Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 36 страниц)
– У давні часи ми заманювали в цей спосіб подорожніх у болота, – говорило далі створіння, а його голос долинав щоразу з інших місць: з-за стіни, з-під скирти соломи, з горища. – Для розваги. Тепер теж заманюємо, але рідше, бо нам розваги набридли, скільки можна, до бісової мами. Але вміння часом може придатися…
– Я побачив і почув.
– Ходімо вип’ємо чого-небудь, – запропонував Тибальд Раабе.
Рейневан ковтнув слину. Мамун зареготав, натягнув на голову тісний каптур.
– Нема чого боятися, – посміхаючись пояснив голіард. – У нас це відпрацьовано. Якщо хтось дивується, ми кажемо, що він – чужоземець. Прибув здалеку.
– Зі Жмуді, – карлик висякався, витер ніс манжетою. – Тибальд навіть придумав мені жмудську кликуху. Насправді мене звати Малевольт, Йон Малевольт. Але на людях він називає мене Бразаускасом.
Корчмар поставив на стіл черговий дзбан, черговий раз зацікавлено подивився на мамуна.
– Як воно там у вас, на тій Жмуді? – не втримався він. – Теж така дорожнеча?
– Ще гірша, – серйозно відповів Йон Малевольт. – За звичайнісінького собі ведмедя правлять уже п’ятнадцять грошів. Я би переселився у ваші краї назовсім, але тутки троха занадто розводять трунки.
Корчмар відійшов, ніщо не вказувало на те, що він зрозумів натяк. Тибальд Раабе чухав голову. Він саме вислухав Рейневанові розповіді. Зосереджено, ані разу не перебиваючи. Здавалося, він поринув у спогади.
– Дорогий Рейнмаре, – сказав він нарешті, облишивши дратівливу манеру титулувати його “паничем”. – Якщо ти чекаєш від мене поради, то вона буде просто-таки банально проста. Утікай зі Шльонська. Я застеріг би тебе, що в тебе тут багато ворогів, але ж ти й сам прекрасно про це знаєш. Це ж через них ти тут, хіба ні? Тож послухайся доброї поради: утікай до Чехії. Твої вороги трошечки занадто могутні, щоби ти міг їм зашкодити.
– Справді?
– На жаль, так, – голіард проникливо подивився на нього, майже прошив поглядом. – Особливо ж Ян, зембицький князь, – це трохи зависоко, як на тебе. Я знаю, що він заграбав твій маєток, я бачив, як він змарнував сукновальню пана Петра. І досить багато знаю про обставини смерті Аделі Стерчевої, щоб здогадатися, які в тебе наміри. І раджу: облиш їх. Для князя Яна твоя помста – це, вибач за порівняння, так, якби пес на сонце гавкав.
– Надто поспішні висновки, – Рейневан вихилив кубок вина, яке й справді було трохи засильно розведене водою. – Надто поспішні, Тибальде. А може, в мене у Шльонську інші завдання та справи, інша місія? Ти хотів би мене від цього відмовити? Ти? Після того, що я бачив сьогодні на нємчинському ринку? Мамун зареготав.
– А гарно було, га? – вишкірив він нерівні зуби. – Гасали в юрмі, як лягаві, крутилися, чисто тобі гівно в ополонці…
– Така робота, – Тибальд Раабе був серйозніший. – Агітація – важлива річ. А Малевольт, як ти бачив, співпрацює зі мною, допомагає мені. Підтримує нашу справу. Поділяє переконання.
– О! – зацікавився Рейневан. – У питанні вчень Вікліфа і Гуса? Ліквідації верховенства папи? Причастя sub utraque specie та модифікації богослужіння? Необхідності реформи Церкви?
– Ні, – перебив мамун. – Нічого такого. Я не ідіот, а тільки ідіот може вірити, що вашу Церкву можна реформувати. Однак я підтримую будь-які революційні рухи та пориви. Бо мета – ніщо, а рух – усе. Треба зрушити з фундаменту будівлю світу. Викликати хаос і сум’яття! Анархія – мати порядку, курва мать. Хай упаде старий порядок, нехай згорить дощенту! А на дні попелу залишиться іскристий діамант, зоря вічної перемоги![188]188
В останньому реченні мамун Малевольт цитує вірш польського поета Кипріяна Норвіда (1821 – 1883) “Саме для того”.
[Закрыть]
– Розумію!
– Якраз. Корчмарю! Вина!
* * *
Корчмар, як на диво, очевидно, взяв близько до серця Мале-вольтові шпильки, бо почав подавати не настільки розведене вино. Результату не довелося довго чекати – мамун, який вдавав із себе жмудина, захропів, спершись об стіну. Позаяк же й корчма опустіла, Рейневан вирішив, що настав час порозмовляти відверто.
– Мені потрібне місце, де я міг би сховатися, Тибальде. Причому радше на тривалий час, ніж на короткий. До Wynachten[189]189
Wynachten (нім. діал. від Weihnachten) – Різдво (25 грудня).
[Закрыть]. Може, довше.
Тибальд Раабе запитально підняв брови, тож Рейневан, не чекаючи більш промовистого спонукання, переказав йому те, що сталося в Цєпловодах. Не оминаючи подробиць.
– Ти маєш у Шльонську численних ворогів, – узагальнив, не відкривши нічого нового, голіард. – На твоєму місці я б не переховувався, а драпав звідси, де і перець не росте. А принаймні до Чехії. Ти не розглядав таку концепцію?
– Я повинен… гм-м… залишитися, – Рейневан сховав очі, не дуже впевнений щодо того, як багато йому дозволено відкрити.
Але Тибальд Раабе був усе-таки стріляний горобець.
– Розумію, – багатозначно підморгнув він. – Маємо накази, га? Я знав, що Неплах зуміє тебе використати. Сподівався цього. Сподівався цього й Урбан Горн. Горн теж здогадується, про що в цьому всьому йдеться.
– А про що йдеться, якщо можна запитати?
– Про Фогельзанг.
– Що таке Фогельзанг?
– Гм-м, кхем… – Тибальд Раабе несподівано закашляв, заклопотано почухав носа. – Не знаю, чи я можу тобі це розповідати. Раз ти запитуєш, значить, Флютик тобі не сказав. Та й мені здається, що для тебе буде краще, якщо не знатимеш.
– Що таке Фогельзанг?
* * *
– У 1423 році, – пояснив Гжегож Гейнче Лукашеві Божичку, який уважно слухав, – Ян Жижка наказав створити групи для спеціальних завдань, які мали бути вислані за межі Чехії, на ворожу територію, куди Жижка вже тоді планував перенести боротьбу за Чашу. Групи мали діяти в глибокій конспірації, абсолютно незалежно від звичайних шпигунських мереж. Єдиним їхнім завданням було підготувати ґрунт для планованих агресивних вилазок на сусідні країни. Вони повинні були підтримати таборитів під час рейду диверсіями, саботажем, актами терору, поширенням паніки. Такі групи виникли і були розіслані. До Ракус, до Баварії, в Угорщину, в Лужицю, у Саксонію. І до Шльонська, звичайно ж. Шльонська група отримала криптонім…
– Фогельзанг… – шепнув Божичко.
* * *
– Фогельзанг, – підтвердив Тибальд Раабе. – Як я казав, група отримала накази виключно від верховного головнокомандувача. Контакт підтримувався за посередництвом спеціальних зв’язкових. Сталося так, що зв’язковий Фогельзангу загинув. Його було вбито. І тоді контакт обірвався. Фогельзанг просто зник. Пояснення напрошувалося саме: група побоювалася зради. Кожен новий зв’язковий, який з’являвся, міг бути підставним провокатором, таку підозру посилювала хвиля арештів, яка прокотилася створеними Фогельзангом сітками і підгрупами. Неплах довго роздумував над тим, кого послати. Кому Фогельзанг повірить і довіриться.
– І надумав, – покивав головою Рейневан. – Бо це Петерлін був зв’язковим цього Фогельзангу. Правда?
– Правда.
– Неплах вважає, що цей глибоко законспірований Фогельзанг відкриється мені? Тільки тому, що Петерлін був моїм братом?
– Хоч і невеликий, але такий шанс є, – серйозно підтвердив голіард. – А Флютик у відчаї. Відомо, що Прокоп Голий вже давно планує рейд на Шльонськ. Прокоп дуже розраховує на Фогельзанг, враховує його у своїй стратегії. Він повинен знати, чи Фогельзанг…
– Чи Фогельзанг не зрадив, – закінчив осяяний Рейневан. – Групу могли розкрити, її членів могли схопити й перевербувати. Якщо зв’язковий, який шукає контакту, провалиться… Тобто якщо я провалюся, якщо мене впіймають і стратять, зраду буде доведено. Я маю рацію?
– Маєш. І що ти тепер скажеш на мою пораду? Поставишся до неї серйозно і даси драла, поки цілий?
– Ні.
– Тебе підставляють під удар. А ти дозволяєш себе підставити. Наче останній йолоп.
– Важливою є справа, – сказав після тривалої мовчанки Рейневан, а голос його був урочистий, як у єпископа на день Тіла Господнього.
– Що?
– Найважливішою є наша справа, – повторив він, а його голос був твердий, як могильний камінь. – Коли йдеться про добро справи, індивіди значення не мають. Якщо завдяки цьому велика справа Чаші має просунутися на крок до перемоги, якщо це має бути камінь у фундамент нашого остаточного тріумфу… То я готовий пожертвувати собою.
– Давно вже, – сказав мамун, який, як виявилося, зовсім не спав, – давно вже я не чув нічого настільки ж дурного.
* * *
А татусько мій був хурман,
Весь зарібок ніс до курви.
А я кращу вдачу маю:
Що зароблю – пропиваю!
Мешканці села Мечники понуро дивилися на трьох їздців, які похитувалися в сідлах. Той, котрий співав, акомпануючи собі на лютні, носив червону шапку з рогами, з-під неї визирало сиве і неохайне волосся. Одним із його супутників був симпатичний молодик, другим – несимпатичний карлик в тісному каптурі. Карлик був, як виглядало, найбільш п’яним з усіх трьох. Він мало не падав з коня, ревів басом, свистів на пальцях, чіплявся до дівчат. Мужики мали розлючені міни, але не підходили, бійки не починали. Той, що був у червоній шапці, мав на поясі корд і виглядав серйозно. Несимпатичний карлик поплескував по підвішеній на луці сідла несимпатичній палиці, товстіший кінець якої був солідно обкутий залізом і мав залізного-таки шпичака. Мужики не могли знати, що ця палка – це славетний фламандський гудендаг, зброя, з якою французькі лицарі дуже дошкульно колись познайомилися під Куртре, під Роозебеке, під Касселем та в інших битвах і сутичках. Але мужикам було досить і самого вигляду.
* * *
– Не так голосно, панове, – гикнув симпатичний молодик. – Не так голосно. Треба пам’ятати про засади конспірації.
– Конспірації-срації, – прокоментував нетверезим басом карлик у каптурі. – Їдьмо! Гей, Раабе! І де ж той твій начебто знаменитий трактир? Їдемо та й їдемо, а в горлі пересихає!
– Ще якусь гону, – захитався в сідлі сивий у рогатій шапці. – Ще гону… Або зо дві гони… У дорогу! Піджени-но коня, Рейнмаре з Беляви!
– Тибальде… Nomina sunt odiosa[190]190
Nomina sunt odiosa – імена небажані (лат.), тобто “імен краще не називати”.
[Закрыть]… Конспірація…
– Ет!
Моя мамця була праля,
Та не прала.
Що хто виправ і повісив,
Забирала…
Карлик у каптурі протяжно зригнув.
– У дорогу! – заревів він басом, поплескуючи підвішений біля сідла гудендаг. – У дорогу, панове шляхта! А ви чого витріщилися, сільські телепні? Хами? Свинопаси?
Мешканці поселення Граувайде дивилися похмуро.
* * *
Коли настала пора, яку називають intempesta[191]191
Найглибша ніч, коли завмирає життя (лат.).
[Закрыть], а монастирське село Гдземєж окутала і взяла в безроздільне володарювання непроникна й чорна темрява, до слабо освітленого постоялого двору “Під дзвінком” підкралися двоє людей. Обидва були вбрані в чорні куртки, облягаючі, але такі, що не сковували рухів. Голови й обличчя обох були закутані в чорні хустки.
Вони обійшли трактир, знайшли на задвірку вхід до кухні, безшумно пробралися досередини. Сховавшись у темряві під сходами, дослухалися до нетвердих голосів, які все ще, незважаючи на пізню годину, долинали з кімнати для гостей на другому поверсі.
“П’яні в дим”, – жестами дав знати один із вбраних у чорне другому. “Тим краще, – відповів другий, також користуючись умовною абеткою знаків. – Я чую тільки два голоси.”
Перший якийсь час прислухався. “Трубадур і карлик, – просигналив він. – Наша взяла. П’янющий провокатор спить у кімнаті поруч. До роботи!”
Вони обережно піднялися сходами. Тепер вони виразно чули голоси співрозмовників, а головно один голос, не надто виразний монолог басом. З кімнатки поруч долинало розмірене і голосне хропіння. У руках вбраних у чорне чоловіків з’явилася зброя. Перший видобув лицарську мізерикордію. Другий швидким рухом розкрив наваху – складаний ніж з вузьким і гострим як бритва клинком, улюблену зброю андалузьких циган.
За поданим знаком вони увірвалися в кімнатку, обидва тигрячими стрибками скочили на лежанку, причавили і придушили периною людину, яка там спала. Обидва одночасно встромили ножі. Обидва одночасно зрозуміли, що їх обдурено.
Але було вже пізно.
Перший дістав гудендагом у потилицю і звалився, як дерево під сокирою лісоруба. Другого повалив удар точеної ніжки стола, завданий не знати звідки. Обидва впали, але все ще були притомні, звивалися на підлозі, як черв’яки, дряпали дошки. Доти, доки удари гудендага не повибивали цього з їхніх голів.
– Обережно, Малевольт, – почули вони, перш ніж провалилися в ніщо. – Не повбивай їх.
– Нема чого боятися! Ще тільки разочок лупну, і фертик.
* * *
Один зі зв’язаних мав волосся світле, як солома, такі самі брови і вії, таку саму щетину на широкому і виступаючому підборідді. Другий, старший, сильно лисів. Жоден не озвався ні словом, не видав ні звуку. Вони сиділи, зв’язані, спершись спиною на стіну, і тупо дивилися прямо перед собою. Їхні обличчя були мертві, застиглі, без сліду емоції. Вони мусили би бути хоч трохи здивовані, ошелешені – от хоч би й тим, що, попри звуки п’янки, жоден з їхніх переможців не є нетверезим. Тим, що звуки долинали з місця, в якому нікого не було, тим, що на них чекали, що вони потрапили в детально обдуману й налаштовану пастку. Вони мали би бути здивовані. Може, й були. Але не виявляли цього. Тільки часом мигтіння свічки змушувало їхні мертві очі оживати. Але це була тільки ілюзія.
Рейневан сидів на лежанці, дивився і мовчав. Мамун ховався в кутку, спираючись на гудендаг. Тибальд Раабе бавився навахою, розкриваючи і закриваючи її.
– Я тебе знаю, – голіард перший порушив затяжну мовчанку, показавши ножем на лисіючого. – Тебе звати Якуб Ольбрам. Ти орендуєш у генриківських цистерціанців млин під Лагевниками. Цікаво, тебе всі вважали стукачем, який доносить абатові. Це що було – прикриття? Бо, як бачу, ти не тільки доносити вмієш. Перед потаємним убивством також не зупиняєшся.
Лисіючий індивід не відреагував. Він навіть не подивився на того, хто говорить, здавалося, взагалі не почув його слів. Тибальд Раабе з тріском розкрив наваху і залишив її розкритою.
– Тут неподалік є озерце, обернувся він до Рейневана. – Там па дні намулу на сажень. Ніхто ніколи їх не знайде.
– Про свою місію можеш забути, – серйозно додав він. – Ти знайшов Фогельзанг. От тільки це вже не Фогельзанг. Це шайка злодюг, готових убивати, захищаючи свою злодійську здобич. Не розумієш? Групі було передано величезні кошти. Величезні гроші на організацію сіток і диверсійних груп, на підготування “спеціальних операцій”. Вони ці гроші присвоїли, розтратили їх. Вони знають, що на них чекає, коли це розкриється, а Флютик їх знайде, тому так уникали контакту. Тепер впали в паніку, стали небезпечними. Це вони, ніхто інший, вчинили замах на тебе в Цепловодах. Тому раджу: ніякого жалю. Камінь на шию – і в ставок.
На обличчях обох зв’язаних не з’явилася навіть тінь емоції, у мертвих очах не показався навіть слід життя. Рейневан встав, вийняв з руки голіарда наваху.
– Хто стріляв у мене з арбалета в Цепловодах? Хто вбив ченців? Ви?
Ані сліду реакції. Рейневан нахилився, розрізав пута. Спочатку одному, потім другому. Кинув їм ніж під ноги.
– Ви вільні, – сухо заявив він. – Можете йти.
– Ти робиш помилку, – сказав Тибальд Раабе.
– Дуже дурну, – додав з кутка мамун.
– Я, – Рейневан ніби їх і не чув, – Рейнмар з Беляви. Брат добре вам колись відомого Петера з Беляви. Я служу тій самій справі, якій колись служив Петер. Мешкаю тут, “Під срібним дзвінком”. Я мешкатиму тут цілий тиждень. Якщо тут з’явиться Інквізиція або люди єпископа, інформація про це потрапить у Чехію. Якщо якось уночі я загину від рук таємних убивць, інформація про це потрапить у Чехію. Прокоп знатиме, що на Фогельзанг не можна розраховувати, бо Фогельзангу вже нема.
– Якщо ж, – продовжив він, помовчавши, – те, що говорить Тибальд, – правда, то постарайтеся добре використати ці сім днів. Перш ніж мине тиждень, я не пошлю до Чехії ніяких звісток. Вам цього має вистачити, за такий час можна далеко заїхати. Неплах однаково вас знайде, рано чи пізно, але це вже справа його і ваша. Мене це не цікавить. А тепер забирайтеся звідси.
Звільнені дивилися на нього, але так, ніби дивилися на предмет, на річ, до того ж цілком їм байдужу. Їхні очі були мертві й порожні. Вони не промовили ні слова, не видали ні звуку. Просто вийшли.
Довго панувала мовчанка.
– Поглянь-но лише на нього, Раабе, – порушив тишу Йон Малевольт. – Цікаво, він же зовсім не схожий на ідіота. Наскільки оманливою буває зовнішність.
– Коли в гуситів уже буде свій папа, – додав Тибальд Раабе, – він муситиме оголосити тебе святим, Рейнмаре. Якщо він цього не зробить, то виявиться невдячним поцом.
* * *
Рейневан мешкав “Під срібним дзвінком” упродовж тижня. Удень він сидів з арбалетом на колінах, а вночі дрімав з ножем під подушкою. Він був сам: Тибальд Раабе і мамун Малеволт виїхали і сховалися. “Надто великий ризик, – пояснювали вони. – Коли щось станеться, краще бути подалі”. Однак нічого не сталося. Ніхто не прибув, щоб заарештувати або вбити Рейневана. Шанси стати мучеником танули із кожним днем.
Двадцятого листопада з’явився Тибальд Раабе. З новинами й чутками. Якуб Ольбрам з-під Лагевників зник. Пропав, наче у воду канув. Очевидно, він добре використав наданий йому Рейневан ом тиждень зволікання.
– Протягом семи днів, – заявив голіард, – можна добратися до Любека, а звідти кораблем хоч би й на кінець світу. Коротше кажучи: Фогельзангу нема, про Фогельзанг можна забути, на Фогельзангу можна покласти хрест. Треба донести про це Прокопові. Негайно. Більше нема на що чекати.
– Щоб бути цілком упевненими, почекаймо все-таки, – попросив Рейневан. – Ще тиждень. А краще – півтора…
* * *
Однак сам Рейневан уже втратив надію, настільки, що перестав просиджувати “Під дзвінком” і вбивати нудьгу читанням “Horologium sapientiae” Генріха Сузо – твору, що його залишив у трактирі один бакалавр, який не міг розплатитися за їжу та напої інакше. Вранці він сідлав коня і від’їжджав. Досить часто поглядав у бік Бжега. У бік села Шенау, маєтку чашника Бертольда Апольди. Зелена Дама стверджувала, що Ніколетти в Шенау нема, але може б то самому перевірити?
Тибальд, який заїжджав до Гдзємежа дедалі частіше, досить легко його розкусив і розшифрував. Він не дав збути себе відмовками, примусив Рейневана звіритися. Вислухавши, спохмурнів.
– Такі речі, – заявив він, – погано закінчуються. Ти ледве виплутався з афери з однією дівкою, ледве чудом вислизнув з лап Біберштайна, і вже прешся в наступну халепу. Це може тобі дорого коштувати, паничу. Чашник Апольда не дасть собі плюнути в кашу, а єпископ і Грелленорт теж уміють додати два до двох, під Шенау на тебе вже можуть чигати. Може чигати Ян Зембицький. Бо про тебе вже багато говорять у Шльонську.
– Багато говорять? Як це?
– Чутки ходять, – відповів голіард. – Не виключено, що хтось навмисне їх розпускає. У Зембицях князь Ян подвоїв охорону, придворний астролог начебто попередив його про можливий замах. У місті прямо говорять про якогось месника, про помсту за Аделю. Широко коментують таємні вбивства, скоєні в Цепловодах. Луною повертається справа нападу на збирача податків. Різні дивні люди з’являються і ставлять різні дивні запитання.
– Одним словом, – підсумував Тибальд Раабе, – від ескапад по Шльонську розумніше буде відмовитися. Особливо ж у бік Шенау. Фогельзангу нема, але в тебе, Рейнмаре, все ще є у Шльонську завдання, яке ти повинен виконати. Перед Wynachten можеш очікувати посланця від Флютика. Будуть важливі справи, які треба буде вирішити, краще, щоб ти їх не завалив. А якщо завалиш і розкриється, що це сталося через твої зальоти і залицяння, відповіси головою. А голови шкода.
Тибальд виїхав. А Рейневан, який іще досі не прийняв остаточного рішення, тепер почав безперервно думати про Ніколетту.
* * *
Двадцять восьмого листопада з’явився в Гдзємежі Йон Малевольт, мамун-анархіст. З досить несподіваною пропозицією. У навколишніх борах, заявив він, багатозначно підморгуючи та облизуючись, мешкають дві лісові відьми, молоді, кругленькі та симпатичні, які мають великі потреби і зневажають моногамію. А до того ж готують прекрасний бігос[192]192
Польська народна страва з тушкованої капусти з різними видами копченого м’яса.
[Закрыть]. Він, Малевольт, саме вибирається до відьом зі світським візитом, а вдвох, як-то кажуть, завжди веселіше. Побачивши, що Рейневан зітхає, вагається і взагалі щось крутить, мамун замовив пляшечку потрійного меду й став його випитувати.
– Значить, ти закоханий, – підсумував він те, про що дізнався, длубаючись нігтем у зубах. – Обожнюєш, тужно стогнеш і всихаєш, до того ж цілком непродуктивно. Річ ніби й не нова, особливо у вас, людей, вам це, здається, навіть подобається, а ваші поети, як виглядає, двох рим без чогось подібного не годні зліпити. Але ж ти – Толедо, брате. Для чого, запитую я тебе, існує любовна магія? Для чого існує philia?
– Було би принизливо і для мене, і для неї, якби я намагався схилити її до себе за допомогою philia.
– Важливий результат, юначе, результат! Це, врешті-решт, питання статевого потягу, який заспокоюють зазвичай у той спосіб, що, вибач за прості слова, вставляють те, що треба, в те, що треба. Не кривися! Іншого способу нема, Природа не передбачила. Ну, але якщо ти такий праведний, такий preux chevalier[193]193
Доблесний лицар (фр.).
[Закрыть], то я не наполягаю. Приверни її до себе класичним способом. Начаруй взимку квіти, дюжину троянд, придбай у містечку двадцять тістечок з лакрицею – і гайда в зальоти.
– Штука в тому, що… Що я, перш за все, навіть не знаю, де її шукати.
– Тю! – мамун стукнув себе в коліно. – Та цю проблему ми вирішимо на раз-два! Знайти кохану особу? Дурничка. Знадобиться тільки трішечки магії. Вставай, ходімо.
– Я до відьом не поїду.
– Тобі ж гірше, і чорт з тобою. А я поїду, поїм бігосу… Гм-м… А найважливіше – привезу компоненти для заклинання… Я скоро повернуся, візьмемося до діла. Щоб не витрачати часу, накресли тут на підлозі Схеву.
– Тобто Четверту Пентаграму Венери?
– Бачу, ти тямиш у справі. інскрипції також знаєш?
– Елогім і Ель Гебіль гебрейським письмом, Схії, Елі, Аїб абеткою малахімів.
– Браво. Добре, я поїхав. Чекай мене… Що у нас сьогодні за день?
– Двадцять восьме листопада. П’ятниця перед першою неділею адвенту.
– От у неділю мене і чекай.
* * *
Мамун дотримав слова й терміну. Тридцятого листопада, у першу неділю адвенту, з’явився, причому з самого ранку. Він відразу взявся до діла. Критично оглянув накреслену Рейневаном пентаграму, перевірив інскрипції, кивком дав знати, що все, на його погляд, правильно. Поставив і запалив у кутах свічки з червоного воску, витрусив із торби компоненти, переважно пучки трав. Прикріпив на тринозі малесеньку залізну мисочку.
– Я думав, – не витримав Рейневан, – що ти скористаєшся магією Старшого Народу. Вашою власною.
– Я скористаюся нею.
– Але ж Четверта пентаграма Венери – це канон магії людей.
– А звідки, як ти думаєш, – випростався Малевольт, – люди взяли свої магічні канони? Винайшли їх?
– А проте…
– А проте, – перебив мамун, насипаючи в мисочку сіль, трави і порошки, – ми поєднаємо те, що треба, з тим, що треба. Людські Таємні Знання мені також відомі. Я навчався.
– Де? Як?
– У Болонії і в Павії. А як? Нормально. А ти що думав? Ага, розумію. Мій вигляд. Тебе це дивує, га? Ну, то я тобі скажу: хто дуже хоче, той доскоче. Головне – мислити позитивно.
– Дочекаємося ще й того, – зітхнув Рейневан, – що в університети почнуть приймати дівчат…
– Тут ти дрібку перебільшуєш, – кисло оцінив мамун. – Дівчат в універах ми не дочекаємося, хоч би й сто років чекали. А шкода, щиро кажучи. Але баста, досить фантазувати, берімося до конкретних речей… До біса… Десь подівся мій флакончик із кров’ю… О, знайшовся.
– Кров? Малевольте? Чорна магія? Навіщо?
– Для захисту. Перш ніж почнемо Схеву, треба захиститися.
– Від чого?
– А як по-твоєму? Від загрози!
– Якої?
– Входячи в астрал і торкаючись ефіру, – терпляче, як дитині, пояснив мамун, – ми ризикуємо. Відкриваємося. Стаємо легкою ціллю для malocchio, лихого ока. Не можна входити в астрал без підстрахування. Я навчився цього в Ломбардії, в дівчат зі Стрегерії. Починаймо, шкода часу. Повторюй за мною.
На сході Самаель, Габріель, Віонарай,
На заході Анаель, Бурхат, Суцератос.
З півночі Аіель, Аквіель, Масагаріель,
З півдня Харсіель, Уріель, Нароміель…
Полум’я свічок пульсувало. Прискав червоний віск.
* * *
Про те, що сховано в катакомбах під костелом Святого Матвія, не знав ніхто, навіть найстарші та найбільш бувалі мешканці Вроцлава. Про те, що знаходиться за якихось пару сажнів під підлогою нефу, не знали навіть хрестоносці з Червоною Зіркою, яким належав цей костел і які щодня по цій підлозі ступали. Якщо точніше: з-поміж хрестоносців секрет знали тільки двоє. Двоє з групи семи госпітальєрів, які служили Стінолазові та були його інформаторами. Ці двоє втаємничених знали прихований вхід, знали магічний пароль, за яким цей вхід відкривався. Обидва, будучи адептами таємних знань, знали і Таїни. Їхнім завданням було підтримувати occultum у порядку й асистувати Стінолазові – як аколіти[194]194
Аколіт (з гр. akoluthos – супроводжуючий) – помічник; також клірик, який отримав останні з т, зв. нижчих свячень.
[Закрыть] – під час вівісекцій, некромантських дослідів та демонічних кон’юрацій.
Сьогодні Стінолазові асистував тільки один. Другий хворів. Або симулював, щоби не мусити асистувати.
Крипту заливало мертвотне світло кільканадцяти свічок і мерехтливе інфернальне палахкотіння вугілля, яке горіло на великій тринозі. Стінолаз, у чорних шатах з каптуром, стояв перед обкладеним книгами пюпітром, перегортаючи сторінки “Некрономікона” Абдула Альхазреда. Поруч лежали інші, не менш відомі та потужні магічні гримуари: “Ars Notoria”, “Lemegeton”, “Arbatel”, “Picatrix”, а також “Liber Juratus” авторства Гонорія Фіванця, книга сумнозвісна і така небезпечна, що мало хто наважувався використовувати вміщені в ній заклинання та формули.
На блоці граніту, що займав середину приміщення, великому і пласкому, як катафалк, лежав кістяк. Властиво, це був навіть не кістяк, а тільки складені у відповідну форму окремі кості людського скелета: череп, лопатки, ребра, таз, плечові, променеві, стегнові і гомілкові кості. Скелет був неповний, бракувало багатьох дрібних кісток стіп, зап’ястя і пальців, кількох шийних і поперекових хребців, десь загубилася права ключиця. Усі кості були чорні, деякі – сильно обвуглені. Госпітальєр, який асистував як аколіт, знав, що рештки належали одному францисканцю, п’ять років тому спаленому живцем за єресь та чари. Госпітальєр особисто вигрібав з попелу, збирав, упорядковував та складав кості, власноручно, щоби знайти найменші з них, просіював холодний попіл багаття крізь сито.
Стінолас відійшов від пюпітра, став над мармуровим столом, над розгорнутим сувоєм чистого пергаменту. Підтягнувши рукави чорних шат, підняв руки. У правій руці він тримав чарівну паличку, виготовлену з тисової гілки.
– Veritas lux via, – почав він спокійно, просто-таки покірно схилений над пергаментом, – et vita omnium creaturarum, vivifica me. Yecologos, Matharihon, Secromagnol, Secromehal. Veritas lux via, vivifica me.
Можна було би заприсягнутися, що над криптою пролетів вихор. Полум’я свічок замиготіло, раптом бухнув вогонь на тринозі. Тіні на стінах і на склепінні набрали фантастичних форм. Стінолаз випростався, різким рухом розпростер руки.
– Conjuro et confirmo super vos, Belethol et Corphandonos, et vos Heortahonos et Hacaphagon, in nominee Adonay, Adonay, Adonay, Eie, Eie, Eie, Ya, Ya, qui apparuis monte Sinai, cum glorificatione Regis Adonay, Saday, Zebaoth, Anathay, Ya, Ya, Ya, Marinata, Abim, Jeia, per nomen stellae, quae est Mars, et per quae est Saturnus, et per quae est Luciferus, et per nomina omnia praedicta, super vos conjuro, Rubiphaton, Simulaton, Usor, Dilapidator, Dentor, Divorator, Seductor, Seminator, ut pro me labores!
Вогонь вистрілював вибухами, тіні танцювали. На чистому й незайманому досі пергаменті раптом почали появлятися ієрогліфи, символи, сиглі та знаки. Спочатку вони були бліді, але швидко чорніли.
– Helos, Resiphaga, Iozihon, – рецитував Стінолаз, повторюючи рухами чарівної палички фігури, які з’являлися. – Ythetendyn, Thahonos, Micemya. Nelos, Behebos, Belhores. Et diabolus stet a dextris.
Госпітальєр задрижав. Він упізнавав жести та формули. Настільки, щоб могти вгадати, що метр Грелленорт накладає на когось страшне закляття, чари, здатні на відстані вразити вибрану особу слабкістю, хворобою, паралічем, навіть смертю. Однак не було часу ні на переляк, ні на те, щоби проаналізувати, кого ж саме метр вибрав собі за жертву. Стінолаз нетерплячим жестом простягнув руку. Аколіт швидко витягнув з дерев’яної клітки і подав йому білу голубку.
Стінолаз лагідним доторком заспокоїв птаху, яка тріпотіла. І різким рухом відірвав їй голову. Стискаючи в долонях, вичавлював, немов лимон, просто на occultum, кров бризкала і виписувала на пергаменті заплутані узори.
– Alon, Pion, Dhon, Mibizimi! Et diabulus stet a dextris!
Наступну голубку Стінолаз розірвав, тримаючи її за крило та за ніжку. Іще трьом повідривав голови зубами.
– Shaddai El Chai! Et diabulus stet a dextris!
“Потрібен час, – думав аколіт, – щоб ці чари дійшли туди, куди їх посилають. Але коли вже дійдуть, то людині, яка є ціллю, настане кінець”/
Пір’я і пух кружляли по крипті, згорали у полум’я, з теплим! повітрям піднімалися під склепіння. Стінолаз виплюнув пір’їнки, які поприлипали до замазаних кров’ю губів, поклав чарівну паличку на мокрому від крові пергаменті.
– Rtsa-brgyud-blama-gsum-gyaaaal! – завив він. – Biab-kaa-sngags-ting-adsin-rgiaaai! Покажи мені його! Знайди його! Убий його!
На очах враженого аколіта, якому, як-не-як, уже чимало довелося бачити, обвуглений кістяк на катафалку почало оточувати червонувате сяйво. Сяйво швидко згущувалося, набирало форми, ставало дедалі більш матеріальним, швидко зодягаючи скелет у світляне тіло. Кармінові вени й артерії з вогню почали звиватися і спірально оплітати обсмалені кості.
– N’ghaa, n’n’ghai-ghaaai! Ia! Ia! Знайди його і вбий його!
Кістяк здригнувся. Ворухнувся. Кості дряпнули граніт катафалку. Клацнув обвугленими зубами чорний череп.
– Shoggog, phthaghn! Ia! Ia!! Y-hah, y-hah! Y-nyah!
* * *
– Шева! Арадія! – Малевольт сипнув на вугілля жменю порошку, судячи з запаху, суміші сушеного полину і соснової глиці.
У вогонь, який бухнув, вилив із флакончика кров.
– Арадія! Regina delie streghe! Нехай затьмариться зір того, хто на мене чигає. Нехай страх його охопить. Fiat, fiat, fiat.
– Ея! – мамун вилив на гаряче вугілля три краплі оливи, клацнув пальцями. – Шева! Ея!
Con tre gocciole d’olio,
Оливи краплями трьома
Заклинаю тебе, згинь, згори, malocchio,
Пропади Арадії міццю.
Se la Pellegrina adorerai
Tutto tu otterai!
Полум’я свічок зненацька вистрелило вгору.
* * *
Свічки згасли моментально, наповнивши крипту смородом кіптяви. Вогонь на тринозі втік углиб жару, зачаєний у глибині, тільки тлів. Кістяк на гранітному катафалку з тріскотом розпався на сто чорних, обвуглених кісток і кісточок.
А покритий некромантськими ієрогліфами, залитий кров’ю і обліплений пухом голубок пергамент на пюпітрі раптом запалав живим вогнем, скрутився, почорнів. І розсипався.
