Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 36 страниц)
Він присів. Одному пораненому затиснув розірвану стрілою шийну артерію. Поруч катався і завивав другий, якому куля з гандканони відірвала ногу нижче коліна. Третій звивався, з його живота цебеніла кров. Четвертий тільки здригався.
– Вставай, Рейневане! Уперед, під дзвіницю!
Він не послухався, зайнятий кровотечею, яку марно намагався зупинити. Коли поранений викашляв кров і помер, зайнявся тим, якому відірвало ногу. Дер сорочку на смужки, перев’язував, прочищав. Поранений вив.
З палаючого будинку вибіг чоловік з дротиком, за ним – підліток у надпаленому одязі, який ніс песика. Чоловікові негайно розтовкли голову ціпом. Підлітка вістрям списа пришпилили до дверей. Наскрізь, разом з песиком. Підліток повис на списі, песик смикався, скімлив, молотив повітря передніми лапами.
Рейневан перев’язував. Під затягнутим димами костелом, який зяяв вогнем, клубилися атакуючі. З дзвіниці далі стріляли, кулі та стріли свистіли в повітрі.
– Гир на ни-и-и-их!
З бічної вулички, женучи перед собою і кладучи трупом хойнувчан, які в паніці втікали, вилетіли Сирітки, осмалені, чорні, як чорти. Шарлей шарпнув Рейневана за плече. Той залишив перев’язаного, побіг, перескакуючи трупи. Однак на ринку, під костелом, бій уже було закінчено. Захисників дзвіниці – серед них чимало жінок і дітей – витягай з будинку, зігнали під мур. Там був Ярослав з Буковини, який роздавав накази. Звуки різанини, що долітали з південного боку міста, заглушали його голос, але жест, який він зробив, сумнівів не залишав. Бранців зігнали в купу, притиснули до муру. Витягали з купи по одному, по двоє. Кидали на коліна. І вбивали. Кров текла ручаями, пливла пінною рікою, виполіскуючи зі стічних канав січку та гній.
– Змилуйтеся! Лю-у-уди! – завила кинута на коліна міщанка в бурій спідниці. – За що? Чому? Ради Бога живо…
Удар палиці розтрощив її голову, як яблуко. Вона впала, не застогнавши.
– За те, що Я кликав, і ніхто відповіді не давав, – пояснив Прокоп Голий, який стояв поруч. – Говорив Я, й не чули ви. Чинили лихе в Моїх очах і вибрали те, чого Я не жадав![277]277
Книга пророка Ісаї, 66; 4.
[Закрыть] Тому призначаю вас під меч; усі загинете в різні.
– Браття! Божі воїни! – заволав Краловець. – Не давати пардону! Нікого не щадити, всіх під ніж! Різати! А місто спалити! Спалити до голої землі! Нехай сто років тут навіть пирій не виросте!
Вогонь з гудінням вистрелив понад дахами Хойнува. А лементи тих, кого вбивали, здійнявся ще вище. Високо понад клуби диму.
* * *
– Спаливши Хойнув, – переповідав далі чернець, – і вимордувавши всіх мешканців, гусити знову повернули, згожелецьким трактом пішли на Болеславець. Почувши звістку, що надходять, люди повтікали в ліси, власними руками підпаливши місто.
– Ісусе Христе… – вроцлавський торговець перехрестився, але тут же його обличчя просвітліло. – Гм! Якщо Прокоп пішов на Болеславець, згожелецьким трактом, значить, залишить нас у спокої! Йде на Лужицю!
– Марна надія, – заперечив мінорит серед зітхань зібраних. – Прокоп з-під Болеславця знову повернув на Шльонськ. Ударив на Любін.
– Христе, будь милосердний, – прозвучали голоси. – Gott erbarme…
– Ще вчора, – чернець склав руки, – Любін тримався. Підгороддя стояло у вогні, палало й саме місто, бо нападники метали на дахи вогнисті ядра, але боронилося мужньо, відбивало штурми. Звістки з Хойнува мусили дійти, знають любіняни, що їх чекає, якщо піддадуться. То й тримаються.
– Рів там глибокий, – буркнув старший солдат, – мури в сім ліктів висотою, башт понад десяток… Втримаються. Якщо дух у них не впаде, втримаються.
– Дав би Бог.
* * *
Еленча дрижала і зойкала крізь сон.
* * *
Дзержка, попри посилені старання, все-таки не змогла не задрімати, зі сну її вирвало шарпання. Тим, хто шарпнув, виявився її власний підлеглий і працівник, Собек Снорбейн. Снорбейн командував групою конюхів, які з наказу Дзержки об’їжджали дороги та бездоріжжя в пошуках загублених і безхазяйних коней, особливо породистих жеребців та лицарських дестр’є, доброго розплідного матеріалу для скалецького табуна. Еленчі, яка, слухаючи накази Сторбейнові, робила великі очі та мимовільні міни, Дзержка настільки ж коротко, наскільки дохідливо пояснила, що марнувати вигоду – гріх, безкорислива великодушність добра, але по вихідних днях, а взагалі-то коней буде повернено, якщо власник знайдеться й зуміє довести свої права. Еленча не ставила запитань. Тим паче, що невдовзі після цього Дзержка організувала табір для біженців, присвячуючи йому без лишку як святкові дні, так і робочі.
– Пані, – Собек Снорбейн нахилився до вуха торговки кіньми. – Недобре. Ідуть чехи. Спалили передмістя Сьцінави. Горять і Проховиці. Гусити йдуть на Вроцлав… Значиться, сюдою пройдуть…
Дзержка де Вірсінг негайно прийшла до тями. Пружно встала.
– Сідлай наших коней, Собеку. Еленчо, вставай.
– Що?
– Вставай. Я йду на хвильку до ченців, як повернуся, ти маєш бути готова. Утікаємо звідси. Гусити йдуть.
– А конче аж так спішити? Звідси до Проховиць…
– Я знаю, скільки звідси до Проховиць, – урвала Дзержка. – А спішити конче. Гуситський роз’їзд, повір мені, може з’явитися тут кожної миті. Деякі з чехів…
Вона обірвала, подивилася на Снорбейна.
– Деякі з них, – буркнула вона, – їздять на холерно добрих конях.
* * *
– Ісусе, – зітхнув Ян Краловець. – Серед моря це місто стоїть, чи як?
– Це Одра та її рукав, – показав на широко розлиті води Урбан Горн. – А це – Олава, вона оточує місто з півдня.
– І непогане захищає підступ, – оцінив Їра з Ржечиці. – Можна сказати, стін і не треба.
– Але вони є, – промовив Блажей з Кралуп. – Причому могутні. Башт теж не бракує… А що вже дзвіниць! Майже як у Празі!
– Отой перший, – показав, хвалячись знанням, Горн, – це Святий Миколай на Щепіні, а онде – Миколайська брама. Отой великий костел з високою дзвіницею – це фара Святої Ельжбети. А другий, не менш показний, – теж фарний, Марії Магдалини. Ота вежа – це ратуша. А отой костел…
– Це Свята Дорота, – безпристрасно продовжив за нього Прокоп Голий, який, видно, не гірше знав Вроцлав. – А там, на острові П’ясек, храм Діви Марії. За П’ясеком є Острів Тумський, на ньому колегіата Святого Хреста, поруч кафедральний собор, який досі будується. Ген далеко… Олбін, великий монастир премонстрантів. А оно – Свята Катажина й домініканський святий Войцех. Задоволені? Вже все знаєте? Чудово, бо зблизька вроцлавських костелів не роздивитесь. Принаймні не цього разу.
– Це зрозуміло, – кивнув головою Ян Товачовський з Цімбурка. – Було би безумством ударити на місто.
– Чоловіче маловірний! – скривився і сплюнув Прокупек. – Якби Єгошуя думав так, як ти, Єрихон стояв би понині! Це сила Божа руйнує стіни…
– Облиште Бога, – спокійно перебив Добко Пухала. – Єрихон чи не Єрихон, штурмувати зараз Вроцлав міг би тільки той, хто зовсім позбавлений розуму.
Гуситські воєначальники забурчали. У більшості вони погоджувалися з думками моравця і поляка. Однак блиски в очах Краловця, Яна Блега й Отіка з Ложі свідчили, що якби що, то вони б радо спробували.
– Однак ми прийшли, – Прокоп, як завжди, не проґавив блисків, – досить здалеку під це гніздо антихриста. За нами такий далекий і важкий шлях, що було би гріхом не дати антихристові релігійного повчання.
Перед ними, під пагорбом, текла в неглибокій долині ріка Шленза, широко й по-весняному розлита на луни, по яких бродили бузьки. Березини вже зеленіли красивою, свіжою весняною зеленню. Густо покрилася цвітом черемха. На лугах цвіли калюжниці й жовтеці, жовтіли цілі килими кульбаб. Рейневан оглянувся. Головні сили Табора й Сиріток переходили Бистшицю захопленим мостом у Лешниці, біля митної палати, яка вже догорала.
– Ми дамо, – продовжив Прокоп, – вроцлав’янам і єпископу-антихристу показовий урок. Оте сільце, під пагорбом, як називається?
– Жерники, добрий пане, – поспішив пояснити один з послужливих селян-провідників. – А отамка Мухобур…
– Спалити обидва. Займися цим, брате Пухало. О, а там я бачу млин… Там другий. Там село… І там село… А там що? Костелик? Брате Салаво!
– Слухаю, брате Прокопе!
Не минуло й години, як у небо здійнялися вогні й дими, а свіже травневе повітря стало задушливим від смороду горілого.
* * *
Ta vojna pĕši, ta mĕ netĕši,
Tĕšila by mĕ má nejmilejši…
У репертуарі похідних пісень армії Прокопа почали помітно переважати дедалі сумніші тексти. Втомленість війною все виразніше давалася взнаки. Залишивши за спиною Вроцлав, вони йшли на південь, маючи праворуч Шленжу, яка раптово і грізно виростала з плаского ландшафту. Вершечок гори, хоч зовсім не небосяжний, як завжди, тонув у розтягнутих хмарах – це виглядало так, ніби хмари, що пливли небом, чіплялися за вершину і залишалися на ній, упіймані й заякорені.
Вони марширували на Стшелін і Зембиці, досить швидко, трохи, навіть, грабували. Щиро кажучи, вже мало що лишалося грабувати. Ян Колда з Жампаха, якого залишили з залогою у шленжанському анклаві, не сидів без діла в замку, часто виїжджав, плюндрував усе, що можна було сплюндрувати, і палив усе, що займалося. Ксьондзи та ченці, що теліпалися там і сям на придорожніх деревах, швидше за все, теж мали бути записані на рахунок Колди, хоча не можна було виключити й ініціатив знизу місцевої сільської громади, яка часто користалася нагодою, щоб розрахуватися з плебаном або монастирем за давні образи. Рейневан тремтів від страху за Білий Костел, покладав надію на угоду, укладену з патриціатом Стшеліна і князем Олави. І на густі ліси, що ховали монастир.
Вигляд Зембиць, що викликав спогад по Аделю та князя Яна, подіяв на нього, як червона плахта на бика. Він спробував порозмовляти з Прокопом, сподіваючись переконати його порушити угоду з Яном і напасти на місто. Прокоп не хотів слухати.
Усе, чого він досяг, – це дозволу приєднатися до кінноти Добка Пухали, яка непокоїла околицю вилазками. Прокоп не заперечував. Йому Рейневан уже не був потрібен. А Рейневан зганяв злість, палячи разом з поляками села й фільварки під Зембицями.
П’ятого травня, наступного дня після святого Флоріана, до гуситського табору приїхало дивне посольство. Кілька багато вбраних городян, кілька духовних осіб високого рангу, кілька лицарів, зокрема, судячи з гербів, Цедліц, Рейхенбах і Больц, до того ж якийсь польський Топорчик. Усе це товариство протягом кількох нічних годин вело секретні переговори з Прокопом, Ярославом з Буковини і Краловцем у єдиному вцілілому будинку фільварку цистерціанців. Коли на світанку Прокоп давав наказ виступати, усе з’ясувалося. Було укладено наступні угоди. Після Яна Зембицького, Бернарда Немодлінського та Людвіга Олавського свої маєтки вирішили рятувати договорами Гелена Ратиборська, Пшемко Опавський, Казко Освенцимський і Болько Цешинський.
Ці переговори зі шльонськими князями посилили серед війська плітку, що це кінець рейду, що настав час повертатися. Ходили чутки, що похід на Нису, який наказав Прокоп, буде продовжено до Опави, а звідти військо рушить прямісінько на Мораву, на Одри.
– Може бути, – підтвердив чутку Добко Пухала, коли його запитали, – що на Зелені Свята вже будемо вдома.
– У такому разі, – додав він, підморгнувши Рейневанові, – варто було би ще щось запалити, га?
* * *
Ах, мій смутку, мій ти жалю!
Я не можу того знати,
Де нічліг ми перший мати,
Душі тіло покидати…
Небо затягло чорними хмарами, віяв холодний вітер, часом мрячив дощ, гострий, мов голочки. Погода явно впливала на пісні, що їх підспівували поляки.
Світ ми брехливий повідав,
Що я довго жити мав,
Вчора ми того не сказав,
Що я довго жив бути мав… {46}
Метою Пухали було село Берцдорф, грангія генриковського монастиря: сам монастир захищала зембицька угода. Бажаючи за одним махом пустити з димом князівський фільварок в Остренжній і якимось чудом уцілілий костелик у Вігандсдорфі, але не залишитися далеко позаду за військом, яке шпарко йшло на Нису, Добко поділив загін на три бойові групи. Рейневан і Самсон залишилися при командирові. Шарлей не брав участі в акції, він страждав на бігунку, таку сильну, що її не могли стримати навіть магічні ліки.
Вони їхали навпростець, видолинками, по дну яких текли струмки, притоки Олави, що гнали темну від торфу воду через кам’яні перекати й завали зі старих стовбурів. Над одним із таких струмків Рейневан побачив Пралю.
її не помітив ніхто, крім нього й Самсона. А вона, хоча загін перетинав струмінь всього за якихось двадцять кроків від неї, взагалі не підняла голови. Вона була дуже худа, худину фігури додатково підкреслювала тісна сукня. Обличчя Рейневан не бачив: воно було повністю заховане під довгим прямим темним волоссям, яке спадало аж до води, над якою вона прала, повільна течія пестила його. У восково-білих, занурених аж по лікті руках вона тримала сорочку або гезло, терла й товкла ритмічними, жахливо повільними рухами. З гезла, мов дим, вибухали пульсуючи хмарки крові. Кров вилася у воді, забарвлювала її в темно-червоний колір, рожевою піною омивала коліна коней.
Повіяв вітер, раптовий, злий вихор, засмикав зеленим уже гіллям, зірвав зі схилу яру куряву торішнього засохлого бур’яну. Рейневан і Самсон замружили очі. Коли їх розкрили, видиво зникло.
Але водою далі текла кров.
Якийсь час вони мовчали.
– Їдемо? – Самсон нарешті відкашлявся. – Чи вертаємося?
Рейневан не відповів, ударив коня шпорами, поспішаючи за Пухалою і поляками, які вже зникали серед зеленіючих вільх.
* * *
Біля наступного яру вони потрапили в засідку.
* * *
З протилежного схилу, з чагарнику, гримнули постріли, дзенькнули тятиви, на поляків упав дощ куль і стріл. Закричали люди, заверещали коні, кілька стало дуба, падаючи вниз, на дно яру. Між ними був кінь Самсона.
– Ховатися! – гаркнув Пухала. – З коней і ховатися!
Чагарник знову заспівав дзенькотом тятив, знову засичали стріли.
Рейневан відчув удар у плече, такий сильний, що звалився на землю, невдало, на засланий мокрим листям схил. Листя було слизьке, як мило, він з’їхав по ньому на дно, лише там, намагаючись піднятися, побачив оперення стріли, що стирчала під ключицею. “Господи, тільки щоб не артерія”, – подумав він, перш ніж його пройняла слабкість.
Він бачив, як Самсон виборсується з-під убитого коня, як піднімається, встає. І як падає, з закривавленою головою, ще перш ніж з чагарнику відзвучав оглушливий гуркіт рушниці.
Рейневан закричав, крик був заглушений черговим залпом з пищалей. Западину цілком затягнуло димом. Свистіли стріли. Завивали поранені.
Хоч руки й ноги були мов солом’яні, а кожен рух викликав спазми болю, Рейневан доповз до Самсона. Навколо голови гіганта вже встигла розлитися велика калюжа крові, але Рейневан бачив, що куля тільки ковзнула по скроні. “Череп, – подумав він. – череп може бути все-таки ушкоджений. До біса, та він напевне ушкоджений. Його очі…”
Очі Самсона, сповиті імлою, раптом затанцювали в очних ямах. Ошелешений Рейневан побачив, як голова велетня затряслася, губи скривилися, з них потекла слина. З горла, здавалося, зараз почне рватися крик.
– Темно… – забелькотів він невиразно, не своїм голосом. – Темно… Похмуро… Ісусе… Де я? Тут ніч… Хочу додому… Додому! Де я…
Рейневан, наляканий, притиснув до його кровоточивої скроні долоню, прошептав – а радше проскрипів – завчену формулк чару Алкмени. Він відчував, як його охоплює холод, що поширюється від плеча, від стріли, що стирчить під ключицею. Самсон шарпнувся, махнув рукою, ніби щось відганяв. Раптом подивився притомніше. Розумніше.
– Рейневане, – важко дихаючи, вимовив він. – Щось… Щось зі мною діється… Поки можу… Скажу тобі… Мушу тобі сказати…
– Лежи спокійно… – Рейневан від болю кусав губи. – Лежи…
Очі Самсона за одну секунду заснувалися імлою і тривогою.
Велетень заквилив, заридав, згорнувся у позі плоду.
“Заміна стається, – голова Рейневана йшла обертом, у ній пролітали спогади й асоціації. – Хтось від нас іде, хтось до нас приходить. Монастирський дурник повертається з пітьми, у яку помандрував, повертається в свою земну оболонку. Negotium, що звикло крокувати в пітьмі, відходить у пітьму. Повертається о себе. Мандрівець, Viator, повертається до себе. Те, що не вдалося чарівникам, на моїх очах чинить Смерть.”
Біль напружив його знову, спазм стиснув легені й гортань, повністю позбавив панування над ногами. Тремтячою рукою обмацав спину. Як він і сподівався, з його лопатки стирчав наконечник. І сильно звідти лилося.
– Гей ви, курвячі сини! – гукнув хтось і з чагарнику за яром. – Єретики! Псявіри безбожні!
– Самі ви курвячі сини! – гукнув у відповідь з другого боку яру Добко Пухала. – Папісти грані!
– Хочете битися? То ходіть, курва ваша мати, на наш бік!
– Ходіть ви, курва ваша мати, на наш!
– Ми накопаємо вас у дупу!
– Це ми накопаємо вас у дупу!
Здавалося, що мало вишуканий і до болю тривіальний обмін думками триватиме до безкінечності. Але не тривав.
– Пухало? – запитав з недовірою голос із чагарнику. – Добеслав Пухало? Венявчику?
– А хто, курва, питається?
– Отто Ностіц!
– О, курва! Грюнвальд?
– Грюнвальде! День Розіслання Апостолів, тисяча чотириста десятий! Якийсь час панувала тиша. Однак вітер доносив запах тліючих ґнотів.
– Гей Пухало! Певно, не будемо скакати один одному до горла? Ми ж комбатанти, в одній битві воювали. Не годиться, пся мать.
– Ніяк не годиться. Ми ж комбатанти. Ну то що, ми своєю, а ви своєю дорогою? Що скажеш, Ностіце?
– Може й так бути.
– У мене в ямі поранені! Як візьму, то вони в мене дуба вріжуть по дорозі. Потурбуєшся?
– Слово лицаря. Ми ж комбатанти.
Рейневан, сам не знаючи, звідки бере сили, безперервно повторюючи заклинання нарешті зупинив кровотечу з голови Самсона. І з’ясував, що сам просто-таки плаває в крові. В очах йому потемніло. Він уже не відчував болю.
Бо зімлів.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
у якому лихоманка то послаблюється, то посилюється, а болі все дошкульніші. А до того всього ще й треба втікати.
Він очуняв у півтемряві, бачив, як пітьма поступається світлу, а світло вкраплюється в пітьму і змішується з нею, утворюючи густу напівпрозору завись. “Umbram fugat claritas, – пронеслося в його голові. – Noctem lux eliminat[279]279
“Ясність виганяє пітьму, світло знищує ніч” (лат.) – дещо перероблені слова гімну “Слав, Сіон, Спасителя” авторства Томи Аквінського (в якого “Umbram fugat veritas” – істина виганяє пітьму).
[Закрыть]. Аврора, Eos rhododactylos[280]280
Рожевоперста Еос (гр.).
[Закрыть], встає і рожевить небо на сході”.
Він лежав на твердих нарах, спроба поворушитися викликала палючий біль у плечі та лопатці. Ще перш ніж торкнувся грубо перев’язаного місця, він з подробицями пригадав стрілу, яка там стирчала: спереду – по оперення з гусячого пір’я, ззаду вилазячи дюймом ясеневої деревини і ще одним залізного наконечника. Тепер там теж стирчала стріла. Невидима й нематеріальна стріла болю.
Рейневан знав, де він. Він бував у багатьох шпиталях, для нього не був новиною задух багатьох злихоманених тіл, сморід камфори, сечі, крові та розкладу. І безперервна та нав’язлива мелодія тихих хрипів, стогонів, зойків та зітхань, яка накладалася на це все.
Розбуджений біль пульсував у лопатці, не відступав, не послаблювався, віддавав по всій спині, у шию і вниз, до сідниць. Рейневан торкнувся чола, відчув під долонею цілком мокре волосся. “У мене гарячка, – подумав він. – Рана ятриться.
Погано”.
* * *
– Pomahaj Pambu[281]281
Помагай Боже (чеськ.).
[Закрыть], брате. Живі-сьмо. Ще одну ніч пережили. Може, холера, викараскаємося…
– Ти чех? – Рейневан повернув голову в бік нар справа, звідки його поздоровив сусід, блідий як смерть і з впалими щоками. – То що це за місце? Де я? Серед своїх?
– Айно, серед своїх, – забурмотів блідий. – Бо всі ми тут добрі чехи. Але по правді, брате, то ми від наших дале-е-еко.
– Не розу… – Рейневан спробував піднятися, зі стогоном упав. – Не розумію. Що це за шпиталь? Де ми?
– В Олаві.
– В Олаві?
– В Олаві, – підтвердив чех. – Таке місто у Шльонську. Брат Прокоп з тутешнім герцогом уклав перемир’я та угоду… Що його земель не спустошить… А герцог йому за це пообіцяв, що матиме старання за таборських немоцних[282]282
Nemocny (чеськ.) – хворий.
[Закрыть].
– А де Прокоп? Де Табор? І який сьогодні день?
– Табор? Дале-е-еко… У дорозі додому. А день? Вівторок. А післязавтра, у четвер, буде свято. Nanebevstoupeni Pane.
“Вознесіння Господнє, – швидко порахував Рейневан, – сорок днів після Великодня, припадає на тринадцяте число травня. Отже, сьогодні одинадцяте. Мене поранили восьмого. Виходить, я три дні був без тями.”
– Кажеш, брате, – розпитував він далі, – що Табор покидає Шльонськ? Це значить, що кінець рейду? Уже не воюють9
– Було сказано, – пролунав жіночий голос, – що про політику балакати заборонено? Було. Тож прошу не балакати. Прошу молитися. До Бога про здоров’я. І за душі фундаторів цього шпиталю. Та й за наших доброчинців і спонсорів у молитвах прошу не забувати. Ну ж бо, брати во Христі! Хто годен встати, до каплиці!
Йому був знайомий цей голос.
– Ти притомний, паничу Ланселоте. Нарешті. Я рада.
– Дорота… – зітхнув він, упізнавши. – Дорота Фабер…
– Мені приємно, – блудниця мило усміхнулася йому, – що ви впізнали мене, паничу, доправди приємно. Я рада, що ти нарешті отямився… О, і подушка сьогодні не дуже запльована кров’ю… То що, може, поправишся. Будемо міняти пов’язку. Еленчо!
– Сестро Дорото… – застогнав хтось під протилежною стіною. – Нога страшенно болить…
– У тебе нема ноги, синку, я вже тобі повідала. Еленчо, ходи-но!
Він не зразу її впізнав. Може, через гарячку, може, через час, який минув, але досить довго він дивився нерозуміючим поглядом на світловолосу дівчину з тонкими губами і блідими та водянистими очима. З вискубаними колись бровами, які вже потрохи відростали.
Він не зразу збагнув, хто вона. Допомогло те, що дівчина явно знала, хто він. Він побачив це в її зляканому погляді.
– Донька лицаря Штітенкрона… Голеньовський ліс… Сьціборова вирубка… Ти жива? Вижила?
Вона кивнула головою, мимовільним рухом розгладила фартух. А він раптом збагнув, звідки страх в її очах, звідки налякана гримаса і тремтіння тонких губ.
– Це не я… – пробурмотів він. – Не я напав на збирача… Я не мав з цим нічого спільного. Усе, що про мене… Усе, що ти чула, це плітки і брехня…
– Досить теревенити, – вдавано суворо перервала Дорота Фабер. – Тра міняти пов’язку. Допоможи, Еленчо.
Вони старалися бути делікатними, попри те він кілька разів із сичанням втягував повітря, кілька разів голосно застогнав. Коли вони зняли пов’язку, він хотів оглянути рану, але був не в стані підняти голову. Довелося задовольнитися діагнозом на дотик. І на запах. Обидва діагнози дали не найкращі результати.
– Ятриться, – спокійно підтвердила Дорота Фабер.
У смузі сонячного світла, що вливалося з віконця, її обличчя було немов осяяне аурою святості.
– Ятриться, – повторила вона. – І пухне. Відтоді, коли цирульник витягнув тріски від стріли. Але краще, ніж було. Краще, паничу Ланеелоте.
Її обличчя було осяяне святістю, золотосяйний німб оточував, здавалося, і голову Еленчі фон Штітенкрон. “Марта й Марія з Віфанії, – подумав він, відчуваючи запаморочення. – Божественно прекрасні. Обидві божественно прекрасні”.
– Я не звуся… – у його голові паморочилося дедалі сильніше. – Я не звуся Ланселот… І не Хагенау… Я Рейнмар з Беляви…
– Ми знаємо… – відповіли із сяйва Марта й Марія.
* * *
– Де мій друг? Великий чоловік, майже гігант… Звати Самсоном…
– Він тут, будь спокійний. У голову поранений. Цирульники його курують.
– Що з ним?
– Кажуть, що одужає. Дуже сильний, сказали, витривалий. Воістину не по-земному витривалий.
– Холера… Я повинен його побачити… Допомогти…
– Лежи, паничу Рейнмаре, – Дорота Фабер поправила йому подушку. – Нікому ти в цьому стані не допоможеш. А собі можеш зашкодити.
* * *
Розміщений при костелі Святого Сверада-Пустельника шпиталь, що мав за патрона того-таки Сверада, один з двох, які мала Олава, підпорядковувався міській раді, а займалися ним премонстранти від Святого Вікентія з Вроцлава. Крім премонстрантів, у шпиталі працювали головним чином волонтери – і волонтерки, як-от Дорота Фабер та Еленча фон Штітенкрон. Пацієнтами же зараз були майже виключно таборити та Сирітки, гусити, переважно важкопоранені або дуже важко хворі. Також і каліки. Усі в такому стані, який змусив Прокопа залишити їх як нетранспортабельних. Відповідно до перемир’я та договору, до якого був примушений олавський князь Людвіг, їм надали шпиталь Святого Сверада. Тут їх лікували, а тим, хто одужав, гарантували вільне повернення до Чехії. Однак деякі з пацієнтів не дуже довіряли слову князя Людвіга, а стосовно перемир’я та гарантій виявляли далекосяжний песимізм. Чим Прокоп далі, стверджували вони, тим менш обов’язковим стає перемир’я. Маючи Божих воїнів під самими брамами, а перед собою – перспективу пожежі та руйнування, князь Людвіг був скорий до поступок і клятв. Тепер, коли Божі воїни пішли за гори-ліси, загроза зникла, а з клятв поробилися обіцянки. Обіцянки ж, як відомо, цяцянки.
Наступного дня, прокинувшись, Самсон глянув на нари зліва.
На них лежав Самсон Медок. З перев’язаною головою. Непритомний.
Він хотів піднятися, подивитися, що з ним, не зміг. Був надто слабкий. Спухле ліве плече пульсувало болем. Пальці лівої руки німіли, були як дерев’яні. Запах гангрени посилювався.
* * *
– Серед моїх речей… – простогнав він, марно намагаючись піднятися. – Була шкатулка… Мідна шкатулка…
Еленча зітхнула. Дорота Фабер покрутила головою.
– Коли тебе сюди привезли, в тебе не було речей. Не було навіть чобіт. До тебе поставилися милосердно, але на твоє добро милосердя не поширили. Обібрали тебе до нитки.
Рейневан відчув, як його охоплює гаряча хвиля. Однак перш ніж він встиг вилаятися і скреготнути зубами, повернулася пам’ять. А з нею – полегшення. Безцінна шкатулка залишилася в Шарлея. Хворого на бігунку Рейневан лікував за допомогою магії, користуючись амулетами чарівника Телесми. Вирушаючи з Пухалою на вилазку, він залишив шкатулку при хворому.
Полегшення було дуже короткочасне. Амулети, хоча напевне вціліли, були разом із Шарлеєм та всім Табором у дорозі до Чехії, тимчасово поза досяжністю. А ситуація потребувала сягнути по них. Запалена рана вимагала магії. При застосуванні традиційних методів вона загрожувала втратою руки аж до плечового суглоба. У найкращому разі. У найгіршому – втратою життя.
– В Олаві… – простогнав він, хапаючи блудницю за руку. – В Олаві є аптека… Аптекар напевне має таємну алхімічну лабораторію… Тільки для втаємничених… Для людей з магічного братства… Мені потрібні магічні ліки. Для Самсона… Для нього мені потрібні ліки під назвою dodecatheon. Для мене, на моє плече, потрібна unguentum achilleum…
– Аптекар… – Дорота відвернулася. – Аптекар не продасть нам нічого. Навіть за поріг не пустить. Уся Олава знає, кого ми тут лікуємо. Шпиталь під князівською сторожею й охороною. Але мешканці вас ненавидять. Не допоможуть. Шкода ходити… Та й страшно на вулиці…
– Я піду, – сказала Еленча Штітенкрон. – Піду до аптеки. Попрошу…
– Скажеш пароль: Visita Inferiora Terrae. Аптекар зрозуміє… Visita Inferiora Terrae… Запам’ятаєш?
– Запам’ятаю.
Рейневан з великим зусиллям змів сфокусувати на ній погляд, що розпливався в гарячці. Йому знову здалося, що її оточує сяйво. Німб. Ореол.
– Медикаменти… – він відчував, що втрачає притомність. – Назви… Dodecatheon… Та unguentum achilleum… Не забудеш?
– Не забуду, – вона відвернулася. – Не можу. Бог мене, певно, покарав тим, що я не можу забувати.
Він був занадто хворий, щоб помітити, як гірко це прозвучало.
* * *
– Дорото?
– Так, Рейнмаре?
– Коли ми зустрілися, три роки тому, саме тут, під Олавою, на стшелінському тракті… Ти збиралася мандрувати у світ. Як ти казала, хоч би й до самого Вроцлава. За хлібом… Щось ти недалеко зайшла…
– Я була у Вроцлаві, – блудниця відклала миску, з якої його годувала. – Побула й повернулася. Хліб, виходить, всюди однаковий. І всюди однаково важко на нього заробити. Тож я повернулася на старе сміття, до Бжега, до борделю “Під короною”. Хай уже мене, подумала я, як помру, поховають на тому самому жальнику[283]283
Жальник – цвинтар для тих, кого не можна було ховати у свяченій землі.
[Закрыть], що й мою матусю. А потім, як почалося воювання, ченці в шпиталях потребували допомоги, поранених і хворих було безліч. Тра було помагати… То я й помагала… Спочатку в Бжегу, у Святого Духа. Потім потрапила сюди, до Олави.
– Ти наважилася піти в госпіс… Це важка і тяжка праця, я дещо знаю про це… Певно, важча і більш невдячна, ніж…
– Ні, Рейнмаре. Не більш.
* * *
Хоч це межувало з чудом, олавський аптекар мав необхідні препарати. Хоч це межувало з чудом, він продав їх Еленчі фон Штітенкрон. Хоч це межувало з чудом, уже після перших процедур були помітні результати. Тисячолисник, achillea millefolium, трава, що була головним компонентом unguentum achilleum, недарма носила в назві ім’я героя з-під Трої: вона безвідмовно, швидко і впевнено лікувала бойові рани. Мазь, яку треба було втирати кілька разів на день, зупинила гангрену, знизила гарячку й помітно зменшила опухлість. Через день лікування Рейневан уже міг сідати, ще через два – щоправда, не без допомоги Дороти й Еленчі – встати. І зайнятися Самсоном. Лише через одну добу застосування додекатеону, мікстури, яка за ефективністю поступалася тільки легендарному moly, Самсон відкрив очі. Хоча доза ліків, яку вдалося дістати в олавській аптеці, була мізерна. Ще через два дні гігант опритомнів. Настільки, що почав скаржитися на нестерпний головний біль. На це не треба було ліків, головний біль Рейневан лікував заклинанням і накладанням рук. Однак біль Самсона виявився неабияким викликом, перш ніж з ним Рейневан з ним упорався, страшенно втомився. Обидва, лікар і пацієнт, лежали ледь живі ще один день. До дев’ятнадцятого травня. А дев’ятнадцятого травня почалися проблеми.
* * *
– Чорноволосий, – повторила Дорота Фабер. – Одягнений у чорне. Довге чорне волосся, до плечей. Фізіономія така, ніби пташина. Ніс, як дзьоб. І погляд диявола. Ти знаєш когось подібного?
– Знаю, псякрев, – процідив він, витираючи холодний піт, який раптом проступив у нього на чолі. – Знаю, авжеж.
– Бо він тебе знає. Був у шпитальмейстера й докладно йому тебе описав. Запитував, чи такого тут нема. На щастя, шпитальмейстер – порядний чолов’яга, а до того ж пам’яті на обличчя не має ні на гріш. Тому він цілком щиро заперечив, ніби бачив когось схожого на тебе й ніби хтось схожий на тебе перебував у госпісі. А коли отой чорний пташник став домагатися, щоб його впустили до шпиталю, шпитальмейстер згоди не дав, послався на князеві накази, на угоду, яка гарантує гуситам безпечний притулок. Тамтой спочатку пробував страшити, погрожувати, але коли помітив, що це намарно, поїхав геть. А перед тим попередив, що невдовзі повернеться, з князевим дозволом на руках, що переверне тоді весь шпиталь, а коли тебе знайде й виявиться, що шпитальмейстер брехав, буде біда. Знаєш, Рейневане, щось мені здається, що цей пташник і справді з тих, які вміють наробити біди. І яким це навіть подобається.
– Ти маєш абсолютну рацію.
