Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 36 страниц)

Таким чином, Шатров і Зубавін протягом однієї ночі впритул підійшли до всіх виконавців бізонівського плану «Гірська весна», зашморгнули петлю навколо них. Тепер уже не лишалося ніяких сумнівів ні в Зубавіна, ні в Шатрова в тому, що слід негайно присікти наміри ворожої агентури і таємне слідство перетворити на явне.

Не така це проста справа – арешт оскаженілих ворогів нашої Батьківщини. Боячись розплати за свої тяжкі злочини, вони готові на відчайдушний опір і на самогубство, здатні немало нашкодити слідству.

Зубавін і Шатров довго думали, як протягом однієї ночі, без найменших втрат і ускладнень арештувати відразу всю групу диверсантів і шпигунів. Можна бути певним, що Ступак, Криж, кравчиха Марта Стефанівна, її син і жебрак Батура будуть арештовані без будь-яких ускладнень. Але як схопити живим «товариша Червонюка»? Позиція в нього така вигідна, що до нього неможливо підступитися без великого риску. Де він ховається? З якого лігва почне відстрілюватись, коли в будинок увійдуть працівники державної безпеки? Зайшовши в дім Любомира Крижа, треба безпомилково орієнтуватися в його кімнатах і закутках навіть у темряві, діяти швидко і напевно, не дати можливості «Червонюкові» ні втекти, ні вчинити опір, ні застрелитись або прийняти отруту. Треба захопити його зненацька, в той момент, коли він менш за все цього чекає. Цей бос з фальшивими документами на ім'я Червонюка втратить дев'ять десятих своєї слідчої цінності, якщо буде приведений в органи безпеки трупом, його треба обов'язково схопити живим. Нехай годину за годиною, день за днем розповідає про чорні справи свого штабу – розвідцентра «Південь».

– Я до вас у справі, Славку Юрійовичу, – почав Шатров. – Сідайте, прошу вас.

Дідусь сів на лаву. Шатров присів поруч, відкрив коробку цигарок.

– Куріть.

Муляр товстими, негнучкими пальцями узяв цигарку, але не прикурив.

– Я палю цигарки лише в красний день, – сказав він, посміхаючись з-під своїх незабруднених нікотином атласних вусів.

Шатров деякий час мовчки курив і міркував, як приступити до розмови.

Старик не квапив його ні словом, ні поглядом, ні будь-яким рухом. Він діловито креслив садову землю вербовим прутиком і терпляче чекав, коли гість скаже, для чого йому треба уже давно нікому не потрібного муляра Локотаря.

– Славку Юрійовичу, – почав Шатров, – кажуть, ви за свій довгий вік збудували не менше тисячі будинків. Кажуть, трохи не половина Явора споруджена вашими руками.

Мутні, глибоко запалі очі муляра посвітлішали, а на вилицях проступили темно-червоні плями – старечий рум'янець, рум'янець радості.

– Зайве вам наговорили, товаришу… Не знаю, як вас звати-величати.

– Микита Самійлович.

– Половина Явора не набереться, Микито Самійловичу, а за добру чверть ручаюсь. Ужгородську вулицю я почав будувати, Рахівську – теж. На Московській усі великі будинки мої. Будинок, де тепер Державний банк, колишня ратуша, театр, універмаг – теж мої. Словом, усе, що до неба поривається, Славко Локотар споруджував. Тільки в тюрму і жандармерію жодної цеглини не поклав.

Шатров зрозумів, що зачепив у душі муляра найзаповітнішу струну – чисту гордість робочої людини за свою працю. Старий говорив тихо, роздумливо, з радісним здивуванням розглядаючи свої широкі, темні, з закам'янілими мозолями руки, ніби вперше зрозумів, скільки зроблено ним, який слід залишено на рідній землі.

– Повірите, – продовжував Локотар з посмішкою під вусами, – іду по місту, а всі будинки, які я виростив, то з одного, то з другого боку позирають на мене, неначе промовляють: зупинись, Славку, полюбуйся нами! Що ж, доводиться слухатись, зупинятись, милуватись. Повірите, жодного будинку немає в Яворі, якого б я соромився. Кожний господар добрим словом згадує муляра Славка.

– От і я хочу добрим словом згадувати вас, Славку Юрійовичу, – підхопив Шатров. – Прийшов я просити вас збудувати мені хату.

– Що ви, Микито Самійловичу! – Локотар махнув рукою. – Який я будівник? Я зараз більше язиком працюю, хвалюся. Відпрацювалися мої рученьки, чоловіче добрий! – Голос Локотаря здригнувся, а очі знову помутніли.

– Ну, коли не можете будувати, то хоч порадою допоможіть, Славку Юрійовичу.

– О, така робота мені ще під силу! – пожвавішав дідусь. – Питайте!

Шатров вийняв з кишені піджака аркуш паперу і олівець, приготувався записувати поради Локотаря.

– Маю «капітал» на три кімнати з кухнею. Порадьте, Славку Юрійовичу, який з будинків, споруджених вами у Яворі, взяти за зразок.

– Який? Одразу і не скажеш, треба подумати. Є на Степовій вулиці одна гожа на ваш капітал хатина. Будинок номер сімнадцять. Не примітили, часом?

– Будинок номер сімнадцять? Пам'ятаю. Ні, цей не підходить.

– Ну, тоді що ж вам порадити? На Степовій є ще цегляний особняк з круглою верандою. На Гвардійській є вдалий будинок.

– На Гвардійській? Будинок номер дев'ять? Великі вікна? Стіни, повиті плющем? Цей будинок мені подобається. Дуже гарний. Виходить, і його ви будували?

– Будував і перебудовував. Господар і тепер живий, Любомир Криж. Був колись багатою людиною, не шкодував грошей і на будівництво, і на перебудову.

– Скільки ж там кімнат?

– Було спочатку три жилі і три підсобні: кухня, пральня і комора. Тепер чотири: спальня, кабінет-бібліотека, їдальня і «скриня».

– «Скриня»? А це що таке?

– Четверта кімната. Я зробив її під час війни з комори і пральні. У ній Криж своє добро ховав, коли тут хазяйнували різні грабіжники. Цікава кімната – справжня скриня, без вікон і дверей.

– А як же до неї заходити, якщо немає ні вікон, ні дверей? – звичайним голосом, не дуже зацікавлено, ніби між іншим, спитав Шатров.

– Хоч вона й глуха, як скриня, а увійти і вийти з неї можна з двох боків: з підвалу, через люк, і через книжкову шафу в бібліотеці. Дорого обійшлася Крижу ця кімната: за роботу добре заплатив і за те, щоб нікому не розповідав у Яворі про цю скриню, теж відвалив без усякої скупості.

– Ну, мені така таємна кімната без усякої потреби! – засміявся Шатров. – Я не боюся грабіжників.

Усе, що було потрібно, Шатров уже з'ясував. Він поговорив з відставним муляром ще кілька хвилин і розпрощався.

Глава двадцять друга

Бандерівець Хорунжий, другий підручний Джона Файна, повинен був перейти кордон у самому серці Карпат, у високогірному глухому районі. Але непередбачені обставини змінили далекий і важкий маршрут. Він перейшов кордон у найлюднішому місці, так, як ще ніхто до нього не переходив: скориставшись повіддю.

Здавна, з незапам'ятних часів, населення рівнинного Закарпаття відчувало до весняної Тиси й інших гірських річок велику пошану, навіть побоювалось їх і старалось оселятися якомога далі від непевних берегів. Ужгород, Мукачеве, Берегове недоступні для повені. Але таке місто, як Вилок, розташоване біля самого закруту Тиси, щовесни тривожиться за свою долю, хоча й обнесене захисною дамбою.

Закарпатська низовина багата на старі річища. Влітку це лагідні мулисті ярочки, глухо зарослі чагарником. А весною по них шалено мчать талі гірські води – воскреслі річки, які змітають на своєму шляху дерева і хати необачливих поселенців. Але рік на рік не схожий. Найчастіше гірські річки благополучно, без великої шкоди для людей виносять свої води на рівнину – в Тису.

Той рік був грізним для низовинного Закарпаття. Зима в горах була виключно багатосніжною, а весна затяжною, примхливою, холодною і теплою, сніжною і дощовою, сонячною і туманною. В перших числах травня в горах ще лежав сніг і підморожувало. Справжня весна наступила відразу, в одну ніч стався злам. Хлинула тепла злива. Вона розтоплювала сніг у глибоких затінених ущелинах, на піднебесних хребтах, у глухих хащах лісів. Верховина чорніла, зеленіла, ставала весняною. Минув день, другий, третій, а злива не стихала. З гір по кам'янистих ложах і прямо по схилах бурхливо ринула верховинська вода. Униз, в долини, насувалися весняні води в такій кількості, ніби на простір вирвалося море. Невеличкі лагідні струмочки перетворилися на бурхливі потоки. Вони понесли з гір пісок, щебінь, каміння, а потім і кам'яні брили. Річечки, які звичайно мирно текли по дну долин, розлютовано неслися до Тиси; зривали мости, затоплювали сади, заносили піском і гравієм поля, руйнували розташовані в низинах хутори, нищили худобу.

Страшною стала гірська річка, вирвавшись на простір рівнини.

Тиса в перший же день повені наповнилася до країв. Незабаром вода розіллялася поверх гребенів дамб, які прикривали рівнину. Перша дамба повалилась навпроти маленького радянського містечка Вилок, і бурхлива Тиса ринула в пролом, швидко заповнюючи величезний простір. Утворилося справжнє море. Рятівні флотилії, організовані з рибальських човнів, моторних катерів і плотів, рушили в затоплений район. Десятки поїздів, тисячі машин евакуювали населення з пунктів, яким загрожувала повідь.

Серйозне випробування випало на долю жителів правобережної Тиси. Але ще більш загрозливе становите створилося на лівобережжі. Українцям порівняно легко було відступати: у найближчому тилу в них височіли карпатські передгір'я, недоступні для поводі. Позаду ж угорців розкинулась безмежна Велика Угорська рівнина, де привільно лютувала Тиса. Врятуватися можна було лише переправившись на правий, високий берег.

Першими кинулися в туманну імлу тисянського моря люди угорського села Варош, розташованого біля самого кордону, навпроти радянського колгоспу імені Леніна. Маяком їм служили яскраві вогні колгоспного Будинку культури і гірські вогнища, які палали всю ніч. Десь посередині річки плоти гостинно зустрічав радянський катер. Він узяв на буксир тихохідні дерев'яні суденця і пришвартувався з ними до правого берега. Угорці знайшли собі притулок у хатах колгоспників і в Будинку культури.

Серед врятованих угорських хліборобів, їх дружин і дітей був і агроном Ференц Будаї, який прибув з Будапешта в село Варош у службових справах за день до поводі. Благополучно переправившись на саморобному плоту через Тису, він, користуючись гостинністю на радянському березі, непомітно зник. Ференц Будаї мав фальшиві документи. Бандерівець Хорунжий привласнив собі не лише чуже ім'я, але й національність. Справжнє прізвище «Ковчега» давно не вживалось. Шефи Іноземних розвідок люблять давати своїм значнішим агентам подібні високопарні, загадкові клички.

Тієї ж ночі, таємно відокремившись від загальної групи врятованих, «Ковчег» почав діяти один. Як згодом з'ясувалося, він подружився з водієм вантажної машини Козловським, мобілізованим на вивезення населення з районів, яким загрожувала повідь. Вкравшись у довіру до Козловського, він убив його і, забравши документи й одяг, сів за руль грузовика.

З цим «Ковчегом» і звела Олену Смолярчук прикордонна доля.

Дощової ночі до глухих воріт п'ятої застави підійшла велика, вкрита непромокальним брезентом машина. Черговий по заставі Волошенко, викликаний вартовим, стривожено виріс на порозі хвіртки і вузьким, довгим променем електричного ліхтаря освітив грузовик: шоферську кабіну, кузов, номерний знак.

– В чому справа, шофере? Куди прямуєте? – грізно спитав Волошенко.

– Це я, Тарасе! – пролунав співучий жіночий голос, анітрохи не збентежений негостинним окликом чергового.

І слідом за цим з кабіни грузовика на мокру землю вистрибнула, шурхочучи одягом, жінка.

Гірський північний вітер, періщачи холодним дощем, зірвав з білявої голови жінки капюшон, розхристав довгі поли її чорного прогумованого плаща, відкривши ноги у високих болотяних чоботях і чоловічий ватник, перехвачений у талії солдатським ременем.

Це була Олена, дружина старшини Смолярчука. Волошенко зразу впізнав її по голосу, по тому, як вона легко перескочила через велику калюжу. Але він, проте, не поспішав признатися, що впізнав її. Вигляд у нього був так само насторожено-суворий, а голос грізний:

– Хто ви така? В чому справа?

– Це я, Тарасе. Невже не впізнав? Добрий вечір!

І лише після цього Волошенко змилостивився і надумався впізнати Олену.

– А, це он хто – Оленка! – він опустив ліхтарик променем у землю, радий тому, що в глуху, невеселу ніч нарешті випала зручна нагода пожартувати, відвести душу. – Каюся, не впізнав одразу. Дивлюсь і думаю, що це за привид з'явився перед моїми очима в таку сирітську ніч? Немовби Оленка. Але якщо це вона, думаю, наша скромниця, то чому вона стала такою царственною? «Це я!» Гм! Так ти сказала, Оленко?

Олена засміялася. Вона добре знала вдачу Волошенка: ні друга, ні недруга не пожаліє, посміється з нього, аби був хоч незначний для цього привід. Доведись йому пожежу гасити, і там, у вогні, напевно, не забув би веселого слова, жарту, примовки. Олена перестала сміятись, помахала рукою перед обличчям Волошенка:

– Припини свої байки, Тарасе! Мені зараз не до них. Смолярчук на заставі?

– Прошу вас, громадянко, добирати вирази. «Тарасе»! Який я вам Тарас, якщо я при виконанні службових обов'язків? – він хвацько клацнув підборами, приклав руку до козирка кашкета. – Дозвольте представитись у всій своїй величі: черговий по заставі рядовий Волошенко!

– Базіка ти, а не черговий!

– Вірно, – несподівано широко посміхнувшись, погодився Волошенко. – Вітаю сувору товариську критику. – І вже іншим, серйозним, діловим тоном додав: – Отже, чоловіком цікавишся? Смолярчук, на твоє щастя, ще тут, на заставі. Покликати?

– Поклич. Швидше!

– Що-небудь трапилось?

– Так. Хіба ти не знаєш? – Олена обернулася обличчям у той бік, де різко знижувалися Карпати і де небо розколювали довгі, звивисті, як гірські річки, блискавки. – Повідь. Тиса вийшла з берегів.

– А!.. Їдеш на рятівні роботи? Мобілізована! Хочеш попрощатися з чоловіком? Зараз, зараз покличу твого Михайла.

Розмахуючи електричним ліхтариком, Волошенко грюкнув хвірткою. По той бік високого паркана пролунало дрібне цокання підборів об кам'яні плити, потім наступила тиша. Так було тихо, що Олена виразно чула, як шуміли в горах незвичайно повноводі потоки, як жалісно стогнали під лютим вітром верхів'я дерев, як дощові струмені барабанили по залізному даху казарми застави, як гуркотіла далека, рівнинна гроза. І раптом усе це: і гірські потоки, і шум лісу, і дощ – безслідно зникло. Нічого більше не чула Олена. Все заглушив новий звук, що долинув з подвір'я застави. Ковані підбори швидко-швидко перераховували кам'яні плити – одну, другу… п'яту… десяту… Олена перестала дихати. Ковані підбори стукотіли все швидше й швидше. Олена вже не могла встояти на місці. Забувши про все на світі і відчуваючи лише наближення Михайла, вона кинулася йому назустріч. Хвіртка розчинилася, і на її порозі виріс Михайло Смолярчук. Він так поспішав до неї, що забув накинути на плечі плащ, а на голову одягти кашкет. Високий, плечистий, з могутніми грудьми, на яких сяяли, відбиваючи блискавки, ордени і медалі, стривожений, він зупинився на порозі хвіртки. Пильно вдивляючись в обличчя дружини, він по його виразу намагався вгадати, що трапилось. Волошенко не сказав йому, чим викликана несподівана, серед ночі, поява Олени на заставі.

Олена, як зачарована, дивилася на чоловіка. Мине рік, десять, тридцять років, усе життя промайне з його великими радощами, і все одно вона ніколи не забуде такого Михайла, яким бачить його зараз…

– Оленко! – він переступив поріг хвіртки, простягнув руки і обхопив дружину за слизькі, мокрі плечі. – Ти чого? Вдома що-небудь?

– Нічого, Михайле. Слово честі, нічого! – палкою скоромовкою сказала вона. Коли його руки перестали стискати її плечі, Олена з усмішкою додала: – А ти, виявляється, з лякливих! От не чекала! Я гадала, прикордонник готовий до будь-якої пригоди.

«Я прикордонник тут, на кордоні, а вдома… вдома я простий смертний», так хотів відповісти Олені Смолярчук. Але тільки спитав:

– Що, скучила? Прийшла провідати?

Олена озирнулася на вартового. Відсторонивши чоловіка, сказала з безжалісною насмішкою:

– Дивись, який наївний чоловік! Не дочекаєшся, щоб я до тебе на заставу в такий дощ даремно бігала! Прийшла зараз через виняткові обставини… попрощатись. – Вона засміялася, стисла його руки, припала до грудей обличчям: не вір, мовляв, не вір моїм словам!

Але він все-таки повірив.

– Попрощатися? – голос його прозвучав тихо, майже злякано.

– Так. Мобілізована райкомом. Їду на рятівні роботи. Повідь на рівнині. Бачиш, ось і машина чекає на мене.

І лише тепер Смолярчук побачив за спиною дружини чорне громаддя грузовика і зрозумів, чого Олена з'явилася сюди в таку пізню годину. Але й зрозумівши, він не одразу примирився з тим, що вона покине його.

– З ким же ти їдеш? – розгублено спитав він.

– Та ось з ними… з моєю бригадою. – Олена повернулася до машини і кивнула на чорний, вкритий брезентом кузов. – Нас чотирнадцять чоловік. Я призначена бригадиром.

– А що ж ти там робитимеш? Де будеш жити? І взагалі, як же це так? Мені нічого не сказали, не попередили…

Олена задерикувато розсміялася:

– Не хвилюйся, Михайлику! Зустрінеш мене в такому самому вигляді, в якому проводжаєш. До побачення!

– Почекай, Оленко!

Він продовжував міцно тримати її руки. Він хотів, відчувала Олена, сказати їй щось дуже важливе. Олена нетерпляче чекала цих слів, а він барився, мовчав. Так і стояли вони під нестихаючою зливою, притулившись одне до одного мокрими від дощу обличчями. Подумати тільки, тиждень чи два їм доведеться не бачитись! Через рік чи через п'ять років розлуки, можливо, будуть частішими і довшими, але всі вони будуть легшими, ніж ця, перша. Важко розлучатися саме тепер, коли до кінця придивилися одне до одного, коли загладили всі задирки і шерехатості характерів.

… Дощ посилювався. Там, далеко на рівнині, де бушувала Тиса, вийшовши з берегів, не стихав грім і спалахували яскраві блискавки. По задубілому брезенту грузовика стікали чорні струмочки. Шофер вмикав і вимикав підфарники, заводив і глушив мотор, а Смолярчук і Олена досі прощалися.

Грюкнула хвіртка, і на її порозі з ліхтарем у руках, у широченній плащ-палатці на плечах з'явився Волошенко:

– А ви все ще ніяк не розійдетесь?!

Олена засміялася, уперлася руками в груди чоловікові, намагаючись одірватися від нього. Він не відпускав її, шепотів:

– То дивися ж!

Волошенко спрямував промінь ліхтаря прямо на старшину:

– Товаришу чоловік, майте великодушність, відпустіть свою жінку на волю, а то, бачите, навіть бездушний грузовик гарчить від нетерплячки і люті.

Олена, нарешті, вирвалася з обіймів Смолярчука, підбігла до машини, розмахуючи дощовиком.

– До побачення, Михайле! – гукнула вона, стрибаючи на підніжку грузовика.

Шофер відпустив педаль зчеплення, дав газ, і машина різко, як застояний кінь, понеслася від застави, розкраюючи темряву двома довгими мечами променів. Смолярчук, Волошенко і вартовий мовчки дивилися вслід сигнальним вогням машини, що віддалялися, і кожний, напевне, думав про те, чого не можна висловити словами.

– Ех! – вигукнув Волошенко.

Він насунув на очі кашкета, пошкріб потилицю, зітхнув і попрямував на заставу. Пішов і Смолярчук.

А вартовий, обійшовши заставу, повернувся до воріт і тут зупинився. Він подивився на те місце, де недавно стояли Смолярчук і Олена, посміхнувся і рушив далі…

Сім днів і ночей боролися люди з Тисою. Злива на восьмий день раптом припинилася. На цей час у горах розтанув увесь сніг. Карпати вже чорніли і зеленіли під весняним сонцем, що світило і гріло так, наче нічого й не трапилось. На ясному небі від зорі до зорі не з'являлося жодної хмаринки. Ввійшли у свої береги і посвітлішали бурі води Тиси. З кожною годиною меншали гірські потоки. На рівнинних місцях виступали з води кам'яні брили, занесені сюди з ущелин Верховини. Прибережні поля, сади, дороги і сільські вулиці були щільно, як градом, вкриті річковою галькою. В сталевих переплетіннях мостів, перекинутих через Тису, стирчали дерева з вимитим до білого корінням: верби, тополі, яблуні, груші, горіхи.

Скільки ще лиха наробила б оскаженіла Тиса, якби люди не перегородили їй шлях!

Як тільки рятівні роботи були закінчені, Олена відкомандирувала бригаду. Через день, відзвітувавши перед головним штабом по боротьбі з повіддю про зроблену роботу, вона й сама вирушила додому. Добиралася на попутній машині.

Незабутні закарпатські дороги тих днів! Колона за колоною, як журавлі весною, тяглися додому, в сусідні області, вантажні машини: на Львівщину і Тернопільщину, в Дрогобич і Станіслав, у Чернівці і Кишинів. Проповзли, блискаючи білими гусеницями, задерши до неба свої стріли з ковшами, добре попрацювавши, екскаватори. Якби не вони, не були б споруджені так швидко на шляху Тиси захисні дамби. Могутні амфібії, керовані солдатами, пронесли по закарпатських шляхах свої величезні, кольору хакі панцери. Скільки людей» вони врятували! Пропливли один за одним китоподібні понтони, навантажені на причепи тягачів. Незліченні потоки людей, машин і худоби перекотилися по цих пружних понтонних тілах. З піснями на устах, з лопатами на плечах залишали притисянську землю батальйони піхотинців і саперів. Які бої вони виграли!

Численні полки добровольців з усіх міст Закарпаття, Прикарпаття, східних і південно-західних областей України роз'їжджалися по домівках, везучи з собою зрослу віру в те, що люди-брати нездоланні, що вони можуть творити чудеса, недоступні роз'єднаним людям.

Машина, на якій Олена добиралася додому, була важким тритонним всюдиходом з масивними рубчастими колесами, з буфером-тараном, із заґратованими фарами, з букетиком перших пролісків, прикріплених до бокового кронштейна поруч з круглим оглядовим дзеркалом. Цей лісовоз гув так грізно, що від нього шарахали на узбіччя всі зустрічні машини. Піднявши руку, Олена зупинила його на одному з перехресть міста Вилока.

– Ви куди їдете, товаришу водій? – спитала Олена привітно і трохи запобігливо, віддаючи шану людині, яка мала щасливу нагоду доставити її додому за дві-три години.

Водій відповів не одразу. Він дістав сигарету, пом'яв її темними, замащеними пальцями, чиркнув запальничку, пихнув димом. І лише після цього він повернув голову до Олени, примруженими, усміхненими, дуже молодими і дуже чорними, майже циганськими очима подивився на неї і в свою чергу спитав:

– А ви куди бажаєте їхати, товаришу пасажир?

– До Явора. Чи не по дорозі нам?

– По дорозі, – відповів водій. – Сідайте. Милості прошу. Між іншим, нам було б з вами по дорозі, якби ви вирішили їхати навіть на Місяць чи на Марс, – веселою скоромовкою додав він, відчиняючи дверцята кабіни.

Останні слова водія похитнули тверду рішимість Олени бути вдома якомога швидше. Вона перестала посміхатися, насупила брови і відступила від лісовоза на край дороги. Ні, Олені не по дорозі з таким уже дуже люб'язним шофером. Нехай сам їде, а вона почекає на іншу попутну машину.

Між тим шофер, ніби не помічаючи зміни в пасажирці, послужливо змахнув кашкетом пилюку з пружинного сидіння і продовжував:

– Кожній людині тепер по дорозі з вами, товаришу рятівник. Адже ви боролися з повіддю, рятували потопаючих і тих, що зазнали лиха. Не помилився?

Промовивши все це, водій так лагідно подивився на Олену, так дружньо посміхнувся, що їй стало соромно, і вона поспішила загладити свою провину, – відповіла йому щедрою, привітною посмішкою:

– Рибак рибака бачить здалека. Ви теж рятівник? Не помилилася?

– Ви неначе у воду дивилися. Перевіз тисячу сто чоловік із затоплюваних районів у безпечні місця. Тисяча сто сердець будуть усе життя згадувати мене добрим словом, бажати здоров'я і щастя. Сідайте швидше, не гайте часу! – владним голосом наказав водій.

Олена рішуче сіла в кабіну поруч з шофером.

– Велике вам спасибі! Якби ви знали, як я поспішаю додому!

– Поки ще немає за що дякувати, товаришко… не знаю, як вас звати-величати. Дорога в нас далека: можу привезти вас на місце цілою і неушкодженою, можу і, проти своєї волі, звичайно, не бажаючи, в саме пекло загнати.

– А ви постарайтесь їхати по своїй волі, без усяких випадковостей. Можна так?

– Що ж, треба постаратися. – Він насунув кепку на очі, енергійно кивнув: – Добре, доставлю вас, як доставив би рідну матір чи… наречену. Як вас накажете звати-величати?..

– Олена… Олена Іванівна Смолярчук. А вас… Як наше прізвище?

– Дуже приємно познайомитись, Олено Іванівно. А мене звати… – він помовчав, усміхаючись. – Мене хоч горшком назвіть, тільки в піч не садовіть.

Олена засміялася. Надмірна смішливість – її давній гріх. Варто їй було почути якесь веселе слово, варто було якому-небудь доморощеному артистові скорчити забавну гримасу, як Олена заходилась щирим, довго незмовкаючим сміхом. Через цю смішливість іноді виникали всілякі прикрі непорозуміння: при першому знайомстві Олену часто вважали за легковажну реготуху. З бездумною простушкою все дозволено! Але як тільки недалекоглядні співбесідники Олени намагалися реалізувати своє переконання на практиці, вони діставали таку відсіч, що довго потім зніяковіло посміхалися, мотали головою: «Як помилився. А з першого погляду здавалася такою доступною». Подібні непорозуміння були неприємні й Олені. Тим більше, що вона завжди вважала винуватцем цих непорозумінь себе. Якби відразу поводилася серйозно, якби не реготала від кожної веселої дурниці, нікому, напевно, і на думку не спало б замірятися на неї. Олена багато разів давала собі слово триматися з малознайомими людьми, особливо з чоловіками, холодно і завжди його порушувала.

Милуючись своєю пасажиркою, водій сказав:

– Небезпечний у вас сміх, Олено Іванівно. Такий сміх сниться тим, хто мріє про любов. Мені ось, наприклад.

Олена не чекала, що її попутник виявиться таким балакучим. В його великих чорних очах, красиво підкреслених густими бровами і затінених пухнастими важкими віями, світилися допитливий розум і велика цікавість. Обличчя його, запорошене пилом, вимазане мастилом, змучене безсонням, неголене, все-таки було гарним. У його зовнішньому вигляді перш за все впадала в око акуратність. Кепка на голові стара, замащена, із спотвореним козирком, що стримів, як воронячий дзьоб, але волосся під нею чисте, старанно зачесане. Тісний піджак і картата фланельова сорочка, що обтягували широкі плечі, були старенькі, але зате з-під витріпаного рукава верхньої сорочки виглядав пухнастий краєчок свіжої трикотажної білизни. Забруднені руки впевнено і вміло діють рулем і важелем переключення швидкості, але на долонях немає мозолів, і нігті на пальцях акуратно обрізані.

Все це побачила Олена за своєю звичкою уважно придивлятися до людей, помічати в них таке, що іноді буває непомітне для інших.

Водій заплющив очі і з сумним виразом обличчя похитав красивою головою:

– Гай, гай! Не встиг я, Олено Іванівно, незважаючи на свої тридцять з гаком, зазнати любовного щастя, через те і боюся вашого сміху. – Він вийняв з кишені піджака «Верховину» і губами витягнув сигарету з пачки.

Закуривши, суворо глянув на свою попутницю.

– Скільки вам років?

– Двадцять три сповнилося.

– Ну, а як ви відносно кохання… Мрієте?

Олена відповіла, що в неї немає потреби в такій мрії, бо вже кохає. Чоловіка кохає. Водій був прикро вражений, але інтересу до неї не втратив.

– Он воно що! Значить ви, Олено Іванівно, заміжня жінка! – промовив він з удаваним жартівливим розчаруванням. – Якби знав про такий неприємний факт раніше, не посадив би вас поруч з собою.

– Я можу виправити вашу помилку. Зупиніть машину.

Шофер махнув рукою.

– Час – гроші. Зупинка дорого обійдеться. Сидіть уже, хоч ви і заміжня. Отже, до рідного чоловіка поспішаєте? І довго ви з ним не бачились?

Перед обличчям водія виникло сім Олениних пальців: п'ять на лівій руці і два на правій.

– Сім місяців?

Олена заперечливо похитала головою.

– Сім тижнів?

– Сім днів і ночей! – засміялася Олена.

– О, цілий тиждень? І як же чоловік відпустив вас на такий строк?

– Спробував би не відпустити! – усміхнулася Олена.

Водій залишив руль, замахав на Олену обома руками, скорчив таку гримасу, наче ковтнув якоїсь гіркої-гіркої отрути.

– Ні, Олено, уже не заздрю твоєму чоловікові! Не на мій смак він вибрав собі дружину. Знаєш, про яку я дружину мрію? Якщо я, наприклад, скажу: «Марусю, підемо чи не підемо сьогодні в кіно?», то вона повинна відповісти так: «Як хочеш, милий». Якщо я іншим разом спитаю в неї: «Марусю, маю я право сьогодні сам піти в кіно?», вона повинна, не підводячи очей, відповісти: «Як хочеш, милий».

– Ось чому ви досі тільки мрієте про кохання!

Олена засміялася, і знову вона видалася зовсім-зовсім доступною, бездумною простушкою.

Водій сміливо милувався нею, міркуючи, поцілувати красуню, що сидить з ним поруч, зараз, чи потім, коли трапиться на дорозі зручніше місце.

Олена зрозуміла це, догадалася, перестала сміятись і мовчки притаїлася в кутку кабіни. На її обличчі з'явився дуже суворий, на який вона тільки була здатна, вираз.

Та це не справило потрібного враження. Водій усміхнувся. «Ламається, – вирішив він. – Набиває собі ціну. Що ж, поламаємось і ми». Він одвернувся від Олени, втупив очі в дорогу і не зводив з неї погляду. Вираз його обличчя став ображено-високомірним, насмішкувато-презирливим.

Ця маска на обличчі шофера цілком влаштовувала Олену. Поступово вона заспокоїлася і все привітніше позирала у вікно, на останні кілометри рівнинної землі. Незабаром, он за тим червоним громаддям лісохімзаводу, за сталевим залізобетонним мостом через Тису, почнеться край Олени – рідна Явірщина.

Деякий час їхали мовчки по дорозі, обсадженій яблунями. Було далеко видно вперед – на добрих два кілометри. Олена сперлася на спинку сидіння, втішаючись повним душевним спокоєм, відпочинком, якого давно не мала, і посміхалась своїм думкам. Години через дві, нарешті, вона буде вдома, обійме батька і поцілує Михайла. Як вони обидва зрадіють їй, як вигукнуть в один голос: «Приїхала, приїхала!» Михайло візьме її голову своїми широкими шорсткими долонями, поцілує в губи, відірве від підлоги, підкине вгору, спіймає і притисне до грудей.

– Чого зажурилася, молодице? – розв'язно спитав водій.

Йому надокучило мовчати і чекати.

Олена неохоче відірвалася від своїх думок, удавано сонними очима повела на шофера і млосно, нібито переборюючи дрімоту, промовила:

– Спати хочу! Тиждень не спала по-людськи.

Через кілька секунд вона похилила голову, заплющила очі, начебто закуняла. Насправді ж вона не спала і була насторожі: крізь щілину не зовсім стулених повік зірко стежила за небезпечним настирливим супутником.

Проїхали кілометрів з п'ять. Шофер, не даючи волі рукам, поводився лагідно і чемно, а потім йому стало зовсім не до ніжностей: потім почалося таке, що відразу заглушило всі жіночі страхи і «військові» хитрощі Олени.

Машина йшла вузькою долиною, вірніше – просторою ущелиною, вздовж берега Тиси, назустріч її течії, зовсім поруч з державним кордоном: простягни руку – ти доторкнешся до підстриженої вершини легкої очеретяної огорожі, що визначала лінію забороненої прикордонної зони.