Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 36 страниц)
Радім Тврдік, який сидів біля Рейневана, голосно зітхнув, Щепан з Драготуш вилаявся собі під ніс.
– Це, – пошепки пояснив він, бачачи його питальний погляд, – це “Tabula Smaragdina”. Він говорить словами Гермеса Трісмегіста. Так, ніби… Так, ніби…
– Так, ніби насміхається з нас, – закінчив пошепки Йошт Дун.
– Іменем Альфароза! – здійняв руки Ян Бездєховський. – Іменем Бедрімубала! Per signum Domini Tau! Хто ти? Говори! Де істина?
– Відділяй землю від вогню, – майже негайно відповів голос Самсона. – З великою дбайливістю відділяй те, що тонке, від того, що щільне. І Потенція здійметься з землі до неба, після чого знову на землю опуститься і візьме в себе сили всіх істот вищих і нижчих. Тоді посядеш славу світу цього. І всяка темрява тебе
полишить.
– Вазотас, Замарат, Катіпа! – закричав Бездєховський. – Астросхіо, Абедумабал, Асат! Говори! Закликаю тебе говорити!
Довгий час панувала тиша, яку порушувало тільки потріскуванням свічок.
– Completum est… – прозвучав нарешті спокійний голос Самсона. – Completum est quod dixi de Operatione Solis {9}.
* * *
Не допомогли ні заклинання, ні імена Бога, не допоміг ні Астросхіо, ні Абедумабал. Не допомогли ритуальні жести, які виконувалися над Самсоном за допомогою athame й arctrave. Не допомогли ароматні суфумігації. Не допомогло aspergillum з вербени, барвінку, шавлії, м’яти і розмарину. Безсилим виявився як “Більший”, так і “Менший ключ Соломона”, не найкращим чином показали себе й “Enchiridrion” та “Grand Grimoire”. Магія ледве не розвалила будинку, але Самсон не озвався більше жодним словом.
Чарівники “Архангела” вдавали, ніби їх не обходить фіаско, казали, що це нічого, перша чарка колом, і що ще буде видно. Ян Бездєховський, якому робити добру міну було найважче, здобувся тільки на те, щоби пригадати кілька подібних випадків заміни особистості – йшлося, зокрема, про казус Поппо фон Остерни, великого магістра Ордену Хрестоносців. Запахло песимізмом, бо в тому випадку всі старання прусських чародіїв ні до чого не привели – Поппо фон Остерна до кінця свого життя, до самої смерті в 1256 році був “інакшим” – про що, зрештою, ніхто не шкодував, оскільки справжній Поппо був страшенним негідником.
Теггендорф не втрачав надії, infortunium[90]90
Невдача (лат.).
[Закрыть] він приписував звичайному невезінню, посилався на Алькінді і невтомно розводився про шайтанів, гулів, джинів, та іфритів. Фраундіншт й Едлінгер Брем звинувачували dies egiptiaci, нещасливі єгипетські дні, до таких, на їхню думку, належала та пам’ятна п’ятниця тридцять першого серпня 1425 року, день екзорцизмів у шльонському монастирі бенедиктинців. Погана “єгипетська” аура, казали вони, спотворила тоді екзорцизм та його наслідки, через це справа стала вкрай нетиповою і повернути її назад буде важко. Телесма, своєю чергою, вважав, що нічого не можна досягти без талісманів, і обіцяв виготовити відповідні талісмани. Радім Тврдік, перш ніж його зацитькали, бурмотів щось про големів і шемів.
Щепан з Драготуш натомість розкритикував in toto[91]91
У цілому (лат.).
[Закрыть] прийняту магами стратегію і тактику. Помилка, стверджував він, полягала не стільки в методі, бо він вторинний, скільки в меті, яку вони перед собою поставили. Приймаючи простий і незаперечний засновок, що особистість і дух Самсона Медка були невідомою силою трансплантовані в тіло придуркуватого силача, зусилля слід спрямовувати в напрямку обернення процесу, іншими словами, – до того, щоб виявити діючий фактор, оскільки nihil fit sine causa[92]92
Ніщо не діється без причини (лат.).
[Закрыть]. Виявивши цю causa efficiens[93]93
Діюча причина (лат.); філософський термін.
[Закрыть], вдасться, можливо, зробити оборотним і процес. А що роблять маги “Архангела”? Зосереджуються на спробах розвіяти таємницю, розкрити секрет, що його сам Самсон цілком виразно не хоче або не може виявити. Намагаючись дізнатися, ким – або чим – є Самсон, чарівники прагнуть заспокоїти власну цікавість і марнославство, поводяться як лікарі, які діагностують і досліджують загадкову хворобу заради самого пізнання, без тіні жалю і співчуття до людини, якої ця хвороба торкнулася.
Маги обурилися і накинулися на моравця. Перш ніж розпочати лікування, скористалися метафорою, необхідно докладно розпізнати хворобу. Scire, цитували вони Аристотеля, est causam rei cognoscere[94]94
“Знання – це пізнання причини” (лат.).
[Закрыть]. Те, ким – або чим – Самсон є насправді, є ключовим елементом. Якщо й далі користуватися медичними порівняннями, то таємниця та інкогніто Самсона – це не тільки симптоми, а й сам nexus, саме ядро, сама сутність хвороби. Щоб вилікувати хворобу, треба розкрити таємницю.
Ось вони й розкривали. Із запалом та ентузіазмом. І без сліду результату.
Самсон тимчасом устиг подружитися з усіма магами “Архангела”. З Яном Бездєховським він годинами дискутував про Бога і природу. З Едлінгером Бремом цілими днями стояв біля перегінних кубів і реторт з гаслом “solve et coagula”[95]95
“Розчиняй і згущуй” (лат.).
[Закрыть] на вустах. З Теггендорфом обговорював теорії арабських хакімів і єврейських кабалістів. Зі Щепаном з Драготуш скнів над незнаними й дуже понищеними манускриптами П’єтро ді Абано і Чекко д’Асколі. З Йоштом Дуном виготовляв талісмани, які вони вдвох пізніше випробовували в місті. З Радімом Тврдіком ходив до Влтави по шлам для виробництва големів. Для Бенеша Кейвала, прикидаючись ідіотом, робив інтервенційні закупівлі в конкуруючих аптеках.
З усіма грав у карти, пив і співав.
Чарівники полюбили Самсона Медка. Рейневан не міг позбутися думки, що вони полюбили його настільки, що цілком занедбали будь-яку діяльність, яка могла призвести до розлуки з ним.
* * *
Двері, що вели до occultum, відчинилися, і з них вийшов Вінцентій Реффін Акслебен. Зібравши складки чорних шат, сів за стіл, залпом випив келих аліканту. Сидів у тиші й мовчанні, й сам також не озивався. Він був блідий і спотілий, піт приліпив рідке волосся до скронь і тімені.
Вінцентій Реффін Акслебен гостював у Празі проїздом. Із Зальцбурга, де він проживав, він прямував до Кракова, із циклом лекцій у тамтешній Академії. З Кракова чарівник планував їхати до Гданська, звідти, через Кролевець, – до Риги, Дерпта і Парнави[96]96
Кролевець – Кенігсберг (ніші Калінінград) в Росії). Дерпт – нині Тарту; Парнава – нині Пярну (обидва – Естонія).
[Закрыть]. З того, що Рейневан чув, остаточною метою подорожі була Уппсала. Чув він й інші речі. Те, що Акслебен, дарма що могутній, здібний і славетний чарівник, не користується повагою, бо займається одіозною некромантією та демономантією, забави з трупами й злими духами принесли йому в багатьох середовищах громадський бойкот. Поголос приписував йому знання і вміння користуватися Manusfortis, “Сильною Рукою”, – надзвичайно сильними чарами, які можна було навести одним рухом долоні. Поголоски також робили Акслебена одним із лідерів та чільних ідеологів східноєвропейських вальденсів і прихильників вчення Йоахима Флорського, а ще його пов’язували з ломбардською Стрегерією[97]97
Стрегерія (Stregheria) – відьомство (іт.).
[Закрыть]. Відомо було і про дуже близькі зв’язки Акслебена з Братством і Сестринством Вільного Духа – чорнокнижників “Архангела” вельми дивувало, що під час свого перебування в Празі Акслебен скористався гостинністю в них, а не в домі “Під Чорною Ружею”, таємній празькій штаб-квартирі Братства. Одні приписували це дружнім відносинам Акслебена з Яном Бездєховським. Інші підозрювали, що некромант хоче залагодити при цьому якісь власні інтереси.
– Про те, – Акслебен нарешті підняв голову, обвів присутніх поглядом, – щоб ви мені дали цього вашого Самсона назавжди, не може бути й мови, так?
Рейневан уже підводився з різкою реплікою на вустах, але його стримав стусан Шарлея. Некромант навіть не помітив цього, скидалося на те, що відповіді він шукав виключно в очах та обличчі Яна Бездєховського. Побачив відповідь, скривив губи.
– Ну звісно, розумію. А шкода. Я радо б із цим… добродієм іще побесідував. Суб’єкт він начитаний… У мові доладний… І дуже дотепний. Дуже, дуже дотепний.
– Браво, Самсоне, – шепнув Фраундіншт.
– Почастував його, – шепнув у відповідь Телесма, – “Смарагдовою Таблицею”…
– Ви не повірите, – Акслебен вирішив прикинутися, що не почув перешіптування, – що він мені сказав, будучи приспаним. Тому я залишу це для себе, навіщо балакати, якщо ви й так не повірите. Скажу тільки, що у трансі він дав мені кілька порад. Деякі з них, авжеж, я спробую застосувати, побачимо, що з цього вийде.
– Ерудит і поліглот з пикою кретина, – продовжив він після паузи, яку присвятив аліканту, – пригостив мене, крім багатьох інших, довжелезною цитатою з “Божественної комедії”. Нагадав, щоб я не піддавався спокусам марнославства. Щоби пам’ятав, що все марнота і що жодна провина не залишиться безкарною. Бо з-посеред чарівників Данте, щоправда, зустрічає в Раю Альберта Великого, але Мікаеле Скотто, Гвідо Бонаті і Азденте, покарані за некромантію, мучаться у Восьмому колі Пекла, у Malebolge, Лихосховах, у Четвертій гаті. Там вони стогнуть і плачуть, ллють рясні сльози, а дияволи в рамках мук перекрутили їм шиї і голови задом наперед, унаслідок чого ці сльози течуть їм по задницях. Приємна перспектива, чи не так? А декламував мені це, слід додати, ваш Самсон із найчистішою тосканською вимовою.
Щепан з Драготуш і Шарлей обмінялися посмішками й промовистими поглядами. Акслебен скоса глянув на них втомленими очима із синцями під ними, дав Тврдікові знак, що той може знову долити йому до келиха.
– На мить, – заявив він, – мені майнула думка: а раптом це диявол? Сам втілений диявол? Ой, не кажіть тільки, що й вам нічого такого не здавалося. Це ж достоту хрестоматійний диявольський фокус: ввести в оману, заморочити, ошукати ілюзією. Diabolus, стверджують класики, potest sensum hominis exteriorem immutare et illudere[98]98
Диявол здатний зовнішні людські чуття спотворювати та вводити в оману (лат.).
[Закрыть]. Він може це зробити багатьма способами, ото хоча би перемінивши сам орган чуття, себто наше око, домішавши чогось до очної субстанції, через що предмет, на який дивимося, ми бачимо таким, яким демон хоче, щоб ми бачили. Про це вже багато років тому писали Бонавентура, Пселл, Петро Ломбардський, писав Вітлон, писав Миколай Магні з Явора, не зайвим було би пригадати твори перелічених.
– Бовдур, – шепнув Фраундіншт. Акслебен знову вдав, ніби не чує.
– Однак я заявляю, – він підкріпив заяву ляпасом долонею по столі, – що ми не маємо тут справи ні з дияволом, ні з випадком одержимості демоном. Втручання демонів у людське життя можливе і трапляється не так уже й рідко, ми бачили досить багато, щоб у цьому не сумніватися. Але це явище відповідає волі Творця, який дозволяє його ad gloriae sue ostensionem vel ad peccati poenitenciam sive ad peccantis correccionem sive ad nostram erudicionem. Демон сам по собі не є виконавцем. Демон – це incentor, excilator та impellator, помагач, підбурювач і підмовляч, той, хто посилює зло, яке в нас дрімає, і підбурює до поганих вчинків нашу грішну натуру. А я…
– Я, – закінчив він, – не знаходжу нічого злого в чоловікові, якого ви доручили мені обстежити. У ньому, – знаю, що це звучить смішно, – немає і сліду зла.
– Зрештою, як бачу, на ваших обличчях написано, що ви й самі дійшли такого висновку. І ще одне бачу там написане: величезне прагнення, щоб я визнав поразку. Визнав себе переможеним. Визнав, що нічого не досяг. Тож визнаю: я зазнав поразки, нічого не досяг. Задоволені? Прекрасно. То ходімо до якоїсь корчми, бо я зголоднів. Від часу останнього візиту у Варшаві я просто мрію про тутешні кнедлики й капусту… Що це у вас такі міни? Я думав, вас втішить моя поразка.
– Та що ви, метре Вінцентій, – нещиро усміхнувся Фраундіншт. – Нас турбує не це. Якщо ви були не в змозі з’ясувати суть явища…
– Хто сказав, – випростався некромант, – що я був не в змозі? Був і з’ясував.
– Позитивний преспріт, – сказав він, насолодившись повною зосередженості й очікування тишею. – Вам щось говорить це визначення? Та що це я питаю, звичайно, говорить. Про те, що існує й така річ, як блукаючий преспріт, ви теж напевне чули. Це досить добре описано у фахових книгах, до яких я з усього серця раджу зазирнути.
– Раджу, – тягнув далі Акслебен, не звертаючи ніякісінької уваги на сповнені ненависті погляди чарівників “Архангела”, – проштудіювати випадок Поппо фон Остерни, великого магістра Ордену Діви Марії Німецького дому. Як і цілком подібний, ба ідентичний за своєю природою казус Луцилли, доньки Марка Аврелія. Може, пам’ятаєте? Ні? То пригадайте собі. З цим вашим Самсоном сталося те саме, що з Луциллою і Поппо. Суть явища – позитивний преспріт і блукаючий преспріт. Саме так. Я це знаю. На жаль, самого лише знання недостатньо. Я нічого не можу з цим вдіяти. Тобто я не зміг і не зможу допомогти цьому Самсонові. Ходімо на обід.
– Якщо ви не зможете, – примружив очі Шарлей, – то хто ж тоді зможе?
– Рупілій Сілезець, – тут-таки відповів Акслебен. – І більше ніхто.
– То він, – перервав досить незручне мовчання Теггендорф, – ще живий?
– І взагалі існує? – шепнув до Телесми Тврдік.
– Живий. І є найбільшим серед живих спеціалістом у царині астральних тіл і буттів. Якщо хтось і може тут зарадити, то тільки він. Ходімо на обід. Ага… Ледь не забув…
Некромант знайшов поглядом Рейневана, подивився йому в очі.
– Ти – його друг, юначе, – заявив, а не запитав. – Твоє ім’я – Рейневан.
Рейневан ковтнув слину, підтвердив кивком голови.
– Перебуваючи в трансі, цей Самсон віщував, – безпристрасно сказав Акслебен. – Віщування було кілька разів повторене, виразне, чітке, докладне. Стосувалося саме тебе. Тобі треба остерігатися Баби та Панни.
– Так складається, – некромант заморозив поглядом глузливі посмішки Шарлея і Тврдіка. – Так складається, що я знаю, про що йдеться. Баба та Панна – це дві славетні вежі. Не менш славетного замку Троски, на Підкарконошші. Стережися замку Троски, юначе на ім’я Рейневан.
– Щасливим збігом, – видушив із себе Рейневан, – я не вибираюся в ті краї.
– Збіг не в цьому, – кинув через плече Акслебен, прямуючи до дверей. – А в тому, що Рупілій Сілезець, єдина особа, яка, на мою думку, може допомогти твоєму Самсонові, уже добрих десять років живе в Чехії. І якраз у замку Троски.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
у якому під Коліном бомбарди гаратають і гупають, а плани народжуються, одні великі, інші менші, одні більш, а інші менш утопічні та фантастичні – але що насправді є утопією та фантазією, покаже лише час.
– Брате Прокопе! Брате Прокопе! Бомбарда вистигла! Вгаратаємо ще раз?
Чоловік, до якого звернувся із запитанням старший гармаш, був поставний і плечистий. Його рум’яне обличчя з простими рисами, ніс картоплиною і чорні довгі вуса робили його схожим на хлопа, на задоволеного урожаєм селюка.
Рейневан уже бачив цього чоловіка. Кілька разів. І щоразу зацікавлено приглядався до нього.
Прокоп до революції був священиком, говорили, що він походить з Праги, з роду староміських патриціїв. До гуситів він пристав одразу після дефенестрації, але до 1425 року був усього лише одним із багатьох таборитських проповідників, серед яких виділявся не тільки розумом, холоднокровністю та толерантністю, а й тим, що всупереч приписам гуситської літургії не носив апостольської бороди, а щоранку педантично голився, плекаючи тільки свої славнозвісні вуса. Саме через це гоління і отримав він своє прізвисько – Голий. Після смерті Богуслава зі Швамберка Прокопа зовсім несподівано обрали найвищим гейтманом, головнокомандувачем Табора й верховним Справцею {10} – так перекладалося титул director operationum Thaboritarum. Невдовзі після номінації Прокоп здобув друге прізвисько: Великий. І йшлося не тільки про зріст. Прокоп виявився справді великим вождем і стратегом, це довели гучні перемоги під Усті, під Цветгелем, під Таховом і Стршибором. Зоря Прокопа Голого світила яскраво.
– Брате Прокопе! – нагадав про себе гармаш. – Вгаратаємо?
Прокоп Голий поглянув на мури та вежі Коліна, червона черепиця яких гарно компонувалася з осінньою колористикою навколишніх лісів і хащ.
– А чого це вам так, – відповів він питанням на питання, – спішиться гаратати? Руйнувати? Це ж чеське місто, Бога ради! Почекайте, підемо невдовзі на суміжні країни, там собі постріляєте, там собі понищите. А Колін мені потрібний цілий і мало пошкоджений. 1 таким ми його й візьмемо.
Колін, достоту ніби хотів висловити незгоду й незадоволення, відповів. З мурів гримнуло, бахнуло, на зубцях розцвіли дими, засвистіли кам’яні ядра. І всі врилися в землю за якихось двадцять кроків від першої лінії облоги. Обложений у Коліні пан Дзівіш Боржек з Мілетінка давав знати, що йому зовсім не бракує ні пороху, ні волі до боротьби.
– Пана Дзівіша Боржека, – випередив запитання Прокоп, – ми змусимо здатися. І візьмемо місто без руйнувань, без різанини після штурму, без плюндрування. Щоб колінські міщани любили брата Гертвіка, який незабаром буде тут гейтманити.
Гуситські командири, які оточували Прокопа, хором зареготали. Рейневан знав багатьох із них. Не всіх. Він не знав Яна Гертвіка з Рушінова, який уже мав, як виявилося, номінацію на гейтмана Коліна в кишені. З інших Сиріток він уже бачив був Яна Краловця з Градека, їру з Ржечиці, у світловолосому і життєрадісно усміхненому велетні впізнавав Яна Колду з Жампаха. З-посеред командирів Табора він упізнавав Ярослава з Буковини, Якуба Кромешина, Отіка з Лози, Яна Блега з Тєшниці.
– Тому, – Прокоп випростався, роззирнувся, щоб було зрозуміло, що він звертається не тільки до гармаша, а й до решти. – Тому прошу не спішити, не рватися, пороху не переводити…
– А що, тільки стояти? – запитав із помітним незадоволенням Ян Колда. – Під цими стінами? Без діла?
– Хто сказав, – Прокоп сперся на частокіл, – що без діла? Брате Ярославе!
– Слухаю!
– Чи Флю… Чи брат Неплах нарешті прислав тих своїх Стенторів[99]99
Стентор – персонаж “Іліади” (5; 785–786), герольд грецьких військ, який гримів мідним голосом “як п‘ятдесят мужів”.
[Закрыть]?
– Прислав, – підтвердив Ярослав з Буковини. – Десятьох. Ой, морди страшні… Горілкою і цибулею від них так відгонить, що моцного хлопа з ніг збиває. Але голоси рихтик[100]100
Рихтик (заст., з нім. richtig) – точнісінько, достоту.
[Закрыть] як дзвони…
– То нехай ідуть під мури і кричать. Вдень і вночі. Особливо вночі, вночі це найкраще діє. Чи пан Боржек має дітей у Коліні?
– Доньку.
– Нехай багато кричать про цю доньку. А ти, брате Колда, позаяк не любиш сидіти без діла…
– Слухаю наказу!
– Візьмеш свою кінноту, об’їдеш села, по той і по другий бік Лаби. Ще раз оголосиш по всій окрузі, що як хтось спробує постачати місту харчі, то вельми пошкодує. Злапаємо бодай з одною паляницею, бодай з мішечком крупи – обидві руки й обидві ноги відрубаємо.
– Слухаю, брате Прокопе!
– То до занять, по відділеннях, довше не затримую. А ти, брате, чого ще тут?
– Гаратнути б, – почав скиглити старший гармаш, – з великої бомбарди… Хоч би ще разочок… До вечора…
– Я так і знав. – зітхнув Прокоп, – що ти не втримаєшся. Добре. Але ходи-но перше зі мною, огляну твоє господарство. Побачимо, як і на що в тебе гармати нарихтовані. Здрастуй, Шарлею. Здрастуй і ти, брате Белява. Ходіть за мною. Зараз я матиму для вас трохи часу.
Рейневан сушив голову, звідки взялося це знайомство. Прокоп Голий і Шарлей впізнали один одного вже при першій зустрічі, на запусти 1426 року, у місті Німбурк, куди послали компанію з Градця-Кралове. Хтозна, чи не врятувало це їм усім шкуру, тому що спочатку градецькі, а потім німбургські Божі воїни, яким усюди ввижалися шпигуни і провокатори, ставали дедалі більш підозріливими і недоброзичливими. Посилання на Петерліна і Горна не допомагало, бо Петерлін і Горн були, як з’ясувалося, настільки таємними співробітниками, що їхні імена мало кому щось говорили і захисту не давали. Невідомо, що було би, якби не з’явився Прокоп. На шию Шарлеєві він не кинувся, велемовно не вітався, але було очевидно, що вони знайомі один з одним. Звідки – залишилося таємницею: жоден не поспішав пояснювати і звірятися. Було відомо, що Прокоп навчався в Каролінумі, що подорожував до закордонних університетів. Рейневан здогадувався, що він познайомився з Шарлеєм під час однієї з таких подорожей.
Вони пішли – Рейневан, Шарлей і Самсон – за Прокопом та гармашем уздовж лінії ровів, гостроколів і загород з фашин. Прокоп перевіряв бомбарди і моздірі[101]101
Моздір – короткоствольна гармата великого калібру, пристосована стріляти навісним вогнем; мортира.
[Закрыть], розмовляв з гармашами і щитниками, ляскав по плечах арбалетників, обмінювався грубими жартами з ціпниками біля багать, випитував в алебардників, чи їм часом чого не треба. Знайшов час, щоб заговорити з жінками, які поралися біля казанів, спробував солдатської каші, не забув скуйовдити світлі чубчики дітлахів, які крутилися при кухні. Скромно піднімав руки, коли Божі воїни здіймали овації на його честь.
Усе це тривало досить довго. Але і про них Прокоп не забув.
Вони повернулися на підгороддя.
Прокопове військо підійшло до Коліна несподівано швидко, так що в мешканців підгороддя залишилося небагато часу, вони врятувалися втечею за міські стіни буквально тільки з тим, що встигли вхопити в руки, залишивши таборитам і Сиріткам значні запаси паші, чимало інвентарю, а до того ще й хати з майже повним урядженням. Тож нічого дивного, що саме в цьому місці було створено основний табір Божих воїнів, оточений шанцем з возів і загорожею для коней. Між халупами і клітями палали численні багаття, дзвеніли молоти в кузнях, стукали молотки у майстернях стельмахів. Сушився на шнурках одяг. Кувікали свині, бекали вівці. Смерділи нужники.
– А взагалі-то, – раптом озвався Прокоп, – навіщо ти, брате Белява, сюди приїхав?
Рейневан стиха зітхнув. Він чекав такого запитання.
* * *
Рішення про похід до замку Троски прийняв Рейневан. Досить спонтанно прийняв, треба сказати, з величезним і палким, як молода вдова, ентузіазмом. Цей ентузіазм і стихійність не дуже припали до смаку магам з-під “Архангела”, особливо Фраундінштові та Щепанові з Драготуш. Обидва піддали сумніву як відомості Акслебена, так і легендарні здібності легендарного Рупілія Сілезця. Акслебен, стверджували вони, вигадує, щоб відвернути увагу від своєї компрометуючої поразки із Самсоном. Рупілія Сілезця в замку Троски, найімовірніше, нема. А якби навіть Рупілій Сілезець у замку Троски випадково був, то шанс, що він зможе допомогти, дорівнює нулю – за приблизними калькуляціями Рупілій Сілезець налічує-бо вже якихось дев’яносто років, то чого можна очікувати від такого старого пердуна?
Натомість Телесма став на бік Рейневана. Телесма чув про Рупілія Сілезця, колись навіть мигцем із ним бачився, підтвердженими і перевіреними вже півстоліття він визнав його кваліфікації у царині спіритизму та астральних буттів. Спробувати, заявив він, не завадить. Для Самсона Медка подорож до замку Троски є шансом, який слід би було використати, причому якнайшвидше. Рупілію, що правда то правда, йде дев’ятий десяток. А в такому віці, всім відомо: простудишся, кашлянеш, перднеш – і не знати коли переносишся в астральне буття.
Телесму підтримав Бездєховський. Старий чорнокнижник не тільки чув про Рупілія, а й познайомився з ним особисто, багато років тому, в Падуї. Рупілій, висловив він думку, і справді може допомогти Самсонові. Але невідомо, чи схоче, бо в Падуї він проявив себе нахабним та егоїстичним засранцем.
Досить скептично та прохолодно, як на диво, поставився до проекту сам Самсон. Самсон не брав участі в дискусії, а якщо й брав, то знехотя. Не аргументував ні за, ні проти. Найчастіше мовчав. Але Рейневан знав його вже надто добре. Самсон просто-напросто не вірив в успіх подорожі. Коли ж він врешті-решт на неї погодився, то Рейневан не міг позбутися враження, що зробив він це тільки з чемності.
Залишався Шарлей. Думку Шарлея про цей задум Рейневан знав ще до того, як про неї запитав. Але запитав: для порядку і для форми.
– Це звичайний ідіотизм, – спокійно оцінив Шарлей. Крім того, мені це починає нагадувати Шльонськ два роки тому, пам’ятну сповнену ентузіазму одіссею за пані Аделею. Похід на Троски справляє враження настільки ж обдуманого і, мабуть, подібним чином він би й вівся. І очима своєї душі я вже бачу результат. Ти, мабуть, ніколи не порозумнішаєш, Рейнмаре.
– Ми маємо, як ти кажеш, – тягнув далі, трохи тихіше й серйозніше, – зобов’язання перед Самсоном, ми йому дещо винні. Може й так, не заперечую. Але життя – це життя, а основне правило життя наказує забувати про такі борги, викреслювати їх із пам’яті. Життя відзначається тим, що своя сорочка ближче до тіла. Допомагати ближнім – аякже, чому б і ні, але не власним коштом. Ми зробили, заявляю я, для Самсона досить багато, буде нагода, зробимо більше. А нагода трапиться, я впевнений, раніше чи пізніше, вистачить сісти й терпляче почекати. Тож почекаймо нагоди. Навіщо цієї нагоди шукати, набиваючи при нагоді гулі? Думаймо про свою сорочку, Рейнмаре, і про своє тіло, бо це найважливіше. А на що ти хочеш наші тіла наразити, хлопче? Куди ти хочеш нас повести? Триває розбрат, війна, пожежа, панують хаос, безладдя і беззаконня. Це недобрий час для божевільних походів. До того ж без підготовки.
– Так ось, ти помиляєшся, – відповів Рейневан. – Я цілком з тобою не згоден. І аж ніяк не тільки в питанні цинічних життєвих правил і аж ніяк не стосовно того, що в житті найважливіше. Я не згоден з твоєю оцінкою ситуації. Бо час не тільки сприяє походу, а й підганяє його. Під’єштеддя і Їчинське підгір’я опановані нашими військами, нечисленні католицькі пани у цьому районі настрахані, їхній дух надламаний поразкою хрестового походу під Таховом. Вони як обкурені димом бджоли. Тож якщо й вирушати, то саме зараз, перш ніж вони отямляться і знову зможуть жалити. Що ти на це скажеш?
– Нічого.
– А що стосується підготовки, ти маєш рацію. Підготуймося. Що ти пропонуєш?
Шарлей зітхнув.
* * *
Рейневан і Самсон виїхали з Праги десятого жовтня, у день пам’яті святого Гереона та його товаришів-мучеників, який цього року випадав на п’ятницю. Вони покинули місто рано вранці. Коли проминули Поржічську браму, з-за хмар вийшло сонце і казковим сяйвом залило Вітков і Шпитальське поле, що переливалися барвами. Рейневан вирішив, що цей любий серцю краєвид є добрим провіщенням і прикметою.
Ні він, ні Самсон не почували себе надто добре. Обидва мали за собою велемовне прощання з магами з аптеки “Під Архангелом”, яке тривало до глибокої ночі. Рейневан зітхав і крутився в сідлі: йому додатково довелося відсвяткувати прощання з пані Блаженою Поспіхаловою.
Вони прямували до Коліна, який від середини вересня був в облозі Табора, Сиріток і пражан. Облогою командував Прокоп Голий. В армії Прокопа Голого був Шарлей. Місяць, який минув від розлуки з ними, Шарлей повинен був використати, щоб підготувати похід. Він стверджував, що такі можливості в нього є. Рейневан йому вірив. Шарлей мав як можливості, так і засоби. Демерит не приховував – а бувало, що навіть і хвалився, – що він воює в таборитській польовій армії заради здобичі й зиску і що має вже чимало відкладеного по різних сховках.
Сонце зникло за чорними хмарами, які напливали з півночі. Стало темно й похмуро. Просто-таки зловіщо.
Рейневан вирішив, що пророкування – то забобон.
* * *
Виглядало, ніби Прокоп не слухає. Але так лише здавалося.
– Відпустити брата Шарлея, – повторив він. – У воєнний час звільнити його від служби в армії. Заради твоїх приватних справ, брате Белява. Іншими словами, приватне понад усе, а обов’язок перед Богом і вітчизною – дурниця. Так чи ні?
Рейневан не відповів, тільки голосно ковтнув слину. Прокоп фиркнув.
– Згода, – заявив він. – Я даю згоду.
– Причин є три, – продовжував він, відверто насолоджуючись остовпінням. – По-перше, брат Шарлей служить у лавах Табора вже понад рік, відпустку заслужив. По-друге, брат Неплах доніс мені про твої заслуги, брате Белява. Ти самовіддано боровся з ворогами нашої справи, героїчно, кажуть, бився з бунтівниками у Празі шостого вересня. Лікував поранених, не пив, не їв і не спав. Це, безперечно, заслуговує винагороди. А по-третє…
Він зупинився, обернувся. Вони вже були під будинком гамазеї, який зараз виконував роль ставки і резиденції штабу облоги.
– А що по-третє і найважливіше, ви довідаєтеся пізніше, ми ще повернемося до цієї справи. А зараз я маю інші. Зрештою, ви дізнаєтеся, які. Будете слухати, бо я залишаю вас при собі.
– Брате…
– Це був наказ. Ходімо. А ваш слуга…Ага, він уже, бачу, чимось зайнявся. Це добре. Не завадить.
Самсон Медок, як завжди вдаючи, що нічого не чує і не розуміє, всівся під стіною гамазеї, дістав ножика і взявся стругати знайдений кілочок. Самсон часто стругав кілочки. По-перше, пояснював він, це заняття якраз для ідіота, яким він виглядає. По-друге, казав він, стругання кілків заспокоює, добре впливає на нервову і травну системи. По-третє, тлумачив, коли він ріже деревину, це допомагає йому під час вимушеного вислуховування дискусій про політику і релігію, тому що запах свіжої стружки вгамовує блювотні рефлекси.
Вони ввійшли до гамазеї, до великого приміщення, яке, хоч і було пристосоване під штаб уже якийсь час тому, й далі приємно пахло зерном. Усередині, за столом, схилившись над мапами, чекали двоє людей. Один був малий і худий, вдягнений у чорне за модою гуситських священиків. Другий, молодший, у лицарському вбранні, був міцнішої статури і світловолосий, з дещо херувимським, а трохи суворо втомленим обличчям, яке нагадувало фламандські мініатюри з “Календаря дюка де Беррі”.
– Нарешті, – сказав менший, чорний. – Ми трохи зачекалися, брате Прокопе.
– Обов’язки, брате Прокопе.
На відміну від свого тезка, другий Прокоп бороду носив, щоправда, вбогу, безладну й доволі кумедну. З приводу зросту він відрізнявся також і прізвиськом – його звали Прокопом Малим, або ж Прокупеком. Спочатку також проповідник серед армії подібних йому проповідників, він виділився серед гуситів – точніше, Сиріток – після смерті Яна Жижки з Троцнова. Разом із градецьким Амброжем Прокупек був біля смертного одра Жижки, а свідків останніх хвилин свого обожнюваного вождя Сирітки вважали майже святими – бувало, що перед ними ставали на коліна й цілували краєчки одягу, траплялося, що матері приносили до них дітей у лихоманці. Шаноба винесла Прокупека на посаду головного духовного вождя – таким чином, він займав серед Сиріток становище аналогічне до того, яке Прокоп займав у Таборі, перш ніж зайняв пост Справця.
– Обов’язки, – повторив Прокоп Великий, невизначено показуючи у бік обложеного міста. Його слова підкреслив могутній грім, стіни задрижали, зі стелі посипалася пилюка. Старший гармаш нарешті зміг гупнути собі зі своєї двохсотфунтової бомбарди. Це водночас означало спокій аж до ранку: така бомбарда після пострілу мусила вистигати щонайменше шість годин.
– Що чекати мене довелося, вибач, брате. І ти, брате Вишеку. Вишека Рачинського Рейневан уже зустрічав був раніше, під
Усті, в кінноті Яна Рогача з Дубе. Шлях поляка до гуситів був нетиповим: Вшпек завітав до Праги у 1421 році як посланець литовського князя Вітольда, на службі якого він залишався. У посольстві йшлося, як тепер уже було відомо, про корону для Корибутовича. Рачинському сподобалася чеська революція, особливо після контакту з Жижкою, Рогачем і таборитами, які полякові припали до смаку набагато більше, ніж помірковані калікстинці, з якими він обговорював Вітольдове послання. Рачинський миттю пристав до таборитів, а з Рогачем його поєднала щира дружба.
