Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 36 страниц)

Глава двадцять п'ята

Після полудня в магазин книготоргу зайшов запізнілий відвідувач, останній покупець дня. Багатьох корінних жителів Явора Криж добре знав. Людину, що переуступила поріг магазина, він бачив уперше. Іншим разом, в розпалі торгівлі, серед покупців біля прилавка, Криж не звернув би на неї особливої уваги. Зараз же він з цікавістю роздивлявся її і, розважаючись, гадав, хто вона така. «Вчитель чи бібліотекар, – вирішив Криж, – з колишніх офіцерів». Цей покупець був високим на зріст, Плечистим, з військовою виправкою, що кидалася в вічі, незважаючи на цивільний костюм. Добродушне, м'яке обличчя чисте, вздовж і впоперек помережане тонкими зморшками. Погляд світлих очей на диво спокійний, довірливий, такий, що давно, видно, звик дивитися на світ безтурботно, по-дитячому. Криж мимоволі, від нічого робити, звернув увагу і на великі, дужі руки покупця, на його вузлуваті пальці, на одному з яких жовтіла старовинна обручка.

Криж, шанобливо схиливши голову, привітно посміхнувся і спитав, чим він може бути корисним.

– Є у вас підручник Булаховського «Введение в языкознание»?

– «Так і є, вчитель!» усміхнувся Криж, задоволений: своїм умінням розпізнавати людей. Голосно він сказав:

– Будь ласка, є. Платіть.

Поки Криж загортав книгу в папір, покупець заплатив гроші в касу і повернувся до прилавка з чеком. Він передав чек Крижу, сказав «спасибі» і пошепки додав: «Маю доручення від «Бізона». Прийду ввечері, чекайте».

Повернувшись після роботи додому, Криж негайно розповів своєму шефові про те, що йому пошепки сказав покупець підручника «Введение в языкознание». Це повідомлення виявилось несподіваним для Файна, і воно неприємно вразило його. «Чорногорець» з тривогою за-' питав себе, хто він такий, цей новий посланець «Бізона»? Якщо це «Ковчег», то чого полізло глибоко законспірованого резидента, куди йому найсуворіше заборонено і носа показувати? Ні, це не «Ковчег». Хто ж? Джон Файн добре знав характер свого шефа. Дуже недовірливий, схильний до перестраховки, «Бізон» вирішив, очевидно, послати в Явір контролера. «Що ж, нехай контролює, милості просимо!» із злістю подумав Файн.

Як тільки смеркло, він поклав у кишені два пістолети, запасні обойми до них, причепив до пояса дві гранати, помацав зашиту в комірець сорочки ампулу з негайно діючою отрутою і, попередивши господаря явки, пішов через запасний вихід свого потайного сховища у сад зустрічати незнайомого і нежданого гостя. В двох кроках від хвіртки ріс бузок. Тут, у густому кущі, і притаївся в засаді Файн. Звідси йому добре буде видно, як гість увійде на подвір'я, як підійде до будинку, як постукає у вікно. Саме це «як» і скаже Файну, сподівався він, з ким йому доведеться мати справу. «Чорногорець» вважав себе не звичайним розвідником. Він був певний, що має здатність відгадувати найпотаємніші думки і почуття по зовнішніх ознаках. Якщо гість виявиться не посланцем «Бізона», а підставною особою, якщо приведе за собою «хвоста», то Файн не буде захоплений зненацька – прокладе собі дорогу вогнем пістолета і гранатами.

Минула година, друга, третя, а гостя не видно і не чути. Він з'явився майже опівночі, коли на Гвардійській запанувала сонна тиша. Файн чекав кожної хвилини і все-таки прогледів, не встиг помітити, звідки і як він появився. Він зайшов у хвіртку впевнено, як до себе додому, безшумно. По доріжці з гравію, що вела до будинку, рухався так, що жоден камінчик не заскреготів під його ногами, жодна гілка не ворухнулася над головою. Наблизившись до крайнього вікна, він пошкрябав нігтями по шибці. Вхідні двері одразу ж відчинилися, і нічний гість зник у темному череві будинку.

Файн виліз із куща бузку і попрямував до потайного входу в свою схованку. Через кілька хвилин він стояв біля зовнішньої стіни домашньої бібліотеки і крізь вічко, зроблене у книжковій полиці, почав докладно вивчати надзвичайного посланця «Бізона». Ні, його обличчя нічого не сказало Файну. Жодного разу не бачив його в штабі розвідцентра, не бачив і на фотографії. «Звідки ти взявся? – прислухаючись до розмови Крижа з невідомим, міркував Файн. – Що ти до цього часу робив? Як тобі вдалося завоювати прихильність недовірливого «Бізона»? Який наказ одержав ти від шефа?»

Нічний гість і господар розмовляли по-російськи.

– Роздягайтесь, будь ласка, сідайте, – метушився Криж. – Ви голодні?

– Голодний, – посміхнувся гість, від чого його зморшкувате обличчя одразу помолодшало. – Навіть дуже.

Буду вам вдячний, якщо добре погодуєте і піднесете добру чарку.

– Я зараз, зараз усе приготую. Розташовуйтесь, відпочивайте. Пробачте, як вас…

– Кучера Степан Степанович. Почекайте, Криж, не йдіть. Я можу потерпіти десять хвилин. Сідайте. Поговоримо…

Криж покірно сів, поклавши руки на коліна і уважно дивлячись на гостя.

– Вас, звичайно, стурбувала моя поява, – почав Кучера. – Ви не зовсім впевнені, з ким маєте справу.

– Що ви, Степане Степановичу!

– Ну-ну, не прикидайтесь, це зайве.

Кучера чудово говорив російською мовою, без усякого акценту, з ледь помітною співучістю, характерною для людей півдня, його сірі вузькі очі спокійно дивилися на Крижа, а на губах грала стримана, поблажлива усмішка. Руки його тимчасом вміло розряджали патрон, вийнятий з дула пістолета. Витягнувши кулю, Кучера вістрям булавки обережно вийняв з патрона старанно складений шовковий папірець і поклав його перед Крижем:

– Власноручний лист шефа. Читайте.

Резидент обережно розгорнув високе послання. Густим почерком, по-англійськи «Чорногорцю» і «Хресту» пропонувалось безвідмовно виконувати будь-які накази «пред'явника цього, мого надзвичайного уповноваженого». Криж нарочито голосно читав листа «Бізона», щоб його чув шеф, «товариш Червонюк».

Прочитавши, він допитливо подивився на «пред'явника цього», потім перевів погляд на паперову смужку, яку тримав у руках. Надзвичайний уповноважений зрозумів значення цього погляду:

– Що, здивовані? Як це, мовляв, таке архісекретне послання не зашифроване? Не було в цьому потреби, дорогий Любомире Васильовичу. На випадок серйозної небезпеки я б вистрілив з пістолета і спалив листа разом з порохом. Це по-перше. А по-друге, ще немає в світі такого шифру, якого не можна було б розгадати. – Нічний гість вийняв пачку сигарет з зображенням коричньового верблюда, закурив. – Ну, Любомире Васильовичу, вірчі грамоти вручені, тепер витягайте на світ божий вашого квартиранта. Де він? Кличте його сюди. Криж мовчав, нерішуче топчучись на місці.

– Кличте, Любомире, не соромтесь. Криж не рухався.

Не підводячись з крісла, надзвичайний уповноважений простягнув руку, постукав кісточками пальців у стіну:

– Я чекаю на вас, товаришу Червонюк, виходьте!

Портрет Тараса Шевченка відсунувся праворуч, розчинилися навстіж потайні дверцята, і в темному квадраті люка з'явилася голова Файна. Він мовчки сплигнув униз, на підлогу бібліотеки, кивком голови привітався з Кучерою і, підійшовши до Крижа, вихопив з його рук лист «Бізона». Читав його довго і уважно. Вивчав, а не читав. А в цей час надзвичайний уповноважений спокійно сидів у кріслі, курив і холодними, владними, трохи примруженими очима дивився на похмурого Файна.

Криж перекладав книги з полиці на полицю, силкуючись не показувати, що йому цікаво, у що ж виллється ця зустріч двох його господарів, старого і нового.

Гість ліктем тихенько штовхнув Крижа і, показуючи пальцем собі на рот, виразно пожував губами: давай, мовляв, швидше вечерю.

Криж зрозумів, що його випроваджують, і поспішив зникнути. Побрязкуючи на кухні тарілками і склянками, він жадібно прислухався до розмови в бібліотеці.

– Ну, все гаразд? – спитав надзвичайний уповноважений, коли Файн закінчив читати листа «Бізона».

Файн пихато, з викликом відповів:

– Не знаю, що ви розумієте під цим словом «гаразд».

Кучера засміявся:

– Не догадуєтесь? Ох, який важкодум! – він підвівся, підійшов до Файна, дружньо поклав йому на плече руки, сказав англійською мовою: «Не ображайтесь на мене, сер. Я виконую волю шефа і свій обов'язок. Так що нехай швидше вляжеться у вашій душі образа і почнемо ділову розмову. Поверніть поки що мій мандат».

Файн слухав Кучеру з заплющеними очима, зціпивши зуби. По вимові надзвичайного уповноваженого він намагався зрозуміти, звідки він, з якої частини їх країни. Начебто з півночі.

– Будь ласка, я готовий. Починайте свою ділову розмову.

Файн кинув лист «Бізона» на стіл, опустився в крісло.

– Я – «Кобра», – стиха, півголосом, уже російською мовою сказав гість і посміхнувся так, ніби промовив: «Я – ангел».

– Ви – «Кобра»?! – Файн зблід і мимоволі відсахнувся всім корпусом назад. – О, тоді все зрозуміло! Запитань більше не маю. Їх не задають Службі безпеки[6]6
  Служба безпеки – спеціальний відділ, який таємно контролює діяльність співробітників розвідки.


[Закрыть]. Я вас слухаю.

– Я дозволяю вам одне запитання. Питайте. Ну!

Файн мовчав, не підводячи очей на співбесідника і дряпаючи нігтями поліровану поверхню стола. «Кобра» нахабно дивився на нього і чекав. Файн уперто мовчав. «Кобра» обережно відсунув довгий рукав, подивився на годинник, перевів погляд на вікна, затулені з середини віконницями, на портрет Тараса Шевченка, потім – на вхідні двері.

– І навіть на одне питання не зважитесь? – запитав він. – Гаразд, тоді я скажу, що найбільше вас турбує. Вас цікавить, чим викликане моє відрядження сюди?

Файн кивнув головою.

– Охоче відповідаю. Шеф незадоволений вами, «товаришу Червонюк». Більше того: він розлючений.

– Чим же? – злякано стрепенувся Файн. – Ми діяли досі точно за планом.

– Це вам тільки здається, сер! – з шанобливим знущанням вставив «Кобра».

– Чого ж тільки здається? Ми благополучно, без жодних втрат, прорвалися через кордон. Ми закріпилися, як було передбачено. Ми активно діємо. Ми майже біля фінішу.

– Справді – біля фінішу! – усміхнувся «Кобра» і знову подивився на годинник. – Не так у вас все благополучно, як вам здається, Джон Файн.

– Тихше. Ради бога! – зашепотів «Чорногорець» і з острахом подивився на двері, що вели в кухню. – Криж не знає, що я…

– Пізно обережничати, Файн, – не знижуючи голосу, продовжував «Кобра». – Як ви гадаєте, чи знають радянські органи безпеки про існування плану операції «Гірська весна»?

– Що ви! Якби знали, тоді ми не сиділи б з вами тут…

– Знають, Файн! Знають! – рішуче перебив співбесідника «Кобра». – І не тільки про план знають. Майору Зубавіну відомо, коли, де і як Дубашевич перейшов кордон, де і як він легалізувався.

– Не може бути! – На опуклому лобі Файна появився густий висип поту, вилиці і губи залила трупна синява. – Не може бути! – повторив він.

«Кобра» спокійно продовжував:

– Майору Зубавіну відомо, що Криж справжній резидент, а «Гомер» – підставний.

– Жахливо! Це ж справжній провал!

– Так, провал, – погодився «Кобра». – Майору Зубавіну відомо також, що на Гвардійську, в будинок Крижа, в ніч на п'ятницю доставлено чотири конвектори з вибухівкою. Майор Зубавін в курсі того, що в тайнику Крижа переховується «Чорногорець», він же Джон Файн, колишній керівник агентурного напрямку «Тиса».

– Ви жартуєте, «Кобра»! – Файн спробував видушити посмішку на своєму спотвореному страхом обличчі. – Не вірю! Не вірю! До сьогоднішнього дня я не помічав ніяких ознак того, що ми викриті. Ні, ні! Ви погано жартуєте, «Кобра». Не розумію, навіщо це вам потрібно?

– Потім, на дозвіллі зрозумієте. Між іншим, навряд чи ви здатні на це!

Файн був так вражений, розгублений, приголомшений, що пропустив повз вуха останні слова «Кобри». Він улесливо дивився на надзвичайного уповноваженого і пристрасно благав його швидше, в цю ж мить, припинити тортури, інакше… інакше він збожеволіє.

В кухні щось загуркотіло, задзвенів розбитий посуд. Файн здригнувся.

– Не хвилюйтесь про Крижа, про себе подумайте. – «Кобра» повільно підвівся і, уважно дивлячись на приголомшеного «Чорногорця», не поспішаючи підійшов до нього, поклав важкі долоні на плечі. – Все закінчено, Джон Файн, ваша пісенька проспівана!

Файн спробував схопитись, але дужі руки міцно обхопили його так, що затріщали ребра. І в ту ж мить він побачив на порозі кухні людей зі зброєю в руках. Файн все зрозумів і припинив опір.

«Кобра» був Микита Самійлович Шатров. Справжній «Кобра» не був арештований. Того ж дня, коли він проник у Явір, до Зубавіна прийшов перукар явірського готелю «Говерла» і заявив, що півгодини тому власноручно голив і підстригав одного свого «знайомого», значного гестапівця, відомого тим, кого він катував, під ім'ям «Ян – Чорна Рука». В роки війни цей каратель і кат наводив жах на населення Львова. Незважаючи на те, що з того часу минуло багато років, незважаючи на те, що Ян змінив свою зовнішність, перукар відразу ж впізнав його. Голячи ката, він боявся, як би і той не впізнав свою колишню жертву. Не впізнав. Надто багато людей, замучених і напівзамучених, пройшло через його руки, всіх не запам'ятаєш.

Гестапівець вийшов з перукарні і, взявши у портьє ключа від сімдесят другого номера, піднявся на готельному ліфті на третій поверх.

Через годину Зубавін і Шатров нагрянули в готель, але «Кобри» там уже не було: він безслідно зник, зрозумівши, мабуть, що викритий. Пізніше Шатров одержав з Москви розвіддані про «Кобру». З цих даних стала відома причина появи «Кобри» в Яворі і його роль в операції «Гірська весна».

Коли Шатров вирішив проникнути в будинок Любомира Крижа під машкарою «Кобри», він чудово розумів, чим рискує. Найменша необережність з його боку чи навіть неправдоподібність узятої на себе ролі могли коштувати йому життя. Але надто важливо було взяти Файна живим і неушкодженим, і тому Шатров рискнув, не роздумуючи.

Батура рано-вранці, до початку занять у штабі авіаз'єднання, вийшов на свій жебрацький пост – ріг Кіровської і Ужгородської. Мовчки, терпляче вистоявши потрібний час під каштаном і зібравши данину з офіцерів, що йшли на роботу, він вирішив піти поснідати в закусочну до Якова. Насунувши на голову старенький чорний капелюх, відчуваючи в кишенях приємну вагу срібла і мідяків, він пішов по Ужгородській. Не встиг він пройти і двадцяти кроків, як його наздогнала велика легкова машина. Вона зупинилася біля нього, і сивоголова людина в сірому костюмі, що сиділа поруч з шофером, розчинила дверцята і сказала:

– Сідайте, громадянине Батура, підвеземо.

– Спасибі, я пішки, мені недалеко.

– Сідайте! – владно повторила людина.

Хтось, що стояв на тротуарі позаду Батури, обережно взяв його за лікоть і легенько підштовхнув до машини:

– Сідайте, без усякої церемонії. Швидше!

У «Гомера» обірвалося серце. Ще не було вимовлено жодного страшного слова, ще не сказано було, що він арештований, а він уже зрозумів, що все загинуло. Його занудило, ноги обважніли, стали неслухняними. Він і хотів би сісти в машину, але не міг зрушити з місця.

– Сідайте! – тихо, півголосом повторила людина, що стояла за спиною Батури.

– Для чого?.. Коли? – пробурмотів «Гомер». – Я… Я…

– Ви арештовані.

– Арештований? – так щиро здивувався жебрак, що йому міг би позаздрити геніальний актор. – За віщо? Ви помилилися, товаришу. Моє прізвище Батура. Гнат Батура. Я – сліпий. Жебрак.

– Саме ви нам і потрібні, громадянине Батура. Сідайте!

Батура здався. Вперше в житті він їхав на легковій машині, і та везла його в тюрму.

– Через десять хвилин машина зупинилася на Гірській вулиці. Коли зайшли в дім, де жив Батура, полковник Шатров поклав на стіл ордери на арешт Батури і на обшук.

У квартирі жебрака були знайдені шифри і коди, [пристосування для тайнопису, зброя, золото, валюта і велика сума радянських грошей.

– Звідки у вас все це, громадянине жебрак? – усміхаючись, спитав Шатров.

Батура мовчав. Він гарячково міркував, як поводитись на допиті, що сказати і про що не говорити. Про те, що служив «Бізону», доведеться обов'язково розказати, але треба всіляко приховувати, що призначений резидентом.

Шатров зібрав у чемодан все, що обвинувачувало Батуру в шпигунській діяльності, захлопнув кришку і звів очі на «Гомера».

– Чого мовчите, містер резидент? Складаєте плани самооборони?

Батуру раптом прорвало. Вимовляючи слова шаленою скоромовкою, впавши на коліна, схрестивши на грудях руки, він сповідався перед Шатровим. Так, агент. Але тільки агент, простий агент. Підслуховував розмови офіцерів, більше нічого. Ні, ні, він рішуче нічого не зробив як резидент. Батура клявся ім'ям своєї матері, божився, плакав, благав, просив вірити йому. Шатров обірвав його сповідь. Ця постать не викликала в нього особливого інтересу. «Гомер» не може сказати більше, ніж знав Шатров, бо був використаний «Бізоном» наосліп.

Того ж травневого дня, рано-вранці, інша закрита машина, що належала явірському райвідділу МДБ, вирушила на Залізничну.

Марта Стефанівна Лисак ще була в ліжку, коли в її будинок зайшли майор Зубавін і один з оперативних співробітників. Їх поява не викликала ніякої тривоги у колишньої черниці: вони були в цивільному одягу. «Приїхали чоловіки замовниць», подумала чорна Марія.

– Пані Марта спить і не скоро встане, – сказала вона. – Приїжджайте після обіду.

– Після обіду у нас не буде часу, – усміхнувся Зубавін. – Розбудіть свою пані Марту.

– Що ви, та хіба можна! Не буду. Вранці ми нікого не приймаємо.

– А нас все-таки доведеться прийняти. Будіть, інакше не зробимо ми! – трохи підвищивши голос, сказав Зубавін.

Чоловічі голоси розбудили хазяйку. Двері спальні розчинилися, і сама Марта Стефанівна у всій своїй величі з'явилася перед Зубавіним. На її дорідні плечі був накинутий атласний, з чорними драконами халат, з-під якого виглядала довга, з мереживом сорочка. На ногах – лаковані, без підборів, на фетровій підошві кімнатні босоніжки. Патентовані папільйотки заплуталися у волоссі химерної зачіски. Товстощоке, одутле обличчя з мішками під очима ще зберігало на собі масні сліди нічної косметики. Губи, спалювані протягом багатьох років губною помадою, зараз були природного кольору – синьо-попелясті, як в утоплениці.

– В чім справа, Маріє? – хрипким зі сну голосом, швидше чоловічим, ніж жіночим, загорлала Марта Стефанівна. – Навіщо ти впустила цих людей? Ти ж знаєш, що я починаю приймати тільки після обіду. Проведи панів на вулицю і поясни їм, що не гарно…

Зубавін вийняв ордер на арешт і, тримаючи його в руках і дивлячись на кравчиху, дуже спокійно й дуже ввічливо спитав:

– Марта Стефанівна Лисак?

«Венера» насторожилася.

Спокійно-впевнений вираз обличчя незнайомої людини, його владні сині очі, сповнені презирства, його тихий ввічливий голос не віщували нічого доброго. «Напевне, фінінспектор». Марта Стефанівна прикинула в думці, скільки тисяч коштуватиме їй цей неприємний візит. Важко зітхнувши, вона вирішила розщедритись. З такими, видно по всьому, скупитися небезпечно.

– Так, я – Марта Стефанівна Лисак, – сказала вона і, за давньою звичкою, кокетливо посміхнулася. – Сідайте, будь ласка. Маріє, кофе!

Колишня черниця проворно метнулася до кухонних дверей, але Зубавін зупинив її:

– Виходити з будинку нікому не дозволяється доти, поки триватиме обшук.

– Обшук? – очі в Марти Стефанівни зробилися такими великими, що, здавалося, готові були вискочити з орбіт. – У мене обшук? Чого? Яке ви маєте право серед білого дня вриватися до одинокої, беззахисної жінки? Я буду скаржитись, я…

Зубавін поклав ордери на стіл:

– Ви арештовані, громадянко Лисак… Товаришу Борисов, приступайте до обшуку.

– Арештована? Я? – заверещала «Венера». – За віщо?

Прямо дивлячись у сповнені жахом, облямовані чорним шнурочком вищипаних брів очі кравчихи і чітко, чеканно вимовляючи кожне слово, Зубавін сказав:

– Ви притягаєтесь до відповідальності за злочинну діяльність на користь іноземної розвідки.

– Яку діяльність? Не вигадуйте! Ви помилились. Я – кравчиха. Чуєте, кравчиха…

– І помічниця Крижа, – перебив Зубавін.

Після цих слів «Венері» треба було б одразу втихомиритись, але вона не вгамовувала сили свого утробного голосу, вперто продовжувала грати роль ображеної невинності. З такою поведінкою Зубавіну доводилось зустрічатися не вперше. Він уже досконало знав від Крижа, чим і як вона йому допомагала. Відома була йому і її кличка, і тому він не витерпів і засміявся:

– Не витрачайте марно пороху, громадянко. Одягайтесь. Раджу вибрати яке-небудь скромніше плаття, – додав він насмішкувато. – В тюрмі не знайдеться цінителів вашого кравецького таланту… Маріє, – обернувшись до колишньої черниці, сказав Зубавін, – принесіть своїй пані яке-небудь плаття.

– Я сама, – Марта Стефанівна кинулася до дверей спальні.

– Не хвилюйтесь, громадянко. Вам подадуть усе, що треба. Сідайте, відпочивайте. Можна навіть закурити. Маріє, захопіть і улюблені сигарети пані.

«Усе знає, загинула моя голівонька, загинула!» думала Марта Стефанівна, димлячи сигаретою і крізь тютюновий дим і сльози оглядаючи свою квартиру, повну чудесних дорогих речей, які натаскала сюди за своє життя. «Кому все це дістанеться, хто буде жити в цьому домі? Невже так і не доведеться ним скористатися? А любий Андрійко? Що буде з ним?»

Оперативний співробітник вийшов з сусідньої кімнати і перервав роздуми Марти Стефанівни. В його руках був невеличкий фібровий чемоданчик.

– Магнітофон, товаришу майор. Закордонної марки.

Зубавін кивнув і подивився на кравчиху:

– Покажіть місце, де ви сховали долари, одержані від Крижа.

– Долари? Які долари? Ніяких доларів я не одержувала від нього. Немає і не було в мене доларів.

– Продовжуйте обшук, товаришу капітан, – наказав Зубавін.

З нагоди базарного дня в Яворі «Кармен» залишила Циганську слобідку до схід сонця. Її довелося розшукувати по базарних закутках, куди вона на всякий випадок забивалася з тими, хто хотів з допомогою засмальцьованих карт ворожки зазирнути в своє майбутнє.

Співробітник МДБ, капітан, одягнутий у форму сержанта міліції, затримав «Кармен» під приводом того, що вона порушує порядки, встановлені на ринку, і відправив у найближче відділення, де на неї чекала машина з Київської.

Останнім взяли Андрія Лисака. Його арешт був доручений лейтенантові Гойді. Всю ніч і весь день, коли були репресовані Файн, Криж та інші виконавці «бізонівського» плану, Андрій Лисак був у далекій поїздці. Повернувся до Явора в сутінках і, попрощавшись з бригадою, поспішав додому, смакуючи щедрий обід і добру випивку. Зійшовши з паровоза, він побачив на під'їзних станційних коліях Василя Гойду. Про всяк випадок Андрій привітно помахав рукою другові Олекси Сокача і улесливо посміхнувся:

– Здоров, Васю! Як поживаєш? Олексу прийшов зустрічати?

– Ні, тебе, – відповів Гойда.

– Мене? Не вигадуй! Не дожив я ще до такої високої честі. Іди, порадуй Олексу.

Лисак дружньо підштовхнув Гойду до паровоза, але хлопець не рушив з місця. Він узяв Лисака під руку.

– Я серйозно кажу: тебе зустрічаю. Їдьмо швидше. Нас чекають.

– Хто чекає? Куди треба їхати? На чому?

– На машині. Поїхали, там про все дізнаєшся.

– А випивон?.. – безтурботно спитав Андрій.

– Буде, буде! І такий, брате, що на все життя запам'ятаєш!

Сіли в машину, поїхали. Шофер був у цивільному, він не привернув уваги Лисака. До самої Київської Лисак не розумів і не догадувався, що трапилось. І лише коли «Победа» несподівано круто звернула праворуч і в'їхала на глухе просторе подвір'я райвідділу, йому зразу стало все ясно. Він зблід, але ще намагався посміхатися.

– Куди ти мене привіз, Васю?

Гойда опустив руку в кишеню, кивнув на, під'їзд і крижаним голосом, крізь зуби, кинув:

– Іди вперед, поганцю!

– Васю!..

– Без розмов! Ну!

Спотикаючись, озираючись на конвоїра, не втрачаючи і досі надії на те, що Гойда жартує, що нічого страшного ще не трапилося, Лисак піднявся нагору.

– Праворуч! – скомандував Гойда. – Стій! – Він прочинив трохи оббиті поверх повсті чорною лакованою клейонкою двері. – Дозвольте, товаришу майор? – Він підштовхнув Лисака через поріг, увійшов слідом за ним у кабінет Зубавіна і доповів про те, що наказ виконано, державний злочинець Андрій Лисак арештований і без особливих пригод доставлений у райвідділ.

Майор Зубавін мовчки кивнув головою і уважно подивився на Лисака.

– Двадцять років – і вже державний злочинець. – промовив він сумно і зморщився, ніби від якогось страшного внутрішнього болю. – Сідайте!

Андрій Лисак плюхнувся на найближчий стілець і з острахом дивився на майора, готовий виконати все, що той вимагатиме. Безвідмовна покірність, страх, боягузтво, малодушшя, безпомічність володіли ним.

Зубавін вийшов з-за столу, сів поруч з Андрієм Лисаком і простягнув руку, щоб покласти її хлопцеві на плече. Але той не зрозумів руху майора і відхилився від нього, його обличчя почервоніло і скривилося в потворній гримасі.

– А-а-а-а! – заревів, завив, заскиглив він голосом звіра, лапа якого потрапила в пастку мисливця.

Зубавін перезирнувся з лейтенантом Гойдою. Гойді було і соромно, і огидно, і боляче дивитися на цього шкідливого, що втратив людську подобу, виродка.

Зубавін все-таки поклав руку на плече Андрія Лисака: йому було щиро жаль його.

– Як же це трапилось? Як ви, двадцятирічний юнак, докотилися до такого життя?

– Товаришу майор, я все розкажу, все! – вигукнув Лисак, в пориві вдячності припавши до руки Зубавіна тремтячими, солоними від сліз губами. Він дякував майорові за несподівану жалість до себе. Навіть і їй він зрадів.

– Ну, розповідайте, я слухаю.

Лисак справді розповів усю історію своїх взаємин з Крижем. Він палко проклинав той день і час, коли зв'язався з ним. Він каявся, нещадно засуджував себе і матір, яка змалку розбестила його грішми і, сама того не помітивши, втягнула в злочинне життя. Зубавін терпляче вислухав Лисака, але в протокол допиту записав найістотніше, що мало значення для слідства.

Для слідства важливо було зараз же, при першому допиті, з'ясувати, що, де, коли і як повинен був зробити завербований Лисак. Знаючи це, Зубавін міг би впевнитися, чи всіх заходів вжито для повного провалу плану операції «Бізона». Переслідуючи цю мету, він виділив для себе ту частину зізнання Лисака, де йшлося про те, що Криж послав на паровоз свого підшефного з далекосяжними намірами. «Які ж саме наміри були у Крижа?» спитав Зубавін. До Лисака повинен був підійти залізничник, молодий мадьяр, і, вибравши слушну нагоду, зав'язати з ним спеціальну розмову.

– А по яких ознаках він впізнав би, що саме ви є довіреною особою «Хреста», що саме з вами треба зав'язати спеціальну розмову?

Андрій Лисак на це питання Зубавіна відповів так:

– У верхній кишені мого комбінезона мав бути букетик гірських фіалок.

– Зрозуміло. А по яких ознаках ви повинні були впізнати свого співбесідника?

– На його голові – чорний берет, а на вказівному пальці правої руки – товстий перстень з камінцем у вигляді гральної карти.

– Про що ви мали говорити з цим молодим мадьяром? – спитав Зубавін. – Вам це відомо?

– Так. Я дослівно запам'ятав пароль. Угорський залізничник повинен був підійти до мене, усміхаючись, зняти з голови берет і сказати по-російському і по-мадьярськсму: «Здрастуйте, товаришу». Я повинен був відповісти йому тільки по-російському: «Здрастуй». Потім він частує мене угорською сигаретою, а я його – радянською. Прикуривши, він питає: «Яка у вас, в Радянському Союзі, погода?» Я відповідаю: «Така сама, як і у вас, гарна».

Андрій Лисак замовк, боязко глянув на майора Зубавіна, сподіваючись побачити на його обличчі сердиту посмішку.

– Далі, – сказав Зубавін, Лисак продовжував;

– Потім він повинен був сказати мені, куди поклав посилку.

– Що за посилка?

– Цього я не знаю. І взагалі… я більше нічого не знаю. Все розповів.

– Добре. На сьогодні досить.

Зубавін відіслав Андрія Лисака в камеру попереднього ув'язнення. Деякий час він мовчав, міркуючи. Потім раптом спитав, звертаючись до лейтенанта Гойди.

– Завтра, здається, відправляється в перший закордонний рейс комсомольський паровоз Олекси Сокача?

– Так, товаришу майор.

– А чи не міг би Сокач виконати одне наше делікатне доручення?

– Зрозумів, товаришу майор. Олекса Сокач усе зробить. Ручаюся.

– Ну, якщо так, запросіть Сокача до нас на розмову.

– Єсть запросити Сокача на розмову! – Гойда хвацько повернувся на підборах, кинувся до дверей і зник.

Поки Гойда розшукував по всьому Явору свого друга, Зубавін наказав привести до нього з тюрми Любомира Крижа, його привели через півгодини. В кабінет він увійшов поперед конвойного: руки за спиною, сутулий, в чорному піджаку, чорнолиций, у темній сорочці без галстука, з глибоко запалими очима, неголений, постарілий років на двадцять. Він похмуро, спідлоба глянув на майора і зупинився біля порога з похиленою головою.

Зубавін відпустив конвоїра, а Крижу вказав на найближчий стілець.

– Сідайте і розповідайте, містер колишній резидент, навіщо ви втягнули в свою зграю Андрія Лисака.

Криж підвів голову і здивовано подивився на майора:

– А більше нічого вас не цікавить? Тільки це щеня? Я вирішив розповісти все, абсолютно все, що знаю.

– Чим же ми зобов'язані такій балакучості? Криж швидко, не замислюючись, не гаючись ні хвилини, відповів:

– Я досить досвідчений і розумний, насмілюся сказати, щоб не зрозуміти, в яке безвихідне становище потрапив. І потім… тюремне життя не для мене.

– Розумію. Нерви.

– Так, не заперечую, я спішу до фінішу. Пожив, вистачить… Нехай якомога швидше приходить кінець. Словом, я нічого не буду приховувати. Розповім усе, навіть те, що могло б лишитись таємницею. О, історія мого життя повчальна! Народився я в знаменитому маєтку…

Зубавін нетерплячим рухом руки зупинив Крижа:

– Вашу історію життя потім розкажете. Зараз відповідайте поки що на запитання. Навіщо вам потрібен був Андрій Лисак?

– Я хотів зробити з нього доброго зв'язківця.

– І з цією метою послали в бригаду Олекси Сокача?

– Так, саме з цією метою. У свій перший же закордонний рейс Лисак повинен був зв'язатися в Тисаварі з агентом розвідцентра і привезти нам до Явора важливу посилку.

– Від кого ця посилка?

– Мій квартирант говорив, що з розвідцентра, від «Бізона».

– Що це за посилка?

– Якщо вірити «товаришеві Червонюку», – усміхнувся Криж, – то «Бізон» вирішив послати нам якусь новинку – портативну міну уповільненої дії і страшної руйнівної сили.

– З якою метою?

– Висадити в повітря великий міст на Тисі чи який-небудь тунель.

– За яких обставин повинен був зустрітися Лисак з агентом розвідцентра? Явка? Пароль?

Криж розповів майже дослівно те, що вже було відомо Зубавіну від самого Лисака. Записавши зізнання Крижа, Зубавін відправив його у в'язницю і пішов до полковника Шатрова.