Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 36 страниц)
– Так! – гримнув кулаком по столу Щепан Тлах. – Облизня упіймає той, хто нас звідси витурити захоче. Хай тільки спробує! Ми, Сирітки, сидимо тут твердо!
– Айно! Сидимо твердо!
– Не в тому річ, би йно сидіти, – наморщив лоба Чапек. – І як пси на ланцюгу погавкувати. Не так нас брат Жижка навчав. Найкраща оборона – це напад! Бити ворога, бити, бити, передиху не давати! Не чекати, поки ворог з галайстрою прийде, а на нього війною йти, в його державу нести меч і смолоскип. “Виступіть проти них”, – сказав Господь ізраелітам. І час, час виступити! Час зібратися і вдарити, на Фридштейн, на Дєвін, на Ральско, на роймунд, на Тольштейн…
– І ще далі, – вставив з вовчою усмішкою Колюх. – На Лужиці! На Графенштейн, Фридланд, Житаву, Згожелець! Але що ж, самі не подолаємо. Сил бракує. А звідки підтримки чекати? З Праги? Прага, якщо зради не замишляє, то в перевороти і бунти бавиться. Від Табора? Табор узяв в облогу Колін. Чеський град. Так, ніби нема мадярських, ракуських, німецьких!
– Кажуть, – озвався Шарлей, – що Прокоп уже планує щось у цьому стилі. Що поглядає в бік Угорщини і Ракус.
– Дай Біг. Але тимчасом самі видите, самі-сте відчули, які в нас тутка сусіди.
– Про одного із сусідів, – сказав ніби знічев’я демерит, – ще взагалі не було мови. Чи він вам не дошкуляє? Я про пана Отто де Бергова на замку Троски. До якого від Міхаловіц якихось чотири милі. Як, цікаво, ви оцінюєте це сусідство?
– Як шпичак у сраці, – відповіла за гуситів бабця, пораючись біля веретена. – Саме так ви пана де Бергова оцінюєте, правда, панове розбійники? Як шпичак у сраці!
Довгий час панувала тиша, яка свідчила, що стара влучила дуже близько до центра мішені. Тишу порушив Ян Колюх Весце.
– Ми – Божі воїни, – сказав він, граючись ножем. – М: пам’ятаємо слова Господа, коли рече вустами Єремії-пророка: “І спіткнеться пиха й упаде, і не буде того, хто підніс би її. І огонь по містах його Я запалю, і він пожере всі довкілля його…”[154]154
Книга пророка Єремії 50; 32.
[Закрыть]
– “Відплатіте йому, – додав так само обізнаний з біблійними цитатами Чапек, – згідно з чином його. Як зробив він, зробіть так йому”[155]155
Книга пророка Єремії 50; 29.
[Закрыть].
– Амінь.
– Має Бергов у гербі крилату рибу, – додав Щепан Тлах, зловісно і конкретно. – Ні рибу, ні птаха. Настане день, коли ту рибку буде обшкрябано. А пташку обскубано.
– І на це амінь, – Войта Єлінек піднявся. – Сон мене, браття, розморює.
– І мене, – Ян Колюх також піднявся, Бразда з Клінштейна і Щепан Тлах узяли з нього приклад.
– Айно, тяжкий був день… Ідеш, брате Чапеку?
– Ще посиджу. З нашими гістьми.
Вогонь тріщав. Навколо вежі пугикали сови. Тихо туркотіла прядка бабці.
– Ми самі, – порушив довге мовчання Ян Чапек із Сан. – Говоріть.
Вони сказали.
– Чарівника, – повторив з недовірою гейтман Сиріток. – Ви шукаєте якогось чарівника? Ви? Поважні люди?
– Ні про якого Рупілія Сілезця я не чув ніколи в житті, – заявив він, коли поважні люди підтвердили свої наміри. – Але тут майже в кожному замку мають якогось ворожбита, алхіміка або мага. Тож цілком правдоподібно, що й пан де Бергов має якогось у Тросках як гостя чи в’язня. Проблема не в цьому…
– Проблема у вас, – бабця за прядкою мала, як з’ясувалося, ще непоганий слух. – Ах, якби-то у вас була паля, а не проблема!
– Не звертайте на неї уваги, – скривився Чапек. – Це річ, меблі. Пан Міхалець, коли драпав звідси від нас, залишив безліч речей. Меблі, реманент, шинки у коптильні, вина у погребі. Герб на стіні. І це бабисько. Ось у цьому якраз кутку. Я хотів її разом із тою її крутилкою потурити до челядної, то не далася, наробила ґвалту. А із замку ж не вижену, бо з голоду здохне. Нехай сидить, куделю пряде…
– Посиджу, посиджу, – фиркнула бабця. – Досиджу до часу, коли пан Міхалець повернеться. І вас голодранців, на чотири вітри звідси прожене.
– На чому я закінчив?
– На тому, – підказав Шарлей, – що проблема.
– Так, правда. Проблема в тому, що замок Троски, імовірне місце перебування вашого Рупілія, неможливо здобути. І неможливо дослідити. У замок Троски пробратися не можна.
– У нашому товаристві, – понизив голос Шарлей, – є той, хто знає, як це зробити.
– Ага, – здогадався Чапек. – Ті двоє, копнутий Таулер і той другий. Так ось, що я вам пораджу: не надто їм довіряйте. Особливо ж будьте обережними тоді, коли піде мова про підземний хід. Знайте, що всі таємні ходи і підземні коридори, які начебто сполучають замок Троски з різними місцями навколо нього, віддаленими навіть на чверть милі, – це легенди і вигадки. Нісенітниці. Якщо цей Таулер обіцяє, що введе вас у фортецю таємним підземним ходом, то або він сам шахрай і брехун, або некритично повірив у чиюсь брехню. І той, і другий варіант для вас небезпечний. Швендяючи довкола у пошуках “таємного ходу”, ви врешті-решт потрапите до лап німців або папістів.
– Ми, Сирітки, – вів далі він, – сидимо тут, на Під’єштедді від весни 1426 року. Якби були якісь таємні проходи, то ми би їі знайшли. Якби можна було пробратися в Троски, то ми би пробралися. Бо баба правду сказала: Троски і проклятий німець де Бергов для нас як шпичак у задниці. Ми днями й ночами кумекаємо, як би цього шпичака позбутися.
– Прохід, – зауважив Рейневан, – може бути магічним. Ви не вірите в магію?
– Вірю, не вірю, – надув губи Ян Чапек. – Магії не існує. А якби випадково існувала, то була би для простих смертних цілком незбагненною і недоступною. Простий чоловік, як-от я, не мав би від магії ніякого пожитку Значить, якщо щось є магічним, то це те саме, що його взагалі нема. Логічний висновок?
– Аж дух перехоплює, – усміхнувся Шарлей. – З такою логікою важко сперечатися. То ви, гейтмане, радили б нам облишити наміри? Повернутися додому.
– Саме це я би вам і радив. Додому І терпляче чекати. Де Бергов, подейкують, був серед заколотників, шостого вересня у Празі підтримав Гинека з Кольштейна. А тим, хто підтримував заколот, Прокоп Голий не подарує. Він уже бере в облогу Боржека з Мілетінка, скоро дійде черга і до решти. Того й гляди, де Бергову настане каюк, а Троски будуть наші. З усім, що у Тросках є. У тому числі з вашим чарівником.
– Мудра порада, – оцінив демерит, не відводячи від Рейневана погляду. – Чи не так, Рейнмаре?
– Ви назвали, – несподівано сказав Рейневан, – пана де Бергова “проклятим німцем”. А інших споконвіку німецьких родів у цих місцях нема, правда? Крім панів фон Дона у Фалькенбергу і Графенштейні?
– Айно, тільки ці два роди. – І що з того?
– Нічого. Наразі.
– Наразі, – Чапек піднявся, – я йду спати. На добраніч, браття.
– І тобі, брате, на добраніч.
Вогонь у каміні вже не потріскував, а тільки мерехтів, то спалахуючи, то пригасаючи. Прядка також більше не стукотіла. Бабця не пряла. Сиділа нерухомо.
– І таке-от цьому замкові випало, – раптом озвалася вона. – Архангелові Михаїлові присвячений, сто і п’ятдесят літ стоїть, сто і п’ятдесят літ пишуться тутешні Марквартичі панами з Міхаловиць. А тепер… Щоби така голота… Боже, Боже… Тут за моєї пам’яті королі гостювали… А тепер? Ганьба!
– Не бреши, бабцю, – відреагував, здивувавши вже трохи сонного Рейневана, Шарлей. – Не годиться так, уже одною ногою в могилі стоячи. Не бачила ти, стара, короля ніколи в житті. Хіба що царя Ірода в шопці.
– Сам ти старий, пипоть тобі на язик. А я більше королів бачила, ніж ти дукатів.
– І де, цікаво?
– Ві Відні.
– Ві чім?
– Ві Відні, дурню! – бабця випросталася на ослінчику. – На Великдень Року Божого 1353 з’їхалися монархи цього світу до Відня, де цісар Карл, що в його тільки-тільки померла жона, Анна Фальцька, умовлявся про малу Аннусю, небогу свидницького князя Болека. Ох і поназ’їжджалося тоді до Відня королів і панів…
– І ти там була, бабо, га? Мед-вино пила?
– Що ти знаєш, простаче? Дурню! А я… Ой, гарна я була, Молода… Першим мене сам цісар Карл доп’яв на кружганку вечірньою порою, через поручень перегнув, сорочечку задер… Бородою мене по шиї лоскотав, то я так сміялася, що аж був з мене вискочив… Роззлостився, то я його зразу в руку взяла і назад куди треба поклала. А він тоді до мене: “Ой, полюбилась ти мені, мала морав’яночко, хочеш, видам тебе за лицаря…” Але де мені тоді було до заміжжя, як навколо стільки хлопців мальованих…
– Другий, – розмріялася бабусенька, – був Людовік, угорський король. Палкий, ох і палкий був молодик… Потім на мене звернув погляд польський король, Казимир Великий… Влучно його назвали, хе-хе, влучно…
– Брешеш, бабо.
– Рупрехт, рейнський паладин… Старший, та до того ж німець, від нього любовних розмов чи компліменті не почуєш, зразу тільки: “Mach die Beine breit!”[156]156
Розстав ноги (нім.).
[Закрыть]. Зате Арношт з Пардубіц, архієпископ празький, о, той і порозмовляти вмів, і на справі знався… Ох і знав же він вигадливі штучки і фіглі… Добрий був і Пшецлав з Погожелі, єпископ вроцлавський, у ложі хвацький, що й казати, поляк усе ж таки, але онучі в нього смерділи так, що й дідько став би втікати… Альбрехт, ракуський принц…
Бабця поперхнулася і закашлялася. Минув якийсь час, перш ніж вона продовжила тему.
– Але найкраще, – вона трохи заслинилася, – мені тоді догодив ніякий не король і не єпископ, а один поет, тосканець. Мрія, а не хлоп. Мало того, що гарячий, то на додачу ще й балакав з них усіх найкрасивіше. Ха, кіт має бути ловний, а хлоп – мовний. Ох, як він мовити потрафив… Віршами навіть. Звали його… Гм-м… На ім’я йому було як тому святому з Ассизу… А прізвище… Най-но згадаю… Лихо б його… Рурка? Петрурка?
– Може… – заїкнувся Рейневан. – Може, Петрарка? Франческо Петрарка?
– Може, – погодилася бабця. – Може, синку. Хто ж би то через стільки років спам’ятав.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
у якому Рейневан наштовхується на геніальну ідею. Унаслідок згаданого наштовхування він дізнається, скільки і для кого він вартий. Той факт, що під кінець розділу його вартість у блискавичному темпі зростає, мав би його, в принципі, тішити. Але не тішить.
Шарлей абсолютно вразив Рейневана. Вислухавши основні положення геніального плану, той нітрохи не кепкував, не глузував, не назвав його блазнем та ідіотом, ба навіть не постукав пальцем по чолі, що в дискусіях траплялося з ним досить часто. Вислухавши основні положення геніального плану, Шарлей спокійно відставив кухоль пива, яким запивав сніданок, встав і мовчки вийшов з приміщення. Не відреагував на його заклики, навіть не повернув голови. Навіть не копнув собаку, який підвернувся йому під ноги, – обійшов його настільки спокійно, що це справді лякало. І навіть не грюкнув дверима на виході. Просто пішов – і все.
– Я його трохи розумію, – покивав головою Ян Чапек із Сан, який з’явився у кухні замку саме вчасно, щоби вислухати основні положення геніального плану. – Ти небезпечна людина, брате Белява. У мене був товариш, так той теж мав звичай натрапляти на подібні ідеї. Часто. Він становив дуже серйозну загрозу. Донедавна.
– Донедавна?
– Донедавна. У результаті його останньої ідеї його колесували на ринку в Локеці, рік тому, у рамках святкування дня святої Людмили. Разом із ним стратили ще двох. Бувають ідеї, які шкодять не тільки їхньому автору. Оточенню також. На жаль.
– Мій план, – злегка набурмосився Рейневан, – напевне нікому не пошкодить, хоча б тому, що за його виконання беруся я сам, особисто. Ризикую тільки я.
– Але зате дуже.
– А в нас є вихід? Нема! Таулер далі лежить непритомний, а якби навіть і встав, то ти ж сам сказав, брате Чапеку, що таємний підземний хід до замку Троски є вигадкою і що це нам нічого не дасть. А час не терпить. Треба щось придумати. Я вважаю свій план проникнення у замок цілком реальним, з досить великими шансами успіху.
– Он як!
Рейневан напиндючився.
– Пан де Бергов – німець, – почав рахувати на пальцях. – Пан фон Дона – теж німець. Гуситам, які взяли в полон юного Койшбурга, зрештою, теж німця, значно ближче до Троск, ніж до Фалькенберга. Це нормально і логічно, що посла з вимогою викупу пошлють до де Бергова. Відома-бо й очевидна річ, що пан де Бергов перекаже це пану фон Доні, своєму землякові.
– Пан де Бергов, – покрутив головою Чапек, – візьме гуситського посла за сраку і вкине його до ями. Він завжди так робить.
– Гусити, – тріумфально усміхнувся Рейневан, – знають, що він так робить. Вони вже знають, що в переговорах з ним не діють присяги, що лицарське слово можна порушити. Тому як посла вони використають зовсім випадкову особу. Іноземця. Мандрівного поета з Шампані, який випадково блукав цими місцями.
Чапек нічого не сказав. Він тільки здійняв очі до неба. Тобто до кухонної стелі.
* * *
– Мандрівний поет з Шампані, – покрутив головою Сам-сон. – Ой, Рейнмаре, Рейнмаре… А чи знаєш ти бодай зо три слова мовою франків?
– Знаю більше ніж три. Не віриш?
Par montaignes et par valees
Et par forez longues et lees
Par leus estranges et sauvages
Et passa mainz felonz passages
Et maint peril et maint destroit {24}…
– Досить вільно, – визнав, зітхнувши, Самсон. – Акцент, мушу визнати, теж стерпний. А підбір уривку романсу… Що ж, надзвичайно влучний і відповідний до обставин.
– Ще й який відповідний – втрутився Шарлей, який саме безшумно ввійшов до кухні. – Відповідніше нікуди! Треба тобі тільки, мандрівний поете з Шампані, вигадати не менш відповідне шампанське ім’я. Якесь настільки ж доречне nom de guerre[157]157
Дослівно: “бойове ім ‘я” (фр.) – псевдонім, який брав собі той, хто поступав на військову службу (напр. Атос, Портос, Араміс).
[Закрыть], яке би влучно тебе характеризувало. Я пропоную Івен ле Кретін. Коли вирушаємо?
– Я вирушаю. Сам.
– Ні, – покрутив головою Самсон Медок. – Це я вирушаю. Це стосується мене і тільки мене. Я не хочу, щоб хто-небудь із вас наражався заради мене. Саме час мені взяти власні справи у власні руки. Припустивши, що ідея Рейнмара – добра ідея, її можна трохи модифікувати: гусити, щоб доставити у Троски вимогу викупу за юного Койшбурга, можуть використати мандрівного ідіота. Мені це здається цілком добрим прикриттям, а мій вигляд…
– Твій вигляд, – перебив Шарлей, – забиває дух, це факт. Але цього трохи замало. Тут треба, щоб цим зайнявся той, хто має трохи вправності в галузі обману, шахрайства, водіння ближніх за носа й обкручування їх довкола пальця. Не ображайтеся, але серед нас трьох є тільки один, хто може претендувати в цьому на звання спеціаліста.
– Ідея була моя, – спокійно заперечив Рейневан. – І я від неї не відмовлюся. Я вирушаю сам, мені це належиться як її авторові. І я впевнений, що саме я найкраще годжуся на це діло.
– Неправда, – спростував Шарлей, – Ти годишся найгірше. Саме тобі, а не нам, пророцтво наказувало остерігатися Баби й Панни. Але ти, звичайно, у пророцтва не віриш. Коли тобі так зручніше.
– Я беру в цьому приклад з тебе, – відрубав Рейневан. – Кінець балаканині, я вирушаю. Сам. Ви залишаєтеся. Бо якби…
– Ми слухаємо. Якби?
– Якби щось пішло не так… Якби мене зловили… Я хотів би знати, що я можу на вас обох розраховувати. Що ви прийдете на допомогу і витягнете мене з халепи.
Шарлей довго мовчав.
– Мене мучить думка, – нарешті сказав він, – що якби я зараз дав тобі, Рейнмаре з Шампанії, чимось твердим по голові, зв’язав би тебе по руках і ногах і замкнув би на якийсь час у пивниці, то ти б мені колись за це подякував. Цікаво отож, чому я цього не роблю.
– Бо знаєш, що я би не подякував.
* * *
Втілення задуму пішло гладко. Гейтман Войта Єлінек, який усе ще гостював у Міхаловіцах, коли його поінформували – без подробиць – про справу, з власної ініціативи і досить поспішно запропонував допомогу. Прямуючи з невеликим розвідувальним загоном під Роймунд, заявив він, він готовий зробити невеликий гак і супроводжувати Рейневана до їчинського гостинця, де той легко приєднається до якогось купецького каравану.
Вони вирушили ще того самого дня. Близько полудня.
* * *
Десь так надвечір пробудився й опритомнів Беренгар Таулер. Його вже не нудило, він міг більш-менш прямо стояти і навіть ходити. Сам пішов до нужника і без нічиєї допомоги повернувся звідти, тож скидалося на те, що одужав. Достатньо, щоб Шарлей і Ян Чапек могли приперти його до стіни стосовно таємного підземного ходу, що вів у Троски. Набравши суворого вигляду інквізиторів, вони засипали видужалого запитаннями, що мали оточити його і впіймати на брехні.
– Який хід? – блідий Таулер зблід ще більше, закліпав, але аж ніяк не злякався. – Який підземний коридор? Про що ви торочите?
– Як ти збирався провести нас у Троски? Таємним ходом, так?
– Ні, чорт забирай! Я нічого не знаю ні про який хід! У Тросках у мене є, а радше був, знайомий, машталір… Я розраховував, що він допоможе нам… Він мав переді мною борг вдячності… Він полегшив би нам проникнення у замок або ж сам рознюхав для нас, що треба… Про що вам, до біса, йдеться?
Шарлей і Чапек не відповіли. Вони вилетіли з кімнати, збігли сходами, на бігу видаючи накази.
* * *
Вони мало не загнали коней, щоб встигнути до смерку. Об’їхали весь їчинський гостинець, добралися мало не до самого замку Кость. Зустріли два купецькі кортежі, котляра з возом мідних виробів, трупу мандрівних акробатів. Жебрака. Бабу з кошиком гусей.
Ніхто з них не бачив поета з Шампані. І нікого з такими прикметами. Ні сьогодні, ні взагалі.
Рейневан зник. Мов під землю провалився.
Шапрлей наполягав, що треба їхати за Войтою Єлінеком та його загоном, наздогнати їх і розпитати, дізнатися, що сталося, де вони залишили Рейневана. Ян Чапек не погодився, категорично відмовив. Загону Єлінека, який мав кілька годин переваги, уже не наздогнати, заявив він. Надходить ніч. А місця небезпечні. Надто близько до католицьких замків. Надто близько – як для загону, що налічує всього двадцять коней.
Вони повернулися власними слідами, тією самою дорогою, уважно роздивляючись навкруги. Виглядаючи самотнього вершника. А коли зовсім стемніло – вогню багаття на привалі.
Нічого не помітили. За Рейневаном і слід пропав.
* * *
Першим, що він відчув, коли отямився, було відчуття кусючого холоду, тим дошкульніше, оскільки він зовсім не міг поворухнутися, не міг ні скулитися, ні згорнутися, щоб зберегти в тілі рештки тепла. Він був немов паралізований.
Потім одне за одним прокидалися і розпізнавали, де він і що з ним, інші чуття. Розкриті очі показали вгорі зірки на чорному жовтневому небі: Полярну, Малу і Велику Ведмедицю, Арктур у сузір’ї Волопаса, Вегу, Близнюків, Козерога. Нюх атакував сморід, огидний і нестерпний, незважаючи на холод і явний факт перебування під відкритим небом, на голій землі, твердій і мерзлій. Слух зафіксував розпачливі крики, які долітали звідкись зблизька. І регіт.
Шия і плечі страшенно боліли, попри те він шарпнувся, смикнувся: він уже встиг зрозуміти, що неможливість змінити позу є наслідком того факту, що його знерухомлюють кілька щільно притиснутих до нього тіл і що саме ці тіла виділяють отой нестерпний для носа сморід. Тіла відреагували на його рухи – тим, що притиснулися ще сильніше і тісніше. Хтось зойкнув, хтось застогнав, хтось закликав Бога. Хтось вилаявся.
З його лівого боку – тобто з напрямку Веги і сузір’я Ліри – чорноту ночі розвиднювали мерехтливі розблиски вогню. Запах диму нарешті пробрався крізь сморід людських тіл. Саме звідти, від вогнища, долітали ці сповнені розпачу крики – які тепер уже перейшли у зойки і спазматичний плач.
Він сіпнувся знову, з величезним зусиллям вивільнив руку, різко зіпхнув із себе одне з тіл, явно жіноче і далеко не худе. Вилаявся, зігнув коліно.
– Облиште, пане, – зашепотів хтось біля нього. – Не робіть нічого. Біда буде, як почують…
– Де я?
– Цитьте. Почують, бити будуть…
– Хто?
– Вони. Мартагузи… Ради Бога, цитьте…
Кроки, скрипіння дерева. Світло смолоскипа. Регіт. Він повернув голову, глянув.
Обличчя того, хто тримав смолоскип, було густо обсипане прищами. Чола не було майже зовсім. Чорне жорстке волосся, здавалося, росло просто від брів і перенісся. Рейневан уже його бачив.
Були ще троє. Один ніс ліхтар, у другій руці також щось тримав. Двоє тягнули під пахви кільканадцятирічного хлопця. Хлопець схлипував.
Його грубо штовхнули на землю, нахилялися, світили на лежачих – тепер Рейневан уже бачив, що лежачі були стиснуті всередині оточеної рідким частоколом загорожі. Когось вибрали. Хтось високо і з розпачем крикнув, хтось заголосив, хтось знову закликав Бога і святих. Засвистів батіг, уривчасті крики заглушили звуки ударів. Хлопець, якого витягували з загорожі, – ще молодший, ніж попередній, – плакав, благав пожаліти його. Невдовзі з-за частоколу долетів його пронизливий крик. І регіт мартагузів.
Рейневан вилаявся, безсило стискаючи кулаки. “Оце так потрапив, – подумав він. – Оце так потрапив.”
Він пригадував.
* * *
Недобре передчуття він мав уже тоді, коли з лісу на роздоріжжі на кошлатому рябому коні виїхав отой прищуватий, що йому волосся росло від брів. Коли той усміхнувся, демонструючи почорнілі пеньки зубів. Коли вслід за ним з-поміж дерев виїхало ще четверо. З таким самим відразливим виглядом та усмішками.
Недобре передчуття Рейневана перетворилося на впевненість, коли Прищуватий, жестом привітавши гейтмана Войту Єлінека, подивився на нього, окинув похітливо оцінюючим поглядом. Гейтман Войта Єлінек теж подивився на нього з презирливою гримасою, яка аж надто виразно говорила: “Ми обдурили тебе, як дитину, наївний дурню”.
Рейневан прикинувся, ніби поправляє стремено, раптом дав коневі шпори і кинувся наскач, до лісу. Вони це передбачили. Його заблокували кіньми, копняком скинули з сідла, накинулися, притисли до землі. Зв’язали. Єлінек, бодай його проказа зжерла, спостерігав, усміхаючись, з висоти сідла.
– Це якийсь важний, – сказав він Прищуватому. – Якийсь важний, не просто собі шмаркач. Десять кіп грошів даси мені за нього Гурковець.
– Ага, – відбрив Прищуватий. Прищі в нього були всюди, навіть на повіках, навіть на губах, ба, були навіть прищі на прищах. – Важний, куди там! Судячи з одягу, мистець якийсь граний. Багато я за нього візьму? Памбу їден знає {25}. Дам дві копи. Що? Замало? То йди в сраку, Єлінек. Накажи, най його заколють і в кущах листям присиплють…
– Дай хоч вісім! То важний тип, кажу тобі!
– Три.
– Ти й так на мені весь час заробляєш! Мало я тобі людей доставив? Цілі села тобі приганяв, ти скнаро!
– П’ять.
– Гм. Ну, хай буде мій збиток. Гей, що він так сіпається? Придушіть його там троха! Тілько з чуттям!
Рейневан спробував вирватися. Марно. Йому закинули ремінь на шию. Душили з чуттям, кілька разів з чуттям копнули в живіт. Лупнули по голові. Він знепритомнів. Надовго.
* * *
За частоколом, біля вогнища, ґвалтований хлопець кричав і плакав. Той, кого зґвалтували раніше, стогнав і схлипував.
– Що з нами зроблять?
– Продадуть, – прошепотів у відповідь сусід, той, який раніше втишував його і остерігав. – Продадуть на погибель. Це мартагузи, пане. Людолови.
Над ранок Рейневан щосили тиснувся і тулився до інших, сплетених на долівці в один клубок, що дихав, стогнав і тремтів. Він не соромився. Важливою була кожна часточка тепла. Навіть смердючого. Зрештою, він зовсім не був вартий більше, ніж ті, смердючі.
Адже він був вартий всього лише п’ять кіп празьких грошів. Тобто десь близько десяти угорських дукатів. Тобто стільки, скільки – приблизно – коштували дві корови плюс кожух і вертель пива {26} на додачу.
* * *
На світанку був крик, вереск, прокльони, брудні матюки, копняки, удари бичів. Стиснутих у загорожі по одному виганяли через прохід в частоколі, забивали в диби – дошки з отворами для шиї і рук. Зганяли, не шкодуючи батогів, у маршові колони.
Диби Рейневана смерділи блювотинням. Воно й не дивно. На них були засохлі сліди блювоти.
Прищуватий, у сідлі кошлатого рябого коня, свиснув на пальцях. Свиснули бичі. Колона рушила. Люди голосно молилися. Бичі опускалися зі свистом і ляском.
У жаху була й добра сторона. Вимушений батогами біг підтюпцем розігрівав.
* * *
Судячи з сонця, вони рухалися на схід. Їх уже не гнали так суворо, як на світанку, не змушували бігти. Аж ніяк не з жалю або співчуття. Двоє осіб – літній чоловік і немолода жінка – впали і не могли підвестися, хоч людолови не шкодували батогів і копняків. Колону гнали далі, тому Рейневан не бачив, що сталося з тими двома, але передчуття в нього були дуже погані. Він чув гнівний голос Прищуватого, який відмовляв гейтманові Єлінеку в честі та праведності за те, що він доставляє “старих трупів”, й обзивав своїх підлеглих останніми словами за те, що ті “марнують товар”. Унаслідок інциденту їм дозволили йти повільніше. І шмагали рідше.
Рейневан накульгував, він відбив п’ятку: йому вже давно не доводилося долати пішки настільки великі відстані. Праворуч від нього хекав у дибах молодий чоловік, його ровесник. Той уже вночі, будучи явно менш отупілим, ніж решта, рваними реченнями представився як товариш столярського ремесла з Яромержа, який вирушив на вандр – це слово означало мандрівку з метою вдосконалення професійних умінь. По дорозі з Їчина до Житави на нього напали і схопили мартагузи. Ковтаючи сльози, челядник благав Рейневана, якщо тому якимось чудом вдасться викрутитися, повідомити про його долю Альжбету, дочку майстра Ружички, яромержського кравця. Він декларував, що якщо він уціліє, то повідомить вказану йому особу. Рейневан не вказав ні на кого. Він не довіряв. І не вірив у чудеса.
Вони йшли ярами, лісами, просіками у тінистих букових лісах, серед зелених ялин, серед груп яворів, ясенів і в’язів. Проминали стрункі придорожні осінні берези-красуні, вродливі, немов зодягнені в парчу принцеси. Краєвид і справді міг тішити очі й наповнювати душу радістю.
Та якось не тішив. І не наповнював.
Сонце подолало вже чималий відрізок шляху до зеніту, коли з голови колони пролунали окрики та іржання коней. Тож неприємним, болісно прикрим виявився вигляд Прищуватого, який стискав у велемовному привітанні правицю десятника, що командував кінними.
Зустріч явних знайомих відбулася на роздоріжжі, з якого посилений ескорт погнав колону в південному напрямку. Хащі швидко закінчилися, ліс порідшав, піщаниста доріжка почала витися серед скель з фантастичними формами. Високо підняте сонце світило з-за купчастих хмар, які повзли по блакиті.
Раптом мета їхньої дороги стала видимою. Видною як на долоні. Очевидною.
– Невже це… – зойкнув Рейневан, намагаючись відсунути від натертої шиї кант дошки дибів. – Невже це…
– Айно… – похмуро підтвердив товариш столярського ремесла. – Певна річ…
– Троски… – застогнав хтось у них за спиною. – Замок Троски. Боже, май нас в опіці…
З порослого рідколіссям узгір’я стирчала самотня, дивовижна, дворога скеля, як чортяча голова, як нашорошені вуха захованої вівчарки. Скеля – Рейневан не знав про це і знати не міг – була застиглою магмою, виливом вулканічного базальту, що вирвався на поверхню. Екстравагантна серед цього пейзажу скеля, домінуючи над навколишньою місцевістю, не могла не впасти комусь в око як природний фундамент для твердині. Цим “кимсь” – про це вже Рейневан знав, перед походом він отримав трохи інформації – був славнозвісний Ченєк з Вартенберка, за короля Вацлава – празький бургграф. Найнятий Ченєком будівничий вправно використав вулканічний релікт: врізав власне замок у сідловину між базальтовими рогами, а на самих рогах розмістив вежі. Вища з них, побудована на східному розі, стрункіша і чотиригранна, носила назву Панна. Західну, нижчу, пузату і п’ятикутну, назвали Бабою. У 1424 році – володарем замку на той час уже був Отто де Бергов, затятий ворог і жорстокий переслідувач тих, хто приймали причастя з Чаші, – замок взяли в облогу розлютовані таборити. Але не допоміг довготривалий обстріл з катапульт і бомбард, невдачею закінчився штурм, Божим воїнам довелося відступити. Відтоді Троски було визнано неприступними. Де Бергов же бундючився і далі утискав навколишніх гуситів залізом, вогнем і зашморгом.
– Ну ж бо там! – крикнув спереду Прищуватий. – Замок перед нами! Поженіть-но цих свиней під гору, хай починають жвавіше ногами перебирати!
Свиснули батоги. Посипалися удари і лайки.
* * *
їх загнали через вузьку браму на огороджене мурами передзамче, яке звужувалося до західної сторони і було покрите тінню від верхнього замку. Зігнавши в цвінгер[158]158
Простір між зовнішньою і внутрішньою стінами фортеці (з нім. Zwinger).
[Закрыть], познімали диби. Рейневан занімілою рукою обмацав шию і виявив, що її натерло до крові. Столярський товариш почав щось йому говорити, обірвав з криком, коли ремінь батога упав йому на спину.
– Поставати, пся! – заревів Прищуватий. – Стояти! І ні пари з писка!
Під штурханами й стусанами вони поставали під муром. Було їх, Рейневан допіру тепер зміг докладно полічити, разом з ним тридцять три особи, в тому числі сім жінок, четверо старців і троє безвусих підлітків. Ні старці, ні хлопчаки не справляли враження таких, що надаються до рабської праці. Дивно, що вони опинилися серед схоплених.
Дивуватися далі забракло часу.
З передзамча до брами, яка вела на верхній замок, можна було дістатися дерев’яними сходами, частково критими дашком. Цими сходами власне спускалася група багато вбраних чоловіків. Унизу їх привітали капітан сторожі і кілька бургманів. Чоловіки наблизилися.
– Ну, що у нас тут, Гкрковець? – зацікавився поставний світловусий чоловік, що йшов на чолі. Не було сумніву, ким він був: просторий акетон був оздоблений мотивом крилатої риби, родовим гербом Бергових. Чоловік був володарем замку Троски – Отто де Бергов власною персоною.
– Що у нас тут? – повторив він. – Кілька мужиків, кілька жебраків, кілька баб і кілька дітей. Здається мені, Гурковець, що ми вже деякі речі між собою попереднього разу з’ясували. Ти мав мені, гунцвоте їден, доставляти гуситів. Гуситів, а не випадково виловлених селян. Чи ти думаєш, що я буду платити тобі за селян? Та ще й, певно, переважно моїх власних?
– Хай мене Памбу покарає, – Прищуватий гупнув себе в груди, низько поклонився. – Хай я завтрашнього дня не дочекаю, ясновельможний пане! Це гусити, найсправжнісінькі гусити. Один в одного єретицькі стерва, справжнісінькі сучі діти.
– Не подібні, – оцінив другий лицар, молодий і вродливий, у шапці на намащеному волоссі, яка нагадувала дзвоник. Майже кожен краєчок його вбрання був повирізуваний, за велінням моди, заокругленими зубчиками.
– Не подібні, – повторив він, підходячи і затуляючи носа зубчастим манжетом. – Але запитаймо для порядку. Гей, бабо! Що ти за одна? Поклоняєшся Гусові як своєму богові?
– Я невинна! Пане добрий! Я вдова убога!
– А ти, хлопе? Приймаєш причастя обома способами?
– Я не винен! Помилуйте!
– Брешуть, ясний пане, – запевнив з поклонами Прищуватий. – Брешуть, єретицькі рила, шкуру хочуть врятувати. Чи ви на їхньому місці не брехали би?
Вродливий подивився на нього з убивчим презирством, скидалося на те, що за цей натяк почастує Прищуватого кулаком. Але обмежився плювком.
Після чого обернувся до де Бергова. І до старшого лицаря в стьобаному вамсі, зі сповненим гідності обличчям і гордо випнутими губами. Цього Рейневан уже десь бачив, міг би заприсягтися. Трохи подумавши, він дійшов висновку, що й того, у шапці дзвоником, теж уже бачив.
