Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 36 страниц)
Пики розбійників, досі суворі й напружені, розслабилися, розповзлися, розпливлися в презирливі гримаси. В очах, до цієї миті холодних і насторожених, з’явилася презирлива жорстокість. Вони наблизилися, піднімаючи зброю, до легкої і гідної зневаги жертви.
А Рейневан перейшов до другої фази. Після психологічної прелюдії а-ля Шарлей настав час застосувати інші методи. Вивчені в інших учителів.
Перший тип анітрохи не сподівався ні нападу, ні того, що дістане лікарською торбою точнісінько у шанкруватого носа. Другий похитнувся від копняка в гомілку. Третій, кремезний, здивувався, коли його тесак розрізав повітря, а сам він гепнувся на купу сміття, перечепившись через уміло поставлену підніжку. Побачивши, що решта наскакує на нього, Рейневан кинув торбу, блискавично витягнув з-за пояса стилет. Пірнув під руку з ножем, застосував важіль на зап’ясток і лікоть, точнісінько так, як наказував “Das Fechtbuch” пера Ганса Талхоффера {2}. Штовхнув одного противника на другого, відскочив, атакував з флангу фінтом, що його рекомендував у таких ситуаціях “Flos duellatorum” авторства Фіорі да Чівідале, том, присвячений бою на ножах, розділ перший. Коли бандюк рефлекторно високо парирував, Рейневан коротко вколов його в стегно – згідно з розділом другим цього самого підручника. Бандюк завив, упав на коліно. Рейневан відскочив, на льоту копнув того, який піднімався з купи сміття, знову відскочив від удару, прикинувся, що спіткнувся, що втрачає рівновагу. Сивуватий грабіжник з дагою явно не читав класиків і не чув про фінти, бо кинувся в раптовий і безладний випад, цілячись у Рейневана, як чапля дзьобом. Рейневан спокійно підбив його плече, перекрутив руку, схопив, як учив “Das Fechtbuch”, за плече, заблокував, припер до муру. Прагнучи звільнитися, бандит завдав лівим кулаком раптового удару – і попав прямісінько на вістря стилета, поставленого згідно з вказівками “Flos duellatorum”. Вузький клинок ввійшов глибоко, Рейневан чув, як хрустять і кришаться кістки зап’ястя. Розбійник тонко закричав, гримнувся на коліна, притискаючи до живота долоню, з якої струменіла кров.
Третій нападник, кремезний, ішов на нього швидко, рубав навхрест тесаком, навскіс, вліво-вправо, дуже небезпечно. Рейневан відступав, парируючи й ухиляючись, й очікував на якийсь хрестоматійний розклад або позицію. Але ні майстер Талхоффер, ні месер Чівідале цього дня йому вже не пригодилися. З-за спини розбійника з тесаком раптом виринуло щось дуже сіре, у сірому каптурі, сірій куртці та сірих гачах. Свиснула виточена зі світлого дерева палка, глухим стукотом повідомляючи про енергійний контакт із потилицею. Сірий був просто блискавичний. Перш ніж розбійник упав, сірий устиг лупнути його ще раз. У провулок зайшов Флютик і кілька його агентів.
– Ну то що? – запитав він. – Ти далі вважаєш, що нема причин за тобою стежити?
Рейневан дихав глибоко, відкритим ротом хапав повітря. Адреналін почав кипіти в ньому аж тепер. В очах потемніло так, що йому довелося спертися об стіну.
Флютик підійшов, роздивився, нахилившись, розбійника з пробитою рукою. Той стогнав. Швидкими рухами Флютик імітував застосований Рейневаном німецький блок та італійський контрудар.
– Ну-ну, – покрутив головою з повагою і недовірою водночас. – Вправно зроблено, вправно. Хто би міг припустити, що ти довправляєшся аж до такої майстерності? Я знав, що ти ходиш до вчителя фехтування. Але в нього є дві доньки. Тож я припускав, що ти вправляєшся з котроюсь із них. Або ж з обома.
Він дав знак, щоб розбійника, який хлипав і стікав кров’ю, зв’язали. Пошукав очима того, що був уколотий у стегно, але він, як з’ясувалося, потайки змився. Наказав підняти того, якого було ударено палкою. Він усе ще був приголомшений, пускав слину і ніяк не міг зосередити погляд, його очі непереборно косили й весь час норовили втекти кудись углиб черепа.
– Хто вас найняв?
Грабіжник звів очі докупи й хотів сплюнути. Це йому не вдалося. Флютик кивнув, грабіжник дістав палицею по нирках. Коли із сичанням втягнув повітря, дістав удруге. Флютик недбало махнув рукою, дав знати, щоб його забрали.
– Скажеш, – сказав він на прощання. – Усе скажеш. У мене ще не було такого, щоби мовчав.
– Запитувати, – Флютик обернувся до Рейневана, який усе ще спирався об стіну, – чи ти про щось здогадуєшся, було б образою твого інтелекту. Тому я запитаю. Ти здогадуєшся, чия це робота?
Рейневан кивнув головою. Флютик теж кивнув, схвально.
– Зарізяки скажуть. У мене ще не було такого, щоби мовчав. У мене врешті-решт заговорив навіть Мартінек Локвіс, а це був стійкий і завзятий курдупель, ідейний, справжній мученик за справу. Лотри, найняті за пару дореволюційних грошів, виспівають усе від самого тільки вигляду інструментів. Але я однаково накажу їх припікати. З чистої симпатії до тебе, їхньої недійшлої жертви. Не дякуй.
Рейневан не подякував.
– З чистої симпатії, – продовжив Флютик, – я зроблю для тебе ще щось. Дозволю тобі особисто, власною рукою помститися за брата. Так-так, ти добре чуєш. Не дякуй.
Рейневан не подякував і цього разу. Зрештою, слова Флютика ще не повністю доходили до нього.
– Через якийсь час до тебе з’явиться моя людина. Вона скаже тобі піти на Ринок, у будинок “Під Золотим Коником”, той, у якому ми сьогодні розмовляли. Прийдеш туди негайно. І візьми з собою арбалет. Запам’ятаєш? Добре. Бувай.
– Бувай, Неплах.
* * *
Далі обійшлося без сенсацій. Було вже темно, коли Рейневан добрався на ріг Щепана і На Рибнічку, до будинку з кімнаткою на другому поверсі, яку він разом із Самсоном Медком винаймав у пані Блажени Поспіхалової. Усього лише тридцятирічної вдови за Поспіхалом, requiescat in pace[44]44
Хай спочиває в мирі (лат.).
[Закрыть] і Бог з ним, ким би він не був, що би не робив, як би не жив і від чого би не помер.
Він обережно відкрив хвіртку до садка, увійшов у сіни, в яких було темно, хоч в око стрель. Доклав старань, щоб двері не скрипіли, а сходинки старих сходів не тріщали. Він завжди допильновував цього, повертаючись після смерку. Не хотів будити пані Блажену. До того ж він злегка побоювався наслідків, що їх могло би мати зіткнення з пані Блаженою, якби таке сталося потемки.
Сходинка, всупереч його старанням, зрадливо затріщала. Відчинилися двері, повіяло ларендогрою, рум’янами, вином, воском, повидлами, старим деревом, свіжовипраною білизною. Рейневан відчув, як його шию охоплює пухка рука, а пара пухких перс притискає його до поручнів сходів.
– Ми сьогодні святкуємо, – прошепотіла йому в вухо пані Блажена Поспіхалова. – Сьогодні свято, хлопче.
– Пані Блажено… Чи ж бо… Годиться…
– Тихо будь. Ходи.
– Але…
– Тихо.
– Я кохаю іншу!
Вдова втягнула його в бічну кімнату, штовхнула на ліжко. Він занурився в безодню перини, що пахла крохмалем, потонув, обеззброєний м’якістю пуху.
– Я… кохаю… іншу…
– Та й кохай собі.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
у якому Флютик дотримує слова, Гинек з Кольштейна приносить Празі святий спокій, а історія ранить і калічить, змушуючи едиків важко працювати.
Флютик дотримав слова. Що, зрештою, стало для Рейневана цілковитою несподіванкою.
Адже від тієї розмови минув місяць – від дня гулянки з нагоди перемоги під Таховом. Від замаху та від інциденту з пані Блаженою Поспіхаловою, який стався у ніч з четвертого на п’яте серпня. Інцидент з пані Блаженою повторився, що тут приховувати, потім ще кілька разів і, загалом беручи, мав більше приємних сторін, аніж неприємних. До перших належали – зокрема – смачні та щедрі сніданки, якими після п’ятого серпня пані Блажена стала пригощати своїх квартиронаймачів. Рейневан і Самсон, які доти харчувалися досить нерегулярно і вбого, після п’ятого серпня почали ходити по своїх справах ситі й задоволені життям, а по дорозі доброзичливо всміхалися до ближніх і весело насвистували, пригадуючи смак булочок, сирку, цибульки, печінкової ковбаски, огірочків і яєчні з тертою селерою. Яєчню із селерою пані Блажена подавала особливо часто. Яйця, казала вона, посилаючи Рейневанові погляди оксамитово-ніжні, немов альпійські едельвейси, додають сили. А селера, докидала пані Блажена, додає охоти.
Через місяць після тих подій, уже у вересні, шостого, у суботу перед Різдвом Богородиці, коли Рейневан і Самсон доїдали яєчню з селерою, в кімнаті з’явився, тихо, наче сіра тінь, знайомий Рейневанові сірий типчик у сірих гачах.
– Його милість чекають, – промовив він тихо й коротко. – У “Золотому конику”. Швидко, пане.
* * *
Празькі вулиці були надзвичайно малолюдні, навіть безлюдні. Відчувалася напруженість, пульс міста був нервовим, неспокійним і нерівним. Дахи блищали після дощу, який випав перед світанком.
Йдучи, вони мовчали. Самсон Медок озвався першим.
– Майже рівно два роки тому, – сказав він, – ми були в Зембицях. Восьмого вересня 1425 року ти прибув до Зембипь. Зі шляхетною місією визволити кохану. Пам’ятаєш?
Замість того щоб відповісти або прокоментувати, Рейневан наддав ходи.
– За ці два роки, – не здавався Самсон, – з тобою сталися істотні метаморфози. Ти змінив, не багато не мало, релігію і світогляд. Щоб їх захистити, ти ходив у бій зі зброєю в руках, часом дозволяв використати себе політикам, шпигунам і негідникам. І твоїм мотивом є вже не шляхетне визволення, а навпаки: сліпа помста. Помста, яка – навіть якщо вона якимось чудом впаде на дійсно винних осіб – однаково не поверне життя твоєму братові.
Рейневан зупинився.
– Ми це вже обговорювали, – твердо відповів він. – Мої мотиви ти знаєш. І обіцяв допомогти. Тому я не розумію…
– Чому я до цього повертаюся? Бо до таких речей завжди варто повертатися. Завжди варто пробувати до них повертатися, бо раптом подіє, раптом у когось відкриються очі та розум поселиться в голові. Але ти маєш рацію. Я обіцяв допомогти. І допоможу. Ходімо.
У Сватогавельській Брамі – дивовижна річ – не було видно сторожі, жодного озброєного. Це абсолютно вражало, а надто якщо зважити, що Брама і місток над ровом були головним шляхом сполучення між Новим і Старим Містом, причому відносини між цини районами бували настільки напружені, що доводилося тримати на брамах озброєну сторожу. Сьогодні сторожі не було й сліду, тунель брами був порожнісінький. Він немов запрошував увійти. Нещиро. Як пастка.
Порожнювато було й у вуличках за Святим Гавелом, зазвичай заповнених крамничками і прилавками, дивна тиша панувала на Рибному базарі. А Ринок Старого міста ніби вимер. Два собаки, один кіт і зо тридцять голубів у мирі та гармонії пили воду з калюжі під ганебним стовпом, навіть не озираючись на нечисленних перехожих, які прошмигували попід стінами будинків.
Блищали намоклі від дощу кулі на башточках Тинського храму. Немов золотий тризуб, блищала вежа ратуші. Ратушний горологій[45]45
Горологій (лат. horologium) – годинник.
[Закрыть], годинник на вежі, як завжди, скреготів, бив і щось показував – і, як завжди, було не надто відомо, що, чому й наскільки точно. А судячи з положення сонця, ледве минула терція.
Флютик чекав у будинку “Під золотим коником”, у тій же кімнаті, що й перед тим, з тією відмінністю, що цього разу обійшлося без повішеника. Стоячи біля вікна, таборитський шпигун вислуховував рапорти, які йому складали люди, схожі на агентів, а також люди, на агентів не схожі. Він побачив Рейневана. Скривився, помітивши Самсона.
– Ти є.
– Я є.
– Арбалета ти не взяв, – кисло зауважив Неплах. – Може, це й на краще. Ще був би в щось вистрелив. Цей твій придурок мусить тут бути?
– Не мусить. Зійди вниз, Самсоне. І чекай.
– Стань там, – наказав Флютик, коли Самсон вийшов. – Там, біля вікна. Стій, мовчи, спостерігай.
Він стояв, мовчав, спостерігав. На ринку далі було порожньо. Біля калюжі під ганебним стовпом чухався пес, кіт вилизував собі хвіст – хвіст у широкому розумінні цього слова, голуби походжали туди-сюди понад краєм води. Десь з боку Унгельта і костелу Святого Якова озвався ріг. За мить звук рогу долетів і зі сходу, від сплюндрованого Святого Климентія, колишнього монастиря колишніх домініканців.
У кімнату влетів захеканий агент. Флютик вислухав рапорт.
– Над’їжджають, – заявив він, підходячи до вікна поруч. – Силою в якихось п’ятсот коней. Ти чув, Рейнмаре? Маючи п’ятсот коней, хочуть заволодіти Прагою, блазні. Уп’ятисот хочуть захопити владу.
– Хто? Ти скажеш врешті-решт, про що тут йдеться?
– Щурі рятуються з тонучого корабля. Підійди до вікна. Дивися. Придивляйся уважно. Ти знаєш, кого ти повинен виглядати.
З-під ганебного стовпа раптом утекли собаки, за ними погнав кіт. Голуби зірвалися тріпотливою хмарою, налякані дедалі ближчим стукотом підків. Кінний загін наближався з боку півдня, від рову, від порожньої Старогавельської Брами. Невдовзі вершники – і серед них декілька у важких обладунках – з бряжчанням і гуркотом почали вливатися на ринок.
– Колінська дружина Дзівіша Боржека, – розпізнавав барви й знаки Флютик. – Збройні Пути з Частоловиць. Паноші Яна Мєс-тецького з Опочна {3}. Панцирні Яна Міхалеця з Міхаловиць. Кіннота Отто де Бергова, пана на Тросках… А на чолі?
На чолі загону їхав лицар у повному обладунку, але без шолома. На білій яці він носив герб – золотого здибленого лева у лазурному полі. Рейневан уже бачив і цього лицаря, і його герб. У битві під Усті.
– Гинек з Кольштейна, – процідив крізь зціплені зуби Флютик. – Зі щепаницької лінії Вальдштейнів, з роду великих Марквартичів. Герой битви під Вишеградом, тепер пан на Камику, літомержицький гейтман. Далекий він пройшов шлях – від величі до зради. Шукай серед його супутників, Рейневане. Дивися уважно. Щось мені підказує, що ти когось упізнаєш.
Ринок Старого Міста гудів від підків, гупання і брязкіт луною відбивалися від стін, здіймалися понад дахами. Гинек з Кольштейна, лицар із левом, здибив сивого коня перед самим порталом ратуші Старого міста.
– Святий мир! – гаркнув він. – Настав час святого миру! Досить крові, насильства і злочинів! Звільнити в’язнів! Звільнити Зигмунта Корибута, нашого законного пана і короля! Досить правління кривавих клік! Кінець насильству, злочинам і війні! Ми приносимо вам мир!
– Святий мир! – вершники хором підхоплювали гасло. – Святий мир! Рах запсіа!
– Люде міста Праги! – репетував Гинек. – Столиці чеського королівства і всіх вірних цьому королівству! До нас! Пане бургомістре Старого Міста! Панове райці! Панове засідателі! До нас! Сходьте!
Двері ратуші не прочинилися ні на дюйм.
– Праго! – крикнув Гинек. – Вільна Праго!
І Прага відповіла.
З гуркотом розчинилися віконниці, з-за них визирнули стремена й лучища арбалетів, дула гаківниць, розтруби пищалей. Раптом, немов по команді, Ринок Старого Міста потонув в оглушливому громі пострілів, у пороховому диму й смороді. На озброєних, які скупчилися на площі, посипалася злива куль та арбалетних стріл. Вибухнув і здійнявся крик, лемент, зойки поранених людей, іржання і дикі верески покалічених коней. Вершники безладно заметушилися, наскакували одні на одних, перекидалися, затоптували тих, хто попадав із сідел. Частина з місця пустила коней у галоп, але з ринку не було куди втікати. Вулиці раптом забарикадували колодами, перегородили натягнутими упоперек ланцюгами. З-за барикад посипалися арбалетні стріли. А з усіх боків – з Железної, з Міхальської, з Длоугої Тршіди, з Целетної, від Тину – на ринок вибігали озброєні люди.
Вершники, захищаючись щитами, збилися в купу під Ратушею. Гинек з Кольштейна намагався навести лад, хрипнув від крику. А з будинків і далі стріляли, кулі й стріли летіли з вікон кам’яниць, що оточували Ринок Старого Міста: з “Єдинорога”, з “Червоних дверей”, з “Баранця”, з “Камінного дзвону”, з “Лебедя”. Стріляли з вікон і віконець, з еркерів, з дахів, з сіней та з брам. Лицарі й паноші один по одному злітали з сідел на землю, з бриканням падали коні.
– Добре, – повторював крізь зціплені зуби Флютик. – Добре, пражани. Так тримати! Ой, не вийдеш ти з цього живим, пане Кольштейнський з Вальдштейнів. Не винесеш голови.
Гинек з Кольштейна немовби його почув, бо його загін раптом поділився на два підрозділи. Один, силою в якихось сто коней, під командуванням лицаря зі срібно-чорним щитом, галопом поскакав у бік костелу Святого Миколая. Другий, на чолі з самим Гинеком, вдарив на чернь, що атакувала з боку Длоугої Тршіди.
Перший підрозділ зник з поля зору Рейневана, лише з криків та ляскоту він міг здогадуватися, що кіннота намагається прорватися через барикади, прорубати собі шлях на міст і Малу Страну. Зате він бачив, як підрозділ Гинека з розгону налетів на озброєних міщан, як першу лінію поклав покотом, другу – розпорошив, та як на третій лінії застряг, наскочивши на запору з гізарм, списів і вил. Пражани стояли твердо, не дали себе налякати. Їх було багато. Вони були сильні. Впевнені в собі.
Бо весь час надбігали нові.
– Смерть зрадникам! – викрикували вони, атакуючи. – У Влтаву їх!
– Бити, добивати, живими не лишати!
Іржали, стаючи дибки, поранені коні, валилися на вже слизьку від крові землю вершники. А з вікон усе летіли стріли, стріли, стріли…
– Бити зрадників! У Влтаву!
Вершники відступали, повернулися на площу, розпорошилися, помчали маленькими групками, щоби самостійно пробиватися через барикади й ланцюги біля Святого Миколая і на Міхальській. Але Гинека з ними не було. Під героєм Вишеграда й Усті пав кінь, якого вдарили косою по передніх ногах. Лицар устиг вчасно зіскочити, меча не випустив, тих, хто його обступили, порубав. Спершись стіною на стіну будинку “Під слоном”, він гукнув до себе таким самих спішених, але побачивши, що ті падають, підкошені стрілами, скочив у склепінчасте підсіння, вивалив плечима двері. Пражани купою ввалилися за ним усередину будинку. У Гинека не було шансів. Минуло небагато часу – і закривавлене тіло в оздобленій левом Марквартичів яці вилетіло з вікна на другому поверсі й гепнулося о празький брук.
– Дефенестрація, – засміявся демонічно перекошений Флютик. – Друга дефенестрація! Оце мені, пся мать, подобається! Справедливість і символіка!
Викинутий з вікна Гинек ще подавав слабкі ознаки життя. Пражани обступили його. Якийсь час вони вагалися. Врешті-решт хтось подолав вагання і штрикнув лицаря списом. Другий рубонув сокирою. А потім почали штрикати і рубати всі решта.
– Саме так! – засміявся Неплах. – Символіка! Га, Рейневане? Що ти скажеш…
Він обірвав. Рейневана в кімнаті не було.
* * *
Слід було визнати, що лицар зі щитом, скошеним на срібло й чернь, рятував життя розважливо і керуючись здоровим глуздом. По перше, щит, який дозволяв його ідентифікувати, він кинув геть ще на ринку. А коли відбиті від барикад біля Овочевого ринку вершники відступили за костелик Святого Лінгарта, де знову нарвалися на пражан і втягнулися в запеклий бій, срібно-чорний лицар без вагання розвернув коня і втік у вулички, у галопі здираючи з плечей плащ з багатою вишивкою. Виїхав, розполохуючи качок і жебраків, на невеличку площу під назвою Біля Калюжі. Чуючи вигуки переслідувачів, які надбігали з боку ринку, вилаявся, зіскочив із сідла, ударив коня по крупу, а сам пірнув у тісний і темний прохід, що вів до Зброярської вулиці. Пражани з галайканням побігли за тупотом копит коня, який біг у бік домініканського монастиря і Влтави. Ріки, у хвилях якої, як випливало з криків черні, монотонність яких уже почала набридати, невдовзі опиняться всі бунтівники і зрадники.
Звуки стихали, віддалялися. Лицар зітхнув з полегшенням, усміхнувся у вуса. Він уже майже не сумнівався, що йому пощастить.
І хтозна, може, йому б і пощастило, якби не те, що Рейневан пречудово знав ці місяця. Вулиця Зброярська та провулки, які відходили від неї, містили в дореволюційні часи кілька затишних і недорогих борделиків, тому ці місця чудово знав кожен студент і бакалавр Кардового університету. Крім того, Рейневан і Самсон Медок використовували магію. Телепатичні амулети. Дуже прості, але достатні для рудиментарного зв’язку. Для стеження і переслідування.
Срібно-чорний лицар зачекав якусь мить, використавши цей час на те, щоби прикрити обладунки кавалком знайденої тикової плахти. Він втиснувся в стіну, почувши тупіт підків, але це лише біг кінь без вершника, буланий, із закривавленим боком. За конем бігла, похитуючись і мукаючи, ряба корова – звідки вона тут узялася, відав хіба що нечистий.
Коли усе стихло, лицар швидко пішов у бік Зброярської. Він вийшов на вулицю, хвилину постояв, роззирнувся, прислухаючись до звуків бою і різанини, які вже стихали. Потім увійшов у перше ж підсіння і на подвір’я, тут взявся скидати бляхи, які могли його демаскувати. З-поміж білизни, що сушилася на шнурку, витягнув сорочку, сильно обтріпану й простору, явно пошиту для вагітної баби або просто гладкої, від природи. Коли він натягував сорочку через голову, якийсь момент нічого не бачив.
А Рейневан із Самсоном цим моментом скористалися.
Рейневан з розмахом вперіщив лицаря піднятою із землі дошкою. Самсон же вхопив його за барки, струснув, підняв, із силою штовхнув на стіну. На диво, замість того, щоб безсило зсунутися по цій стіні, лицар відштовхнувся від нього, висмикнув із піхов корд і атакував. Самсон відскочив, Рейневан замахнувся своєю дошкою, лицар сильно відбив її, зробив прямий випад кордом, настільки швидкий і такий по-фаховому вправний, що якби не уроки у вчителя фехтування, Рейневан попрощався би з печінкою і життям. Лицар спритно обернув корд у долоні й завдав швидкого ріжучого удару. Якби не вивчений прийом ухиляння, лезо розтяло би Рейневанові горло аж до шийних хребців. Небезпечну ситуацію нейтралізував Самсон, який палицею вибив з рук лицаря зброю, а його самого повалив на землю ударом кулака. Удар був могутній, але лицар і цього разу навіть і не подумав лежати там, де впав. Він підхопився, обіруч ухопив порожню бочку, підняв, застогнав, почервонівши від зусилля, жбурнув її, немов ядро, у Самсона Медка. І тут найшла коса на камінь. Самсон упіймав бочку на льоту. І кинув її назад, ніби м’яч. Лицар гепнувся, збитий з ніг, на купу соломи.
Піднятися він уже не зміг. Рейневан і Самсон навалилися на нього, придавили, скрутили і зв’язали руки. Замотали голову в бабську сорочку. Зв’язали ноги на кісточках довгою мотузкою. І затягли, тягнучи за мотузку, до підвалу неподалік. Вони не панькалися. Не зважали, що голова лицаря ритмічно постукує по камінних сходинках, а сам він постогнує і кляне на чім світ стоїть.
Лицар, якого штурхнули на головки капусти, сів, покректуючи й матюкаючись. Коли Рейневан зірвав йому шмату з голови, закліпав. У підвалі було віконце, так що можна було дещо побачити. Лицар довго роздивлявся Рейневана, Самсона – не так довго. І відразу оцінив, що з них двох тільки один є партнером для переговорів. Він глянув Рейневанові прямо в очі, відкашлявся.
– Розумно, – він вичавив із себе посмішку. – Розважливо, брате. Навіщо ділитися з іншими, коли можна все мати для себе? Часи надто важкі й непевні, щоб гребувати грошем. А гріш впаде тобі у капшук, обіцяю.
Рейневан стиха зітхнув з полегшенням. Стовідсоткової впевненості досі він не мав і вже наперед переймався наслідками можливої помилки. Але коли лицар заговорив, вже не могло бути мови про помилку. Саме цей голос він чув два роки тому, тринадцятого вересня, у Шльонську, в цистерціанській грангії в Дембовці.
– Ти заслужив… – срібно-чорний лицар облизав губи, глипнув на Рейневана. – Ти заслужив винагороду. Уже хоч би й за спритність. Спритно ти мене впіймав, що тут казати. Маєш, що тут казати, голову на плечах…
Він обірвав. Помітив, що говорить марно, а його слова не справляють на адресата жодного враження. Він негайно перейшов до іншої тактики. Набрав гордовитого виразу й змінив тон. На панський і владний.
– Я – Ян Сміржицький зі Сміржиць. Тямиш, хлопе? Ян Сміржицький. Викуп за мене…
– Там, на ринку, – перебив Рейневан, – труп твого товариша Гинека вже висить на ганебному стовпі, обдертий догола. Коло нього ще є місце.
Лицар не опустив очей. Рейневан зрозумів, з ким має справу, але дотримувався обраної стратегії. Усе ще намагався налякати й залякати.
– З решти твоїх друзяк уціліли тільки ті, яких захистив пробощ Рокіцана, затуляючи власними грудьми від списів черні. Їх затягай до буцегарні в ратуші. Перед тим їх прогнали нашвидку вигаданою “стежкою цноти”, між шпалерами людей з палками й сокирами. Не всі пройшли цю стежку живими. За рештою триває погоня, а чернь усе ще чекає під ратушею. Тебе цікавить, навіщо я це тобі кажу? Бо я маю страшне бажання затягнути тебе туди, на ринок, видати пражанам і подивитися, як ти будеш бігти під киями. А ти знаєш, звідки в мене це бажання? Може, здогадуєшся? Лицар примружив очі. А потім широко їх розкрив.
– Це ти… Тепер я тебе впізнаю.
– Ти зрадив мого брата, Яне Сміржіцький зі Сміржиць, видав його на смерть. Ти поплатишся за це. Я саме розмірковую, в який спосіб. Можу, як я вже сказав, видати тебе в руки пражан. Можу тут, на місці, власноручно всадити тобі ножа під ребра.
– Ножа? – до лицаря швидко повернулася впевненість у собі. – Ти? Під ребра? Ну то давай, молодший пане з Беляви. Сміливо!
– Не провокуй мене.
– Провокувати? – Ян Сміржицький фиркнув і сплюнув. – Я не провокую. Я глузую! Я знаюся на людях, можу крізь очі зазирнути в душу. До твоєї душі я зазирнув, і ось що я тобі скажу: ти навіть курча не вбив би.
– Я можу, як я сказав, затягнути тебе під ратушу. Там чекає ціла купа менш вразливих.
– А ще можеш поцілувати мене в сраку. Саме це я тобі пропоную. І від усього серця раджу.
– Можу також відпустити тебе.
Сміржицький відвернув голову. Не настільки швидко, щоб Рейневан не вловив блиску в його очах.
– Отже, все-таки, – запитав він, помовчавши, – викуп?
– Це можна й так назвати. Ти даси мені відповіді на декілька запитань.
Лицар глянув на нього. Довго мовчав.
– Ти, шмаркачу, – сказав він врешті-решт, викривляючи губи й розтягуючи слова. – Ти, шльонський німчику. Ти, дохторику-знахарику! З ким, як ти думаєш, ти маєш справу? Я – Ян Сміржицький зі Сміржиць, чеський шляхтич, пасований пан, гейтман мельницький і рудницький! Мої предки воювали під Леньяно й Медіоланом, під Аскалоном і Арсуфом. Мій прадід покрив себе славою під Мюльдорфом і під Кресі. Відповідати на запитання? Тобі? Та пішов ти до сраки, пацан.
– Ти, шляхетний пане Сміржицький, замишляв, як звичайнісінький бандит, зраду своїх земляків. Тих, які зробили тебе гейтманом, посадили тебе в Мельнику й Рудницях. На подяку за це ти змовлявся проти них з Конрадом з Олесниці, єпископом Вроцлава. Два роки тому, у Шльонську, в цистерціанській грангії. Минули цілі два роки, але ти напевне пам’ятаєш. Бо я пам’ятаю. Кожнісіньке вимовлене там слово.
Сміржицький вп’явся в нього очима. Якийсь час він мовчав, кілька разів ковтав слину. Коли заговорив, у його голосі, крім здивування, зазвучала непідробна повага.
– Значить, це ти… Це ти там був. Ти підслухав… Хай би тебе чорти! Мушу визнати, ти широко і з розмахом обертаєшся у світі. Поважаю. Але і співчуваю водночас. Такі помирають молодими. І зазвичай насильницькою смертю.
Самсон Медок послав за допомогою магічного амулета якийсь ментальний сигнал. Але хоча під час переслідування зв’язок і них виходив стерпний, тепер, з відстані двох кроків, сигнал був зовсім нерозбірливий. Тобто нерозбірливим був зміст, а інтенсивність була виразною. Рейневан сприйняв це як вказівку діяти рішуче.
– Ти відповіси на мої запитання, пане Сміржицький.
– Ні, не відповім. Тобі здається, що ти маєш на мене щось, чим можеш налякати, шантажувати? Гівно ти маєш, молодший пане Белява. А знаєш чому? Бо настав історичний час. Кожен день приносить зміни. У такі часи, коновале, шантажисти повинні діяти дуже швидко, інакше їхній шантаж перетворюється на глум. Ти не помітив, що сьогодні відбувалося на вулицях? Я в’їхав до Праги при боці Гинека з Кольштейна. Ми приїхали прямо з Коліна, від пана Дзівіша Боржека, він же дав нам своїх збройних. Рука в руку з нами відкрито йшли дружинники таких заядлих католиків і гуситожерів, як Пута з Частоловиць та Отто де Бергов. Нема жодної таємниці в тому, для чого ми прибули. Ми мали намір заволодіти ратушею і захопити владу, бо Прага – це caput regni, хто має Прагу, той має Чехію. Ми хотіли звільнити Корибута і зробити його королем. Справжнім королем, тобто щоби він був визнаний Римом. Ми хотіли домовлятися з папою, схильним, подейкують, поступитися в питанні Чаші та причастя sub utraque specie[46]46
Під двома видами (лат.), себто у вигляді хліба і вина.
[Закрыть]. Готовим до переговорів. Але не з Табором, не з радикалами, не з людьми, руки яких заплямовані кров’ю ксьондзів. Об’єднані з Олдржихом з Ружомберока і панами з ландфриду, ми хотіли покінчити з радикалами, перебити Сиріток, ліквідувати Табор, повернути лад у Чеському Королівстві. Розумієш?
– Ми в’їхали до Праги, – Сміржицький не чекав, поки Рейневан підтвердить, – явно і з відкритим заборолом. Отож я, мабуть, не міг виразніше показати, чого я хочу, проти кого я і проти чого я. На чиєму я боці, з ким у спілці. Усе сьогодні відкрилося і виявилося. То що ти хочеш зробити? Тепер, коли шило вилізло з мішка на повну довжину, підеш до Табора і заявиш: “Чуєте, браття, я скажу вам новину: Ян зі Сміржиць – ваш ворог, він змовляється проти вас із католиками”? Торішній сніг, пане з Беляви, торішній сніг! Ти напартачив, спізнився. Звичайно, ще рік, ще місяць тому…
– Ще місяць тому, – закінчив зі злостивою усмішкою Рейневан, – я міг тебе демаскувати, я був небезпечний. Тому ти наслав на мене найманих убивць. Воістину по-лицарськи, пане зі Сміржиць, по-шляхетськи. Воістину, гордитися повинні на тім світі покриті славою пращури, герої Аскалону і Кресі.
– Якщо ти думаєш, що в силу цього я буду перед тобою каятися, то ти до холери помиляєшся.
– Ти відповіси мені на запитання.
– Я вже тобі, здається, пропонував поцілувати мене в сраку? А отже, я поновлюю пропозицію.
Самсон Медок раптом встав. А Рейневан міг би поклястися, що Ян Сміржицький злякався.
– Це війна! – закричав він, стверджуючи Рейневана в переконанні. – Війна, хлопе! Хто може тобі зашкодити – той ворог, а ворога знищують! Твій брат працював для Табора, для Жижки, для Швамберка і Гвєзди, тому він був моїм ворогом, міг шкодити і шкодив. А вроцлавський єпископ, навпаки, був цінним союзником, його прихильність варто було завойовувати. Хотів єпископ прізвища таборитських агентів, які діють у Шльонську, то й дістав список. Зрештою, єпископ уже давно мав підозру на твого брата, добрався би до нього і без моєї допомоги. Вроцлавський єпископ має свої засоби і методи. Ти здивувався би, наскільки ефективні.
– Не здивувався би, я дещо бачив. Ефективність дій я теж не заперечую. Адже вже мертвий згаданий тобою Ян Гвєзда, мертвий Богуслав зі Швамберка. А це ж ти, тоді, в цистерціанській грангії, вказав їх обох як ціль для єпископських головорізів. Швамберк був високого роду. Либонь, навіть вищого та старшого, ніж твій, хоч ти й хизуєшся предками. За Богуслава Швамберка на тебе чекає ешафот, його родичі цього допильнують.
