Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 36 страниц)
* * *
– Погляньте, погляньте, погляньте, – промовив, розтягуючи слова, Болько Волошек, князь Глогувка, дідич Ополя. – Прокоп, видно, почуває респект, раз настільки значних персон до мене послав. Таких значних і таких славетних. Щоб не сказати – сумнозвісних.
Свита князя, яка була при ньому під час штабної наради, загуділа і забурчала. Штаб зібрався в хаті на краю села Казімєж, а складався він з одного герольда в блакитних шатах, оздоблених золотим опольським орлом, п’яти лицарів в обладунках і одного священика, теж, зрештою, в панцирі – нагруднику і нарукавниках. З лицарів троє були полками – крім Кшиха з Костельця, князя супроводжував знайомий Рейневанові Шляський Нечуя і не знайомий йому Правдзіц. Четвертий лицар мав на щиті срібний мисливський ріг Фалькенгайнів. П’ятий був йоаннітом.
– Пан Урбан Горн, – вів далі князь, міряючи послів неприємним поглядом, – відомий по всьому Шльонську, головним чином завдяки наказам схопити його, які розсилають єпископ та Інквізиція. І погляньте лише, мої панове: Урбан Горн, безбожник, бегард, єретик і шпигун, виступає послом на службі Прокопа Голого, архієретика та єресіарха.
Йоанніт зловісно буркнув. Ксьондз сплюнув.
– А ти, – Волошек переніс погляд на Рейневана, – пристав, як бачу, до єретиків з бебехами. Видно, ти всією душею продався сатані й самовіддано йому служиш, раз він тебе послом відправляє. А може, єресіарх Прокоп думав, що якщо він тебе пошле, то чогось допнеться завдяки нашій давній дружбі? Ну, якщо він на це розраховував, то прорахувався. Бо скажу тобі, Рейневане, що коли всі у Шльонську собак на тобі вішали, злодія та розбійника з тебе робили, приписували тобі найстрашніші злочини включно зі зґвалтуванням дівиць, то я тебе захищав, очорнювати не дозволяв. І знаєш, що виявилося? Що я був дурний.
– Але я порозумнішав, – закінчив князь через хвилину важкої тиші. – Порозумнішав! Посольство антихриста маю десь, балакати з вами й не подумаю. Гей, сторожа! Хапайте їх! А цього пташка – в’язати!
Рейневан шарпнувся й аж присів – з такою силою Кших з Костельця, який стояв за ним, придушив його, могутніми пальцями цапнувши за барки. Двоє пахолків схопили Горна за плечі, третій з великою вправністю обмотав йому поворозок навколо ліктів та шиї, затягнув, затиснув вузол.
– Бог бачить, – театральним жестом здійняв руки ксьондз. – Бог бачить, князю, що слушно чините! Firmetur manus tua, нехай буде зміцнена твоя рука, коли душить гідру єресі!
– Ми посли… – простогнав під утиском поляка Рейневан. – Ти дав слово…
– Ви посли, але диявола. А слово, дане єретикові, не має сили. Горн – зрадник і єретик. І ти єретик. Ти був мені колись другом, Рейневане, тому зв’язувати тебе я не наказую. Але стули пельку!
Стулив.
– Його, – князь показав на Горна рухом голови, – я видам єпископові. Це мій обов’язок як доброго християнина і сина Церкви. Що ж до тебе… Раз я вже врятував тебе по старій дружбі. І тепер теж тебе відпущу…
– Як це так, – вигукнув ксьондз, а Фалькенгайн та йоанніт забурчали. – Єретика відпустите? Гусита?
– І ти стули пельку, патер, – Волошек блиснув з-під вуса зубами. – І не розтуляй її, коли тебе не питають. Я випущу тебе на волю, Рейнмаре з Беляви, пам’ятаючи про нашу колишню дружбу. Але це вже востаннє, клянуся муками Господніми! Востаннє! Не насмілюйся мені більше потрапляти на очі! Я стою на чолі хрестового війська, невдовзі ми об’єднаємо сили з єпископською армією, разом підемо під Опаву, щоб вас, єретиків, стерти з лиця Землі. Дасть Бог, оцінить вроцлавський єпископ, який з мене праведний католик! Хтозна, може, простить мені за це борги. Хтозна, може, поверне те, що колись був загарбав в опольського князівства. Тож угору хрест, Бог так хоче, марш-марш на Опаву!
– Там, де були передмістя Опави, – озвався зв’язаний Горн, – нині вітер розвіває попелища. Учора Прокоп уже був під Глубчицями. Сьогодні він ще ближче.
Болько Волошек доскочив до нього і коротко врізав кулаком у вухо.
– Я сказав, – зашипів він, – що не буду з тобою балакати, торгашу. А слухати твої балачок не буду тим більше.
– Рейневан! – він різко обернувся. – Що він про Опаву говорив? Що буцімто її захопили? Не повірю! Пусти його, пане Кшиху!
– Опава оборонилася, – відпущений Рейневан розмасував плече. – Але передмістя пішли з димом. Пішли з димом Кетрш і Нова Церква, а до них – Гуквальди й Острава. Гравець-над-Моравицею і Глубчиці вціліли, а завдячують вони це виключно розважливості князя Вацлава. Він уклав договір з Прокопом, заплатив випальне, врятував князівство. А принаймні його частину.
– Я маю в це повірити? В те, що Пшемко Опавський не став до бою? Що дозволив синові укладати договори з гуситами?
– Князь Пшемко сидить за мурами опавського замку як миша в норі. Дивиться на пожежі, бо в який би бік не глянув, там пожежа. А молодий князь має, видно, свій розум. Позаздрити і наслідувати.
– Бог покарає, – вибухнув ксьондз, – тих, що з єретиками зносилися, укладали з ними угоди! Угода з єретиком – це угода із сатаною! Хто її укладе, той навіки проклятий. А тут, на землі, за життя, кара…
– Милостивий князю! – крикнув, вриваючись до хати, озброєний у капаліні. – Посланець!
– Давайте його сюди!
Гонець, це було видно – і чути з запаху – не щадив ні себе, ні коня. Шар зашкарублого болота покривав його до пояса, а сморід кінського поту разив на кілька кроків.
– Говори!
– Ідуть чехи… – важко висапав гонець, ловлячи повітря. – Ідуть великою силою… Усе палять… Озоблога спалена… Прудник узятий…
– Що-о-о?
– Прудник узятий… У місті страшна різанина… Чижовиці горять… Б’яла горить… Захоплена… Гусити…
– Ти глузду відбився?
– Гусити… під Глогувком…
– А де єпископське військо? Де Ян Зембипький, де князі Рупрехт і Людвіг? Де пан Пута?
– Під Нисою… Наказують… Наказують, щоб ясний князь до них ішов чимпрудкіш…
– До них? – вибухнув Волошек, стискаючи кулак на заткнутому за пояс буздугані. – Вони відступають, залишають мої маєтки і мої міста на поталу, а я маю йти до них? Мій Глогувок під загрозою, а я маю йти під Нису? Єпископ наказує? Конрад Олесницький, цей злодій, пияцюра і курвій, сміє мені наказувати? А ви чого баньки вилупили? Радитися, мать вашу! Радитися! Що робити?
– В атаку! – вигукнув йоанніт. – Gott mit uns![222]222
Бог з нами! (нім.).
[Закрыть]
– Може, це фальшиві звістки, – закліпав Шляський гербу Нечуя.
– Йдімо під Нису, – твердо сказав Фалькенгайн, – на з’єднання з єпископом Конрадом. Буде нас сила, у генеральній битві поб’ємо єретиків. Відімстимо за спалені міста…
Князь подивився на нього і скреготнув зубами.
– Не радь, як мстити. Радь, як вберегти!
– Іти на переговори, – пробурмотів Огоньчик. – Заплатити випальне?
– Не маю з чого, – скреготнув зубами Волошек. – Мій Прудник… Ісусе любий! Мій Глогувок!
– Уповати треба, – знову промовив ксьондз, – на Бога… Буде, як Бог дасть. Ось Біблія… Відкрию як випаде, що прочитаю, тому збутися…
– І зробили вони закляттям, – промовив, випередивши священика, Урбан Горн, – усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, усе знищили вістрям меча[223]223
Книга Ісуса Навина, 6; 21.
[Закрыть].
Болько Волошек шмагнув його поглядом, Горн притих. Але відразу озвався Рейневан.
– І спалив, – продовжив він, – Ісус Ай, і поклав його вічною руїною, пусткою, і так є аж до цього дня[224]224
Книга куса Нивина, 8; 28.
[Закрыть]. Задумайся, Болько. Прийми рішення. Перш ніж буде запізно.
– Це революція, Болько, – говорив він, бачачи, що П’ястович не поспішає його перебити. – Світ набуває нового вигляду, набравши великі оберти. Колісниця історії мчить, жодна сила її вже не може стримати. Ти можеш сісти на неї або бути нею зметеним. Вибирай.
– Можеш, князю, – озвався Горн, бути з переможцями або серед переможених. Переможеним, стверджують класики, завжди біда. А переможцям… Переможцям влада і сила. Бо новий вигляд світ матиме і на мапах.
– Що?
– Sapienti sat dictum est. Кордонні стовпи, милостивий князю, буде пересунуто на користь переможців. І тих, хто стане їхніми союзниками.
– Це що, – в очах молодого князя з’явився блиск, – пропозиція? Оферта?
– Sapienti sat.
– Гм, – блиск не зникав. – І буде мені на користь, кажеш. А конкретно?
Горн зверхньо усміхнувся, поглядом показав на свої пута. На жест Волошека їх негайно перерізали. Побачивши це, Фалькенгайн забурчав знову, а йоанніт ляснув долонею по ефесу меча. А ксьондз аж підскочив.
– Пане! – заволав він. – Не слухай диявольських нашіптувань! Яд ці гуситські гадюки вливають у твої вуха. Пам’ятай про віру предків! Пам’ятай…
– Стули пельку, попе. Ксьондз підскочив ще вище.
– То ти такий? Ти такий? – заволав він ще голосніше, вимахуючи руками перед самим носом князя. – Знають тебе! Апостате! Відступнику! З єретиками зносишся! Лицарі! Бий його, хто в Бога вірує! Проклинаю тебе! Проклятий будь вдома і надворі, проклятий будь сплячий, устаючий, ходячий…
Болько Волошек навідліг пальнув його буздуганом у скроню. Залізна шестипера головка з чутним тріском розтрощила кістку. Ксьондз упав як підкошений, сіпаючись і смикаючись. Князь обернувся, на його люто перекошених губах був наказ. Але йому не довелося його видавати, поляки з випередженням читали наміри свого господаря. Кших з Костельця потужним ударом сокири розбив голову йоаннітові, який уже витягував меч, Правдзіц мізерикордією штрикнув Фалькенгайна в горло, Шляський Нечуя поправив уколом у спину. Трупи впали на долівку, кров розлилася калюжею.
Пахолки й пажі дивилися порозкривавши роти.
– От, – широко усміхнувся Огоньчик. – От щасливий деньочок. Давно вже мені не доводилося вбити хрестоносця.
– До війська! – крикнув князь. – До людей! Заспокоїти! Особливо німців. Якби котрийсь смикався, сокирою по чолу! І готуватися до виступу!
– До Ниси?
– Ні. До Крапковиць і Ополя. Виконувати!
– Так точно!
Болько Волошек обернувся, впився палаючим поглядом у Рейневана і Горна. Він дихав швидко, голосно і нерівно. Його долоні ходили ходором.
– Sapienti sat, – хрипко вимовив він. – Ви чули, що я наказав. Я відводжу військо, причому в такий спосіб, щоб уникнути контакту з вашими роз’їздами. Я не піду під Нису, не підтримаю єпископа. Прокоп повинен розглядати це як союзницький акт. Ви взамін пощадите мої маєтки. Глогувок… Але це не все. Не все, клянуся муками Спасителя!
– Повторите Прокопові… – молодий князь гордовито підняв голову. – Повторите, що альянс зі мною вимагатиме істотних змін на мапах. Конкретно…
* * *
– Конкретно, – повторив Горн, – Волошек зажадав вічного лен-на Гуквальдів, Пршибора, Острави і Френштата. Як ми узгодили, я пообіцяв йому їх. Але йому було мало, він вимагав Намислова, Ключборка, Грижова, Рибніка, Пщини і Битома. Я пообіцяв йому їх, брате Прокопе, також, ручаючись твоїм іменем. Поспішив?
Прокоп Голий відповів не зразу. Спершись спиною на бойовий віз, він їв стоячи, липовою ложкою черпав з горщика затірку, підносив до рота. Молоко висихало в нього на вусах.
За возом і спиною Прокопа ревіла і бушувала пожежа, великим вогнем палало місто Глухолази. Палав як смолоскип дерев’яний парафіяльний костел. Вогонь пожирав дахи і стріхи, дим бив у небо чорними клубами. Крик убієнних не стихав ні на мить.
– Ні, брате, не поспішив, – Прокоп Голий облизав ложку. – Ти поступив слушно, пообіцявши від мого імені. Ми дамо йому все, що обіцяно. Болькові належиться компенсація. За кривди. Бо якось так вийшло, що Змрзлік і Пухала, пустивши з димом Б’ялу і Прудник, з розгону спалили і його коханий Глогувок. Ми покриємо йому цю втрату. Більшість міст, яких він вимагає, і так, правду кажучи, ще тільки треба буде здобути. От і побачимо під час штурмів, який з князя Болька союзник. І нагородимо відповідно до заслуг для справи.
– І заслуг перед Богом, – вставив з повним ротом проповідник Маркольт. – Дідич Ополя повинен прийняти причастя з Чаші й присягнути чотирма статтями.
– Прийде і на це час, – Прокоп відклав миску. – Закінчуйте їсти.
На вусах Прокопа засихали молоко і борошно із затірки. За спиною Прокопа місто Глухолази перетворювалося на попелище. Мордовані мешканці вили різними голосами.
– Приготуватися до виступу! На Нису, Божі воїни! На Нису!
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
у якому в четвер вісімнадцятого березня 1428 року, або, як зазвичай пишуть у хроніках: in crastino Sancte Gertrudis Anno Domini МССССХХVІІI якихось XIV тисяч чоловік скачуть один одному до горлянок у битві під Нисою. Втрати переможених становлять circa М полеглих. Втрати переможців хронікарський звичай наказує оминути мовчанням.
– Гус єретик! – скандували перші шеренги вишикуваного на Монашому Лузі єпископського війська. – Гус єретик! Гу! Гу! Гу!
Звістка про таборитів, які підходять до Ниси, видно, дійшла до вроцлавського єпископа вже давно – воно й не дивина, бо досить складно виконати таємний маневр армією, яка налічує понад сім тисяч чоловік{37} і близько двох сотень возів – особливо якщо ця армія палить усі поселення на маршруті походу й поблизу нього, виразно позначаючи свій шлях загравами й димами. Тож єпископ Конрад мав досить часу, щоб сформувати військо. Досить часу мав клодзький староста, пан Пута з Частоловиць, щоби прибути з допомогою. Зібравши під своїм началом тисячу сто коней кінноти й майже шість тисяч мужицької піхоти, маючи сильний резерв і тил у вигляді озброєних ниських міщан та міських стін, єпископ і Пута вирішили прийняти битву в полі. Коли Прокоп Голий з’явився під Нисою, він застав у районі Монашого Лугу сілезців під зброєю і штандартами, вишикуваних і готових до бою. Він прийняв виклик.
Коли гейтмани вишикували військо – а вишикували вони його швидко – Прокоп приступив до молитви. Молився він спокійно й неголосно. Цілком ігноруючи прізвиська, що їх вигукували сілезці.
– Гус єретик! Гус єретик! Гу! Гу! Гу!
– Господи, – промовляв він, склавши руки. – Боже воїнства, до Тебе звертаємося в нашій молитві. Будь нам щитом та обороною, оплотом і чатівнею у небезпеках війни та кровопролитті. Милість Твоя хай буде з нами, грішними людьми.
– Диявольські сини! Диявольські сини! Гу! Гу! Гу!
– Прости нам провини й гріхи наші. Озброй війська міццю, будь з ними в бою, дай відвагу та мужність. Будь нам розрадою і притулком, дай нам силу перемогти антихристів, ворогів наших і Твоїх.
Прокоп перехрестився, хресне знамення сотворили й інші: Ярослав з Буковини, Ян Блег, Отік з Ложі, Ян Товачовський. Широко, по-православному, перехрестився князь Федір Острозький, який тільки-що повернувся, спаливши Малу Сьцінаву. Перехрестилися Добко Пухала і Ян Змрзлік, які повернулися, спаливши Стшелечки і Крапковиці. Маркольт, який стояв навколішках біля бомбарди, хрестився, бив себе в груди й повторював, що його culpa.
– Боже на небесах, – підвів ночі Прокоп. – Ти пануєш над силою моря, коли підіймаються хвилі, Ти їх втихомирюєш. Ти стиснув Рагава, як трупа, і сильним раменом Своїм розпорошив Своїх ворогів[227]227
Псалом 89; 9-10.
[Закрыть]. Зроби, щоб і сьогодні з цього поля переможеною зійшла вража сила. До бою, браття. Починайте в ім’я Боже.
– Уперед! – заревів Ян Блег з Тєшниці, виїжджаючи танцюючим конем перед фронт війська. – Уперед, браття!
– Уперед, Божі воїни! – махнув буздуганом Зигмунт з Вранова, даючи знак підняти перед загоном дароносицю. – Починаємо!
– Почи-и-ина-а-аємо! – передавали по лінії сотники. – Почи-и-ина-а-аємо!…Чи-и-ина-а-аємо! …Чи-и-ина-а-аєм…
Маса таборитської піхоти здригнулася, забряжчала латами й зброєю, ніби дракон лускою. І немов величезний дракон рушила вперед. Формація, що налічувала чотири тисячі чоловік, шириною по фронту в півтори тисячі, а глибиною на двісті п’ятдесят кроків, ішла прямо на зібране перед Нисою шльонське військо. Гуркотіли вмішані в лави вози.
Рейневан, який за взірцем Шарлея виліз, щоб краще бачити, на грушу на межі, видивлявся, але знайти єпископа Конрада серед сілезців не зумів. Він бачив тільки червоно-золоту єпископську корогву. Упізнав прапор Пути з Частоловиць і самого Путу, який клусував перед лавами лицарів і стримував їх від безладної атаки. Бачив численний загін йоаннітів, серед яких мав бути Рупрехт, любінський князь, який був, як-не-як, великим пріором ордену. Він помітив знаки і барви Людвіга, князя в Олаві і Нємчі. Помітив – і скреготнув зубами – корогву Яна Зембицького, з наполовину чорним і наполовину червоним орлом.
Таборити йшли, марширували рівною, розміреною ходою. Скрипіли осі возів. Схована за павезами[228]228
Павеза – великий прямокутний дерев ‘яний щит, оббитий шкірою або бляхою, за яким можна було сховатися повністю.
[Закрыть], наїжачена вістрями лінія шльонської кметської піхоти не здригнулася, її командир, лицар-найманець у повному пластинчатому обладунку, чвалував уздовж шеренг, верещав.
– Витримають… – сказав до Прокопа Блажей з Кралуп, у його голосі бриніла тривога. – Вичекають, підпустять на постріл… Кіннота раніше не рушить…
– Уповай на Бога, – відповів Прокоп, не відводячи очей від поля. – Уповай на Бога, брате.
Таборити йшли. Усі побачили, як Ян Блег виїжджає на чоло, перед лави. Як дає знак. Усі знали, який наказ він дає. Понад маршируючими ротами здійнялася пісня. Бойовий хорал.
Ktož jsú boži bojovnici
A zákona jeho!
Prostež od Boha pomoci
A doufejte v nĕho!
Шльонська лінія виразно задрижала, павези захиталися, спи
си й алебарди загойдалися. Найманець – Рейневан уже впізнав баранячу голову на його щиті, знав, що це Хаугвіц, – ревів, видавав накази. Пісня гриміла, громовим гуркотом прокочувалася над полем.
Kristus vám za škody stojí
stocrát vis slibuje!
Pacli kdo proň život složi,
večný mit bude!
Tent Pán veli se nebáti
záhubců tĕlesných!
Velit i život složiti
Pro lásku svých bližnich!
З-за шльонських павез визирнули арбалети та пищалі. Хаугвіц ревів, аж захрип, забороняв стріляти, наказував чекати. Це була помилка.
З гуситських возів, коли вони наблизилися на триста кроків, випалили тарасниці, по павезах загупав град ядер. За мить на сілезців із сичанням полетіла густа хмара стріл. Упали вбиті, завили поранені, лінія павез захиталася, шльонські піхотинці відповіли вогнем, але безладним і невлучним. У стрільців тряслися руки. Бо на команду Блега таборйтський загін прискорив ходу. А потім почав бігти. З диким криком на вустах.
– Не вистоять… – У голосі Блажея з Кралуп прозвучала спершу недовіра, а потім надія. А потім – упевненість.
– Не вистоять! Бог з нами!
Хоча це здавалося неймовірним, шльонська лінія раптом розпалася, мов здута вітром. Пожбуривши павези й списи, кметі-піхотинці як один кинулися навтьоки. Хаугвіца, який намагався їх стримати, повалили разом із конем. У переляку й паніці, кидаючи зброю, затуляючи на бігу голови руками, шльонські мужики тікали у бік підгороддя і хащ над рікою.
– На них! – ревів Ян Блег. – Гир на них! Бий!
На Монашому Лузі загуділи роги. Побачивши, що далі чекати не можна, Пута з Частоловиць підіймав лицарство. Нахиливши списи, тисяча сто коней залізної кінноти рушили в наступ. Земля стала двигтіти.
Блег і Зигмунт з Вранова миттю усвідомили серйозність становища. На їх наказ таборитська піхота блискавично згорнулася в заслоненого павезами їжака. Вози обернули боками, з-за опущених бортів виглянули пащеки гуфниць.
Залізна лава шльонського лицарства справно перешикувалася, розділилася на три групи. Середня, під єпископською хоругвою, із самим Путою на чолі, мала клином розщепити й розчленувати таборитський шик, інші дві мали стиснути його, мов кліщі, – йоанніти Рупрехта справа, зембицький та олавський князі зліва.
Кіннота видала бойовий клич і кинулася в галоп, від якого задвигтіла земля. Таборити, хоча в їхніх вражених очах виростали салади й залізні начільники коней, відповіли зухвалим криком, з-за павез висунулися й нахилилися сотні глевій, альшписів[230]230
Альшпис (нім. Ahlspiess) – західноєвропейський короткий спис з дископодібним обмежником.
[Закрыть], рогатин, вил і гізарм, піднялися сотні алебард, ціпів та моргенштернів. Градом полетіли стріли, гримнули пищалі та гаківниці, бахнули й плюнули сіканцями[231]231
Сіканці – дрібні обрізки свинцевого дроту (часом з обрізками залізної бляхи та січеними цвяхами), які в середньовіччі заміняли шрапнель.
[Закрыть] гуфниці. Смертоносний залп змішав йоаннітів Рупрехта, ранячи та лякаючи коней, сповільнив кінноту із Зембиць та Олави. Однак найманці єпископа й залізні пани Пути з Частоловиць не дали себе сповільнити, з розгону шумно навалилися на чеську піхоту. Загриміло залізо об залізо. Заверещали коні. Закричали та завили люди.
– Тепер! Уперед! – показав буздуганом Прокоп Голий. – Починай, брате Ярославе!
Йому відповів крик сотень горлянок. З лівого крила рвонув у поле кінний загін Ярослава з Буковини й Отіка з Ложі, з правого вдарили моравці Товачовського, поляки Пухали та дружина Федька Острозького. За ними помчав у поле піший резерв – страшні сланські ціпники.
– Ги-и-ир-р-р на ни-и-и-их!
Добігли. Над вереском коней і криком людей здійнялося гучне і дзвінке брязкання зброї, що лупить по збруї.
Навалу Отіка з Ложі намагалися стримати йоанніти, німбурзькі знесли їх першим же ударом, туніки з білими хрестами миттю застлали просочену кров’ю землю. Зембицькі опиралися мужньо, вони не тільки не відступили під натиском, а й навіть відкинули списників Ярослава з Буковини. Лицарі та армігери з Олави теж стійко витримали напір атаки Добка Пухали і Товачовського, але не встояли під ударами польських та моравських мечів, які валилися на них, похитнулися. А коли побачили, як Пухала страшним ударом сокири розтрощує голову Типранда де Рено, командира найманців, зламалися. Захитався і тріснув, як скло, весь лівий фланг. Пута з Частоловиць помітив це. Хоча втягнутий у бій з піхотою, хоча забризканий кров’ю по басинет[232]232
Басинет – сталевий шолом напівсферичної або конічної форми із закритою коміровою частиною, часто з невеликим заборолом.
[Закрыть], Пута вмить помітив і зрозумів загрозу. А коли, піднявшись у стременах, побачив, як справа його оточує кіннота Ярослава з Буковини, коли помітив, як пробиваються до нього панцирні Отіка з Ложі і на допомогу йому ціла орда ціпників, збагнув, що програв. Захриплим уже голосом вигукуючи команди, він обернувся – щоб побачити, як ударяють навтьоки єпископські найманці, як покидає поле бою маршал Лаврентій фон Рорау, як утікає Гинче фон Боршніц, як дає драпака Миколай Цедліц, отмуховський бургграф. Як кидається врозсип розбите зембицьке лицарство. Як під натиском моравців і поляків показує спину розбита наголову Олава. Як гине командор Дітмар де Альцей, як, побачивши це, кидаються втікати недобитки йоаннітів, як у них по п’ятах їдуть, безжально рубаючи, кінні Отіка з Ложі. Як, зачеплений гаком гізарми, падає з коня юний зброєносець Ян Четтерванг, син клодзького патриція. Якому він, Пута з Частоловиць, клодзький староста, пообіцяв наглядати в бою за його одинаком.
– До мене! – заволав він. – До мене, Клодзько!
Але крик криком, а битва і воячка мали свої права. Коли на його заклик клодзьке лицарство і рештки найманців вчинили гуситам запеклий, хоча й розпачливий опір, Пута з Частоловиць розвернув коня і втік. Така була необхідність, так було треба. Належало рятувати Нису, єпископську столицю, все ще із сильною залогою і здатну до оборони. Належало рятувати Шльонськ. Клодзьку землю.
І власну шкуру.
Уже зовсім близько до рову, міських стін та Митної Брами, кінь, якого Пута безжально змушував до галопу, розтоптав покинуту, втоптану у весняне болото єпископську коругву. Чорні орли та червлені лілії.
* * *
У такий-от спосіб – нищівною перемогою і черговим тріумфом Прокопа Великого – закінчилася битва під Нисою, що відбулася на Монашому Лузі й поблизу нього наступного дня після Святої Гертруди Року Божого 1428.
* * *
Потім було, як завжди. Сп’янілі від перемоги юрби гуситів взялися дорізати поранених та обдирати вбитих. Останніх нарахували близько тисячі. Але Рейневан вже підвечір почув пісеньку, що підвищувала результат до трьох тисяч {38}. На смерканні пісенька збільшилася на два нові куплети, а кількість убитих – на наступні дві тисячі.
Тепер уже настала черга тріумфуючих чехів викрикувати під стінами Ниси образи, погрози, глузування та різні плюгавства про папу, а захисникам довелося сидіти тихо як мишам у норі. Гусити спалили підгороддя, не пощадивши жодної халупи, але міста не атакували. Прокоп обмежився обстрілом з бомбард, зрештою, не дуже інтенсивним, а проповідник Маркольт організував під стінами вечірню демонстрацію зі смолоскипами і настромленими на вістря дротиків головами вбитих.
Наступного дня, ще до того, як було закінчено завантаження здобичі на вози, до Горна і Рейневана з’явився з рапортом Фогельзанг в особі Дроссельбарта, який утік з міста. Вони негайно подалися до Прокопа. Ниса, відрапортував Дроссельбарт, добре приготована до оборони, пан Пута володіє ситуацією, дисципліну підтримує залізну, в зародку придушує будь-які прояви паніки й пораженства. Має досить сил і засобів, щоб у разі облоги надійно і довго обороняти місто, навіть після того, як утекли єпископ та князі.
– Поки ви тут парадували з головами трупів на списах, – досить нахабно заявив худий, – єпископ утік через Вроцлавську Браму. Дали дьору й князі: Рупрехт, Людвіг Олавський і Ян Зембицький.
Прокоп Голий не прокоментував, тільки запитально дивився. Дроссельбарт зрозумів без слів.
– Про Рупрехта, – заявив він, – можете тимчасово забути, він утікатиме аж до Хойнова, на вашому шляху вже не стане. Якщо хочете знати мою думку, то з хвилини на хвилину драпоне і його дядечко, Людвіг Бжегський. Людвіг, як ви, певно, помітили, у битві не брав участі, навіть не рушив з-під Бжега, хоча єпископ і лютував. У нього неслаба сила, щось близько ста списів кінноти. А бою уникає. Або наївся страху, або… Щодо цього ходять інші чутки… Казати?
– Я слухаю, – Прокоп замислено бавився кінчиком вуса. – Слухаю уважно.
– Дружина Людвіга Бжегського, як ви знаєте, є дочкою бранденбурзького курфюрста Фрідріха. Курфюрст зноситься з польським королем Ягайлом, сватає за Ягайлівну сина. Він знає, що польський король у душі прихильно ставиться до чехів, тому, щоб його не дратувати і не попсувати шансів на мар’яж з Польщею, через доньку впливає на князя Людвіга, щоб той уникав…
– Годі, – Прокоп відпустив вус. – Це якісь нісенітниці, шкода на них часу. Але підживляйте цю плітку, підживляйте. Нехай гуляє. Що скажете про Яна Зембицького? І про молодого князя Олави?
– Перш ніж вони втекли з Ниси, була сварка. Між ними обома і Путою з Частоловиць. Зовсім не секрет, у чім була річ. Обидва хочуть рятувати свої князівства. Коротше кажучи: хочуть домовитися. Відкупитися.
– Тим, хто веде з нами переговори, – повільно вимовив Прокоп, – Люксембуржець погрожує втратою життя, честі та маєтності. Церква ж до всього докидає прокляття. Вони забули про це? Чи вважають марними погрозами?
– Люксембуржець далеко, – знизав плечима Дроссельбарт. – Дуже далеко. Надто далеко, як на короля. Король повинен захищати підданих. А що робить Сигізмунд? Сидить у Буді. У сварці з Путою князі вжили цей аргумент не один раз.
– Що ви на це скажете, – підняв голову Прокоп Голий. – Горн? Белява?
– Ян Зембицький – зрадник! – поспішно випалив Рейневан. – Брехун і негідник! Він втік з Ниси, зрадив і залишив самого пана Путу, свого майбутнього тестя. Зраджує Люксембуржця, хоче вести переговори з нами, бо сьогодні йому так вигідно. Завтра задля вигоди зрадить нас!
Прокоп довго дивився на нього.
– Закладаюся, – нарешті вимовив він, – що Ян Зембицький і Людвіг Олавський не прийняли рішення, що вагаються, що не знають, як до нас підступитися. Ми полегшимо їм завдання і самі зробимо перший крок. Якщо вони справді хочуть переговорів, то вхопляться за нагоду обома руками. Поїдете до Зембиць та Олави, зробите пропозицію. Якщо вони заплатять випальне й утримаються від збройних акцій, я пощаджу їхні князівства. Якщо не заплатять або порушать угоду, то й за сто років не піднімуться з руїн і попелищ. Поїдете зараз. Ви двоє. Горн і брат Дроссельбарт.
– А я? – запитав Рейневан. – Я ні?
– Ти ні, спокійно відповів Прокоп. – Ти щось занадто збуджуєшся, як на мій погляд. Я відчуваю в цьому якісь приватні інтереси, якусь злість, якусь особисту помсту. Мив цій кампанії реалізовуємо високі цілі та ідеї. Несемо істинне слово Боже. Палимо костели, в яких замість Бога поклоняються римському антихристові. Караємо прелатів, які продалися Риму, гнобителів, мучителів люду. Караємо спраглих слов’янської крові німців. Але крім високих ідей ми маємо ділові інтереси. Урожай був нікудишній, а ще ми починаємо відчувати наслідки блокади. Корець {39} жита коштує в Празі чотири гроші, Рейнмаре. Чотири гроші! Чехії загрожує голод. Ми вирушили у Шльонськ по здобич. По гроші. Якщо я можу мати гроші без бою і людських жертв – тим краще, тим більший зиск. Пакти й угоди, запам’ятай, – так само добрий спосіб вести війну, як обстріл з бомбард. Ти це розумієш?
– Розумію.
– Прекрасно. Але я однаково почекаю, поки це в тебе в душі вляжеться. А тим часом до Зембиць та Олави поїдуть Горн і Дроссельбарт. Без тебе. Для тебе в мене є інші завдання.
* * *
Наступного дня, в суботу перед неділею Judica[233]233
П’ята неділя Великого посту.
[Закрыть] яку в Шльонську називали Білою, а в Чехії – Смертною, Прокоп розпочав з Путою переговори стосовно викупу за взятих у битві полонених. Тим часом Ярослав з Буковини та Зигмунт з Вранова спалили Отмухов і Пачкув, прикрасивши небо двома величезними, видними здалеку стовпами диму. Отік з Ложі, Змрзлік і Товачовський теж часу не гаяли: спалили Віднаву і здобули замок Яворник. Не пас задніх і Пухала, який акуратно і методично палив єпископські села та фільварки.
Однак Прокоп знайшов хвильку для Рейневана. Відірвався від переговорів, щоби попрощатися. І дати останні вказівки.
– Твоє завдання, – повідомив він, – має першорядне значення для кампанії. Тепер, віч-на-віч, говорю тобі: воно значно важливіше, ніж переговори, які вестимуть Горн і Дроссельбарт. Я говорю тобі це, бо бачу, що ти все ще дуєшся за те, що я не послав тебе з ними. Повторюю: ти отримуєш у стократ важливіше завдання. І, не приховую, у стократ важче.
– Я виконаю його, брате Прокопе, – пообіцяв Рейневан. – На славу Чаші.
– На славу Чаші, – з притиском повторив Прокоп Голий. – Добре, що ти так міркуєш. І що розумієш, наскільки ти пов’язаний зі справою Чаші. Як і те, що тільки з нами ти помстишся за брата й за кривди від папістів. Тільки в такий і ні в який інший спосіб ти зможеш це зробити. Пам’ятай.
– Пам’ятатиму.
– Їдь з Богом.
* * *
Вони вирушили до полудня, п’ятеро кінних: Рейневан, Шарлей, Самсон, Бісклавре і Жехорс. Самсон віз приторочений до луки сідла фламандський гудендаг, Шарлей озброївся клинком, який називали фальшіоном, – грізного вигляду закривленим булатом, що розширювався до кінця. Таку зброю, попри її сарацинський вигляд, кували по всій Європі, а особливо популярною вона була в Італії. Вона була легша, ніж меч, і набагато зручніша в бою, особливо в тисняві.
Під спаленим Отмуховом вони переправилися на лівий берег Ниси і скерувалися до пасма Рихлебів. Подорожували маршрутом, яким кілька днів тому пройшли загони гуситів, усюди, куди сягало око, було видно сліди цього походу й ознаки реалізації високих цілей та ідей, які ніс Табор. Від костелів, у яких поклонялися римському антихристові, залишилися попелища. Де-не-де висів на сухій гілляці і якийсь прелат, що продався Римові. Круки, ворони, вовки та здичавілі пси жирували на трупах. У принципі, слід було припустити, що це трупи виключно спраглих слов’янської крові німців і ворогів Чаші, можна було вважати, що серед убитих нема ні в чому не винних і випадкових людей. Можна було так вважати. Але ніхто так не вважав.
