіскочила зі столу і зникла в комірчині, її наздоганяли оплески і ревіння глядачів. Манфред фон Зальм і Рогачів сотник покрикували і тупотіли, Беренгар Таулер аплодував стоячи, Амадей Бата кричав півнем.
– Ну що? – Фрі душ Гунцледер встав, перетнув кімнату і сів за стіл. – І що? Чи ви колись бачили настільки ж руду? Хіба не вартий був проспект дуката? Якщо вже ми про заговорили, милостивий Шарлею, то від тебе я дістав тільки два. А ти ж усе-таки сам-треть увійшов. Тут же кожна пара очей у рахунок іде, хто дивиться, той платить. У нас революція. Всі рівні, пан і робітник. Гей, ти! Я не тобі говорив, а твоєму господареві. Ти вертайся, де сидів, далі собі кийок стругай. Зрештою, хіба ти маєш дуката? Чи ти коли-небудь у житті бачив дуката?
Рейневан не зразу зрозумів, до кого звертається Гунцледер. Він не відразу отямився від здивування.
– Ти глухий? – запитав Гунцледер? – Чи тільки дурний?
– Дівчина, яка танцювала, – Самсон Медок стріпнув стружку з манжета. – Я хотів би її звідси забрати.
– Що-о-о-о-о?
– Я хотів би перейняти, так би мовити, права власності на неї.
– Чого-о-о-о-о?
– Занадто розумно? – Самсон не підвищив голосу навіть на тон. – То скажу простіше: вона твоя, а має бути моя. Тож вирішімо це.
Гунцледер дивився на нього довго, немовби не міг повірити власним очам і вухам. Врешті-решт голосно фиркнув.
– Пане Шарлею? – обернувся він. – Що це за вертеп? У вас це завжди так? Він так сам по собі? Чи це ви йому так наказали?
– Він, – Шарлей довів, що навіть найбільш несподівана подія не здатна збити його з пантелику. – Він має ім’я. Його звати Самсон Медок. Я нічого йому не наказував. І не забороняв. Це вільна людина. Має право на самостійні торгові трансакції.
Гунцледер роззирнувся. Йому не сподобалися ні відвертий регіт Манфреда фон Зальма, ні пирскання Амадея Бати, ні досить-таки веселі міни решти. Вони йому не сподобалися. Це можна було запросто прочитати на його обличчі.
– Із самостійної трансакції, – процідив він, – вийде пшик. Дівка не на продаж, це раз. Я не торгую з ідіотами, це два. Забирайся звідси, бовдуре. Пішов геть. Коней доглянь, нужник почисть або ще щось. Це заклад для гравців. Не граєш – геть!
– Але ж я саме гру і мав на увазі, – відповів Самсон, спокійний як статуя. – Торгівля людьми – заняття для нелюдів і поганців. Натомість азартна гра… Що ж, при численних вадах вона має й переваги. У випадковій грі, як видно з назви, треба покластися на незбагненний випадок. Тобі не цікавий незбагненний випадок, Гунцледере? Ти ж начебто готовий до будь-якої гри. А отже, давай. Один кидок костей.
У кімнаті запала тиша. Обличчя декого з присутніх усе ще викривлювали гримаси диких веселощів, але вже ніхто вголос не сміявся. Віспувате обличчя Гунцледера стяглося, зловісно скорчилася. Кількома рухами голови він наказав своїм слугам вийти з тіні. Тоді підштовхнув до Самсона пару костей, тих, якими вони грали. Сам узяв у руку ті дві свої, жовті.
