Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 36 страниц)

– Яка запізніла обережність! – насмішкувато вигукнув «Бізон». – Про це треба було подумати ще тоді, коли затівали операцію.

Джон Файн з м'яким докором подивився на шефа:

– Хто ж знав, що так трапиться! Здавалося, справа цілком певна.

– Не всім так здавалось. Згадайте, шановний Файн, мої сумніви і попередження. Ви намагались перекопати мене, що вони марні, безпідставні.

«Бізон» кинув у камін недокурену сигару і вийняв з коробки нову.

– А взагалі, не варто було посилати в Явір «Колумбуса». У вас там був досвідчений, багаторічний резидент Дзюба з непоганими помічниками.

– Дзюба забезпечував нас інформацією. Група «Колумбуса» призначалася виключно для диверсій на залізниці.

– А хіба Дзюба не міг би зайнятися і цим? Хіба нам не відомо, що найбільш цінними для нас є агенти з корінного населення?

– Я гадав, що Кларк, як один з наших найкращих розвідників, зможе в короткий строк добитися…

«Бізон» не дав Файну закінчити фразу:

– Всі ваші припущення виявилися блефом азартного гравця! І як я, дурень, піддався тоді на ваші умовляння! Не прощу собі цього ніколи! Засилка Кларка в Явір – ваша найгрубіша помилка. Ви порушили наше залізне правило: вести всю чорнову розвідувальну і диверсійну роботу не власними руками. За це ми тепер дорого розплачуємось. Втратити Кларка!.. Втратити Дзюбу!.. Не мати ніякого зв'язку з таким важливим районом, як Закарпаття!.. Ви уявляєте, що це означає?

Джон Файн стримано, з показною гідністю кивнув головою.

– Ні, голубе, ви нічогісінько не уявляєте! Закарпаття межує з чотирма державами: Польщею, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною. Закарпаття – сухопутні ворота на Балкани. Там, біля Карпатських гір, на випадок війни будуть підготовлені трампліни для російських дивізій і корпусів. Отже, ми повинні знати цей найважливіший прикордонний район росіян: усі залізниці, їх пропускну спроможність, автостради, шосе, мости, фактичну і можливу дислокацію військ. Усе повинні знати!

– Я розумію. Саме в цьому напрямку я й діяв! – гаряче підхопив Файн. – Сер, нічого ще не втрачено! У нас є можливість виправити становище.

«Бізон» підняв на Файна очі – маленькі, водянисті, повні злостивої недовірливості.

– Яким чином? Що ви зараз маєте в Яворі?

– Трьох рядових агентів. Два з них – активно діючі. Третій – резервіст, який зрідка виконував важливі доручення Дзюби.

При згадці про Дзюбу «Бізон» зобразив на своєму обличчі страждання:

– Таку людину втратили! Тридцять років діяв! З часів Бенджаміна Паркера[2]2
  Полковник Бенджамін Паркер – керівник американського розвідцентра в Закарпатті у 1919 році.


[Закрыть]. І все треба завдячувати вам, голубе!

«Вирішив витурити мене з розвідки», подумав Файн і засмутився.

– Як міг провалитися обережний, розумний Кларк? Хто його видав? – злісно продовжував «Бізон». – Поки про все це не дізнаємось, ми не можемо вважати нашу явірську агентуру в безпеці. Діяти треба дуже обережно і тільки в двох напрямках: шукати причину пропилу і вербувати нових агентів.

Файн повеселішав: «Ні, все-таки, здається, не вижене».

– Я все це розумію, сер, – шанобливо сказав він. – Я вже давно б діяв, якби в мене був резидент у Яворі. Пропоную на ваше затвердження кандидатуру…

– Яке легальне становище у ваших явірських агентів? – перебив «Бізон».

– «Гомер» – сліпий жебрак, «Кармен» – мешканка циганської слобідки, ворожка, «Хрест» – резервіст, завідує…

– Ви сказали «Хрест»? Криж? Любомир Криж?

– Так, сер. В часи Масарика Криж був учителем німецької, французької та російської мов. Тепер він продає книги в магазині Укркультторгу, а також відомий як майстер-любитель, різьбар по дереву.

– Пам'ятаю, пам'ятаю! Знаю «Хреста» років двадцять, з того часу, коли я ще був ад'ютантом військового аташе при уряді Масарика. Між іншим, і свою кличку він одержав особисто від мене.

Джон Файн зрозумів «Бізона» по-своєму і догідливо підказав:

. – «Хрест» – добра заміна Дзюби. Зробимо його резидентом. Дамо йому…

«Бізон» зневажливо махнув на Файна рукою:

– Ваші люди зараз не ціняться. Я пошлю в Явір людей з свого резерву. Націоналістів-бойовиків. Уродженців Закарпаття. Найближчих соратників Бандери. Пам'ятаєте Дубашевича і Хорунжого?

– Аякже, дуже добре пам'ятаю! Хлопці – перший сорт! Як вони підуть, по землі чи повітрям? Через мене чи…

«Бізон» знову перебив Файна:

– Це вже не ваша справа, майоре. Вам залишилось зараз тільки роздумувати над тим, що трапилось у Яворі. На більше ви не маєте права. Погляньте сюди!

«Бізон» присунув до себе легкий на роликах столик з великою масштабною картою Явірського району, з купкою чистих аркушів паперу і мармуровим стаканом, повним кольорових, гостро відточених олівців.

– В ніч на четверте квітня Кларк повинен був перебратися через кордон верхи на провідникові Грабі, не залишивши на прикордонній землі свого сліду. Так? – спитав «Бізон».

– Так, сер.

– Як по-вашому, чи вдалося це Кларку?

– Звичайно. Моя людина стежила за переправою. Дублери, які перейшли кордон тієї ж ночі, надовго відвернули увагу прикордонників від Кларка, прикрили його на добрих три години. За цей час він встиг вибратись на шосе, де його чекала…

«Бізон» зупинив Файна.

– Ви непоправний оптиміст. Чому ви так впевнені, що Кларк не залишив на прикордонній землі слідів?

– Адже це було його головним завданням. Коли ми з Кларком розробляли план переходу кордону, ми обидва вважали, що успіх буде забезпечений лише в тому разі, якщо Кларк не залишить своїх слідів ні на службовій смузі, ні на виноградниках. Нам важливо було переконати прикордонників, що кордон перейшов один Граб і що його як важливу особу прикрили з флангу. І прикордонники, напевне, переслідували Граба як головного порушника. Вони його, зрозуміло, схопили, але… він виявився мертвим.

– План правильний. Я його знаю в усіх деталях. Але як його виконано? Припустимо, що Кларк перейшов кордон благополучно. На шосе його і Граба чекав грузовик Скибана. Так?

Файн кивнув головою.

– Скільки часу машина стояла на дорозі? Мабуть, не менше двох годин, якщо не більше. Отже, на неї могли звернути увагу всі, хто проїжджав і проходив по цій дорозі від восьмої до десятої вечора: пастухи, колгоспники, шляховий обхідник, що живе в оцій будці, прикордонний наряд, який несе службу в тилу застави, так? Звичайно, так. Далі. Кларк, з'явившись до цієї героїні із Золотою Зіркою, недосить вдало розіграв роль закоханого демобілізованого старшини Івана Бєлограя. Далі. Він міг викликати підозру крупним виграшем по торішній облігації і придбанням автомобіля. Далі. Його міг видати провідник Граб, викрити як підставну особу хто-небудь з тих, що особисто знали Івана Бєлограя. І, нарешті, радянська розвідка могла впізнати в Іванові Бєлограї того молодшого клерка, який служив у період війни в посольстві. Як бачите, Файн, вразливих місць у нашому «прекрасному» плані більше ніж досить. «Колумбус» провалився. В цьому не може бути ніяких сумнівів. До речі, як ви гадаєте, чи вистачило у нього волі роздушити ампулу?

Файн знизав плечима:

– Сер, мені не хочеться навіть думати про інше. Я певний…

– Чого варта ваша впевненість після такого провалу! – «Бізон» зміряв свого співбесідника з ніг до голови презирливим поглядом. – Чи ви хоч розумієте, як низько тепер впали ваші резидентські акції?

Файн опустив голову.

– Так, сер, – нарешті сказав він.

– Ні, ви не розумієте. Ваші акції впали так низько, що вони вже взагалі не котируються. – «Бізон» підвівся, взяв щипці і почав підкладати в камін сухі дзвінкі цурки. Атласна кора берези спалахнула яскравим полум'ям.

Файн у цей час думав: «Всьому кінець, пропав».

– Ви не поїдете більше в Будапешт, – сказав «Бізон», повертаючись до свого крісла. – Ви скомпрометували себе і як резидент втратили для нас усяку цінність.

Прикидатися далі було марно. Файн впевнено підняв підборіддя, гордовито спитав:

– Це ваше особисте рішення?

«Бізон» зрозумів, за що чіплявся потопаючий Файн, І насмішкувато підхопив:

– Так, це моє рішення. І воно вже затверджене там, нагорі. Так що, дорогий майоре, вам нема на що сподіватись. Ваші впливові друзі з головного штабу на цей раз виявилися безсилими.

Файн мовчав. Плямиста жовтизна проступила на його обвітреному, густо засмаглому обличчі. Губи, вуха і кінчик носа колишнього будапештського резидента стали безкровними, втратили життя. Очі погасли. Він довго сидів мовчки і нерухомо, приголомшений вироком шефа. Розпрощатися назавжди з розвідкою! З всесильною розвідкою, яка так високо піднесена, де так добре платять, де можна зробити таку блискучу кар'єру! Ні, це було б жахливо, це гірше смерті! йому глибоко огидні звичайні професії, доступні кожному смертному. Він любить тільки одне: шпигунство. Те, що він робив досі, було щасливою долею лише обранців, благословенних згори на особливе, таємне життя. Підступна хитрість, жорстокість ката, акторство, вміння витягати з людей секретні відомості, вбивати і переслідувати невгодних, поливати їх брудом брехні і наклепів – ось його грізна зброя, яка так вірно і довго служила йому. І тепер він змушений покинути її, піти від того, до чого покликаний, без чого не зможе жити. Чи можливо це?

«Бізон» спокійно сидів біля каміна і, димлячи сигарою, терпляче чекав, поки його підлеглий вип'є свій гіркий келих до дна.

– Сер, невже отак, безповоротно, І вирішена моя доля? Хіба я вже не можу принести вам ніякої користі? – глухим голосом спитав Файн.

– Цього я не говорив, – відповів «Бізон» і підвівся.

Схрестивши за спиною свої короткі, зарослі волоссям руки, заклопотано морщачи лоба, він збуджено заходив по кімнаті. Ступні його ніг, заховані в сап'янові, на товстій фетровій підошві черевики, м'яко, обережно, по-котячому нечутно торкалися килимової доріжки. Обрублена, безголова тінь від його постаті швидко рухалась по світлому паркету. Нарешті він зупинився перед Файном і м'яко, співчутливо сказав:

– Майоре, у вас є блискучий вихід з цього становища.

Файн запитливо, з надією поглянув на шефа.

– Так, дійсно блискучий вихід, – повторив «Бізон». – Який? Ви повинні прорватися в Явір разом з Дубашевичем і Хорунжим, надійно закріпитися там і в найкоротший строк зробити те, що не вдалося Кларку і Дзюбі. Ви будете діяти за планом, розробленим особисто мною, і під моїм постійним керівництвом, – «Бізон» посміхнувся. – Ви, звичайно, здивовані: коли я встиг розробити план? Давно, одразу ж після того, як ви послали «Колумбуса» в Явір. Я був певний, що він провалиться. Я добивався заборони вашої операції, але… ваші впливові друзі настояли, вимагаючи, щоб я вам не заважав. Після провалу Кларка я вніс у свої плани суттєві корективи. От і все. Якщо згодні, приступимо прямо до діла.

Файн зрозумів, що не все ще втрачено. Після деякого роздуму він сказав:

– Я міг би погодитись, якби… – Файн зупинився, міцно стулив губи, насторожено примружився.

– Договорюйте, – ласкаво заохотив його «Бізон». – викладайте все напрямки.

Файн подивився своєму шефові прямо в вічі, холодно і визивно.

– Я не розумію, чого ви посилаєте мене саме в Явір після всього, що там трапилось? З любові до мене? Я особливої довіри? Наскільки мені відомо, до сьогоднішнього дня ви не почували до мене ні того, ні іншого. Чим же пояснити ваше рішення?

«Бізон» розсміявся – голосно, весело, від душі. Сміючись, він обдумував свою відповідь. Файну можна було сказати все, крім правди. Ця правда, якби вона була висловлена, звучала б приблизно так: «Дорогий мій! Ви живучіші і розумніші, ніж я гадав. За відвертість плачу відвертістю. Посилаю вас у Явір з найпростішого розрахунку. Я певен, що ви точно, акуратно виконаєте всі мої плани та інструкції. Іншій людині ця місія не під силу, а вам… вам зараз море по коліна. Зараз, після провалу Кларка, ви будете діяти архіобережно і разом з тим шалено. Ви наплюєте на будь-яку небезпеку, розумненько обійдете всі пастки радянських прикордонників і контррозвідки. І все через те, що вас буде підганяти могутній стимул – бажання спокутувати свою провину за провал Кларка».

«Бізон» ніколи не був відвертим з підлеглими. Відправляючи своїх агентів за кордон, крупних і дрібних, він усіх переконував одним і тим же універсальним, завжди певно діючим засобом: грішми, особистою вигодою, хорошим бізнесом. До цього випробуваного засобу він вдався і тепер.

– Дорогий Файн, – сказав Крапc і дружньо поклав руку на плече майора, – ви втрачені для нас як будапештський резидент, але не як розвідник. Посилаю вас у Явір тому, що тільки ви зможете виконати мій план. Умови, правда, складні, але справа варта заходу. – «Бізон» вийняв з портфеля чекову книжку. – Я вже потурбувався про вас, майоре, я виписав на ваше ім'я таку велику винагороду, якої ще ніхто не одержував у нашому замку. – Він вирвав з книжки чек, обережно, наче той був кришталевим, поклав його на коліна Файна. – Це королівська нагорода, мій хлопчику. У ваші роки я не мав і тисячної долі такого гонорару. Але це ще не все. Після повернення з Явора ви одержите звання полковника і орден. Словом, я надам вам можливість добре заробити.

Файн акуратно згорнув чек, поклав його у внутрішню кишеню піджака, рішуче сказав:

– Я згоден. Приступимо до справи, сер.

– Приступимо. – «Бізон» поклав перед Файном папку. На густо-синьому, майже чорному тлі обкладинки білів невеликий квадратик картону з написом: «Гірська весна». – Подивіться. В моєму плані передбачено все, що ви повніші зробити і як. Вивчайте. А я поки відпочину.

Муркочучи собі під ніс якусь пісеньку, «Бізон» попрямував до столу, над яким хиталася на ланцюгах дерев'яна Діана, несучи гірлянду електричних лампочок.

Глава друга

Кларка як особливо важливого злочинця після попереднього допиту в Яворі відправили в Москву. Справу його доручили полковнику Шатрову. Слідство було недовгим, бо Кларк, визнавши себе винним, докладно розповів про одержане ним завдання, а також повідомив деякі важливі дані про діяльність ворожої розвідки на півдні.

Оформивши, як належить, справу Кларка для передачі її у військовий трибунал, полковник Шатров квітневого ранку вилетів на Закарпаття. Через п'ять годин літак приземлився на західній околиці Ужгорода, на аеродромі, розташованому біля самого чехословацького кордону, на правому березі річки Уж. Був жаркий, справжній весняний ранок. Пологі береги кам'янистого Ужа яскраво зеленіли першою травою. Верхівка гори, вкрита лісом, піднімалася до неба гігантським смарагдовим наметом. Цвіли сади. На тому, зарубіжному боці були в розпалі польові роботи. Селяни в чорних жилетках поверх білих сорочок і в стареньких капелюхах орали, боронували, палили кукурудзяне бадилля і коріння соняшників.

На аеродромі полковника зустрів Зубавін. Майор був одягнутий по-весняному: світлий габардиновий кітель, кашкет, брюки навипуск. І обличчя його теж було весняне: засмагле, обвітрене.

– О, та у вас весна в розпалі! А в нас ще сніжок і морозець! – веселим співучим баском промовив полковник, ніби виправдуючись, що на його плечах була шинель.

Він роздягнувся, перекинув шинель на руку і попрямував слідом за майором до машини.

– Прошу! – Зубавін відкрив праві передні дверцята «Победы».

– Ви без шофера?

– Як бачите, товаришу полковник.

– Що, захворів?

– Та ні, просто так, люблю…

– Любите зустрічати начальство без свідків? – підхопив Шатров і усміхнувся.

– Так.

Зубавін сів за руль. Він завів мотор, вижав зчеплення, включив першу швидкість і уважно, дуже уважно подивився на гостя.

– Куди накажете, товаришу полковник: в обласне управління чи до нас, у Явір?

Шатров не поспішав з відповіддю. Трохи примружившись, стримано посміхаючись, він мовчки розглядав Зубавіна. Русяве м'яке волосся майора вибивалося з-під кашкета. Вираз його обличчя був заклопотаним.

– Чим ви так схвильовані, товаришу майор?

– Я? Схвильований?

Зубавін засміявся.

– Від вас, здається, не приховаєш, товаришу полковник. Так, признаюся, ваш несподіваний приїзд схвилював мене. Ви, звичайно, у справі «Колумбуса»?

Шатров кивнув головою, і по його широкому, вилицюватому, з високим лобом обличчю жваво і весело пробігли хитрі і добрі зморшки.

За віком полковник міг бути батьком Євгена Зубавіна. Він і справді був батьком трьох дорослих, давно одружених синів і дідом десяти внуків – хлопчиків й дівчаток. В органах державної безпеки Шатров почав працювати ще тоді, коли босоногий, веснянкуватий Женька Зубавін ганяв голубів. Зубавін тоді не думав і не гадав, як складеться його життєвий шлях, а Шатров уже обома ногами твердо стояв на великому битому шляху життя і добре знав, що і як він повинен робити.

Микита Самійлович Шатров, потомствений шахтар, що народився і виріс на горлівській шахті «Кочегарка», саночник і коногон, кріпильник і вибійник, маючи від роду неповних двадцять років, по партійній мобілізації в перші ж місяці радянської влади був посланий на боротьбу з контрреволюцією. Він переступив поріг ЧК, не знаючи, як треба боротися з ворогами перемігшої, але ще не зміцнілої революції. Однак він мав у своєму серці те, чим не могли похвастати найдосвідченіші, добре вимуштрувані верховоди буржуазних розвідок, – богатирську силу робочої людини, яка завоювала свободу, велику віру в правоту справи, за яку, не шкодуючи життя, боровся розкріпачений народ, ясність благородної мети і головне – любов до таких самих, як він, простих трудівників. Він почував себе господарем нового, єдино-справедливого життя. І це почуття спочатку було його головною зброєю. Досвід розвідника набувався поступово, в процесі боротьби проти агентури контрреволюційної націоналістичної Центральної ради, проти білогвардійських лазутчиків, банд генерала Каледіна, проти полчищ кайзерівських окупантів, які вторглися на Україну.

Після відкритої воєнної інтервенції, яка закінчилася поразкою, вороги почали таємну атаку на молоду державу робітників і селян. Трохи не всі розвідки світу засилали своїх агентів у Донбас, прагнучи вивідати, як і де відбудовуються й реконструюються заводи, які шахти добувають вугілля і які ще будуються, яку сталь виплавляють мартенівські печі і куди вона іде. Шатров шукав і знаходив ворогів – то під машкарою іноземних інженерів, то серед німецьких колоністів, то емігрантів, що «втекли від безробіття». Викривав він і куркулів, що маскувалися під робітників. Частка його праці була і у викритті шкідницької «Промпартії», яка продалася іноземним державам, і в десятках й сотнях справ меншого масштабу. На своєму віку Шатров бачив багато людиноненависників усіх мастей, зрадників Батьківщини. Багато разів заглядав він у найтемніші глибини їх брудних, підлих, зрадливих душ. І все ж його очі залишалися завжди чистими, а серце світлим, таким, що вміє любити, вірити і сподіватись. Всю свою енергію, весь свій розум він спрямовував на те, щоб вчасно і без шкоди для держави знищити таємну діяльність ворогів народу. І завжди він пам'ятав, відчував, усвідомлював, що працює на важкій, але благородній ділянці будівництва нового життя, що він рядовий пролетарської армії, покликаної утвердити на землі справжні людські стосунки.

Життєвий шлях Шатрова був відомий Зубавіну, він неодноразово зустрічався з полковником у службових справах і встиг дуже добре оцінити його здібності в боротьбі з ворожою агентурою. Через те був схвильований майор, через те він і стривожився. Недаремно… ні, недаремно приїхав у Явір Шатров! Невже справа «Колумбуса» набрала несподіваного повороту? А здавалося, все було зовсім ясно, здавалося, що він, Зубавін, зробив усе, що треба. Звичайно, в операції були і прикрі помилки, непростимі промахи – наприклад, з арештом Кларка, але ж головне зроблено. Кларк викритий. Він же зізнався. Спіймані на гарячому його найближчі спільники Скибан і Грончак, в перестрілці вбитий парашутист, назавжди виведено із строю спритного резидента Дзюбу. Що ж іще?

– В Явір, – сказав Шатров.

Зубавін мовчки кивнув і розвернув машину.

Проїхали зелений, пожвавлений недільний Ужгород, минули міст через річку і вирвалися на простір закарпатської землі. Ужгородські лісисті висоти, крило Карпатських гір, швидко зникали. Попереду, куди тільки сягало око, – рівнина, залита шовковистим розливом озимини, і пагорби, вкриті виноградниками. І все це лежить під високим голубим небом й щедро освітлене теплим весняним сонцем. Тут-там обабіч дороги, між ясним небом і зеленою землею, тріпотіли на своїх крилах-парашутах жайворонки. По узбіччю з рюкзаками за плечима мчали велосипедисти – юнаки в білих і голубих сорочках, дівчата з квітами, вплетеними в скуйовджене вітром волосся. Над розігрітим, уже літнім асфальтом струмувало густе марево. Рубчасті шини «Победы» дзвінко гули на дорозі.

Шатров зняв з своєї сивої голови кашкет, кинув його на заднє сидіння і, скоса глянувши веселими жартівливими очима на зосередженого Зубавіна, голосно, зі смаком, наче покуштував щось надзвичайно смачне, ароматне, трохи хмільне, сказав:

– Весна!

Зубавін стримано кивнув у відповідь, не відриваючи погляду від дороги.

– Так, весна! – з силою повторив Шатров. – Скільки вже цих весен бачив я на своєму віку, а кожного разу радію новій, чекаю «від неї якогось великого подарунку. А ви, майоре?

– Я теж, товаришу полковник. – Зубавін скупо усміхнувся.

– Не вірю. Не весняний у вас настрій. – Шатров знову – видно, це була його звичка – насмішкувато примружився. – Що, «Колумбус» не дозволяє радіти?

– Він, товаришу полковник.

– Це ви даремно, Євгене Миколайовичу. «Колумбус» і в мене у печінках сидить, а я, як бачите, не занепадаю духом, знаходжу час і весною милуватись. А. як же інакше! Та якби я кожного разу, коли до моїх рук потрапляла складна справа, журився, то я й життя не. бачив би! Усі тридцять сім років роботи в органах мені допікав який-небудь «Колумбус». І все-таки я не забував дивитися і на сонечко, квіточки нюхав, закохався, одружився, дітей виростив. Майже під кожну неділю мчав на яку-небудь глуху річку, рибалив, варив юшку, розкладав вогнище, випивав чарку, співав пісні… Отак!.. – Шатров раптом відкинувся на спинку сидіння, заплющив очі і густим, соковитим басом затягнув:

 
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива…
 

Обірвавши пісню, він розплющив очі і повернув до майора усміхнене, ледь помережане зморшками, добре і розумне обличчя:

– Он які ми, старі, а ви…

– Отже, справа «Колумбуса» виявилася складнішою, – повертаючи полковника до попередньої розмови, серйозно сказав Зубавін. – А я гадав, що все складне залишилося позаду, особливо після арешту Кларка і його зізнання.

– Далеко не все, Євгене Миколайовичу! – Шатров випростався, сів зручніше. Обличчя його стало суворим, а погляд зосередженим. – Хіба хазяї Кларка так і примиряться з тим, що він втрачений? Хіба шеф «Півдня» залишить Закарпаття без своєї резидентури? Він, напевне, вжив уже найенергійніших заходів, щоб повернути втрачені позиції і завоювати нові.

– Це я розумію, товаришу полковник. У справі «Колумбуса» мене в основному непокоїть те, чого ми недодумали, недогледіли.

Машина мчала по сонячному безлюдному шосе на повній швидкості. Незважаючи на те, що Зубавін вів з Шатровим важливу розмову, він легко, за давньою звичкою, автоматично справлявся з своїми шоферськими обов'язками.

– Так, у справі «Колумбуса» у вас немало промахів, – говорив Шатров. – Цей мерзотник не повинен був звалитися у провалля. Ви, звичайно, не знали, що Дзюба – резидент, але хіба це може бути виправданням? Ми з вами повинні були своєчасно розпізнати його справжнє обличчя. Передчасна смерть Дзюби – наша серйозна помилка, промах номер один. Ми втратили можливість виявити всіх агентів, які працювали на резидента. Скибан, звичайно, був не єдиним помічником Дзюби. І як би ми не трусили це дерево, на землю з нього не впаде жоден плід. Рядовий агент не міг знати, хто ще працює на резидента. Виходить, решта агентів гуляє на волі, чекає нового хазяїна.

Шатров говорив спокійно, наче міркував уголос. Ні в його погляді, ні у виразі обличчя, ні в голосі не було жодного натяку на свою зверхність. З майором Зубавіним розмовляв не начальник з центра, не вчитель, що екзаменує учня, а його соратник, який має більший досвід і повніші, ніж Зубавін, дані.

– Ну, а який другий наш промах? – спитав Шатров.

– Невдача з арештом Кларка на Залізничній вулиці, – сказав Зубавін.

– Ще? Промах помер три?

– Ми не з'ясували, через кого були переслані за кордон документи вбитого Івана Бєлограя.

– Цю провину ви берете на себе даремно. Адже Дзюба загинув раніше, ніж ми зрозуміли його роль.

– І цю таємницю він забрав з собою. Виходить, хтось з явірських агентів може кожного дня одержати із свого розвідцентра директиву виконувати функції резидента.

– Невже Кларк не знає, як були переслані йому документи Бєлограя?

– Клянеться, що не знає, одержав їх з рук Джона Файна.

– Бреше!

– Можливо. Ну, а який же ще наш промах? – і, не чекаючи відповіді, Шатров сам відповів: – Орденську стрічку з шифровкою, яку. Кларк вручив машиністу Гойді, все-таки треба було переслати спільникам Кларка, попередньо підмінивши і написавши на ній своє донесення: «Закріпився, мовляв, як передбачено. Приступив до роботи…» і т. ін. Взяли б цю стрічку тисаварські спільники Кларка з надмогильної плити, і ми мали б можливість коли-небудь поповнити компанію «Колумбуса» ще яким-небудь наймитом Джона Файна, дізнатися про дальші плани «керівника закарпатського напрямку». Взагалі недоробок багато, товаришу Зубавін. Але… – Шатров несподівано посміхнувся, і по його обличчю, як і в перші хвилини розмови, побігли веселі, добрі, «батьківські» зморшки, – незважаючи на все це, ваші дії в основному схвалені. Що ж стосується недоробок, то ми їх ліквідуємо разом. Я приїхав надовго. Буду тут доти, поки не завершимо справу «Колумбуса» і не визначимо коло тих осіб, хто спробує виконати новий план Артура Крапса.

– Новий план Крапса? – Зубавін різко повернув голову до полковника.

– Так, Євгене Миколайовичу. Наш супротивник вдарився в скажену амбіцію і вирішив добре провчити нас. Артур Крапc власноручно розробив якийсь хитромудрий план завоювання Явора своєю агентурою і назвав його не більш, не менш, як «Гірська весна». – Шатров засміявся. – Хоч він і «Бізон», але розбирається, коли цвітуть квіточки, а коли жовтіє й опадає листя.

– «Гірська весна»?.. Що ж це за план і коли його будуть здійснювати?

– Багато хочете, майоре! Скажіть спасибі і за те, що вам стало відомо. Нічого, абсолютно нічого ми більше не знаємо… А генерал Громада вдома?

– Був учора в Яворі, а сьогодні – не знаю.

– Якщо генерал удома, запросимо його до себе і помудруємо втрьох. Ну, а тепер додайте швидкості, Євгене Миколайовичу. Ще трохи, ще! Отак добре.

Ввечері на тихій Київській вулиці в просторому кабінеті начальника райвідділу МДБ зібралися генерал Громада, полковник Шатров і майор Зубавін. Вони розмістилися за довгим, вкритим зеленим сукном столом, Трохи нахилившись у бік начальника прикордонних військ, Шатров заговорив співучим своїм баском:

– Товаришу генерал, у мене є до вас ряд запитань.

Громада впритул присунув до столу дубове крісло, в якому ледве вміщалося його богатирське тіло, сердито посмоктав жарко розпалену люльку і, розігнавши рукою тютюновий дим, уважно глянув на полковника.

– Чи не зафіксовані за останній час випадки спостереження за якоюсь ділянкою кордону? Я маю на увазі агентів Крапса. Можливо, що вони вже зайнялися вивченням місцевості, розвідкою шляхів і переправ?

– Ні, нічого такого не помічено.

– За останні дні, наскільки мені відомо, випадків переходу кордону теж не було? Цілковита тиша, мир і благодать?

– Так, поки що тихо.

Бугристі надбрівні дуги полковника Шатрова почервоніли…

– Оперативна пауза. Затишшя перед бурею. Згодні?

– Можливо.

– Виходить, немає абсолютно ніяких ознак, що ворог готує велику операцію?

– Так, ніяких. До речі, товаришу Шатров, чи можете ви ще щось сказати про цю нову витівку Крапса – «Гірську весну»?

– Я вже вам доповідав, товаришу генерал, нам відомо тільки те, що така операція готується. А якими засобами, якими людьми вона буде виконуватись, який її напрямок, яка мета, – це поки що невідомо.

– А Кларк? Промацували ви його?

– Кларк списав аркушів сто паперу, але жодному його рядкові вірити не можна. Бреше, звичайно, вигадує правдоподібні прогнози. Сподівається заслужити прощення, відтягнути час, уникнути військового трибуналу.

– І за жоден з його «прогнозів» не можна зачепитись?

Полковник Шатров на мить замислився.

– Є один, вартий уваги, – сказав він. – Кларк твердить, що й ця нова операція буде здійснюватись на території явірського вузла. Між іншим, я й сам був такої думки. Явірський напрям для бізонівської розвідки не випадковий. Скільки буде існувати капіталістичний світ, стільки буде тривати і таємна атака на Явір. Згодні?

– Так, – відповів Громада, – Явірську ділянку ми посилено охороняємо. Бізонівці не раз могли відчути це на власній шкурі. І все ж сумнівно, що саме тепер, після провалу Кларка, вопи можуть знову поткнутися на явірському напрямку.

– От-от! – пожвавішав Шатров. – Плануючи свою операцію, Лртур Крапc був певен, що ми в найближчий час не чекаємо прориву на Явір. – Шатров круто обернувся до Зубавіна, який, нахиливши голову, щось старанно малював на великому аркуші паперу. – А чого ви мовчите, товаришу майор? Яка ваша думка?

– Я згоден з вами, товаришу полковник, але «Бізон» може обрати й інший напрямок.

– Оце думка! Чи не можете ви сказати конкретніше?

– Поки що не маю підстав.

– Гаразд. На чому ж ми все-таки зупинимось? Явір чи якийсь інший пункт?

Громада з шумом відсунув крісло від стола, легко підвівся і, залишаючи за собою густі хмари тютюнового диму, заходив по кабінету з кутка в куток. Шатров і Зубавін мовчки чекали. Громада зупинився перед вартою Закарпаття, ляснув долонею по її верхньому правому кутку, рішуче об'явив:

– Я все-таки за Явір. Але ми будемо чекати гостей і в іншому місці.

– Отже, більшість за Явір, – підсумував Шатров. – Підемо далі. Що ж це за операція з такою пишномовною назвою? З чого почне Крапc свою «Гірську весну»? Звичайно, перш за все він спробує відновити явірський центр і свого резидента. Згодні?

Ні Громада, ні Зубавін не заперечували.

– Отже, перший крок Крапса – новий резидент замість вибулого з гри Дзюби. Хто ж він? Прийде з-за кордону? Так, можливий і такий варіант. Але скоріше за все Крапc призначить резидентом свого агента з числа тих, хто зберігся в Яворі. – Сказавши це, Шатров поглянув на майора Зубавіна: – Як ви гадаєте, чи відомо Крапсу і його підручному Файну, за яких обставин провалився Кларк?

– Ні, це виключено, – відповів Зубавін. – З розвідцентром мав зв'язок лише резидент. Він загинув. Як-то хто-небудь з агентів Дзюби і дізнався про провал Кларка, то в нього немає можливості повідомити про це своїх хазяїв. Після арешту Кларка не зафіксовано жодної спроби втечі за кордон. На протязі останніх тижнів у нашому районі не зафіксовано також роботи таємної радіостанції.