Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 36 страниц)
Навколо знову смерділо кров’ю. “Напевно, – подумав Рейневан, – доноситься від різниць поблизу, від Койців і від М’ясного фримарку[31]31
Фримарк (з нім. Freimarkt) – ярмарок.
[Закрыть]. А може, ні? Може, це інша кров?
Може, це та, якою пінилися навколишні канави у вересні 1922 року, коли вуличка Железна та провулки навколо неї стали ареною братовбивчих боїв, коли антагонізм між Старим Містом і Табором уже не вперше призвів до збройного конфлікту. Багато пролилося тоді на Железній чеської крові. Досить багато, щоби й досі смердіти”.
Саме цей сморід крові посилив його пильність. Переслідувачів він не помітив, не зауважив нічого підозрілого, жоден чех із тих, що ходили вуличками, на шпика не скидався. Попри те Рейневан постійно відчував спиною чийсь погляд. Виходило, що тих, які за ним стежили, ще не втомила нудна рутина. “Гаразд, – подумав Рейневан, – гаразд, гультіпаки, матимете від мене цієї рутини ще більше. Аж обригаєтеся”.
Він пішов Кожевною, тісною від чинбарських майстерень і крамниць. Кілька разів зупинявся, вдаючи, ніби цікавиться крамом, крадькома оглядався. Він не помічав нікого, хто би скидався на шпика. Але знав, що десь там вони були.
Не доходячи до костелу святого Гавела, повернув, зайшов у провулок. Він рухався у бік Каролінуму[32]32
Каролінум (Karolinum) – Карлів університет.
[Закрыть], свого рідного університету. У рамках рутини саме туди він і прямував, збираючись послухати якийсь диспут. Він полюбляв ходити на університетські диспути і кводлібети[33]33
Quaestiones de quodlibet – середньовічна університетська гри, одна із форм навчання, яка полягаю в тому, що викладач і студенти обмінювалися непростими запитаннями.
[Закрыть]. Раніше, невдовзі після прибуття до Праги, він бував на них доволі часто. Після того ж, як у неділю Quasimodogeniti[34]34
Перша неділя після Великодня.
[Закрыть] першу після Великодня 1426 року прийняв причастя під обома видами, приходив до lectorium ordinarium регулярно. Як справжній неофіт, він хотів якнайглибше пізнати таємниці й заплутані місця своєї нової релігії, а вони якось найлегше доходили до нього під час догматичних спорів, які регулярно вели представники поміркованого і консервативного крила, згрупованого навколо Яна Пршибрамського, з представниками радикального крила, себто людьми з кола Яна Рокіцани й Пітера Пейна, англійця, лолларда і вікліфіста. Але справжнім запалом відзначалися ті диспути, на які прибували справжні радикали – з Нового Міста. Отоді ставало справді весело. Рейнкеван був свідком, як Пейна, який захищав якусь вікліфістську догму, обізвали “скурвеним енглішем” й закидали буряками. Як старенькому Кристіану з Прахатіц, достойному ректорові університету, погрожували втопити його у Влтаві. Як пожбурили дохлим котом у сивоголового Петера з Младоновіц. Зібрана публіка регулярно чистила один одному мармизи, роз’юшувала носи і вибивала зуби – причому це відбувалося також і зовні, перед Каролінумом, на М’ясному фримарку.
Але відтоді дещо все-таки змінилося. Яна Пршибрамського та людей із його оточення викрили як причетних до змови Корибута й покарали вигнанням з Праги. Оскільки ж природа не терпить порожнечі, диспути відбувалися й далі, але від Великодня роль поміркованих та консерваторів раптом почали виконувати Рокіцана і Пейн. Новоміські – як і перше – виконували роль радикалів. Несамовитих радикалів. На диспутах далі билися, кидалися негарними словами і котами.
– Пане.
Він обернувся. Невисокий індивід, який стояв за ним, був повністю сірий. Сіра фізіономія, сіра куртка, сірий каптур, сірі гачі. Єдиним більш яскравим акцентом у всій його постаті був новесенький, виточений зі світлої деревини кийок.
Він озирнувся, почувши шум за спиною. Другий тип, який перегороджував йому вихід з провулка, був лише ненабагато вищий і тільки трішечки різнобарвніший. Зате морда у нього була набагато гидкіша.
– Ходімо, пане, – повторив, не підводячи погляду, Сірий.
– Куди це? І навіщо?
– Не опирайтеся, пане.
– Хто вам наказав?
– Його милість пан Неплах. Ходімо.
* * *
Іти, як виявилося, довелося зовсім недалеко. До однієї з кам’яничок у південній частині Ринку Старого Міста. Рейневан не дуже добре зорієнтувався, котрої саме, бо шпики провели його з чорного ходу, темними першими поверхами, що смерділи запліснявілим ячменем, подвір’ями, сіньми, сходами. Усередині житло було досить багате: як і більшість помешкань у цьому місці, воно теж було одним із тих, які залишилися після заможних німців, які втекли з Праги після 1420 року.
Богухвал Неплах, якого називали “Флютик”, чекав на нього у світлиці. Під світлою брусованою стелею. За один із брусів була зачеплена мотузка. На мотузці висів повішеник. Носаками елегантних чижм він діставав до підлоги. Майже. Бракувало зо два дюйми.
Не бавлячись у привітання та інші дрібноміщанські пережитки, майже не удостоюючи Рейневана поглядом, Флютик показав на повішеника пальцем. Рейневан знав, про що йдеться.
– Ні… – він ковтнув слину. – Це не той… Мабуть… Радше ні.
– Придивися добре.
Рейневан придивився вже настільки добре, щоби бути впевненим, що шнурок, який врізався у набухлу шию, перекривлене обличчя, вибалушені очі та запалий чорний язик згадуватимуться йому найближчим часом під час їжі.
– Ні. Не той… Зрештою, хіба я знаю… Того я бачив ззаду… Неплах клацнув пальцями. Пахолки, які були у світлиці, обернули повішеника спиною до Рейневана.
– Той сидів. Був у плащі.
Неплах клацнув пальцями. За коротку мить вийнятий із зашморгу труп, накритий плащем, сидів у низькому кріслі – у досить моторошній позі, зважаючи на rigor mortis[35]35
Трупне заціпеніння (лат.).
[Закрыть].
– Ні, – покрутив головою Рейневан. – Радше ні. Того… Гм-м-м… По голосу я би впізнав напевне…
– Мені шкода, – голос Флютика був холодний, як лютневий вітер, – але цього не вдасться зробити. Якби він міг здобутися на голос, ти мені взагалі не знадобився би. Ну ж бо, заберіть звідси це стерво.
Наказ виконали блискавично. Накази Флютика завжди виконували блискавично. Богухвал Неплах, на прізвисько “Флютик”, був шефом розвідки й контррозвідки Табора, підпорядковувався безпосередньо Прокопові Голому. А коли ще був живий Жижка – безпосередньо Жижці.
– Сідай, Рейневан.
– Я не маю ча…
– Сідай, Рейневан.
– Ким був цей…
– Повішеник? Зараз це не має жодного значення.
– Він був зрадником? Католицьким шпигуном? Був, як я розумію, винний?
– Га?
– Я питаю, чи він був винний.
– Тобі йдеться, – Флютек недобре подивився, – про есхатологію? Про остаточні справи? Якщо так, то все, що я можу, це послатися на нікейський символ віри: розп’ятий при Понтії Пілаті кус помер, але воскрес і вдруге прийде зі славою, судити живих і мертвих. Кожного судитимуть за його думки і вчинки. І тоді буде встановлено, хто винний, а хто ні. Встановлено, так би мовити, остаточно.
Рейневан зітхнув і покрутив головою. Сам собі був винен. Він же знав Флютика. Міг і не питати.
– Тому не має значення, – Флютик показав головою на балку й обрізану мотузку, – ким він був. Важливо, що він устиг повіситися, поки ми виламували двері. Що я не зможу змусити його заговорити. А ти його не ідентифікував. Стверджуєш, що це не той. Не той, кого ти начебто підслухав, коли він учиняв змову з вроцлавським єпископом. Правда?
– Правда.
Флютик зміряв його паскудним поглядом. Очі Флютика, чорні, як у куниці, що цілилися вздовж довгого носа, ніби отвори люф двох гаківниць, були здатні на дуже паскудні погляди. Бувало, що в чорних очах Флютика з’являлися два маленькі бісики, які раптом, немов по команді, одночасно беркицалися. Рейневан уже бачив щось подібне. Щось подібне зазвичай було провісником дуже неприємних речей.
– А я думаю, сказав Флютик, – що неправда. Я думаю, що ти брешеш. Що ти від початку брехав мені, Рейневане.
Звідки Флютик взявся у Жижки, ніхто не знав. Чутки, ясна річ, ходили. Одні вважали, що Богухвал Неплах (справжнє ім’я Єгорам бен Їцхак) був євреєм, учнем школи рабинів, якого просто так, з примхи, гусити пощадили під час різанини в гетто в Хомутові, у березні 1421 року. На думку інших, насправді він називався не Богухвал, а Готтлоб, і був німцем, купцем з Пльзеня. На думку ще інших, він був ченцем, домініканцем, якого Жижка – з невідомих причин – особисто врятував під час різні священиків і монахів у Бероуні. Ще інші стверджували, що Флютик був чаславським пробощем, який вчасно відгадав кон’юнктуру, пристав до гуситів і з неофітським запалом влазив Жижці в сраку – та ще й так вдало, що допнувся посади. Рейневан був схильний вірити саме останнім чуткам: Флютик мусив бути священиком, на це вказували його підла нещирість, дволичність, жахливий егоїзм і просто неймовірна жадібність.
Саме жадібності Богухвал Неплах завдячував своїм прізвиськом. Річ у тім, що коли в 1419 році католицькі пани опанували Кутну Гору, найважливіший в Чехії центр видобування благородних металів, відрізана від кутногорських копалень і монетних дворів гуситська Прага почала карбувати власну монету, мідяки із залишковим вмістом срібла. Це була нікчемна і практично позбавлена вартості монета, її паритет майже дорівнював нулю. Тому празькі гроші зневажали, їх презирливо прозвали “флютиками”. Тож коли Богухвал Неплах Неплах почав виконувати в Жижки функції шефа розвідки, до нього моментально причепилася кличка “Флютик”. Справа в тому, що дуже швидко з’ясувалося, що Богухвал Неплах заради звичайного собі флютика був готовий на все. Точніше: що Богухвал Неплах за звичайним собі флютиком завжди готовий зігнутися, хоч би й до гною. І що Богухвал Неплах жодного флютика не легковажить – ніколи-преніколи не змарнує нагоди звичайний собі флютик украсти або розтратити.
Яким чудом Флютик втримався в Жижки, який у своєму Новому Таборі суворо карав розтратників і залізною рукою викорінював злодійство, залишалося загадкою. Залишалося загадкою і те, чому пізніше Неплаха терпів не менш принциповий Прокоп Голий. Пояснення напрошувалося єдине: у тому, що Флютик робив для Табора, Богухвал Неплах був фахівцем. А фахівцям багато що вибачається. Треба вибачати. Бо фахівці – рідкість.
– Якщо хочеш знати, – продовжив Флютик, – то я цю твою розповідь – як, зрештою, і твою особу, – від самого початку наділяв надзвичайно малим кредитом довіри. Таємні з’їзди, секретні наради, всесвітні змови – це речі, добрі для літератури, вони ли-чать такому собі, скажімо, Вольфрамові фон Ешенбаху[36]36
Вольфрам фон Ешенбах (6л. 1170 – 1220) – німецький поет, автор лицарської поеми “Парсіфаль” про пошуки Грааля.
[Закрыть]. Авжеж, у Вольфрама приємно почитати про таємниці та змови: про загадку Грааля, про Terra Salva, про різних там Кліншорів, Флагетанісів, Фейрефіців та інших Тітурелів[37]37
Кліншор (Клінгсор, угорський чаклун і поет), Флагетаніс (Флагетан, єврейський астроном і мудрець), Фейрефіц (Фейрефіс, повелитель маврів, брат Парсіфаля по батькові) – персонажі поеми “Парсіфаль”. Тітурель – герой продовження поеми “Парсіфаль”, дід Парсіфаля.
[Закрыть]. Проте у твоєму повідомленні було трохи забагато тої літератури. Іншими словами, я підозрюю, що ти просто-напросто набрехав.
Рейневан нічого не сказав, тільки стенув плечима. Досить демонстративно.
– Мотиви для твоїх вигадок, – тягнув далі Неплах, – можуть бути різними. Зі Шльонська ти втікав, як стверджуєш, бо тебе переслідували, тобі загрожувала смерть. Але якщо це правда, то ти не мав іншого виходу, ніж втертися в ласку до Амброжа. А хіба ж це можна було зробити ефективніше, ніж застерігши його про замах, який на нього готується? Потім тебе поставили перед Прокопом. Прокоп у втікачах зі Шльонська підозрює шпигунів, тому вішає всіх підряд і per saldo залишається при своїх. І в який же тоді спосіб рятувати шкуру? А от хоч би взяти та й оголосити сенсації про таємну нараду і змову. Що скажеш, Рейневане? Як це звучить?
– Вольфрам Ешенбах позаздрив би. А на турнірі у Вартбурзі[38]38
Конкурс поетів, влаштований на початку XIII ст. графом Германом Тюрінгенським. На першому турнірі переміг Вольфрам фон Ешенбах.
[Закрыть] – ти виграв би тільки так.
– Таким чином, – незворушно вів далі Флютик, – мотивів для вигадок ти мав досить. Але я думаю, що насправді був лише один.
– Звичайно, – Рейневан добре знав, про що йдеться. – Один.
– Для мене, – в очах Флютика з’явилися два золоті бісики, – найпереконливішою є гіпотеза, що твоє крутійство повинне відвернути увагу від справді істотного питання. Від п’ятисот гривень, награбованих у збирача податків. Що ти на це скажеш, медику?
– Те, що й завжди, – Рейневан позіхнув. – Ми ж це вже проходили. На твоє зачовгане і нудне запитання я дам, як завжди, зачовгану й нудну відповідь. Ні, брате Неплах, я не поділюся з тобою грішми, забраними в колектора. Причин на це є кілька. По-перше, в мене нема цих грошей, бо це не я їх заграбастав. По-друге…
– А хто їх заграбастав?
– Нудно кажучи: не маю уявлення.
Обидва золоті бісики підскочили і з розгону беркицнулися.
– Брешеш.
– Звичайно. Я вже можу йти?
– У мене є докази, що ти брешеш.
– Ого.
– Ти стверджуєш, – Флютик прошив його поглядом, – що цей тій міфічний з’їзд відбувся тринадцятого вересня і що в ньому брав участь Каспар Шлік. Так от, з першорядних джерел я знаю, що тринадцятого вересня 1425 року Каспар Шлік був у Буді. А отже, він не міг бути у Шльонську.
– Гівняні в тебе джерела, Неплах. Але ні, це ж провокація. Ти намагаєшся захопити мене зненацька, загнати у пастку. Зрештою, вже не вперше. Правда?
– Правда, – Флютик не зморгнув оком. – Сідай, Рейневане. Я ще з тобою не закінчив.
– У мене нема грошей колектора, і я не знаю…
– Заткнися.
Якийсь час вони мовчали. Бісики в очах Флютика заспокоїлися, майже зникли. Але Рейневан не давав себе обдурити. Флютик почухав носа.
– Якби не Прокоп… – тихо сказав він. – Якби не те, що Прокоп заборонив мені пальцем вас торкатися, тебе і того твого Шарлея, я би вже з тебе витиснув, що треба. У мене всі врешті-решт говорили, не було такого, який би мовчав. І ти теж, не сумнівайся, сказав би, де ці гроші.
Рейневан уже мав досвід, налякати себе не дав. Знизав плечима.
– Та-а-ак, – продовжив після ще однієї паузи Неплах, дивлячись на мотузку, що звисала зі стелі. – І цей також говорив би, з нього я теж витиснув би зізнання. Шкода, воістину шкода, що він устиг повіситися. Знаєш, якийсь час я думав, що, може, це він був у тій грангії… Мене дуже розчарувало, що ти його не впізнав.
– Я весь час тебе розчаровую. Мені справді прикро. Бісики злегка підскочили.
– Справді?
– Справді. Ти підозрюєш мене, наказуєш стежити за мною, чигаєш на мене, провокуєш. Дошукуєшся моїх мотивів, але вічно забуваєш про головний і єдиний: чех, який змовлявся у грангії, зрадив мого брата, видав його на смерть головорізам вроцлавського єпископа. Та ще й вихвалявся цим перед єпископом. Так що якби це справді він висів на цій балці, я би не пошкодував грошей на подячну месу. Вір мені, я також шкодую, що це не він. І що не жоден із тих, кого ти мені показував і наказував ідентифікувати за інших оказій.
– Правда, – визнав Флютик, замислившись, мабуть, вдавано. – Я ставив колись на Дзівіша Боржека з Мілетінка. Другим моїм типом був Гинек з Кольштейна… Але це жоден із них…
– Ти запитуєш чи стверджуєш? Бо я тобі сто разів повторював, що жоден.
– Так, ти ж їх обох добре роздивився… Тоді. Коли я взяв тебе із собою…
– Під Усті? Я пам’ятаю.
* * *
Весь пологий схил був устелений трупами, але по-справжньому моторошну картину вони побачили над річкою Здіржніцею, яка текла по дну долини. Тут, частково занурені в червоний від крові мул, височіли гори тіл, людських трупів упереміш із трупами коней. Було очевидним, що тут трапилося. Болотисті береги зупинили саксонців і мейсенців, які втікали з поля бою, затримали їх на досить довгий час, щоб їх устигла наздогнати спочатку таборитська кіннота, а за мить і орда піхоти, яка з ревищем мчала слідом за нею. Кінні чехи, поляки і моравці не затрималися тут надовго, зарубали тих, хто підвернувся, швидко кинулися в погоню за лицарством, що втікало в бік міста Усті. Натомість піші гусити, таборити і Сирітки, затрималися над річкою на довший час. Вони вирізали і перебили всіх німців. Систематично, зберігаючи порядок, оточували їх, стискали, потім у хід ішли ціпи, моргенштерни, булави, алебарди, гізарми, сулиці, сокири, дротики й вила. Пардону не давали. Повертаючись із поля битви, групки галасливих, розспіваних Божих воїнів, закривавлених з голови до ніг, не вели ніяких полонених.
На другому березі Здіржниці, в районі устіцького гостинця, кіннота і піхота ще мали що робити. Із хмар куряви долинав брязкіт заліза, гуркіт, крики. Землею стелився чорний дим, горіли Пршедліце і Грбовіце, сільця на другому березі річки, бо там теж, судячи зі звуків, тривала різанина.
Коні форкали, крутили головами, щулили вуха, бокували, переступали ногами. Дошкуляла спека.
З тупотом, збиваючи пилюку, до них галопом під’їхали вершники, серед них Рогач з Дубе, Вишек Рачинський, Ян Блег з Тєшніці, Пухала.
– Майже по всьому, – Рогач протяжно харкнув, сплюнув, обтер губи тилом долоні. – їх було якихось тринадцять тисяч. Ми перебили, за приблизними підрахунками, зо три з половиною тисячі. Наразі. Бо там ще триває робота. У саксонців коні втомлені, не втечуть. Так що ще додамо до рахунку – доб’ємо, як на моє око, – десь так до чотирьох тисяч.
– Може, це й не Грюнвальд, – вишкірився Добко Пухала. Веняви на його щиті майже не було видно з-під шару кривавого багна. – Може, й не Грюнвальд, але теж гарно. Що, милостивий князю?
– Пане Прокоп, – Корибутович ніби й не чув його. – Чи не час подумати про християнське милосердя?
Прокоп Голий не відповів. Рушив конем униз по схилу, над Здіржніцю. Поміж трупи.
– Милосердя милосердям, – гнівно сказав Якубек з Вржешовіц, гейтман Біліни {1}[39]39
Пояснення мір і ваг, що застосовувалися в середньовіччі, монетарних одиниць, незрозумілих слів, переклади латинських сентенцій, пісень, гімнів, хоралів та хронік, бібліографічні дані джерел, а також різноманітні цікаві відомості тієї епохи ви знайдете наприкінці книги. Хоча – одразу попереджаємо – не всі. Адже, як ми знаємо, автор вважає, що самому ритися у словниках, лексиконах та енциклопедіях – це велике задоволення, а позбавляти читача задоволення не годиться (Примітка видавця польського видання).
[Закрыть], який їхав трохи позаду. – А гроші грішми! Це ж бо чисті збитки! Он, дивіться, оцей-от, без голови, на щиті золоті перехрещені вила. Значить, Калькройт. Викуп – щонайменше сто кіп дореволюційних грошів. А цей-от, з бебехами наверху, виноградарські ножі в скошеному справа полі, – буде Дитріхштайн. Знатний рід, мінімум триста…
Над самою річкою Сирітки, які обчищали мертвих, витягнули з-під купи трупів живого юнака в збруї та яці з гербом. Юнак упав на коліна, склав руки, благав. Потім почав кричати. Дістав сокирою, перестав.
– У чорному полі зсунуто-протизубчатий срібний пояс, – зауважив без емоцій Якубек з Вржешовіц, знавець, як виявилося, геральдики та економіки. – Значить, Нессельроде. З графів. З п’ятсот було би за шмаркача. Марнуємо ми тут гроші, брате Прокопе.
Прокоп Голий обернув до нього своє селянське обличчя.
– Бог суддя, – хрипко сказав він. – Ці, які тут лежать, не мали Його печаті на чолах. Не було їхніх імен у книзі живих.
– Зрештою, – додав він після хвилини важкого мовчання, – ми їх сюди не запрошували.
* * *
– Неплах.
– Що?
– Ти весь час наказуєш за мною шпигувати, твої головорізи весь час лазять за мною. Ти й далі наказуватимеш за мною стежити?
– А що?
– Мені здається, що нема потреби…
– Рейневан. Хіба я тебе повчаю, як ставити п’явки? Якийсь час вони мовчали. Флютик весь час повертався поглядом до обрізаного зашморгу, що звисав зі стелі.
– Щурі, – замислено мовив він, – утікають з тонучого нефа. Не тільки у Шльонську щурі змовляються по грангіях і в замках, шукають протекції з-за кордону, лижуть зади єпископам і герцогам. Бо їхній неф тоне, бо страх кипить їм у дупі, бо кінець примарним надіям. Бо ми вгору, а вони вниз, до клоаки! Корибутович гепнувся, під Усті – погром і побоїще, ракушани розбиті наголову і знищені під Цветтелем, у Лужицях пожежі аж до самого Згожельця. Угерський Брод і Прешбург охоплені страхом, Оломоуц і Трнава дрижать за мурами. Прокоп тріумфує…
– Наразі.
– Що “наразі”?
– Там, під Стршибором… У місті говорять…
– Я знаю, що говорять у місті.
– На нас іде хрестовий похід.
– Це нормально.
– Нібито вся Європа…
– Не вся.
– Вісімдесят тисяч озброєних людей…
– Хрін правда. Тридцять тисяч, щонайбільше.
– Але кажуть…
– Рейневан, – спокійно перебив Флютик. – Подумай. Якби було справді аж так небезпечно, хіба я ще був би тут?
Якийсь час вони мовчали.
– Зрештою, у будь-який момент, – сказав шеф таборитської розвідки, – справи з’ясуються. У будь-який момент. Почуєш.
– Що? Як? Звідки?
Неплах жестом наказав йому мовчати. Показав на вікно. Дав знак прислухатися.
Заговорили празькі дзвони.
* * *
Почало Нове Місто. Першою була Марія На Травнічку, відразу після неї Словани на Емаузах, за хвилину вдарили дзвони костелу Святого Вацлава на Здеразі, до хору приєднався Щепан, після нього Войцех і Михайло, після них, гучно й співучо – Діва Марія Сніжна. Невдовзі дзвони зазвучали в Старому Місті – спочатку озвався Егідій, після нього Гавел, нарешті, голосно і тріумфально, Тинський Храм. Потім задзвонили дзвіниці Градчан – у Бенедикта, у Георгія, у Всіх Святих. Насамкінець, найдостойніший, найглибший, найбільш мідний, ударив – і поплив над містом звук дзвону кафедрального собору.
Злата Прага співала дзвонами.
* * *
На Ринку Старого Міста була страшна метушня і тиснява. Під ратушу валила маса народу, біля воріт юрмився натовп. Дзвони далі били. Панував неймовірний розгардіяш. Люди штовхалися, перекрикували одні одних, жестикулювали, навколо було видно самі лише спітнілі, червоні від зусилля і збудження обличчя, роззявлені роти. Запалені очі.
– Що таке? – Рейневан хапнув за рукав якогось чинбаря, що смердів дубильним розчином. – Вісті? Є вісті?
– Побив брат Прокоп хрестоносців! Під Таховом! Наголову розбив, розгромив!
– Була вирішальна битва?
– Яка там битва! – крикнув поруч тип, який вибіг, видно, прямо від цирульника, з наполовину намиленим обличчям. – Яка там битва! Утекли! Папісти втекли! Куди очі бачили! У переляку!
– Кинули все! – завив якийсь збуджений челядник. – Зброю, гармати, добро, харчі! І втекли! Утекли з-під Тахова! Брат Прокоп переміг! Чаша перемогла!
– Що ви говорите? Утекли? Без битви?
– Утекли, утекли! А коли втікали, наші страшенно їх посікли! Тахов оточений, пани з ландфриду обложені в замку! Брат Прокоп розбиває мури бомбардами, не сьогодні-завтра здобуде місто! Брат Якубек з Вржешовіц переслідує і лупить пана Генріха фон Плауена!
– Цитьте! Цитьте всі! Іде брат Ян!
– Брат Ян! Брат Ян! І райці!
Ворота ратуші відчинилися, на сходи вийшла група людей.
На чолі йшов Ян Рокіцана, проповідник з костелу Марії Перед Тином, невисокий, із шляхетним, щоб не сказати – натхненним обличчям. І нестарий. Провідному на той час ідеологу утраквістської революції було тридцять п’ять років, він був старший від Рейневана на десять. Біля свого славетного учня йшов, хапаючи ротом повітря, Якобеллус Стршиборський, університетський наставник. На півкроку ззаду тримався Пітер Пейн, англієць з обличчям аскета. Далі йшли райці Старого Міста – кремезний Ян Велвар, Матей Смоларж, Вацлав Гедвіка. Та інші.
Рокіцана зупинився.
– Брати Чехи! – крикнув він, піднімаючи обидві руки. – Пражани! Бог із нами! І Бог над нами!
Ревіння юрби спочатку піднялося, потім опало, стихло. Дзвони костелів один по одному переставали бити. Рокіцана не опускав рук.
– Єретиків, – крикнув він ще голосніше, – переможено! Тих, хто спаплюжив Святий Хрест, накладаючи його з намови Риму на свої злодійські обладунки! Спостигла їх кара Божа! Вікторія з братом Прокопом!
Люди заревіли в один голос, закричали “Віват!”. Проповідник утихомирив їх.
– Хоча зійшлися сюди, – тягнув далі він, – орди пекельні, хоч простягайся до нас закривавлені лапи Вавилону, хоч знову загрожувала злоба римського антихриста істинній релігії, Бог над нами. Володар Небес підняв свою длань, щоб знищити вражу силу! Той самий Господь, який потопив війська фараона в Червоному морі, який змусив утікати від Гедеона незліченні війська мідіянітян! Господь, який протягом однієї ночі побив через свого янгола сто вісімдесят п’ять тисяч асирійців, той самий Володар Небес уразив страхом серця наших ворогів! Як війська блюзніра Санхеріва втікали з-під Єрусалима, так розтривожена папістська зграя утікала в паніці з-під Стршибора і Тахова!
– Як тільки побачили, – тоненько завторив йому Якобеллус, – диявольські слуги знак Чаші на хоругвах брата Прокопа, коли почули хорал Божих воїнів, розбіглися в паніці, так, що двох укупі не залишилося! Були наче кукіль, що його вітер розносить!
– Deus vicit! – закричав Пітер Пейн. – Veritas vicitі![40]40
Бог переміг! Істина перемогла! (лат.).
[Закрыть]
– Te Deus laudamus![41]41
Тебе, Боже, хвалимо! (лат.).
[Закрыть]
Юрба заревла і завила. Так, що Рейневанові аж заклало вуха.
* * *
Того вечора, четвертого серпня 1427 року, Прага гучно і гамірно святкувала перемогу. Пражани шаленим спонтанним празникуванням прощалися з тижнями страху й невпевненості. Співали на вулицях, танцювали навколо вогнищ на площах, веселилися по садах та на подвір’ях. Побожніші вшановували Прокопову вікторію на службах Божих, що стихійно правилися у всіх празьких костелах. Менш побожні могли вибирати з широкої гами імпрез. Усюди, на Старому й Новому Місті, на Малій Страні, яка все ще залишалася переважно згарищем, на Градчанах, майже всюди корчмарі відзначили тріумф над хрестовим походом тим, що всім бажаючим задаром, коштом закладів наливали спиртні напої і подавали страви. Отож по всій Празі повискакували з бочівок чопи і шпунти, запахтіли жаровні, рожни і мангали. Як завжди, хитрі корчмарі скористалися з нагоди, щоби під маскою щедрості позбутися продуктів, які загрожували скиснути або зіпсуватися, – а також і тих, щодо яких це вже було не лише загрозою. Але хто би на таке звертав увагу! Хрестовий похід переможено! Небезпека минула! Веселімося!
І по всій Празі веселилися. Піднімали тости на честь мужнього Прокопа Голого і Божих воїнів та на погибель хрестоносцям, які втекли з-під Тахова. Особливо ж вождеві хрестового походу, Отто фон Цігенхайну, архієпископові Тріра, бажали, щоби по дорозі додому він здох або принаймні розхворівся. Співали нашвидкуруч складені куплети про те, як, побачивши Прокопові хоругви, папський легат Генріх де Бофорт зі страху напаскудив у гачі.
Рейневан приєднався до забави. Спочатку на Ринку Старого Міста, потім разом із випадковою – і досить численною – компанією перемістився на Перштин, до корчми “Під Ведмедиком” поблизу костелика святого Мартіна в Мурі. Потім розохочене товариство перейшло у Нове Місто. Забравши по дорозі кількох пиячків з цвинтаря біля Діви Марії Сніжної, учасники забави вирушили на Кінський базар. Тут по черзі відвідали два шинки: “Під Білою Кобилою” та “У Мейзліка”.
Рейневан вірно тримався товариства. Він і сам, що й казати, мав охоту веселитися, святкувати, щиро тішився таховською перемогою, та й менше непокоївся про Шарлея. Маршрут йому підходив: адже він мешкав на Новому Місті. А на Сукенницьку, до аптеки “Під Архангелом”, де сподівався зустріти Самсона Медка, піти не міг. Від цього наміру він відмовився остаточно. Він боявся наразити таємний заклад на спалення, а чеських алхіміків і магів – на деконспірацію. І на ще гірші речі. А ризик був. У веселому натовпі “Під Кобилою” перед його очима кілька разів промайнула сіра постать, сірий каптур і сіре обличчя шпика. Флютик, як з’ясувалося, не відступав ніколи.
Тож він веселився, але ощадливо, не переборщував з пиятикою, хоча магічні відвари, які він вживав на Сукенницькій, робили його стійким до різноманітних токсинів, у тому числі й до алкоголю. Однак врешті-решт він наважився покинути товариство. Забава “У Мейзліка” вже доходила – а частково навіть дійшла – до етапу, який Шарлей називав “вино, спів, блювання”. Жінка була виключена з переліку зовсім не випадково.
Рейневан вийшов на вулицю, перевів подих. Прага стихала. Звуки гучних забав потрохи починали поступатися хорам надвлтавських жаб і цвіркунів з монастирських садів.
Він пішов у напрямку Кінської брами. З корчем і пивничок, повз які він проходив, долітали кислі запахи, розлягався брязкіт посуду, дівчачі верески, уже дещо сонні рики й дедалі більш незлагоджені співи.
Já řeznik, ty řeznik, oba řeznici
Pudem za Prahu pro jalovici
Jak budu kupovat, ty budes smlouvat
Budem si patenky hezky namlouvat!
Повіяв вітерець, приносячи запах квітів, листя, шламу, диму та бозна-чого ще.
І крові.
Прага далі смерділа кров’ю. Рейневан усе ще чув цей сморід, який його переслідував, усе ще мав його в ніздрях. Відчував викликану цим смородом тривогу. Перехожих було дедалі менше, Неплахових шпиків поблизу не було ні слуху ні духу. Але тривога не зникала.
Він звернув у Стару Пасіржську, потім з Пасіржської – у вуличку, яка називалась “У Ямі”. Ідучи, думав про Ніколетту, про Катажину Біберштайн. Він думав про неї інтенсивно – і швидко відчув наслідки цих думок. Спогади поставали перед його очима так живо й реалістично, з такими подробицями, що скоро це стало нестерпно – Рейневан мимоволі зупинився і роззирнувся. Мимоволі – адже він знав, що однаково не було куди піти. Уже в серпні 1419 року, через якихось двадцять днів після дефенестрації, у Празі зруйнували всі до одного борделі, а всіх до єдиної веселих дівчат прогнали за міські стіни. У питанні суворості звичаїв гусити були дуже суворими.
Реалістичний і сповнений подробиць спогад про Катажину викликав також інші асоціації. Помешкання в будинку на розі вулиць Святого Щепана і На Рибнічку, що його Рейневан ділив із Самсоном Медком, мало господиню, пані Блажену Поспіхалову, вдову, багату на принади жінку з гарними блакитними очима. Ці очі кілька разів зупинялися на Рейневанові настільки промовисто, що він міг підозрювати її милість Блажену в охоті на те, що Шарлей зазвичай розлого окреслював як “ґрунтоване виключно на пожаданні поєднання, яке не є плодом санкціонованого Церквою союзу”. Решта світу окреслювала цю річ значно коротше – і значно крутішими словами. А гусити ставилися до речей, які так круто окреслювалися, з великою суворістю. Зазвичай, щоправда, вони робили це радше напоказ, але ж ніколи не було наперед відомо, з чого і кого вони захочуть зробити показуху. Так що хоча Рейневан і розумів погляди її милості Блажени, проте вдавав, ніби не розуміє. Частково зі страху накликати на себе клопоти, а частково – і навіть більшою мірою – з бажання зберегти вірність своїй коханій Ніколетті.
Із задуми його вирвало відчайдушне нявчання, з темного провулка праворуч вискочив і погнався вулицею величезний рудий котяра. Рейневан негайно додав ходи. Кота могли, звичайно, сполохати Флютикові шпики. Але це могли бути й звичайні грабіжники, які чатували на самотнього перехожого. Смеркало, ставало безлюдно, а коли ставало темно і безлюдно, вулички Нового Міста вже не були безпечними. А надто тепер, коли більшість міської сторожі мобілізували до армії Прокопа, одинокому перехожому не належало швендяти по Новому місті.
Тому Рейневан вирішив не бути одиноким. За кільканадцять кроків перед ним ішли двоє пражан, Щоб їх наздогнати, йому довелося неабияк постаратися, вони йшли швидко, а почувши звук його кроків, явно додали ходи. І раптом звернули в провулок. Він увійшов туди за ними.
– Гей, браття! Не бійтеся! Я хотів тільки…
Чоловіки обернулися. В одного біля самого носа був налитий гноєм шанкр. А в руці – ніж, звичайний різницький ніж. Другий, нижчий, був озброєний тесаком з вигнутою у вигляді літери S гардою. Жоден із них не був Флютиковим шпиком.
Третій, той, який ішов за ним і який наполохав кота, сивуватий, теж ним не був. Він тримав дагу[43]43
Дага – кинджал для лівої руки.
[Закрыть], тонку й гостру як голка.
Рейневан відступив, притиснувся спиною до муру. Протягнув у бік розбійників свою лікарську торбу.
– Панове… – промимрив він, дзвонячи зубами. – Браття… Беріть… У мене нічого більше нема… По… Пош… Пошкодуйте… Не вбивайте…