Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 36 страниц)
– Не знаю, справді не знаю, зацний пане Отто, – звернувся, розводячи руками, той сповнений гідності до де Бергова. – У нас є замовлення від патриціатів Шести Міст. Мені дав замовлення Будишин. Присутній тут пан Гартунг фон Клюкс з Чохи представляє інтереси Згожельця, пан Лютпольд фон Кекеріц, який ось-ось прибуде, Любія. Але в наших замовленнях йдеться про гуситів. А не про якусь випадкову і жалюгідну голоту.
Отто де Бергов стенув плечима.
– Що я маю вам сказати, зацний пане Лотаре фон Герсдорф? – запитав він. – Мабуть, тільки одне: випадкова голота, перш ніж згоріти на багаттях у Будишині чи Згожельці, волатиме про помилування по-чеському. Як найсправжнісінькі гусити. Не відрізниш.
Лотар Герсдорф покивав головою з розумінням і з шанобою до логіки. А Рейневан уже згадав, де і коли його бачив, його і вродливого, повирізуваного зубчиками Гартунга фон Клюкса у схожій на дзвоник шапці. Він бачив їх обох два роки тому У Зем-бицях. На турнірі у день свята Різдва Діви Марії.
Герсдорф, Клюкс і кілька інших лицарів відійшли набік, щоби порадитися. Роздивитися бранців підійшли наступні, які досі мовчали. Двоє з них не відзначалися ніякими гербами, третій, вбраний найбагатше, мав на вамсі щит, шестикратно розсічений на срібло і червлень, – легкий для ідентифікації герб Шаффів. Гоче Шаффа, пана на Грифі, Рейневан теж пам’ятав з зембицького турніру. Тому присутнім у Тросках був, очевидно, його брат Янко, дідич і володар замку Хойнік.
З боку брами і вартівні долинули брязкіт і тупіт копит, у двір передзамча в’їхав почет збройних. На чолі прямували два герольди. Один, вбраний у біле, ніс блакитну хоругву з трьома срібними ліліями. На жовтій хоругві другого герольда виднівся червоний оленячий ріг. Рейневан із натугою ковтнув слину. Він знав цей герб. Знайомих прибувало.
* * *
Новоприбулі зупинили коней, спішилися, недбало кинувши віжки захеканим пахолкам, підійшли до господаря замку, поклонилися з повагою, але гордо. У сідлі, крім кнехтів і стрільців, залишився тільки юний паж у великому береті з трьома страусовими перами. Не зважаючи на те, що його вважатимуть кумедником, фіглярем і дурником, паж крутив конем, змушуючи його пританцьовувати. Підкови видзвонювали по бруківці.
– Пане де Бергов, вітаємо і поздоровляємо!
– Пане фон Біберштайн, пане фон Кекеріц. Гість у дім – Бог у дім.
– Дозвольте представити пана Кекеріца – мої лицарі і клієнти: пан Мікулаш Дахс, пан Генріх Цебанд, пан Вільрих фон Лібенталь, Петер Німпч, Ян Вальдау, Рейнгольд Темріц. Ми встигли до учти?
– І до учти, і до справ.
– Бачу, бачу, – Ульріх фон Біберштайн, пан на Фридланді, окинув поглядом бранців, які стояли під муром. – Хоч вигляд вельми нікчемний. Хіба що це рештки, хіба що вже перед нами Шість Міст найкращий товар підібрали. Вітаю, пане Герсдорф. Пане Клюкс. Пане Шафф. Як там? Торг уже облагоджено?
– Ще ні.
– Ну то давайте облагоджувати, – потер руки Біберштайн. – І до учти, до учти! Клянуся святим Діонісієм! У горлі сухо, як у пеклі!
– Цьому, – подав знак пажам Отто де Бергов, – ми легко зарадимо.
Мікулаш Дахс, який прибув із володарем Фридланда (Рейневан пам’ятав із повідомлень гуситських гейтманів, що він був клієнтом Біберштайнів), – повернувся, здійснивши оглядини поставлених під муром бранців. Вираз його обличчя говорив багато про що. А чого не говорив, те договорило хитання головою.
– Бачу, дедалі гірше, – прокоментував Біберштайн, приймаючи з рук пахолка великий кубок. – Дедалі гірший пропонуєш товар, милостивий пане Отто, дедалі паскуднішого ґатунку. Видно, це знак часів, signum temporis, як говорить мій капелан. Ну що ж, по роботі й оплата, поговорімо про ціни. Року Божого 1419 за впійманого і призначеного до страти гусита платили в Кутній Горі копу грошів, за єретицького проповідника п’ять кіп…
– Але тоді пропозиція була більша, – перебив його де Бергов. – У дев’ятнадцятому році впійманий гусит не був рідкістю, католики перемагали. Нині гусити зверху, а католики зазнають поразки, тож гуситський полонений – річ рідкісна, воістину раритетна. Тому й дорога. А пани з ландфридів самі завищують ціни, створюють прецеденти. Олдржих з Ружомберока платить по сто п’ятдесят кіп грошів викупу. Після таховської битви баварці й саксонці платили за своїх навіть більше. І по двадцять кіп за голову.
– Слухаю я вас, – підійшов і гордовито задер голову Лотар Герсдорф, – і достоту не знаю, чи то я здурів, чи ви. Пан з Ружомберока і німці платили за панів. А ви нам кого тут на торг виставили? Дідів якихсь кальварійських! Ну ж бо, схопіть і запропонуйте мені тут Рогача з Дубе, дайте мені Амброжа, Краловця, братів Змрзліків, Яна Черніна, Колюха, Чапека із Сан. За них я не пошкодую срібла. Але марнувати його на цих засранців і не подумаю. Навіщо мені засранці?
– Ці засранці, – не опустив погляду де Бергов, – на багаттях будуть по-чеському кричати і благати помилування. Адже про це йдеться, чи не так?
– Про це, – холодно підтакнув Біберштайн. – У містах у нас люди дрижать зі страху перед чехами, панікують. Пам’ятають, що було в травні.
– Це напевне, – похмуро підтвердив Лютпольд Кекеріц. – Роздивилися гуситів з мурів мешканці Фридланда, Житави, Згожельця і Львувека. Але хоч і міста й оборонилися, переможно відбили штурми, люди замовкають з жаху, як тільки хто нагадає про страшну долю Остріца, Бернштадта, Любані, Злоториї. Треба показати цим людям щось таке, що підніме їхній дух. Найкраще – те, як чеха-гусита на ешафоті страчують. Тож ну-бо, Отто, назвіть ціну. Якщо буде розумна, я обдумаю… Гей! Гей! Та стримуй ти ту кобилу, Дус!
Паж, той самий хлопець у береті з перами, що витанцьовував конем, під’їхав клусом до групи так різко, що мало не порозштовхував лицарів. Такої демонстрації не дозволив би собі жоден паж, зброєносець чи юнкер, пам’ятаючи про наслідки, в тому числі про канчук. Паж, про якого йдеться, наслідків явно не боявся. Імовірно, отже, він не був пажем.
З-під хвацько перекошеного берета на лицарів дивилися сміливі до нахабності очі кольору вод гірського озера, облямовані довжелезними, десь із півдюйма, віями. Хижо задертий ніс трохи дисонував з білими кучериками, рум’яними щічками і губками ангелятка, але все разом узяте й так викликало якесь дивне відчуття в тому місці, яке поети евфемістично називали circa pectora[159]159
Circa pectora (лат. – поблизу грудей) – під ложечкою.
[Закрыть].
Дівчина, якій було не більше п’ятнадцяти років, була одягнена в білу мережану блузку і камізелю з пурпурного атласу. Чоловічу куртку з соболиним коміром вона носила за найновішою модою – устромивши руки у відкриті бокові шви так, щоб рукави вільно звисали на спину, а в галопі мальовничо розвівалися.
– Дозвольте, зацні панове, – трохи іронічно представив Лютпольд Кекеріц, – оцей юний блазень, що витанцьовує на коні, – це моя небога, сестрина донька, шляхетна панна Дус фон Пак.
Лицарі – всі, не виключаючи літніх і сповнених гідності, – мовчали і витріщали очі. Дус фон Пак обернула коня – зграбну каро-гніду кобилу.
– Ти обіцяв, дядечку, – голосно сказала вона. Голос у неї був не дуже приємний. Він нівелював – не для всіх – привабливість і викликаний першим враженням ефект.
– Обіцяв, то дотримаю слова, – насупився Кекеріц. – Май терпець. Не личить…
– Обіцяв, обіцяв! Хочу тепер, зараз! Мені нудно!
– Пекло і дияволи! Ну добре. Матимеш одного. Вибери собі. Пане Отто, одного з-між них я беру. Не торгуючись. Яку ціну назвете, таку заплачу. Розрахуємося під кінець. Я обіцяв дівці подарувати, а самі бачите, як вередує… То нехай має, що хоче…
Де Бергов відірвав погляд від коліна дівчини, закашляв, нарешті збагнувши, про що йдеться.
– Нічого не коштує, – поклонився він. – Нехай буде від мене в подарунок. На честь чарівності і вроди. Прошу собі вибрати, мосьці панно.
Дус фон Пак у відповідь поклонилася у сідлі й усміхнулася. З воістину вбивчою чарівністю. Потім продефілювала перед онімілими лицарями, змушуючи кобилу дрібно переступати. Під’їхала до бранців.
– Цей!
“Вона дала обітницю, – подумав Рейневан, дивлячись, як пахолки витягують перед шеренгу челядника з Яромержа. – Дала обітницю доброчинності, поклялася когось звільнити. Столярчукові вдалося. Істинне чудо… А можна ж було через нього дати знак Шарлеєві. Шкода…”
– Утікай, – шикнула дівчина, схиляючись із кульбаки і вказуючи на браму. – Біжи!
– Ні! – крикнув Рейневан, раптом збагнувши. – Не бі…
Один з мартагузів ударив його навідліг. А товариш столярського ремесла кинувся бігти через дворик. Біг швидко. Але далеко не добіг. Дус фон Пак у чвалі вирвала дротик в одного з кінних кнехтів, догнала челядника майже біля самої брами, метнула на повному скаку, сильно, з розмаху. Дротик влучив у середину спини, між лопатками, наконечник вийшов під грудиною в гейзері крові. Челядник упав, смикнув ногами, згорнувся, завмер. Дівчина байдужо повернула коня, продефілювала через дворик. Підкови ритмічно дзвеніли по кам’яних плитках.
– Вона так завжди? – поцікавився, але холодно, Ульріх Біберштайн.
– Це в неї вроджене? – запитав анітрохи не тепліше Лотар Герсдорф. – Чи набуте?
– Посилати в ліс, на диких кабанів, – кашлянув Янко Шафф. – Тоді, що вб’є, то все ж м’ясиво…
– Їй, – насупився Кекеріц, – кабани давно набридли. Нинішня молодь… Але що поробиш, родичка…
Дус фон Пак під’їхала ближче. Настільки близько, щоб вони побачили вираз її очей.
– Я хочу ще одного, дядечку, – сказала вона, напираючи промежиною на луку. – Ще одного.
Кекеріц насупився ще більше, але перш ніж він устиг що-не-будь сказати, його випередив Гартунг Клюкс. Пан на замку Чоха й далі вдивлявся в Дус, мов зачарований. Тепер він виступив наперед, зняв дзвінкову шапку, низько вклонився.
– Для мене буде честю, – промовив він, – могти дати шляхетній панні те, про що вона просить. На честь уроди. Пане Отто?
– Звичайно, звичайно, – махнув рукою де Бергов. – Прошу собі вибрати. Розрахуємося пізніше.
Жінки, що стояли за Рейневаном, почали плакати. А він знав. Ще перш ніж його обдало парою з кінських ніздрів. Ще перш ніж він побачив над собою очі. Кольору глибіні гірського озера. Прекрасні. Чарівливі. Й абсолютно нелюдські.
– Цей.
– Цей дорогий, – наважився зігнутий у поклоні Прищуватий. – Найдорожчий. Це значний гусит, тому й ціна значна…
– Не з тобою, пуцьвірінку, – стиснув щелепи Клюкс, – торгуватимусь, не ти мені будеш ціну називати. А я заради цієї панни будь-яку заплачу. Беріть його!
Кнехти витягай Рейневана, випхнули прямо перед груди каро-гнідої кобили і багатий, розшитий золотом нагрудник.
– Біжи.
– Ні.
– Норовистий знайшовся? – Дус фон Пак схилилася з кульбаки, прошила його поглядом. – Не побіжиш? То стій. Ти думаєш, це для мене якась різниця? Під’їду і штрикну. Але б’юся об заклад, що не встоїш, що кинешся навтьоки. А тоді поплатишся за норовливий писок. Подірявлю як свиню!
– Сорок кіп грошів? – заревів раптом де Бергов. – Сорок кіп? Ти, видно, їбанувся, Гурковець! Воші тобі, певно, весь розум з дурної довбешки виссали! Ти, певно, або геть здурів, або мене маєш за дурня. Якщо перше, то я тебе йно вишмагати накажу, а якщо друге, повішу як собаку!
– Значний гусит… – застогнав Прищуватий. – Тому й ціна… Але поторгуватися можемо…
– Я дам, – несподівано обізвався Янко Шафф, – за нього сорок кіп без торгування. Але ніяк не в подарунку. Перед уродою панни Паківни чоло схиляю, але хай собі заколе когось іншого. Цього я хочу живим і здоровим.
– З чого випливає, – взявся в боки Кекеріц, – що ти, пане Шафф, знаєш, хто він такий. І скільки вартий. І не поділишся з нами цим знанням, га?
– Він не мусить, – сказав Лотар Герсдорф. – Бо я теж знаю, хто це. Упізнаю його. Це сілезець, Рейнмар фон Беляу. Кажуть, чарівник. Аліхімік. До того ж єретик і гуситський шпигун. У Зембицях намагався посягнути на життя князя Яна, я був при тому. Кажуть, що його гусити для цього злочину найняли, але я радше схильний вірити тим, що говорять, що з шалених ревнощів, що йшлося про жінку. Як воно там було, чорт його знає, але факт, що цього Беляу шукають по всьому Шльонську. І, певно, обіцяли заплатити за впійманого, раз пан Янко без торгування, легкою рукою готовий дати сорок кіп. Але нічого не вийде, нічого не вийде. Гуситський шпигун гарно прикрасить ешафот на будишинському ринку, гарна буде страта. Люди здалеку поназ’їжджаються, щоб подивитися. Я перекриваю твою ціну, Шафф. Будишин, панове, дає п’ятдесят!
– Що робить, – промовив повільно і виразно де Бергов, – у моєму замку чарівник, гуситський шпигун і найманий вбивця? З чиєї намови він сюди прибув? Га?
– Я ще раніше, – Гартунг Клюкс ніби й не чув його, – подарував цього вашого сілезця панні Дус. І заплачу…
– Сумніваюся, – перебив Герсдорф. – У тебе нема стільки грошей.
– Тут ідеться про мою честь, про лицарський гонор! – гаркнув Клюкс. – Я кров і життя готовий за це віддати, що вже там п’ятдесят гривень. Стільки, зрештою, я легко знайду!
– А сто знайдеш? – запитав Ульріх фон Біберштайн, який уже досить довго не озивався. – Бо я перекриваю, даю за нього сто кіп грошів. І нехай мені тут ніхто про честь не торочить, бо це якраз і є справа честі. Пояснень у мене не просіть. Але якщо це справді Рейнмар Белява, то він має бути мій. Даю за нього сто кіп. Пане Отто де Бергов, що скажете?
Де Бергов довго дивився на нього. Потім обвів поглядом усіх.
– Скажу, – він задер голову, – що нічого з цього не вийде. Я скасовую оборудку. Знімаю цього Беляву з торгів.
– Це ж чому?
– Тому, – Отто де Бергов не опустив голови, – що я так хочу.
– Ну що ж, – Біберштайн протяжно харкнув, плюнув. – Ваш замок, ваша воля, ваше право. Але якщо ви так, то мені якось розхотілося у вас гостювати. Завершуймо справи і кому в дорогу.
– Рація, – кивнув головою Лотар Герсдорф.
– Факт, – підтакнув Янко Шафф. – Та й мені щось ніби спішно. Закінчуймо торги і прощаймося.
– Тоді, щоб ви про мене все-таки краще згадували, – заявив де Бергов, явно стримуючись, – буде знижка. Спеціальна ціна, як для брата. Як у Кутній Горі вісім років тому назад. Копа грошів за голову. Бабів і підлітків додаю задаром.
– І не підвищуймо ціни один перед поперед одним, – запропонував Герсдорф, – а поділімося. Будишин, Згожелець, Любій, Фридланд, Єленя Гура. Спочатку поділимо порівну бабів і шмаркачів, арешту…
– Решта порівну не ділиться, – швидко підрахував Кекеріц. – Не буде справедливо.
– Буде, душею клянуся, – сказав де Бергов, жестом підкликаючи своїх збройних. – Буде справедливо як холера, ніхто не вийде зі збитком. Гей, брати їх! Цих чотирьох! Брати, і в пута!
Мартагузи Прищуватого ще не встигли збагнути, що коїться і про що йдеться, як уже були зв’язані. І тільки коли їх повпихали поміж їхніх недавніх бранців, почали шарпатися, верещати і матюкатися, але їх блискавично і безжально втихомирили ударами палок, батогів і ратищ списів.
– Пане, – застогнав Прищуватий, якого ніхто не торкнувся. – Як же це… Таж це мої люди…
– Ти, може, хочеш до них приєднатися? Маєш таке бажання?
– Та ні, ні, що ви, – губи Прищуватого розтулилися в широкій улесливій гримасі. – Ніяк ні! Що вони мені, родичі, чи як? Знайду собі нових.
– Факт, завжди хтось знайдеться. То йди. Ага, був би забув…
– Га?
Отто де Бергов усміхнувся у відповідь, після чого кивнув до Дус фон Пак, яка тримала дротик поперек сідла. Дус блиснула зубками, її блакитно-зелені очі загорілися.
– Ти привів у мій замок шпигуна і вбивцю. Біжи до брами. Гайда! Швидко!
Прищуватий зблід, став білий, як риб’яче черево. Моментально охолов, крутнувся на п’ятці й помчав до брами, наче хорт. Біг швидко. Дуже швидко. Скидалося на те, що добіжить.
Не добіг.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
у якому з’ясовується, що ніщо так не посилює розумових здібностей, як голод і спрага. А коли треба розв’язати якусь загадку, найкраще буває посцяти на людські останки. Але обов’язково в День Померлих.
– Рейнмар фон Беляу зі Шльонська, – Отто де Бергов, пан на замку Троски, кинув на Рейневана оцінюючий погляд, з голови до ніг і назад. – Чорнокнижник. Алхімік. Гуситський шпигун. А до того всього ще й найманий убивця. Широкий, так би мовити, діапазон спеціальностей. Ї з котрою з них ти прибув у мій замок? Не відповідаєш? Нічого. Я і так знаю.
Рейневан мовчав. Горло йому перехопило так, що він не міг ковтнути слину. Льох був страшенно холодний і страшенно смердів. Сморід, здавалося, вибивався з-під прикритого важкою залізною решіткою отвору в підлозі. Хоч сходження під вежу гвинтовими сходами зайняло чимало часу, рівень, на якому вони перебували, не був найнижчим. Нижче було ще щось. Льохи під Панною сягали, певно, самого нутра Землі.
Пахолки повпихали смолоскипи в залізні тримачі. Відкрили зі скреготом решітку в підлозі. У темний отвір, з якого відгонило гнилизною, спустили драбину.
– Злазь, – підтвердив здогади Рейневана де Бергов. – Швидко.
Злізти до самого низу йому не дозволили. Сильно смикнули драбину, Рейневан упав, з висоти гримнувся об втоптану і тверду як камінь долівку, падіння на якийсь час забило йому дух.
– У мене, – озвався згори де Бергов, затуляючи собою ту дещицю світла, яке пробивалася крізь отвір, – колись у Тросках був маг-мудрило, начитаний і красномовний, то він стверджував, що такий льох, як тутешній, називається oubliette. Я в житті не чув, щоб хтось, крім цього мага, вживав це слово. Воно походить начебто з галльської й означає, хе-хе, “забудка”. Я просвічу тебе, чому саме така назва. Так ось, решітку зараз замкнуть, а про тебе забудуть. Абсолютно, також і в тому, що стосується хліба і води. Тому особисто мені більше, ніж галльська, подобається тубільна назва льоху: “гладоморна”. Я заморю тебе голодом, пане фон Беляу. Хіба що ти порозумнішаєш і скажеш мені, хто тебе найняв, з чийого наказу ти мав мене вбити. Попереджаю: брехня і крутійство тобі нітрохи не допоможуть. Я знаю, хто стоїть за замахом, а ти тільки наведеш подробиці. І докази.
Рейневан застогнав, змінив позу. Він забився, але ніби нічого собі не поламав. Згори долетів ляскіт і брязк: замикали решітку.
– Ага, був би забув, – додав з висоти де Бергов. – Чаклунство, якщо тільки ти справді чарівник, тебе не врятує. Маг-мудра-гель, про якого я згадував, наклав на гладоморну спеціальні захисні чари. Він стверджував, що їх би не подолав навіть сам Мерлін. Він не брехав, як виявилося, а виявилося це на його власному прикладі. Він щез там унизу і тепер складе тобі компанію. А якщо звідти не вдалося втекти Рупілієві Сілезцю, то й у тебе нема шансів. Прощавай. А оскільки незабаром ти будеш там унизу пити власні сцяки, то я наперед бажаю тобі здоров’я і смачного.
Кроки і брязкіт металу затихли вдалині. Змовкло відлуння.
І настала тиша, глибока і глуха.
Через деякий час очі Рейневана призвичаїлися до темряви. Настільки, щоб помітити в кутку льоху білий вишкірений череп прикованого до стіни кістяка.
Чутка підтверджувалася. Чарівник Рупілій справді перебував у замку Троски. Перебував і мусив у ньому залишитися. На віки вічні.
* * *
Основною проблемою, пов’язаною з магічними амулетами, пояснив колись Рейневанові Телесма, празький чарівник з-під “Архангела”, є питання розмірів. Питання розмірів має навіть більше значення, ніж питання ціни. Відомо, що з чим ціннішого матеріалу виготовлений талісман, тим більша його магічна сила, але що вдієш, до того, що “добре” означає “дороге”, додумалися ще фінікійці. “Купуючи дешево, купиш шайс”, – ця аксіома народилася, мабуть, ще в конторах Тіра і Сідона.
Твердження, що чим більша маса амулета, тим він сильніший, було трюїзмом, але трюїзмом вельми обтяжливим. Адже сама природа чародійних періаптів вимагала, щоб вони були зручними. Талісман мав сенс, коли його можна було носити при собі – в кишені, за пазухою, на пальці. “Що з того, – казав Телесма, – що спресований і висушений лелека дозволяє без проблем читати чужі думки? Що муміфікована нога мерця безвідмовно захищає від пристріту? Де це носити? На шнурку на шиї? Виглядатимеш, як дурень”.
“Залишається, – чарівник закінчував теоретизування практичним висновком, – погодитися з фактом, що амулети, талісмани та їм подібні надаються тільки до слабшої магії, до чаклунства нижчого рівня. А погодившись, треба робити своє – тобто мініатюризувати. Якщо воно не може мати сильнішої дії, то нехай принаймні буде зручнішим у транспортуванні.”
Тож Телесма експериментував багато і з різними результатами. А коли Рейневан вирушав, то отримав у подарунок мідну шкатулочку, розміром ненабагато більшу, ніж два кулаки. У вистелених атласом відділеннях лежало не більше не менше, а дванадцять крихіток. Мініатюризованих амулетів різного призначення.
Ясна річ, Рейневан ретельно оберігав шкатулочку і не наражав її ні на які небезпеки. А оскільки його одноосібна вилазка у замок Троски була з біса ризикованою, шкатулочка залишилася під опікою Шарлея. З деякими винятками. Він узяв із собою два амулети: перстень лікування ран і періапт викривання магії. Крім того, що вони мусили би придатися, обидва талісмани мали ще й ту перевагу, що були непримітні. Лікувальний перстень було вилито з олова: всередині виливок приховував чималий діамант. Періапт викривання магії був із золотого дроту, замаскованого плетенням з кінського волосу.
Непримітність не врятувала лікувального амулета: для мартагузів Гурковця все мало цінність, і олово також. Утративши кожушок, шапку, капшук, пояс і венеціанський стилет, Рейневан втратив і перстень – ще добре, що не разом із пальцем. Натомість застебнутий на руці вище ліктя волосяний періапт викривання не привернув до себе уваги під час обшуку і вцілів. І тепер був єдиною річчю, на яку ув’язнений міг розраховувати.
А розраховувати на щось ув’язнений мусів, причому швидко. Рейневан усвідомив, що відколи він останній раз їв, минули дві доби. Уже сорок вісім годин він не мав ріски в роті. І мало що пив.
* * *
– Visum repertum, visum repertum, visum repertum. Cabustira, bustira, tira, ra.
Повторене заклинання дало не більше, ніж вимовлене за першим разом. Стіни oubliette – або, як волів де Бергов, гладоморни, засвітилися, як фосфор, замерехтіли, наче трухляки в лісі. Підтверджувалася невесела істина про те, що на льох накладено якісь сильні захисні чари. Натомість не світився, не давав ані найменшого світла прикований до муру кістяк, у якому Рейневан не міг не вбачати Рупілія Сілезця, видатного теоретика і практика магічних таїнств. Видатний чи ні, Рупілій у вигляді радісно вишкіреного кістяка, на відміну від стін, жодної магії не випромінював, з чого неспростовно випливало, що творіння магів довговічніші, ніж вони самі.
Рейневан трохи підупав духом – він-бо потай сподівався, що періапт дозволить викрити щось таке, що в його становищі виявилося би придатним. Адже Рупілій, будучи чарівником, міг пронести у льох якісь магічні предмети, хоч би в прямій кишці, як свого часу ув’язнений у Вежі блазнів маг Циркулос. Але Рупілій Сілезець не мав при собі нічого. І тому він був тут, підказував Рейневанові глузд, сидів у кутку і вишкіряв зуби серед інших зітлілих і розкришених кісток. Якби в нього булл інші можливості, підказував Рейневанові глузд, він би так н; закінчив.
Суворо наказавши глуздові мовчати, Рейневан приклав амулет до губів, потім до чола.
– Visum repertum, visum repertum, visum repertum…
Його руки трохи тремтіли, шепіт ледве проходив крізь горло й губи. Голод дошкуляв. Спрага – ще більше. Його почало охоплювати дивне, дуже неприємне відчуття.
Почуття відчаю.
* * *
Він не знав, скільки часу минуло, як довго він уже був у в’язниці. Він швидко втрачав лік годинам і дням, раз у раз западав на якийсь час у сон, іноді нервовий і моментальний, іноді глибокий, ближчий до летаргії. Чуття його підводили, йому марилися голоси, стогони, голосіння, шкрябання каменя об камінь, брязкіт металу об метал. Десь далеко, він міг би заприсягтися, сміялася дівчина. Хтось, він міг би заприсягтися, співав.
Gruonet der walt allenthalben,
wa ist min geselle alse lange?
Der ist geriten hinnen,
o wi, wer sol mich minnen? {27}.
“Типові симптоми, – подумав він. – Голод і зневоднення починають діяти. Я втрачаю розум. Впадаю в безумство.”
І раптом сталося таке, що переконало його в тому, що він уже впав.
Протилежна стіна льоху почала рухатися.
Шви муру явно здеформувалися, взялися брижами, як взірчаста тканина на вітрі. Стіна раптом здулася, ніби вітрило, наповнилася великою бульбашкою, яка швидко збільшувалася. Бульбашка в’язко луснула. І з неї щось вийшло.
Це “щось” було невидимим, явно прихованим чарами. Проте остовпілий Рейневан, завмерши і втиснувшись у куток, бачив контури постаті, постаті прозорої, з мінливою формою, яка в русі переливалася, немов вода. Він збагнув, чому взагалі здатний це бачити. У льоху все ще висіли залишки чарів, насланих періаптом викривання магії.
Прозора постать не помітила його, плавно просуваючись у бік скелету Рупілія. А Рейневан раптом зі сліпучою впевненістю усвідомив, що це може бути його єдиний шанс.
– Video videndum! – крикнув він з амулетом у долоні. – Alef Tau!
Постать матеріалізувалася так зненацька, що нею аж кинуло. І це значно полегшило Рейневанові завдання. Він скочив на прибульця, як рись, хапнув, повалив на долівку. Щосили всадив кулак під ребра. Повітря вийшло з прибульця разом із брудним словом, а Рейневан схопив його за горло. Тобто хотів схопити, бо раптом дістав головою в обличчя. Хоч йому і потемніло в очах, він віддячив таким самим ударом, поранивши собі чоло об зуби. Той, кого він ударив, знову вилаявся, а потім незрозуміло крикнув. Амулет викривання магії подіяв автоматично, у льоху посвітліло. “Ну звичайно, – встиг подумати Рейневан, відчуваючи, як якась страшна сила піднімає його в повітря. – Це ж явно чарівник.” “Той, хто знається на магії”, – подумав він у польоті. “Я посягнув на мага”, – подумав за секунду до того, як зі страшного розгону врізався в мур. З’їхав по ньому і згорнувся клубком, нездатний до жодних дій.
Прибулець штурхонув його носаком чобота.
– Ти живий? – тихо запитав він.
Рейневан не відповів.
– Хто ти, до дідька?
Рейневан не відповів і цього разу, згорнувся у ще тісніший клубок.
Прибулець нахилився, підняв з підлоги амулет.
– Періапт Візумрепертум, – упізнав він з відтінком подиву в голосі. – Непогано зроблений. А мій фе-фіада ти викрив за допомогою Заклинання Істинного Бачення… Толедо?
– Alma… – застогнав Рейневан, обмацуючи голову і карк. – Mater… Nostra. Clavis… Salomonis?
– Добре, добре, досить, обійдеться без декламації. Хто зробив Візумрепертум? Ти?
– Телес… Йошт Дун. З Опатовіц.
– І з Гейдельберга, – недбало докинув прибулець. – Що там у нього?
– Усі здорові.
Прибулець переступив з ноги на ногу. Це був чоловік на вигляд сорокарічний, невисокий, опецькуватий, дуже плечистий, згорблений начебто якраз під тягарем цих плечей. Його одяг був сірим, простим і не дуже чистим вбранням пахолка або прислужника. Однак Рейневан міг побитися об заклад на будь-які гроші, що прибулець не був ні пахолком, ні прислужником.
– Даси слово, – запитав прибулець, обмацуючи ніс, – що не кинешся на мене знову?
– Не дам.
– Що?
– Я мушу звідси вибратися. Чоловік якийсь час мовчав.
– Розумію, – нарешті хрипко промовив він. – Ти сидиш в oubliette, я знаю, для чого oubliette служить. Я доставлю тобі їжу і питво. Але не роби з цього надто далекосяжних висновків.
* * *
Рейневан поглинав хліб, ковбасу і сир так, що ледве переводив подих. А легким пивом мало не захлиснувся. Погамувавши перший голод, їв повільніше, жував старанніше. Чоловік у сірому вбранні прислужника з цікавістю спостерігав за ним. Рейневан, нагодований і напоєний, відповідав цікавістю на цікавість.
– Отто де Бергов, – озвався чоловік. – Той, хто тебе сюди засадив. Він знає про твої магічні здібності?
– У загальних рисах.
– Скільки ти тут сидиш?
– А який сьогодні день?
– Самв… – чоловік заїкнувся. – Значиться, День Померлих. Commemoratio animarus.
Рейневан вицідив з дзбанка решту пива, а шкуринку хліба сховав за пазуху.
– Ти можеш перестати водити мене за носа, – повідомив він. – Коли ти пішов по їдло, я роздивився предмети, які ти приніс, ті, що отам лежать. Омела, березова кора, гілочка тису, свічка, залізний перстень, чорний камінь. Типові атрибути церемонії за померлих. А сьогодні, як випливає з твоєї обмовки, свято Самвін. Ти проникнув крізь стіну, щоб віддати шану отим кісткам. Причому за ритуалом Старших Рас.
– Влучно.
– Отже, це був твій родич. Або друг.
– Невлучно. Але перейдімо до важливіших речей. Я тобі пораджу, як уникнути смерті від голоду. До oubliette саджали багатьох, а ти сам бачиш, що скелет тільки один, не рахуючи тих стародавніх кісток. Настав добре вуха. Наставив?
– Наставив.
– Син Отто де Берга, Ян, є утраквістом і гейтманом у Таборі. Отто вбив собі в голову, що синулько-гусит чигає на нього, хоче позбавити життя і заграбастати маєток. Хоча це, на мою думку, цілковита нісенітниця, в Отто вона набула рис манії переслідування. За кожним рогом він бачить підісланого вбивцю, в кожній страві підозрює отруту. А в кожному гуситові вбачає сина-патрицида[160]160
Патрицид – батьковбивця (з лат.).
[Закрыть], звідси й береться його заповзятість на чашників. Усе просто: ти повинен зізнатися, що ти є вбивцею, найнятим Яном де Берговим, і прибув у Троски, щоб убити Отто. ‘
– Утішений цим щирим зізнанням, – фиркнув Рейневан, – Отто де Бергов накаже мене колесувати. Якщо припустити, що повірить. Але досить йому запитати, як виглядає його син, і брехню буде викрито.
– Ти ж маг. Хіба ти не знаєш персвазійних і емпатичних заклинань?
– Ні.
– Ну, тоді тобі не пощастило.
– Чорт забирай! – вибухнув Рейневан. – Та перестань ти водити мене за носа! Я не хочу, пся крев, робити надто далекосяжні висновки, але ти увійшов сюди, холера ясна, крізь стіну! Тож відчини її і дозволь мені вийти!
Прибулець довго мовчав, дивлячись не на Рейневана, а на кістяк.
– Мені шкода, – нарешті відповів він, – але така можливість не розглядається.
– Чого це?
– Я не можу собі цього дозволити… Сиди спокійно, бо інакше я накладу на тебе Constricto. А ти на власній шкурі відчув, що з моєю магією тобі не мірятися.
У голосі прибульця прозвучала чванливість – і саме ця чванливість допомогла Рейневанові розв’язати загадку, відіграла роль каталізатора, завдяки якому каламутний розчин набув прозорості. Не виключеним було і те, що це голод так загострював відчуття.
– Подумати тільки, – повільно промовив він. – Подумати тільки, що я прибув у Троски саме для того, щоб із тобою зустрітися. Саме з тобою.
– Та що ти кажеш?
– Не мірятися мені з тобою в магії, – цідив слова Рейневан, – бо ти воістину могутній чарівник. До того ж поліглот, тут навколо ніхто не вживає слова “oubliette”. Якби я звідси втік магічним проходом, якби я випадково зник, здійняли би тривогу: у Тросках переховується чарівник. Чарівник, здатний подолати магічний захист льоху. Бо сам його встановлював. Я пробрався у Троски, щоб зустрітися з тобою, метре Рупілію. Щоби попросити в тебе поради.
