Текст книги "Над Тисою"
Автор книги: Александр Авдеенко
Жанр:
Шпионские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 36 страниц)
Верона нічого не сказала у відповідь, тільки засміялися, але хіба обов'язково все говорити словами!
Надвечір приїхали в Явір. Тепер до Ужгорода вже рукою подати. Години через дві і Верона буде вдома.
Виходячи з автобуса, Андрій потиснув дівчині руку і, ніжно зазираючи їй у вічі, сказав:
– Отже, в неділю, о сьомій вечора, в Мукачеві, на Кіровській, біля будинку номер двадцять чотири.
Вона відповіла йому стриманим кивком, В Яворі, на автобусній зупинці, Андрія чекала мати, яку він попередив телеграмою про свій приїзд. Зустріч з нею тепер, на очах у Верони, була небезпечною для Андрій з двох причин. По-перше, мати на радощах могла вигукнути: «Мій дорогий Андрійку» або щось подібне. По-друге, так гарно вбраної матері, як легко зрозуміє Верона, не може бути у простої робочої людини Олекси Сокача.
На Марті Стефанівні було широке з бронзовими застіжками пальто-реглан, ледве розстібнуте на грудях, рівно настільки, щоб було видно пишну, сліпучо-золотого кольору блузку, зроблену з серпанкового органді. Тюрбан і туфлі були темно-коричньовими, малесенький ручний годинник, ланцюжок і браслети – в тон одягу і взуття.
Димлячи сигаретою і сильно мружачись, Марта Стефанівна вдивлялася в пасажирів, що виходили з автобуса. Андрій прошмигнув повз матір, в двох кроках від неї, але вона через близькозорість не помітила його. Кинувши в таксі на заднє сидіння чемодан, Андрій сів поруч з шофером:
– Поїхали!
– Адреса? – спитав шофер, виключаючи лічильник.
– Заверніть на проспект і зупиніться за рогом, – сказав Андрій.
Здивований водій скоса глянув на пасажира, але волю його виконав; зупинився за двісті метрів на проспекті.
– Тепер закуримо, – Андрій вийняв цигарки, почастував шофера.
З проспекта добре було видно міст через річку, по якому проїхав до Ужгорода рахівський автобус. Провівши його очима, Андрій скомандував:
– Повертайте на сто вісімдесят градусів до автобусної зупинки!
Мати, стривожена, засмучена, розгублено топталася на автобусній зупинці, мабуть, вирішивши чекати чергової машини з Верховини. Андрій підійшов до неї, мовчки поклав на плече руку.
– Здрастуй, Андрійку! – повернувшись, радо вигукнула вона.
– Здрастуй, – ласкаво промовив він. – Ну, навіщо турбувалася? Хіба я без тебе не знайшов би дороги додому?
Уважний, привітно-ласкавий, дружній вираз обличчя Андрія, що так припав до вподоби Вероні, тепер став ще ніжнішим.
Марта Стефанівна була щаслива: адже вона зустрілася з сином після довгої, піврічної розлуки.
Під'їхавши до свого дому, Андрій взяв чемодан, недбало кивнув матері:
– Розрахуйся, мамусю!
Марта Стефанівна повагалась трохи і заплатила.
В садочку біля будинку цвіли тюльпани, рожеві і сині незабудки. У великій дротяній клітці, високо піднятій на чотирьох стовпах, воркували білосніжні голуби. Під навісом веранди висіли золоті качани торішньої насіннєвої кукурудзи. На підвіконнях, притулившись до шибок, стояли червоні, білі, бузкові вазони в горщиках. В глибині двору крізь щілини плетеного з лози пташника чорніла постать Марії, оточеної курми, качками і гусьми. На весняному сонці грілася кішка з котенятами.
– Чудово! – повертаючись до матері і щасливо посміхаючись, промовив Андрій. – Усе, як було. Наче і не виїжджав.
З пташника вийшла Марія з дерев'яним ящиком в руках. Вона була в строгому одязі: чорна довга, трохи не до п'ят, спідниця, чорна кофта з темними ґудзиками, чорний фартух, чорні начищені черевики, чорні панчохи. Лише обличчя її було білим, і на ньому променіла солоденька посмішка.
– Боже мій, як ти виріс, Андрійку! – молитовно склавши руки на грудях, співуче вигукнула Марія. – Здрастуй, красеню, здрастуй, королевичу мій ненаглядний.
– Здрастуй, свята Маріє, – з показним дружелюбством усміхнувся Андрій, роздивляючись колишню монашку, невтомну робітницю і спритну помічницю матері в її комерційних ділах. – Здрастуй! – він кивнув Марії І пішов у будинок, звідки долинав аромат смаженого м'яса і здобного тіста.
В найбільшій кімнаті, як і чекав Андрій, був накритий святковий стіл. Майже сорок тарілок, на кожній викладена особлива закуска: ковбаси всіх сортів, сир, ікра, тонко нарізана червона риба, холодна курка, пиріжки, солоні огірки, квашені яблука і сливи, перець фарширований, печиво, яблука, вино, горіхи, цукерки… Середину столу займав великий пухкий торт. На його коричньовому шоколадному фоні білів вершковий напис: «З приїздом, моє щастя!» «Моє щастя» досить байдуже, як і належало людині, яка знає собі ціну, оглянув стіл: нам, мовляв, невдивовижу такий достаток, не чекайте подяки.
– Хрещеного батька не здогадалася запросити? – спитав він.
– Запрошувала, Андрійку. Немає його вдома. Вночі повернеться з поїздки.
– Ну і добре, обійдемося поки що і без нього. – Андрій обійшов круг столу, потираючи руки. – А чи не знайдеться у вас, хазяєчко, найзвичайнісінької картоплі, іржавого оселедцьового хвостика і простої російської горілки?
Марта Стефанівна не образилася за те, що син не оцінив по заслузі її кулінарних і гастрономічних зусиль, її щедрих витрат. Навпаки, вона поквапливо і винувато пробурмотіла: «Зараз, зараз, Андрійку, ми все зробимо з Марією», і зникла в кухні. Повернулася з вареною холодною картоплею, оселедцем і білоголовою пляшечкою.
Поки Андрій пив і їв, Марта Стефанівна і її помічниця розчулено дивилися на «королевича» і «красеня». Змінюючи одна одну, вони розповідали йому про всі місцеві новини, про ринкові ціни на вино і фрукти, про те, які рідкісні, дефіцитні товари продавалися за цей час в універмазі і в комісіонці, що вдалося купити і перепродати, що відкласти про запас. Чимало покупок припало на долю Андрія: китайські сорочки з вічними крохмальними комірцями, шкіряна фіолетова куртка на блискавці, модні туфлі на товстій каучуковій підошві, чеські та угорські галстуки, шведські леза, болгарські сигарети, гарні носові хустки.
Андрій прийняв подарунки як належне. Він давно привчив матір до того, щоб вона свою любов до сина без упину підкріплювала речами і грошима. Він би здивувався і образився, коли б вона перестала це робити. Він вважав закономірним, що чорна Марія працювала на матір, а мати – на нього.
Передивившись і примірявши обновки (розцвітки китайських сорочок йому не сподобалися, куртка здалася занадто великою, туфлі важкими і дуже тупоносими, а галстуки недостатньо яскравими), він поголився, одягнув нову куртку, пригладив щіткою своє довге волосся, зібране в пучок на потилиці, напахався «Білим бузком» і об'явив, що йде в місто, у гості до Олекси Сокача.
– Відпочив би, Андрійку. Завтра підеш у гості, – несміливо порадила Марта Стефанівна.
– Мамо, даремно хвилюєшся. Я невтомний.
Він одягнув поверх куртки плащ, закурив сигарету і недбало сказав, клацнувши пальцями;
– Мамо, підкинь що-небудь.
Марта Стефанівна зітхнула, але потягнулася до сумочки:
– Скільки?
– Скільки не жаль.
– А все-таки? На сигарети і сірники?
– Ти ж сама розумієш, що я сьогодні мушу почастувати Олексу Сокача. І так почастувати, щоб він усе життя згадував і дякував.
– Покликав би його сюди і частував.
Мати похапцем розкрила сумочку і, пошелестівши новенькими грішми, вийняла дві сотенні і поклала їх на стіл.
Андрій перекинув сигарету з лівого кутка рота в правий, сердито пихнув димом, примружився, простягнув до матері руку:
– Позолоти ще, рідненька, бог не забуде твоєї щедрості, – підробляючись під циганку-ворожку, промовив він.
Марта Стефанівна посміхнулася. Ну як можна не милуватися таким дотепним, чарівним сином, як можна відмовити йому в чомусь!
Вийнявши з сумочки ще два новенькі папірці, вона благаючими очима подивилася на сина, усміхнулася:
– Тільки ти нікому про це не кажи, Андрійку. Найголовніше дядькові Любомиру не проговорися. Ти піди до нього, скажи, що мати не дала грошей на частування Олекси Сокача. Він пожаліє тебе, підкине, скільки треба.
Андрій сердитим поглядом зміряв матір з ніг до голови:
– Він твій скарбник, чи що? Чому ти його боїшся? Чому ти жалієш для мене грошей, а він ні? Вісім переказів від нього отримав, а від тебе жодного.
– Андрійку, то це ж… – Марта Стефанівна запнулася, уявивши собі, як розлютиться її хазяїн, дізнавшись, то вона видала таємницю з переказами.
– Ну, відповідай, чого зробилася такою скупою?
– Я не скупа, Андрійку, я…
«Сказати йому чи не сказати правду? Якщо скажу, що він робитиме? Битиме? Побіжить в міліцію або на Київську? Ні, не скажу. Він ні про що не дізнається від мене».
– Андрійку, в мене немає більше грошей. Нас обікрали. Все пропало. – Вона затулила обличчя носовою хусточкою і заплакала.
– Так я тобі й повірив! – безтурботно засміявся Андрій. – Май на увазі, мамо, тобі доведеться заплатити мої львівські борги. До побачення!
Напаханий, з сигаретою, прилиплою до нижньої губи, в яскравих, ще не розношених туфлях, старанно зачесаний, заклавши руки в косі кишені куртки, похрустуючи новенькими сторублівками, які приховували в собі стільки насолод, Андрій вийшов з дому і попрямував на Гвардійську вулицю, де жив його чудесний грошовий покровитель. Дядько Любомир був уже вдома. Він стояв серед великої, заставленої книжковими полицями кімнати і крутив ногою рипучий привід токарного верстата, виточуючи з берези якихось головатих, товстопузих ідолів, його волосся було покрите стареньким беретом. На кінчику довгого носа блищали опуклі, в золотій оправі окуляри. За важким м'ясистим вухом стримів товстий теслярський олівець, а в зубах – холодна люлька. Довгий шкіряний фартух закривав майстра по дереву від шиї до колін. В кімнаті приємно пахло сухою березою. Низькі промені сонця, що хилилося на захід, у бік кордону, золотили купи стружки, яка лежала на підлозі.
– А, це ти! – зрадів господар, піднявши окуляри на лоб. – Роздягайся, сідай!
– Я ненадовго, дядьку Любомире, – напускаючи на себе сум, промовив Андрій. – З матір'ю полаявся. Жила, скупердяйка, грошей не дала! Почастувати треба Олексу Сокача, а в моїх кишенях, як кіт наплакав.
– Зрозуміло. – Криж відчинив одну з книжкових шаф, узяв товстий, в темно-синій палітурці том «Большой советской энциклопедии». Між його сторінками лежали новенькі, без жодної зморшки або плямочки, ніби тільки що надруковані, сторублівки.
– Бери, скільки треба! – великодушно запропонував Криж.
Андрій потягнувся до грошей, хотів відокремити від пачки два-три листочки, але гнучкі і слизькі папірці не давалися в руки. Андрій послинив пальці і похапцем, загинаючи ріжки сторублівок, узяв півтисячі.
– Не мало? – посміхнувся Криж.
Андрій знизав плечима і, приховуючи збентеження (тоді він ще був здатний на це), з удаваною розв'язністю сказав:
– Можу додачу прихопити, якщо ви такий щедрий. – Він узяв ще триста карбованців. – Спасибі, дядьку Любомире!
– Цим, брате, не одбудеш. Пиши розписку: «Я, Андрій Лисак, такого-то числа, такого-то року одержав від «Хреста» за зроблену йому послугу стільки-то грошей».
– Від «Хреста»?
Андрій, запобігливо посміхаючись, дивився на щедрого дядечка, намагаючись зрозуміти, серйозно він говорить чи» жартує. Ні, господар жартував: на його тонких губах лукава посмішка.
Криж підсунув стареньке, з витертою шкірою крісло до столярного верстата.
– Сідай і пиши.
Андрій писав з легким серцем, цілковито переконаний, що ця дивна розписка – невинний жарт дядька Любомира і що папірець буде розірваний, спалений або викинутий.
– А яку послугу я зробив «Хресту»? – сміючись, спитав він.
– Побажав йому здоров'я, коли він чхнув.
– А хто він, цей «Хрест»?
– Я.
– Ви?
– Так. Так звали мене в дитинстві мої маленькі друзі серби. Криж по-сербському – хрест… Ну от, тепер все гаразд. До побачення. Вгощай і вгощайся на здоров'я!
Коли Лисак вийшов, Джон Файн одразу ж виліз із своєї схованки. Він злостиво насупився і спідлоба дивився на Крижа:
– Що за комедію ви розіграли з цим піжоном? Хто це?
– Син «Венери», моєї помічниці, про яку я вам уже говорив. Кандидат в агенти. Готую до вербовки.
– А!… – пом'якшав «Чорногорець». – Дозрів?
– Так, цілком.
– Дивіться, Любомире, не промахніться. Вербовка – справа тонка, небезпечна. Що він за один?
– Ледар. Брехун. Любить розтринькувати гроші, чужі головним чином. Досі не заробив жодного карбованця. П'є. Гуляє. Чепуриться. Експлуатує свою матір. Здібний. Взагалі, саме те, що нам потрібно.
– Ви певні, що саме «те»?
– Абсолютно.
– Помиляєтесь. У нашій справі… Зрештою, про це ми поговоримо потім. Чому ж цей «експлуататор», – Файн посміхнувся, – вирішив стати робочою людиною, паровозником?
– Нічого надприродного к цьому немає. Хлопець одягнув спецівку з далекоглядним наміром змінити її на генеральський мундир. Йому допоміг у цьому Головні, старий паровозний машиніст, Герой Соціалістичної Праці, депутат Явірської міської Ради. Я в курсі справи. Розповісти? Чи вам це не цікаво?
– Чому ж це мені не цікаво? Я все повинен знати і про вас, і про ваших агентів, і про кандидатів в агенти. – Файн кивнув. – Розповідайте.
… Раннім літнім вечором минулого року Костянтин Васильович Головін сидів у своїй спустілій квартирі і, надівши на кінчик носа окуляри, читав. Дзвінок відірвав його від книги. Головін одчинив двері. На сходовій площадці стояла Марта Стефанівна Лисак. Над її плечем виднілася голова довгов'язого Андрія.
Марта Стефанівна ласкаво привіталася, вибачилась за те, що потурбувала, і спитала, чи може вона звернутись до Костянтина Васильовича в дуже важливій для неї і її сина справі.
– Будь ласка, прошу, – сказав Головін.
Мати і син зайшли. Господар запропонував гостям стільці. Вони сіли. Марта Стефанівна закурила, розчулено подивилася на Головіна своїми великими циганськими очима:
– Дорогий мій, я турбую вас! Я відносно сина. Допоможіть.
Костянтин Васильович зніяковіло знизав плечима:
– І радий би допомогти, але… я не можу скасувати переекзаменовки.
Андрій Лисак до п'ятого класу вчився у звичайній школі. Потім він завдяки клопотанню матері потрапив у музикальне училище. Через рік його виключили. Марта Стефанівна негайно поскаржилася Головіну. Костянтин Васильович пішов у музикальне училище. Поговоривши з директором і педагогом, депутат з'ясував, що Андрія Лисака виключено справедливо: не хотів учитися, часто пропускав уроки, бешкетував. Головін порадив Марті Стефанівні влаштувати хлопчика знову в школу. Погано вчився Андрій і там. Два роки просидів у шостому класі. Дин в сьомому. Стільки ж у восьмому. На порозі дев'ятого класу одержав переекзаменовку. Про цю переекзаменовку і казав Головін, зніяковіло знизуючи плечима. Але він помилився.
– Ми відмовилися від переекзаменовки, Андрійко далі вчитися не буде, – сказала Марта Стефанівна. – Досить! Ми були у нашого лікаря, і він зробив висновок: хлопчикові категорично забороняється розумове напруження. Ось діагноз.
Головін мовчки прочитав лікарську довідку і запитально подивився на Андрія Лисака, який похнюпившись стояв і кусав нігті.
– Ми з Андрійком вирішили, що йому треба працювати, – твердо сказала мати.
– А куди Андрій хоче влаштуватись? – спитав Головін.
– На ваш розсуд, мій дорогий. У вас стільки впливових друзів, стільки можливостей!
Головін сказав:
– У мене є друзі в Донбасі, на металургійному заводі. Коли хочете, влаштую вашого Андрія в мартенівський цех підручним сталевара.
Марта Стефанівна поблажливо усміхнулася, подивилася на сина і похитала головою.
– Можу влаштувати учнем токаря на верстатобудівний завод.
Марта Стефанівна знову похитала головою. Головін продовжував:
– У мене є друзі на Солотвинській копальні. Вони допоможуть Андрієві влаштуватися помічником комбайнера гірничого комбайна. Сіль добуватиме. Якщо не подобається на соляній копальні, можу на вугільну шахту влаштувати.
– Ні, дорогий мій, ви мене не зрозуміли! – з досадою промовила Марта Стефанівна. – Ми з Андрієм цікавимось іншою роботою.
– Якою?
– Я б хотіла, щоб ви влаштували мого Андрійка…
– Розумію! Куди-небудь вище! – підхопив Головін. – Є в мене друзі на висотних будовах у Москві. Можу влаштувати вашого Андрія в бригаду каменярів, бетонників, верхолазів-арматурників. Чи вам не підходить чорна робота? Мрієте про білу, конторську?
Марта Стефанівна уже не посміхалася, її циганські очі сповнилися слізьми.
– Ви даремно так говорите, товаришу Головін. Ми прийшли до вас за батьківською порадою, як до депутата, а ви смієтесь над нами.
– Який же тут сміх? Я б рідному сину сказав усе те, що вам порадив.
Марта Стефанівна посміхнулася крізь сльози:
– Ні, рідному сину ви порадили б інше: піти на паровоз, стати машиністом, а нам от…
– Хочете на паровоз? Будь ласка! Так би одразу й сказали! На паровоз я можу вас негайно влаштувати. Кочегарів нам невистачає.
– А чи не можна в школу машиністів влаштувати? Або в залізничний технікум на паровозний відділ? Все-таки Андрійко закінчив вісім класів.
– Можна і так, звичайно, – але… – Костянтин Васильович посмикав себе за вус, скоса глянув на прилизаного Андрія. – А чому ти обрав паровоз?
– Так… Подобається, – відповів хлопець.
– Це твердо? Не передумаєш через рік або через три місяці?
– Все життя буде подобатись. Головін поклав руку на плече Андрія:
– Гаразд, хлопче, я влаштую тебе в школу машиністів, тільки дивись, не осором мою сиву голову!
– Що ви, дядьку Кость! Даю вам слово.
Того ж року, восени, Андрій влаштувався в школу залізничних машиністів. Вчився поганенько: майже з усіх дисциплін одержував трійки. Хапав і двійки. Інакше і не могло бути: паровоза він не любив. І не уявляв, як можна його любити. Він взагалі не любив працювати. Твердо був переконаний, що проживе свій вік так, як жив досі: не працюючи, але все маючи, ні в чому собі не відмовляючи. Двадцять років він прожив на світі, не заплативши своєю власною працею хоча б за один шматок з'їденого хліба чи за одну склянку випитого молока. Він їв хліб, ніколи не замислюючись, звідки він узявся, хто і як орав землю, засівав її, збирав урожаї, хто молов зерно. Його цікавив хліб лише тоді, коли він був голодний.
Машиністом паровоза вирішив стати тільки з простого розрахунку: із заздрості до Олекси Сокача, свого земляка, майже ровесника. Читаючи про нього статті в газетах, дивлячись, як його поважають у місті, він захотів бути на його високому місці, в його становищі. Причому, пін не утруднював себе навіть думками про те, як, завдяки яким своїм зусиллям Сокач став знаменитим машиністом, скільки витратив енергії і праці, щоб на дошці пошани стати поруч з Головіним, Героєм Соціалістичної Праці.
– Як бачите, товаришу Червонюк, це саме те, що нам потрібно, – самовдоволено посміхаючись, промовив Криж.
Джон Файн мовчав, дивлячись на кінчик димлячої сигарети і насмішкувато мружачись.
– Ви читали, Любомире, радянські книги про пильність? – спитав він, не підводячи очей.
– Доводилось.
– А таку фразу пам'ятаєте: «Іноземні розвідники вербують своїх агентів головним чином з середовища карних злочинців, морально неохайних людей, колишніх куркулів»? Якщо пам'ятаєте, як же ви спокусилися таким дешевим суб'єктом, як Андрій Лисак? Його неохайність видно за три кілометри. Він – ходяча реклама піжонства і дурного нахабства, мимовільний помічник радянської розвідки.
– Все це правильно, сер, але… хіба скромна і чесна людина погодиться служити нам? На жаль, ми повинні виходити з реальних можливостей. І потім, я розробив особливий план відносно Андрія Лисака. Як тільки завербую його, я накажу йому рішуче змінити свій спосіб життя.
– Правильно! Але це треба зробити якомога раніше, інакше буде пізно.
– Я форсую події, сер.
– От і домовились! – Файн дружньо посміхнувся до свого помічника і поплескав його по плечу: – Не ображайтесь, Любомире, за причепливість. Це мій обов'язок – оберігати вас.
– Я розумію, сер. Дякую.
Криж виразно поглянув на шефа і безмовно, поглядом, додав: оберігаючи мене, ви перш за все оберігаєте свою дорогоцінну особу.
Андрій Лисак, поки вирішувалася його доля, безтурботний і веселий, впевнено йшов вулицями Явора. Він думав тільки про гроші, одержані від Любомира і матері. Дванадцять сторублівок. Гуляй в ресторані цілу ніч, замовляй підряд усе меню з верху до низу – і то не витратиш. Ех, і гульне він сьогодні з Олексою Сокачем! На пні купить знаменитого машиніста, назавжди заручиться його дружбою.
Вдома Олекси не було, він був на роботі. Андрій пішов у депо. На головній вулиці несподівано віч-на-віч зустрівся з Олексою. Знаменитий машиніст був одягнений у синю спецівку. На білявій голові – чорний формений кашкет, а на ногах – парусинові туфлі. «Ну й знаменитість! – подумав Андрій. – Не вмієш ти, дурню, користуватися своїм становищем». Голосно ж він, радісно посміхаючись, вигукнув:
– Привіт, Олексо!
Сокач зупинився, стримано відповів. На його обличчі не було ні привітності, ні навіть простої цікавості, лише подив і відчуженість. Олекса добре знав примітного франта з Залізничної, маминого синка Андрія Лисака, але ніколи не дружив з ним, не мав навіть спільних товаришів. І тому він був здивований його панібратським ставленням.
– Не впізнаєш? – спитав Андрій, розкриваючи коробку сигарет. – Кури!
Олекса глузливо примружив свої сірі з довгими чорними віями очі, з ніг до голови оглянув Лисака:
– Як не впізнати такого блискучого кавалера! Яким був, таким і лишився…
Андрій пропустив повз вуха глузування Олекси. «Заздрить», вирішив він, але, як завжди, сказав не те, що думав:
– А ти не змінився.
– Отже, повернувся додому? Під мамине крильце? Зовсім чи як?
– На практику приїхав, – відповів Андрій.
– Куди? В перукарню? В ательє мод?
Андрій і на цей раз не образився. Він умів, коли треба було, не помічати насмішки.
– Не вгадав, – сказав він, роблячи вигляд, що прийняв слова Олекси за дружній жарт. – У депо практикуватись. На паровозі.
– Невже ти ще не кинув школи?
– А чого я повинен її кидати?
– Та там же вчитися треба, здавати екзамени.
– Вчимося! І екзамени здаємо! – з гідністю, але без зарозумілості, з нарочито веселою усмішкою відповів Андрій. – І паровоз будемо водити не гірше за інших… якщо ти допоможеш. – Він узяв Олексу під руку і, пристосовуючись до його кроку, пішов по краю тротуару, де було менше людей. – Олексо, кажу тобі прямо, від щирого серця: хочу практикуватись тільки на твоєму паровозі, під твоїм керівництвом. Ніхто краще за тебе не навчить.
Молодий машиніст підозріло поглянув на Андрія: коли, де і чим він встиг завоювати його любов?
– Якби не ти, Олексо, – продовжував Андрій, – то я і до школи не потрапив би, і на паровоз мені наплювати. Сподобалося, як ти працюєш, от я і вирішив піти по твоїй доріжці. Візьми, Олексо, наді мною шефство! Все життя буду пам'ятати і дякувати. Ти не дивись, що я такий: по одягу зустрічають, а по розуму і праці проводжають.
Олекса вже уважно і серйозно слухав Лисака. Вірити чи не вірити його словам? Від серця вони чи так, пусті? Схоже на те, що говорить правду, по-справжньому хвилюється за свою долю.
– Що ж, – сказав Олекса, – якщо начальник депо прикомандирує тебе до мого паровоза, то…
– Прикомандирує! Обов'язково! – Андрій схопив руку Сокача, міцно потиснув її: – Будь певен, я тебе не підведу.
З близьких гір уже повіяло прохолодою, на міські вулиці спускалися густі сині сутінки. В будинках засвічувалися вогні.
На вулицях спалахнули матові кулі. По великому склу вітрини, широко розкинувши роздвоєні клешні, поповз вогненний рак.
– Зайдемо? – зупиняючись перед рестораном, спитав Андрій.
Не чекаючи згоди, він відчинив двері і, легенько підштовхуючи Олексу вперед, зайшов у яскраво освітлене приміщення, густо заставлене квадратними, на металевих ніжках столиками. Буфетник, який розливав пиво, подав Андрієві руку і сказав, як добре знайомому:
– З приїздом! Як твій університет?
– Все гаразд. Розпорядіться відносно столика.
Бритоголовий офіціант у білому піджаку і в чорному галстуці метеликом, не чекаючи розпорядження, миттю прибрав брудний посуд із столика, що стояв у далекому, затишному куточку зали. Не минуло й п'яти хвилин, як на столику з'явилися горілка, вино, пиво, тарілки з копченою рибою, сиром, шинкою, сухою ковбасою, смаженими яйцями. Олекса похитав головою:
– Багата закуска… але розплачуватись доведеться тобі: в мене ні копійки в кишені. Віддам завтра.
– Розплатимось, не хвилюйся! На всю ніч вистачить погуляти. За твоє здоров'я!
– Стипендією будеш розплачуватись? – спитав Олекса, коли випив і закусив.
– Яка там стипендія! Від неї і сліду не лишилося.
– Де ж ти взяв гроші? – Олекса обережно поставив склянку з вином і перестав їсти.
– Не бійся, не крадені. Мати дала. Вона в мене грошовита і не скупа. Вона кравчиха. Золоті руки!
– Отже, мати заробляє, а ти… гуляєш?
– Прийде час, буду і я заробляти. Все поверну матері, що витратила на мене…. Слухай, Олексо, скільки ти одержуєш на місяць?
– Коли як…
– У квітні, наприклад, скільки вигнав?
– Дві з половиною тисячі.
– Нічогенько собі. А в березні?
– Точно не пам'ятаю. Здається, стільки ж. Ну, ще які будуть запитання? – очі Олекси стали колючими. – А паровоз тебе не цікавить? Як ми водимо поїзди, як економимо вугілля і мастило – про це тобі не хочеться поговорити?
Андрій махнув рукою, засміявся;
– Ще наговоримось про паровоз, не турбуйся! Поки що вип'ємо. Тепер за що? За нашу з тобою робітничу дружбу. Хочеш?
Олекса поклав лікті на стіл і, насмішкувато примружившись, пустотливими, трохи сп'янілими очима подивився на Андрія:
– А чи знаєш ти, хлопче, що таке робітнича дружба? Не говорив тобі про неї дядько Костя? Слухай. Одне колесо не зрушить паровоз з місця… Коли добре працюєш, бажай того ж самого своєму напарнику. Закінчуючи свій маршрут, пам'ятай, що твоєму зміннику теж далеко треба їхати… Гріючись на сонечку, не затуляй світло другові. Кров з носа, жили порви, а робітничу честь товариша підтримай! Вмирай, а від дружби не відступай! – Олекса зупинився, перевів подих. – Якщо тобі така дружба до душі, – продовжував він, – то приєднуйся до нас з дядьком Костем.
– Приєднуюсь! Будемо дружити втрьох! – Андрій Лисак чокнувся з Олексою.
Часто брехав за своє коротке життя Андрій Лисак, звик кривити душею, але в цю мить він був щирим, тобто, йому здавалося, що він говорить якраз те, що відчуває і думає.
До ресторану увійшов новий відвідувач, молодий високий хлопець. Він був у сірому костюмі, в полотняній сорочці, вишиваній на комірі і грудях кольоровим гуцульським візерунком. З-під світлої кепки вибивалися важкі пасма білявого волосся. Це був Василь Гойда. Він зайшов сюди по дорозі додому, щоб купити сигарет.
Побачивши товариша, Олекса зрадів, підняв над головою руку, щоб привернути його увагу.
– Хто це? – незадоволено спитав Андрій.
– Василь Гойда, хіба не впізнаєш? Знаменитий машиніст Закарпаття. Тепер студент-заочник.
– Знаменитий машиніст? – недовірливо гмикнув Андрій. – Не може бути. Не чув. Я знаю дві знаменитості: Олексу Сокача і його вчителя Головіна, дядька Костя.
– Яка я знаменитість! От Василь Гойда – це так! Запросимо його до столу, га?
– Запрошуй, коли ти так хочеш.
– А ти не хочеш?
– Мені цікаво з тобою провести вечір, а не з якимсь студентом-заочником.
– Та ти не бійся, він чудовий хлопець, ось побачиш. Запросимо?
Андрій роздратовано відсунув від себе тарілки, склянки:
– Я ж сказав – запрошуй, якщо тобі зі мною нецікаво.
– Ну от, образився! Дарма! Гаразд, обійдемося сьогодні і без Гойди.
Олекса зітхнув, повернувся до свого друга спиною і спробував продовжувати бенкет. Ні, все вже було закінчено. Він покинув їсти, пити, розмовляти. Похмуро мовчав.