Текст книги "Над Тисою"
Автор книги: Александр Авдеенко
Жанр:
Шпионские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 36 страниц)
Гойда поклав на стіл букет бузку і розгорнув зошит на тій сторінці, де докладно розповідалося, як, коли і за яких обставин він уперше зустрівся з Іваном Бєло-граєм.
Майор Зубавін мовчки, ні разу не глянувши на Гойду, прочитав його нотатки. Василь не зводив очей з обличчя Зубавіна, намагаючись відгадати, помилився він чи ні. Але прочитана вже остання сторінка, а обличчя Зубавіна, як і до цього, непорушно спокійне.
– Ну? – нарешті не витримавши гнітючого мовчання майора, спитав Гойда.
Зубавін не відповів. Висунувши шухляду письмового стола, він дістав лупу, старанно протер її замшею і схилився над букетом. Не знайшовши нічого вартого уваги у гілках бузку, він відсунув їх і почав пильно вивчати орденську стрічку.
– Я так і думав! – вигукнув він і подивився на Гойду добрими і вдячними очима. – Молодець, Васю!
– Що, Євгене Миколайовичу?
– Зараз усе з'ясуємо. Потерпи.
Він дістав із сейфа флакон з якоюсь прозорою рідиною, налив її у склянку і занурив стрічку.
– Пошта! Шифрована! – оголосив він, розглядаючи через лупу цифри, вміло написані на тканині.
Зубавін подзвонив. Увійшов літній чоловік з погонами капітана. Зубавін обережно, пінцетом узяв стрічку, загорнув її в аркуш чистого паперу:
– Негайно розшифруйте!
Капітан стримано кивнув сивіючою головою, мовчки вийшов.
– Отже, твій дружок найбільше цікавиться тунелями і залізничними мостами? – обертаючись до Гойди, спитав Зубавін. – Навіщо це йому потрібно, як ти думаєш?
– Думаю, поки що придивляється – що і як. Вибирає підхожі позиції і помічників. Дзуськи! Жодного не знайде.
– А цей… колійний обхідник, Пєвчук?
– Прорахується і на цьому. Поверне Тарас Кузьмич гроші, ось побачите. Або вам принесе. Головою за нього ручуся.
– Є чим поручитися! – Зубавін розкуйовдив тугі пшеничні кучері механіка. – Спасибі, Василю Івановичу. Розумник! Яким був, таким і лишився!
Якось звичайного робочого дня майор Зубавін під'їхав до Явірського депо в супроводі Грончака. Не привертаючи до себе уваги, вони пройшли в кабінет начальника депо.
З вікна кабінету добре було видно всі канави, на яких ремонтувались паровози. На першій канаві працював слюсар Бєлограй. У синій спецівці, білявий і веселий, безтурботно насвистуючи, він сидів на даху паровозної будки і монтував сяючий міддю сигнал. Зубавін не міг одвести від нього погляду. Здається, все ясно, а він одно дивився і дивився, немов розгадуючи ще якусь таємницю лазутчика. Довго і через складні перешкоди пробивався Зубавін до цього білявого песиголовця.
Після того, як загинув Дзюба і зник шофер Скибан, була втрачена нитка, що прямо вела до головного порушника. Всі розшуки треба було провадити заново, від початку подій.
Зубавін вирішив установити особу кожного, хто прибув у Явір після того дня, коли був порушений кордон. Людей набралось чимало. Зубавіна насамперед зацікавили сім чоловік, – ті, що влаштувалися на роботу в депо і на залізницю: два паровозних слюсарі, кочегар, стрілочник, складач, телеграфіст і офіціант вокзального ресторану. От серед цих людей, під маскою радянського громадянина, можливо, і приховується шеф Карела Грончака. Звичайно, ці припущення можуть бути і помилковими. Зубавін був готовий і до несподіванок. Той факт, що шеф Грончака повинен був діяти на залізниці, ще не означав, що він обов'язково служитиме саме тут. Він міг улаштуватися і в місті, працювати перукарем, рахівником, продавцем.
Ворог був досвідчений і обережний – він не потрапив у пастку, не прийшов у лікарню до свого підручного.
Із семи чоловік, на яких Зубавін поки що зосередив свою увагу, нічим не вирізнявся паровозний слюсар, демобілізований старшина Іван Федорович Бєлограй. З документами його було все гаразд. Переконливими здавались і мотиви, через які він приїхав у Явір. Працював Бєлограй не гірше від будь-якого іншого слюсаря, старанно і вміло.
Було з'ясовано, що Бєлограя рекомендував на роботу в депо воєнком Пирожниченко як свого фронтового друга. Зубавін пішов до воєнкома, щоб перевірити своє позитивне враження про Бєлограя і залишити його в спокої. Але майор Пирожниченко нічого не підтвердив – навпаки, він заронив у душу Зубавіна сумнів. Виявляється, вони зовсім не були фронтовими друзями. Навіть не зустрічались до Явора. Чого ж воєнком рекомендував Бєлограя? Пирожниченко не розгубився: а чого б і не порекомендувати, якщо сподобалась людина! Адже він заслужений фронтовик, по-геройському відзначився в боях за визволення Закарпаття.
Зубавін терпляче продовжував спостерігати за депо і станцією. Він знав, що ворог так чи інакше, рано чи пізно, але повинен спробувати зв'язатись із своїми спільниками, і чекав цієї спроби.
І ось – розумні здогади прикордонника Смолярчука, берлінські листи до Терезії Івана Бєлограя і кілька гілок бузку, до яких пришпилена орденська стрічка з прочитаною шифровкою.
Смолярчук мав рацію. Поклавши поряд листи, прислані Терезії з Берліна, і особисту заяву демобілізованого старшини Івана Бєлограя з проханням, зверненим до начальника депо, про прийняття на роботу, Зубавін одразу помітив істотну різницю в почерках. Своє враження він перевірив спеціальною експертизою і свідченням Терезії Симак.
Викликавши дівчину до себе вдруге на розмову, Зубавін показав їй заяву лже-Бєлограя і спитав:
– Знайомий почерк? Бєлограївський?
Вона похитала головою і заплакала.
Не помилився і Василь Гойда, прийшовши до Зубавіна? Орденська стрічка з шифрованим посланням, опис недільної подорожі по Закарпаттю на «Победе» і гроші, «подаровані» колійному обхідникові Пєвчуку, теж прилучені до справи, як досить істотні докази діяльності і задумів п'ятого порушника.
Тими ж днями з нового, несподіваного джерела до Зубавіна надійшли дані, які остаточно з'ясували трагічну долю людини, вбитої в Карпатах. Одного разу Зубавіну подзвонив генерал Громада і повідомив, що празьким поїздом у Явір прибула відома Віра Гаврилівна Мельникова, мати Героїв Радянського Союзу Віктора та Андрія, загиблих у боях проти гітлерівців за визволення Чехословаччини. На контрольно-пропускному пункті вона попросила прикордонників допомогти їй дістатися до колгоспу «Зоря над Тисою», щоб побачитись з демобілізованим старшиною, Іваном Бєлограєм, з яким вона познайомилась місяць тому в поїзді.
Майор Зубавін негайно поїхав на вокзал. Поговоривши з Вірою Гаврилівною і доповнивши її розповідь наявними при справі документами, він установив, як, коли, ким і з якою метою був убитий Іван Бєлограй, хто привласнив його ім'я.
Зубавін підвів парашутиста до вікна, обережно трохи відхилив штору, спитав:
– Він?
Так, це був супутник по літаку. Карел Грончак одразу впізнав його, незважаючи на те, що шеф був у іншому одязі, але з відповіддю не квапився. Страшенно хотілося сказати: «Ні». Та ба, насмішкуватий вираз обличчя росіянина ясно попереджав, що тепер уже не має значення для справи, скаже він «так» чи «ні».
Парашутист мовчки схилив голову.
Глава шістнадцята
Темна, тиха Степова вулиця вивела Кларка на Залізничну. Тримаючись її лівого боку, де густо чорніли низькорослі декоративні вишні, він вийшов на під'їзні колії станції Явір і попрямував у депо. Жодної зірки і№ було видно на низькому, оповитому хмарами небі. Пітні дрібний холодний дощ, який почався ще з вечора. По карпатських передгір'ях повзли темні, з білими зимовими краями хмари. Крізь сітку дощу неясно прорізувалися прожектори, встановлені на сталевих баштах. Під'їзні колії Кларк пройшов благополучно, не зустрівши жодної людини.
Паровоз № 50–49 стояв у дальньому, глухому кутку депо, за поворотним кругом. Кларк упізнав його по комсомольському значку на димогарній коробці і по блискучих мідних поясах на котлі. Дві години тому машина Гойди повернулась із важкої поїздки в Карпати і тепер, перед новим рейсом, простоює в гарячому резерві, під невеликим тиском пари. Вдосвіта на паровоз «50–49» прийде Василь Гойда, підніме пару до нормального тиску і поведе поїзд через Тису, в Угорщину.
Кларк глянув на світний циферблат годинника. Часу н його розпорядженні залишалось мало, треба поспішати.
Вогонь у топці комсомольського локомотива підтримував черговий кочегар. Під його наглядом було кілька резервних машин, і йому доводилось кочувати з однієї на іншу. Через те, що час був передранковий, кочегар подовгу затримувався на кожному паровозі: дрімав, прихилившись до гарячого кожуха котла.
Користуючись цим, Кларк непоміченим проник під локомотив. Скибан давно причаївся поміж колісними парами, під тендером. Кларк стиснув його плече і шепотом, нечутним уже на відстані метра, сказав:
– Пора! Все готово?
– Так. – Скибан притиснувся гарячими сухими губами до вуха Кларка і коротко проінструктував, що і як той повинен робити.
– Ну, хай щастить! Ось тобі гроші і явка…
Кларк потиснув руку Скибанові і потім спритно й швидко, наче робив усе це в тисячу перший раз, упорався із своїми обов'язками: упакував приреченого Скибана в подвійний азбестовий мішок з продухом, закритим густою марлею, і, підхопивши безпомічну, судорожно скам'янілу ляльку, засунув її у піддувало головою вперед, обличчям униз, до решітки, через яку в топку паровоза надходило свіже повітря. Потім він забрався на паровоз і при зачинених наглухо дверях добре поворушив вміст топки. Розжарена жужелиця і незгоріле до кінця дрібне вугілля густо просипались через колосникову решітку в піддувало і замаскували азбестове опудало.
На цьому місія Кларка була закінчена, можна було вже іти, але він не поспішав. Численні вдачі, що супроводили Кларка на кожному кроці, як йому здавалось, зробили його самовпевненим. Сидячи навпочіпки під тендером, потягуючи сигарету, затиснену в кулак, він відпочивав і милувався справою рук своїх. «Здорово придумав, собака! Використаю скибанівський спосіб, коли настане час забиратися звідси», вирішив він.
Покуривши, виліз на глухий бік, під високий бетонний мур, і, озираючись, стискаючи рукоятку автоматичного багатозарядного пістолета, нечутно ступаючи, вирушив у дорогу назад. Дощ все ще рясно кропив землю.
Жодна людина не зустрілася Кларкові до самої Степової вулиці. І позаду, за цілий квартал, нікого не було видно. Однак він вважав, що обережність навіть і тепер не завадить. Проминув Степову, звернув на Виноградну і, пройшовши її майже наскрізь, миттю зник на пустирі, зарослому високим бур'яном. Причаївшись біля цегляних руїн розваленого під час війни будинку, він напружено вдивлявся і прислухався, чи не йде хто по його слідах. Було тихо.
За дні і тижні свого перебування на радянській землі Кларк не прожив спокійно жодної години. Все немовби йшло добре, проте він завжди був насторожі, завжди був готовий до зустрічі лицем в лице із своїм смертельним ворогом. Чий-небудь пильний погляд, чия-небудь, можливо, і невинна присутність за його спиною зразу ж примушували міцніше стискати рукоятку пістолета. З яким би добрим настроєм не повертався додому, він завжди чекав засади.
Інакше й бути не могло. Незважаючи на свої удачі в Яворі, Кларк не заколисував себе успіхами: рано чи пізно він буде розшифрований. Як підказував досвід провалів його попередників, це найчастіше траплялося зненацька, враз.
Оселившись на Степовій, Кларк старанно обдивився всю вулицю і будинок номер 16, який належав відомій у Яворі бабі Марії. Наступного дня він уже знав кілька незвичайних підступів до Степової і до свого будинку. Крім того, пристосовуючись до місцевих умов, він винайшов надійний спосіб непомітно зникнути з будинку в разі потреби: через отвір, вирізаний у стелі комори, і через великий підвал, який має два виходи, – в кухню і сад.
Кларк давно, ще будучи закордоном, детально вивчив місто Явір і його околиці. Велику увагу він приділяв також району, що прилягав безпосередньо до державного кордону. На випадок втечі він виробив цілком вдалий маршрут: не залишаючи слідів, заховається в глухих високогірних лісах, по сусідству з румунськими Альпами, щоб одної якої-небудь найбільш туманної ночі прорватися через кордон.
Така велика турбота Кларка про свій відступ анітрохи не суперечила характеру його діяльності, бо він так само ретельно навчався відступати, як і наступати. За роки перебування у таємній школі американської розвідки, систематично і наполегливо тренуючись, Кларк добився того, що лазив по скелях не гірше, ніж першокласний альпініст, міг перестрибнути річку з допомогою каната, прив'язаного до дерева, чудово управляв мотоциклом, автомобілями всіх систем, плавав, як риба, пірнав, невтомно бігав на десятки кілометрів, влучно стріляв, наслідував голоси багатьох птахів і звірів.
Навіть найбільш розумний, сміливий, одчайдушний, глибоко замаскований агент, життя якого проходить в умовах, далеких від первісних, повинен бути, як казали шкільні інструктори Кларка, універсальним спортсменом-рекордистом, здатним в разі необхідності скористатися в повній мірі своєю фізичною силою і спритністю. А в житті таємного агента завжди багато різних несподіванок. Засинаючи, будь готовий до нападу. Прокидаючись, чекай удару з-за рогу. Зустрічаючи загальну привітність, пильно шукай навколо себе недоброзичливця, заздрісника, злопихателя та ін. Ніколи не йди прямо, якщо можна зробити зигзаг. Скромно і безтурботно посміхайся, але будь завжди тигром у душі. Випереди кожного, хто спробує одягти на тебе наручники.
Такі були писані і неписані настанови шкільних інструкторів Кларка. Він суворо додержувався їх у своєму таємному житті…
Кларк вибрався із старих цегляних руїн, перерізав пустир із сходу на захід, обережно вийшов у тил Степової, якраз напроти будинку номер 16. У молодому листі яблунь монотонно шелестів дощ. Скупо блищали калюжі на твердій садовій стежці. Туманною плямою вирізнявся на тлі чорного неба білий оцинкований дах будинку баби Марії.
Призвичаєне до темряви око Кларка причепливо обдивилось стіс дров, повітку, всі темні закутки двору – чи не чекає на нього де-небудь засідка? Не виявивши нічого підозрілого, він безшумно переліз через кам'яну огорожу, яка відокремлювала сад від пустиря, упевнено попрямував до будинку. Намагаючись не шуміти, всунув свій ключ у замок, двічі крутнув його, натиснув коліном на набряклі від дощу двері і тихенько, щоб не зарипіли, розчинив їх. Але переступити поріг він не поспішав. Щось зупинило його. Старий дерев'яний будинок, який давно віджив свій вік, як завжди дихнув на Кларка огидною застояною затхлістю і ще чимось несподівано новим, здається, тютюновим димом. Кларк потягнув носом. Так, безперечно, – цигарковий дим, не помилився. Звідки ж він узявся, якщо баба Марія не курить? Адже крім неї нікого не повинно бути в будинку.
Схиливши голову до плеча і тримаючи пістолет у правій руці, а невеличкий виключений електричний ліхтарик у лівій, Кларк стояв на ґаночку і думкою пробирався коридором, заставленим різним мотлохом: поламаними стільцями, напівзотлілими корзинами, чорними бутлями, тріснутими горщиками. Ось вузенькі двері, що ведуть у комору. Найімовірніше, за ними причаївся той, хто повинен першим схопити Кларка. Далі, за пічним виступом, можливо, стоїть ще одна людина. В кухні – третя.
Кларк, не рухаючись з місця, озирнувся через плече – чи не відрізаний уже й шлях відступу. На ґаночку і поблизу нікого не було. Тихо і в усіх кінцях двору та саду. Жодного звуку не долинало і з темного, прокуреного нутра будинку. Кларк, перевівши подих, витер холодний піт на лобі і рішуче, з шалено калатаючим серцем, переступив поріг, уключив електричний ліхтарик, щоб перевірити свої побоювання. І в ту ж мить хтось спритний навально кинувся на Кларка з-за вхідних дверей, намагаючись схопити його за руки і збити з ніг. Але той, хто нападав, був настільки впевнений у несподіваності своїх дій, у невідпорності, натиск виявився таким необачливим, що Кларк, який досконало володів усіма костоломними способами рукопашної боротьби, легко перевалив противника через себе, на камінні східці ґаночка, і кинувся в сад. Лавіруючи поміж деревами, збиваючи головою росу з гілок, вирвався на Виноградну. Вслід було послано кілька черг із автоматів, але жодна куля не завдала йому шкоди.
З Виноградної Кларк прохідним двором благополучно пробрався на Дніпровську вулицю. Далі, дотримуючись заздалегідь розробленого маршруту, він повинен був пробратися Камінним провулком до пересохлого річища Південного каналу і, йдучи по його твердому дну, вийти в ліс, а потім у гори. Непередбачена обставина значно спростила важке завдання.
На безлюдній, тихій Дніпровській вулиці Кларк побачив невеликий хлібовоз, який стояв перед булочною. Мотор його тихенько гурчав. На місці водія нікого не було. Кларк відчинив дверці кабіни, сів за руль, витягнув зчеплення, включив першу швидкість і обережно, на найменшому газі, повів машину. Завертаючи за ріг, він оглянувся і побачив шофера, який вискочив з булочної. Розмахуючи руками, щось викрикуючи, той кинувся доганяти свою машину. Але як же наздогнати її, таку швидкохідну, слухняну! Собі на лихо водій недавно відремонтував мотор, відрегулював його, як годинник. Близько ста кілометрів з нього тепер можна вижати. І Кларк вижимав. Він промчав по Київській, звернув на Ужгородську, потім на Червону, на бульвар Тараса Шевченка. Замітаючи сліди, виключив фари, рискуючи врізатись у який-небудь кам'яний стовп або паркан, погуркотів по темних, вузьких провулках Нагорної сторони і вискочив до залізниці. Навпростець, по рейках і шпалах, перерізав насип, спустився у Циганську слобідку, де розташувались обабіч шосе глинобитні будиночки, криті очеретом і соломою. Тут, уже не маскуючись, включивши сильне світло, Кларк дав повний хід і понісся з гори. Асфальтова смуга, обмита дощем, з білосніжними захисними стовпцями по узбіччях була безлюдною: жодної машини, жодної зустрічної підводи, жодного подорожнього.
До світанку залишалось багато часу – більш як дві години. Чимало ще було І бензину в баку машини. Бездоганно працював мотор, так що можна було мчати й мчати на північний схід, в гори, до карпатських перевалів, до великих шляхів країни. Але Кларк зупинився на сороковому кілометрі, на дальніх підступах до великого населеного пункту Дубровки.
Не виключаючи мотора, Кларк відпустив ручне гальмо, вийшов з машини. Хлібовоз легко покотився під уклін, набираючи швидкість. Їдучи по прямій, він з кожним обертом колеса збивався з наїждженої колії праворуч, на узбіччя, до провалля. На крутому повороті дороги машина зрізала переднім буфером захисні стовпці і, ламаючи кущі та невеличкі деревця, звалилася вниз, в ущелину, повиту передсвітанковим туманом…
Вранці одна з груп, посланих прикордонниками і органами МПС у всіх напрямках імовірного руху Клерка, знайшла в проваллі розбитий хлібовоз, викрадений у Яворі. Але слід втікача, посилено оброблений хімікатами, не міг взяти навіть найкращий в усьому Закарпатті слідчий собака.
Над ранок Кларк вийшов у такий гірський район, де обривались колісні дороги. Звідси починались важкі літні стежки, з давніх-давен прокладені пастухами. Вели вони на привільні альпійські луки, на піднебесне плоскогір'я Східних Полонин, на головні Карпатські хребти. Однією з цих стежок Кларк міг швидко, найкоротшим шляхом, з найменшою затратою сил вийти до кордону. Переваги стежок, якими гнали худобу, перед бездоріжжям лісової хащі були немовби безперечні, але Кларк довго розмірковував, перш ніж прийняти рішення. Справа в тому, що на второваній пастухами стежці він міг несподівано зустрітися з людьми.
Хто б не була ця людина, з якою зустрінеться Кларк, все одно вона надзвичайно небезпечна для нього. Тепер Кларк нікому не йняв віри. Тепер у кожній людині він вбачав свого смертельного ворога. Беззубий дід або дівчинка з кісками трапиться на його шляху, підліток з піснею на губах або ж мовчазний лісоруб із сокирою за поясом – нікого не пропустить мимо себе. Ніхто не повинен знати, куди прямує Кларк.
Він ішов невпинно, година за годиною, боячись витратити на відпочинок хоча б хвилину. Повалені бурею грубезні буки, порослі мохом, зотлілі до чорноти або ледь-ледь зачеплені гниллю, лежали тут і там, по обидва боки стежки. І всі як один – кронами вниз до долини. Майже на кожному камені яскраво зеленів товстий плюшовий наріст моху, щедро насичений вологою. Відбитки ніг людей і звірів, залишені на м'яких місцях стежки, були наповнені каламутною дощовою водою. Іржаві джерела вибивались із бурих розколин у скелях.
Підніматися крутою, розмитою дощем стежкою, у звичайних, без шипів і залізних кішок, чоботях було дуже важко. Над полудень, незважаючи на величезний запас сили і усвідомлення, що переслідування неминуче, Кларк різко знизив темп. Потім без особливого опору дозволив собі зупинитися. Відпочивав цілих півгодини. Сидячи під великою темною ялиною, мало не до самого коріння вкритою довгими лапатими гілками, пін підрахував, скільки йому ще треба часу, щоб добратися до вершини гори Піп Іван, до румуно-радянського кордону. Якщо йти так, як сьогодні, якщо ніхто не перешкодить і він не зіб'ється з курсу, якщо зовсім не спати і відпочивати недовго, уривками, якщо вдасться забути, що ти голодний, то навіть у такому разі потрібна буде ніч, день і ще половина наступної, третьої безсонної ночі. Чи не багато? Чи не перекриють цього часу прикордонники усі найнеприступніші, глухі стежки?
Кларк скочив і рушив під гору.
Ліс скоро почав рідшати. Часто з'являлися галявки, усипані камінням, трав'янисті, з острівками білої ромашки. Проходячи через одну з таких галявин, Кларк раптом почув форкання коня і гучний дзвін кованих копит по кам'янистій стежці. Відступати було пізно: весь він на видноті, як на долоні. Трапилось те, чого так боявся Кларк. Назустріч йому, поруч з низькорослим, рябим, нав'юченим до відказу конем ішов чоловік у широкополому чорному капелюсі, в кожушку, вивернутому вовною наверх, в сиром'ятних постолах, з ціпком у руці.
Кларк, не зменшуючи кроку, зближався з людиною, яку він, не знаючи ні її прізвища, ні імені, ні звідки родом, ні її місцепроживання, добра чи погана, молода чи стара, прирік на смерть.
Верховинський пастух, зіткнувшись лицем в лице з Кларком, зупинився, стягнув капелюх і привітно, як добре знайомому, вклонився:
– Ось і ви! Здрастуйте! Ми вас уже два дні виглядаємо. Ви з Ужгорода, так? Ветеринар? Де ж ваш провідник?
Кларк мовчав, з цікавістю роздивляючись чоловіка, якому лишилося жити одну або дві хвилини. Волосся в нього попелясто-буре, з густою сивиною на скронях. Високий лоб поритий глибокими поперечними зморшками. Під темними бровами молодо світились великі сірі очі. М'ясистий ніс, щоки і підборіддя грубо обвітрені.
Понуре мовчання Кларка, його пильний погляд, що не віщував нічого доброго, злякав пастуха. Він перестав усміхатися і відступив назад, до коня, неначе шукаючи в нього захисту.
Кларк вистрілив.
Дуже розріджене повітря приглушило звук пострілу – його було чути не далі як за двісті метрів…
У бесагах не знайшлось нічого їстівного і корисного для Кларка. Він відтягнув труп за найближчі кущі, відвів коня в ліс, прив'язав до дерева, щоб його не було видно із стежки, і рушив далі. Але тепер він ішов осторонь від пастушачої дороги, Оленячим урочищем. Непроглядними хащами. За компасом. Відкриті місця зовсім обминав. Тільки коли настала темрява, він знову вибрався на пастушачу стежку. Насунула ніч, а Кларк все ще йшов. Удосвіта трохи відпочив. Спав на ялинових гілках, під відкритим небом. Рано-вранці, з першим проблиском дня, знову йшов.
Високогірний кордон наближався, але й сили Кларка вичерпувались. Дрібний рясний дощ, який почався ще позавчора, не вщухав. З півночі, від перевалів, одна за одною насували важкі, рихлі хмари, несучи в тепле Закарпаття нетравневий холод і вологу. В ущелинах з ранку до вечора не рідшав присмерк. Хвойні ліси, наскрізь просякнуті вологою, похмуро чорніли на гірських схилах крізь дим туману. Струмки, потоки і річечки шумно клекотіли на замшілих валунах і шалено мчали вниз, до Тиси.
Наскрізь промоклий, вкрай виснажений, – знесилений, Кларк змушений був кінець кінцем залишити непрохідні хащі Оленячого урочища і вийти на небезпечні полонини. Знову був великий риск зустрітися з людьми, але ще більшим і непереборнішим було бажання обсушитися біля палаючого багаття, поїсти пастушачого хліба, випити овечого молока і покурити.
Тоненький струмочок, який просочувався крізь смарагдовий мох, вивів Кларка на трав'янисту галявину, затиснену з трьох боків стрімкими скелястими схилами гірських вершин, що становили верхній пояс альпійських луків. Три пастушачі рублені курені – колиби – стояли біля джерела. Недалеко від них – відкриті загородки для худоби. Невеличка отара овець паслась на галявині. Слабкий вітерець, що повіяв у бік Кларка, доніс запаморочливий аромат кислої вовни і теплого молока. Хоч яка велика була спокуса, однак у Кларка все-таки вистачило витримки просидіти до темряви в ялиннику і розглядіти все, що йому потрібно. Вівчарів на полонині було мало – лише двоє. Їм допомагали три кудлаті вівчарки – вовкодави.
Подоївши овець, вівчарі злили молоко з дерев'яних відер у бочку, накрили її білим полотном, віднесли в льох, викопаний тут же, під горою, і пішли спочивати. Незабаром над крайньою колибою, над її широким отвором, прорізаним у покрівлі, здійнявся високий і густий стовп диму, виблискуючи іскрами. Вівчарі, як видно, заходилися вечеряти.
Насамперед Кларк вирішив досхочу наїстися. В льоху, як він догадувався, було не лише молоко, а й бринза і масло. Але як туди пробратися, не стривоживши собак? Він обійшов галявину гірським схилом і потім спустився до льоху з підвітряного боку. Собаки, чекаючи решток пастушачої вечері, лежали на порозі колиби і не зачули чужого.
Наївшись і взявши з собою; чималий кусок бринзи, Кларк залишив льох і готовий був знову цілу ніч йти по карпатських урвищах. Але не встиг він зробити й кілька кроків, як почув позад себе люте гавкання собак. Зупинився, міркуючи, як вигідніше зробити в його становищі: відбиватися від вовкодавів палицею, перестріляти їх, мовчки тікати, маскуючись під вовка («не втечеш – загризуть»), чи, нарешті, покликати на допомогу вівчарів? Вибрав останнє: дуже вже промок і змерз Кларк, обважнів, дуже вже хотілось йому просушитися і поспати хоч з годинку біля багаття, скурити цигарку, занадто вже понадіявся він на те, що не викличе у вівчарів підозри.
Кинувши бринзу собакам, що наближалися, Кларк видерся на невисоку криву сосну і закричав з удаваним переляком:
– Ого-го-го!..
На порозі колиби, заслоняючи собою яскравий вогонь ватри, зачорніли постаті вівчарів.
– Хто там? – суворо спитав молодий, дужий голос.
Собаки оскаженіло гавкали, рвали кігтями і зубами кору з дерева.
– Рятуйте, люди добрі, загризуть!
Той самий молодий, дужий голос щось крикнув собакам, і вони замовкли, неохоче побрели в колибу, оглядаючись і злісно гарчачи.
Кларк спустився на землю. Підійшли вівчарі. Піднявши над головою гасові ліхтарі, вони мовчки, насторожено дивилися на чужу людину.
Кларк зняв картуз, пригладив долонею вогке волосся і, намагаючись бути більше зляканим, ніж привітним, простягнув руку:
– Добрий вечір!
Вівчарі стримано відповіли.
– Ух, ну й налякали ж мене ваші звірюки! На все життя!
Попереджаючи неминучі запитання, Кларк відрекомендувався обласним ветеринаром, відрядженим на відгонні пасовища з науковою метою.
– Кочую ось з полонини на полонину, викликаю незадоволення в собак… – він раптом підморгнув, засміявся. – Та й люди скоса на мою персону позирають: а хто ж тебе знає, ветеринар ти чи бандюга з великої дороги! Вірно я кажу? Відгадав твої думки? Відгадав, по очах бачу!
Кларк по-дружньому поплескав по плечу молодого вівчаря, який дивився на нього похмуро і підозріло.
Білявий, з облупленим носом хлопчина соромливо посміхнувся, опустив ліхтар. Одягнений він був у чорну ватянку, картату сорочку, в сірі грубошерсті, з начосом шаровари. На ногах добре приладнані, міцні, на товстих підошвах, із залізними підківками, черевики. На голові – стара солдатська шапка з червоною зірочкою. В руках – тульська одностволка і ліхтар «летюча миша».
– Вашому хлопчині, мабуть, у кожній людині шпигун ввижається? – насмішкувато спитав Кларк, переводячи погляд на старого вівчаря.
Сивоусий верховинець у чорному капелюсі і кожушку навиворіт, вовною наверх, з обкуреною люлькою в жовтих, наполовину з'їдених зубах кивнув:
– Ваша правда, товаришу ветеринар, знаходьте до нашої колиби, – розмахуючи ліхтарем, заметушився старий. – Прошу!
В рубленому курені, добре проконопаченому мохом, з широкими буковими лавами вздовж стін було навдивовижу тепло, навіть жарко. Кларк зняв плащ, підсунувся ближче до ватри. Від його мокрого одягу повалила густа пара.
– Чудово! Райське життя! – блаженно мружачись стогнав він, повертаючись до вогню то спиною, то грудьми, то боком.
– Нашого молочка покуштуйте, товаришу ветеринар. – Сивоусий верховинець поставив перед Кларком великий череп'яний глечик.
– Зажди, батьку, дай зігрітися! Я хоч і сибіряк, але люблю попарити молоді кісточки. – Він розкинув руки, наче обіймаючи багаття. – Красота!
Гріючись з насолодою біля ватри, Кларк ні на хвилину не переставав крадькома спостерігати за молодим пастухом: чи остаточно той заспокоївся, чи не виявить він свою підозрілість яким-небудь мимоволі відвертим поглядом. Білявий підпасок, скинувши черевики, ватянку і шапку, сидячи на підлозі біля дверей колиби, майстрував маленькою гуцульською сокирою нове ярмо для волячої упряжки. Час від часу він одривався від роботи, боязко поглядав на гостя. Зустрічаючись з ним поглядом, Кларк привітно посміхався, підлесливо підморгуючи: що, мовляв, братіку, надійно сів у калошу, і досі вибратися з неї не можеш.
Обсохнувши і випивши молока, Кларк скинув чоботи, підклав під голову оберемок запашної глиці, з насолодою простягнувся на лаві і запалив самокрутку.
– Просто як у тещі на печі. Спасибі вам, братці, виручили. Ну й віддячу ж я вам! На інших полонинах півгодини читаю лекцію, а вас двогодинною наділю.
Підпасок підвів голову, серйозно і уважно подивився на Кларка.
Той засміявся:
– Бачу, не приховаєш – до науки рвешся. Потерпи до завтра. Ранок вечора мудріший. – Кларк позіхнув, заплющив очі. – Спати! Спати… спа…
Недокурена цигарка впала на землю, почулося богатирське хропіння. Але Кларк не спав. Насилу перемагаючи сон, він чекав, що робитимуть вівчарі. Якщо вони не повірили, що він ветеринар з області, якщо вгадали, відчули в ньому закордонного гостя, то меткий підпасок, розуміється, негайно побіжить до прикордонників і повідомить їх про появу підозрілої людини…
Минуло п'ять, десять хвилин, чверть години, а з колиби ніхто не виходив. Кларк ледь-ледь розплющив очі. Сивоусий верховинець уже мирно дрімав, по-старечому прихилившись до рубленої стінки і не випускаючи з рота своєї люльки. Білявий його помічник старанно скоблив лезом сокири ярмо. Багаття догоряло. По берестяній покрівлі глухо і нудно тарабанив дощ. Десь, мабуть, внизу, у ближній ущелині сумно вили вовки.