Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 36 страниц)

– А дипломатичні канали? Хіба який-небудь легальний іноземець, проїжджаючи через Явір у Будапешт або Прагу, в Белград або Відень, в Рим або Афіни, не міг приловчитися доставити «Бізону» шифровку, послану особливо завзятим явірським агентом?

– Ні, не міг, товаришу полковник. По-перше, такий завзятий агент рискував би і собою, і дипломатом. По-друге, простий агент не знає, куди і кому посилати шифровку.

– Йому підкажуть. Був би агент, а підкажчик і адреса знайдуться, Євгене Миколайовичу, майте на увазі: Крапc якомога довше не повинен знати, що трапилося з «Колумбусом». Пошліть йому з відповідною оказією «повідомлення» Кларка: боюся, мовляв, провалу, утік в тил, углиб країни. Буду пробиватися до іранського кордону. Чекайте, мовляв, і таке інше.

– Зрозумів, товаришу полковник.

– Тільки не перестарайтесь. Я відносно Кларка. Не розраховуйте на те, що це у вас великий козир. Обмежтесь тільки тим, що я порадив. Вийде – добре, не вийде – нічого не втратимо. Крапc – не дурень. Якщо вже він відчув, що «Колумбус» вийшов у тираж, то він виключив з гри все, що відомо Кларку.

– До речі, про Кларка. Невже він не знає про те, що в Яворі існують не тільки Дзюба і Скибан, але й інші агенти? – спитав Громада.

– Суттєве питання, товаришу генерал Під час слідства я затратив чимало часу і зусиль, щоб з'ясувати його. На жаль, нічого не добився. Кларк твердить, що він знав про існування в Яворі розгалуженої агентури, але не уточнив її особисто, бо, мовляв, вирішив з метою самоохорони обмежитись Дзюбою і Скибаном. Сподіваючись лише на себе, на свою виучку, спритність і документи Бєлограя, він діяв самостійно. Що ж, це правдоподібно.

Полковник Шатров перегорнув записну книжку, до якої протягом усієї наради часто заглядав.

– А що ж далі? Як саме буде розгортатися операція «Гірська весна»? – заклопотано спитав Шатров і нахмурився. – Не знаю. І не хочу, не маю права ворожити на кофейній гущі. Розвідцентр «Південь» і його шеф Крапc досить бувалі розвідники, щоб скласти такий ребус, який ми не змогли б розшифрувати умоглядно. Чи є у пас яка-небудь, хоча б тонесенька ниточка, з допомогою якої можна було б спробувати розмотати клубок «Гірської весни»?

Майор Зубавін зрозумів Шатрова.

– В Яворі, – сказав майор, – живе людина, яку ми підозрюємо як агента. Її прізвище Батура. Гнат Степанович Батура. Самотній старик. Напівсліпий. Жебрак. Стоїть перед протестантською церквою і на розі Кіровської й Ужгородської, напроти Будинку офіцерів і штабу авіаційного з'єднання.

– І давно він займає свій пост біля Будинку офіцерів?

– Місяців зо три.

– Має непоганий доход?

– Чималий. Майже всі офіцери, що проходять мимо, кидають йому в шапку срібло.

– Які ж у вас підстави підозрівати Батуру?

– В минулому Батура років двадцять підряд жив в Америці, в Австралії. Працював на шахтах майстром. Там, кажуть, під час пожежі зіпсував собі очі. Повернувся додому в тисяча дев'ятсот тридцять сьомому році. Ми встановили, що в нього на квартирі бував Дзюба.

– Все? – спитав Шатров. – А сама позиція Батури на розі Кіровської і Ужгородської, напроти Будинку офіцерів і штабу авіаз'єднання, не зацікавила вас?

– Цікавилися і цим. З того місця, де він стоїть, не видно жодного штабного вікна.

– А може, щось інше видно? Або чути? Перевірте! Якщо Батура – агент, то він недаремно стоїть напроти Будинку офіцерів і штабу льотчиків. Але це між іншим. Головне ж – не проґавте момент, коли він налагодить контакт через якого-небудь зв'язківця з розвідцентром «Південь». Оберіть для стеження за Батурою хорошого працівника, молодого, енергійного, кмітливого, коротко кажучи, такого, на якого ви могли б покластися, як на кам'яну гору. Є у вас такий?

– Є, товаришу полковник. Лейтенант Гойда.

– А, той самий? – усміхнувся Шатров. – От і добре. – Шатров подивився на годинник. – Ну, що ж, на цьому сьогодні закінчимо. Зберемося ще раз завтра. Не заперечуєте, товаришу генерал?

Глава третя

На другий день майор Зубавін раніше ніж звичайно встав з ліжка і приступив до роботи. Зайшовши до себе в кабінет, він зняв телефонну трубку, набрав номер оперативного чергового і наказав негайно викликати лейтенанта Гойду.

Гойда? Василь Гойда? Той самий, що розгадав сутність Кларка? Колишній пастушок, який видобував з своєї дудки мелодії «Верховино, світку ти наш», «Выходила на берег Катюша», «Каховку», «Інтернаціонал»? Колишній партизанський розвідник, який три роки повідомляв у штаб Баті найцінніші дані про каральні есесівські полки, про кількість воєнних ешелонів, що пройшли на Східний фронт? Знаменитий на все Закарпаття машиніст Василь Гойда? Так, це він. До органів державної безпеки прийшов кадровий робітник, доброволець-розвідник, безкорисливий захисник інтересів свого народу, який уміє ненавидіти ворога і перемагати його в боротьбі розумом, хитрістю, витримкою, терпінням, безстрашністю. Такого не підкупить найдосвідченіший ворог, не обдурить, не втягне в пастку, не залякає, не спокусить, не поселить в його чистому серці зневіри до чесних людей.

Як же паровозний машиніст Василь Гойда став лейтенантом держбезпеки?

Незабаром після викриття Кларка, який приховувався під машкарою демобілізованого Івана Бєлограя, Василя Гойду викликали до майора Зубавіна. Євген Миколайович, як завжди, зустрів його дружньою посмішкою, доброю, але разом з тим ледь-ледь іронічною, піддражнюючою.

– Ну, «Дудочник», усі свої цивільні пісні проспівав?

Василь одразу зрозумів, куди гне його партизанський друг і командир, але вирішив почекати, чи не помилився.

– На все життя вистачить мені цивільних пісень, Євгене Миколайовичу, – ухильно сказав він.

– Час тобі братися за військові, Васю! Гармати мовчать, але таємна війна не припиняється ні на мить. Ми, розвідники, і зараз воюємо…

Василь засміявся:

– Євгене Миколайовичу, переходьте прямо до справи.

– Здогадливий! Пропоную іти до нас на службу. Згоден?

– Що ви! Отак, відразу?

– В нашому ділі все так – рішуче і швидко!

– Не все, звичайно. І у вашому ділі трапляються малі швидкості… Ні, Євгене Миколайовичу, я повинен подумати, порадитись.

– Подумати, звичайно, можна, а от щодо поради… З ким же ти хочеш радитись? Хіба я не найкращий твій порадник у такій справі?

– Я збирався восени в технікум поступити. Два роки готувався, ви ж знаєте.

– Поступай, не заперечую. Хоч в інститут. Час у тебе буде.

– Навіщо ж мені тоді залізничний технікум?

– Як – навіщо? Щоб стати спеціалістом.

– Ага!.. Виходить, ви мене використаєте по залізничній лінії?

– І по цій і по іншій. Ти всюди будеш на місці.

Василь відкинувся на спинку дивана, замислився. Зубавін дивився на юнака, і його серце сповнювалося ніжністю до цього красивого верховинця, сина лісоруба, хороброго солдата і скромного трудівника.

– А що скаже райком? – спитав Василь.

– Райком прийняв мою пропозицію.

Василь з серйозним здивуванням поглянув на Зубавіна.

– То чому ж ви мені одразу де сказали?

Зубавін посміхнувся.

– Чекаю твого слова. Згоден чи не згоден?

Гойда схопився, приклав руку до козирка кашкета:

– Згоден, товаришу майор!

Через кілька днів він здав паровоз і замість форменого обмундирування залізничника одягнув звичайний цивільний костюм.

… Оперативний черговий розшукав Гойду.

Він з'явився до Зубавіна, ще не зовсім прокинувшись, з припухлими повіками, з вологим після вмивання і не зовсім до ладу зачесаним чубом, але з радісно-тривожним блиском в очах.

– Товаришу майор, лейтенант Гойда прибув за вашим наказом! – доповів він глухуватим голосом.

Зубавін мовчки розгорнув на столі план Явора, вістрям олівця доторкнувся до неширокої магістралі в північній частині міста:

– Яка це вулиця, товаришу лейтенант?

– Кіровська, – трохи здивовано відповів Гойда.

– Ти часто тут буваєш?

– Так, майже кожного дня.

– Отже, добре знаєш її?

– Та начебто непогано…

– Чим же характерна ця вулиця? Що тобі особливо запам'яталося?

– Там живе мій найкращий друг Олекса Сокач, машиніст паровоза. На Кіровській – прекрасний сквер і квітник, будинок колишнього жандармського управління угорських фашистів, особняки капіталістів, які втекли…

– Ще?

– На Кіровській – Будинок офіцерів, штаб льотчиків. Воєнторг…

– Все?

– По Кіровській дозволений тільки однобічний рух транспорту. Проїзди грузовиків заборонено. Тротуар вимощений кам'яними плитами. В сонячний» день на Кіровській особливо багато дитячих колясок… – не переводячи подиху, Гойда продовжував: – На перехресті Кіровської і Ужгородської, на розі, під каштаном, стоїть сліпий дід з шапкою в руках.

– Сліпий? – швидко спитав Зубавін. – З шапкою?

І з цього запитання, з інтонації і виразу обличчя Василь Гойда зрозумів, чим саме цікавиться його друг і начальник.

– Напівсліпий, – поправив себе Гойда. – В руках – капелюх. Він без поводиря приходить на Кіровську і самостійно іде додому.

– Де він живе?

– В протилежному кінці Явора. Здається, на Гірській вулиці.

– Все. Іспит закінчено, товаришу лейтенант! У нас є підстави підозрівати, що цей жебрак, на прізвище Батура, служить ворожій розвідці. Нашу підозру треба підкріпити незаперечними фактами. Ця справа доручена вам, лейтенант Гойда. Стежте за ним, вивчайте, з ким і які він має зв'язки. Від усіх інших обов'язків я вас звільняю. Відповідайте тільки за Батуру. Запитання будуть?

– Все ясно, товаришу майор.

– Так уже і все? Розкажіть, як будете діяти.

– На розі Кіровської живе Олекса Сокач. Його квартира на другому поверсі. Двоє її вікон знаходяться саме…

– Все зрозуміло. – Зубавін потиснув руку лейтенанта. – Про результати доповідайте щоденно.

– Слухаю.

Вийшовши від Зубавіна, Василь Гойда одразу ж попрямував на Кіровську.

Він зробив це без усякого риску привернути до себе увагу Батури. Той звик бачити його тут і добре знає, що сюди його приводить дружба з Сокачем.

Напівсліпий старий з поношеним капелюхом у руках стояв, як звичайно, на розі, в тіні вже зазеленілого каштана, спираючись сутулою спиною на його масивний стовбур. Попелясто-сиве волосся було акуратно підстрижене, старанно зачесане, щоки і підборіддя виголені до синяви. Темну жилаву шию відтіняв старомодний, твердий, трохи пожовклий комірець, пов'язаний галстуком. На плечах Батури було чорне, вже добре потерте демісезонне пальто, з-під якого виглядали старі, з обтріпаним низом штани. Грубі стоптані черевики довершували маскарад «Інтелігентного» жебрака.

Гойда порівнявся з Батурою. Старий мовчки виразно потрусив капелюхом: подайте, мовляв, що можете. Василь порився в кишені, дістав срібло, кинув його в чорний капелюх і пройшов мимо. Раніше Василь не дуже-то уважно придивлявся до жебрака. Сьогодні старий здався йому особливим. Лише дві чи три секунди Гойда дозволив собі постояти перед напівсліпим, але добре встиг роздивитися його. Вузький, плоский, без жодної зморшки, наче кістяний, лоб обтягала тонка пергаментно-жовта шкіра. На вдавлених скронях проступали голубі жилки. Очі прикриті набряклими, безвійними повіками. Ніс сухий, хрящуватий, з глибоко вирізаними ніздрями. В кутках безкровного, по-старечому запалого рота темніли глибокі складки.

Василь Гойда завернув за ріг і зник у першому під'їзді. На другому поверсі, перед дверима квартири № 3 він віч-на-віч зустрівся з матір'ю Олекси Сокача Ганною Степанівною, сухенькою, сивоволосою, передчасно постарілою жінкою. В її руках був великий кошик. Ганна Степанівна, як видно, зібралася на ринок або в-магазин.

– Здрастуйте, тьотю Ганю!

– Здрастуй, Васильку!

– Як ваше здоров'я, тьотю Ганю?

– Спасибі! Скриплю. А ти як живеш?

– А як живе легінь?[3]3
  Легінь – парубок.


[Закрыть] – Гойда молодцювато постукав у свої груди кулаком. – Краще за всіх!

– Не всі легіні живуть так щасливо, як ти… – Ганна Степанівна зітхнула, і в її чорних, глибоко запалих очах з'явився сумний вираз. Помовчала, перебираючи тонкими сухими пальцями китиці хустки, накинутої на сиве волосся. – Мій Олекса – теж леґінь, а живе, як нещасний удівець, працює та хліб жує, спить та читає. В кіно перестав ходити, не гуляє. Навіть сміятись розучився. Все думає, думає… Скажи хоч ти мені, Василю: що з ним трапилось?

Гойда поглянув на замкнені двері:

– Вдома Олекса?

– У відрядженні. Позавчора поїхав до Львова. Новий паровоз одержує!

– Що ж, тьотю Ганю, можу сказати. – Гойда знову подивився на замкнені двері. – Незручно отак, стоячи на східцях, розмовляти. Може, до хати запросите?

– Ходімо.

Ганна Степанівна відчинила двері, пропустила гостя вперед, кинула кошика і, знявши з голови хустку, сіла на стілець.

– Ну, розповідай! Розповідай, Васильку, – попросила Ганна Степанівна.

Голос у неї був тихий, трохи глухуватий.

Гойда підійшов до Ганни Степанівни, сів поруч неї, обережно погладив її густе біле волосся, зібране на потилиці в тугу корону.

– Не хвилюйтесь, тьотю Ганю. Все владнається.

– Розповідай!

– Ви, звичайно, знаєте, – почав Гойда, – що Олекса і Терезія великі друзі?

Ганна Степанівна кивнула, її зморшкуваті губи міцно стулилися, а навколо очей різкіше позначилися зморшки.

Гойда продовжував:

– Люблять вони одне одного, Олекса і Терезія. Я це добре знаю. Дуже добре. Тому так і кажу. Тому і не вірю всяким чуткам і пліткам.

– Якщо любить Олексу, чому виходить заміж за цього… демобілізованого гвардійця? його машиною «Победою» спокусилася? Ордени засліпили?

– Що ви, тьотю Ганю! Терезія не з таких. Все це неправда. Вигадка. Терезія – хороша, справжня дівчина. Ніхто їй не потрібен, крім Олекси. Повернеться він із Львова, одразу все владнається. Ось побачите. Не вірте ніяким пліткам.

– Та як же мені не вірити, коли Олекса повірив?!

– Дурень, свого щастя не відчуває… – Гойда взяв легку руку Ганни Степанівни. – Тьотю Ганю, все владнається, даю вам слово! Не хвилюйтесь. І не будемо більше говорити про це… Ви куди зібралися? В магазин? На базар? Ідіть, я почекаю вас. – Він подивився на шафу з книгами, на широкий, зручний диван. – Почитаю, відпочину. Люблю я вашу квартиру, тьотю Ганю. Днював і ночував би тут, якби дозволили.

Суворе сумне обличчя Ганни Степанівни трохи посвітлішало.

– Хитрий ти, Васильку, але… але мене не перехитруєш. Що ти задумав? Навіщо тобі знадобилася наша квартира? Кажи прямо.

– Скажу! Для святої справи, тьотю Ганю. Більше ні про що не питайте. Ідіть!

Він допоміг Ганні Степанівні встати, подав їй кошика, провів до виходу.

– ~ Коли захочеш піти, не забудь двері захлопнути, – сказала на прощання Ганна Степанівна. – Не забуду.

Повернувшись у кімнату, вікна якої виходили на Кіровську, він узяв книгу і, зайнявши зручну позицію, Почав стежити за «інтелігентним» жебраком.

Чому саме тут, на Кіровській, напроти Будинку офіцерів і штабу льотчиків, розташувався Батура? Це питання Гойда вирішив з'ясувати раніше від усіх інших.

Був теплий полудень пізньої примхливої весни. На сонячному боці вулиці гралися діти. Тут же, на сонечку, на зручних лавах, сиділи їхні няні. В двері Будинку офіцерів безперервно входили і виходили з них військові.

Діти кричали, сміялися, галасливо бігали по тротуару, перекидали один одному великий гумовий м'яч, співали, плакали, билися, мирилися – все це ніяк не цікавило старого, який стояв під каштаном. Він жодного разу і голови не повернув у той бік, де гралися діти. Не звертав уваги і на людей, що йшли з ринку. Але, коли повз нього проходили офіцери-льотчики, він перероджувався: обертався до них обличчям, як соняшник до сонця, капелюх в його руках ворушився, прилизана голова на довгій жилавій шиї ніби висувалася вгору, а ноги, взуті в грубі черевики, нетерпляче переступали на кам'яних плитах тротуару. Гойді здавалося, що навіть вуха старого тяглися за офіцерами. «Що з ним діється? Чи він запам'ятовує голоси офіцерів, прислухається до того, про що вони говорять?»

Батура залишив своє місце під каштанами незабаром після того, як закінчилася обідня перерва і на вулиці вже не з'являлися офіцери.

Постукуючи по кам'яних плитах залізним наконечником палиці, старий пішов униз по Кіровській, потім завернув на Садову до центра міста. Перша ж «забігайлівка», що зустрілася йому на шляху, привернула увагу.

Через деякий час зайшов до закусочної і Василь Гойда. Він узяв пачку сигарет, кухоль пива, бутерброд і сів за столик, найдальший від того, за яким розташувався Батура.

Старий попросив буфетника Якова налити двісті грамів горілки і одразу ж, за один прийом, не закушуючи, випив.

– Як, дядьку Гнате, добра горілочка після трудів праведних? – спитав буфетник.

Жебрак скромно відмахнувся:

– Які мої труди, насмішнику! Ворогу своєму не побажаю займатися таким промислом. Від круглого сирітства, від чорної бідності зважився на таке.

– Ну й бідняк! – засміявся буфетник. – Та ти мій заклад купиш, якщо захочеш, з усіма його тельбухами!

– Ех ти, Якове, божа душа, кому заздриш! – старий сердито ляснув себе по кишені. – Бери мої капітали, давай мені свої ясні очі і свої тридцять років! Ну, хочеш, поміняємось?

– Добре вже, не приндись, куме! Наскрізь я тебе бачу, голубе. – Буфетник узяв з прилавка неглибоку тарілку, поставив на стіл перед старим. – Викладай свій ранковий улов та мовчи, не прибіднюйся.

Батура вигрібав з кишені срібні гроші жменя за жменею. Тарілка наповнилася. Буфетник підхопив її, спритно і м'яко кинув на вагу.

– Два триста вісімдесят. Вісімдесят на усушку і утруску. Чиста вага – два триста. Одержуйте замість вашого благородного металу потріпані папірці. – Буфетник, теж хильнувши добру порцію горілки, поклав у капелюх старого кілька десяток і насмішкувато посварився на нього пальцем. – Май на увазі, Гнате, я веду рахунок твоїх доходів. Незабаром мільйонером станеш.

– Вигадуй, так тобі й повірили! – Батура підсліпуватими очима оглянув приміщення закусочної. – Сьогодні моїм годувальникам жалування видавали, от вони й розщедрилися. Завтра, можливо, і на хліб не зберу.

Гойда допив пиво і вирішив, що довше йому залишатися в закусочній не можна. Він вийшов на вулицю, перебрався на протилежний бік і зайшов до аптеки, звідки добре було видно двері закусочної.

Батура залишив пивну не швидко, наприкінці дня. Гойда чекав, що підпилий старий піде додому. Ні, він твердою ходою, прокладаючи собі шлях палицею, попрямував по Садовій, звернув на Кіровську і, на здивування Гойди, зайняв свій пост на розі, під розлогим каштаном.

Після вісімнадцятої години з багатоповерхового будинку штабу авіаз'єднання і прилеглих до нього будинків почали виходити офіцери, які закінчили свій робочий день. Усі вони, по одному і групами, пройшли повз каштан, під яким стояв жебрак. Срібло тепер лише зрідка падало в його чорний капелюх, але він терпляче стояв і чекав.

Через півгодини Батура зник. Повернувся після сьомої, перед початком кіносеансу в Будинку офіцерів. Пізно ввечері він пішов з Кіровської остаточно.

Гойда провів Батуру додому і повернувся на Кіровську. Вулиця була безлюдна, погано освітлена. Василь підняв комір піджака, насунув на лоб кепку і став під каштаном. «Що він бачить звідси?» міркував Гойда.

На Ужгородській дрібно й весело простукотіли каблучки жіночих туфель. Дві дівчини, в однакових капелюшках, з однаковими косинками, овіваючи Гойду міцними духами, випурхнули з-за рогу. Вони були так захоплені розмовою, що не помітили Гойди, і він мимоволі почув їх сердечні весняні таємниці. Правда, таємниці були невеликими, древніми, з числа тих, які супроводжують юність кожної людини: що він сказав їй і що вона відповіла йому, як він несподівано поцілував її і як вона злякалася, хотіла втекти, та не змогла, ноги не послухалися.

Дівчата, сміючись, зникли в темному сквері.

Гойда вийшов з-під каштана. Сьогодні йому тут уже нічого було робити. Тепер він, здається, зрозумів, навіщо Батура з ранку і до вечора стояв на розі Кіровської й Ужгородської. День у день, тиждень за тижнем повз нього проходили офіцери, і старий, прислухаючись до уривків розмов, міг виудити потрібну йому інформацію.

Гойда пішов на Київську, щоб про все доповісти Зубавіну. Уважно вислухавши його, майор наказав продовжувати спостереження.

На другий день рано-вранці Гойда знову з'явився на квартиру до свого друга. Ганна Степанівна зустріла його лукавою посмішкою.

– Що, прийшов робити святу справу? – вона кивнула на вікно, яке виходило на Кіровську. – Займай свою позицію, заважати не буду. – Накинула на голову стареньку теплу хустку, взяла кошика і вийшла.

Гойда навстіж розчинив вікно, закурив і почав чекати появи Батури. Чекав годину, другу, а старого все не було. Невже щось помітив, відчув?

Об 11 годині грюкнули вхідні двері. Повернулася Ганна Степанівна. Обличчя її було заклопотаним, стурбованим.

– Ну, як? – спитала вона, важко дихаючи і витираючи спітніле зморшкувате чоло. – »– Що ти висидів? Не тут би тобі треба бути. Твій Батура сьогодні чергує біля мадьярської церкви.

– Мій Батура? Що ви, тьотю Ганю! – Гойда був збентежений, розгублений і не зумів цього приховати.

– Добре, не відмовляйся! Коли іноземець подав Батурі милостиню, я одразу зрозуміла, навіщо тобі знадобилася наша квартира.

– Який іноземець? Яка милостиня?

Ганна Степанівна наглухо зачинила вікно і, схопивши Гойду за руку, відтягла його вглиб кімнати:

– Слухай!..

Говорила вона запально, плутано, пропускаючи деталі, але Гойда ясно зрозумів суть того, що трапилось.

Магазин, куди зайшла Ганна Степанівна, розташований напроти головного виходу протестантської церкви. Купуючи продукти, Ганна Степанівна побачила через вітринне скло Батуру. Він стояв на кам'яних плитах паперті з чорним капелюхом у руках. Люди, проходячи повз старого, мовчки, не зупиняючись, кидали йому дрібні гроші. І тільки одна людина, незнайома Ганні Степанівні, напевне, нетутешня, не явірська, порівнявшись з Батурою, оглянула його з ніг до голови, знизала плечима, щось сказала і пройшла до церкви. Людина ця дуже схожа на іноземця: висока, в світлому короткому пальті, в рогових окулярах. Ганна Степанівна мимоволі зацікавилася нею. Вона вийшла з магазина і попрямувала до церкви. Незнайомий, знявши капелюх і притулившись до одвірка, з цікавістю оглядав парафіян і оздоблення храму. Пробув він тут недовго. Коли покинув церкву, Ганна Степанівна пішла за ним. Її цікавило, чи зупиниться він ще раз біля Батури, чи скаже йому що-небудь. Так, знову зупинився. Порившись у кишенях, вийняв десятку, кинув її в капелюх Батури і сказав: «Мало, але більше, не можу». Крім Батури, біля церкви стояло ще двоє жебраків. Їм іноземець теж дав по десять карбованців. Після цього він вийшов на вулицю, де його чекала відкрита машина, що належала явірському готелю «Інтурист». Коли іноземець поїхав, Ганна Степанівна зосередила свою увагу на Батурі. Певний, що за ним ніхто не стежить, він вийняв одержану десятку, швидко оглянув її і знову сховав у кишеню.

Вислухавши розповідь Ганни Степанівни, Гойда помчав до Зубавіна. Через кілька хвилин він був на Київській, біля внутрішнього під'їзду райвідділу МДБ. Вибіг по крутих сходах на другий поверх і, важко дихаючи, зупинився перед глухими дверима начальника відділу. Віддихавшись, поправив кепку, постукав у двері.

В кабінеті, крім Зубавіна, були незнайомий Гойді полковник і генерал Громада, якого в Яворі знали всі.

З виразу обличчя лейтенанта Зубавін зрозумів, що Гойда приніс виключно важливі дані.

– Є новини? – спитав він.

– Так, товаришу майор. Дозвольте доповісти?

Зубавін обернувся до полковника.

– Оце він і є… Василь Петрович Гойда. Познайомтесь.

– Дуже радий. Саме такий, яким я і уявляв його. – Полковник Шатров міцно потис руку лейтенанта.

Генерал Громада привітно кивнув Гойді. Піднявши окуляри на лоб, близькозоро мружачись, він з нетерпінням чекав новин.

Василь розповів, що трапилось на паперті протестантської церкви. Закінчивши доповідь, він відступив до дверей, очікувально завмер. Мовчали всі. Громада сердито димив люлькою і замислено, задерши голову, дивився на стелю. Шатров заклопотано гладив долонями свої посивілі скроні. Зубавін нетерпляче позирав то на годинник, то на план міста Явора, розкладений на. столі. Всі троє, видно, думали про одне й те саме, розв'язували одну і ту ж задачу.

Першим порушив мовчанку Зубавін.

– По-моєму, це посланець Крапса, зв'язківець, – сказав він.

– Так, схоже, – обережно сказав генерал Громада.

– А ваша думка, товаришу полковник?

– Не знаю, – роздумливо відповів Шатров. – Якщо цей іноземець – зв'язківець, то чому він так рисковано, серед білого дня, не боячись провалити себе і свого агента, пішов на зустріч з Батурою?

– Чому ж це рисковано, товаришу полковник? – заперечив Зубавін, – Ніякого риску. Адже він певен, що Батура поза нашою підозрою. І потім це так природно для іноземця: зацікавитися церквою, подати милостиню жебракові. Ні, товаришу генерал, це зв'язківець. Я певен, що разом з милостинею він опустив у капелюх Батури і директиву «Бізона!. Вона викладена тайнописом на десятці.

– Так, поки що схоже на це, – погодився Громада.

Шатров сумнівався:

– Не знаю. Ваші припущення надто… як це вам сказати… – він несподівано посміхнувся, – дуже прямолінійні. Я звик міркувати обережніше. Мені здається, що Крапc уміє діяти хитріше і вірніше. Між тим, чого на світі не буває… Можливо, ви й маєте рацію. Давайте перевіримо мої сумніви і вашу переконаність.

– Як? Що ви пропонуєте? – Громада подивився на полковника Шатрова.

– Євгене Миколайовичу, чи не могли б ви під яким-небудь звичайним приводом якнайшвидше, через міліцію, затримати і обшукати цього жебрака?

– Можна! Поїхали, товаришу Гойда!

Гнат Батура і був тим самим агентом Джона Файна, який носив ім'я великої людини – «Гомер». Він виконував лише завдання резидента Дзюби і тільки перед ним звітував, не знаючи жодного з агентів Дзюби, і вони його не знали. Про те, що у Дзюби теж були начальники, він, звичайно, догадувався. Але й уявлення не мав, хто вони і де вони знаходяться. Та його це й не дуже цікавило. Акуратно забезпечував Дзюбу зібраною інформацією, одержував гроші – от і все. Чутка про загибель Дзюби дійшла до нього в той самий день, коли в «Закарпатській правді», у відділі пригод, була надрукована замітка. «Гомер» не розгубився. Він розумів, що зі смертю Дзюби не закінчилася його шпигунська кар'єра. Був певен, що рано чи пізно до нього на ріг Кіровської і Ужгородської або на паперть протестантської церкви з'явиться наступник Дзюби і все почнеться з початку.

І ось він з'явився, його слова «мало, але більше не можу» були умовним сигналом. Кидаючи в капелюх Батури десятку, він встиг промовити тим виразним, недоступним для сторонніх шепотом, якого навчають у шпигунських школах кожного розвідника: «Ви призначаєтесь замість «Старого». Інструкція на грошах».

«Гомера» злякало таке підвищення. Він, Батура, резидент! Чи можливо щось подібне? Не по його голові ця шапка. Він не знає до ладу, що саме повинен робити резидент. Він уміє добре робити тільки одне – підслуховувати, про що говорять офіцери, але резидентом… Батура помацав хрустку десятку: цікаво все-таки, що там написано!

«Гомер» ледве вистояв на своєму посту належний час. Після церковної служби, повагавшись, куди іти – додому чи до Якова, – він рушив на Садову і опинився в улюбленій своїй закусочній у Якова. Випив Батура сьогодні не більше, ніж завжди, не захмілів, мовчки сидів у своєму кутку і все-таки наразився на скандал. Двоє підпилих хлопців причепилися до нього, роздратували. Суперечка закінчилася бійкою. З'явився міліціонер. Усіх трьох повели в міліцію. Відібрали документи, допитали і, попередивши, щоб не бешкетували більше в громадському місці, звільнили. На вечір «Гомер» був удома. На Кіровську через надзвичайні події він вирішив сьогодні не йти. Наглухо зачинивши вікно, почав обробляти одержану директиву. Свого часу Дзюба навчив його найпростішому тайнопису, кодуванню і розшифровці.

«З сьогоднішнього дня, – говорилося в наказі, написаному на десятці симпатичними чорнилами, – ви повинні виконувати функції загиблого «Старого». Ближчим часом зв'язківець доставить радіопередавач і велику суму грошей. – Чекайте помічника – «Пастуха». Забезпечте нелегальний прийом у надійній квартирі. Пароль: «Дідусю, як пройти на Садову вулицю?» – «А що, ви не тутешні?» – «Ні, я з Рахова». Збирання інформації продовжуйте. Енергійно шукайте опору серед місцевого населення, особливо серед закарпатців, що побували разом з вами в Південній Америці, в Австралії. З витратами не рахуйтесь. Докладніші вказівки передасть «Пастух».

Прочитавши листа, Батура важко зітхнув, почухав потилицю, вилаявся.

«Дурні! Ідіоти! За кого ви мене вважаєте? Не моя це справа!»

Засідання в кабінеті майора Зубавіна, перерване о дванадцятій годині дня, відновилося о четвертій. Зубавін поклав на стіл перед генералом Громадою копію наказу, підписаного «Двадцять першим», тобто «Бізоном». Полковник Шатров прочитав його двічі.

– Так, – замислено, зніяковіло сказав він, – хід несподіваний. Не думав і не гадав, що «Бізон» здатний на таке. Що ж, давайте танцювати, як-то кажуть, від цієї печі, виходячи з того факту, що Батура – резидент. Хто ж та людина, яка вручила «Гомеру» зашифрований наказ розвідцентра «Південь», як і звідки вона прибула до Явора і яка її справжня мета?