Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 36 страниц)
– Хільдегарда Бінгенська? Кристина Пізанська? Гм-м… Йоахим Флорський?
– Мало. Додай ще Мехтгільду Магдебурзьку, Беатрицію Назаретську, Жуліану Льєжську, Бодонівію, Хадевіч Брабантську. Докинь до цього Ельзбет Штангль, Маргариту Поретте і Блумар-дину Брюссельську. І на окрасу Майфреду да Піровано, папесу гілельміток. З останніми прізвищами будь обережніше, якщо не хочеш наробити своїй милій клопотів.
* * *
Сніг валив і валив, світ потонув у білому пухові, потонула в ньому до половини стін і корчма “Під Дзвінком”. Дороги завалило начисто. Рейневанові хоч-не-хоч довелося відмовитися від поїздок до білого Костелу й зустрічей з Юттою де Апольда. Замети були такі, що найпалкіше кохання загрузало в них і стигло.
В останню неділю перед Різдвом сніговії припинилися, замети зійшли, дороги трохи прочистилися. І тоді, на превелику радість Рейневана, Тибальд Раабе привів до Гдзємежа Шарлея та Самсона Медка. Вітаючись та обіймаючись, друзі розчулилися до сліз, ба, навіть Шарлей чи раз шморгнув носом.
Моментально знайшлася одна-друга пляшечка, а оскільки розповідати всі мали багато про що, двома не закінчилося.
Після втечі з-під Троск Самсон знайшов був Шарлея, Беренгара Таулера та Амадея Бату, всів негайно вирішили вирушити на пошуки Рейневана. Усвідомлюючи, що вчотирьох вони небагато вдіють проти Чорних Вершників Грелленорта, вони, так і швидко, як лише могли коні, помчали до Міхаловіц, просити допомоги в Яна Чапека. Чапек погодився охоче – здається, його більше, ніж доля Рейневана, цікавив отой таємний підземний хід, яким Рейневан і Самсон втекли з Троск. Легко собі уявити роздратування гейтмана, коли з’ясувалося, що Самсон забув розташування печери і знайти її не може. Роздратування Чапека наростало. Коли Шардей натякнув, щоб замість того, щоб швендятися вгору і вниз потоком, почати нарешті шукати слідів Рейневана, розізлений гейтман Сиріток наказав своїм повертатися до Міхаловіц, заявивши товариству, що далі вони можуть шукати слідів самі.
– То ми й шукали слідів самі, – зітхнув Шарлей. – Досить довго. Ми дійшли аж за Єштєд, під Роймунд і Хаммерштейн. Там нас знову знайшов Чапек, цього разу в товаристві Щепана Тлаха з Чеського Дуба. І посланця Флютика, який прибув з Білої Гори.
Гейтман Тлах, як виявилося, отримав звістку від свого інформатора з монастиря целестинців в Ойбіні. Таємницю зникнення Рейневана було з’ясовано. На жаль, вирушити слідом за людьми Біберштайна товариству було не дано. Посланець, що прибув з Білої Гори, привіз наказ негайно повертатися. Наказ був категоричний, а оскільки обов’язок простежити за його виконанням було покладено на гейтманів, товариство вирушило в дорогу під ескортом. А радше – під конвоєм.
Під Білою Горою Неплах затримав тільки Шарлея. Самсон поривався сам вирушити на Шльонськ, але демерит відговорив його від походу самому.
– Довго, – саркастично всміхнувся він, – відговорювати не довелося. Наш друг Самсон мав залагодити в Празі важливі справи. Залагоджував їх цілими днями. Прогулюючись із рудою Маркетою по Здеразі або під Слованами. Або сидячи з нею на Підскаллі, звідки обоє годинами спостерігали, як тече Влтава і як заходить сонце. Тримаючись за ручки.
– Шар лею.
– А що? Хіба я брешу?
– D’antico amor senti la gran potenza… – нагадав собі цитату Рейневан, який також не міг стримати усмішки. – Як вона почувається, Самсоне?
– Набагато краще. Випиймо.
* * *
– Ходять чутки, – сказав Шарлей, мружачись від сонця, – що готується рейд. Великий рейд. Можна сказати: навала. А можна сказати, що й війна.
– Якщо ти був у Флютика під Білою Горою, – Рейневан потягнувся, – то напевне знаєш, що готується. Флютик напевне не забув тебе проінструктувати.
– Ходять чутки, – Шарлей не дав від себе відмахнутися, – що для тебе в цій війні передбачена досить важлива роль. Що ти маєш, як говорить поет, опинитися в самому центрі подій. З чого випливає, що ми всі маємо опинитися в центрі подій.
Вони сиділи на терасі трактиру “Під дзвінком”, насолоджуючись сонцем, яке приємно гріло навіть попри легкий морозець. Сніг іскрився на схилі під лісом. З бурульок, що звисали під дахом, ліниво покапувала вода. Самсон, здавалося, дрімав. Може, й справді дрімав? Минулої ночі вони розмовляли допізна і, мабуть, таки абсолютно даремно розкоркували останню пляшечку.
– У центрі воєнних подій, – вів далі Шарлей, – та ще й маючи відіграти важливу роль, надзвичайно легко дістати по шиї. Або по іншій частині тіла. Надзвичайно легко, коли йде війна, втратити якусь частину тіла. Трапляється, що цією частиною є голова. А отоді вже стає справді погано.
– Я знаю, до чого ти правиш. Припини.
– Виходить, ти читаєш у моїх думках, тож я не мушу нічого додавати. Бо висновок, як розумію, ти теж прочитав.
– Прочитав. І заявляю: я борюся за справу, за справу піду на війну і за справу відіграю роль, яку мені встановлено. Справа Чаші повинна перемогти, на це спрямовані всі наші зусилля. Завдяки нашим зусиллям і самовідданості утраквізм та істинна віра затріумфують, несправедливостям настане кінець, світ зміниться на краще. За це я віддам кров. І життя, якщо буде треба.
Шарлей зітхнув.
– Ми ж не відсиджуємося, – спокійно нагадав він. – Боремося. Ти робиш кар’єру в медицині та в розвідці. Я в Таборі просуваюся у військовій ієрархії і тихцем збираю здобич. Уже чимало назбирав. Ми вже кілька разів на службі в Чаші втекли від кістлявої прямо з-під коси. І далі нічого, ми весь час тільки випробовуємо удачу, всліпу пхаємося з афери в аферу, і кожна наступна гірша за попередню. Саме час серйозно порозмовляти з Флютиком і Прокопом. Нехай тепер молодші важать життям у полі й в першій лінії, а ми вже заслужили на відпочинок, зробили досить, щоб могти решту війни ліниво пролежати sub tegmine fagi[203]203
Під покровом бука (Вергілій, “Еклоги”).
[Закрыть]. Можливо, ми повинні за наші заслуги отримати тепленькі штабні стільці. Штабні стільці, Рейнмаре, крім того, що вони зручні та вигідні, мають ще одну неоціненну перевагу. Коли все почне хитатися, сипатися й розпадатися, з таких стільців легко скочити навтьоки. І чимало тоді можна із собою забрати…
– А що це має почати хитатися й розпадатися? – нахмурився Рейневан. – Перед нами перемога! Чаша затріумфує, настане справжнє Regnum Dei[204]204
Царство Боже (лат.).
[Закрыть]! За це ми боремося!
– Алілуя, – підсумував Шарлей. – Важко з тобою розмовляти, хлопче. Тому відмовлюся від аргументів і закінчу розмову короткою діловою пропозицією. Ти слухаєш?
– Слухаю.
Самсон розплющив очі й підняв голову на знак того, що він теж слухає.
– Тікаймо звідси, – спокійно сказав Шарлей. – До Константинополя.
– Куди?
– До Константинополя, – цілком серйозним голосом повторив демерит. – Це таке велике місто над Босфором. Перлина та столиця візантійської держави…
– Я знаю, що таке Константинополь і де він розташований, – терпляче перебив Рейневан. – Я питав, навіщо нам туди їхати.
– Щоб там жити.
– А чого б це нам треба було там жити?
– Рейнмаре, Рейнмаре, – Шарлей подивився на нього з жалістю. – Константинополь! Не розумієш? Великий світ, велика культура. Розкішне життя, розкішне місце для життя. Ти лікар. Ми купили б тобі ятрею[205]205
Ятрея (гр. iatreion) – невеликий приватний кабінет при домі лікаря в Стародавній Греції.
[Закрыть] поблизу іподрому, невдовзі ти прославився би як спеціаліст з жіночих хвороб. Самсона ми б упхнули у гвардію василевса. Я, з огляду на вразливу натуру, яка не зносить навантажень, не займався би взагалі нічим… крім медитації, азартних ігор та при нагоді дрібного шахрайства. Після обіду ми б ходили до Хагія Софія[206]206
Хагія Софія (Hagia Sofia – Божественна Мудрість (гр.)) – найбільший храм Константинополя.
[Закрыть] помолитися за більші прибутки, гуляли би по Месі[207]207
Меса – головна вулиця давнього Константинополя.
[Закрыть], тішили очі виглядом вітрил на Мармуровому морі. У якійсь із таверн над Золотим Рогом їли би пілав з баранини та смажених восьминогів, щедро запиваючи їх вином з прянощами. Жити не вмирати! Тільки Константинополь, хлопці, тільки Візантія! Залишмо, кажу вам, за спиною Європу цю темноту і дикість, струсімо цей гидотний пил з наших сандалій. Їдьмо туди, де тепло, сито й блаженно, де культура та цивілізація. До Візантії! До Константинополя, міста над містами!
– Їхати на чужину? – Рейневан знав, що демерит жартує, але підтримав гру. – Покинути землю батьків і дідів? Шарлею? А де патріотизм?
– Там, – Шарлей непристойним жестом показав де. – Я – людина світова. Patria mea totus hic mundus est[208]208
Моя батьківщина – весь цей світ (лат.).
[Закрыть].
– Іншими словами, – не здавався Рейневан, – ibi patria, ubi bene[209]209
Батьківщина там, де добре (лат.).
[Закрыть]. Філософія, яка годиться для вагабонда або цигана. Ти маєш батьківщину, адже в тебе був батько. І ти нічого не виніс з батьківського дому? Ніяких наук?
– Авжеж виніс, – Шарлей показово обурився. – Багато наук, житейських та інших. Безліч сповнених мудрості максим, нагадування яких дозволяє мені сьогодні жити гідно.
– Донині, – він театрально стер сльозу, – в моїх вухах бринить благородний голос мого батька. Я ніколи не забуду його благородних наук, які я запам’ятав і якими незмінно керуюся в житті. Наприклад: по святій Схоластиці вбери грубі ногавиці. Або: з порожнього й Соломон не наллє. Або: хто зранку випив, весь день веселий, або…
Самсон пирснув. Рейневан зітхнув. З бурульок капало.
* * *
Новий рік – Різдво, Natavitas domini, Wynachten, Jule – справили “Під дзвінком” справді гучно, хоча тільки у своєму колі. Після короткотривалого потепління знову прийшли заметілі, завалені дороги знову відрізали постоялий двір від світу, зрештою, такої пори однаково мало хто подорожував. Крім Рейневана, Шарлея і Самсона, крім Фогельзангу, Урбана Горна і Тибальда Раабе, святкував господар “Дзвінка”, Мартін Праль, який з цієї нагоди без жалю збіднив свій погріб на кілька бочівок рейнських, мальтійських і трансильванських вин. Дружина господар, Берта, подбала про багате і смачне меню. Єдиним гостем “іззовні” виявився мамун Йон Малевольт, який, на загальну несподіванку, прибув не сам, а в супроводі двох лісових відьом. Несподіванка була велика, але аж ніяк не неприємна. Відьми виявилися вродливими жінками з привабливою зовнішністю і манерою поведінки. Коли перша крига скресла, їх визнали всі, в тому числі вражена спочатку Берта Праль.
Відьми прикрасили урочистість ще й тим, що притягли із собою два великі кадовби бігосу. Пречудового бігосу. Означення “пречудовий” тут, зрештою, було абсолютно недостатнім, ба навіть сама назва “бігос” була недостатньою та неадекватною. Приготована лісовими чарівницями страва була істинною одою на славу тушеної капусти, одою, що звучала у хорі з лаудою на честь грудинки і солонини, пеаном дичині й дифірамбом тлустим м’ясивам, мелодійною і повною любові канцоною сушеним грибам, кмину і перцю.
Напрочуд добре пасувала до цієї поезії привезена Йоном Малевольтом настоянка на полині. Прозаїчна, але ефективна.
Зима, уже в грудні вдавано сувора, аж по Circumcisio Domini[210]210
Свято обрізання Господнього – у католицькій традиції 1 січня.
[Закрыть] показала, на що здатна. Заметілі набрали сили, кілька днів валило вдень і вночі. Потім небо трохи прояснилося, з-за хмар блиснуло блідесеньке сонце. І настав мороз. Стиснув з такою силою, що світ, здавалося, аж застогнав. І замер, заморожений.
Мороз був такий, що кожен, хто виходив навіть до нужника або по дрова, повертався закоцюблим, а будь-яка дальша вилазка загрожувала серйозними обмороженнями. На Горна й Тибальда, які на Трьох Царів[211]211
6 січня.
[Закрыть] вирішили виїхати, дивилися, як на божевільних. Але Горн і Тибальд виїхали. Мусили.
Був 1428 рік.
* * *
Урбан Горн повернувся вісімнадцятого січня. Він привіз сенсаційну новину, якою вирвав товариство із сонливої зимової апатії.
На князя Яна Зембицького було вчинено замах. На Трьох Царів, Богоявлення. Коли князь після меси виходив з костелу, вбивця прорвався через охоронців і кинувся на нього зі стилетом. Ян уцілів виключно завдяки жертовності двох своїх лицарів, Тимофія фон Різіна і Ульріха фон Зайфферсдорфа, які закрили його власними тілами. Різін навіть прийняв за князя удар – це використали інші, які обеззброїли нападника. Ним виявився ніхто інший, як Гельфрад фон Стерча, лицар, який багато років тому зник десь у чужинецьких краях і якого всі, в тому числі власний рід, вже вважали померлим.
Чутка про подію негайно облетіла Шльонськ. Мало хто сумнівався в мотивах Гельфрада Стерчі, адже всі знали про роман князя Яна з дружиною лицаря, прекрасною бургундкою Аделею. Усі знали, як жорстоко поставився князь Ян до колишньої коханки після закінчення роману, усі знали, яка смерть спіткала Аделю в результаті цього ставлення. І хоча ніхто, ясна річ, вчинку Гельфрада не схвалював і не намагався виправдовувати, у лицарських бургах і станицях справу обговорювали серйозно. І постаралися, щоб звістка про ці дискусії дійшла до Зембиць. І хоча розлючений князь Ян вимагав для нападника жорстокої страти із застосуванням страшних тортур, під впливом громадської думки йому довелося збавити тон. За Гельфрада заступилися не тільки найближче споріднені Хаугвіци, Барути й Рахенау, а й усі інші заможні роди Шльонська. Гельфрад Стерча, як заявили, є лицарем, причому лицарем з древнього роду, а діяв він у засліпленні, викликаною плямою на честі, хто ж винен у цій плямі, відомо. Князь Ян лютував, але радники швидко відмовили його від садистської страти. Дні, коли щомиті можна очікувати гуситської навали, – невдалий момент для того, щоби псувати собі стосунки з лицарством. Так що на боці затятого князя стояв тільки ще більш затятий вроцлавський єпископ Конрад. Єпископ заперечував тезу про захист честі, робив з усієї справи політичну аферу, проголошував, що Гельфрад Стерча діяв з намови гуситів, і вимагав для нього жорстокої смерті за державну зраду, чари та єресь. Стерча, репетував князь Ян, діяв з таких самих ницих мотивів, що й розбійник Хшан, убивця цешинського князя Пшемека, тому його необхідно, як Хшана, палити вогнем і рвати кліщами. Але шльонське лицарство ні про що таке не хотіло чути, вперлося рогом і взяло гору. Настільки, що ще трохи – і Гельфрадові би вигоріло: його мали покарати виключно вигнанням, на суворіше покарання шльонські лицарі не погоджувалися. Що бісило князя Яна і єпископа. Отож Гельфрад Стерча залишився би живий, якби не дрібний факт. На суді лицар не тільки не покаявся, а й заявив, що ніяке вигнання не зупинить його від дальших посягань на князеве життя, що він не заспокоїться, поки не виточить його вражої крові. І забрати свої слова назад він не хотів. На таке сіісшт шльонські вельможі вже не мали аргументів. Вони вмили руки, а Ян Зембицький із задоволенням засудив лицаря на смерть. Через відтинання голови мечем.
Вирок було виконано швидко, п’ятнадцятого січня, у четвер перед другою неділею Єпифанії. Гельфрад Стерча йшов на смерть спокійно, мужньо, але без зухвалості. З ешафоту не виступав. Він тільки глянув на князя Яна й промовив одне речення, латиною.
– Що? – глухо запитав Рейневан. – Що він сказав?
– Hodie mihi, cras tibi.
Рейневанові не вдалося приховати пригніченість, вона була надто помітна і впадала у вічі. Він сам відчував потребу виговоритися, скинути із себе тягар, тому розповів товариству все. Про Аделю, про князя Яна, Гельфрада Стерчу. Про помсту. Ніхто не прокоментував. Крім Дроссельбарта.
– Помста, кажуть, є насолодою, – заявив худорлявий. – Але зазвичай це буває бездумна насолода ідіота, який насолоджується мрією про насолоду. Тільки ідіот кладе голову на плаху, коли може не класти. Hodie mihi, cras tibi, що сьогодні зі мною, завтра станеться з тобою… У тебе заблищали очі на звук цих слів, Рейнмаре з Беляви, я це помітив. Знаю, про що ти думаєш. І прошу про одне: не будь ідіотом. Ти можеш це пообіцяти? Нам усім?
Рейневан кивнув.
* * *
Так само раптово, як тоді мороз, тепер настало потепління. Стужений Рейневан осідлав коня і погнав галопом до Білого Костелу. Галопу було менше, а важкого пробивання через танучі замети – більше, так що подорож тривала кілька годин. А результатом її було повідомлення від сестри-воротарки, що Ютта виїхала на шлюб сестри і перебуває в Шенау.
Поїхати до Шенау Рейневан не міг ризикнути. Він повернувся до Гдзємежа затемна. А наступного дня йому довелося попрощатися з Йоном Малевольтом, мамуном-анархістом.
– А ти б не залишився з нами? – запитав він мамуна, коли той виводив зі стайні свого кошлатого коника. – Не став би на нашому боці? Те, в чому ти допомагав Тибальдові, має природне продовження. Ти не хотів би взяти в ньому участь?
– Ні, Рейнмаре. Не хотів би.
– Але ж ти заявляв, що ти за революцію, що підтримуєш пориви. Що час змінити старий порядок, зрушити з фундаменту будівлю світу. Залишайся з нами. Ми змінимо порядок, а будівлю світу, вір мені, добряче потрусимо. Ось-ось…
– Я знаю, – перебив Малевольт, – що почнеться ось-ось. Я слухав ваші розмови, дивився у ваші очі, коли ви говорили про війну. Я всім серцем за революцію і за анархію, усією душею підтримую рух і зміни. Але я не ризикую особисто брати участь у цьому процесі. У революційній боротьбі за зміни змінюєшся сам. Перетворюєшся. Потрібна велика сила, щоб над цим панувати, щоб не перетворитися на… На щось, на що не треба перетворюватися. Я не впевнений у своїй силі і своєму самоконтролі. Тому волію відступити набік. Баста! Але вам… Тобі… Бажаю успіху. Бувай, Рейневане.
Мамун покинув їх, але щось по собі залишив. Через кілька днів Рейневан побачив, як Самсон Медок на току вправляється в ударах і тичках гудендагом, окутою фламандською палицею. Самсон і Малевольт припали один одному до смаку, годинами різалися в карти й кості, отож гудендаг міг бути виграшем у грі. Але це міг бути і подарунок, прощальний дар. Рейневан не запитував.
* * *
У день святого Вікентія[212]212
22 січня.
[Закрыть], одного з патронів вроцлавського кафедрального собору, свято якого урочисто відзначали у Шльонську, у Гдзємежі з’явився Тибальд Раабе. Він, певно, об’їхав усіх своїх інформаторів, бо нарешті привіз вісті з Чехії. Колін, повідомив він, нарешті капітулював. Після вісімдесяти чотирьох днів облоги, у вівторок перед святим Хомою, пан Дзівіш Боржек з Мілетінка здав місто на умовах вільного виходу залоги. Прокоп на умову пристав. З нього було досить облоги. Він мав інші плани.
– Прокоп, – переповідав голіард, – уже мобілізує Табор, Сиріток і пражан. Рейд в Угорщину вже поза сумнівом.
Тибальд виїхав знову. Його не було дуже довго, аж до неділі Invocavit[213]213
Перша неділя Великого посту, шоста неділя перед Великоднем. Тут – 22 лютого.
[Закрыть], коли він повернувся. З новими звістками. Як і очікували, військо під командуванням Прокопа і Ярослава з Буковини вдарило на Угерський Брод, а звідти на землі мадярів. Одна по одній були захоплені і спалені Сеніца, Скаліца, Орешани, Модра, Пезінок і Юр, а в Попільну середу[214]214
Середа перед неділею Invocavit.
[Закрыть], вісімнадцятого дня місяця лютого, чехи підійшли під сам Пресбург, пустили з димом передмістя і всі навколишні села. З повними здобичі возами вирушили у зворотну дорогу. Пройшли, викликаючи жах серед мешканців, біля Трнави і Нового-Міста-над-Вагом. Ніхто не наважився стати на їхній дорозі або вступити з ними в бій.
– А в Мораву, – багатозначно продовжував Тибальд, – тим часом прийшли з Чехії сильні підкріплення. Бойові загони з Німбурга, Шаного, Унічова і Бржецлава.
– А отже, – зблиснув зубами Бісклавре, – надійшла черга Шльонська.
– Настав наш час, – коротко заявив Дроссельбарт. – Готуймося.
– Готуймося, – повторив луною Урбан Горн.
Вони готувалися. Цілими днями і ночами сиділи над картами, планували. Бісклавре і Жехорс виїхали, взявши в’ючних коней, через два дні повернулися з вантажем, великим і брязкучим. На око того було з кількадесят гривень.
Рейневан знову вибрався до Білого Костелу, але й цього разу Ютти в монастирі не застав. Зима, отже, знову розлучила тільки недавно поєднаних закоханих.
* * *
Тривав Великий піст. Пройшов святий Матвій[215]215
Святого Матвія – 24 лютого.
[Закрыть], який прибуває – зиму кінчає. Прислів’я не збрехало. Зима закінчувалася, вже не мала сил довше опиратися. Сніги, які лизнув теплий південний вітер, танули, з-під них визирнули білі дзвіночки підсніжників. У повітрі інтенсивно запахло весною.
З вітром і запахом повернувся Тибальд Раабе. Коли вони побачили, як він над’їжджає, вже знали: почалося.
– Почалося, – підтвердив з палаючими очима голіард. – Почалося, панове. Прокоп ударив. На запусти[216]216
Запусти – останні скоромні дні перед Великим постом.
[Закрыть] перейшов кордон опавського князівства.
– Значить, війна.
– Війна, – повторив луною Урбан Горн. – Deus pro nobis![217]217
Бог за нас! (лат.).
[Закрыть]
– А раз бог за нас, – глухо договорив Дроссельбарт, – то хто проти нас?
Віяв вітер з півдня.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
у якому до Шльонська входить Табор, Рейневан розпочинає диверсійну діяльність, а князь Болько Волошек потрапляє на колісницю історії.
На зустріч з Табором вирушили Рейневан, Урбан Горн і Жехорс. Бісклавре і Дроссельбарт поїхали під Глухолази і Нису, щоби поширювати чорну пропаганду і сіяти паніку. Шарлей і Самсон залишилися в Гдзємежі, вони мали приєднатися пізніше.
Спочатку вони їхали трактом на Ратибор, краківським гостинцем. Однак невдовзі, за Прудником, почалися клопоти: дорога була повністю запруджена біженцями. Головним чином з Озоблоги і Глубчиць, звідки, як стверджували з тривогою в очах утікачі, гуситів уже видно. У плутаних, недоладних повідомленнях говорилося, що спалено Остраву, що сплюндровано і знищено Гуквальди. Що взято в облогу Опаву. “Гусити, – лопотіли тремтячими голосами біженці, – йдуть страшною силою, тьмою-тьмущою”. Почувши це, Жехорс по-вовчому усміхнувся. Настав його час. Час сольних виступів чорної пропаганди.
– Ідуть гусити! – кричав він черговим утікачам, повз яких вони проїжджали, модулюючи голос так, щоб він звучав панічно. – Страшна сила! Двадцять тисяч озброєного люду! Ідуть, палять, мордують! Утікайте, люде! Смерть надходить!
– Вони вже осьо-сьо! їх уже видно! Сорок тисяч гуситів! Ніяка сила їх не стримає!
За біженцями та їхніми навантаженими домашнім скарбом возами на дорогах з’явилося військо. Цілком зрозуміло, воно теж утікало. Лицарі, списники і стрільці з досить понурими мінами слухали звісток про те, що надходять п’ятдесят тисяч гуситів, – звісток, які викрикалися штучно панічним голосом і були густо нафаршировані поперекручуваними або й зовсім вигаданими цитатами з Апокаліпсиса і книг пророків.
– Ідуть гусити! Сто тисяч! Лихо, лихо!
– Досить, – буркнув Горн. – Стримайся трохи. Надлишок шкодить.
Жехорс стримався. Зрештою, вже не було кого агітувати, гостинець опустів. А за якийсь час вони помітили два стовпи чорного диму, що били високо в небо з-за стіни лісу.
– Нова Церква і Кетрш, – показав головою один з останніх втікачів, який разом із дружиною і ченцем-міноритом їхав на возі, повному скарбу і дітей. – Уже другу добу горять… Людей побитих тамки, кажуть, стоси лежать…
– Се кара Божа, – відповів Жехорс. – Утікайте, люде, і то швидко! І далеко. Істинно-бо кажу вам, буде так, як тому років двадцять: дійде навала аж до Легниці. Так-то нас Бог карає. За гріхи духовенства.
– Та що ви плетете? – обурився чернець. – Які гріхи? З глузду з’їхали? Не слухайте його, браття! Фальшивий він пророк! Або зрадник!
– Утікайте, добрі люде, утікайте! – Жехорс погнав коня, але ще обернувся в сідлі. – А монахам і попам не вірте! І води по підгороддях не пийте! Вроцлавський єпископ наказав криниці позатруювати!
* * *
Вони минули притихлі від жаху Глубчиці, їхали далі, праворуч мали Опавські гори і масив Грубого Єсеніка. Напрямок показували дими, яких було все більше. Горіли вже не тільки Нова Церква і Кетрш, а й щонайменш п’ять інших місцевостей.
Виїхали на пагорб. І побачили, як іде Табор. Довга колона кінноти, піхоти, возів. Почули спів.
* * *
Slyšte rytieři boži, připravte se již k boji,
Chválu boži ku pokoji statečnĕ zpievajte!
Antikristus již chodi, zapálenú péči vodi,
Kněžstvo hrdé již plodi, pro Buoh znamenajte {35}![218]218
Слухайте, лицарі Божі, готуйтеся вже до бою,Славу Богу до миру відважно співайте!Антихрист уже ходить, запаленою піччю водить,Пихате попівство вже плодить – ставайте на бік Бога!
[Закрыть]
На чолі їдуть хорунжі, над ними майорять знамена. Прапор Табора – білий із золотою Чашею і девізом “Veritas vincit”[219]219
Істина переможе (лат.).
[Закрыть]. І друга хоругва, теж біла, а на ній вишиті червона Чаша й золота облатка, оточені терновою короною.
За хорунжими їдуть командири. Покриті пилюкою і славою воїни, знамениті воєначальники. Прокоп Голий, якого легко впізнати за поставою і величезними вусищами. Біля нього Маркольт зі Збраславиць, славнозвісний таборитський проповідник та ідеолог. Як і Прокоп, у хутряному ковпаку і шубі, як і Прокоп, співає. Співає і Ярослав з Буковини, головнокомандувач польових військ Табора. Співає, страшенно фальшивлячи, Ян Блег з Тєшніці, гейтман військ. Біля Блега, не співаючи, їде на бойовому коні Блажей з Кралуп у туніці з великою червоною Чашею на обладунках. Поруч Федько з Острога, руський князь, який воює на боці гуситів, ватажок і авантюрист. Далі їдуть командири міських ополчень: Зигмунт з Вранова, гейтман Шаного, і Отік з Ложі, гейтман Німбурка. За ними союзник таборитів, лицар Ян Змрзлік зі Свойшина, у повному обладунку, на щиті герб – три червлені пояси в срібному полі. Двоє лицарів, які їдуть пліч-о-пліч зі Змрзліком, теж носять герби. Польська Венява, чорна буйволяча голова, видніється на золотому щиті Добе слава Пухали, ветерана Грюнвальда, який очолює хоругву, що складається з поляків. Срібні і червлені зубці носить на щиті Ян Товачовський з Цімбурка, який командує сильним загоном моравців.
Tráva, kvietie I povietřie, plač hlúposti človiečie,
zlato, kamenie drahé, poželejte s nami!
Anjelé archanjelé, vy Kristovi manželé,
tronu, apoštolové, poželejte s námi!
* * *
Віяв вітер з Єсеніка. Було одинадцяте березня Року Божого 1428. Четвер перед неділею Laetare, яку в Чехії називають “Дружебною”.
* * *
Кінний роз’їзд. Легкозбройні в капалінах і саладах, з рогатинами.
– Урбан Горн і Рейнмар з Беляви. Фогельзанг.
– Я знаю, хто ви, – не спускає очей командир роз’їзду. – Вас чекали. Брат Прокоп запитує, чи шлях вільний. Де ворожі війська? Під Глубчицями?
– Під Глубчицями, – глузливо усміхається Урбан Горн, – нема нікого. Шлях вільний, ніхто вам його не загородить. Ніде навколо нема нікого, хто би наважився.
* * *
Глубчицьке підгороддя палало, вогонь швидко пожирав солом’яні стріхи. Дим повністю заслоняв місто і замок, об’єкт хижих поглядів таборитських командирів. Прокоп Голий помітив ці погляди.
– Не чіпати, – повторив він, розпростуючись над поставленим посеред кузні столом. – Не чіпати мені більше ні Глубчиць, ні навколишніх сіл. Князь Вацлав заплатив випальне[221]221
Викуп від спаленна міста.
[Закрыть], домовленість чинна. Ми дотримаємо слова.
– Вони, – гаркнув проповідник Маркольт, – не дотримують!
– А ми дотримаємо, – обрізав Прокоп. – Бо ми Божі воїни й праведні християни. Ми дотримаємо слова, яке дали глубчицькому князеві, дідичеві Опави. Принаймні доти, доки дідич Опави дотримає свого. Але якщо зрадить, якщо збройно виступить проти нас, то клянуся іменем Господнім, успадкує тільки дим і попіл.
З присутніх у перетвореній на штаб кузні командирів деякі усміхнулися на думку про різанину. Ярослав з Буковини відверто зареготав, а Добко Пухала радо потер руки. Ян Блег вишкірив зуби. Очима душі він уже, здається, бачив пожежу і мордування. Прокоп Голий помітив усе.
– Йдемо в єпископські землі, – заявив він, впираючись кулаками в розкидані по столі мапи. – Там буде що палити, буде що плюндрувати…
– Єпископ Конрад, – озвався Урбан Горн, – разом із Путою з Частоловиць зосереджують війська під Нисою. На з’єднання з ними йде Ян Зембицький. Надходять теж Рупрехт, князь Любіна й Хойнова. І його брат, Людвіг Олавський.
– Скільки їх буде вкупі?
Горн подивився на Жехорса. Жехорс кивнув, він знав, що всі чекають, якою-то інформацією відзначиться славнозвісний Фогельзанг.
– Єпископ, Пута, князі, – Жехорс підняв голову після досить тривалого підрахунку. – Йоанніти зі Стшегома та Малої Олесниці. Найманці. Міські контингенти… До того хлопська піхота… Разом сім-вісім тисяч людей. У тому числі зо триста списів кінноти {36}.
– З боку Крапковиць і Глогувка, – вставив Ян Змрзлік зі Свойшина, який саме повернувся був з вилазки, – підходить молодий князь Болько, дідич Ополя. Його військо дійшло до Казімежа, зайняло міст на Страдуні, стратегічну точку на тракті Ниса – Ратибор. Чи велику Болько може мати силу?
– Якихось шістдесят списів, – спокійно оцінив Жехорс. – Плюс якихось тисяча піших.
– Най би його зараза чортова, цього Опольця! – гаркнув Ярослав з Буковини. – Блокує нас, загрожує флангу. Ми не можемо йти на Нису, залишивши його за спиною.
– То вдармо прямо на нього, – запропонував Ян Блег з Тєшніці. – Усіма силами. Розчавімо його…
– Він став у такому місці, де по ньому важко буде вдарити, – покрутив головою Жехорс. – Страдуня розлилася, береги грузькі…
– А крім того, – підняв голову Прокоп, – час не терпить. Якщо ми вв’яжемося в бій з Больком, єпископ збере більші сили, займе вигідніші позиції. Помітивши, що в нас клопоти, у Ратиборі може пробудитися регентка Гелена, ця вовчиця, та її вредний синусько Миколай. Готовий прийняти радикальне рішення Пшемко Опавський, та й для Вацлава це може виявитися сильною спокусою. Це закінчилося б оточенням, битвою на багато фронтів. Ні, браття. Єпископ – ось наш найбільший ворог, тож ідемо щодуху до Ниси. Виступаємо! Головні сили – на тракт, напрям – Озоблога. А для братів Пухали і Змрзліка в мене будуть інші завдання. Але про це невдовзі. Спочатку… Рейневан!
– Брате Прокоп.
– Молодий Опольчик… Ти його знаєш, як мені здається?
– Болька Волошека? Я вчився з ним у Празі…
– Чудово. Підеш до нього. Разом із Горном. Як посли. Від мого імені запропонуєте йому угоду…
– Він не захоче, – холодно промовив Урбан Горн, – нас слухати.
– Уповайте на Бога, – Прокоп подивився на Добка Пухалу і Яна Змрзліка, його губи викривилися в злій гримасі. – На Бога й на мене. Я зроблю так, щоб він захотів.
* * *
Весняна Страдуня і справді виявилася досить поважною природною перешкодою, заболоні стояли під водою, течія омивала стовбури прибережних верб, які вже густо сріблилися пухнастими котиками. Заплави кишіли жабами.
Кінь Урбана Горна танцював по гостинці, місив копитами болото. Горн натягнув повіддя.
– До князя Болька! – гукнув він до сторожі, що стояла на мосту. – Посли!
Горн гукав уже втретє. А стражники не відповідали. І не переставали цілитися в них арбалетів і спертих на балюстради мосту гаківниць. Рейневан починав непокоїтися. Раз за разом озирався на ліс, міркуючи, чи в разі погоні вони встигнуть до нього дочвалувати.
З лісу на другому березі виїхали чотири вершники. Троє зупинилися перед мостом, четвертий, у повному обладунку, під тупіт підків виїхав на міст. Герб на його щиті не був, як спочатку думав Рейневан, чеським Одрживоусом – це був польський Огоньчик.
– Князь, – заволав вершник, – послів прийме! Нуте обидва сюди, на наш берег!
– На лицарське слово?
Огоньчик поправив спадаючу заслону шолома, підвівся у стременах.
– Та ну! – в його голосі прозвучало здивування. – Та я ж вас знаю! Ви ж бо Белява!
– А ви, – згадав Рейневан, – лицар Кших… З Костельця, так?
– Чи князь Болько, – сухо обірвав обмін люб’язностями Урбан Горн, – гарантує нам посольську недоторканність?
– Його милість князь, – підняв панцирну долоню Кших із Костельця, – дає слово лицаря. А панича Беляву він же не скривдить. Проїжджайте.
