Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 36 страниц)

Відповіді не було. Ні найменшого шелесту не доносилось із середини сарая. Зубавін постукав ще і, трохи почекавши, постукав утретє. Сарай мовчав. Зубавін глянув через плече, у темряву, і махнув рукою. Кілька чоловік виросло за його спиною. Двоє з них мовчки, в чотири руки схопили за дерев'яну скобу, прибиту на дверях, і з силою рвонули її. Спалахнув кишеньковий ліхтар. Вістря його променя освітило Ярослава Граба саме в ту мить, коли на його зубах хрустіла ампула з отрутою…

Ще один труп порушника. Важке і одутле обличчя алкоголіка, сіре, наче обсипане попелом, волосся, сукняна куртка із смушковим коміром, збиті на носках, зашнуровані сиром'ятними ремінцями черевики на товстій підошві.

Зубавін узяв майстра Чеканюка під руку і, відвівши його вбік, під навіс ґаночка будинку, спокійно, наче нічого й не сталося, спитав:

– Петре Петровичу, у вас є родичі? Не тут, в Яворі, а в якому-небудь далекому місті?

– Є. Сестра. В Ужгороді. А… а що?

– У вас з нею добрі взаємини?

– Так, дуже добрі.

– Давно ви з нею не бачились?

– Більше року… А чого вас це цікавить? – Майстер із подивом і тривогою дивився на майора.

– Чого? – Зубавін помовчав. – Я хотів би, щоб ви поїхали до сестри в гості. На цілий тиждень, не менше. Сьогодні ж. Оце просто зараз. Моєю машиною.

– Я не розумію, але…

– Будь ласка, їдьте. І постарайтесь не показуватись на вулицях Ужгорода.

Чеканюк схопив руку майора:

– Все зрозумів!

– От і добре!

Шофер Скибан прийшов на роботу, як звичайно, рано-вранці. Голова артілі Дзюба зустрів його по-хазяйському суворо:

– Машина готова до далекого рейсу?

– У справності.

– Перевіримо.

Причепливо оглядаючи грузовик, Дзюба буркотів і вичитував шоферові за те, що кузов брудний, погано накачані балони. Виждавши, коли поблизу нікого не було, Дзюба спитав;

– Як поживає твій сусід?

– Сьогодні вночі у нього були гості.

– Ну? – Дзюба перестав дихати, у зморшках заблищали краплини поту.

Скибан докірливо похитав головою:

– Хіба можна так хвилюватись? Даремно. Гості були не дуже турботливі. Вони тихо і непомітно забрали «кума» і поїхали.

– Живцем?

– Що ви, пане голова! Все вийшло так, як і передбачено. Разом зі своїм кумом зник і Чеканюк.

Дзюба витер лоб великою бордовою хусткою:

– Ух! Виходить, вони тобі повірили. А я, правду кажучи, боявся. – Він різко підвищив голос: – Неподобство! Не дозволяю виїжджати на брудній машині! Зараз же приведіть до порядку!

Глава десята

Ночував Кларк у вокзальному готелі. Вранці він помився в готельній душовій, поснідав і подався у місто влаштовувати свої справи.

Першим, кого вирішив атакувати Кларк, був явірський воєнком, майор Пирожниченко. З його допомогою він збирався пустити коріння у явірський грунт. Оскільки Кларк у школі спеціалізувався по диверсіях на гірських залізницях, його цікавив явірський вузол. Він був упевнений, що створить тут могутній кулак, здатний на випадок війни вивести з ладу найважливіші спорудження – тунелі, мости.

Деякі колеги Кларка, менш, ніж він, підготовлені до таємного життя, не впевнені в собі, потрапляючи в Радянський Союз, повзли второваною стежкою: шукали собі притулку в людей, чиє минуле або сучасне викликало або могло викликати підозру в радянських властей. Цим самим недалекоглядні люди прирікали себе на закономірний провал у майбутньому. Ні, Кларк обрав інший шлях. Маючи можливість сховатися після переходу кордону на квартирі якого-небудь давнього агента американської розвідки, такого як Дзюба, він вважав за краще піти на вокзал, що контролюється прикордонними патрулями і залізничною охороною. З такими документами, як у нього, гадав Кларк, з такими зовнішніми даними і з такою виучкою йому не слід ховатися по закутках. Чим сміливіше він буде діяти, тим менше викличе підозри. Кларк добре знав, що його поява в прикордонній зоні пов'язана з певним риском. Яких би запобіжних заходів він не вжив, все одно ті, кому це належало знати, встановлять достовірно, з точністю до однієї години, коли ти прибув сюди, звідки, з якою метою і т. д. Значить, треба не ховатися, а діяти рішуче, сміливо.

Зустріч з воєнкомом Пирожниченком, яка мала відбутися сьогодні, була першим щаблем тієї великої драбини, на яку збирався вилізти Кларк.

Майор Пирожниченко, певна річ, і в гадці не мав, яку роль повинен відіграти він у долі Кларка. Він, зрозуміло, обурився б, дізнавшись про наміри Кларка. Майор Пирожниченко протягом усього свого життя не зробив нічого такого, що заплямувало б його честь, дало б привід іноземним розвідникам причепитися до нього, шантажувати. Коротко кажучи, майор до цього часу, до появи на його шляху Кларка, жив спокійно, безтурботно, без усяких докорів сумління, не порушуючи обов'язку ні перед, Батьківщиною, ні перед сім'єю і друзями. І так він збирався прожити до кінця днів своїх.

Не знаючи біографії того, до кого збирався, його вдачі, його звичок і нахилів, Кларк однак твердо розраховував на успіх.

Перебуваючи в перші роки другої світової війни в СРСР, він докладно вивчав спосіб життя, характери І національні особливості російських людей. Цілими днями, скромно одягнений, тихий і непомітний, він вештався по продовольчих крамницях, у фойє кінотеатрів, по базарах, стояв у чергах, гуляв у парках культури і відпочинку, не пропускав жодного футбольного матчу, читав і перечитував усі нові романи і повісті. На правах представника союзної держави йому доводилось мати справу з військовими людьми, діячами науки, культури і мистецтва. Згодом, грунтуючись на цих своїх спостереженнях, він написав твір під назвою «Таємні ключі від сердець радянських людей». Начальство Кларка схвалило його дослідження і поставило йому завдання: підкріпити свою теорію практикою.

У дослідженні «Таємні ключі до сердець радянських людей» двісті мільйонів радянських громадян розподілялись на кілька великих груп: робітники, колгоспники, військові, інтелігенція технічна і художня, тобто представники мистецтва і літератури, домогосподарки, молоді дівчата, юнаки, керівні партпрацівники і т. д. Характеризуючи ту чи іншу групу, Кларк пробував давати рецепти, якими засобами розвідник може здобути в цьому середовищі довір'я.

Ось що писав Кларк про радянських людей, об'єднаних ним у групу військових:

«Це найбільш твердокам'яні, одягнені в непробивну броню пильності об'єкти. Вони обережні у своїх стосунках з новою для них людиною. Вони ховають усі свої таємниці за сімома замками. Вони в переважній більшості бездоганно чесні, віддані і таке інше, і таке інше. Вони люблять свою зброю, пишаються нею, бережуть її, як зіницю ока. Вони перед усім світом продемонстрували на полях боїв свою хоробрість, своє нехтування смертю, свою талановитість.

Дурень той, хто робить спроби атакувати цю групу в лоб. Треба намагатися завоювати цих людей обхідним маневром.

Вразливі місця радянських військових можна натупати, лише серйозно вивчивши їх достоїнства. Це парадоксально, але факт.

Військовий любить свою зброю – грай на цій струні. Він дорожить своїм бойовим минулим, заслугами, орденами – спробуй цю законну гордість обплутати лестощами. Хоч як високо з офіціальної точки зору оцінені фронтові заслуги того чи іншого військового, його може потішити і твоє визнання.

Пам'ятай твердо: фронтовик любить згадувати своє воєнне минуле. Якщо ти хочеш привернути його до себе, уважно, із захопленням слухай його розповіді. Безперестанно піддавай жару. Змінюй у деяких місцях захоплення на заздрість. Зітхай із жалем на знак того, що ти людина непомітна в порівнянні з оповідачем. Боже тебе борони від спокуси скористатися з встановленої близькості і почати задавати питання. Вдовольняйся тим, що тобі розповідають і не витягай ніяких відомостей за допомогою питань. Тобі дозволяються лише такі репліки, які б спонукали твого співрозмовника продовжувати розповідь…»

«Я, Іван Бєлограй, що пройшов від Сталінграда до Берліна, я, що полив своєю кров'ю і потом цей великий шлях, я, Іван Бєлограй, військовий до самих кісток, я, дурень отакий, демобілізувався, у чому тепер гірко каюся…»

З такими думками, які виразно відбивалися на обличчі, постукав Кларк у кабінет воєнкома, натиснув ручку дверей, обережно, але разом з тим і без зайвої скромності розчинив їх і чітко, на всю дзвінку силу свого голосу, не переступаючи порога, гаркнув:

– Дозвольте, товаришу майор?

Воєнком сидів у своєму кріслі, біля письмового стола з висунутою шухлядою, яка служила йому за буфетну стойку, і снідав. Кларк, що вмів бачити багато такого, що не доступно для простого ока, зразу оцінив драматизм свого становища. По-перше, він зрозумів, що з'явився саме в ту хвилину, коли майор, відрізавши пластинку домашнього сала, поклавши його на хліб і накривши половинкою огірка, збирався снідати. По-друге, він зрозумів, що майор незадоволений його, Кларка, несвоєчасною появою. По-третє, йому стало ясно, що він повинен негайно і під найпристойнішим приводом відступити.

– Приємного апетиту! – Кларк дозволив собі стримано посміхнутися, звичайно, без найменшої тіні догідливості. – Пробачте, товаришу майор, перебив. Дозвольте піти? – І, не чекаючи відповіді, він приклав руку до козирка й хвацько повернувся кругом.

– Стривай! – пролунав йому вслід владний, але не позбавлений покровительського відтінку голос майора.

Майор Пирожниченко ще хмурився, ще не зникла з його обличчя досада, але очі дивилися прихильно. Вони, ці очі, питали: «Звідки ти взявся, такий гожий та хороший? Чому ти, військовий з ніг до голови, без погонів?»

– Я вас слухаю, товаришу майор! – промовив Кларк, повернувшись у кабінет (двері він не забув зачинити) і зупинившись на певній відстані від воєнкома.

У воєнкома була масивна, кругла, чисто вибрита голова, гулястий лоб і широкий м'ясистий ніс. На новенькому, відпрасованому і з акуратно підшитим комірцем мундирі – орденські колодки, розміщені в строгій симетрії.

Над головою в майора висіла карта Закарпаття. На ній, як догадався Кларк, був зображений шлях підрозділу Пирожниченка, пройдений в період визволення Закарпаття: маленькими ясночервоними прапорцями була позначена майже вся гірська долина Тиси.

Кілька секунд треба було Кларкові для того, щоб він зрозумів, що перед ним сидить старий служака, який пройшов нелегкий шлях від солдата до майора. Тому такі дорогі йому його майорські зірки, тому так потішила його несмілива шанобливість «демобілізованого старшини».

– Ну, чого ти злякався? – спитав майор і добродушно посміхнувся. – Хіба я роблю щось негарне? Бачиш, снідаю. – Він цокнув нігтем по склянці. – І молочко п'ю… Фронтовик? – пережовуючи шматок, спитав майор.

– Так точно! – Кларк весело і віддано подивився на воєнкома. – Сталінградець. Гвардієць Іван Федорович Бєлограй. Демобілізований. Старшина. Служив у Берліні.

Він підступив до стола, виклав військовий квиток, пропуск у прикордонну зону. Воєнком уважно переглянув усі документи.

– Чого демобілізувався?

Колишній старшина схилив голову і, дивлячись собі під ноги, сказав:

– Строк служби кінчився, товаришу майор. І потім… сердечна причина.

– Зрозуміло. Закохався? На сімейне життя потягло?

– Так точно, товаришу майор.

– Твоя наречена, звичайно, мешкає на території моєї округи?

Демобілізований старшина радісно закивав.

Воєнкомові дедалі більше й більше подобалась нав'язана йому роль відгадчика, і він продовжував:

– Якщо не помиляюсь, ти хочеш поселитися на закарпатській землі і пустити в неї своє коріння?

– Так точно, товаришу майор, – знову по-військовому чітко, стримано, з повагою відповів Бєлограй. – Під час Вітчизняної зріднився з цією землею, кров за неї пролив.

– Ти воював на Закарпатті? В яких частинах?

– У гвардійському корпусі генерала Гастиловича.

– Ну? – радісно вигукнув майор.

– Так. – Кларк кивнув на карту, позначену прапорцями. – Весь цей шлях пройшов, де плазом, де рачки, де бігом. Від Яблуневого перевалу до Марамороської улоговини. – Він назвав полк, у якому служив Бєлограй.

– Оце-то зустріч! Ми ж з тобою земляки. Однополчани. Я командував батальйоном. – Майор уже зовсім привітно подивився на колишнього старшину. – Ну, для земляка, як кажуть, і сережку з вушка. Поза всякою чергою дамо квартиру, в Яворі пропишемо і влаштуємо на роботу. Куди бажаєте піти – на млинокомбінат, мебльову фабрику, дортранс, в залізничне депо?

Бєлограй знизав плечима і розвів руками:

– Знаєте, товаришу майор, мені однаково: скрізь буду працювати так, щоб виправдати рекомендацію.

– Раджу вибрати депо. Станеш за кочегара або слюсаря, а через рік-два будеш машиністом паровоза.

– Єсть, товаришу майор, вибрати залізничне депо! – Бєлограй козирнув і вдячно посміхнувся.

Щоб цілком переконати товариша по зброї у своїй до нього сердечній прихильності, воєнком спитав:

– Наречена підходяща? Не соромно буде з нею на люди вийти?

Це було довгождане запитання, і Кларк, в глибині душі радіючи своїй витривалості й логічній послідовності поведінки, дістав бумажник, вийняв з нього усі газетні та журнальні фотографії Терезії, акуратно наклеєні на картон.

– Стій, голубе, – зупинив його воєнком. – Так це ж наша Терезія! Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці. Хороша дівчина! Ну, брате, високо ти злетів!

Кларк зітхнув, похитав головою:

– У мріях, товаришу майор, я, звичайно, високо злетів, а от… невідомо, де сісти доведеться, – можливо, в самісіньку калюжу.

– Виходить, ще не домовились?

– Ні, товаришу майор. Вона ще навіть не знає, що я…

– Що ти одружитися з нею хочеш? – підхопив воєнком і зареготав: – Оце-то жених!

– Запізнився я, товаришу майор, женихатися. Коли б назад повернувся десь там років на п'ять… Ех, яким я був у сорок четвертому! Ось!

Кларк дістав акуратно складений, пожовклий від часу, потертий на згинах газетний аркуш розміром багатотиражки. Воєнком побачив добре йому знайому армійську газету, яку щодня читав на фронті.

На першій сторінці була надрукована велика стаття під заголовком «Подвиг гвардійця Івана Бєлограя». Тут же був уміщений і знімок героя: білозуба посмішка, з-під шапки вибивається важкий чуб, на шиї ремінь автомата, груди в орденах і медалях.

Ця фальшивка була свого часу виготовлена в американській друкарні і дана Кларку як особлива охоронна грамота.

– От, товаришу майор, яким я був колись, у дні моєї молодості. Так! – Кларк зітхнув. – Що було, те загуло.

– Га-а-арний гвардієць! – майор, короткозоро мружачись, роздивлявся зображення Кларка. – Та й тепер не гірший. Можеш не зітхати.

– Що ви, товаришу майор! – демобілізований старшина скромно опустив очі. – Був кінь, та з'їздився.

– Ну, ну, не прибіднюйся… недаремно ж ти Терезії сподобався!

– Так уже враз і сподобався!

Кларк поклав на край стола кисть правої руки. Воєнкомові зразу ж кинувся в очі витатуйований на тильному боці його долоні напис: «Терезія».

– Як же це так, голубе: не домовившись із Терезією тавруєш себе навіки її ім'ям?

– Не знаю, товаришу, майор, з дурості, мабуть. – Кларк, вдаючи, що засоромився, закрив татуїровку рукавом.

Майор Пирожниченко, посміявшись, подзвонив начальникові явірського залізничного депо інженеру Мазепі, своєму приятелеві і незмінному супутникові в мисливських походах, і попросив його «швиденько і акуратно, на що ти великий майстер, влаштувати на роботу паровозним слюсарем героя Вітчизняної війни Івана Федоровича Бєлограя».

Тут же, в присутності демобілізованого старшини, Пирожниченко подзвонив другому своєму приятелеві, начальникові явірської міліції, і попросив його прописати на постійне проживання «товариша Бєлограя, демобілізованого старшину, мого однополчанина, заслуженого гвардійця, що пролив свою кров за визволення Закарпаття».

Третя послуга, яку охоче зробив майор Пирожниченко Кларкові, була скромніша, але все ж істотна: воєнком написав записку в житловий відділ Явірської міськради і попросив без усякого зволікання дати житлову площу «демобілізованому доблесному воїнові, неодноразово нагородженому бойовими орденами і медалями, – Іванові Федоровичу Бєлограю».

Так протягом одного дня Кларк пустив коріння в явірський грунт.

У той день, коли Кларк оформлявся на роботу в депо, на дошці наказів і повідомлень він звернув увагу на папірець, скромно наклеєний серед інших. У ньому ясно, чорним по білому значилось таке: «Зарахувати слюсарем Івана Павловича Таруту в паровозоремонтну бригаду Хижняка». Кларк зовні нічим не виявив свого радісного хвилювання, але душа його тріумфувала. Ще б пак! Парашутист Карел Грончак, який мав при собі документи на ім'я Івана Тарути, був його супутником по літаку тієї ночі, коли він стрибнув над Угорщиною. Карел Грончак призначений йому в підручні для здійснення диверсій на гірській дорозі.

Де ж він, слюсар Тарута? Розшукуючи свого асистента, Кларк нічого ні в кого не питав, він користався лише тим, що випадково чув. Місце, де працює бригада Хижняка, установити було неважко. Походжаючи по депо, Кларк забрів на другу, хижняківську канаву. Тут він краєм вуха вловив уривок розмови, з якої йому стало ясно, що Тарута лежить у лікарні. Здавалось, обережність тепер уже зайва. Але Кларк все-таки не пішов у лікарню, вирішивши, що зустрінеться з Тарутою пізніше.

Карел Грончак не впізнав свого явірського шефа і в четвертому порушникові, який отруївся. Перед Громадою постали нові, найважчі питання: чи не захотів з якихось міркувань Карел Грончак розпізнати в Грабі свого явірського шефа, чи справді це не він? Якщо ж Граб не важлива персона, то чому ворожа розвідка про нього так дуже піклувалась?

Вивчаючи матеріали, зібрані Зубавіним, Громада прийшов до висновку, що Граб не міг бути керівником диверсійної групи на залізниці, він виконував якусь підсобну роль. І тільки. Але яку ж саме?

Судячи з показань майстра Чеканюка, Граб не збирався довго жити на радянській землі. Виходить, він, як місцевий житель, що добре знає прикордонний район, посланий за Тису, як зв'язківець або провідник.

Установити з ким-небудь зв'язок, крім Чеканюка, він не робив спроб. Значить, провідник. Кого ж він провів? Тих трьох, що вбиті в Чорному лісі? Чи ще когось?

Відповіді на всі ці питання генерал Громада вирішив шукати знову на кордоні, там, де почались події, на п'ятій заставі.

… Берег Тиси. Генерал Громада і капітан Шапошников, обоє в наглухо застебнутих плащах, які заховують їхні знаки відмінності, в однакових зелених картузах, повільно, півголосом розмовляючи, ідуть по стежці, що повторює всі закрути службової смуги. Погожий день, на ясному небі жодної хмаринки. Добре пригріває сонце. Слабкий вітерець доносить свіже, терпке повітря гір, але на обличчях прикордонників немає весняної радості. Вони серйозні, напружені.

Шапошников, ще раз намагаючись не пропустити найменшої деталі, доповідає генералові, де і як був порушений кордон, як було організовано переслідування на одному напрямку і розшуки на другому.

Генерал слухав зосереджено, зрідка ставлячи скупі питання. Зважаючи на їх характер, начальник військ прибув на заставу не для розбору операції, не для того, щоб підвести підсумок подіям. Він шукав ключ до якоїсь нової, важкої задачі. І це особливо було цікаво для капітана Шапошникова, бо хоч і були всі ясні докази успіху, він теж не вважав операцію завершеною.

Шапошников був надзвичайно стриманим у власних міркуваннях, викладав лише об'єктивні дані і чекав слушної хвилини, щоб поділитися з генералом своїми припущеннями, хоча й не перевіреними, але важливими, на думку Шапошникова.

Вийшовши до флангу дільниці застави, Громада сів на нижній східець спостережної вишки, дістав люльку, обережно постукав об поруччя сходів, вибиваючи попіл. Закуривши, він деякий час мовчки дивився на Тису. Вона швидко котила свої каламутні весняні води майже врівень з берегами. Смугаста водомірна рейка то зникала, то з'являлась поверх важких свинцевих хвиль.

– Здається, не на жарт розбурхалась Тиса, – сказав Громада. – Ще одна добра злива – і повідь неминуча. – Він різко обернувся до начальника застави і несподівано запитав: – Ну, капітане, коли збираєтесь святкувати з нагоди такого вдалого завершення операції?

– Поки що не збираюсь, товаришу генерал. Вважаю, що святкувати рано.

– Чому ви так вважаєте? – суворий голос Громади пом'якшав, суворі очі потеплішали. – У вас є підстави?

– Підстав поки що мало, товаришу генерал. Більше підозріння. Якщо дозволите, то я їх викладу. Не подобаються нам сліди цього четвертого порушника – мені і старшині Смолярчукові. Навіщо він укривав службову смугу гумовим амортизаційним килимком? Приховати, свої сліди. Але чому він не приховував їх потім, далі, на виноградниках? А тому, що на твердій землі прикордонники вже не могли ясно прочитати по його слідах, чи без нічого він прийшов, чи з яким-небудь вантажем. Коротко кажучи, товаришу генерал, я і Смолярчук маємо підозру, що Граб перейшов кордон не сам.

Громада слухав начальника застави і радів з того, що той у співдружності із слідопитом Смолярчуком своїм шляхом дійшов до того ж висновку, що й штаб округи.

– Де він зараз, старшина Смолярчук?

– Весь час вивчає сліди Граба. Дозвольте викликати?

Громада кивнув.

Через деякий час славнозвісний слідопит, задихавшись, з якимсь згортком у руках, з розпаленим обличчям, щедро вмитим потом, підбіг до вишки:

– Товаришу генерал, старшина Смолярчук прибув за вашим наказом!

– Ну, доповідайте, що нового вам удалось з'ясувати?

– Виявлено цікавий слід… – не кваплячись почав Смолярчук.

– Де? Про який слід ви говорите?

– Там, в тилу. – Смолярчук махнув рукою у бік виноградників колгоспу «Зоря над Тисою». – В окремому сараї.

– Що це за слід?

– Та все той же: двадцять шість сантиметрів… Того порушника, який отруївся.

– А, Граб? Ну, то що ж?

– Та от, зразу на нього не звернули уваги, а в ньому великий смисл. Дивіться!

Смолярчук діловито розгорнув один згорток і розклав на землі гіпсові відливки: кисті рук паралельно одна одній, а ступні ніг позаду них.

– Ось, товаришу генерал, бачите: четвертий порушник стояв рачки, відпочивав.

– Ну й що ж? – Нетерпіння Громади зростало.

– В іншому місці, через сто дев'яносто два метри, – продовжував Смолярчук, – я знайшов ще один слід: знову порушник стояв рачки, відпочивав. Третій відбиток зберігся через двісті десять метрів. Але тут, в сараї, поруч з попередніми слідами, вже появились відбитки взуття іншої людини. Ця стояла на місці. Потім вона присіла, сперлась на руку. Грунт там вогкий, рука чітко відбилась. Ось!.. Питається: звідки взялися ці відбитки? Я так думаю, товаришу генерал: Граб переніс на собі якусь людину.

Старшина розвернув другий згорток, і Громада побачив ще три гіпсові відливки.

– Відбитки ніг і кисті руки того, п'ятого, порушника, який сидів на спині Граба. Половину дороги, як людина-невидимка, пройшов, а в одному місці все-таки не вберігся і залишив слід.

Громада, незадоволено хмурячись, роздивлявся відливки.

– Так це ж відбитки армійських чобіт! – нарешті сказав він з деяким розчаруванням.

– Правильно. П'ятий порушник був узутий в армійські чоботи.

– А де ж докази того, що це не сліди якого-небудь прикордонника?

– Є, товаришу генерал, і такі докази. Інструктор служби собак, начальник застави і всі прикордонники, хто був тієї ночі в сараї, взуті в поношені чоботи, а він, п'ятий, – в новенькі. Бачите, які чіткі вм'ятини від підборів? Кожен цвях відбився.

– Спасибі, товаришу Смолярчук! – Громада простягнув старшині руку. «Так, тепер справді об'явився, «той», подумав він.