Текст книги "Над Тисою"
Автор книги: Александр Авдеенко
Жанр:
Шпионские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 36 страниц)
– Переслідуй! – ледве чутним шепотом наказав він.
– А як же ви?
– Переслідуй! – повторив Смолярчук і заплющив очі.
Тюльпанов зняв з руки старшини поводок і владно, по-господарськи скомандував:
– Слід, Витязю!
Вівчарка рвонулася вперед. Тюльпанов біг за нею, не вкорочуючи поводка. О, тепер він не відстане навіть від Витязя!
На шляху переслідування, біля високої металевої ферми на початку повітряної канатної дороги, виросли два лісоруби-верховинці в своїх білих; розшитих кольоровою вовною кожушках.
– Туди, туди, в долину подався! – дружно, в один голос закричали вони, розмахуючи цапинами – палицями з металевими наконечниками – знаряддям лісорубів.
Тюльпанов спитав, як була одягнута ця людина і чи давно вона тут пробігла. Лісоруби відповіли, що минуло чимало часу, не менше півгодини, а то й більше. Одягнута примітно: у білий кептар і темні штани. На голові зелений капелюх, на ногах важкі черевики на товстій підошві.
Дивлячись униз, на темний гостроверхий ялиновий ліс, що приховував круті схили гори аж до підніжжя, Тюльпанов подумав, що по цих труднопрохідних лісах, мабуть, мчить тепер порушник, як затравлений звір.
Він уже встиг далеко втекти за той час, поки Тюльпанов перев'язував рану старшини, і знову пробивався до великої дороги, до людей. Треба наздогнати його, поки він не загубився у натовпі.
Тюльпанов вирішив скористатися канатною дорогою. Робітники допомогли йому і Витязю надійно розміститись у підвісній колисці. Подякувавши лісорубам, Тюльпанов сказав їм, що в лісі на галявині, під старою ялиною, лежить поранений Смолярчук.
– Знайдіть його, допоможіть.
– Усе зробимо, не хвилюйся.
Повільно пропливла, розхитуючись на сталевих тросах, над глибокою безоднею, над верхівками дерев підвісна колиска.
Через тридцять хвилин вона зупинилася на рівнині, над естакадою лісового складу хімзаводу. Тюльпанов і Витязь спустилися на землю. Що ж робити далі? Як без сліду шукати порушника?
Ще згори Тюльпанов помітив на далеких підступах до шосе пішохідний міст через річку. Порушник, звичайно, не залишиться там, у лісі, він знову пробиватиметься до людей, у місто. Отже, обов'язково пройде міст, його ніяк не можна минути, він тут єдиний. Там, біля мосту, на цьому боці річки і треба зустрічати порушника.
Тюльпанов не помилився в своїх припущеннях…. На дерев'яному вузькому мосту, на якому вдвох не розійтися, появився міцний, кремезний чоловік в гуцульському кептарі і капелюсі.
Пробігши по мосту, порушник кинувся в прибережні зарослі верболозу, де на нього чатував Тюльпанов.
– Руки вгору! – скомандував прикордонник.
Порушник підняв руки, але відразу ж метнувся вбік, стрибнув у річку і зник під водою. Швидка течія підхопила капелюх і понесла його вниз.
– Не втечеш! – сердито сказав Тюльпанов.
Він взяв вірьовку, приторочену до ременя, прив'язав до неї камінь, метнув угору. Вірьовка з каменем на кінці кілька разів обкрутилася навколо товстого сучка сосни. Відштовхнувшись від берега, Тюльпанов перелетів трохи не через усю річку. Він стрибнув на мілководдя недалеко від того місця, де на мить пізніше виринув порушник.
Побачивши прикордонника, «Ковчег» кинувся до лісу, до рятівних кущів верболозу.
Тюльпанов наздогнав його на березі і, незважаючи на шалений опір, переміг, зв'язав по руках і ногах. Віддихавшись, Тюльпанов дістав ракетний пістолет, вистрілив угору.
Польовою дорогою швидко примчала машина з прикордонниками – солдатами п'ятої застави і капітаном Шапошниковим. Вона зупинилася біля річки, перед Тюльпановим.
Шапошников підійшов до порушника, мовчки подивився на нього.
– Де Смолярчук? – спитав він, обертаючись до Тюльпанова.
– Поранений…
… Старшина, оточений лісорубами, перев'язаний, лежав під ялиною. Несподівано почулося гавкання собаки. Смолярчук впізнав голос Витязя і всміхнувся блідими, покусаними губами.
На узліссі густого ялинника з'явилися Тюльпанов і Шапошников. Смолярчук трохи підвівся на руках і радісно дивився на бойових друзів, що наближалися.
Другого дня на заставі з усіма подробицями обговорювали подорож Олени з «Козловським», боротьбу з ним Смолярчука і Тюльпанова.
Саме тоді Волошенко і охрестив Олену «Громовицею».
Добре те ім'я, яке дали тобі рідні, коли ти з'явилася на світ, але в тисячу разів краще і дорожче те ім'я, яке дістала ти від людей, служачи їм, не шкодуючи свого життя.
Глава двадцять четверта
Затриманий порушник кордону був переданий органам державної безпеки. Його ввели до кабінету Зубавіна із зв'язаними руками, без капелюха, мокрого з ніг до голови, в порваному одязі.
Так, зовнішній вигляд його був жалюгідним, але в очах виблискувала похмура злоба. Ніякого натяку на пригніченість, страх і покору.
Шатров мовчав, з ненавистю і гидливістю розглядаючи людину, яка присвоїла документи шофера станіславської автобази.
– Добряча штучка! – усміхнувся Зубавін. – Козловський був убитий два дні тому ударом ножа в груди. Труп його знайшли в лісі, в березовому стосі дров. Убивця так квапився, що залишив у кишенях піджака шофера лист на ім'я Козловського, перепустку до автобази і ощадну книжку. По цих документах Зубавін встановив особу вбитого, його професію і місце роботи.
Про те, що прикордонники після тривалого переслідування затримали «шофера Козловського», Зубавін і Шатров дізналися по телефону від генерала Громади. І вони відразу ж вирішили, що це і є вбивця Козловського. Ще не бачачи його, готуючись до зустрічі Козловського, Зубавін і Шатров поставили собі ряд важливих запитань. Хто він такий, цей молодчик? Звідки взявся? Судячи по серії його вчинків, аж до шаленого опору прикордонникам, з'явився з тієї, західної сторони, має спеціальну шпигунську підготовку. Коли це так – а це, безумовно, так, – чиє завдання він виконує? Чи не «Бізон» його господар? Чи не має він відношення до операції «Гірська весна»?
Зубавін, як правило, допитував державних злочинців одразу ж, безпосередньо після арешту, поки ті ще не встигали освоїтись із своїм новим становищем. І найчастіше саме цей перший допит визначав потім весь хід слідчого процесу. Якщо зараз удасться встановити, що «Козловський» посланий у Явір «Бізоном», то дев'ять десятих завдання буде виконано.
Зубавін кивком голови відпустив конвой, вийняв з кишені ніж і, підійшовши до арештованого, розрізав міцну вірьовку.
– Дякую вам, майоре, – Хорунжий усміхнувся, розтираючи припухлі, посинілі зап'ястя.
Зубавін показав йому на стілець:
– Сідайте.
– Ще раз дякую. – Хорунжий сів. Поклавши руки на коліна, він насмішкувато-злими очима очікувально позирав то на майора, то на полковника: мовляв, я готовий до будь-якого допиту, починайте.
Зубавін зайняв своє місце в кріслі, поклав перед собою чистий аркуш паперу і спокійно подивився на відверто нахабне, вороже обличчя арештованого:
– Прізвище?
Хорунжий скривив губи в презирливій посмішці.
– Майоре, вам не надокучило задавати ті ж самі запитання усім вашим клієнтам?
– Прізвище? – не підвищуючи голосу, не міняючи виразу обличчя, терпляче повторив Зубавін.
– Запишіть хоч горшком, тільки… в камеру смертників не садовіть.
Перезирнувшись з Шатровим, Зубавін вийшов з-за столу, майже впритул наблизився до арештованого. Всі сили його душі і розуму були спрямовані зараз на те, щоб зафіксувати найменшу зміну у виразі обличчя і очей убивці Козловського. Стежив за ворогом і Шатров.
– Слухайте, «Горщок», даремно ви прикидаєтесь хоробрим, – сказав Зубавін. – Стіни тут міцні, товсті, і ваших слів не почують щ «Бізон», ні «Чорногорець».
Довгі пухнаті вії Хорунжого здригнулися, зіниці розширились.
Зубавіну ї Шатрову стало зрозуміло, що до їх рук потрапив не просто лазутчик, а довірений Артура Крапса і Джона Файна. Як би тепер «Горщок» не відпирався, які б легенди не вигадував, це не допоможе ні йому, ні його спільникам. Рано чи пізно, не зараз, то через тиждень, він буде припертий до стіни і змушений сказати: правду.
Зубавін повернувся до стола:
– Як все-таки вас записати? «Горшком» чи… справжнє прізвище згадаєте?
Арештований мовчав. Опустивши голову, він зосереджено розглядав калюжу, що натекла з його мокрого одягу. Зубавін терпляче чекав, постукуючи наконечником ручки по настільному склу. Шатров посміхався.
– Яке покарання за вбивство людини? – не підводячи голови, спитав «Горщок». – Якщо не помиляюся, розстріл? Так ви мене розстріляєте за одне лише вбивство шофера. Яка ж мені користь бути з вами відвертим? Чи не все одно мерцеві, як ви його назвете – щукою чи лебедем? Коротко кажучи, майоре і полковнику, я не відповідатиму на жодне ваше запитання ні зараз, ні завтра, ні через місяць. – Арештований відкинувся на спинку стільця, театрально схрестив руки на грудях і заплющив очі.
– Що ж, це ваше право. Але я певний, що ви скоро, дуже скоро відмовитесь від мовчання. Побачивши Любомира Крижа, вам обов'язково захочеться поговорити.
«Горщок» не розплющив очей, не змінив свого камінно-нерухомого стану.
Шатрову стало ясно, що сьогодні вже даремно витрачати час і енергію на розмову з цим «Горшком». Він сказав:
– Євгене Миколайовичу, припиніть допит і викликайте конвой.
Коли арештованого вивели, Зубавін вийняв з сейфа папку з написом «Гірська весна» і, дивлячись на полковника, спитав, чи не час уже покласти край діяльності усієї злочинної групи і таємне слідство зробити явним. Питання було не з легких, на нього не можна було відповісти зразу, без докладного аналізу обстановки.
Надовго замислились Зубавін і Шатров. Так, тепер нібито вся компанія в зборі, тепер майже до кінця зрозумілий розподіл ролей серед цієї зграї. Резидент, звичайно, Любомир Криж. Усі інші – рядові агенти. Ворожка з Циганської слобідки, кравчиха з Залізничної і сліпий жебрак – прості інформатори. Шофер Ступак і цей «Горщок» – диверсанти. Лише одна людина з цієї компанії лишається поки що загадкою – Андрій Лисак. Яка його роль в операції «Гірська весна»? Безумовно, вона не обмежується тільки шантажем помічника начальника станції Горгулі і збиранням даних про тунелі. Андрій Лисак повинен мати ще якесь важливе завдання. Яке ж? Виходячи з того, що Андрій Лисак не захотів повертатися до Львова, у школу машиністів, виходячи з того, що він почав обходжувати Олексу Сокача і ніби прилип до комсомольського паровоза, можна сподіватися, що він задумав пробратися в бригаду, яка обслуговує прикордонну лінію. Чи не збирається Криж зробити Лисака своїм поштарем, зв'язківцем, що таємно перевозитиме через кордон директиви розвідцентра і шпигунські відомості?
Зубавін і Шатров з кожним днем виявляли все більше й більше таємних стежок, які вели до «Гірської весни», все ближче підступали до головних виконавців цієї «надміру хитромудрої» операції. І ось, коли вони вже готувалися зімкнути кільце оточення навколо явірського центра лазутчиків, трапилося таке, що ледве не зруйнувало плоди їх тривалої, терпеливої праці. Це сталося не з вини Зубавіна і Шатрова. Винуватцем виявився Тарас Волошенко, повар п'ятої застави.
В один із своїх вихідних днів Тарас Волошенко і рядовий Тюльпанов з дозволу начальника застави сіли на мотоцикл і рушили на Верховину, в ущелину Трубне, де бурхливо клекотів на каміннях прозорий до дна потік, багатий на форель. Волошенко любив і вмів полювати на цю благородну, невловиму для новачка жительку гірських річок. Звичайно він повертався на заставу з важкою в'язкою вузькомордих плямистих рибин. Але цього разу повернувся з порожніми руками. Його полюванню несподівано перешкодив шофер Ступак, що проїжджав мимо.
Ступак почав свій рейс з Чорного потоку. В цей день він одержав наказ возити дерево не на станцію вантаження, а на будівельний майданчик гідростанції, розташований у середній течії річки Кам'яниці. Навантаживши лісовоз сосновим корабельним кругляком, він вирушив за призначенням. Проїжджаючи повз будинок Івана Дударя, зупинив машину, забіг на хвилину в свою мансарду, вийняв з-під ліжка припалі пилом старі чоботи, відірвав шкіряну устілку, вийняв з пустотілого підбора касету з мікроплівкою, зарядив фотоапарат, вмонтований у портсигар, і поквапно спустився вниз. У прихожій він побачив Олену. Вона була в ситцевому платті, фартусі, волосся пов'язане темною хусткою. В її руках було кілька домотканих кольорових доріжок, які вона збиралася витрушувати.
– Доброго ранку, Оленко! – Ступак привітно змахнув руками і мало не до самої підлоги вклонився молодій хазяйці.
– Доброго! Чого це ви вдома у робочий день? – здивувалася Оленка.
– Проїжджав мимо, як не зайти додому за сигаретами? На гідростанцію дерево везу. Терміновий рейс.
– На гідростанцію? – зраділа Олена. – І я з вами поїду. Хочу на будівництво подивитися. Можна?
Прохання Олени не сподобалося Ступакові, і він не зумів цього вчасно приховати, ледь-ледь запізнився.
– Ви не хочете, щоб я поїхала з вами? – образилась Олена. – Ну й не треба.
– Що ви, Оленко! Будь ласка, їдьмо. Тільки попереджаю: не ручаюся ні за своє, ні за ваше життя. Отак! Весь час на вас дивитимусь, а не на дорогу, і можу звалитися в безодню.
Олена засміялася, махнула на шофера хусткою, зірваною з голови:
– Ну вас, насмішнику! їдьте без мене.
– Правильно вирішили, Оленко. Розтрусило б вашу ніжну особу, закачало б на крутих поворотах. Бувайте здорові!
Ступак вискочив на вулицю, заліз у кабіну лісовоза і рушив у гори, вверх по течії Кам'яниці. Він вперше потрапив на цю важливу дорогу і жадібно озирався навколо. Шосе пролягало біля самої води, на кам'янистому лівому березі річки. Трохи вище, на вирубленому карнизі ущелини, блищала залізнична колія. Коли Ступакорі зустрівся військовий ешелон, він зупинив лісовоз, вийшов з кабіни, дістав портсигар, сфотографував ряд довгих великовагових платформ, на яких стояли якісь громіздкі машини, наглухо вкриті брезентом. Це могли бути танки найновішої марки, атомні гармати чи щось подібне, чим особливо цікавився «Бізон».
В такій ось позі, обличчям до поїзда, що проходив мимо, з портсигаром у руках, з сигаретою в зубах і побачив Тарас Волошенко шофера Ступака. Він і Тюльпанов сиділи на другому березі Кам'яниці, в тіні чагарника, за великим валуном: маскувалися, щоб не помітила їх крізь прозору товщу води обережна, ляклива форель.
– Впізнаєш цього красеня? – пошепки спитав Волошенко, штовхаючи свого товариша.
– Аякже! Твій «щирий» приятель: «свій в дошку, дуже свій».
– Він і є. Зверни увагу, якими очима він дивиться на військовий поїзд. Як гіпнотизер… А що це блищить у нього в руках? Ану, Тюльпанов, дай бінокль…
Ступак кинув сигарету, поклав у кишеню портсигар, зник у кабіні і поїхав далі. Лісовоз повільно, обережно піднімався по крутій, звивистій дорозі. Кам'яниця ставала дедалі ширшою, а прямовисні скелі ущелини розсувалися, відкриваючи небо.
Попереду, на повороті, де річка впиралася в круту гору, показався недавно збудований великий залізничний міст; в деяких місцях ще не була знята опалубка з бетонних стоянів. Під'їхавши до моста, Ступак зупинив лісовоз.
Волошенко і Тюльпанов, що рухались за лісовозом на чималій відстані, теж зупинилися. Маскуючись у придорожньому чагарнику, вони стежили за «своїм у дошку».
– Цікаво, що він тут робитиме! – спитав Волошенко, підіймаючи до очей бінокль.
Ступак вийшов з кабіни грузовика, в його руці похитувалося порожнє відро. Набравши в річці води, він поставив відерце на землю, вийняв портсигар і, ставши обличчям до моста, прикурив сигарету від запальнички.
– Закурив, – сказав Волошенко, опускаючи бінокль.
– І все? – Тюльпанов був розчарований.
– Ні, не все. Потерпи.
Покуривши, Ступак взяв відро, повернувся до машини, відкрив капот, зняв пробку радіатора і почав доливати воду. Але, оскільки радіатор був повний, то вода виливалася на землю. Це одразу ж помітив Волошенко.
– Де п'ють, там і ллють, – усміхнувся він. – Щоб відвести очі, з пустого в порожнє переливає. На ось, подивись. – Волошенко простягнув Тюльпанову бінокль.
Лісовоз рушив далі. Мотоцикл з прикордонниками обережно рухався позаду, то тримаючись у затінку дерев, то ховаючись за скелястими поворотами.
Ступак не підозрівав, що за ним стежать. Безтурботно посвистуючи, він посувався вперед.
Лісовоз прошумів по новій щебеневій дорозі, недавно пробитій на крутому схилі вузької ущелини, і за найближчим поворотом відкрилася висока водозливна гребля, яка ще не втратила кольору свіжого бетону. Ступак зменшив швидкість, вийняв портсигар, закурив. Він сфотографував греблю, гідростанцію і підступи до неї.
Дорога круто здіймалася вгору. Ступак з глибокою зацікавленістю, замаскованою недбалою позою певного в собі водія, озирався навкруги, йому було наказано в розвідцентрі сфотографувати гідростанцію і підступи до неї в усіх ракурсах.
Гребля підпирала довге вузьке озеро, стиснуте з обох боків, з півдня і півночі, лісистими горами. На темно-синій поверхні водоймища не було жодної зморшки, як на відшліфованому мармурі, і тяглося воно далеко-далеко вглиб Карпат. Лісовоз деякий час рухався по самому берегу високогірського штучного озера – тінь машини безшумно пливла по прозорій до дна п'ятнадцяти-метровій товщі води.
Шосе розгалужувалось: головна дорога йшла в гори, до перевалів, а підсобна – на склад лісових матеріалів. Ступак повернув машину до розвантажувальної естакади.
Чотири молодих вантажники в домотканих куртках і шароварах, в шкіряних сиром'ятних постолах сиділи на обчищеній від кори буковій колоді і, розклавши на колінах вузлики з домашніми харчами, снідали.
Ступак зупинив біля них машину, зняв кепку.
– Здоровенькі були, карпатські моряки! Ну, як на вас впливає клімат нового моря?
– Нічого, – відповіли вантажники. – Живемо тепер, як риба у воді.
– Воно й видно з першого погляду. – Ступак спустився до озера, зачерпнув з нього долонею, припав до; води губами. – Добррряча! – крякнув він, повернувшись до вантажників. – Кращої не пив ні в Альпах, ні на Балканах, ні в Дунаї, ні в Берліні. Богатирська вода! Радянська вода!
Витираючи рукавом комбінезона губи, вийняв портсигар і ще раз, тепер з іншого, східного боку, сфотографував греблю і гідростанцію.
Волошенко і Тюльпанов, притаївшись у чагарнику, на обочині верхньої, головної дороги, стежили за шофером лісовоза.
– Знову закурив? – усміхнувся Волошенко. – Цікаво, як побачить важливий об'єкт, так йому відразу курити хочеться. Можеш, товаришу Тюльпанов, пояснити з наукової точки зору цей таємничий рефлекс?
– Можу! Він, напевно, спеціально надресирований вивчати важливі об'єкти.
– Згоден! А яка твоя думка відносно портсигара? Чи не здається тобі, що це не тільки портсигар, а й фотоапарат?
– Фотоапарат?
– Добре було б потримати в руках цей портсигар, помацати його пульс. Як, Тюльпанов, не заперечуєш?
Лісовоз тимчасом розвантажився над естакадою і повільно піднімався по дорозі, прокладеній на території гідростанції. Виїхавши на магістраль, він збільшив швидкість і покотив по карнизу кам'яної гори над водоймищем. Ступак уже був байдужий до краси «Карпатського моря»: він зробив усе, що йому треба. Задоволений собою, він весело вдивлявся в шосе і насвистував «Нам не страшний сірий вовк, сірий вовк». Обігнувши Червоні скелі, він побачив на дорозі, за крутим поворотом, двох прикордонників, які котили під гору мотоцикл. Ступак різко загальмував. Привітно посміхнувся, вийшов з кабіни:
– Здорові будьте, земляки!
– Бажаємо здоров'я, – зніяковіло відповів Волошенко, витираючи спітніле обличчя.
– Виходить, те саме лихо! Знову не працює твій мучитель?
– Як бачиш. Поїхали водоймищем полюбуватись і, не доїхавши, випустили дух, повернули голоблі.
Ступак клацнув портсигаром, запропонував прикордонникам цигарки.
Кинувши портсигар на підніжку лісовоза, Ступак вийняв з-під шоферського сидіння ключі, викрутку, запасні свічки і приступив до ремонту мотоцикла.
Нікельований, блискучий портсигар притягав до себе Волошенка. Він тихенько, бочком, вважаючи, що робить це непомітно для шофера, наблизився до портсигара, взяв його і почав квапливо роздивлятися.
Міняючи свічки в циліндрах мотоцикла, Ступак помітив, що прикордонник зацікавився його портсигаром. Це його страшенно схвилювало, але він і виду не подав.
Захоплений своїм дослідженням, Волошенко натиснув кнопку, і портсигар дзвінко клацнув, що страшенно збентежило прикордонника.
– Що, сподобалася моя цяцька? – спокійно посміхаючись, запитав Ступак.
– Так, цікава річ. Люблю сюрпризи. Не продаси?
– Що ви? Хіба друзям продають? Бери так, дарую.
Волошенко крадькома перезирнувся з Тюльпановим.
Вони нічого не розуміли.
– Подарунків не приймаю, – сказав Волошенко. – Але тимчасово цією дивовижною дрібничкою можу скористатися, перед дівчатами покрасуватися.
– Що ж, красуйся. Бери… Готова твоя кляча. Заводь! – Ступак відійшов від мотоцикла, витираючи ганчір'ям замащені руки.
– Беру. Дивись, не мучся. Поверну цілим і неушкодженим. – Волошенко поклав у кишеню портсигар і, осідлавши мотоцикл, натиснув ногою на стартову педаль. Мотор відразу ж ритмічно запрацював. – Ну й чаклун ти, земляче! Величезне тобі спасибі! Бувай здоровий, рости великий. А щодо цяцьки, ти все-таки не турбуйся. Щасливо залишатися!
Волошенко помахав рукою і поїхав. Тюльпанов сидів на багажнику, тримаючись за ремінь свого товариша.
Хвилин через п'ятнадцять, від'їхавши на чималу відстань, Волошенко зменшив швидкість, звернув на обочину і зупинився.
– Дослідимо, – сказав він, виймаючи подарунок Ступака. – Не терпиться.
Розібрали портсигар на частини до останнього гвинтика і не знайшли того, на що сподівались. Це був не фотоапарат, а справжнісінький портсигар-запальничка. В кишені Ступака завжди лежало два портсигари, один звичайний, а другий – з вмонтованим у нього фотоапаратом. Побачивши, що прикордонники серйозно зацікавилися ним, він підсунув їм звичайний портсигар. Чи покинуть тепер прикордонники цікавитися ним? Ступак був досить досвідченим лазутчиком, щоб обдурювати себе. Ні, звичайно, не перестануть. Якщо вже він викликав у них підозру, то рано чи пізно вони постараються докопатися до його серцевини. Погано складаються справи. Дуже погано. Треба попередити «Хреста» і тікати за кордон.
З того часу, як Ступак з'явився в Яворі, за ним було встановлено постійний нагляд. І тому його зустріч не могла залишитись невідомою для Зубавіна і Шатрова, не могла їх не схвилювати. Тепер уже не можна було залишати лазутчика на волі. Він повинен бути арештований, і якомога швидше.
… Витискуючи з лісовоза все, на що той був здатний, Ступак спустився в Явір. На околиці міста, перед шлагбаумом залізничного переїзду, машину зупинив автоінспектор. Перевіряючи документи, він знайшов, що путівка неправильно оформлена, і запросив шофера в будку чергового по переїзду, щоб скласти акт. Нічого не підозріваючи, Ступак пішов слідом за автоінспектором. Переступивши поріг будки, він опинився перед озброєним синьооким майором.
– Ви арештовані, – об'явив Зубавін.
На першому ж допиті шофер Ступак розповів, що він – Дубашевич, що нелегально перейшов кордон, що посланий у Явір розвідцентром «Південь» як підручний Джона Файна, що вже зв'язався з ним через Любомира Крижа.
Зубавін і Шатров вирішили арештувати всіх виконавців плану «Бізона».