Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 36 страниц)

– Слухай мене уважно і не задавай ніяких запитань, – сказав він. – Вчора, як ти знаєш, я записав на плівку базікання майорші. Сьогодні я вигідно, дуже вигідно продав цю плівку.

– Кому, Любомире? Навіщо?

– Серце моє, я вже попередив. Запитувати маю право тільки я. Один я! Так буде сьогодні протягом усієї нашої розмови, так буде і надалі протягом усієї нашої спільної роботи.

– Якої роботи, Любомире?

– Ти шиєш плаття дружинам військовослужбовців явірського гарнізону. В тебе є можливість знати багато з того, що діється у військовому містечку. Виуджуй всі важливі новини і записуй.

Криж говорив не поспішаючи, з такою інтонацією, наче йшлося про буденні, давно набридлі речі. І оцей втомлений спокій, з яким він вимовляв страшні для Марти Стефанівни слова, приголомшив її найбільше. Вона застиглими очима, розкривши зблідлий рот, з жахом дивилася на свого давнього друга і не впізнавала його.

– Всі свої записи, – продовжував Криж, ніжно дивлячись на Марту Стефанівну, – ти повинна передавати мені. За це я буду щомісячно, кожного першого числа, приносити тобі долари. Працюй, Марточко, спокійно, без страху. Будь твердо впевнена: я вбережу тебе від всіляких небезпек. Зі мною ніколи не пропадеш. Майже півжиття я служу своїм друзям і, як бачиш, цілий і здоровий. От і все. – : Криж поцілував Марту Стефанівну в холодні, тремтячі губи. – Поздоровляю, моє серце! Тепер ми з тобою з'єднані навіки, міцніше, ніж чоловік і жінка.

… Так Марта Стефанівна стала агентом Крижа. Він одразу ж зажадав, щоб вона відмовилася від деяких давніх звичок і нахилів. Перш за все він заборонив їй баришувати, купувати і продавати гостродефіцитні товари. «Я не хочу, – говорив Криж, – щоб твоєю особою зацікавилася міліція. Збитки я відшкодую».

Ставши цілковитим володарем Марти Стефанівни, Криж на цьому не заспокоївся, йому потрібен був і її син, який живе не в Яворі, а за Карпатськими горами, у Львові. Завербувавши матір, Криж переніс свою увагу на її сина, Андрія Лисака. Чимало довелося подумати резидентові над тим, як залучити до своєї компанії юнака, куди націлити його, щоб найвигідніше використати згодом.

Андрій Лисак, їдучи додому в Явір, і не підозрівав, яка його чекає доля, яким далеким він був у ту свою двадцяту весну від того, чим займалася мати, і як швидко наздогнав її!

Глава п'ята

Травневою передсвітанковою порою з одного з аеродромів Південної Німеччини в придунайській зоні окупації піднявся швидкісний літак «невідомої належності». Він мав на борту єдиного пасажира. Це був Джон Файн, який приступив до здійснення операції «Гірська весна».

Під кличкою «Чорногорець» Файн направлявся в Явір самостійно, окремо від Дубашевича і Хорунжого. Ті в свою чергу мали перейти кордон кожний зокрема.

Залишивши позаду Східні Альпи, літак без розпізнавальних знаків пройшов між Італією і Югославією, над нейтральним голубим коридором Адріатики, перетнув Іонічне море, частину грецької суші і приземлився днювати на одному з островів у північному кутку Егейського моря. З настанням темряви «Чорногорець» знову був у повітрі. Через годину Файну довелося одягнути кисневий прилад. Летіли над хмарами, в стратосфері. В одну мить перенеслися над вузькою прибережною смугою грецької Македонії. З півдня на північ пересікли Болгарію. Далеко-далеко внизу, в просвіті між хмарами, на чорній землі, біля підніжжя хребта Стара Планина, блиснув світлою ниточкою прикордонний з Румунією Дунай. Суворо по прямій, залишивши праворуч Бухарест, а ліворуч Крайову і знамениті Залізні ворота в коліні Дунаю, пішли вглиб Румунії. Перевалили Південні Карпати і почали поступово втрачати висоту, знижуватись. П'ять тисяч метрів. Чотири. І, нарешті, три. Вже Трансільванія. Літак трохи накренився на праве крило, почав розворот.

Кінець повітряного шляху. Далі доведеться пробиратися по землі. Шкода! Ще кілька хвилин польоту – і літак був би над високогірним Закарпаттям, майже над Явором. Файн зітхнув. Близький лікоть, та не вкусиш. Ні, прямо в Закарпаття летіти не можна. Це категорично заборонено «Бізоном». План Артура Крапса складніший і хитріший. Скинувши Файна в румунських Карпатах, літак повинен був круто повернути праворуч і летіти до радянського кордону. Там, на підступах до Дністра, він продемонструє фальшиву спробу прорватися до нас у тил. Інструкція «Бізона» зобов'язувала екіпаж негайно змінити курс на 180 градусів, імітувати панічну втечу, як тільки з радянського аеродрому піднімуться нічні літаки-перехоплювачі. Таким чином, прикордонники, розраховував «Бізон», будуть твердо переконані, що «невідомому» літаку не вдалося прорватися у повітряний простір Радянського Союзу, і він повернув назад, не виконавши свого завдання.

… Над кабіною пілота спалахнула червона лампочка, і тієї ж секунди в дюралевій підлозі безшумно, автоматично розсунувся люк.

Квадратна дірка зяяла майже біля самих ніг Файна. Підведись він, зроби один крок – і зірвався б униз, у глибочезну повітряну прірву, але Файн нерухомо сидів на дюралевій лаві. Пружний холодний вітер, вітер гірських верховин, гудів у пласкому вирізі парашутного люка. На чорній нічній землі різко виділялися своєю білизною засніжені верхів'я румунських Карпат.

Червона лампочка над кабіною пілота погасла і знову спалахнула, а Файн ніяк не міг відірватися від лави, наче приріс до неї. Він не знаходив у собі рішучості для стрибка: розумів, що повинен стрибати, не можна не стрибати, що в нього немає іншого виходу, розумів, чим рискує, швидко і точно не виконуючи команди пілота, і все-таки барився, ніяк не міг перебороти страх.

П'ятнадцять років підряд Джон Файн був одним з босів бізонівської розвідки. Правда, бос він був невеликий, але все-таки бос: задумував операції, підбирав агентуру, споряджав і інструктував диверсантів, терористів, шпигунів, – маршрутних розвідників, зв'язківців, навчав кожного з них бути безмежно хутромудрим і сміливим, зухвалим і цілеспрямованим, спритним і невловимим. Як легко і добре умів говорити Файн, як гаряче накачував він хоробрістю своїх агентів, відправляючи їх на виконання завдань! І як важко йому тепер, коли він сам опинився в шкурі порушника кордону, коли сам повинен бути безмежно сміливим, спритним, невловимим. Тваринний страх немилосердно мучив Файна. Він боявся чорного, дихаючого гірською прохолодою парашутного люка, боявся повітряної прірви, боявся чужої карпатської землі, боявся тих людей, з якими йому доведеться, хочеш чи не хочеш, зустрітися. Так, заядлий розвідник Джон Файн боявся. Це почуття не було для нього новим. Він давно знав собі справжню ціну, давно навчився приховувати свою сутність навіть від всевидючих шефів з головного розвідувального управління.

Джон Файн вимагав від своїх підлеглих безмежної витривалості, готовності витерпіти будь-які випробування, а сам не переносив найменшого фізичного болю, безнадійно стомлювався після три-чотиригодинної роботи, якщо можна вважати роботою те, чим займався резидент. Він день у день, рік у рік складав долари, їх було чимало – десятки тисяч. Але не було на його рахунку жодного долара, жодного цента, заробленого працею. Всі гроші Файна були «шаленими грішми», на кожному папірці лежав невидимий відбиток бруду і крові, які на всьому, що робив Джон Файн. Лише гроші він любив по-справжньому, щиро, самовіддано, заради них був ладен на все. Неймовірний скнара, він часто наважувався грати в карти, рискував великими сумами, сподіваючись збільшити свій капітал. Пестун і боягуз, він рискнув поставити на карту навіть власне життя, коли перед його обличчям помахали «королівською винагородою». І це природно для такої породи людей.

Грюкнули дюралеві дверцята кабіни пілота, і у вузькому отворі з'явився довготелесий, сутулий штурман у собачих унтах і комбінезоні, його прищувате молоде обличчя мало лютий вираз. Погрожуючи кулаками, він закричав:

– Стрибайте, інакше я викину вас, як паршивого кролика!

– Спокійно, мій хлопчику! Все гаразд! – Джон Файн усміхнувся, показуючи сліпучо-білі зуби.

Потім він не кваплячись, вдаючи бувалого, холоднокровного парашутиста, підвівся з лави, кивком голови попрощався із штурманом і, не перестаючи усміхатися, зробив крок до хиткого краю люка. Заплющивши очі, зціпивши зуби, він стрибнув. І коли вже полетів униз, коли вітер засвистів у вухах, коли завмираюче серце підкотилося до горла, у Файна раптом майнула рятівна думка: «Якщо потраплю до рук прикордонників, то не роздушу ампули з отрутою. Підніму руки, здамся живим. І на першому ж допиті розповім усе. Росіяни, звичайно, зацікавляться мною, запропонують працювати на них. Я негайно погоджусь».

З такою думкою летів Джон Файн до землі. Приземлився він, як і було передбачено, в безлюдних, ще засніжених горах Північної Трансільванії. Все обійшлося благополучно. Стрибок був вдалим, хоч спорядження було важкуватим: радіостанція, здатна приймати і передавати, гірські лижі, два безшумних пістолети, гранати, аптечка, харчові концентрати, натуральний шоколад у плитках, пачки грошей в радянській та іноземній валюті.

Відстібнувши парашут, Файн роздивився навкруги. Низький голий чагарник. Снігова цілина, глянсуватий при місячному сяйві наст. Кам'яні вершини гір, чорні з південного боку і білі з північного. Косі тіні карликових дерев. І тиша, глибока тиша піднебесних безлюдних Карпат. Як не напружував зір Файн, він не побачив румунських прикордонників. Він чекав, що вони його схоплять, а їх немає. Серце Файна посилено билося, лоб і спина були вкриті холодним потом. Минула хвилина, друга, а прикордонники не подавали ніяких ознак життя. Провалюючись у снігу, Файн зробив кілька кроків уперед. Знову тиша. І тільки тепер він повірив, що йому поки що нічого не загрожує.

Джон Файн пішов на північ. Ішов він швидко, не відпочиваючи. Перша удача надала йому сил, певності. Страх зник. Він уже забув про те, що спало йому на думку в момент стрибка, і поспішав якомога швидше добратися до того місця, де він мав днювати.

Всю ніч він пробирався на північ, орієнтуючись по компасу і карті, залишаючи далеко в стороні зручні шосе, річкові долини, проторені лісові стежки і вогні населених пунктів. Обирав найглухіші місця – кам'янисте плоскогір'я, цілковите бездоріжжя, звірине привілля. Там, де було багато снігу, Файн ставав на лижі. Ні вовка, ні рисі, ні ведмедя він не боявся. Страшнішою за звіра для нього зараз була людина. Роздумуючи над долею свого друга Кларка, Файн твердо переконався, що той провалився з простої причини; надто поклався на документи Івана Бєлограя, на добре знання російської мови і особливостей радянської людини. Це була корінна, як тепер видно, непоправна помилка Кларка. І її Файн не повинен повторювати. Він твердо вирішив, пробираючись у Явір, нікому, крім своїх агентів, не довірятись. У Яворі він повинен жити в глибокому підпіллі, не показуючись на очі людям. Тільки в такому разі він може сподіватися на успіх своєї важкої небезпечної місії, на те, що вибереться з Закарпаття живим і неушкодженим.

На світанок Файн добрався до району знаменитої гори Піотрос, яка увінчує своєю вершиною румунські Карпати. Тут, у глухому прикордонному лісі, жив Міхаїл Троянеску, звіролов і мисливець, який постачав бухарестський зоологічний сад живими тваринами і птахами. Давним-давно він був завербований закордонною розвідкою. Троянеску добре знав Карпати, вивчив усі таємні стежки через прикордонні хребти. Що дорого коштує, тим рідко користуються. Бажаючи зберегти Троянеску на довгий час, Файн вдавався до його послуг надзвичайно рідко.

Сховавши все своє спорядження в лісі, Файн порожнем, з пістолетом, гранатами і грішми в кишені, підійшов до хатини, де жив його агент на кличку «Глухар».

Дерев'яний зруб, вкритий старою буковою драницею, високо, в чотири лінії, обгороджений товстими лежачими воринами. Під самими вікнами, під природним кам'яним навісом чорніло джерело, яке замінювало лісникові криницю. Біля хатини, сягаючи до самого даху, стояв великий стіг сіна. Широкі мисливські лижі встромлені у снігову кучугуру – свідчення того, що господар удома.

Файн був абсолютно впевнений у своєму агенті, однак він не наважився отак, зразу вриватися до нього. Зробив у стіжку сіна нору, заліз у неї і, замаскувавшись. тяжко борючись зі сном, почав чекати появи «Глухаря».

Розвиднілось. Рипнули в лісовій сторожці двері, і на білому сніговому фоні подвір'я зачорніла висока, в смушковій шапці і кожушку з овечих шкур, постать. Підмерзлий на нічному морозі сніжок зарипів під ногами чоловіка. Він прямував туди, де лежав Файн. В його руках була велика лозяна корзина-сіноноска, а в зубах диміла люлька. «Він чи не він?» Багатьох з своїх агентів Файн не знав в обличчя. Він знав лише їх прикмети, прізвища, клички і номери. З «Глухарем» йому досі не доводилося зустрічатися.

Чоловік у чорному кожушку і високій смушковій шапці, по-старечому кашляючи, впритул наблизився до стіжка сіна. Сиві висячі вуса. Глибокий шабельний або ножовий шрам на зморшкуватому лобі. «Він!»

– Добрий час, Міхай! – напівголосно російською мовою сказав Файн слова пароля. – Ти живий, здоровий?

Мисливець і звіролов, певно, був не з боязких – не відсахнувся від стіжка, не впустив корзини, не закричав. Він вийняв люльку з рота, відгукнувся:

– Поки що, дякувати богові, живий і здоровий. Того й вам, добрий чоловіче, бажаю.

Обмінявшись паролем, Файн виповз із своєї нори, подав лісникові руку.

– Здрастуйте, Міхай, здрастуйте! Я – «Чорногорець». Радий вас бачити.

– Ви «Чорногорець»? – з відвертим здивуванням спитав румун.

– Так, «Глухар», це я. В будинку немає сторонніх?

– Ні. Я теж радий, – схаменувся хазяїн лісової хатинки, показуючи міцні, не з'їдені часом зуби. – Заходьте, гостем будете.

– Я до вас ненадовго. Іду на той бік, – Файн махнув рукою на північний захід. – Не забув туди дороги?

– Як можна?

– Ну, гаразд, ходімо до хати, поговоримо…

Через кілька днів під покровом вечірніх сутінок Файн і його провідник, обидва на лижах, рівномірно розподіливши спорядження, рушили в дорогу, взявши курс на Чорний потік, що лежав по той бік прикордонного хребта, на радянській землі. До ночі вони вийшли на водорозділ. До кордону залишалося кілька сот метрів.

– Досить! – сказав провідник. – Привал!

Відпочивши, «Глухар» вийняв з рюкзака чотири добре вироблені ведмежі лапи.

– Прошу, залазьте!

Файн надів на руки і ноги ведмежі лапи.

– Тепер вважайте ж! – повчав свого шефа «Глухар», прикріплюючи до його спини ремінці рюкзака. – Додержуйте всіх ведмежих повадок. Все!

– Не турбуйся, Міхай. З цієї хвилини я вже не людина, а ведмідь. – Файн стримано засміявся.

Він подав провідникові руку, сховану у ведмежу лапу, попрощався і пішов до кордону, до Чорного потоку.

Звіролов проводжав Файна очима, поки той не зник у прикордонному дрібноліссі.

Глава шоста

Важким, повним несподіванок виявився квітень для гірського Закарпаття. В перший тиждень місяця на рівнинних берегах Тиси світило яскраве і тепле сонце, цвів бузок. Весь наступний тиждень було похмуро і мокро: небо затяглося хмарами, мрячило з ранку до вечора. Потім дощ перейшов у мокрий сніг. Найближчі до річки гори, що вже по-весняному зеленіли, натягли на свої вершини зимові білі шапки. Нічні і ранкові приморозки обпекли льодовим подихом квітучі сади, розміщені надто високо, на гірських схилах.

Весна зупинилася на півдорозі. Почорніли, посипалися на незатишну землю пелюстки квітучого бузку. Загрузли в грязюці на недоораному полі трактори. Замовкли весняні пташки, які прилетіли з теплих країв. Люди, які зняли з себе теплий одяг, знову одягли пальта і дощовики. Садівники розпалювали по ночах багатодимні вогнища, окутуючи дерева теплим, довго не танучим туманом. Зима, що несподівано повернулася, прогнала з полонин ранніх пастухів-розвідників і їх невеликі отари, які вийшли на високогірні луки в оманливо теплі дні.

На третьому тижні квітня на рівнині припинилися дощі, помітно спав холод, часто з'являлося сонце. Але там у горах, на Верховині, особливо біля верхів'їв Білої Тиси, все ще було сніжно і ночами добре підморожувало.

В ці останні квітневі дні начальник п'ятої прикордонної застави капітан Шапошников одержав із штабу комендатури наказ тимчасово, на кілька днів, відрядити інструктора служби собак старшину Смолярчука і його Витязя (він остаточно одужав після поранення) в розпорядження капітана Коршунова, начальника високогірної застави, розташованої в ущелині Чорний потік, біля підніжжя найвищих гір Закарпаття, над верхів'ям Білої Тиси. Смолярчук з радістю почав споряджатися в далекі гори. Він любив весняну Верховину, яка неохоче скидає з себе зимову снігову шубу і вперто опирається весні. Через годину після одержання наказу Смолярчук одягнув кожух, шапку-ушанку, поклав у речовий мішок білизну і рукавиці на собачому хутрі, одягнув на Витязя намордник, пристібнув до нашийника поводок і вирушив за призначенням. Надвечір на попутній машині він прибув до капітана Коршунова.

Смолярчук завжди охоче бував на цій високогірній заставі, найдальшій і, мабуть, найглухішій на всій течії Тиси, йому, сибіряку, алтайцю, подобався цей незайманий, дикий куточок карпатської землі: своєю суворою красою він нагадував рідні місця.

Чорнопотіцька застава розташована на висоті понад тисячу метрів, у вузькій гірській ущелині, на самому березі бурхливої річечки, що несе свої води по неглибокій вимоїні, поверх кам'яних відшліфованих брил. В ущелині було так тісно, що всі будівлі застави – казарма, будинок, де жили офіцери, лазня, конюшня, речовий і харчовий склади, собачий розплідник – витяглися в одну лінію. Своєю фасадною стороною вони повернуті до незамовкаючого потоку, що дзюркоче дні і ночі, а тиловою – врізані у стрімкий, майже прямовисний схил гори, зарослий могутніми смереками і ялинами. Здіймаючись одне над одним, змикаючись мохнатим гіллям, столітні дерева непроглядною темною кручею нависали над міжгір'ям. Сонце заглядало в Чорний потік тільки в розпалі літа, та й то на короткий час.

В хорошу погоду вузька крива смужка неба, вночі усіяна зірками, а вдень нестерпно голуба, принадливо сяяла над заставою. У похмурі осінні дні в ущелину сповзав з гір важкий туман, від якого набухали вологою шинелі солдатів, мокрими ставало їх волосся, обличчя і зброя. Весною тут протягом доби не було години, щоб не зривалися дощ або льодова крупа, але зате сюди ніколи, ні взимку, ні влітку, не залітав вітер, що так лютував на полонинах.

Капітан Коршунов, кремезний, смаглявий і з таким розмахом плечей, наче на них була накинута кавказька бурка, привітно, як дорогого гостя, зустрів Смолярчука. А втім, він до всіх прикордонних слідопитів ставився любовно. Він колись, у прикордонній молодості, був інструктором служби собак.

– Ну от, і ще раз ми зустрілися, товаришу старшина! – промовив він, міцно потискуючи Смолярчукові руку після того, як той доповів про своє прибуття. – Ви, звичайно, вже зрозуміли, навіщо ми викликали вас і вашого Витязя? Наш пошуковий собака вибув з ладу через хворобу, а обстановка у нас тривожна.

– Коли накажете іти в наряд? – спитав Смолярчук і подивився на годинник.

– Підете на світанку. Не забули ще нашої ділянки?

– Що ви, товаришу капітан! Кого накажете взяти в напарники?

– Є у нас молодий, тямущий солдат Тюльпанов. Лише сьогодні прибув на заставу з учбового підрозділу. Проситься в слідопити, до собак. Потренуйте його хоч би для початку. Ось і все. Вечеряйте, обирайте вільну койку і відпочивайте до світанку, до п'ятої нуль-нуль.

Влаштувавши і нагодувавши Витязя, Смолярчук пішов вечеряти. В їдальні нікого не було: солдатська вечеря закінчилася, і вже було прибрано: підлоги помиті, віконні шибки протерті зубним порошком і газетним папером, клейонки на столах вимиті з милом до блиску.

– Гей, чи є тут хто-небудь? – сумно, передчуваючи, що доведеться лягти спати голодним, гукнув Смолярчук.

Високий, плечистий, стрункий солдат у білому халаті, обстрижений, лобатий, з великими очима, з рум'янцем на щоках, з'явився у дверях кухні.

– Здрастуйте, товаришу старшина! – чітко, задоволено, соковитим юнацьким баском промовив він і усміхнувся.

Смолярчук з цікавістю подивився на незнайомого прикордонника.

– Здрастуйте, – з тією необразливою величавістю, яку так люблять старшини продемонструвати перед молодими солдатами, відгукнувся він.

Те, що перед ним був новачок, зелений прикордонник, Смолярчук визначив одразу ж, з першого погляду: нові, ще не розношені кирзові чоботи, не вицвіла, не просолена потом гімнастьорка, невміло одягнутий, незастібнутий халат і ще не військовий, цивільний вираз обличчя. За три роки служби Смолярчук безпомилково і легко навчився читати на обличчях ті незгладимі, не кожному помітні сліди, які вирізьблює суворе солдатське прикордонне життя.

– Погодуєте чи доведеться іти спати, піймавши об-лизня? – спитав Смолярчук.

– Неодмінно погодую, товаришу старшина. І непогано. Свинина смажена з гречаною кашею, пиріжки з рисом, чай, і все гаряче. Я цілу годину вас чекав.

Солдат спритно повернувся на підборах, зник у кухні. Через хвилину він повернувся в їдальню, безшумно, акуратно поставив перед Смолярчуком вечерю, хліб, емальований чайник і кварту.

– Ось, будь ласка. Їжте на здоров'я!

Смолярчук сів за стіл, узявся до їжі.

– А де ж старий повар, Кирилов? Демобілізувався чи перевівся на іншу заставу?

– Ні, він тут. Відпочиває. – Молодий солдат спалахнув так, що його щоки стали криваво-пунцовими. Навіть вуха його почервоніли. – Ви що, товаришу старшина, прийняли мене за повара? Помилилися. Ні, я всього-на-всього робочий по кухні. Вперше, між іншим, у наряді.

Незважаючи на те, що солдат почервонів, він говорив не бентежачись, жваво і чітко, тримався з гідністю, погляд його був сміливим, незалежним, а посмішка – невимушена, щира, весела.

«Хороший хлопець! Отакого б мені в помічники», подумав Смолярчук. Він перестав їсти, похитав головою, посміхнувся.

– Не схоже, що вперше… Такий вправний солдат довго в рядових не застоїться. Пророкую вам велике-прикордонне майбутнє, товаришу… Як ваше прізвище?

Смолярчук пожартував, але солдат серйозно, без посмішки сказав:

– Спасибі. Тюльпанов моє прізвище..

– Тюльпанов? Так це з вами я піду в наряд?

– Зі мною. – Як і раніше, сміливими очима дивлячись на старшину, Тюльпанов спитав: – А ви той самий Смолярчук, який був делегатом одинадцятого з'їзду комсомолу?

– Так, той самий.

– Я ваш портрет бачив у журналі, – говорив Тюльпанов схвильовано. – І статтю про вас й вашого Витязя читав. І доповідь про вашу слідопитську роботу слухав. З того часу і мені захотілося стати інструктором служби» собак. Правду кажучи, я мріяв вас побачити. А коли дізнався, що ви приїжджаєте на заставу, я дуже зрадів і просив капітана, щоб він послав мене з вами на кордон.

– Вступна зрозуміла. Запитань більше не маю, – пожартував Смолярчук. Він допив чай і додав з перебільшеною серйозністю: – Що ж, товаришу Тюльпанов, готуйтесь, підете зі мною на кордон. Підйом о п'ятій нуль-нуль. На добраніч.

– А Витязь теж піде з нами?

– Обов'язково.

… На світанку, коли небо над ущелиною ледь-ледь посвітлішало, Смолярчук і Тюльпанов вислухали наказ начальника застави капітана Коршунова і вирушили на прикордонний пост, де їм належало нести службу. Якщо прокласти лінію навпростець, у повітрі, то до прикордонного поста всього лише кілометрів зо три. Якщо ж іти звичайним шляхом, гірською стежкою, по стрімких кам'янистих схилах, через ліси і полонини, набереться втричі більше.

Смолярчуку не звикати ходити по горах.

З важким речовим мішком за плечима, повісивши автомат на шию і пославши Витязя вперед, він невтомно, наче по рівному місцю, піднімався по крутій стежці. Тюльпанов мовчки ішов позаду, не відстаючи, ні на крок.

Зовсім розвиднілося, коли добралися до новеньких бурових вишок геологорозвідувальної експедиції, до хвойних куренів і палаток геологів. Це. останнє житло в тутешніх місцях. Далі не. буде жодного будинку лісника, жодної колиби пастуха, жодної ватри – вогнища лісоруба. Тільки високо-високо в горах, на голому плато, яке обвівають-з усіх боків» люті вітри альпійської вони, височить двоповерхова стара дерев'яна будівля, що служила колись притулком для аматорів гірського спорту. Під дахом колишнього «Орлиного крила» і розташувався прикордонний пост.

Коли зійшло сонце, Смолярчук і Тюльпанов добралися до прикордонного поста. Обсушившись біля розжареної до червоного грубки, розігрівши тушковані боби з м'ясом, скип'ятивши чай, добре поснідавши і відпочивши, вони вирушили на дозорну стежку.

Добре в Карпатах весною, вранці, коли світить сонце! Там, унизу, на рубежі Великої Угорської рівнини, на берегах Латориці, Ужа, Тереблі і Тиси, знову цвітуть троянди, сіє дрібний теплий дощ, а на полонинах, на піднебесних вершинах і схилах гір ще лежить метровий сніговий пласт, навколо джерел блищать льодові закраїни і в глухих лісових зарослях зберігаються зимові стежки, протоптані кабанами, ведмедями і оленями.

Сліди роздвоєних оленячих ратиць були глибокими, на всю товщу снігового покриву, до самої землі. Кабанячі стежки виділялися брудними рудими плямами: пробиваючи гострими ратицями наст, провалюючись, звір тягнув по сніговій цілині своє щетинисте черево, вимазане свіжою глинистою грязюкою теплого мінерального джерела.

Смолярчук надів лижі і, засунувши шапку в кишеню маскхалата, легко піднімаючи бамбукові палиці, поплив по крихкому білому снігу, не забрудненому жодною темною плямою. Тюльпанов рушив по сліду старшини. Витязь, відпущений на довгий поводок, біг попереду прикордонників, ледве чутно цокаючи кігтями по підмерзлій лижні і не виділяючись на сніговому фоні: на вівчарці була біла попонка.

В низькорослому альпійському лісі тут-там, прокинувшись, перегукувались пташки.

Засахарені схили гір, відбиваючи сонячне світло, випромінювали яскраве, нестерпне для очей сяйво.

Де-не-де з-під товщі снігу визирали безлисті стебла, увінчані великими квітка; ми у вигляді граціозних чашечок, білих зсередини і червонуватих, зовні. Це вічнозелена чемериця.

Джерельна полонина, вся звернута на південь, темніла померхлою на морозі травою. Далеко внизу, – на лісосіках, над ялиновими колибами – куренями лісорубів, над вузькою ущелиною Чорного потоку здіймалися прямі і високі стовпи диму: лісові трудівники розводили ранкові ватри.

Звідси, з кам'яних холодних хребтів гуцульської Верховини, ближче, ніж звідки б то не було, до карпатського неба і найдальше до рівнинних берегів Тиси. Незважаючи на це, тутешні місця мало бачать сонця. Навіть у літні дні, коли на рівнині спека, тут віють наскрізні холодні вітри, мрячнть дощ або клубочиться по землі димне громаддя хмар. Найчастіше буває хмарно – і вдень», і вночі, і взимку, і влітку, і восени, і весною. Сьогоднішній ясний сонячний день – рідкий виняток.

– Ну, як, товаришу Тюльпанов, почуваєте себе в гірському кліматі? – спитав Смолярчук, уповільнюючи ходу і обертаючись до напарника.

– Добре! – відгукнувся молодий солдат. Він вийняв хусточку і, знявши шапку, старанно витер спітнілу світловолосу голову. – Мені всюди добре, товаришу старшина, куди б не потрапив.

– Чого це так?

– А хто його знає! Мабуть, живучий такий мій корінь – на всякій землі соки собі знаходить.

– Мічурінський, виходить, у тебе корінь! – сказав Смолярчук і підморгнув.

– Може, й так, – посміхнувся Тюльпанов, – Батько в мене був садівником.

Сонце підіймалося все вище, пригрівало сильніше. Прикордонники йшли йому назустріч, захищаючись від яскравих променів темними окулярами.

Праворуч від дозорної стежки, на трохи відталому косогорі, улюбленому місці вічнозеленого ломикаменя, Смолярчук побачив втоптаний і покопаний оленячими копитами сніг. Сліди були свіжими. Отже, зовсім недавно, кілька годин тому, оленяче сімейство добувало собі тут корм. Цікаво, чи чув що-небудь цей «мічурінський корінь» про оленів?

Смолярчук підняв лижну палицю, показав на покопаний сніг і траву, яку видно було з-під нього:

– Що це, товаришу прикордонник? Можете пояснити?

Тюльпанов серйозно подивився туди, куди вказував старшина.

– Ні, поки що не можу, – твердо відповів він і посміхнувся. Посмішка була і не винуватою і не зніяковілою, А ви знаєте, товаришу старшина? Розкажіть!

Смолярчук охоче пояснив:

– Олені тут паслися. Бачите, сніг розгрібали, докопувалися до ломикаменя. Чули про таку траву?

– Пі, не чув.

– Ось вона, погляньте!

Тюльпанов хотів був підійти ближче, щоб краще роздивитися зелений кущик, але Смолярчук зупинив його:

– Цього робити не можна. Ідіть тільки по лижні. Місцевість навколо стежки повинна бути завжди не займана людиною, не засліджена. Якщо з'явиться нова лижня, значить, її зробив чужинець, порушник. І взагалі ви повинні знати ділянку застави, як власну долоню: де піднімається кущик, а де лежить камінь, де б'є джерело, а де звивається стежка, зручна для лазутчика. І все примічайте, все фотографуйте в своїй пам'яті. Як тільки десь помітите зміну на кордоні – камінь лежить не там, де лежав завжди, на кущі обламана гілка, прим'ята трава навколо джерельця, з'явилися темні плями на вологому грунті, а на промерзлій землі подряпини, – одразу ж досліджуйте кожне нове явище, докопуйтесь, чим воно викликане.

Тюльпанов уважно слухав.

– Ви тренувалися на учбовому пункті, вмієте роздивлятися місцевість? – спитав Смолярчук.

Молодий солдат кивнув головою і зітхнув.

– Тренувався.

– Чому ж забули шкільну науку? Пам'ять погана?

– На пам'ять я досі не скаржився, товаришу старшина.

Відповідь молодого солдата здалася Смолярчуку зухвалою. Старшина нахмурився. Він терпіти не міг, коли хто-небудь починав з ним суперечку. Він любив навчати молодь прикордонній справі, охоче ділився своїм багатим досвідом, але любив також, щоб його слухали беззаперечно, затамувавши подих, щоб вірили кожному його слову, щоб високо цінували його славу і не були скупі на захоплення його слідопитським умінням.

– Ви більше слухайте, товаришу Тюльпанов, – сказав старшина, – та на вус мотайте і менше розмовляйте.

Обличчя Тюльпанова стало серйозним, жодної насмішкуватої іскорки в очах. Він зрозумів, що ні за яких обставин не повинен зачіпати самолюбства і гордості свого вчителя.

«Ні, хлопець він таки хороший! Даремно я на нього накинувся», подумав Смолярчук, дивлячись на свого напарника. Густі чорні брови старшини, що зрослися на переніссі, розійшлися, і зморшки на лобі розгладилися. Він усміхнувся і спитав:

– Ви звідки родом, товаришу Тюльпанов?

– Донецький. Степовик. Не доводилося бувати в наших краях?

– Ні, не доводилося. А що ви робили до служби? Вчилися?

– Недовчився. Працював. Хвору матір і сестричок годував. З тринадцяти років на хліб заробляю, товаришу старшина. Слюсарював. Був монтажником, верхолазом, монтером. Словом, більше із залізом та сталлю справу мав.