Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 36 страниц)
– А цей, – прохрипів він, кидаючи на Рейневана лиховісний погляд. – А цей, пекло його нам зіслало, на цій напівдохлій хабеті їде, що й не підженеш! Волочимося через нього як ті засрані слимаки!
Рейневан відвернувся, твердо вирішивши не дати себе спровокувати.
– Ти, єретику їден! – знову зачепив його Лібенталь. – Що тобі в довбешку стрелило від істинної віри відступитися? Матері Божої зректися? Гусу-дияволу поклонятися? Таїнствам блюзнити?
– Облиш, Вільрих, – спокійно порадив Стош фон Прідланц. – Облиш.
Лібенталь сапнув, але послухався. Вони їхали у важкій тиші.
Рейневан же, який досі вагався, прийняв остаточне рішення.
Він повинен був утекти. Виходило, що Біркарт Грелленорт не брехав, що в нього справді всюди очі і вуха. Повішений біля підніжжя Карконошів капелан Цвікер не був єдиним його шпигуном, був, як з’ясувалося, якийсь донощик і серед свити Ульріха Біберштайна. Ескорт, який віз його до Шльонська, виявилося легко вистежити, а в сутичці з Чорними Вершниками, яка тепер загрожувала, цей ескорт радше не мав шансів. “Самому, – думав він, – мені легше буде сховатися, простіше обдурити переслідувачів”.
Але вправність лицарів не пройшла повз його увагу. Від цих людей не можна було так просто собі втекти. Потрібен був спосіб. Метод.
* * *
Проїхавши приблизно милю, рівно ополудні, про що сповістив дзвін костелика, вони в’їхали в Яновіци, велике село над Бобром. Ще десь через годину доїхали до роздоріжжя – їхня дорога перетиналася тут із гостинцем, що вів зі Сьвежави до Ландесхута. Порожній доти шлях закишів подорожніми, а настрій ескорту виразно покращився. Лицарі перестали озиратися, усвідомлюючи, що тепер, серед громади людей, вони в значно більшій безпеці, ніж у лісових хащах карконошського підгір’я. Прідланц знову став нарікати, що йому кортить до баби, Строчіл знову почав вихваляти відвідані колись борделі. Отто Кун мугикав під ніс баварські пісні. Тільки Лібенталь далі був нервовий, дражливий і злий. Майже кожен подорожній, з яким вони розминалися, удостоювався інвектив, що їх Лібенталь бурмотів собі під ніс. Єврей-мішечник став “убивцею Христа”, “кровопивцею” і – а як же без цього – “пархом”. Усі купці, природно, були “злодіями”, в рудокопи з Мідянки поблизу – “валонськими приблудами”. Брати-мінорити, що мандрували групкою, дочекалися титулу “довбаних нероб”, а озброєні йоанніти поїхали далі як “банда содомітів”.
– Знаєте що? – раптом озвався Строчіл, безпомилково відчуваючи причину настрою. – Я так собі думаю, що то не була людина, той чорний, що за нами стежив.
– А хто тоді?
– Дух. Демон. Це ж Карконоші, хіба ви забули?
– Рібецаль, – здогадався Кун. – Йо, йо…
– Рібецаль, – переконано промовив Прідланц, – має оленячі роги і величезне бородище. А в того їх не було.
– Рібецаль може мати який завгодно вигляд.
– Курва… Придалося би розп’яття. Або якийсь інший хрест. Є в когось? А в тебе, Белява? Нема часом хреста.
– Нема.
– Залишається, курва, святим молитися… Тільки-от котрим?
– Чотирнадцятьом святим, які у помочі стають, – підказав Строчіл. – Усім одразу вкупі. Є серед них кілька зухів. От хоча б Георгій, відомо. З-поміж інших: Киріак диявола посадив на ланцюг, Маргарита приборкала дракона, а Євстахій – левів. Віт… Що Віт зробив, не пам’ятаю. Але неодмінно щось зробив.
– Віт, – втрутився Кун, – смішні підскоки виробляв.
– Ну. Хіба я не казав?
– Заткніться нарешті, до собачої матері! – вибухнув Вільрих фон Лібенталь. – Мало шляк не трафляє, як вас слухаєш!
* * *
– Погляньте, який кортеж багатий.
Справді, треба було визнати, що свита, яка проїжджала повз них з боку Болькова, виглядала імпозантно. Попереду їхав лауфер[173]173
Лауфер (нім. Laufer – скорохід, гонець) – слуга, що біг перед кортежем або екіпажем свого господаря, зазвичай второвуючи або освітлюючи йому шлях.
[Закрыть] у лазурно-срібних кольорах, тримаючи прапорець із такою ж шахівницею. За ним їхали озброєні вершники і чепурні придворні, які оточували запряжений четвіркою сивків віз, оббитий узорчастою тканиною і прикрашений блакитними стрічками. На возі, в оточенні придворних дам, поважно сиділа, поширюючи ауру достоїнства, тілиста матрона в чіпці і підвійці.
– Розамунда фон Боршніц, – упізнав, кланяючись, Прідланц.
– У дівоцтві Больц, – підтвердив упівголоса Строчіл. – Ха, розповідають, що колись це була навдивовижу вродлива жінка: Мій покійний татко розказував, що за його молодих літ пів-Шльо-нська були в неї закохані, літали за нею кавалери, як пси за сукою, бо крім того, що дуже гарна, то ще й добре випосажена була. Врешті-решт за Куно Боршніца віддалася, того, котрий…
– Часів, коли твій татко молодий був, – в’їдливо перебив Лібенталь, – навіть найстарші люди не пам’ятають. Вроцлавські єпископи тоді ще, кажуть, підкорялися гнєзненській метрополії, свидницьким князівством, кажуть, володіли П’ясти, а чеський король Вацлав IV, кажуть, був малесеньким опецьком. Так давно це було. Так що Боршніцовій, старій бабезі, має бути добряче за шістдесят років, дивно, що ще на порохно не розсипалася. Підженіть коней, чорти беруть так воліктися! Єретик, піджени кобилу! Гей! Потягніть-но хтось його хабету нагайкою по крупу!
– Лишив би ти його в спокої, Вільрих.
* * *
Ночувати їм випало в Болькові, містечку, що лежало біля підніжжя гори, на вершині якої височів славетний і грізний замок.
Цього разу вони спали на постоялому дворі: Лібенталь нарешті вирішив глибше засунути руку в гаман, який він дістав від Дахса на покриття коштів подорожі. Вони також почастувалися вечерею у вигляді щедро помащених вареників з капустою і грибами.
Ситий Рейневан спав без сновидінь.
* * *
Наступного дня небо знову затягли низькі хмари, почало мжити. Вони їхали, рідко перериваючи мовчання. Озиралися, але від вершника, який вистежував їх, не залишилося й сліду. Зник. Як дух. Може, він дійсно був духом? Може, це справді був Рібецаль, демон Карконош? Може, він зник тому, що вони віддалилися від Карконош?
Мжило.
Розпогодилося лише пізно після полудня. Коли вони добралися до Свебодзіц.
* * *
Вони зупинилися в корчмі “Під Бородатим Цапом”. “Уже пізно, – заявив Вільрих Лібенталь, – є ризик, що не встигнемо до Свидниці, перш ніж смеркне і зачиняться брами. А позаяк Свидниця вимагає дотримання “закону милі”, у радіусі милі від міста корчми не знайдеш. А від цього “Цапа” приємно чимось пахне”.
Пахло, як з’ясувалося, капустою, цибулею, кашею і журом[174]174
Жур – суп на заквасці з борошна, польська простонародна страва.
[Закрыть] на копченому м’ясі, а понад усе печеною гускою. Святий Мартін був на носі і нагадував про себе. Перед розташованою в безпосередній близькості біля Больковської брами корчмою стояли чимало возів, а в стайні – чимало коней. Гостей могла привабити кухня “Цапа” – або ж їх змусив проїжджати тут дорожній примус, яким володіли Свебодзіце.
– Людно нині у вас, – заговорив Рейневан до стаєнного хлопця. – Роботи по вуха, га? А чиї ж бо це коні?
Хлопець пояснив чиї. Пояснюючи, зітхав. Він був дуже збуджений. І дуже балакучий. Вони балакали б довше, якби не Лібенталь.
– Гей! Ти! Белява! Що за теревені? Писок на замок і сюди! Бігом!
Наповнена димом, чадом і затишним теплом корчма була повна людей. Переважали селяни, яким споконвічна землеробська традиція суворо наказувала в суботній вечір напитися в дим. Були й купці, були пілігрими в опанчах, обшитих мушлями з Компостелли. Були цистерціанські квестори, які у швидкому тем спорожняли як миски, так і дзбанки. На лаві біля каміна сиділи шестеро кнехтів у шкіряних куртках, а поруч, біля столу, – четверо вдягнених у чорне і сумних суб’єктів.
Голосно й грубо, як і личить лицарям, замовили їсти й пити. Лі бенталь знову вирішив надщербити отриману на подорож суму, тож незабаром їх стіл заповнили миски з м’ясом, горщики з кашею, глеки з вином і пляшки з яблучником.
– У-у-ах… – простогнав через якийсь час Прідланц. – Нічого собі їдло… Та й питво зійде.
– Йо, йо, – відригнув Кун. – Добре, gut. Wia sih’s g’hort.
– То випиймо!
– За здоров’я! Наливай, Бартошу!
– Ваше здоров’я!
– Шкода, – зітхнув Бартош Строчіл, – що, поївши і попивши, не пофікаємо. Але завтра, пся крев, інакше буде, от побачите. Як у Свидниці станемо. Клянуся ласкою святого Григорія Чудотворця! Знаю я у Свидниці борделик, тамка повії, неначе лані…
– Сподіваюся, – обтер вуса Лібенталь, – що ці вісті походять з більш новітніх часів. Га, Строчіл? Як давно ти знав цих ланей? Щоб не виявилося, що тепер це старої Боршніцової однолітки. Такі само порохна!
– Ви перегинаєте палку, пане, – озвався Рейневан. – Крім того, як я бачу, ви ображаєте тут честь жінки.
– А тебе хтось питає? – рявкнув Лібенталь. – Чого писок розтуляєш?
– Тихіше, вашмосьці, – шикнув Прідланц, тривожно озираючись. – Тихіше трошки. На нас уже витріщатися починають. А тобі, Белява, про що йдеться?
– Шляхетна пані Боршніцова зовсім не стара. Мій батько стільки само літ має і не є старцем.
– Що? Як?
– Шістдесят літ, – Рейневан підвищив голос, – це не старість. Мій батько…
– До сраки твого батька, – гаркнув Лібенталь. – Чорт би твого батька забрав. Шістдесят – не старість! Баране ти! Кому шостий десяток стукне, той порохно, трухляк і пердулина! Я сказав! А ти мовчи і не виступай, бо в рило дам!
– Голосніше говоріть, голосніше, – буркнув Прідланц. – Ще не всі вас чули. Он хоч би отой нечупара біля дверей. Ще він, певно, не чув.
– А крім того, – тихо сказав Рейневан, дивлячись Лібенталеві прямо в очі. – А крім того, не подобається мені те, як вашмосьці про жінок розводяться. Як негідно до них ставляться. Можна було би подумати, що ви всіх жінок міряєте одною міркою. Що для вас вони всі однакові.
– Шлях мене трафить! – Лібенталь зацідив кулаком по столу, аж посуд підскочив. – Клянуся Богом! Не витримаю!
– Ви заткнетеся чи ні? Чорт забирай…
– Пане Белява, – Строчіл перехилився понад столом. – Що на вашу мосць напало? Упився чи що? А може, хорий? Спершу батько, тепер якісь жінки… Що з тобою?
– Що жінки всі однакові, я заперечую.
– Усі однакові! – заревів Лібенталь. – Однакові, мать їх туди й назад! І для однакової речі служать!
– Ну ні! – Рейневан зірвався з-за столу, замахав руками. – Ні, панове! Мені цього слухати не годиться!
– Я ледве стерпів, – він заговорив голосніше, пискляво підвищивши голос, коли ви Святого Отця зневажали, папу Мартіна V, з дупою його порівнювали, називаючи старим трухляком і пердулиною! Але відмовляти в честі Божій Матері? Казати, що честь їй не належиться? Що вона така сама, як і всі жінки, що sicut ceterae mulieres[175]175
Як і всі інші жінки (лат.).
[Закрыть] зачала і народила? Ні цього я спокійно слухати й не подумаю! Ваше товариство мушу покинути!
Щелепи Лібенталя і Прідланца впали. Але до кінця впасти не встигли. Вони ще не закінчили падати, як четверо сумних з-з столу в кутку зірвалися на ноги. Зірвалися, як по команді, і кнехти в шкіряних куртках.
– Іменем Святої Курії! Ви заарештовані!
Лібенталь відштовхнув стіл, схопився за меч, Строчіл копняком перекинув лаву, Прідланц і Кун блиснули наполовину видобутими клинками. Але четверо сумних знайшли несподіваних союзників. На чолі Куна з тріском луснув глиняний горщик, кинутий з неймовірною влучністю і силою одним з обшитих мушлями пілігримів. Баварець гупнувся спиною на стіну, не встиг опам’ятатися, як його вже тримали міцною хваткою двоє цистерціанців. Третій цистерціанець, чоловік невисокий, але кремезний і міцний, вдарив Лібенталя плечем, лупнув коротко і точно лівим боковим, додав правим. Лібенталь відповів, чернець ухилився, злегка, але достатньо, щоб кулак тільки ледь мазнув його по тонзурі, сам вивів знизу гарний хук, а після нього ще гарніший прямий. Прямо в носа. Лібенталь залився кров’ю, зник під громадою кнехтів, які накинулися на нього. Інші вже встигли знешкодити Строчіла і Прідланца.
– Ви заарештовані, – повторював один зі сумних, жоден з яких не взяв участі в бійці. – Іменем Святої Курії, ви заарештовані. За блюзнірство, святотатство та образу почуттів.
– Пес вас їбав! – гарчав Прідланц, якого притискали до підлоги.
– Це буде занесено до протоколу.
– Йобані покидьки!
– Це теж.
Мабуть, не треба додавати, що Рейневана вже давно не було в кімнаті. Як тільки почалася метушня, він ушився.
* * *
Стаєнний хлопець виконав прохання, не розсідлав одного з коней. До заходу сонця було ще настільки далеко, що воріт не замкнули, але настільки близько, що на шляху вже не було живої душі, нікого, хто міг би дати вказівки погоні. А Рейневан не сумнівався, що погоня вирушить, вирушить негайно, як тільки справа з’ясується. Переслідувати його буде, він це знав, не тільки його недавній ескорт, але й ті сумні, в яких він безпомилково впізнав людей Інквізиції. Він мусив чимшвидше збільшити відстань, дистанцію, віддалитися настільки, щоби близькі сутінки зірвали переслідувачам плани. Коли стане зовсім темно, він мав бути далеко. За будь-яку ціну. Навіть якби йому довелося до смерті загнати коня.
Щастя, здавалося, далі йому сприяло, кінь не виявляв у галопі ознак втоми. Він почав укриватися милом і важко дихати аж тоді, коли дістався до бору. Але тут Рейневан однаково мусив їхати повільніше. У бору вже було майже зовсім темно.
Щастити перестало, коли зовсім стемніло. Коли він проїжджав місток через струмок, тупіт копит по брусах рознісся луною. Заглушивши тупіт інших копит. Чорний і невидимий у темряві вершник виринув із пітьми, мов привид. Перш ніж Рейневан встиг відреагувати, його стягли із сідла. Він захищався, але чорний вершник мав просто-таки надлюдську силу. Він підняв його і з висоти жбурнув на кам’янистий ґрунт.
Був блиск, біль, паралізуюче безсилля. Потім тверда земля ніби розпливлася під ним, всмоктала в пухнасту тишу. У бездонну прірву м’якого небуття.
* * *
Він прийшов до тями в напівлежачому положенні. І в путах. Зап’ястя були зв’язані на подолі, ноги – в кісточках. “За останні десять днів, – подумав він, – це вже вп’яте мене хтось ловить, я вп’яте є чиїмось бранцем. Мабуть, я встановив рекорд”.
Це була перша думка. Вона передувала думці навіть більш доречній у його становищі, а саме: хто упіймав його цього разу?
Спиною він спирався на щось, що, ймовірно, було муром, бо було тверде і виділяло запах старого вапняного розчину. Рештки муру він бачив і збоку, вони захищали від вітру палаюче вогнище. Вітер дув сильно, у поривах аж завивав. Шуміли і поскрипували ялиці. Рейневан не міг позбутися враження, що він десь високо, на вершині гори або пагорба.
– Ти отямився?
Чоловік – силач – який його зловив і зв’язав, носив чорний плащ з грубої вовни. Крім того, на ньому були обладунки. І лицарський пояс. Він нічим не нагадував Біркарта Грелленорта або його чорних вершників. Рейневан відзначив це зі здивуванням навіть більшим, ніж полегшення: він гадав, що його схопив саме Грелленорт. Чому ж тоді його схопив силач в обладунках, і ким він був? Адже ж не Рібецалем, духом Карконош?
Рейневан ковтнув слину. Він не вірив в існування Рібецаля. З іншого боку, протягом останніх двох років йому довелося зустріти і побачити безліч інших речей, в існування яких він не вірив.
– Ти Рейнмар з Беляви? Підтвердь. Я не хотів би припуститися помилки.
– Я Рейнмар з Беляви. А хто ти?
– Хто я? – голос лицаря в чорному плащі дещо змінився, причому не на краще. – Скажімо так, я є наслідком.
– Наслідком чого?
– Твоїх давніх вчинків. І провин.
– Ах. Ангел помсти? Посланець долі? Невмолима десниця справедливості?
Рейневан сам дивувався, як легко йому дається невимушений тон. “Досвід, – подумав він. – Я просто-напросто набрався вправності”.
– Ти вимагав підтвердження, що це я, – говорив він далі, і далі безтурботно. – Отже, ти мене не знаєш. Я тебе теж ніколи в житті на очі не бачив. Значить, ти дієш, це очевидно, від чийогось імені і з чийогось наказу. Чийого? І хто ж це має причини, щоб зводити зі мною порахунки за мої давні вчинки? Спробую відгадати. Я знаю тих, які на мене чигають.
– Ти надзвичайно багато патякаєш.
– Ян фон Біберштайн та Інквізиція відпадають. Бергов і лужичани – малоймовірно. Хто залишається? Вроцлавський єпископ Конрад? Стерчі? Князь Ян Зембицький? Буко фон Кроссіг? А може, Аделя Стерчева?
Чорний лицар усівся навпроти. Вогонь освітлював його обличчя, відблисками мигтів на обладунку.
– Цікаві прізвища. Цікаві особи. Особливо остання. Аделя фон Стерча. Тебе здивувало би, якби я діяв саме від її імені? За її наказом?
– А це так?
– Спробуй відгадати.
Обидва мовчали. Вітер дув, свистів, то пригашував, то роздмухував вогонь.
– У Шльонську, – озвався лицар, – до дідька і трохи гарних дівчат. Не бракує там і вродливих і позбавлених забобонів заміжніх жінок, а останнім часом надзвичайно швидко зростає кількість вродливих, охочих і відносно маловживаних вдовичок. А що ти, Белява, вибираєш із цього рогу достатку? Найгіршу заразу, Аделю фон Стерча. Що тебе так саме до неї приперло? Що ти в ній такого побачив, чого в інших не було?
– Ти надзвичайно багато патякаєш.
– Тебе розохотило те, що вона заміжня? Що чоловік далеко, в чужій стороні? Що він напевно не догоджав жінці як треба? Що тільки з тобою вона зазнає справжнього блаженства? Вона це тобі казала? На вушко шептала? Так ви собі удвох у ложі з чоловіка-рогоносця між забавами глузували? Я думаю…
– Мене не цікавить, – різко обірвав Рейневан, – що ти думаєш. Ти говориш про речі, про які поняття не маєш, не мав і не матимеш. Так що облиш цю тему.
– Ага! Болить болячка, коли ткнути, га? З рогоносця насміхатися весело було, закінчилися веселощі, коли сам рогоносцем став. Непоганого, ох і непоганого коника з тобою ця шльондра викинула… Пів-Шльонська животи понадривало, слухаючи, як-то ти до Зембиць на турнір був приїхав і перед князем Яном у любові до лахудри зізнавався. Ой і надщербила вродлива Аделя твою лицарську честь, ох і надщербила… На посміховисько виставила! Ти маєш її, думаю, страшенно ненавидіти. Але я втішу тебе… Душу твою порадую…
– Знай, – знову перебив Рейневан, – що я анітрохи не почуваюся надщербленим. І не називай її більше в моїй присутності лахудрою. Ти почуваєш себе безкарним, бо в мене руки зв’язані. Так що за мою честь не турбуйся, а краще своєї пильнуй, бо меншає її в тебе. А я без втішань обійдуся. Але суто з цікавості: чим і як ти збирався мене втішити?
Чорний лицар довго мовчав, дивився дивним поглядом. Нарешті заговорив:
– Аделя Стерчева померла.
Знову надовго запала мовчанка. І знову саме лицар наважився її порушити.
– Князь Ян, володар Зембиць, – промовив він, зважуючи кожне слово, – надумав зміцнити союз свого князівства з Клодзьком, з паном Путою з Частоловиць. Обидва вирішили, що найкращим способом на це буде мар’яж Яна з Анкою, наймолодшою донькою пана Пути. Але була проблема, і проблема називалася Аделя. Аделя де Стерча, яка вже хазяйнувала в Зембицях як удільна пані та княгиня. Яка, коли їй донесли про матримоніальні плани князя Яна, зчинила таке пекло, що стіни здригалися. Стало зрозуміло, що це не ще одна звичайна метреса, не одна з багатьох коханок “зліва”, яку можна прогнати, підкупити або відписати на васала. Було зрозуміло, що покинута Аделя здійме велику бучу й неабиякий скандал. А пан Пута з Частоловиць вернув носа, скандалу не бажав, зарікався, що не наразить свою Анку на жодні прикрощі. Заручини будуть не швидше, клявся він усіма святими, ніж наречений буде чистий як скельце, а на зембицькому дворі запанують порядок і побожність. Він віддасть доньку до Зембиць не раніше, ніж буде впевнений, що їй там не загрожуватимуть ні плітки, ні насмішки, ні жодна інша кривда. Досить швидко, кажуть, з намови сповідника, Ян Зембицький знайшов спосіб, як позбутися проблеми. Тебе це зацікавить, але почасти цим способом був ти, мій пане. Адже бургундка, згадав собі герцог, мала колись близькі зв’язки з Рейнмаром з Беляви, сумнозвісним чарівником. Дивний, дивний у тебе вираз обличчя. Я думав, що тебе втішить помста, що тобі принесе задоволення звістка, що почасти саме тобі ця Єзавель завдячує поваленням… Я гадав…
– Неправильно гадав. Говори далі.
– Як додатково було встановлено, Аделя й справді намагалася давати князеві любистку, вдавалася до любовних чарів. Її звинуватили в чаклунстві та угоді з дияволом. Справу дослідив найбільший у князівстві спеціаліст з питань чарівництва, Миколай Каппіц, абат монастиря в Кам’янці. Він визнав Аделю винною, викрив у ній і навколо неї диявольські клімати й запахи. Кажуть, що він викрив це все за сто угорських дукатів, отриманих від князя. Упіймали бабу-травничку, припекли п’яти… Та зізналася, що Аделя купувала в неї не тільки любовні напої. Що зі страху, що герцог Ян її покине, вона завчасу готувала помсту. Що замовила сатанинський відвар, який мав викликати в князя тривалу неміч чоловічого члена. Що, про всяк випадок, вона замовила ще й дурману. Для Анки з Частоловиць. Зізнання травнички показали Аделі. І запропонували домовитися. Але бургундка не злякалася. Процес про чарівництво? Будь ласка. Буде про що свідчити на процесі, буде що послухати суддям, канонікам та абатам. Вона, Аделя, знає багато і з радістю розповість. Побачимо, чи князь Ян втішиться з розголосу. А князь Ян, який уже вважав справу закритою, розлютився. Видав накази. Прекрасна бургундка не знати коли і як опинилася в підземеллі у ратуші. З пуху й атласів – на прілу солому…
– Тортурували… – Рейневан кашлем прочистив стиснуте горло. – Тортурували її, так?
– Та де. Шляхтянка як-не-як. На таке безчинство стосовно шляхтянки Ян Зембицький не наважився. Ув’язненням він хотів її лише налякати. Змусити до покірності, зробити так, щоб після звільнення вона пішла собі з Зембиць чемно і без шуму. Він не знав…
– Чого… – Рейневан відчув, як жар заливає йому щоки. – Чого він не знав?
– У карцері ратуші, – голос лицаря змінився, а Рейневанові здалося, що він чує тихий скрегіт зубів, – діяла, як з’ясувалося, шайка. Сторожі, катівські помічники, драбанти з міської сторожі, кілька міщан, кілька челядників… Коротше кажучи, вони влаштували собі у в’язниці дармовий бордель. Коли ув’язнювали жінку, а надто підозрювану в чаклунстві, мерзотники приходили вночі…
Він обірвав.
– Одного разу, – продовжив він ще більше зміненим голосом, – котрийсь із гультіпак у поспіху і сум’ятті забув у камері пасок від штанів. Вранці знайшли Аделю. Повішену на цьому паску. Слідства, природно, не було. Нікого не покарали. Ян Зембицький боявся розголосу. Бургундку, сповістили, замордував у карцері сам диявол, бо вона зрадила його, збиралася його зрадити, просила святих таїнств. Усе це підтвердив й оголосив з амвона той самий Миколай Каппіц, абат кам’янецьких цистерціанців. Зрештою, тоді він знову нагадав про тебе. Як застереження, до чого доводять контакти з чарівниками.
– І ніхто… – Рейневан подолав спазм горла. – Ніхто…
– Ніхто, – закінчив лицар. – Кого це обходило? А дотепер уже й забули. Може, крім пана Пути з Частоловиць. Пан Пута підтримує з князем Яном дружні відносини й союз, але одруження Яна з Анкою весь час відкладається.
– Його і не буде, – прохрипів Рейневан. – Я вб’ю Яна. Поїду до Зембиць і вб’ю. Нехай у костелі, але вб’ю. Відімщу за Аделю.
– Відімстиш?
– Відімщу. Хай мені в цьому допоможе Бог і Святий Хрест.
– Не блюзни, – сухо і хрипко зауважив лицар. – У помсті не шукають допомоги Бога. Помста, щоби вона була справжньою помстою, повинна бути жорстокою. Той, хто мстить, повинен відкинути Бога. Він проклятий. Навіки.
Блискавичним рухом він видобув мізерикордію, схилився, вхопив Рейневана за сорочку під шиєю, смикнув догори, душачи, приклав лезо до горла, наблизив лице до лиця, а очі до очей.
– Я Гельфрад фон Стерча.
Рейневан заплющив очі, здригнувся, відчуваючи, як клинок мізерикордії надрізає йому шкіру на шиї, а гаряча кров стікає за сорочку. Але це тривало тільки хвилину, дещицю хвилини, а потім лезо відступило. Він відчув, як спадають розрізані пута.
Гельфрад фон Стерча, чоловік Аделі, випростався.
– Я був твердо вирішив убити тебе, Белява, – хрипко сказав він. – Дізнавшись у Шклярській Порембі, хто ти, я стежив за тобою, чекаючи нагоди. Я знаю, ти не винен у смерті Нікласа. Два роки тому ти подарував життя Вольфгеру; якби не твоя шляхетність, я втратив би двох братів, а не одного. Попри те я був твердо вирішив позбавити тебе життя. Так-так, ти правильно підозрюєш… Я хотів тебе вбити через уражену чоловічу гордість. Я хотів твоєю кров’ю змити бруд неслави, який осів на моєму гербі. У твоїй крові втопити ганьбу жалюгідного соси, рогоносця над рогоносцями.
– Але що ж, – закінчив він, ховаючи мізерикордію до піхов. – Багато що змінилося. Про те, що я живий, що я у Шльонську, не знає ніхто, навіть Апечко, тепер старійшина роду. Не знають навіть Вольфгер і Морольд, мої рідні брати. Але надовго я тут не затримаюся. Виконаю, що належить, і вже ніколи не повернуся. Я вже є із Лужиць, на службі в Шести Міст… Женитися теж буду з лужичанкою. Незабаром. Я вже до неї залицяюся, знаєш? Якби ти її бачив… Очі волошкові й не надто розумні, ніс кирпатий, весь у ластовинні, ноги короткі, дупа велика – нічого, нічогісінько з Франції, нічого з Бургундії… Так що, може, щось у моєму житті зміниться на краще. Якщо пощастить.
– Те, що ти сказав, – він відвернувся, – я розглядаю як слово шляхтича. Знай, що я їду до Зембиць. Ти здогадуєшся, з якою метою. Я їду до Зембиць виконати обов’язок. Я виконаю його, хай мені допоможе дідько. Але якби я випадково не зумів… Якби мені не пощастило… Тоді я ловлю тебе на слові, Белява. На verbum nobile[176]176
Слово шляхтича (лат.).
[Закрыть].
– Клянуся, – Рейневан розтер занімілі зап’ястя. – Тут, перед лицем цих віковічних гір, клянуся, що мучителі і вбивці Аделі не будуть спати спокійно і насолоджуватися безкарністю. Клянуся, що Ян Зембицький, перш ніж сконає, знатиме, за що вмирає. Я даю клятву і виконаю її, навіть якби мені довелося продати душу дияволу.
– Амінь. Бувай, Рейнмаре фон Беляу.
– Бувай, Гельфраде фон Стерча.
