Текст книги "Над Тисою"
Автор книги: Александр Авдеенко
Жанр:
Шпионские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 36 страниц)
Глава п'ята
За кілька днів до описаних вище подій начальник п'ятої прикордонної застави капітан Шапошников, на дільниці якого причаїлись перед своїм вирішальним стрибком порушники, призначив у наряд єфрейтора Каблукова і старшину Смолярчука з його слідчим собакою Витязем.
На світанку, ледь почало розвиднятися, прикордонники вийшли з воріт застави і попрямували до Тиси, де вони мали нести службу.
Каблуков і Смолярчук – майже однолітки, але вони різко відрізняються один від одного. Каблуков кремезний, широкий в плечах, важкуватий, повільний в рухах, з крупними рисами обличчя, по-північному русоволосий, з багровими плямами на гострих вилицях. Глибоко посаджені серйозні очі неспокійно дивляться з-під пушистих білястих він. На великому лобі випинаються вугласті зморшки. У щільно стулених губах немає ні найменшого натяку на посмішку. Каблуков мовчить, але вираз його обличчя, його погляд ясно говорять про те, що на душі в нього тяжко.
Смолярчук майже на дві голови вищий за Каблукова, стрункий, рухливий. Рожеві його щоки золотяться м'яким пушком. Зуби великі, чисті, один в один. На рум’яних устах безперестанно, немов забута, сяє усмішка. Веселі очі перебігають з Тиси на небо, з виноградних схилів на гори, освітлені ранковим сонцем. І скрізь бачать щось надзвичайно привабливе.
Кожен, дивлячись на старшину Смолярчука, сказав би, що він правофланговий у строю, перший на службі і в навчанні, заспівувач у поході, весельчак і жартівник на відпочинку, що його люблять дівчата, поважають товариші і друзі, що він має завидне здоров'я і силу.
– А днинка, здається, надходить справді весняна. Припинились дощі… Ох, і погріємося ж ми сьогодні з тобою на сонечку! Як, Андрійку, не заперечуєш проти сонечка?
Каблуков не відповідав. Він обернувся лише після того, як Смолярчук поклав руку йому на плече і повторив запитання. Він дивився на товариша, і по очах було видно, що не тут зараз його думки, а там у далекому Помор'ї, вдома. На заставі ні для кого не є секретом причина невеселого настрою Каблукова. Кілька днів тому він одержав листа, в якому повідомлялось про раптову тяжку хворобу матері.
Капітан Шапошников, начальник застави, іншим часом негайно зняв би клопотання перед командуванням про надання Каблукову короткострокової відпустки, але тепер він не міг цього зробити: посилена охорона кордону виключала всякі відпустки. Крім того, наближався строк закінчення служби Каблукова. Через тиждень-другий він зовсім поїде додому, демобілізується.
Старшина дістав з кишені срібний портсигар і, постукуючи цигаркою об кришку, на якій було вигравірувано: «Відмінному слідопитові, другові Витязя – від закарпатських піонерів», спитав:
– Андрію, від матері нового листа не одержав?
– Ні, – буркнув Каблуков. – Від сестрички одержав. Ось що пише Марія… – Каблуков одкинув полу шинелі, дістав з кишені штанів потертий на згинах аркушик із зошита, густо списаний чорнильним олівцем. Пробігши очима сторінки, він прочитав те місце з листа сестри, яке, очевидно, пекло йому серце: «… В такий день, братіку, наша матінка сама з собою нічого вдіяти не може: зніме зі стінки всі ваші фотографії, розкладе їх на столі і з ранку до ночі очей з них не зводить».
Каблуков згорнув листа, сунув його в кишеню, акуратно заправив шинель під туго затягнутим ременем.
– Розумієш, як вона зрадіє, коли я приїду додому?
– Слухай, Андрію, – раптом сказав Смолярчук, – а що якби Ольга Федорівна дізналася, що наш кордон перебуває на посиленій охороні? Які слова вона прописала б тобі? Хочеш, скажу – які?
Каблуков з цікавістю глянув на Смолярчука.
– Вона тобі написала б так, – продовжував Смолярчук: «Прости, любий мій Андрійку, свою стару і хвору матір. Охопила мене така туга, що я й не стерпіла, наскаржилась твоїй сестричці на своє сирітство. А вона, дурна, тобі настрочила. І коли! В той саме час, коли ти готуєшся заступити дорогу супостатам нашої Батьківщини! Прости, ще раз прости. Міцніше стискай зброю, Андрюшенько. Благословляю тебе, синочку. Роби все так, щоб я пишалася тобою, як пишаюсь твоїми братами-героями…», Смолярчук посміхнувся. – Згоден ти чи не згоден із своєю матір'ю?
Каблуков не міг не відповісти усмішкою на дружню посмішку Смолярчука.
– Згоден, – сказав він.
Смолярчук і Каблуков піднялись на високу, зарослу густим чагарником скелю. Витязя Смолярчук поклав на м'яку підстилку з гірського моху.
Обов'язки Каблукова і Смолярчука полягали в тому, що вони повинні були провадити спостереження безпосередньо за лінією кордону, а також за місцевістю, яка прилягає до рубежа.
Труд і обов'язок прикордонника можна визначити коротко: успішна боротьба з порушниками кордону. Але яка різноманітна, а часом і довготривала ця боротьба, як багато витрачається сил на те, щоб підготувати найкращі умови для цієї боротьби! Спостереження за кордоном має головним чином цю мету – підготовку умов для успішної боротьби з порушниками.
Вибравшись на скелю, Каблуков скромно примостився на кам'яному виступі, мовчки припав до стереотруби і надовго забув про свого напарника.
Смолярчук, навпаки, почував себе на спостережному пункті привільно, по-хазяйському, хоч йому тут, як слідопиту, інструкторові службових собак, нечасто доводилось бувати. – Сьогоднішній наряд був для нього винятком і пояснюється тим; що кордон перебував згідно наказу генерала Громади на підсиленому режимі охорони.
Смолярчук подивився на південь, потім на схід і захід. Він і неозброєним оком бачив дуже добре.
Бурхлива Тиса, несучи свої води з карпатських, ще засніжених гірських ущелин, курилась легкою прозорою парою. Крутий західний берег річки зеленів смарагдовою травою, першою травою цього року. З димарів угорських будинків, розкиданих в гущавині розквітаючих садів, валив ранковий дим. Плаский східний берег був подекуди покритий калюжами – слід весняної повені – чорнів свіжим мулом, величезними корчами, вивернутими деревами, занесеними, можливо, з Марамороської улоговини або звідти, з таємничої Верховини, де зливаються Чорна і Біла Тиси. Герби з нержавіючої сталі, прикріплені до вершин прикордонних стовпів, виблискували в променях ранкового сонця; службова смуга масно лиснілась від нічної роси. По схилу гори звивистою кам'янистою дорогою поміж виноградних кілків ішли колгоспники. На сухих гілках розбитого блискавкою дуба метко стрибала сорока. Тінь підвісної малярської колиски лежала на воді поряд з переплетенням ферм залізничного мосту. Колійний обхідник, нахилившись, заклопотано стукав молоточком по рейках: ударить – і послухає, ударить – і послухає. Над скелею, де сиділи спостерігачі, трохи вбік від неї, здавалося, рукою дістати можна, дзвенів жайворонок. У прохолодних, ще оповитих тінню Карпатах кочувала самітня хмаринка – залишок великої хмари. Швидко несучись, вона оперізувала димовим серпанком гори, закривала зелені галявини, застрявала у верховіттях похмурих ялинок і, нарешті, злилася із зеленою шапкою Ніч-гори. Затисянський вітерець, що народився десь біля берегів Дунаю і набрався сили на Великій Угорській рівнині, шалено напирав на тонку, криву зверху сосну. Вона хиталася з легким пустотливим скрипом: «Захочу впаду, захочу встою».
У цьому неповторному світі, світі кордону, Смолярчук буде жити доти, поки не пройде всі прикордонні посади – від рядового до генерала. Це він твердо вирішив.
Смолярчук сів на камінь, поруч єфрейтора.
– З моєї точки зору, на кордоні немає нічого підозрілого, – сказав він. – А як у тебе, Каблуков? Що ти бачиш озброєним оком?
– Поки що нічого цікавого нема.
Він довго, мовчки і нерухомо, немов скам'янілий, сидів біля стереотруби, не зводячи її всевидячого ока з лівого берега Тиси. Здавалось, він ладен був сидіти отак годинами, хоч до вечора. Але він скоро відірвався від приладу і з тривожною радістю подивився на товариша. Смолярчук по його очах, по збудженому рум'янцю, який до краю заливав щоки Каблукова, зрозумів, що той побачив за Тисою щось надзвичайно важливе.
– Бачиш димар зруйнованого цегельного заводу на тому боці? – спитав Каблуков. – Бачиш дірку посередині, снарядну пробоїну?
Смолярчук кивнув головою.
– Дивись! – Каблуков підштовхнув Смолярчука до приладу і нетерпляче спостерігав, як той вмощувався на камені, відшукуючи зручну позицію. – Ну, бачиш?
– Бачу… – Смолярчук з подивом глянув через плече на єфрейтора. – Бачу дірку від бублика…
– А ти краще подивись.
– Та вже краще нікуди! – Він знову припав до окулярів. – Он димар, он снарядна дірка в цьому самому димарі.
– А в дірці уже нічого нема?
– Нічого.
– Зник, значить. Перевіримо.
Каблуков знову сів за прилад і терпляче чекав і чекав. Звичайно, прикордонник, натренований у процесі служби, діє, як терплячий спостерігач на сторожовій вишці; як слідопит, він переслідує порушника на найдальшу дистанцію і, якщо це необхідно, зав'язує з ним гранатний поєдинок або кидається в рукопашну. Добре, коли прикордонник уміє скрізь як слід трудитися. Але непогано, якщо він має особливо великі успіхи, скажімо, тільки в роботі з собаками, лише по сліду, під час спостереження або в дорозі.
Каблукова вважали відмінником прикордонної служби, хоча не був майстром на всі руки, як Смолярчук. Великі успіхи він здобував лише у спостереженні. Пильне в нього було око: бачив те, що іншому було недоступно.
– Є, є! – раптом скрикнув Каблуков, хапаючи Смолярчука за руку. – Дивись, швидше! – Смолярчук виразно, крупним планом, побачив бінокль, а за ним лису голову і величезні вуса.
І голова і бінокль скоро знову щезли, але прикордонники вже зробили своє діло: обоє, перевіривши один одного, переконалися, що за дільницею застави уважно спостерігає ворог.
Смолярчук телефоном зв'язався з начальником застави і доповів про результат спостереження наряду. За дві хвилини про це дізнався і генерал Громада. Іншим часом його штаб обмежився б звичайною вказівкою, даною через загін. Тепер же звідти на заставу надійшов безпосередній особистий наказ Громади: продовжувати пильне спостереження і обов'язково силами офіцерського наряду.
Ранньої весни майже кожного світанку в долині Тиси, особливо в місцях, де річка виривалася з гір на рівнину, між небом і землею виростала імлиста, багатошарова товща непроглядного туману. Туманом почався і той день, коли капітан Шапошников і старшина Смолярчук, виконуючи наказ генерала Громади, замаскувались у розколині скелі, щоб почати скритне вивчення підозрілого димаря зруйнованого війною цегельного заводу.
Закінчивши обладнання позиції, капітан Шапошников наказав старшині поки що відпочивати. Сам він теж обхопив руками коліна зігнутих ніг, сів на північний пологий схил скелі, суцільно вкритий товстим шаром моху. Веселий погляд його був спрямований у той бік, звідки долинав приглушений шелест Тиси. На круглощокому, майже хлопчачому його обличчі, не зачепленому жодною зморшкою, неприховано проступало радісне нетерпіння.
Смолярчук, дивлячись на начальника застави, посміхався. Він любив у такі моменти бути поруч з ним.
У ті години і дні, коли обстановка на дільниці кордону бувала особливо напруженою, мовчазний, стриманий Шапошников ставав надзвичайно енергійним, діяльним, життєрадісним, говірким, набагато молодшим за свої тридцять чотири роки.
– Ну, де ж ти, сонце красне? – капітан Шапошников розвів руками, шумливо потер долоню об долоню і зсунув картуз на потилицю, відкриваючи свої ледь помітно сивіючі скроні. – Не затримуйся, будь ласка! Світи! Грій!
В тумані, неначе підкоряючись волі Шапошникова, блиснув несміливий промінь, потім другий, сміливіший.
Коли зійшло сонце, туман помітно порідшав і трохи порожевів. Крізь його пелену повільно виступали край темного недофарбованого моста, група осокорів-велетнів, частина річки. Чим вище підбивалося сонце, чим пекучішим ставало його проміння, тим дедалі більше й. більше блакитніли води Тиси. Нарешті зовсім відкрився протилежний берег: пожежні бочки з водою в кінці моста, світлофор, жовтий будиночок прикордонної варти, асфальтоване шосе, смугастий шлагбаум, залізнична будка із стрімким черепичним дахом і димар цегельного заводу.
Шапошников і Смолярчук почали спостереження. В першу ж годину роботи вони засікли спостерігача, що замаскувався на вчорашньому місці. Значить, вивчення кордону продовжується серйозно, інтенсивно.
У справжніх військових, від лейтенанта до генерала, є тверде правило: іноді «думати за противника», тобто ясно собі уявляти обстановку на тій чи іншій ділянці з точки зору противника і таким чином розгадувати його наміри, отже, паралізувати дії.
Капітан Шапошников думкою забрався у пролом димаря і очима ворожого спостерігача почав уважно вивчати дільницю кордону п'ятої застави. Майже в самому центрі вона перетинається великим залізничним мостом. Удень і вночі тут працюють прикордонники контрольно-пропускного пункту. Немає ніякої можливості перейти кордон у цьому місці. А трохи далі, біля розбитого блискавкою дуба? Так, цей напрямок здається найзручнішим: берег Тиси густо заріс. чагарником, за службовою смугою одразу ж починається глибока лощина, яка переходить у гірську ущелину. Не вір, не вір уявній вигоді: вона обманлива. Саме біля входу в цю лощину тебе й схоплять. Ніколи, звичайно, не залишиться вона без охорони. Шукай іншого проходу.
І годину, і другу, і третю капітан Шапошников всевидячими очима досвідченого, на все готового лазутчика шукав приступні для переходу місця на п'ятій заставі і не знаходив їх. Не пройти йому вдень, не пройти і тихої місячної ночі, його почують, побачать всюди, на будь-якому метрі прикордонної землі. Треба чекати найбільш сприятливої погоди: вітру з дощем або непроглядного нічного туману. Лише такої ночі можна буде розраховувати на успіх.
… Ад'ютант, оперезаний польовим спорядженням, з пістолетом і сумкою, в наглухо застебнутій шинелі, відчинив передні дверці машини, пропустив генерала Громаду і спритно скочив на заднє сидіння.
Шофер повернув голову і мовчки, самими очима, спитав: «Куди накажете?»
– На кордон.
Часто сигналячи, машина повільно, обережно пішла через місто. Важкий, густий туман огорнув вулиці, У сивому мороці тривожно перегукувались автомобілі. Мрячив дощ. Гостро проймало вогкістю.
За містом шофер збільшив швидкість. У білястій вогкій завісі туману замигтіли телеграфні стовпи. Незабаром з туману виступили чорні силуети будинків великого населеного пункту. Шофер ледь повернув голову до генерала і знову мовчки, самими очима, спитав: «Заїдемо чи мимо?»
Громада махнув рукою. Машина звернула праворуч, на путівець. Внизу блиснула Тиса.
Всюдихід довгий час біг уздовж кордону, берегом річки, майже біля самого пружка службової смуги. Машина працювала обома ведучими осями і все одно невпевнено ковзала по глибокій, роз'їждженій колії, з-під коліс летіли бризки води, і грудки грязюки.
Шофер часто зупиняв машину, протираючи заліплене грязюкою переднє скло. І в такі хвилини з особливою силою відчувалась глибока тиша на кордоні.
Ліс впритул підходив до дороги – глухий, неходжений, таємничий ліс прикордонної смуги. Коли берег річки ставав пологим, низинним, ліс тікав від річки на узгір'я, поступаючись місцем непрохідним зарослям чагарника і комишу.
Один за одним мигтіли зелено-червоні прикордонні стовпи і високі дозорні вишки.
Ґрунтова дорога вибігла з лісу прямо на шосе. Весело шарудячи дрібною галькою, що нагадувала про море і гірські ріки, газик пішов швидше.
– Комендатура, – півголосом промовив ад'ютант.
Промені фар вихопили з туману невеликий ставок, зарослий комишем, греблю, кам'яні стіни водяного млина і приземкувату будівлю на березі річки. З тилу до комендатури прилягав густий ліс. На тому боці, на західному березі річки, світилися вогні села.
Шофер, очевидно, подумав, що генерал обов'язково затримається в комендатурі і сповільнив хід газика.
– Вперед! – сказав Громада. – На заставу!
П'ята застава містилась недалеко від Тиси, за двісті метрів від кордону, по сусідству із землями колгоспу «Зоря над Тисою».
Великий, недавно збудований рублений будинок, де розміщалися прикордонники, три веселих теремки з різьбленими наличниками і войовничими півнями на гребенях дахів (тут жили начальник і його заступник), низька лазня, що пахне свіжим деревом, довга конюшня, приміщення для собак, дощаний навіс над стосами наколених дров, колодязь з журавлем, драбина, кільця, жердини і перекладина для гімнастичних вправ, гравійні доріжки – все це обнесено невисоким частоколом, ледь потемнілим від часу і дощів.
Довідавшись від сусідньої застави, що генерал Громада їде до нього, капітан Шапошников враз осмикнув кітель, підвівся і, дивлячись у вікно, через яке неясно виднілась Тиса, замислився: чи все гаразд у його господарстві, за яке йому доведеться відповідати перед генералом?
Шапошников думав про кордон. Ні, не про широку річку, не про службову смугу, не про прикордонні знаки, не про зовнішній вигляд кордону. На кордоні можна нагородити що завгодно і скільки завгодно. Однак техніка лише утруднить доступ ворогам, але не зупинить їх, якщо за технічними перешкодами не стоятимуть люди. На людях, тільки на них тримається охорона кордону. От про це, про людей, про те, що становить плоть і душу державного рубежу, і думав Шапошников. Він у думці оглянув передній край своєї дільниці від флангу до флангу. І перед ним постали такі різні, але всі однаково дорогі обличчя солдатів, єфрейторів, сержантів, старшин, офіцерів. Шапошников допитливо вдивлявся в цей живий кордон і думав: чи вірно він розставив людей, чи не залишилось де-небудь лазівки для порушника, чи всі прикордонники готові почути ворожу ходу і крізь туманну імлу? Шапошников твердо відповів: так, усі, і навіть Каблуков. Усім вірив капітан Шапошников, на кожного надіявся – не підведе.
Частини генерала Громади охороняли одну з наймолодших дільниць кордону Радянського Союзу. Виникла вона внаслідок договору СРСР з Чехословацькою Народною Республікою, яким було завершено велику справу злиття в одну сім'ю українського народу.
Шапошников, тоді ще лейтенант, разом з багатьма іншими офіцерами потрапив на закарпатський кордон у перші ж дні його утворення. В ті часи на берегах Тиси ще не було ні прикордонних знаків, ні іншого обладнання кордону.
Наполегливо і старанно, з року в рік Шапошников зміцнював і вдосконалював охорону кордону на своїй дільниці. Він зумів зробити більше, ніж того вимагав обов'язок служби. Існувала теорія, що в горах неможливо поставити на шляху порушника таку досить серйозну перешкоду, як службова смуга. Шапошников наперекір цій теорії обладнав КСС. Змиє її дощем, понесуть весняні паводкові води плоди багатоденної важкої праці – все одно незабаром вздовж кордону знову виростала службова смуга. Там, де гранітні схили були стрімкі і земля не трималась, ставили рублені соти, кліті, одну над одною, східчасто, засипали важким камінням, а потім м'якою землею, яка добре відбиває сліди. Всі сусідні застави наслідували його приклад.
Багато вклав Шапошников праці в обладнання дільниці застави. Але ще більше довелось йому попрацювати, щоб глибоко знати людей свого підрозділу, як їх повинен знати офіцер-прикордонник. Знати, хто до чого здатний, хто що може зробити, – це значить підібрати ключі до різних характерів. Відповідаючи за людей, ти повинен знати їхні смаки і нахили і, кінець кінцем, навіть повсякденний настрій Іванова чи Петрова, Каблукова чи Смолярчука. О, це аж ніяк не дрібниця – чудовий настрій прикордонника! Усіх прикордонників, які вибилися з тієї чи іншої причини із звичайної колії, він брав під особистий нагляд, боровся за них.
Не пізніше як сьогодні заступник Шапошникова, молодий лейтенант, що недавно закінчив школу, запропонував тимчасово усунути від прикордонної служби єфрейтора Каблукова на тій підставі, що той останніми днями, чекаючи демобілізації, став особливо задумливий, неуважний, похмурий. Не можна, мовляв, наполягав заступник, довіряти йому охорону кордону в такому стані.
Якби Шапошников погодився з пропозицією свого заступника і підписав відповідний наказ, Каблуков, звичайно, ще більше спохмурнів би. Не схвалив би цього несправедливого рішення і генерал Громада. Побачивши прізвище Каблукова викресленим із списку солдатів, що несуть службу на кордоні, генерал, безперечно, сказав би: «Не чекав, товаришу Шапошников! Як чудово ви обладнали кордон, а людину… людину не зуміли підбадьорити!»
…Імлистий присмерк, насичений густим водяним пилом, спускався з гір. У вигулах загавкали собаки. В собачому хорі помітно вирізнявся голос Витязя. З конюшні долинув стукіт кінських копит і змішаний запах кінського поту, просякнутої дьогтем збруї і гною.
На стальній перекладинці тренувався прикордонник в оранжовій майці, білявий, із стриженою головою. Через відчинену кватирку казарми почувся настирливий зумер, а потім і суворий голос чергового по заставі:
– «Яблуня» слухає. Що?.. Телефонограма? Давай, записую.
За кілька хвилин черговий розшукав Шапошникова у дворі застави.
– Дозвольте доповісти, товаришу капітан? Телефонограма з штабу загону. – Товсті обвітрені губи чорнобривого, чорноволосого сержанта розтягнулись у нестримній посмішці. – Про єфрейтора Каблукова. Демобілізували.
Далі Шапошникову все було ясно, але черговий не відмовив собі в приємності слово в слово повторити те, що значилось у наказі про демобілізацію.
Шапошников у канцелярії прочитав телефонограму. Сержант стояв біля порога і мовчки, виразними своїми очима запитував: «Дозвольте? Я знаю, що треба далі робити».
Начальник застави посміхнувся:
– Повідомте Каблукова. І викресліть його з добового наряду. Замість Каблукова призначте Степанова.
– Єсть повідомити…
Черговий чіткою веселою скоромовкою повторив наказ капітана і стрілою побіг у казарму.
Каблуков, на подив Шапошникова, не дуже зрадів, довгожданому наказові. В усякому разі, на його обличчі це слабо відбилося: воно, як і раніше, було серйозним, зосередженим.
Вся казарма, всі прикордонники гули збудженими голосами, а Каблуков був стриманим.
– В чому справа, товаришу Каблуков? – спитав Шапошников, заходячи через деякий час до казарми.
– Все добре, товаришу капітан. Мати зрадіє. Тільки… – єфрейтор почервонів до сліз. – Як же я поїду, коли тут…
Каблуков замовк, але Шапошников усе зрозумів.
– Нічого. Їдьте зі спокійним сумлінням, – сказав він. – Ваше місце на заставі займе Степанов. Гідна заміна. Бажаю вам щасливого мирного життя. – Шапошников простягнув єфрейторові руку.
Той схопив її і не відразу випустив:
– Товаришу капітан, дозвольте останній раз піти в наряд з цим наймолодшим прикордонником Степановим? Дозвольте, товаришу капітан!
Шапошникову хотілося обійняти Каблукова, але він лише сказав:
– Добре, підете.
Генерал Громада, прибувши на кордон, перевірив планування роботи на заставі, організацію охорони, службу нарядів, виконання розкладу занять, стан зброї, чи добре перуться солдатські простирадла, чи смачна і за нормою приготована вечеря, чи добре нагодовані службові собаки. Скрізь усе було гаразд. Генерал вважав своїм обов'язком сказати про це начальникові застави.
Два прикордонники, озброєні автоматами, в куртках і брезентових плащах з відкинутими капюшонами зайшли в кімнату, де були генерал Громада і начальник застави.
Єфрейтор Каблуков доповів, що наряд прибув за одержанням наказу на охорону державного. кордону. Прикордонники зупинились перед великим, з низькими бортами, на високій підставці ящиком, у якому був розміщений майстерно зроблений макет дільниці п'ятої прикордонної застави і підступів до неї: річка, узлісся, гірські схили, шосе, польова дорога, стежки, кладовище, одиноке дерево, чагарник, канави, яри.
Каблукова генерал знав; другого, білобрового, світлоголового солдата, він бачив уперше.
– Як ваше прізвище? – спитав Громада, звертаючись, до солдата.
– Степанов, товаришу генерал.
– Славнозвісне прізвище.
Хто в прикордонних військах не чув про трьох братів Степанових! Один загинув на західному кордоні, другий поранений в Карелії, третій служив у Забайкаллі. Тепер перед генералом Громадою стояв четвертий, менший брат славнозвісних Степанових.
– Давно на заставі?
– Недавно, товаришу генерал. Тиждень всього. Я призваний лише три місяці тому.
– Але якщо по-іншому ви будете рахувати строк своєї служби, то років отак з п'ятнадцять набереться, не менше. Вірно?
– Так точно, товаришу генерал.
– Виходить, ви не новачок на кордоні. Про ваших братів я давно чув, а тепер і з вами познайомився. – Громада обернувся до начальника застави: – Товаришу капітан, давайте бойовий наказ.
Шапошников допитливим поглядом з ніг до голови оглянув прикордонників, перевірив зброю, патрони, спорядження, телефонну трубку. Особливу увагу приділив ракетному пістолету – чи всі належні кольори ракет в наявності. І, нарешті, переконавшись, що прикордонники мають при собі індивідуальні медичні пакети, фляги з водою і електричний ліхтар, Шапошников дав бойовий наказ. Генерал стояв оддалік, прийнявши положення «струнко».
Прикордонники вислухали капітана. Потім старший з них, Каблуков, слово в слово повторив наказ: як і куди вони повинні вирушити, яких додержувати запобіжних заходів, що робити на випадок виявлення порушників.
В юнацькому голосі Каблукова виразно звучали урочисті наказові інтонації начальника застави.
Багато разів Громада давав сам і слухав наказ про охорону державного кордону Союзу Радянських Соціалістичних Республік. І щоразу – чи було це на сопках біля озера Хасан, чи на березі Тихого океану, на Дністрі чи на Чорномор'ї – завжди у таких випадках хвилювався.
Коли прикордонники вийшли, Громада підійшов до капітана:
– Ви завжди так даєте наказ?
– Завжди, товаришу генерал. – Шапошников запитливо глянув на Громаду.
– Правильно робите. Віддавання наказу на охорону державного кордону – це один з найурочистіших моментів прикордонної служби. Командир у таких випадках повинен говорити так, щоб його слова западали в серце солдата. І тоді ось ці ярки, ці дороги, це криве дерево, ця стежка пам'ятатимуться і через двадцять років.
Громада поклав руку на ящик, заплющив очі, і пальці його обережно обмацували макет: поглиблення підвищення, дорогу, берег річки, одиноке дерево…
– Я міг би отак, із заплющеними очима, пройти всюди, де охороняв кордон. Сотні кілометрів. По березі океану. По тайзі. В горах. А знали б ви, який був кордон тридцять років тому! Дротяне загородження в одну нитку – і то рідкість. Для зв'язку із сусідньою заставою кінного посильного направляли. А одягнені як були? Черевиків мого розміру, пригадую, не знайшлося в цейхаузі, і мені довелося взути молдаванські постоли із сириці. Обмундирування було теж не по зросту. Але все одно шпигунів ми топили в Дністрі, знищували на землі, брали живцем… Як поживає Смолярчук? – спитав Громада, круто міняючи розмову.
– Все гаразд, товаришу генерал.
– Не зазнається більше?
Хоч Громада пом'якшив своє запитання усмішкою, однак це був не просто жарт. З того часу, як Смолярчук став славнозвісним, він одростив собі довге волосся і пишні вуса, щоб не впадала людям у вічі молодість, яку Смолярчук поки що вважав за тягар для себе.
На щастя, «зазнайство» Смолярчука тим і обмежилось.
Як тільки старшина виходив на кордон, він ставав тим Смолярчуком, якого уряд удостоїв ордена Леніна, а народ – великої слави.
– Старшина Смолярчук начисто збрив свої вуса, – сказав капітан.
– Результат вашої виховної роботи? – спитав генерал.
Очі Шапошникова весело блиснули:
– При взаємодії з Оленою.
– Ага, он як…
Через годину, коли генерал Громада вечеряв у солдатській їдальні, відчинилися двері, і на порозі виріс черговий по заставі. Обличчя чергового було рішучим, владним.
– До зброї! – скомандував він.
Усі прикордонники вискочили з-за столів, кинулись на двір.
Генерал Громада спитав себе: «Чи не той, головний, завітав?»