Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 36 страниц)
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
у якому Рейневана – по черзі – атакують, рятують, ловлять, годують і викрадають, а мандрагора – завдяки одному ксьондзові – посіяна на південному підніжжі Карконош.
Єдиним, що поблизу рухалося, була зграя ворон, які кружляли над лісом. Єдиним, що долинало до слуху, було дике каркання цих ворон.
Не було сліду чорних вершників, вітер не доносив вигуків “Adsumus”. Скидалося на те, що він відірвався від переслідування. Попри те Рейневан не полишав своєї схованки на пагорбі. Він хотів переконатися повністю і цілковито. Крім того, пагорб давав такий-сякий шанс зорієнтуватися на місцевості. Себто в порослому лісом і скелястому пустищі.
Однак його пагорб – або радше гірка – не був достатньо високим, щоби з його вершини можна було охопити поглядом досить широкий горизонт; його затуляли інші, вищі пагорби. Зокрема, ніде не було видно Баби і Панни, веж замку Троски, вигляд яких дозволив би визначити сторони світу.
З-під Троски, підрахував він, вони йшли під землею понад годину, що дає відстань близько чверті милі. Потім був кінний чвал лісами, потім довготривалий біг. Припускаючи, що він чвалував і біг по прямій лінії, в сумі він подолав не більше ніж десять гін. Тож він не міг бути надто далеко від місця, де вийшов з підземелля, де його застав зненацька Грелленорт. Де Самсон…
“Грелленорт, – подумав він, – злякався Самсона. Біркарт Грелленорт, убивця Петерліна. Чарівник, який уміє перетворюватися на птаха, timor nocturnus, демон, що нищить опівдні, єпископів найманий убивця, убивця, якого, як стверджував у Празі Ян Сміржицький, сам єпископ боїться. І такий тип впадає в панічний страх при вигляді Самсона Медка. Велетня з фізіономією ідіота.
Тобто це все-таки правда. Самсон Медок – не від світу сього. Це вмить розпізнав Гурн фон Сагар, розпізнали маги з-під “Архангела”, розпізнав Акслебен, розпізнав Рупілій. Тільки я все ще ставлюся до Самсона як до доброго друзяки, до товариша. На моїх очах полуда, яка не дозволяє мені прозріти.”
Він зітхнув, але водночас відчув полегшення. Доти його мучили докори сумління, думка, що він послухався Самсона і втік, залишивши товариша в біді. Тепер він зрозумів, що Самсон чудово обійшовся і без його допомоги. “Він, мабуть, запросто втік від погоні, – подумав він, – напевно, вже приєднався до Шарлея та решти товариства. Мене вже, мабуть, шукають.”
“Попри те, я мушу йти, – подумав він. – Одяг за ніч не висох, явно хмариться, стає холодно. Якщо я буду тут сидіти, то засну і замерзну. Хода мене зігріє. Якщо навіть не на Самсона і Шарлея, я все ж напевне натраплю на когось іншого, якусь добру душу, розпитаю. Потраплю на просіку або дорогу, вийду на тракт, замок Троски розташований поблизу людного гостинця, який веде з Праги до Житави через Їчин і Турнов. А на південь від Троски є другий гостинець, бічна дорога, що веде до Житави через Мімонь і Яблонне. Цей другий гостинець я знаю, я їхав тудою з Міхаловіц, це там Єлінек продав мене мартагузам Гурковця. Єлінек… Хай-но я до тебе доберуся, мерзотнику…
Рупілій казав, що вихід з підземелля розташований на північний схід від замку Троски. Поблизу села Ктови або якось так. Після виходу з печер ми мали йти за течією струмка. Струмок є. Але от чи той, що треба?”
Потік, намокши в якому він мало не помер уночі від переохолодження, був дуже заплутаний, зникав у звивистому яру. Куди він тік, тільки Богу було відомо. “Попри те, – вирішив він, – це єдиний розумний шлях. Потік неодмінно кудись впадає. Навіть при цілковитій втраті орієнтації, йдучи берегом потоку, я не буду ходити колами. Над потоками розташовані села, біля потоків закладають свої житла вуглярі, смолярі і лісоруби”.
Останні аргументи про переваги потоків він додумував уже на ходу.
* * *
Рейневан ішов дуже швидко, так швидко, як тільки дозволяла дика місцевість. Він втомився і задихався, але зігрівся так, що мокрий одяг аж парував на ньому, швидко сохнув, не холодив уже так дошкульно. Однак хоча він і подолав досить значну відстань, жодних слідів над потоком не виявив, якщо не рахувати витоптаних сарнами стежин і витовчених дикими кабанами заглиблень у багні.
Захмарилося, як він і передбачав, навіть почав сипати дрібнесенький сніжок.
Ліс раптом явно порідів, з-за яворів, які росли на краю галявини, Рейневан побачив силуети дерев’яних будівель. Його серце закалатало сильніше, він додав ходи, на поляну майже вибіг.
Будівлі виявилися покритими корою куренями, зрештою, переважно понищеними. Нічого було навіть зазирати досередини. Усі сліди людей заросли травою і бур’яном. Стружки і тирса, які цілими купами лежали навколо, почорніли і вже навіть не пахли живицею. Увіткнута в пеньок, певно, забута сокира почервоніла від іржі. Лісоруби – а саме їм, поза сумнівом, належали курені – покинули цю галявину, видно, ще декілька років тому.
– Є тут хтось? – волів пересвідчитися Рейневан. – Гей! Ге-е-е-е-ей!
За його спиною щось зашелестіло. Він швидко обернувся – і, попри те, лише мигцем устиг помітити, як щось зникає за рогом куреня. Це “щось” було мале. Як дитина.
– Гей! – він кинувся у той бік. – Стій! Почекай! Не бійся!
Мала істота не була дитиною. Діти не бувають кошлатими і не мають собачих голів. Ані лап, які сягають землі. Не тікають дивним чином підстрибуючи, хитаючись на кривих і коротких ногах і голосно при цьому поскрипуючи. Рейневан кинувся навздогін. До пролому в стіні лісу, що свідчив про просіку. І дорогу. Коли він вискочив на дорогу, кошлате створіння зупинилося. Обернулося. Вилупило очі. І вишкірило собачі зуби.
– Не бійся, – захекано сказав Рейневан. – Я нічого тобі…
Створіння – лісовий кобольд, вальдшрат – перебило його гучним скрипінням, у якому прозвучала якась дивна насмішка. Йому відповів хор таких самих поскрипувань. Вони долинали зусібіч. Перш ніж до Рейневана дійшло, у що він вляпався, на нього накинулося десь із двадцятеро.
Він копнув одного, кулаком повалив іншого, а потім сам опинився на землі. Кобольди обсіли його, як воші. Рейневан кричав, копав, хвицав, гамселив не дивлячись, навіть кусав – без результату. Як тільки він скидав із себе одного, на місце, що звільнялося, вилазили наступні два. Ситуація почала виглядати небезпечною. Раптом один кобольд вчепився пазурами в його волосся і вуха, а другий всівся на обличчі, затуливши Рейневанові ніс і рот волохатим задком. Рейневан почав задихатися, його охопила паніка. Він відчув, як на його стегнах і литках стискаються зуби. Він незграбно хвицнувся, кобольди висіли в нього на ногах, не давали себе скинути. Рейневан висмикнув голову з-під кошлатого заду, який його придавив, і заревів. Дико і нелюдськи.
І – як у казці – допомога прибула. Просіка раптом наповнилася криком, іржанням і тупотом підкованих копит. Кобольда, який сидів на ньому, ніби змело, зникнув і тягар з ніг. Рейневан побачив над собою кінське черево й залізний сабатон у стремені, зловив оком зблиск меча, побачив, як із розрубаної собачої голови бризкає кров. Неподалік смикався і звивався і другий вальдшрат, пришпилений до землі рогатиною. Навколо тупотіли копита, прискав мокрий пісок. Хтось лаявся, ще хтось сміявся, реготав. Ніби було з чого.
– Вставай, – почув він згори. – Ми прогнали чортиків.
Він встав. Його оточували озброєні люди на конях. Між ними витирав кров з клинка меча лицар в обладунках, той самий, який наказав йому встати. Рейневан бачив затінене піднятим гундсгугелем вусате обличчя. Дивно знайоме.
– Ти цілий? Тобі нічого не відгризли?
Збройні зареготали, коли він мимоволі провів руками по порваних іклами штанах. Лицар зняв шолом. Рейневан упізнав його відразу.
– Усе-таки варто було, – сказав, спираючись кулаком на луку сідла, Янко Шафф, пан на замку Хойнік. – Усе-таки варто було покрутитися в цих місцях пару днів. Я відчував, що ти зумієш чкурнути з Троск. Рейневане фон Беляу.
* * *
Вони зробили привал неподалік просіки, під групою великих дубів. Кілька збройних рушили в радше позбавлену перспектив погоню за кобольдами. Решта якийсь час оглядали трупи, дивувалися з них, обговорювали. Нарешті чотири тіла вбитих вальдшратів було підвішено за ноги на гілляках, а армігери й пахолки взялися знімати з них шкури, які мали стати доказами перемоги і трофеями. Рейневан похмуро спостерігав за ними. Він не був впевнений, чи часом і його зараз не почнуть білувати. Удавано доброзичливе і водночас злосливо хитре обличчя Янка Шаффа нічого доброго не віщувало. Рейневан не давав себе обдурити штучною щирістю.
– Твоє щастя, – говорив пан на Хойніку, – що ти репетував і що ми почули. А то було б тобі непереливки. Ми цих волоханів знаємо, чимало їх сидить по карконоських комишах. Узимку голод заганяє їх ближче до людських осель. Нападають купою, живцем жеруть, до кісток об’їдають. Одні кажуть, що їх народжують тутешні гуральські баби, котрі з собаками паруються, тьху, гидота. Інші балакають, що це simiae[163]163
Мавпи (лат.).
[Закрыть], заморська худоба, яку колись розводили тамплієри. Ще інші вважають, що це чорти, які з пекла через дірки вилазять. Правда, Цвікер?
– Що зле, те від диявола, – відповів ксьондз, який проходив поруч, кинувши на Рейневана надзвичайно лихий погляд з-під каптура. – А кожен гріх волає про кару.
– Дурень, – упівголоса прокоментував Шафф. – Ну ж бо, паничу Беляу! Небезпека минула, а ти все ще похмурий. Нагодований, переодягнений, а попри те весь час якийсь сам не свій. Чого б це?
– У Тросках, – Рейневан вирішив поставити питання ясно, – ви хотіли мене купити. Давали сорок кіп празьких грошів, не інакше як для того, щоб вони вам при наступному продажі повернулися сторицею. І кого ж це ви, цікаво, розглядали як покупця? Інквізицію? Вроцлавського єпископа?
– Єпископа, – Шафф сплюнув, – срав пес, Інквізицію теж. Я тебе з доброго серця викупити хотів. Через симпатію.
– Симпатію до чого? Ми ж незнайомі.
– Ми знайомі краще, ніж тобі здається. Твій брат Петер, упокій, Господи, його душу, був порядною людиною. Тим, що потребували, ніколи в допомозі не відмовляв. І в позиці. Коли нам, Шаффам, випала потреба, хто допоміг? Петер з Беляви!
– Ага.
– А хто тепер заповзявся на Рейнмара, Петерового брата? Хто на нього чигає? Єпископ? Срав його пес, я сказав! Стерчі? Стерчі – це звичайнісінькі розбійники. Зембицький князь Ян, лихий за те, що Рейневан його коханку посував, бо воліла молодшого і палкішого? Ян фон Біберштайн зі Штольца, врешті-решт. Ніби великої шляхетності пан, а що робить? За впіймання шляхтича винагороду призначає, як за збіглого раба. І за що? Що йому доньку збаламутив? Господи Ісусе! Таж для того і є панни, для того їх Памбучок створив, щоб їх баламутити, а для того, щоб вони давали себе баламутити, обдарував їх курвівською натурою. Зле кажу?
– Як я тебе в Тросках упізнав, – продовжив Шафф, не чекаючи схвалення, – то подумав собі: візьму і врятую хлопця, не дам Шести Містам, не дозволю, щоб над братом Петера з Беляви кати на ешафоті знущалися на зловтіху черні. Викуплю, подумав я собі, нещасного…
– Сердечно вам дякую. Вашим боржником…
– Сорок кіп грошів, – Янко Шафф ніби й не чув, – сума, подумав я собі, не така велика, покійний пан Петер нам набагато більше був тоді позичив. Та й врятований з лап лужицьких катів панич Рейнмар, подумав я собі, теж зуміє віддячити. Адже панич Рейнмар має п’ятсот гривень, які два роки тому назад заграбав у збирача податків. Зуміє віддячити. І поділитися.
– Та що ви, пане Шафф, – зітхнув буцімто безтурботно Рейневан. – Ви вірите поголоскам? Ви ж самі тільки що визнали, що у Шльонську на мене чигають, що брудними методами користуються. Що не зупиняються перед огудою і наклепом, що недобрі чутки розпускають, аби тільки мене очорнити. Бо це наклеп і брехня, нібито я напав на колектора. Наклеп і брехня, розумієте? За порятунок дякую, я цього вам не забуду. Але тепер, якщо дозволите, попрощаюся. Я мушу знайти товаришів, які…
– Помалу, – Шафф дав поглядом і жестом знак збройним, ті негайно стали поблизу. – Помалу, пане Белява. Прощатися хочеш? Так швидко? А вдячність де? У Тросках я не зміг тебе викупити, але ж добрі наміри також рахуються. Однак від лісових монстрів я тебе врятував, не заперечиш. Якби не я, був би тобі кінець. Так що коли будемо ділитися гривнями збирача, я візьму триста, а ти решту. Так буде справедливо.
– Я не нападав на збирача і не маю цих грошей!
– Про те, чи маєш, що маєш і де маєш, – Шафф злегка примружив очі, – ми ще поговоримо. У замку Хойнік. Куди ми зараз вирушаємо. Даси мені лицарське слово, що не втікатимеш, то я не накажу тебе зв’язати. Зрештою, куди тобі втікати? Ліси кишать пекельними створіннями. Де Бергов, поза сумнівом, уже тебе переслідує. Також під Тросками на тебе все ще чигає Ульріх фон Біберштайн, який страшенно на тебе заповзявся. У мене тобі не станеться кривда. Я навіть залишу тобі частину грошей колектора, собі візьму тільки… Тільки чотириста гривень. Тому…
Перш ніж дідич Хойніка уточнив, періапт Візумрепертум активувався на руці в Рейневана. Сам по собі.
Магія, яка привела в дію амулет, була такою сильною, що Рейневан не мав найменших труднощів з визначенням напрямку. Заскочивши як Шаффа, так і його збройних, він кинувся за просіку, за кущі ялівцю, перескочив вирву і без роздумувань налетів на людину в каптурі, яка присіла за поваленим стовбуром. Розмашистим ударом кулака він вибив у нього з руку скриньку, схожу на малесеньку раку, копнув, врізав по шиї, додав у вухо. Каптур упав, блиснула тонзура. Рейневан був би зацідив ксьондзові ще раз, але збройні люди Шаффа наздогнали його і схопили залізною хваткою.
– Що ти, з біса, виробляєш? – закричав Шафф. – Впав у шал? Чи збожеволів?
– Подивіться, – закричав Рейневан ще голосніше, – що в нього було! Запитайте, що він робив!
– Про що ти говориш? Це отець Цвікер! Мій капелан!
– Це зрадник! Ця шкатулка – це чародійний комунікатор! Він посилав сигнал, хотів із кимсь магічно зв’язатися! Когось сюди магічно закликати! І я знаю кого!
Шафф наблизився до скриньки, що лежала на землі, різко відступив, почувши вібруюче гудіння. Не роздумуючи, могутнім ударом чобота розтрощив шкатулку, каблуком втоптав її у пісок. Капелан, побачивши це, здавлено скрикнув.
– Ти можеш, – наблизився до нього Шафф, – мені це пояснити. Цвікер? Га?
– Пояснити, – крикнув Рейневан, якого все ще тримали збройні люди, – можу я! Цей піп мене зрадив, мене! Він наслав на мене переслідувачів, саме через нього мене вчора мало не вхопили! Запитайте його про Біркарта Грелленорта, чарівника! Запитайте, як давно він йому служить, як давно постачає інформацію! Як давно він і вас зраджує!
– Біркарт Грелленорт, – зловісно повторив Янко Шафф, хапаючи капелана за одяг під шиєю. – Єпископський довірений. То он воно як? Так? Ти доносиш йому? Про все, що я говорю, що роблю і що задумую? Продаєш мене?
Капелан стиснув губи, відвернувся.
– Відповідай на звинувачення, попе. Захищайся. Поклянися, що ти невинний. Що ти – мій покірний слуга. Що ти вірністю віддячуєш за хліб, який з моєї ласки споживаєш. 1 за гріш, що його я ласкаво дозволяю тобі красти!
Ксьондз мовчав. Шафф притягнув його до себе. А потім відіпхнув, штовхнув на землю.
– Зв’язати це стерво, – наказав він. – Кат із ним порозмовляє.
– Відступнику, – заволав із землі Цвікер. – Безбожнику! Не ти мій господар, не тобі я служу! Я служу Богу і тим, хто діє за Божим наказом! Досягне тебе їхня рука, диявольський виплодку! А моє мучеництво буде відімщене! Ти пізнаєш гнів моїх господарів, будеш, як пес, вити вночі від страху, коли вони прибудуть уночі на чорних конях! А ти, Белява, порочний негіднику, і за морем не сховаєшся! Уже для тебе в пеклі місце підготоване! А тут, на землі, зазнаєш мук! Шкуру з тебе…
Один зі збройних утихомирив його могутнім копняком. Капелан скулився, захрипів.
– По конях, – наказав Янко Шафф, не дивлячись на нього. – У дорогу!
* * *
Почет Шаффа налічував дев’ятьох кінних: двох бургманів, двох армігерів, трьох стрільців і двох озброєних пахолків. У Троски їх, видно, прибуло більше: з ними не було сімох невільників, які припали Шаффові після поділу, мабуть, виділений ескорт уже погнав їх у бік шльонського кордону. Тепер єдиними полоненими були капелан і Рейневан. Рейневанові – на відміну від ксьондза – не зв’язали рук і не спутали ніг під кінським черевом. Під тиском він дав лицарське слово, що не буде втікати, а для підсилення поклявся честю і хрестом. Втекти він, природно, збирався при першій же нагоді, але Шарлей міг би ним гордитися: під час кривоприсяги у нього не здригнувся ні жоден мускул на обличчі, ні голос; він сам майже повірив у кривоприсягу. Однак Шафф не був таким легковірним, він явно вже мав справу з присягами. І людьми покрою Шарлея. Рейневана не зв’язали, але його коня вели на кантарі, а стрілець, який їхав за ним, не зводив з нього очей. І не опускав зброї.
Вони їхали досить швидко, не марудячи, скеровуючись на північ, до гір. Маршрут проходив дикими і безлюдними місцями, було очевидно, що Шафф спеціально уникає головних доріг і трактів. Рейневан не знав Підкарконошшя і був зовсім дезорієнтований. Однак мета подорожі була відома – замок Хойнік біля Єленя-Гури. Це було зі шльонського боку Карконош, тому треба було припускати, що загін скерується до одного з перевалів. Проте Рейневан надто слабо знав місцевість, щоб орієнтуватися, до якого саме.
Карконоші й місцевість навколо них, як було сказано, він знав слабо, але розповіді про замок Хойнік йому доводилося чути. Він знав про Хойнік досить багато, щоб непокоїтися. Овіяна вже численними легендами древня твердиня стояла на вершині високої і крутої гори, що здіймалася над бездонною і немовби встеленою людськими кістьми прірвою, яку звали, щоб уникнути недомовок, Пекельною долиною. Сучасний кам’яний замок, поставлений свидницько-яворськими П’ястами, приблизно п’ятдесят років тому перейняв і включив до своїх і так уже вельми багатих маєтків славнозвісний Гоче Шафф, бургграф Єленьої Гури. Після нього замок успадкував син, якраз Янко. Другий син, Гоче-молодший, сидів у розташованому неподалік замку Гриф. Брати безроздільно володіли навколишніми місцями, у тому числі відрізком важливого торгового шляху, що проходив берегом ріки Бобер.
Генеалогія і маєтність роду Шаффів цікавили Рейневана радше не дуже. А от про замок Хойнік він цього сказати не міг. Страшні розповіді про цю твердиню можна було, мабуть, зарахувати до казок, але факт залишався фактом: Хойнік був твердинею, пробратися в яку було важко, а вибратися звідти було ще важче. Втечу, якщо вона мала вдатися, треба було здійснити тепер, зараз, у дорозі.
Для цього була ще одна важлива причина.
* * *
Мерзла земля на просіці була розрита, мох на придорожній галявині зритий багатьма копитами. Збройні люди Шаффа утворили круг, роздивлялися навколо, тримаючи долоні на руків’ях. Стрільці зарядили арбалети, уважно спостерігали за дорогою і краєм лісу.
– Бійка тут була, – оцінив Гвідо Бушбах, низький, кремезний і немолодий уже армігер, провідник і слідопит загону. – Коней з тридцять. Рубалися, потім роз’їхалися. Учора, судячи з кінського лайна.
– Хто з ким рубався? – запитав Шафф. – Є якийсь слід?
– Тілько це, – Бушбах стенув плечима. – На суку висіло. Багацько нам не скаже.
– Скаже, – наважився злегка поблідлий Рейневан, дивлячись на клапоть чорної тканини. – Уже сказало. Я знаю, хто носить такі плащі.
– То на що ти чекаєш? Говори!
– Вам нелегко буде повірити.
– Я сам вирішуватиму.
* * *
Янко Шафф вислухав розповідь Рейневана про Стінолаза й чорних вершників зосереджено і з наморщеним чолом. Хоча Рейневан відповідним чином припасував її та піддав цензурі, у пана на Хойніку не виникло з нею проблем. Рейневан кілька разів зауважив у його очах зблиск, який міг свідчити про те, що лицареві уже доводилося дещо чути про чорних вершників, убитих купцях, а також про страх нічний, демонів, що вбивають опівдні, та інші чудасії, згадані в дев’яностому псалмі.
– Рота Смерті, – буркнув він. – Вершники на чорних конях. Значиться, ті самі, якими мене пописько страхав. Налетіли тут на когось. Цікаво знати, на кого.
– Пан де Бергов начебто вислав погоню, – знічев’я нагадав Рейневан. – Пан Біберштайн також…
– Знаю, – обрізав Шафф. – Мисливці полюють на тебе. А Грелленорт і його чорні вершники полюють на мисливців. Щоб забрати в них здобич. Ти – їхня мета. Ти їм потрібен.
– Поза сумнівом. Тому я думаю…
– Що я повинен тебе відпустити? – дідич Хойніка по-вовчому усміхнувся. – Дбаючи про власну безпеку? Непогана проба, Белява, непогана проба. Але зі мною це не пройде.
– То принаймні будьте пильні…
– Не вчи мене.
Ця подія мала фатальні наслідки для ксьондза Цвікера. Поставлений перед Шаффом і засипаний запитаннями священик зціпив зуби і не сказав ні слова. Навіть тоді, коли пару разів дістав по пиці.
– Белява! – Шафф підкликав його жестом. – Ти показав, що знаєшся на чарах. То говори: чи може таке бути, щоби піп, хоч і спутаний, зумів якимись чарами прикликати нам на голову цього Грелленорта?
Рейневан розвів руками, стенув плечима. А для Шаффа цього було достатньо. Мотузку перекинули через горизонтальну гілляку, і перш ніж хтось би встиг змовити “Богородице Діво”, капелан Цвікер вже гойдався у зашморзі, підгинаючи і конвульсивно напружуючи ноги, за чим весь почет спостерігав зі знудженими обличчями.
– Треба буде зазирнути сюди через якийсь час, – сказав Гвідо Бушбах. – Пописько всцявся, бачите? Як пити дати тут мандрагора виросте.
* * *
Шаффа таки справді не треба було вчити, як чинити в разі загрози. Вони й далі подорожували лісовими дорогами, старанно уникаючи більш заїжджених із них. Просувалися повільно, а попереду весь час їхала сторожа: Гвідо Бушбах зі стрільцем. Решті пан на Хойніку суворо наказав зберігати тишу, бути уважними і пильними. Загін став виглядати так войовничо, що Рейневана майже полишив страх перед Стінолазом, він уже навіть не щулився в сідлі щоразу, коли над просікою пролітав або скрекотів птах.
Однак ця палка, як і будь-яка інша, мала два кінці. При такій пильності про втечу важко було навіть думати.
Попри те Рейневан думав про неї весь час.
На перший нічліг вони зупинилися в покинутому поселенні рудокопів, які влітку тут видобували і плавили руду. Для другого нічного відпочинку, невдовзі після переправи через річку, яку він назвав Мумлавою, Гвідо Бушбах вибрав для них невелике гуральське сільце, забиту, відрізану від світу і сховану в глибокому яру діру під назвою Мумлавське Удолі. Рейневан дізнався і запам’ятав назву з розмови Шаффа зі старійшиною поселення, зарослим, як росомаха, літнім чоловіком. Росомаха був помітно наляканий, він навіть панікував, – настільки, що Шафф змилосердився. Замість того, щоб за лицарським звичаєм накричати і накопати, він вирішив зіграти роль доброго й щедрого пана. Обдарований півжменею дрібних монет Росомаха засвітився, як сонечко, а усмішка розполовинила його зарослу пику так широко, що аж страшно. Він негайно запросив лицаря до свого обійстя, а по дорозі, запинаючись, відкрив, чому він такий наляканий і чого все село боїться. Пролітали сюдою, пояснив він, тільки що дуже “грозне”[164]164
Hrozne (чеськ.) – страшні.
[Закрыть] пани, дуже “грозне”, дуже кінні й дуже збройні, кілька разів пролітали, а такі були, що у-га-га і помагай Памбу. З’ясування того, коли конкретно мали місце ці страшні кавалькади, зайняло трохи часу, але врешті-решт виявилося, що позавчора вночі й вчора на світанні. Але описати, як виглядали вершники і якого кольору одяг носили, явно перевищувало можливості селюка.
Шафф нахмурився, покусував вус – але раптом його настрій покращився. У всіх покращився. Річ у тім, що з Росомашачого обійстя повіяло чимось надзвичайно приємним, чимось божественно й чудесно смаковитим, чимось ніжно й зворушливо маминим, запахло якимось прекрасним, незабутнім, глибоко врізаним у підсвідомість ароматом, що асоціювався з усім, що любе, добре й радісне, таке, що тільки сядь і від щастя плач. Іншими словами і коротше: з халупи долетів запах топленого смальцю і смаженого на ньому м’яса з цибулею. У Шаффа, його забіяк і Рейневана сльози полилися з очей, а слина потекла по зубах із силою гірського водоспаду.
– Кабанчика били-сьмо, – пояснив Росомаха. – Бо воно, пане, час…
Пан на Хойніку не дав йому докінчити. Потягнувся до капшука. Побачивши монети в його долоні, селянин аж похитнувся, розкрив пельку, якийсь момент скидалося на те, що почне вити. Але він швидко опанував себе.
– Запрошую… – важко видихнув, ховаючи гроші за пазуху. – На почастунок…
* * *
– Ті, що тут нібито їздили, – Янко Шафф зігнав курку зі столу, – це можуть бути ті Чорні Вершники, Рота Смерті. Але це можуть бути й люди Біберштайна. Або з Троск, від де Бергова… Дідько їх приніс. Не розраховував я, що вони так напосядуться. Що їм так на тобі залежить, Белява.
– Якби нас… – Вернер Дорфінгер, один з хойніцьких бургманів, кинув на Рейневана похмурий погляд. – Якби нас, не дай Боже, перестріли… Будем за нього битися, чи як?
– Що буде, – обрізав Шафф, – те буде. А буде те, що я вирішу. Зрозуміло?
Вони об’їлися смажених на смальці свинячих обрізків так, що ледве могли рухатися, якийсь час здавалося, що більше не проковтнуть ні шматочка. Витримали ще до того моменту, коли господиня стала витягувати з казана зварені “їтрніце” – печінкові ковбаси, кров’янки і фаршировані кашею кишки. Щойно ті трошки вистигли, вони накинулися на них, як вовки.
– Христе-Господи… – Дорфінгер попустив пояс іще на дві дірки, – Давно вже я таких їтрнічок не куштував… Гм, з’їм іще, от тільки спочатку мушу за стодолу.
– Візьми кожух, – порадив, входячи з сіней, Ральф Мозер, другий бургман з Хойніка, струшуючи сніг з шапки й коміра. – Сипле надворі. А дме так, гейби хто повісився.
– Та це ж правда, – вишкірився Шафф. – Цвікер же повісився. А що не сам і не з власної волі, то вітер же цього не знає.
– Пописько, – Мозер поперхнувся парою і димом, закашлявся. – Пописько з могили досі нам шкодить…
– Радше допомагає, – заперечив Гвідо Бушбах, копняком відганяючи настирливого цапа, що намагався пощипувати халяви. – Бо якщо хтось на нас ставку зробив, то запросто вгадає, кудою нам йти. Можуть на нас зробити засідку на Кругоношовій полонині, під Шреніцею. Можуть чекати біля Борувчаних скель. Можуть хотіти нас наздогнати у верхів’ї Шклярки, перш ніж ми з’їдемо в долину Вжосувки… А в заметілі і хурделиці, дасть Бог, може, якось прошмигнемо… Дайте-но ще кишечку…
– Дайте й мені. Святий Маврикій, патроне лицарів… Аж тане в роті. Більше нема?
– Є, паночку, є.
– На тобі, добрий чоловіче, ще грошей… Гей! А ти, Белява, куди?
– Мені за стодолу треба.
– Іди з ним, Мозер. Щоб йому яка-небудь дурість на думку не спала.
– Я тільки що з морозу, – запротестував бургман. – А йому куди втікати? У зиму, в хурделицю? Поміж вовки й чудовиська? На погибель? Таж він не дурний.
– Іди, я сказав.
* * *
Хурделиця не хурделиця, вовки не вовки, Рейневана не обходило. Він мусив утекти, а це був єдиний шанс. Тепер, уночі, коли Шафф і його люди об’їлися, були ліниві і сонні. У мороку сіней, коли Мозер обмінювався кількома словами і грубими жартами з Дорфіигером, який повертався, Рейневан схопив кожух. І важку гирю від ваги, яка там стояла.
Подвір’я зустріло їх холодом і заметіллю. І темрявою. За стодолу вони пробиралися майже навпомацки.
– Обережно, – застеріг Мозер, який ішов попереду. – Бо десь тут плуг лежить…
Він спіткнувся, з гуркотом повалився. Коли він, лаючись на чім світ стоїть, піднімався на карачки, Рейневан уже сунув до нього зі своєю гирею, уже примірявся, щоб гупнути бідолаху в потилицю. Цієї миті на тлі присипаної снігом купи гною майнули швидкі тіні, пролунав глухий стук. Мозер зойкнув і впав навзнак. Наступної миті в Рейневанових очах загорілося сто свічок, а в голові гримнуло сто громів. Подвір’я, халупа, стодола і купа гною затанцювали і врізали дикого голубця, а земля і небо кілька разів помінялися місцями.
Він не впав: його підтримували кілька пар міцних рук. На голову йому натягнули грубий мішок. Руки зв’язали. Потягли. Кинули на сідло коня, який хропів і тупав. Кінь зразу ударився в галоп, б’ючи копитами об каміння. Рейневанові зуби клацали і дзвеніли під мішком, він боявся, що відкусить собі язик.
– У дорогу! – скомандував хтось із хрипким, паскудно злим голосом. – Поїхали, поїхали! Учвал!
Вітер завивав і висвистував.
