Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 36 страниц)

Глава одинадцята

Того ж дня Кларк роздобув велосипед, купив на базарі оберемок бузку, прикріпив квіти до руля і помчав за місто, тримаючи курс на південний схід, до Тиси.

У полі, дивлячись на синіючі ліворуч і праворуч Карпати, на зелений розлив ланів, він заспівав: «Летят перелетные птицы…»

На велосипеді сидів Іван Бєлограй, радів весняному ранку теж Іван Бєлограй, і співав Іван Бєлограй, передчуваючи зустріч з Терезою, а Кларк ревниво спостерігав за ним збоку і, посміхаючись, хвалив: «Добре, добре, молодець!»

Землі колгоспу «Зоря над Тисою» потяглися вздовж угорсько-радянського кордону. Виноградники спиналися по південних схилах Соняшної гори. Білі колгоспні хати розташувались на самому краю урвища Тиси, вікнами до кордону. В центрі сільської площі стояв новий Будинок культури. Вікна колгоспного палацу теж дивилися на Тису і далі на Велику Угорську рівнину. На стрімкому двосхилому червоному даху різко виділялись білі латки черепиці. Ними розмашисто, на весь дах, викладено: «Зоря над Тисою». Білосніжний цей напис видно й угорському населенню лівобережжя.

Біля підніжжя дамби, яка прикривала Тису там, де її крутий берег значно понижується, лежали непридатні, неродючі землі, з давніх давен названі «Чортовим гніздом». Трохи вище від цих земель, на хвилястому узгір'ї, красувався облитий молоком весняного цвітіння терник. По його краю росли осокори, що вже викинули малесенькі прапорці ніжносмарагдових листочків. Там, де кінчалась шатрова тінь могутніх дерев, на дні трав'янистої і прохолодної лощини, – польова дорога. Цією дорогою і в'їхав Кларк у село.

Він дуже добре знав, де живе Терезія Симак, але вважав за потрібне спитати про це першого ж стрічного.

Першим стрічним був високий сутулий чоловік із жовто-сивою бородою і з палицею в руках. Незважаючи на теплий весняний день, на ньому була кожушана безрукавка.

– Гей, вуйку! – скочивши на землю, гукнув Кларк до перехожого. – Здоровенькі були!

Дядько через силу повернув голову, подивився на Кларка сльозавими очима, негнучкою рукою зробив спробу зняти шапку, глухо буркнув:

– Здорово.

– Вуйку, скажіть, будь ласка, де проживають Симаки?

– Га? – Старий приклав долоню до вуха. – Голосніше, не чую!

– Я питаю, де проживають Симаки? – підвищив голос Кларк. – Марія Василівна та її дочка Терезія?

– Аякже, знаю! – раптом пожвавішав дядько. – Гогольська, будинок число 92. Тільки їх немає зараз; вдома, – ні дочки, ні матері. На роботі. Замкнута хата.

– А де вони працюють, не скажете? – Кларк підійшов ближче до глухуватого старого, щоб не кричати на-всю вулицю і не привертати до себе уваги.

– Скажу, – старий усміхнувся. – Кожна православна людина скаже вам, де перебуває Марія Симак. Продала вона свою душу нечистій силі. – Він гнівно стукнув об дорогу ціпком. – У Чортове гніздо пускає свої корені Марія Симак. На тій гіркій і солоній землі не сіяли відтоді, як себе пам'ятаю. І за австріяків, і за мадьярів, і за чехів там були пасовища, а вона, дурна Марія, зрушила ту неродючу, незернову землю і збирається кукурудзу сіяти.

– А Терезія теж там працює, у Чортовому гнізді?

Дядько махнув у бік найближчої гори:

– Ні, вона на виноградниках, на Соняшній.

– Спасибі! – Кларк скочив на велосипед і, розганяючи курей, помчав до виноградників колгоспу «Зоря над Тисою».

Вузька кам'яниста дорога оперізувала круті й зелені, добре обігріті схили Соняшної гори. Хоч як багато сил було у Кларка, але і їх невистачило на те, щоб подолати весь підйом. На третьому, найкрутішому коліні він зліз з велосипеда і, штовхаючи його поперед себе, пішов пішки.

І знову йшов Бєлограй, а Кларк спостерігав за ним збоку.

Гарячі потоки сонячного проміння падали на землю, струмував прозорий димок – весняне дихання воскреслих виноградників. Звідкись долітало напружене трудове гудіння бджолиного рою. Прибережний тисянський вітерець ніс на своїх крилах п'янкі пахощі квітучих садів і річкової свіжості. Між високим чистим небом і зелено-чорною землею носилась, то завмираючи, то здіймаючись, дівоча пісня.

Бєлограй зупинився, прислухаючись. Співали десь на горі, у виноградниках, певне, на ділянці Терезії. Так. звичайно, там. Слів пісні Бєлограй не розбирав. Та й не в них справа. Ніякі слова не змогли б сказати йому більше, ніж мелодія, сповнена глибокого роздуму, трохи журлива і безмірно задушевна. Бєлограй слухав пісню усім єством, і йому було досить ясно, про що говорила вона, до чого кликала і куди вела. «Ой Іване, Іване, – промовляла пісня, – де ти? Чого не стоїш зараз поруч з дівчатами і не дивишся з вершини гори на Тису, на сади, на поля? Приходь швидше, і ти не пожалкуєш».

Кларк усміхнувся: «Молодець! Зіграно дуже добре! От що значить увійти в роль!»

Він скочив на велосипед і, незважаючи на крутий підйом, покотив під гору, назустріч дівочій пісні.

Дівчата замовкли, як тільки побачили велосипедиста, що зненацька вискочив з-за гори. Їх було п'ять – усі в темних спідницях, з босими і вже засмаглими ногами, в білих безрукавках і вишиваних сорочках, в руках у них були важкі рогачі, якими вони спушували виноградник. Терезії серед них не було. Де ж вона?

Залишивши на дорозі велосипед, важко дихаючи, з розчервонілим і мокрим обличчям, немов тільки що скупався в Тисі, Іван Бєлограй підійшов до дівчат.

– Здоровенькі були, солодкоголосі янголята! Честь праці! – Він зняв картуз і вклонився дівчатам, усіх однаково привітно обдарувавши веселим поглядом.

Дівчата жваво привітались.

– Ручуся головою, не помилився адресою, – сказав Бєлограй. – Дівчата, це Соняшна гора?

– Соняшна, – відповіли виноградарки.

– Бригада Терезії Симак?

– Вірно.

– А ви… – він кинув оком на дівчат і продовжував скоромовкою. – Угадав я вас всіх, дорогі подружки. Про кожну писала Терезія. Ганна! Василина!.. Віра… Явдоха… Марина… Ну, а я… – Кларк акуратно, по всій формі, насунув на голову картуз, обсмикнув гімнастьорку, туго затягнену поясом, по-молодецькому повів грудьми, побрязкуючи орденами і медалями: – Дозвольте відрекомендуватися: демобілізований старшина, син матінки-піхоти Іван Федорович Бєлограй!

– Іван!.. Бєлограй!.. – сплеснула в долоні одна з виноградарок, смуглява, веселоока дівчина. – То ми теж вас знаємо, привіти в кожному вашому листі одержували!

– Так, він самий, Іван Бєлограй, пропилений і просолений наскрізь піхотинець… Той, про якого в пісні сказано:

«Любят льотчиков у нас, конники в почете. Обратитесь, просим вас, к матушке-пехоте… Обойдите всех подряд – лучше не найдете: обратите нежный взгляд, девушки, к пехоте…»

Дівчата, спираючись на свої рогачі, стояли півколом і всі як одна посміхались демобілізованому старшині, дивилися на нього довірливо і привітно.

– А де ж Терезія? Чому вона не працює? Невже запаніла відтоді, як на грудях геройська зірка засяяла?

– Терезія в далеку дорогу збирається, – відповіла смуглява дівчина. – В Угорщину їде з делегацією, на Першотравневе свято. І передавати свій геройський досвід закордонним колгоспникам.

– Он як! – обличчя Кларка стало стурбованим. – І коли ж вона від'їжджає?

– Скоро. Післязавтра. – Веселий, лукавий погляд смуглявої додав: поспішай, Іване, а то запізнишся.

– Та-ак… – роздумливо, ніби сам до себе промовив Кларк. – Виходить, запізнився. Як поспішав, як поривався – і все-таки…. – він раптом крекнув, поплював на долоні, шумно потер їх одну об одну: – Ану, дівчата, озброюйте зголоднілого трудівника своїм знаряддям праці!

Одна з дівчат простягнула йому рогач. Кларк ухопив його і високо, як молотобоєць, підняв над головою.

– У-ух! – він із силою встромив важку, з білим лезом стальну плаху в кам'янисту землю.

Легко злітав і швидко падав, виблискуючи на сонці, його рогач. Скреготала сталь, викрешуючи з каміння іскри. Вилискувала чорним оксамитом свіжоспушена земля. Ліворуч і праворуч на межу сипались невеликі валуни, вивернуті із своїх старих гнізд.

Кларк точно розрахував, чим міг остаточно покорити подруг Терезії. Показовий трудовий сеанс, який тривав усього двадцять хвилин, наблизив його до мети значно більше, ніж всі слова, погляди і посмішки. Коли він розігнувся і, витираючи спітніле обличчя, винувато і зніяковіло подивився на молодих виноградарок, ніби пробачаючись за свій трудовий запал, він уже був для них остаточно своїм, простецьким парубком, людиною їхнього трудового кола, їхніх дум і почуттів. Тепер, гадав Кларк, кожна з дівчат протуркотить вуха своїй подрузі: «Ох, який же твій Іван, Терезіє!…»

От заради цього Кларк і потратив стільки часу і сил на горі Соняшній. Робити тут більше нема чого. Можна рушати далі.

М'яка польова дорога вивела Кларка в прибережні сади. Проминувши їх, він поїхав зеленою дамбою вздовж Тиси, з цікавістю вдивляючись у той, угорський берег. Там, біля колодязя, стояла група жінок у різнобарвному одязі. Це був колодязь, повз який Кларк проходив тієї страшної туманної ночі. Рибалки розпинали на кілках великі сіті. Червоноколісний трактор, крутячись майже на одному місці, орав незручний видолинок – той самий, де лежав Кларк, пробираючись до Тиси.

– Громадянине, зупиніться.

З-за кущів вийшли два прикордонники: старшина (це був Смолярчук) і рядовий. Кларк різко загальмував і зіскочив на землю. Невимушено балакаючи, він дістав документи.

– Вас, товариші, звичайно, цікавить не моя особа, а мої папери. Будь ласка. Ось військовий квиток, ось пропуск у прикордонну зону.

Старшина довго й уважно вивчав документи.

– Куди ви прямуєте? – спитав, нарешті, він, гортаючи сторінки військового квитка.

– А ось сюди, в колгосп «Зоря над Тисою», на Гоголівську, будинок 92, до Терезії Симак. Не чули про таку хорошу дівчину?

Смолярчук не відповів, продовжуючи вивчати документи. Все в них було гаразд, однак він не квапився відпускати демобілізованого старшину. Кларк терпляче чекав.

– Може, вам що-небудь незрозуміло? – м'яко посміхаючись, спитав він, коли повільність прикордонника стала нестерпною.

Смолярчук знову не відповів, подумав: «Чого він нервує?» І ще уважніше продовжував переглядати військовий квиток.

– Ну й служба у вас, зелені шапки! – насмішкувато промовив Кларк. – Якщо навіть з рідною ненькою зустрінешся, – не вір, що вона твоя ненька, поки не посвідчить свою особу. – Він вийняв кисет з махоркою, скрутив товсту цигарку. – Куріть… Не бажаєте? Воля ваша… Слухай, хлопці! – втративши терпіння, вигукнув він. – Прошу даремно не затримувати парубка, не вкорочувати його щастя.

За всіма найтоншими розрахунками Кларка, він повинен був сказати те, що сказав. Хай прикордонники відчують, що він з ними за панібрата, що він абсолютно незалежний.

– Про яке ви щастя говорите? – спитав прикордонник, зводячи очі на Кларка. Він ще раз оглянув його-з ніг до голови, особливу увагу приділив новим, армійського зразка чоботям.

– Та про те саме, про яке в піснях співається. – Бєлограй розкрив бумажник, дістав з нього кольорову журнальну фотографію Терезії, наклеєну на картон із золотим обрізом. – Ось дивіться. Хіба це нещастя?!

Смолярчук нічого йому не відповів і повернув документи.

Бєлограй на прощання простягнув руку прикордонникові й спробував зазирнути йому в душу, дізнатись, чим була викликана його пильна увага до бездоганних документів. Обличчя старшини не виявляло ніякої тривоги. «Все гаразд!» вирішив Кларк.

Він остаточно заспокоївся, коли Смолярчук досить дружелюбно відповів на його потиск руки і навіть посміхнувся.

Кларк спустився з дамби на стежку, що вела в село і за кілька хвилин був на Гоголівській, перед тривіконним будинком номер 92, густо обплетеним зеленню.

Він навмисне забряжчав залізною клямкою хвіртки, сподіваючись, що його почують. Так само шумно вибіг на ґанок, забряжчав чорною клямкою дверей.

– Дозвольте зайти!

У відчиненому вікні з'явилась Терезія – голова у вінку русявих кіс, в одній руці синє шовкове плаття, – в другій – праска. На свіжих щоках дівчини палав яскравий рум'янець, а очі з подивом і цікавістю дивилися на нежданого і негаданого гостя.

– Здрастуй, Терезіє! – Кларк зняв картуз і недбало провів по кучерявому волоссю.

– День добрий, здрастуйте, – зніяковіло відповіла дівчина.

– Не впізнаєш? – Кларк неприховано милувався Терезією.

Вона заперечливо похитала головою.

– Подивись, ще подивись… може, впізнаєш.

Терезія не зводила очей з гостя. Ні, ніколи з ним не зустрічалась. Якби хоч раз де-небудь бачила, неодмінно пригадала б. Такого бравого вояку не скоро забудеш.

Кларк добре розумів, яке враження справив на дівчину, – не менше ніж розраховував. А що буде, коли польються його медові, солов'їні слова!..

У своєму таємничому дослідженні Кларк писав:

«Якщо тобі по ходу справи треба завоювати серце юнака чи дівчини, не розмінюйся на дрібниці. Програє той, хто соромливо і нудно просить зробити ту чи іншу послугу, докладно пояснюючи, для чого це потрібно. Чим більше пояснень, чим більше подробиць, тим менше віри. Поводься з емоціональною непослідовністю. Грай на найсвятішому, чим живе уподобаний тобою об'єкт. Коротко кажучи, випромінюй довірливість, дихай коханням – і тебе чекає перемога».

Така була «відмичка», яку Кларк збирався застосувати в даному випадку до серця Терезії.

– Дозвольте відрекомендуватися, – Кларк підніс руку до козирка і стримано відрапортував. – Демобілізований гвардії старшина Іван Федорович Бєлограй.

Терезія поставила праску на підвіконня, яке зараз же закуріло, кинула плаття і притиснула руки до грудей:

– Іване! Іван Бєлограй? Ти?..

Кларк дбайливо змахнув з підвіконня обвуглену фарбу, поставив гарячу праску на кам'яний східець ґаночка і лише після цього, опустивши очі, тихо сказав:

– Так, він самий, Іван Бєлограй.

Терезія вискочила через вікно на ґаночок, простягнула до нього свої засмаглі руки. Кларк схопив їх, міцно стиснув. Він міг би зараз без усякого риску – в цьому він твердо був переконаний – обійняти і поцілувати Терезію. Стримався. Не слід форсувати події. Хай все йде своїм звичаєм.

Кларк скуйовдив кучері і, оглядаючись навколо, зітхнув на повні груди:

– Гарно тут у вас!..

Кругле червоне сонце високо котилося над Угорською рівниною. Довгі прохолодні тіні гір дотяглися до самої річки. Із ущелини, де білів сніг, віяло ранковою прохолодою. В яблуневих садах тьохкали солов'ї. Над дахами будинків по цей і той бік Тиси виростали прямі світлі цівки диму.

– Як ти сюди потрапив, Іване? – спохватилась Терезія. – Ти ж у Берліні відбуваєш службу?

– Відбув у Берліні, а тепер… – він підвів голову, багатозначно подивився на Терезію. – Тепер сюди приїхав служити. – «Тобі служити», додав його погляд. – Чого ж до хати не запрошуєш, дівчино хороша?

– Ой лишенько! – Вона підбігла до дверей, розчинила їх: – Заходьте, будь ласка.

Він урочисто переступив поріг, тримаючи перед собою у простягнутих руках букет бузку:

– Скільки разів у думках своїх я переступав цей поріг… Мир та щастя дому цьому! – Кларк оглянувся через плече на Терезію. – А може, у вас і свого щастя дівати нікуди, га?

– Не відмовимось і від вашого, – засміялась Терезія. – Значить, демобілізувався?

– Демобілізувався. Солдат, поранений в серце, уже не солдат.

Натяк був досить ясний, але Терезія чистими очима дивилася на Кларка і радісно посміхалась.

– Ти сьогодні їв, пив Іване? Молока хочеш?

«Еге, голубонько, – подумав Кларк, – та ти зовсім простушка!»

– Молока? З твоїх рук? З радістю!

Терезія вибігла і повернулась з темним, рясно запітнілим на теплому повітрі глечиком.

– Виходить, в Угорщину їдеш? – спитав Кларк, кивнувши на розкритий приготовлений в дорогу чемодан. – Читав. І заздрив… Угорщина! Всю її пройшов, від каламутної Тиси до блакитного Дунаю. – Кларк заплющив очі, скорботно стулив губи і зітхнув. – Друга я поховав у Тисаварі. – Він махнув рукою, ніби відганяючи тяжкі спогади. – Виходить, їдеш… – сказав Кларк і смутно подивився на дівчину.

– Скоро повернуся. Через два тижні. – Терезія говорила, паче виправдуючись у чомусь.

Кларк одразу ж помітив це.

Він прилаштував букет бузку на столику перед дзеркалом, прикрашеним чудово розшитим полотняним рушником.

– Ну от, подивився на тебе, а тепер… – помовчав, зажмурився, – тепер можна і їхати.

Кларку були передані не тільки викрадені документи Бєлограя, але й листи Терезії. Він докладно вивчив їх і дійшов до висновку, що дівчина навіть на відстані була недалеко від кохання до Івана Бєлограя.

На перший лист Івана вона відгукнулась скупою листівкою. Але поступово, після багатьох його листів, перестала бути стриманою. Іван писав їй як любимій сестрі або давньому другові. Їй було це приємно, і вона йому відповідала теж – як сестра і друг. Іван Бєлограй: їй сподобався. Людина, що переступила поріг її будинку, була точнісінько такою, якою вона уявляла собі Івана з його листів.

– Навіщо ж вам… тобі так скоро їхати? – з хвилюванням і занепокоєнням спитала Терезія. – Поживи у нас, дочекайся черешень, ягід…

– Та я б не тільки до черешень тут пожив – до винограду. До того часу, поки з жолудя дуб виросте, – говорив Кларк, захоплено дивлячись на дівчину. – Залежить від тебе, Терезіє, чи поїду я звідси через два дні, чи залишуся жити назавжди. – Він замовк, схиливши голову і старанно поправляючи гімнастьорку під новеньким рипучим поясом.

Як поставиться дівчина до його признання, це не турбувало Кларка. Прийме вона його кохання – добре. Не прийме – теж непогано. І в першому і в другому випадку по всій окрузі пошириться чутка, що герой Вітчизняної війни Іван Бєлограй приїхав на Закарпаття і оселився в Яворі заради неї, Терезії. Цього, власне, поки що і добивався Кларк.

Він узяв її за руку.

– Невже ти не розумієш, заради чого я примчав сюди з Берліна? Не розумієш, так? – допитувався Кларк, стискаючи руку дівчини і дивлячись на неї благальними очима.

Вона мовчала, бгаючи поясок плаття.

– Скажи ж бо, залишатись мені тут чи їхати? – губи Кларка тремтіли, голос зривався.

Терезія звільнила руку, відступила до відчиненого вікна, засміялась:

– Що ти вигадуєш, Іване! Подобається жити на нашій землі – залишайся!

– Подобається! – підхопив він. – Дуже подобається!

– Ну й живи собі хоч сто літ. Ходімо, познайомлю з мамою.

Потрібно йому це чи не потрібно, зараз же спитав себе Кларк. Ні, вирішив він, поки що в цьому немає потреби. І потім, хто його зна, якими очима подивиться на нього мати Терезії. Краще почекати.

– Іншим разом, Терезіє, познайомлюся з твоєю мамою. Сьогодні поспішаю. Треба оформлятися на роботу в залізничне депо. Слюсарем. Через рік буду машиністом, от побачиш. Тепер… – він ласкаво подивився на Терезію, – маю право жити і працювати на закарпатській землі. – Він узяв руку дівчини, швидко приклав її долоню до своєї щоки: – До завтрього!

Терезія вийшла з дому разом з ним.

– Не проводжай, не треба, – запротестував Кларк.

– Та я не з тобою… мені треба до мами.

– А, на Чортове гніздо йдеш? – засміявся Кларк. – Можу скоротити тобі шлях. Сідлай мого скакуна, живо!

Не чекаючи згоди Терезії, він підхопив її, посадив на велосипедну раму, скочив на сідло, відштовхнувся від землі і помчав крутим спуском до Тиси.

Вітер шмагав Терезію в обличчя, на очах виступали сльози. Рівні ряди виноградників зливались у суцільний зелений масив.

– Повільніше, Іване! – закричала Терезія. – Зупини!

Там, де схрещувались дороги, що вели на покинуті землі, до Чортового гнізда, і до міста Явора, Кларк різко загальмував, зіскочив на землю і, підхопивши приголомшену Терезію на руки, притиснув до себе і поцілував в уста. Через секунду, залишивши Терезію саму на роздоріжжі, він уже мчав у напрямку до Явора.

Терезія проводжала очима Івана доти, поки він не зник за деревами. Зітхнула, похитала головою, усміхнулась і пішла до Тиси.

Ніколи ще закарпатський край не здавався Терезії таким чудовим, як сьогодні.

В долинах, на стрімких берегах Тиси, на луках, на узбіччях доріг, на полях, навіть в розколинах кам'яних сільських огорож – скрізь палає зелене полум'я весни.

Черешні, яблуні, груші збігають по південних схилах горбів, по просторих терасах. Вони стоять по коліна у воді на тому, заливному березі Тиси. Вони розбрелися по задвір'ях колгоспних садиб. Вони товпляться під вікнами будинків. Як вартові, застигли обабіч автомобільної магістралі. І всі дерева, молоді і дряхліючі, наче огорнені білим димом.

Поле, на якому працювала бригада матері, простяглося біля самої Тиси. Над ним стояв веселий гуркіт гусеничного трактора, який тягнув за собою довгий ланцюжок залізних борін.

Терезія здалеку розгляділа добре примітну постать матері. Ставна, в довгій чорній спідниці і просторій кофті, вона стояла поміж інших колгоспниць на вершині дамби і, приставивши руку до очей, дивилась на Тису. Терезія нечутно підкралася до матері, обхопила плечі ї очима, повними сміху, наказала колгоспницям мовчати. Мати повела очима ліворуч і праворуч, побачила міцні доладні дівочі руки, що лежали на темному, в білу горошинку сатині.

– Терезія!.. – промовила вона, мружачись і зморщивши губи в усмішці.

Терезія притулилась грудьми до спини матері, поклала на її плече русяву, в тугих косах голову:

– Як же це ви мене впізнали, мамо? В Тису, як у дзеркало, дивились, га?

Мати звільнилась від обіймів дочки, поправила на чорному, із синюватим полиском волоссі хустку, що сповзала на вухо, суворо подивилася на Терезію:

– Як упізнала?.. От коли народиш Івана та Петра, Стефанію та Ганку, тоді й сама навчишся вгадувати із. заплющеними очима дух своїх дітей.

Колгоспниці засміялись. Сміялася і Терезія. Мати уважно подивилася на рожевощоку, з сяючими очима дочку.

– Ну, яка ще в тебе радість? – спитала вона.

Терезія мовчала. Сказати чи не сказати, що приїхав Іван Бєлограй? Ні, при всіх не можна. Потім скаже, увечері, коли мати повернеться додому.

Із терника вийшли два прикордонники. Один з них був старшина Смолярчук, другий – солдат Степанов. Вони піднялись на дамбу, привітались.

Смолярчук був частим гостем у селі. Колгоспниці давно вже бачили, що він небайдужий до Терезії.

– Поглядаємо ось, – пояснила колгоспниця, – на своїх закордонних сусідів і радіємо.

Всюди, куди тільки сягало око, лежали напрочуд рівні, немов випрасувані гігантською праскою, затисянські землі – східний краєчок Великої Угорської низини. На цій зеленій скатерці, в її правому кутку, біля самої Тиси, здіймались шатра садів і червоніли черепичні дахи білих будиночків, ряд осокорів, таких же шатрових, спинаючись у небо, як і на цьому боці, вишикувалися біля підніжжя дамби. Все інше – рівнина, рівнина без кінця, без краю: ніжно-зелені озимі поля, біло-попелястий, обвітрений і підсушений сонцем зяб, шовковисто-чорна весняна рілля, густотрав'янисті квітучі луки, болотяний чагарник, мох, молода поросль осоки, квітучий терник, маленькі озера паводкової води. І всюди, далеко і близько – червоноколісні, пахкаючі синім димом трактори, плуги, сівалки, вози з насінним вантажем, великорогі воли.

Угорці, які працювали ближче до Тиси, давно помітили радянських колгоспників, що стояли на дамбі. Порівнявшись з ними на своєму тракторі або на парі коней, запряжених у плуг, вони знімали капелюхи, махали хустками.

– Виходить, знову змагання, Маріє Василівно? – . посміхнувся Смолярчук.

– Виходить, що так. – Марія Василівна ріжком темної хустки витерла обвітрені губи. – Тільки їм доганяти доведеться. Трохи пізно спохватилися. Ми ще восени свою частку Чортового гнізда виорали, а вони тільки починають.

– Ви не жалійте своїх сусідів, мамо, – сказала Терезія. – Доженуть.

– Я не жалію їх, дочко, а радію, на них дивлячись… Дівчата, по місцях!

Залишивши дамбу, розсипавшись по всьому полю, колгоспниці лопатами, залізними граблями, великими рогачами вирівнювали ті западини, видолинки, канави і старі рівчаки водостоків, які не взяла тракторна борона.

Смолярчук не відходив від Терезії.

– Ходімо, – покликав він дівчину.

– Куди? – здивувалась вона. – Нам з тобою не по дорозі.

Старшина похитав головою і тихо сказав:

– Ні, Терезіє, сьогодні нам з тобою по дорозі. Тебе хоче бачити начальник застави.

– Іди, коли запрошують, – сказала мати. – Даремно прикордонники не турбують.

– Ти не знаєш, Михайле, навіщо я потрібна вашому начальникові? – Терезія цілком спокійно, веселими очима дивилася на Смолярчука.

– Не знаю. Кажуть, у тебе сьогодні гості були?

– Були, тільки не гості, а гість.

– Хто такий?

– Іван Бєлограй! – відповіла вона. – А що?

– Та нічого…

– Хай мій гість вас не турбує. Гвардієць! Приїхав з Берліна. Всі груди в орденах і медалях.

Смолярчук спокійно усміхнувся.

– Так ти його давно знаєш, Терезіє?

– Давненько. Понад рік.

– А де ти з ним зустрілась?

– Ми до сьогоднішнього дня ще не зустрічались.

– Не зустрічались? – здивувався Смолярчук. – А як же ви познайомились?

– Через листи.

– І багато ви листів послали одне одному?

Терезія засміялась:

– Багато знатимеш, Михайле, – швидко постарієш, – сказала дівчина, намагаючись звести всю розмову на жарт.

– Це вірно, – покірливо погодився старшина.

Сотні людей зустрічав Смолярчук на своєму шляху з того часу, як йому стало відомо, що п'ятий порушник прорвався через кордон і безкарно розгулює на волі. В кожну незнайому людину пильно вдивлявся Смолярчук, але чомусь лише один Іван Бєлограй викликав до себе справжню підозру, хоча, перевіривши документи демобілізованого старшини, Смолярчук не знайшов у них нічого підозрілого. І чоботи на Бєлограї були зовсім не подібні до тих, що залишили відбитки в сараї. Однак Смолярчук, знаючи, як спритно маскуються вороги, допитливо придивлявся до незнайомця. Хоч як весело посміхався гість Терезії, проте він не міг приховати від пильного ока прикордонника судорожної напруженості свого обличчя. «В чім річ, – подумав Смолярчук, – чого він нервується?» Смолярчук вловлював також і в голосі гвардійця якусь напруженість і скованість. Очі Бєлограя, хоч він намагався дивитися спокійно і весело, все ж виражали тривогу і страх. Та й руки, що стискали руль велосипеда і розгортали бумажник з документами, ледь помітно тремтіли.

Усі ці підозри Смолярчука підкріплювалися тим, що він під час обшуку місцевості в районі Ніч-гори, де була вбита невідома людина, знайшов з допомогою Витязя напівзатоптану в сніг журнальну фотографію Терезії. Вона була наклеєна на глянсуватий, із золотим обрізом картон. Такий самісінький картон з фотографією Терезії побачив тепер Смолярчук і в руках демобілізованого старшини Івана Бєлограя. Як слід розуміти цей дивний збіг? Признання Терезії, що вона лише сьогодні познайомилася з Іваном Бєлограєм, посилило підозріння прикордонника. Ясно, що всі фотографії дівчини належали Бєлограєві. Так, це безперечно. Але яким чином фотографія Терезії опинилась у Карпатах, біля вбитого, коли Івана Бєлограя тоді там і близько не було? А може, й був? Якщо так, значить, він причетний до цієї темної справи. Але все це поки, що були здогадки. Якби Смолярчук був твердо переконаний, що перед ним ворог, то він негайно затримав би цю людину.