Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 36 страниц)
На знак Прокопа всі всілися за завалений мапами стіл. Рейневан почувався незатишно, бо усвідомлював, наскільки він не вписується в компанію. Його самопочуття ніяк не покращувала впевнена безцеремонність Шарлея, який завжди і всюди був ніби в себе вдома. Не допомагало й те, що Прокупек і Рачинський, здавалося, приймали їхню присутність без будь-яких застережень. Вони вже звикли. Прокоп завжди мав напохваті різномастих розвідників, послів, емісарів і людей для особливих – і навіть дуже особливих – доручень.
– Це не буде коротка облога, – перервав мовчанку Прокоп Голий. – Ми стоїмо під Коліном від Хрестовоздвиження, а я вважатиму успіхом, якщо град здасться до адвенту[102]102
Хрестовоздвиження – 14 вересня, Адвент – чотири тижні перед Різдвом.
[Закрыть]. Може й так трапитися, брате Вишеку, що після повернення з Польщі застанеш мене ще тут. Коли вирушаєш?
– Завтра на світанку. Через Одри, потім через Цєшин до Затор а.
– Не боїшся їхати? Тепер у Польщі не тільки Олесницький, а й перший-ліпший староста може тебе до льоху кинути. Згідно із законами, які Ягелло оголосив. Певно, через кольки в череві.
Усі, в тому числі й Рейневан, знали, у чім річ. Від квітня 1424 року в Королівстві Польському діяв Велюнський едикт, підписати який короля Ягелла вимусили єпископ Олесницький, Люксембуржець і папські легати. Едикт – хоча в ньому не згадувалося ні прізвище Гуса, ні слово “гусити”, – говорив expressis verbis[103]103
Чітко, виразно (лат.).
[Закрыть] про Чехію як про територію, “заражену єрессю”, забороняв полякам торгувати з Чехією і взагалі виїжджати до Чехії, а тим, які там перебували, наказував негайно повертатися. Неслухняних очікували інфамія[104]104
Позбавлення честі (з лат. infamia), що супроводжувалося позбавленням всіх або частини цивільних прав.
[Закрыть] і конфіскація маєтків. Крім того, стосовно гуситів едикт радикально змінював юридичну кваліфікацію – з прогрішення, яке доти в Польщі каралося виключно церковними судами, єресь перетворювалася на злочин проти королівства і короля, на crimen lesae maiestatis[105]105
Злочин проти короля і королівства (лат.).
[Закрыть] і державну зраду. Така кваліфікація формально підключала до переслідування і карання єретицтва весь державний апарат, а для тих. кого було визнано винними, означала смертний вирок.
Чехів, природно, це розізлило: Польщу вони вважали братньою і приязно налаштованою країною, а тут замість очікуваного спільного фронту проти “Німчизни” зненацька така образа, замість фронту – афронт. Однак більшість зрозуміла мотиви Ягелла й правила заплутаної гри, що її йому доводилося вести. Незабаром також стало помітно, що едикт був страшний тільки своєю буквою – і буквою все й закінчилося. Тому коли чех говорив “велюнський едикт”, то, як правило, підморгував або додавав якийсь дотеп. Як оце зараз Прокоп.
– Нічого, нехай-но тільки хрестоносці за Дрвенцу[106]106
Дрвенца – річках Польщі поблизу Торуня, притока Вісли.
[Закрыть] рушать, Ягелло тут-таки про свій гучний едикт забуде. Знає-бо, що якби довелося допомоги проти німців шукати, то ж таки, мабуть, не в Римі.
– Гм, – відповів Рачинський. – Факт, не заперечуватиму. Але щоби страху я не мав, теж не скажу. Їду, щоправда, таємно. Але самі знаєте, як воно з новим законом: кожен одразу стає наввипередки пильним, кожен хоче похвалитися запалом, показати себе – а раптом похвалять і підвищать. Тому й має Збишко Олесницький до своїх послуг армію донощиків. А той Єнджей Мишка, єпископський вікарій, цей покруч, псячий син, має ніс, як у пса, і як пес винюхує, чи часом біля короля Владислава не крутиться якийсь гусит… Вибачте, я хотів сказати…
– Ти хотів сказати “якийсь гусит”, – холодно відрізав Прокоп. – Не будемо чіплятися до слів.
– Так, правда… Але я до короля радше не наближуся. У Заторі я зустрічаюся з Яном Менжиком з Домброви, партизаном[107]107
Партизан – прибічник (заст.).
[Закрыть] нашої справи, ми разом їдемо до Пєскової Скали, там таємно зустрічаємося з паном Пйотром Шафранцем, підкоморієм краківським. А пан Пйотр, людина дуже до нас прихильна, королеві Владиславові посольство повторить.
– Айно, айно, – замислено сказав Прокоп, підкручуючи вус. – Самому Ягеллові тепер не до послів. Тимчасом він має інші гризоти.
Присутні обмінялися багатозначними поглядами. Вони знали, в чім річ, звістка розлетілася швидко і широко. Королева Сонька, дружина Ягелли, була звинувачена у віроломстві й подружній зраді. Вона попустила гальма сорому, як пліткували, щонайменше із сімома лицарями. У Кракові тривали арешти й розслідування, а Ягелло, зазвичай спокійний, казали, рвав і метав.
– На тобі, брате Вишеку, велика відповідальність. Наші посольства до Польщі досі якось не вельми вдавалися. Досить згадати Гинека з Кольштейна. Тому перш за все перекажи, будь ласка, панові Шафранцеві, що якщо король Владислав дозволить, то незабаром прибуде до Вавеля поклонитися його величності чеське післанництво, на чолі якого стану я, власною персоною. Це найважливіша річ у твоїй місії – підготувати мою. Скажеш, що ти є моїм послом per procura[108]108
За дорученням, замість якоїсь особи (лат.).
[Закрыть].
Вишек Рачинський поклонився.
– На твій розсуд і відчуття залишаю, – тягнув далі Прокоп Голий, – з ким ти ще в Польщі порозмовляєш і до кого наблизишся. Кого промацаєш. Бо мусиш знати, що я ще не вирішив, до кого я зі своїм посольством вирушу. Хотів би до Ягелла. Але за несприятливих обставин не виключено, що до Вітольда.
Рачинський відкрив рота, але промовчав.
– З князем Вітольдом, – втрутився Прокупек, – нам по дорозі. У нас подібні плани.
– У чому подібні?
– Чехія від моря до моря. Така наша програма.
Вираз обличчя Вишка, видно, був надто промовистим, бо Прокупек негайно поспішив роз’яснити.
– Бранденбург, – заявив він, тицяючи пальцем у мапу, – це земля, що з правіку належить чеській короні. Люксембуржці просто-напросто збули Бранденбург Гогенцоллернам, не штука буде скасувати цю оборудку. Сигізмунда Люксембурзького ми скасували як короля, скасуємо і його ґешефти. Заберемо, що наше. А якби німаки стали смикатися, то поїдемо туди возами і начистимо їм сраку.
– Розумію, – сказав Рачинський. Але вираз його обличчя особливих змін не зазнав. Прокупек це бачив.
– Маючи Бранденбург, – продовжив він далі, – візьмемося за Орден, за хрестоносців. Виженемо проклятих тевтонців з-над Балтики. І вже маємо море, хіба ні?
– А Польща? – холодно запитав Вишек.
– Польщі, – спокійно долучився Прокоп Голий, – на Балтиці не залежить, це було видно по Грюнвальді. Це було видно по Мельненському мирі[109]109
Мирний договір 1422 р. між Річчю Посполитою і Тевтонським орденом.
[Закрыть]. Це чітко видно по нинішній політиці Ягелла, а радше Вітольда, бо Ягелло… Гм, прикро визнати, але що вдієш, таке життя, кожному з нас доведеться колись стати дідом. А щодо інтересів Вітольда, то вони на сході, а не на півночі. Тож ми візьмемо собі Балтику, позаяк… Як це ти кажеш, Шарлею?
– Res nullius cedit occupanti.
– Зрозуміло, – кивнув головою Вишек. – Отже, одне море є. А друге?
– Поб’ємо турків, – стенув плечима Прокупек, – і вже в нас буде Чорне море. Чехія стане морською державою, і баста.
– Як бачиш, брате Вишеку, – підхопив з усмішкою Прокоп Голий, – ми дуже поступливі. Нам з усіма по дорозі, та й з нами всім користь і вигода. Ягеллі ми забезпечимо спокій від Ордену, Вітольдові дамо свободу дій на сході, нехай собі там завойовує і привласнює, що схоче, хоч би й Москву, Великий Новгород і Переяслав-Рязанський. Папі теж, певно, піде на користь, коли ми винищимо хрестоносців, які вже понад міру розрослися і возгордилися. Здійснимо пророцтво святої Бригіди, цього разу повністю й остаточно. А коли за турків візьмемося, то Святий Отець теж радше втішиться, ніж засмутиться, чи не так? Як ти думаєш? Вишек Рачинський залишив свої думки при собі.
– То я маю, – запитав він, – повторити це Шафранцеві?
– Брате Вишеку, – посерйознішав Прокоп. – Ти добре знаєш, що передати. Ти ж наша людина, правовірний християнин, причастя приймаєш з Чаші, як і ми. Але ти поляк і патріот, тому роби так, щоб для Польщі теж була вигода. Адже хрестоносець – це й для Польщі загроза, Грюнвальд мало що поміг, Тевтонський орден і далі нависає над вами, наче Дамоклів меч. Прислухається король Владислав до папських жалів і благань, приєднається до хрестових походів, вишле на нас польське військо – а хрестоносці негайно вдарять з півночі. Вдарять бранденбуржці й шльонські князі. І Польщі прийде кінець. Польщі прийде кінець, брате Вишеку.
– Король Владислав знає про це, – відповів Рачинський. – І не думаю, що він приєднається до хрестових походів. Однак не може польський король відкрито виступати проти папи. І так множаться пасквілі, і так Мальборк під’юджує, що Ягелло поганин та ідолопоклонник у душі, що з поганами кумається, що з дияволом у змові. Тому польський король прагне миру. Угоди між Чехією і Римом. А Рим на таку угоду швидкий…
– Швидкий, швидкий, – заглузував Прокупек. – Чим сильніше римським хрестоносцям шкуру вичиняємо, тим швидший.
– Свята правда, – підтакнув поляк. – Якби папа міг вас… Тобто нас, взяти мечем і вогнем, то взяв би. Стинав би, катував, розривав кіньми, живцем палив, топив і “Gloria in excelsis”[110]110
“Слава во вишніх Богу”, католицька молитва.
[Закрыть] при цьому виспівував. З нами зробили би те саме, що з альбігойцями, після чого оголосили, що це задля слави Божої. Але, як виявилося, не можуть. Сили не стає. Тому хочуть переговорів.
– Знаю, що хочуть, – спогорда фиркнув Прокупек. – Але чому ми маємо хотіти? Це ж ми їх в дупу лупимо, а не вони нас.
– Брате, – Рачинський здійняв руку в розпачливому жесті. -Брате, ти повторюєш мені те, що я й сам знаю. Дозволь, я повторю тобі те, що знає польський король Владислав. Що знає кожен християнський король у християнській Європі. Поки що Церква володіє світом і тримає два мечі: духовний і світський. Простіше кажучи: саме папа має всю повноту світської влади, а король є лише уповноваженим. Ще простіше кажучи: не буде Чеське Королівство королівством доти, доки папа чеського короля не затвердить. Тільки тоді настане мир і порядок, а Чехія як християнське королівство повернеться до Європи.
– До Європи? Себто до Риму? Добре, повернемося, але не ціною втрати Суверенності! І нашої релігії! Наших християнських цінностей! Спочатку мусить Рим, тобто Європа, прийняти християнські цінності. Коротко кажучи, мусить перейти в істинну віру. Це значить – у нашу віру. Отже, primo: Європа повинна погодитися і прийняти причастя з Чаші. Secundo: повинна присягтися чотирма празькими статтями. Tertio…
Я схильний сумніватися, – Рачинський не чекав на tertio, – що Європа на це пристане. Про папу вже й не згадую.
– А от побачимо! – напиндючився Прокупек. – Скільки звідси до Рима? Миль двісті? Доїдемо щонайдовше за місяць! А тоді поговоримо! Побачить римський антихрист наші вози на Затибрі, то йому тут-таки рура зм’якне!
– Спокійно, спокійно, брате, – Прокоп Голий сперся кулаками об стіл. – Ми за мир, хіба ти забув? Наш учений брат, Петер Чельчіцький, повчає, що нічим не можна виправдати порушення п’ятої заповіді. “Не вбивай” – заповідь свята і непорушна. Ми не хочемо війни і готові до переговорів.
– Польського короля, – сказав Рачинський, – втішить ця готовність.
– Я собі так думаю. Але Рим нехай занадто голову не піднімає, на п’єдестал не пхається, про два мечі не просторікує. Бо нам, правовірним чехам, важко, брате, Вишеку, прийняти те, що папи, які останнім часом множаться як кролики, чи то римського, чи якого іншого священноначальства, – це компетентні намісники Бога на Землі, і що ці два мечі – в добрих і праведних руках. Бо останнім часом що не папа, то гіршою виявлявся потолоччю. Як не кретин, то злодій, як не злодій, то пройдисвіт, як не пройдисвіт, то п’яниця і розпусник. А часом усе нараз. При всій моїй добрій волі, хоч я смиренний, як та овечка, таким пастирям я слухняний не буду, таких головами Церкви не визнаю, з такою всевладністю не погоджуся, хоч би мені хто й сто Костянтинових донацій[111]111
Костянтинова донація – документ, яким римський імператор Костянтин Великий надає Церкві (в особі паті Сильвестра І) численні володіння та привілеї і водночас встановлює її абсолютним і єдиним володарем над усім світом. Церква посилалася на донацію щоразу, коли прагнула довести свої привілеї та владу. Однак уже в середньовіччі було доведено, що “донація” – це фальшивка. Вважається однією з найбільших фальсифікацій в історії Європи (прим. автора до українського видання).
[Закрыть] перед очі показав. Повчав учитель Ян Гус, що не може бути справжнім наступником апостола Петра папа, який живе за звичаями, Петрові противними. Такий папа є вікарієм не Бога, а Юди Іскаріота. Тому, замість підкорятися такому, треба брати його за шкірку і з амвона скидати, привілеїв позбавляти і маєтності відбирати! І так від Ватикану до кожної сільської плебанії. Ти, Брате Вишеку, говориш, що curia Romana рада була б чехів як марнотратних синів привітати з пробаченням, знову прийняти до грона європейської християнської спільноти? Т ми були б цьому раді. Але спочатку хай вони змінять звичаї і віру. На істинну. На таку, якої Христос учив. Яку Петро сповідував. Якої вчитель Вікліф і вчитель Гус навчали. Бо істинна віра, віра апостольська, що відповідає букві Біблії, – це та, яку сповідуємо ми, правовірні чехи. Хоче нас європейська christianitas до свого лона? Хай спершу це лоно очистить. Є такі люди, як Петер Чельчіцький, як Мікулаш з Пельгржимова. Як твій великий земляк, Павел Влодковіц, що захищає свободу совісті. Дасть Бог, звернеться римська Церква, зрозумівши свої помилки, саме до цих людей. Дасть Бог, послухається їхніх повчань.
– А як не послухається повчань, – докінчив з холодною усмішкою Прокупек, – то послухається наших ціпів.
Довго тривало мовчання. Перервав його Вишек Рачинський.
– Це все, – ствердив він, а не запитав, – я маю повторити Шафранцеві? Ви цього бажаєте?
– Якби не бажав, – підкрутив вуса Прокоп, – хіба я говорив би про це?
* * *
Перед гамазеєю на Рачинського чекав Ян Рогач з Дубе, славетний гейтман Чаславський. З кінним ескортом.
Поляк скочив у сідло поданого йому румака, взяв від пахолка плащ із вовчих шкур. Тоді до нього підійшов Прокоп.
– Бувай, брате Вишеку, – простягнув руку для потиску. – Нехай тебе Бог провадить. І передай, будь ласка, через Шафранця королеві Владиславові від мене побажання здоров’я. Щоб йому щастило…
– …в подружжі з Сонькою, – вишкірив зуби Прокупек, але Голий втихомирив його гострим поглядом.
– Щоб йому щастило в ловах, – доказав він. – Знаю, що лови він любить. Нехай, однак, буде обережний. Сімдесят і сім літ має. У такому віці простудитися легко і переставитися від цього можна.
Рачинський схилився, прицмокнув на коня. Невдовзі вони вже їхали клусом до переправи на Лабі, він і Ян Рогач з Дубе. Двоє друзів, соратників, приятелів, товаришів по зброї. Було перед ними, Рогачем і Вишеком, ще багато битв, сутичок і боїв, під час яких вони мали битися разом, бік при боці, кінь біля коня, нога коло ноги, пліч-о-пліч. Разом мали й померти – одного дня, на одному ешафоті, спочатку страшно скатовані, а потім повішені. Але тоді ніхто не міг цього передбачити.
* * *
Велика бомбарда вистигла до ранку, а сповнений ентузіазму гармаш не забарився гримнути з неї рівно зі сходом сонця. Гуркіт і струс землі при цьому був такий, що Рейневан впав з вузької лежанки, на якій спав. А дрібна солома і пил сипалися з брусованої стелі ще три отченаші.
За великою, наче за паніматкою, пішли менші бомбарди, що метали центнерові[112]112
Центнер у середньовіччі дорівнював 40–60 кг.
[Закрыть] та півцентнерові ядра.
Гриміло. Земля дрижала. Розбуджений Рейневан згадував сон, а було що згадувати: йому знову снилася Ніколетта, Катажина фон Біберштайн. З подробицями.
Гармати гриміли. Облога тривала.
* * *
Третю і найважливішу причину своєї згоди дати Шарлеєві відпустку Прокоп відкрив їм близько полудня. У них одразу ж зіпсувався настрій.
– Ви будете мені потрібні в Шльонську. Обидва. Я хочу, щоб ви повернулися до Шльонська.
– У серпні, – продовжив Прокоп, не зважаючи на їхні міни та не чекаючи на відповідь. У серпні, коли ми відбивали хрестовий похід з-під Стршибора, вроцлавський єпископ черговий раз встромив нам ножа у спину. Військо єпископа і шльонських князів за традиційної підтримки Альбрехта Колдіца і Пути з Частоловиць знову вдарило на Находсько. Знову рікою лилася там чеська кров, знову пожежі пожирали садиби. Знову з безборонними людьми чинили звірства, які неможливо описати. Вже щонайменше рік Шльонськом прокочується хвиля страшного терору. Усюди палають багаття. Страшно знущається німота з наших братів-слов’ян. Ми не будемо бездіяльно дивитися на це. Вирушимо на Шльонськ з братньою допомогою. З місією миру і стабілізації.
– Але таку місію, – Прокоп і далі не давав їм рота розкрити, – треба підготувати. І це й буде вашим завданням. Коли вирішите ваші приватні справи, ті, на які я великодушно дав згоду, вирушите під Білу Гору, до брата Неплаха. Брат Неплах підготує вас до завдання. Яке ви виконаєте, не сумніваюся, з великою відданістю, заради Бога, релігії і вітчизни. Як і годиться Божим воїнам… Ти, Шарлею, бачу, хочеш щось сказати… Говори.
– У Шльонську, – прокашлявся Шарлей, – нас знають. Нас упізнають.
– Я знаю.
– Багато людей нас там знають. Багато хто на нас лютий. Багато хотіли би бачити нас мертвими.
– Це добре. Це гарантія, що ви будете обережними і розважливими.
– Інквізиція…
– І що не зрадите. Кінець дискусії, Шарлею. Кінець балачці! Ви отримали наказ. Повинні виконати завдання. А тепер ідіть собі вирішувати ваші приватні відпусткові справи. Раджу вирішити їх усі та ретельно. Ваше завдання, мушу визнати, ризиковане і небезпечне. Перед таким завданням варто врегулювати особисті справи. Повернути борги друзям і тим, кого ви любите. Взяти в борг в інших…
Раптом він урвав себе.
– Рейнмаре з Беляви, – озвався за мить і глянув, та так, що Рейневанові аж мороз пішов попід шкірою. – А чи не мають часом твої приватні справи чогось спільного з помстою за смерть брата?
Рейневан заперечно покрутив головою, бо в горлі йому раптом пересохло так, що він не зміг би видушити ні слова.
– О-о-о, – склав руки Прокоп Голий. – Це добре. Це чудово. І так тримати.
– Рече Біблія: покладися на Господа, – продовжив він після паузи. – А щодо твого брата, ти можеш додатково покластися на мене, Прокопа. Справою займуся я, особисто. Уже зайнявся. Твій брат, пам’ять якого я шаную, був тільки одним із багатьох наших союзників, убитих у Шльонську. Злочинна рука досягла багатьох людей, які нам симпатизували, багатьох, які нам допомагали. Ці злочини не залишаться безкарними. На терор ми відповімо терором, згідно з Божою заповіддю: око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу, рана за рану. Твій брат буде відімщений, можеш в цьому не сумніватися. Але приватну помсту я тобі забороняю. Я розумію твої почуття, але ти повинен стриматися. Зрозуміти, що тут існує ієрархія, черга на реванш, а ти в цій ієрархії далеко від переду. А знаєш, хто на самому переді? Я тобі скажу: я! Прокоп, званий Голим. Шльонські злочинці включили мене до свого списку – ти думаєш, я дозволю, щоб їм це минулося безкарно? Що я не покажу їм, що таке страх? Клянуся Отцем і Сином, що ті, хто кров пролив, заплатять власною кров’ю. Як сказано в Писанні: зітру, як той порох на вітрі, як болото на вулицях їх потопчу[113]113
Псалом 18; 42–43.
[Закрыть]. Пошлю вслід за ними меч, поки не винищу їх остаточно. Ті, хто уклав угоду з дияволом, хто потайки задумував злочини, хто в темряві завдавав підступних ударів, уже тепер озираються у тривозі, уже тепер відчувають на шиї чийсь погляд. Уже зараз ці креатури темряви лякаються того, що в темряві чатує на них самих. Бачили себе вовками, що сіють жах серед безборонних овець. А тепер самі затремтять, почувши виття вовка, який іде їхнім слідом. А висновок звідси такий: підготовка нашого нападу на Шльонськ зараз має ключове значення для всієї нашої справи. Це операція так само важлива, як от хоч би і теперішня облога Коліна або ж запланований на кінець року удар на Угорщину. Повторюю: якщо внаслідок твоїх спроб приватної помсти операція зазнає фіаско, я зроблю висновки. Суворі. Буду безжальним. Пам’ятай про це. Пам’ятатимеш?
– Пам’ятатиму.
– Прекрасно. А тепер… Рейнмаре, брат Неплах доніс мені, що ти спец у… гм… нетрадиційній медицині. А мені кості страшенно ломить… Ти можеш це заговорити? Вилікувати якимось закляттям?
– Брате Прокопе… Магія заборонена… Чарівництво – це peccatum mortalium[114]114
Смертний гріх (лат.).
[Закрыть]… Четверта празька стаття…
– Перестань триндіти, добре? Я питав, чи ти можеш вилікувати.
– Можу. Прошу показати, де болить.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
у якому ми ненадовго полишаємо наших героїв і переносимося з Чехії у Шльонськ, щоб подивитися, що у приблизно цей самий час поробляють деякі старі – і нові – знайомі.
“Чи я вже його десь бачив? – думав, дивлячись на свого гостя, Вендель Домараск, magister scholarum[115]115
Керівник і вчитель колегіатської школи.
[Закрыть] колегіатської школи Святого Хреста в Ополі. – Чи я його десь бачив? І якщо так, то де? У Кракові? У Дрездені? В Опаві?”
З-за вікна долинали голоси учнів, які хором декламували строфи “Фіваїди” Стація. Раз по раз декламацію переривав вереск – це сигнатор, що наглядав за класом, за допомогою різки виправляв чиюсь латину і заохочував до успіхів у навчанні.
Гість був високий, такий худий, що аж мало не кістлявий, але в ньому відчувалася сила. Сивувате волосся було зачесане так, як це було прийнято серед кліру, а фетрова шапка, Вендель Домараск побився б об заклад на що завгодно, прикривала тонзуру або слід від неї. Прибулець також міг би – щодо цього магістр теж готовий був закластися – по-чернечому опустити очі, покірно схилити голову, скласти руки і бурмотіти молитву. Міг би. Якби хотів. Зараз він явно не хотів. Дивився магістрові просто в очі.
Очі прибульця були дуже дивні. Своєю нерухомою гостротою вони непокоїли, будили тисячі мурашок за коміром і на спині. Але найдивнішим був їхній колір – колір заліза, старого, потемнілого, вислуженого клинка ножа. Це враження посилювали рудуваті плямки на райдужках, чисто тобі сліди іржі.
– Ecce sub occiduas versae iam Noctis habenas asrorumgue obitus, ubi primum maxima Tethis imu… impulit… Ай! О Боже!
Вендель Домараск, magister scholarum колегіатської школи Святого Хреста в Ополі, а водночас головний резидент таборитської розвідки, шеф і координатор шпигунської мережі в Шльонську, тихо зітхнув. Він знав, ким був прибулець, його попередили, що той прибуде. Він знав, за чиїм наказом прибулець прибув і чий авторитет представляє. Він знав, які прибулець має повноваження, знав, що той має право наказувати, знав також, що загрожує за невиконання його наказів. Більше Домараск не знав. Нічого більше. Особливо ж того, як прибульця звати.
– Айно, так, милостивий пане, – він врешті-решт вирішив вжити форму настільки ж ввічливу, наскільки й безпечно-нейтральну. – Нелегко нам тут у Шльонську останнім часом. Я не кажу вам цього, зрозумійте, щоб відкручуватися від завдань або виправдовувати неробство, у жодному разі, я докладаю старань, брат Прокоп може бути впевнений…
Він не договорив. Залізний погляд прибульця, як виявилося, з-посеред інших властивостей мав також дивовижну властивість вгамовувати словесні потоки.
– У лютому минулого року, – Вендель Домараск перейшов на коротші й конкретніші речення, – виникнув, як ви, мабуть, знаєте, Стшелінський союз Шльонські князі, старости і ради Вроцлава, Свидниці, Явора і Клодзька. Мета: мобілізація армії для удару на Чехію. А перед мобілізацією – ліквідація чеських сіток агентів, які діють у Шльонську.
Прибулець кивнув головою на знак, що йому відомо. Але залізні очі не змінили виразу.
– Нам завдали потужного удару, – безпристрасно продовжив шпигун. – Єпископська інквізиція, контррозвідки Альбрехта Колдіца і Пуги з Частоловиць. Абати з Генрикова, Кам’янця і Кшешова. Восени спіймали свидницького резидента й кількох наших людей у Вроцлаві. Когось змусили давати свідчення або хтось зрадив, бо вже в другу неділю адвенту схопили групу з Явора. Узимку заарештували більшість агентів з району Ниси. А цього року нема місяця, щоби хтось не провалився… Або щоб когось не вбили. Шириться терор. Ті, хто нам сприяє, гинуть. Гинуть купці, які співпрацюють з нами… Людей охопив страх. Вербувати нових агентів у таких умовах важко, інфільтрувати важко, зростає ризик зради й провокації. Брата Прокопа, я розумію, не цікавлять труднощі, а результати, наслідки… Перекажіть, що ми робимо, що можемо. Робимо своє. Я роблю своє. Дотримуюся принципів ремесла – і роблю своє…
– Я не приїхав сюди з перевіркою, – спокійно вставив залізноокий. – У мене в Шльонську своє завдання, яке я повинен виконати. Вас я відвідав з трьох причин. Primo, ви найкраще законспіровані, а мені трохи залежить на власній безпеці. Secundo, мені потрібна ваша допомога.
Магістр зітхнув, ковтнув слину, сміливіше підняв голову.
– А tertio?
– Вам потрібна допомога Прокопа. Ось вона.
Залізноокий розв’язав свою торбу, дістав з неї чималий вузлик, замотаний в овечу шкуру і перев’язаний ремінцем. Вузлик важко гупнув об стіл, повідомивши про свій вміст приглушеним брязкотом. Шпигун простягнув руку. Його кістлява, покрита старечими плямами рука нагадувала кігтисту лапу яструба-перепелятника.
– Саме цього, – сказав він, торкаючись згортка, – нам треба. Золота і переможного духу. Хай мені Прокоп дасть більше золота і ще зо дві перемоги на міру Тахова, і за рік Шльонськ буде його.
– Numquam tibi sanguinis huius ius erit aut magno feries impre… imperdita Tydeo pectora; vado equidem exsul… exultans… Ой! Ай!
– Ви згадували, – magister scholarum прикрив віконце, – що очікуєте моєї допомоги.
– Ось список речей, які мені знадобляться. Постарайтеся роздобути їх якнайшвидше.
– Гм-м. Буде зроблено.
– Мені також необхідно зустрітися з Урбаном Горном. Повідомте його. Нехай прибуде до Ополе.
– Горна немає в Шльонську. Йому довелося втікати. Хтось доніс, його замалим не схопили. У Мілічі він убив одного розбійника, важко поранив другого… Ха, неначе у лицарському романі… Зараз він, мабуть, у Великопольщі. Точно я не знаю. Як спеціальний агент, Горн мені не підпорядкований і не підзвітний.
– У такому разі Тибальд Раабе. Викличте його сюди.
– Із цим теж буде проблема. Тибальд сидить у льоху.
– Де? У кого?
– У замку Шварцвальдау. У пана Германа Цеттріца Молодшого.
– Дістаньте мені доброго коня.
* * *
Лицар Герман фон Цеттріц Молодший, володар замку Шварцвальдау, сидів, розвалившись у кріслі, що нагадувало трон. На стіні за його спиною висів дещо закіптюжений гобелен, на якому, судячи з усього, був зображений райський сад. Біля ніг лицаря лежали два надзвичайно брудні хорти. Поряд, за накритим столом, сиділа свита лицаря, ненабагато чистіша від хортів, яка складалася з п’яти озброєних бургманів {11} і двох дівчат, професію яких було не дуже важко відгадати.
Герман фон Цеттріц струсив крихти хліба з черева і родового герба, червлено-срібної голови тура, подивився згори вниз на ксьондза, який стояв перед ним у смиренній позі прохача.
– А так, – повторив він. – Саме так, попе. Як тебе звати? Я забув.
– Отець Апфельбаум, – ксьондз підняв очі. Вони мали, як констатував Цетрріц, колір заліза.
– А отже, – він випнув щелепу, – саме так! Саме так, попе Апфельбаум. Згаданий Тибальд Раабе сидить у моєму льоху. Я посадив негідника під замок. Бо він єретик.
– Справді?
– Виспівував проти попів, глумився над папою, над Святим Отцем. Малюночок такий потішний показував, ніби папа Мартін V у хлівці, за кабанчиками доглядає; папа – це той, що з тіарою на голові, третій зліва. Бу-уга-а-га-а-га-а-га-а-а!
Цеттріц аж розплакався від реготу, а разом з ним зареготали і його бургмани. Один із хортів загавкав і дістав копняка. Залізноокий прибулець вимушено всміхнувся.
– Але я його попереджав, – посерйознішав лицар, – щоб він мені підданих не бунтував. Співай, кажу йому, курватвоя, скільки хочеш пісень про Вікліфа й антихриста, називай скільки хочеш попів п’явками, бо вони й справді п’явки. Але не розказуй кметям, курва твоя, що перед Богом усі рівні і що незабаром усе буде спільне, в тому числі мої землі, мій бург, моя комора і моя скарбниця. І що данини платити на замок не треба взагалі, бо надійде справедливий божий лад і скасує та ліквідує всі данини та повинності. Я попереджав його, застерігав. Він не послухався, тож я й засадив його до льоху. Я ще не вирішив, що з ними зроблю. Може, накажу повісити. Може, тільки висікти. Може, поставлю під прангер[116]116
Ганебний стовп (з нім. Pranger).
[Закрыть] на ринку в Ландесгуті. Може, видам у руки вроцлавського єпископа. Мені конче треба залагодити відносини з єпископатом, бо останнім часом вони чогось трішечки зіпсувалися, бу-уга-а-га-а-га!
Залізнооокий ксьондз знав, звичайно ж, про що йдеться. Він знав про напад на монастир цистерціанців у Кшешові, вчинений Цеттріцом улітку минулого року. З реготу збройних за столом він дійшов висновку, що вони теж брали участь у грабежі. Можливо, він занадто уважно приглядався, можливо, щось було в його обличчі, бо володар Шварцвальдау раптом випростався і гупнув кулаком у поручень крісла.
– Кшешовський абат спалив мені трьох робітників! – заревів так, що не посоромився б навіть тур із герба. – Проти моєї волі вчинив! Посварився зі мною, курва його, хоч я його попереджав, що це йому так не обійдеться! Без пояснення звинуватив трьох робітників у сприянні гуситам, послав на вогнище! А все для того, щоби до мене зневагу виявити! Думав, що я не наважуся, що в мене сил нема, щоб на монастир вдарити! То я йому й показав, де раки зимують!
– Показ, – ксьондз знову підняв очі, – відбувся, наскільки я пам’ятаю, за допомогою і за участю трутновських Сиріток під проводом Яна Баштіна з Поростле.
Лицар нахилився, просвердлив його поглядом.
– Та хто ж ти, попе?
– Не здогадуєтеся?
– Здогадуюся, це правда, – сплюнув Цеттріц. – Правда й те, що абата я навчив добрих звичаїв з вашою неоціненною гуситською допомогою. Але чи це робить мене гуситом? Я причастя приймаю в католицький спосіб, вірю в чистилище, а в потребі закликаю святих. Я не маю з вами нічого спільного.
– За винятком здобичі, награбованої в Кшешові, поділеної пів на пів із Баштіном. Коні, корови, свині, готівка золотом і сріблом, вино, літургійний посуд… Сподіваєтеся, пане, що єпископ Конрад відпустить вам ці гріхи взамін за звичайного собі голіарда?
– Надто відважно, – Цеттріц примружив очі, – ти тут поводишся. Гляди! Бо ще й тебе додам до рахунку. Ой і зрадів би тобі єпископ, зрадів би… Та я бачу, що ти пройда, а не якийсь собі тюхтій. Але ні голосу, ні очей не піднімай. Перед лицарем стоїш! Перед паном!
– Я знаю. І пропоную лицарський спосіб полагодити справу. Гідний викуп за зброєносця – десять кіп грошей. Голіард не є вищим, ніж зброєносець. Заплачу за нього.
Цеттріц подивився на бургманів, а ті, наче за командою, по-вовчому вишкірили зуби.
– Ти привіз сюди срібло? Воно в тебе у в’юках, так? А кінь у стайні? У моїй стайні? В моєму замку?
– Саме так, – у залізноокого не здригнулася повіка. – У вашій стайні, у вашому замку. Але ви не дали мені закінчити. Я дам вам за голіарда Тибальда ще щось.
– І що ж це таке, мені цікаво?
– Гарантію. Коли Божі воїни прийдуть у Шльонськ, а це станеться швидко, коли палитимуть тут усе до голої землі, нічого поганого не станеться ні вашій стайні, ні вашому замку, ні майну ваших підданих. Ми з принципу не палимо маєтки прихильних до нас людей. А тим більше – союзників.
Тривалий час було тихо. Так тихо, що було чути, як чухаються блошливі хорти.
– Усі геть! – раптом заревів на свою свиту лицар. – Raus![117]117
Геть! (нім.).
[Закрыть] Гетьте! Усі! Зараз же!
