Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 36 страниц)

Глава двадцять шоста

«Галочка» повільно минула контрольний пост. Біля вікна паровозної будки стояв Олекса Сокач. У верхній кишеньці його комбінезона синів букетик гірських фіалок.

Біля свіжопобіленої будки, в сонячному отворі розчинених дверей стояла стрілочниця з мідним начищеним ріжком у руках. В її русяве волосся теж були вплетені гірські фіалки.

– Куди їдеш, Олексо?

Сокач стримано, невизначено помахав рукою.

– В яку частину світу? – допитувалася стрілочниця. – В Карпати?

Сокач заперечливо похитав головою.

– В Румунію?

– Ні.

– В Чехословаччину?

– Гадай далі.

– До польського кордону?

– Не вгадала!

– Ага, знаю – Угорщина.

– Ого, яка ти розумна!

Пихкаючи парою у відвідну трубку гальмового насосу, «Галочка» пройшла повз стрілочницю.

Олекса стиснув клоччя в тугий жмут і, сміючись, кинув у дівчину, цілячись в її русяву голівку:

– Тримай, Ганно, і мій букет!

Вона піймала клоччя на льоту і, пробігши кілька кроків, повернула подарунок у відчинене вікно будки паровоза.

– Приколи своїй нареченій!

«Галочка» обережно, на найменшій парі, покотила до східних воріт станції.

Ще не зникла з очей русява стрілочниця з мідним ріжком, а Сокач уже забув про неї. Навіть якби на місті Ганни стояла сама Ганна-Терезія, то й тоді б вона не затулила манливу далину цього чудового дня.

Попереду, по ходу паровоза, за осокорами-велетня-ми, за водокачкою, за вхідним семафором, за Тисою лежала Велика Угорська рівнина. Праворуч, на фоні чехословацьких земель, повитих серпанком, височіли червоні корпуси і висока труба цегельного заводу. Позаду, на північному заході, височіли багатоярусні Карпатські гори – спочатку невеликі, майже пагорби, потім вищі і вищі, все ближчі до неба. Ліворуч, поверх чорних і червоних дахів вагонів, повільно тяглися південні схили передгір'я Карпат, поспіль вкриті виноградниками. З південного сходу, від Трансільванських Альп, табунами летіли димчасті, веселі, із скісними сонячними лініями хмари.

З півдня, з Великої Угорської рівнини струмували теплі повітряні маси, нагріті біля берегів Атлантичного океану.

З південного сходу, з боку Словаки, крокувало численне військо, одягнуте в зелений і біло-рожевий одяг, – яблуні, груші, абрикоси, черешні. На чолі їх стояли високі осокори.

І лише на півночі, десь у піднебессі, мабуть, в районі Високих Бескид, ще й досі була справжня зима. Там сяяли білосніжними вершинами гори.

Глянувши на снігові гори, Сокач відразу ж забув про них. Він бачив тільки весну і її одну відчував.

«Галочка» минула вихідні стрілки і, скоряючись ріжку стрілочника, звернула на четверту колію, де стояв готовий До відправки состав пульманів, навантажених коксом, рудою і чавуном у злитках.

Кондукторська бригада почала приймати поїзд.

Головний кондуктор з відвертою цікавістю подивився на молодого механіка, ніби запитуючи очима: невже ти, такий молокосос, поведеш поїзд за кордон?

До паровоза підійшов капітан прикордонних військ.

– Прошу паспорти, – сказав він.

Олекса, кочегар і помічник спустилися на землю, вручили прикордонникові свої новенькі паспорти. Той уважно проглянув їх і мовчки пішов у напрямі до станції.

– Що це таке? – захвилювався Іванчук. – Чому не повернув?

– Зареєструє і поверне. Такий порядок. – Олекса говорив впевнено, спокійно, ніби йому вже сто разів доводилося пересікати кордон.

Тимчасом кондукторська бригада прийняла поїзд. Головний одержав поїзні документи і акуратно складав їх у свою шкіряну сумку. Оглядач автоматичних гальм написав довідку про те, що з гальмами все гаразд, і видав її головному. На колії появився смаглявий, у червоному кашкеті черговий по станції. Ажурна рука семафора піднялася вгору. Митники зробили свою справу. Стрілочниця підготувала шлях до маршруту.

А прикордонника все немає і немає. Нарешті до паровоза підійшов оператор з маршрутом і вручив його Сокачеві. В дорожній телеграмі було сказано, що черговий угорської станції Лайош чекає до себе радянський поїзд номер сімсот тридцять три у складі сімдесяти шести осей.

Все, абсолютно все готове, а прикордонника…

Ось він! В руках у нього купка темно-червоних книжечок. Обличчя капітана тепер було добрим, привітним – обличчя людини, яка виконала святий обов'язок. Він швидко роздав паспорти руховикам[7]7
  Руховики – залізничники, працівники служби руху.


[Закрыть] і паровозникам й, стримано, самими очима, посміхнувшись, приклав руку до козирка зеленого кашкета.

Головний кондуктор дав свисток. Сокач майже в ту ж мить відгукнувся тривалим веселим гудком.

Далеко-далеко розлігся голос «Галочки» – по тихій сонячній долині, вверх і вниз по Тисі, по карпатських передгір'ях, по кордону.

Знаменита рівнина великої тисянської долини лягала під колеса «Галочки». Позаду, в Карпатах, усього в двох годинах їзди звідси, – тунелі, пробиті в скелях, запаморочливі мости, гуркочучі по камінню річечки, букові ліси, водоспади, ялинові гори, оповиті хмарами, туман і дощ, а тут – неозора морська широчінь колгоспних полів, тепле, майже жарке сонце, безвітря, тиша весняного дня. Праворуч, вздовж залізничного полотна, тяглися то чорні з рубчастими слідами гусениць трактора городні масиви, то зеленіючі поля озимини. Ліворуч через вікно помічника видно луки, а за ними – молоді і старі сади.

З-за дерев появилася смарагдова лінія дамби, що прикривала долину від поводі. Це вже кордон. Володіння колгоспу «Зоря над Тисою».

На трав'янистих схилах дамби паслося різнобарвне стадо корів. Трактор, сяючи на сонці гусеницями, орав землю. В стародавньому руслі Тиси, на привіллі теплих дощових вод, плавав табун гусей. Тут же„підкачавши штани, білоголові хлопчаки ловили рибу саморобними сітками. Осокори-велетні, вже зелені від підніжжя до верхів'я, височіли за дамбою; їх густі тіні лежали майже біля самого берега Тиси. Зграї. галок ласували в прикордонних садах торішньою падалицею.

Ще один невеликий поворот залізничного полотна – і на паровоз почало насуватися громаддя сталевого моста, зведеного через Тису.

Там, посередині річки, і проходить державний рубіж.

Олекса Сокач, Іванчук, Довбня, кондуктор, поїзний майстер – усі, хто вів поїзд, мовчки вдивлялися в кордон, що повільно наближався.

Кордон!.. Рубіж держави. Ще в далекі-далекі часи почали люди «рубіж рубати і грань гранити». Росіянин від німця, німець від француза, болгарин від турка відгороджувались горами і пустелями, річками і болотами, лісами і степами, багнетами і гарматами, споконвічною смертельною ворожнечею. І лише меч і кров, вогонь і руйнування на деякий час стирали кордони між народами. Мир був рідким і недовгим гостем на всіх державних кордонах земної кулі. Жодний народ в жодну епоху не міг простягнути через кордон іншому народові руку дружби, братерства і з'єднати свої зусилля в боротьбі за краще життя. Багато сотень років тому китайці зводили на своїх кордонах Велику стіну, існуючу і понині. Але ще вищими цієї стіни, ще неприступнішими стали національні перегородки в свідомості людей. Німецькі завойовники вважали свої західні і східні кордони межею, краєм, кінцем «культурного, організованого, ідеально створеного німецького світу». Турецькі пригноблювачі теж вважали, що «ідеал прекрасного перебуває лише в межах їх мусульманського світу». На своїй землі японські самураї почували себе найбільш «великими людьми». Споконвіку так уже ведеться: англієць хвалиться перед французом, іспанець – перед португальцем, італієць – перед греком. Всі вони разом зневажали жовтошкірих і чорношкірих. В індійців, маврів, корейців, негрів, китайців вдасть імущі в свою чергу виховували ненависть до білошкірих. Непрохідні кордони, «межі та грані, ворожнечі і колотнечі» вздовж і впоперек краяли земну кулю і людські серця. З покоління в покоління передавалося людині це почуття кордону, риси поділу.

І батько, і дід, і прадід Олекси Сокача, і всі їх предки жили під чужоземним гнітом. Протягом тисячі років, від Арпада, вождя мадьярських племен, що вторглися в 898 році в Закарпаття, до фашистського фюрера Хорті, правителі Угорщини пригнічували закарпатських українців. Кому належали найкращі закарпатські землі? Угорським графам і баронам. Чиї хутори були на найзручніших місцях, в основному на рівнині, поблизу річок? Угорських куркулів. Куди йшли податки? В угорську скарбницю. Якою мовою примушували вчитися українських дітей? Угорською. Якою мовою розмовляли ужгородські, мукачівські, хустські судді, чиновники, поліцаї? Угорською. Чиї нагаї і кулі приборкували непокірних українців? Угорські. Пам'ять Олекси Сокача і досі, вже проти його волі, зберігала пісні, легенди, байки і бувальщини, в яких проклиналися віковічні пригноблювачі.

Так було доти, поки угорський народ не взяв владу в свої руки і не поклав край національному гнобленню.

Все ближче й ближче міст. Прикордонники один за одним залишали гальмові площадки вагонів. Сплигнувши на землю, вони квапливо, неначе готуючись до парадного огляду, поправляли на собі ремені, гімнастьорки, комірці, кашкети і мовчки, з суворим і святковим виразом обличчя проводжали поїзд, який ішов уже по самому краю радянської землі.

Іванчук приклав руку до козирка кашкета.

– До побачення, зелена гвардіє!

Паровоз порівнявся з дерев'яним грибом, в затінку якого стояв прикордонник. Це вже останній вартовий. Поруч з ним, за два кроки, – червоно-зелений чотиригранний бетонний стовп. Він повільно відходив назад. Сяяв у променях сонця герб з нержавіючої сталі.

Поїзд поринув у прохолодний тунель моста, під яким далеко внизу протікала повновода і досі каламутна від дощів й гірських вод Тиса. Олекса потягнув за важіль гудка. Сталеві ферми моста, як струни гігантського органу, повторили голос «Галочки». Сотні голубів випурхнули із своїх гнізд на мосту. Розділившись на табунці, вони летіли вздовж поїзда, супроводжуючи його майже до угорського берега.

Іванчук задер до неба чисто виголене, розділене ямкою підборіддя.

– Почесний ескорт, – ні до кого не звертаючись, промовив він.

Прикордонний стовп з гербом Угорської Народної Республіки. Білий катер біля дощаного причалу. Смугаста будка прикордонної охорони. Вартовий у величезному картузі і тютюнового кольору мундирі, в шароварах навипуск, у чорних начищених черевиках. Водокачка. Поворотне коло. Депо. Станція Тисавара.

Угорська земля. Така сама, як і українська, зелена, обігріта сонцем.

Інший формений одяг на угорських залізничниках – сталевого кольору, з червоними вузькими погонами, звучить інша мова, але скільки і тут, за кордоном, рідного радянському серцю! Залізна арка біля будинку вокзалу, під якою проходять всі поїзди східного напрямку, оповита квітами, стрічками. По всій дузі арки тягнеться рожевий транспарант з написом на угорській і російській мовах: «Привіт народам Радянського Союзу – друзям угорського народу». В центрі арки два прапори – кумачевий і червоно-біло-зелений, – схрещені над гербами СРСР і Угорської Народної Республіки.

Поїзд увійшов у ширококолійний парк і зупинився на четвертій колії. Відразу ж після перевірки паспортів прикордонною вартою на підніжку паровоза вискочив високий і худорлявий залізничник – угорець.

Олекса мимоволі подивився на руки угорця. На його пальцях не було якихось перснів і на чорнявій голові не красувався берет – вона була непокрита. Задерши вгору обличчя, енергійне, молоде, білозубе, з чорною смужкою вусів на пухлявій губі, він швидко, впереміж, то угорською, то російською, то українською, то знову угорською мовами заговорив:

– Йоу напот ківанок! (День добрий!) И локомотив новый, и механик новый. Хороший локомотив, таких еще не было в Тиссаваре. Дуже добре! Как тебя зовут?.. Олекса? Розумію. По-мадьярському – Шандор. А я – Золтан Сабо. Пали!

Угорець почастував Олексу і його бригаду сигаретами. Всі закурили і деякий час мовчки дивилися один на одного. Угорець пильно подивився на букетик гірських фіалок в кишеньці у Сокача.

– Золтан, ви складач? – запитав Олекса такою чистою угорською мовою, що Сабо здивовано розширив очі і вигукнув:

– Шандор, ти знаєш мадьярську? Молодець! Я радий, що ми разом з тобою будемо працювати.

– Добре будемо працювати чи так собі? – спитав Олекса.

– Добре, Шандор! Тільки добре! Так, як у вас. Я – елмункаш. Передовий робітник.

– Якщо так, готуй мені справжній поїзд. Великий, важковаговий, стоосьовий.

– Стоосьовий? – права рука Золтана, що несла до рота сигарету, зупинилася на півдорозі. Увагу Олекси привернув вказівний палець Золтана: на ньому вже сяяв товстий перстень з камінцем у вигляді гральної карти! – Стоосьовий! – захоплено промовив угорець. – Не витягнеш!

– Витягну!

– О, Шандор… – Золтан вийняв з кишені чорний берет, ляпнув ним об підлогу. – Я негайно побіжу до Лайоша, нашого секретаря, і все йому розповім. Чекай на мене, Шандор! Між іншим, яка у вас в Яворі погода?

– Така сама, як і в вас, гарна, – швидко відповів Олекса.

– Це приємно. Тож чекай на мене, Шандор!

Не визнаючи паровозних східців, угорець плигнув на землю і, натягнувши берет на голову, зник під вагонами.

Звістка про те, що радянський машиніст визвався постійно водити за Тису важковагові поїзди, швидко поширилась на станції. Цікавість до цієї події була цілком природною і закономірною для залізничників станції Тисавара. На перевалочній базі тисаварці перевантажували з поїздів широкої колії на вузькоколійні тролейбуси з Москви, тюбінги для будапештського метро, самохідні запорізькі комбайни, молотарки Ростсільмашу, люберецькі жниварки, челябінські і сталінградські трактори, верстати «Красного пролетария», злитки донецького чавуну, горлівські врубові машини для гірничого басейну Печ, найскладніші агрегати для Сталінвароша, кокс і руду, марганець і автомобілі.

Тільки багатий, щедрий друг, друг на. все життя, міг посилати все це.

Була обідня пора.

На дев'яту колію, звідки повинен був піти за Тису важковаговий состав, вийшло майже все робоче населення станції.

Найбільше людей було в голові поїзда., біля першого вагона, куди повинен був підійти паровоз. Залізничники в обмундируванні сталевого кольору і величезних картузах. Русяві, чорняві, золотисті голівки дівчат. Босоногі, з перехрещеними шлейками хлопчаки. Слюсарі в замащених комбінезонах. Землекопи в зім'ятих капелюхах і жилетах поверх сорочок, з закачаними рукавами. Прикордонники з карабінами і в тютюнового кольору штанях навипуск. Теслярі в шкіряних фартухах. Рибалки з жмутками сіток на плечах і люльками в зубах…

Десятки, сотні очей, сповнених цікавості, дружньої уваги і схвалення, дивилися на паровоз «ЕР 777–13», що повільно підходив на дев'яту колію з боку східних воріт станції.

У натовпі, що зібрався провести поїзд, в першому ряду Сокач побачив складача Золтана Сабо.

– Ну як, Шандор, не страшно? – запитав Золтан Сабо, киваючи на состав, хвіст якого зникав десь біля західних воріт станції. – Не роздумав? – додав він, блискаючи білою смужкою зубів і пощипуючи свої вусики.

Олекса відповів не відразу. Він з усіх сил намагався бути спокійним, не показати, про що думав. А думав він про Золтана Сабо: «Який мерзотник! Як маскується!»

Золтан Сабо по-своєму зрозумів стриманість Сокача. Йому здалося, що радянський механік не певний в собі. Вираз заклопотаності, тривоги і навіть розчарування з'явився на обличчі складача.

– Звичайно, не роздумав, – поспішив сказати Олекса. – Що за питання!

– Дай руку, Шандор! – Золтан широко розмахнувся, з веселим дзвоном ляснув долонею по долоні Сокача і вручив йому овальну мідну пластинку з латинськими штампованими літерами. – Одержуй нашу гарантійну марку! Мою! Автоматників! Вагонних майстрів! Вантажників! Всіх робітників і службовців станції Тисавара. – Тихо, пошепки, він додав: – Посилка на дні тендера, під водою. – Він ще раз розмахнувся і вдарив Олексу долонею по долоні: – Ходімо приймати поїзд!

Олекса і Золтан швидко, неначе намагаючись обігнати один одного, йшли вздовж состава.

Один – високий, широкоплечий, кремезний, русявий, з опущеними віями і зніяковілим виразом дуже юного і дуже красивого обличчя. Другий, що приховував свою худорлявість величезними ватяними плечима бездоганно пошитої форменої тужурки – високий, сутулуватий, верткий, з пригладженим і напомадженим волоссям, з модними вусиками, з відверто хвалькуватим виразом обличчя: «Дивіться, дивіться, мовляв, з ким я іду… І ви знаєте, що він збирається зробити? Чудо! А хто його організував? Я, Золтан Сабо. Так, уявіть собі, я! Можете мене поздоровити».

Оглянувши поїзд, вони повернулися до паровоза. Людей помітно збільшилося. З'явився навіть оркестр з новенькими білими трубами. Над натовпом майорів триколірний національний прапор і радянський, червоний. На землі лежали велосипеди, кинуті так недбало, ніби вони вже ніколи не могли знадобитись їх власникам. В кузові грузовика стояли піонери в темно-синіх з білою смужкою шапочках, в білих сорочках з синіми галстуками, вузли яких були перехоплені червоними кільцями. В руках у кожного піонера триколірний прапорець з зображенням кайла. Хлопчики і дівчатка підняли їх над головами і дружно привітали Сокача:

– Елоре, пайташок!

Олекса по змісту вигуку – «Вперед, друзі!» – і по його святковому звучанню зрозумів, що це бойовий клич піонерів.

– Все гаразд? – підійшовши до паровоза, спитав головний[8]8
  Головний – головний кондуктор.


[Закрыть]. Десятки людей мовчки, очима, неспокійним виразом облич повторили це запитання.

Сокач кивнув головою і піднявся на паровоз.

– Що робиться, що робиться! – схвильовано пробурмотів Іванчук. – Як у нас вірять! Та якщо ми не витягнемо цю махину на підйом і розтягнемось, то це ж буде сором на весь світ.

Сокач подивився на кочегара, потім на манометр, на водомірне скло. Води і пари в котлі було досить. У топці бушувало біле полум'я. Повітряний насос працював нормально.

Гамір на коліях стихав. Святковий натовп наблизився до паровоза. Сотні людей чекали, як «ЕР 777–13» зрушить з місця такий незвичайно довгий і важкий поїзд, як поведе його на підйом, до моста-через Тису, в СРСР.

Автоматник видав довідку про гальма. Начальник станції власноручно вручив дорожну телеграму з Явора. Головний дав свисток.

Над натовпом зметнулися хустки, кепки, капелюхи, триколірні прапорці. Духовий оркестр грянув марш. Почувся дріб піонерських барабанів. Юні голоси закричали: «Елоре, пайташок!» І все це було раптом заглушене гудком паровоза. Що це був за гудок! Могутній і ніжний. Протяжний і водночас різкий, як спалах блискавки. Урочистий і владно закликаючий.

– Бач, як заспівала чаша «Галочка»! – промовив Іванчук. – Гімн, а не гудок.

– Гудок як гудок, – буркнув Сокач.

Зціпивши зуби так, що вилиці скам'яніли, він відпустив реверс на всі зубці і обережно відкрив регулятор на малий клапан. Состав рушив легко, плавно. Довга лінія автоматичного зчеплення розтягувалася рівномірно, майже без гуркоту.

Сокач уважно стежив за вихлопами. Вони звучали рідко, напружено, повнозвучно. В них, у цих вихлопах, відчувалася впевнена сила парових машин, діючих у суворій відповідності з можливостями ходової частини і рейок колії.

Вихлопи в трубу стали частішими, менш напруженими, майже вільними.

І тільки тепер Олекса полегшено зітхнув, витер спітніле чоло, виглянув у вікно.

З землі долинуло співуче, тонкоголосе:

– Елоре, пайташок!

Поїзд ішов повз піонерів, повз кинуті велосипеди.

Вирвавшись на простір, Сокач відкрив регулятор на великий клапан, а реверс підтягнув до четвертого зубця.

Локомотив рухався тепер на найекономічнішій ході: з мінімальною витратою пари і палива. Незважаючи на це, швидкість не зменшувалась.

Все ближче і ближче Карпатські гори. Швидкість зростала. П'ятдесят, п'ятдесят п'ять, шістдесят кілометрів… Телеграфні стовпи мелькали один за одним. Ниви зливалися в суцільний зелений масив.

На тому боці прикордонного моста, на правому березі Тиси, Олекса по знаку прикордонників зупинив поїзд. З гайка, що зеленів біля підніжжя залізничного насипу, вийшла група військових і цивільних. Серед них Олекса впізнав майора Зубавіна і свого друга лейтенанта Гойду.

Олекса спустився з паровоза на землю.

– Ну, як? – занепокоєно спитав Зубавін.

– Доручення виконано, товаришу майор. Посилка на дні тендера, під водою. – Олекса не міг стримати гордої, радісної посмішки.

– Дякую, товаришу Сокач! – Зубавін міцно потис руку розвідникові-добровольцеві.

Василь Гойда, між тим, мовчки, діловито розстібнув комір сорочки, зняв піджак, розшнурував черевики. Залишившись у самих трусах, він спитав, звертаючись до Зубавіна:

– Дозвольте пірнути, товаришу майор?

– Пірнайте. Та обережніше.

Гойда поліз на тендер, повний вугілля і води. Опустивши ноги в люк і тримаючись руками за металеву кришку, він повільно, з силою втягуючи в легені повітря, почав занурюватись у чорну холодну воду. Коли вода дістала йому до підборіддя, він відпустив руки і пірнув. На сталевому днищі тендера він швидко намацав пружний гумовий, мабуть, герметично закритий ящик невеликого розміру. Орієнтуючись на світлу пляму люка, він благополучно виплив на поверхню, тримаючи «посилку» над головою. П'ять чи шість пар рук підхопили її.

Через п'ять хвилин Олекса отримав дозвіл рушати далі, до Явора.

Добре було мчати на південь від підніжжя прохолодних гір, з півночі на південь, до Тиси, до теплої рівнини… Ширшою і ширшою, все принаднішою була весняна земля, все прозорішим повітря. Варто піднятися ще ледь-ледь вище, хоча б туди, де співав жайворонок, – І відразу ти побачив би далеко на заході Будапешт, а на півдні – Сегед і Балканські гори, а ще лівіше – Трансільванські Альпи.

Добре мчати і тепер, з півдня на північ, від рівнини до підніжжя Карпат, назустріч білосніжним вершинам гір… Прохолоднішим стає повітря. Виростають пагорби, гаї. Дзвінкіше співають колеса на стиках рейок. Небо, таке недоступне там, на рівнині, тепер щораз ближче і ближче до землі, небо Закарпаття, небо Батьківщини.

Рівно о тринадцятій годині поїзд № 733 пройшов під прикордонною аркою станції Явір.

Повільно, ніби океанський теплохід, проплив палац вокзалу, оздоблений гранітом і мармуром, з бемськими шибками в дубових дверях і вікнах.

Поїзд рухався повільніше й повільніше. Не доходячи метрів зо три до контрольного стовпчика, він зупинився.

– Гей, механіку, де ти там? – долинув знизу, з землі, знайомий голос.

Олекса виглянув у вікно. Біля паровоза стояв бритоголовий, з почервонілим і спітнілим обличчям інженер Мазепа.

– Як у тебе з вугіллям? – важко дихаючи і ніжно доторкаючись до своєї лисини, запитав він. – Ще на рейс вистачить?

– Якщо в Угорщину чи Чехословаччину поїду, то вистачить туди й назад.

– А води?

– Трохи треба додати, кубиків з п'ять.

– Топка не зашлакована?

– Почистимо, поки воду братимем.

– Більше я ні про що не питаю. А букси і підшипники і весь паровоз, звичайно, в ідеальному порядку?

– Начебто так, – скромно відповів Сокач.

– От і добре. Поведеш празький поїзд з делегатами Всесвітнього конгресу прихильників миру.

На головному шляху станції Явір прокладено чотири колії: дві вузькоколійних – для закордонних поїздів і дві ширококолійних – для радянських. Сюди й були подані вагони празького експреса, прикрашені національними прапорами СРСР, Китаю, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Польщі та інших країн.

Олекса поставив «Галочку» в голові поїзда задовго до його відходу. Стоячи біля вікна, він не зводив очей з дубових дверей залу, звідки повинні були виходити на посадку делегати Всесвітнього конгресу прихильників миру.

Першими вийшли в синіх куртках і чорних м'яких туфлях китайці. Їх було, як підрахував Олекса, сорок чотири чоловіки. Два рослих, широкоплечих юнаки несли величезне червоне полотнище з білими ієрогліфами. Олекса, звичайно, не знав китайської мови, але він легко догадався, що було написано на китайському прапорі. Мир і дружба! Геть війну! Хай живе перемога волелюбних народів!.. Тобто те, що написане на прапорі кожної делегації.

Тисячі яворян, які стояли на пероні вокзалу, проводжали гостей бурхливими оплесками і вітальними вигуками. Китайці, всі як один, посміхаючись, дружно піл повідали: «Мир і дружба!», «Мир і дружба!»

Олекса палко, з усієї сили, плескав у долоні. Як ти любив зараз цих смаглявих, ледь-ледь жовтошкірих і чорнявих солдатів миру, як пишався ними, які вони всі для нього рідні…

Йому хотілося зіскочити з паровоза і обійняти кожного. Олексі здавалося, що китайці досі, хоч з часу війни минуло немало років, овіяні димом боїв, і на їх обличчях він бачив відблиск великої перемоги на Янцзи, в Пекіні, під Нанкіном, у Шанхаї.

Один китаєць – невеликий на зріст, кремезний, широкоплечий, з великою, наголо остриженою головою, чорноокий, з дуже зморшкуватим лобом і білозубою посмішкою – відокремився від групи своїх товаришів, які пішли в вагон, і побіг до паровоза.

– Шань-го! – промовив він з захопленням, милуючись «Галочкою». – Красуня! – додав він на добрій, хоч і не без акцента, російській мові. – Ти механік? – спитав він, дивлячись на Олексу знизу вверх.

Олекса кивнув і спустився на землю.

– Я теж механік. З Харбіна, – сказав китаєць, протягаючи руку. – Здрастуй, суляньжень тунчжі! Розумієш? – Китаєць поплескав Олексу по плечу і посміхнувся так, що його білі зуби стало видно всі, аж до корінних. – Це означає: «Здрастуй, радянський товаришу!»

Олекса був щасливий, що китаєць підійшов до його паровоза, що виявився таким балакучим, простим, веселим.

– Здрастуй, китайський товаришу! Як вас звати?

– Го Ше-ду. А тебе, суляньжень тунчжі?

– Олекса Сокач. Коли ж ви встигли так добре вивчити російську мову, Го Ше-ду?

– Мова Леніна дуже легка, дуже хороша мова! – відповів китаєць. – У нас «в Харбіні багато російських людей. Десять років я працював з Іваном Івановичем Орловим. Шань-го! Хороша людина. Справжній орел! Скидається на тебе. Ні, ти подібний до нього.

Китаєць засміявся, помітивши, як дуже почервонів і зніяковів «суляньжень тунчжі».

Прикордонник, що стояв недалеко від паровоза, приклав руку до козирка і нагадав китайському товаришеві, що посадка закінчується, що поїзд скоро відійде.

Го Ше-ду потис руку Олексі і пішов до свого вагона.

Капітан-прикордонник вручив бригаді закордонні паспорти, головний кондуктор дав свисток. Олекса обережно зрушив легкий поїзд з місця і, не поспішаючи, на найменшій парі, повів його на південний захід, до радянсько-чехословацького кордону.

Тисячний натовп яворян загув, замахав руками, капелюхами, кашкетами, хусточками.

Делегати конгресу, стоячи біля відкритих вікон, відповідали на привітання яворян.

Олекса додав пари. Поїзд набрав повну швидкість і вирвався за станційні стрілки, м'яко постукуючи по рейках, покотився по рівнині.

Кам'яниця, широка, в пологих берегах, зовсім уже не схожа на гірську річку, бігла поруч, справа. На її рівній поверхні лежали сині, з вкрапленими блискітками срібла, тіні передвечірнього неба. Попереду, куди мчав поїзд і куди несла свої обважнілі води Кам'яниця, палало темно-червоне море заходу сонця. Звідти, з цього сонячного моря, раптом виникла прикордонна арка, повита зеленню і червоною стрічкою. На стрічці було написано по-російськи і по-чеськи: «У наш вік всі шляхи ведуть до комунізму». За прикордонною аркою вишикувались сотні словацьких дівчат у білих платтях, без капелюшків і хусток, з букетами квітів, піднятими над головами. Ще далі виднілася й перша чехословацька станція, що мала добре примітну покрівлю з білої і чорної шашки.

Олекса пересунув регулятор на малий клапан. Поїзд минув зелено-малинові прикордонні стовпи і тихо пішов по чехословацькій землі, вздовж живої, квітучої огорожі; гарні привітні дівчата щільними шеренгами стояли обабіч залізниці, на зеленому тлі неозорих ланів озимини, під вечірнім небом.

Олекса відповів на привітання дівчат з такою сердечною радістю, начебто тільки він і його бригада були єдиною причиною цього чудесного свята братерства.