Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 36 страниц)

Та Олени не було ні видно, ні чутно. Ступак постояв ще трохи, потім зійшов з ґанку і вийшов з двору.

Під дощаним навісом, біля самого полотна залізниці, він побачив шляхового обхідника. Дудар лаштував на робочий хід зняту з колії ручну дрезину. За допомогою сталевого важеля він поставив дрезину на колію, поклав на її площадку інструмент і поїхав у напрямі тунелю. Він був так захоплений своїм ділом, що не помітив квартиранта.

– Доброго ранку,Іване Васильовичу!

– Шляховий обхідник підвів голову, загальмував дрезину.

Ворожа настороженість до Ступака сповнювала душу Дударя, але вона не проявилася ні в його погляді, ні у виразі обличчя, ні в голосі. Добрий мисливець і слідопит, він знав, що до небезпечного звіра треба підбиратися тихо, спритно, заставати його зненацька.

– Доброго ранку, Миколо Григоровичу! – ласкаво привітав він квартиранта. – Ти куди? До графського замка? На роботу?

– Вгадали!

Ступак сів на край площадки дрезини, відштовхнувся ногою від щебенового баласту. Дрезина легко покотила по нахилу вниз, до тунелю.

В зубах старого була чорна обвуглена люлька.

– Іване Васильовичу, чого ж це ви свою стареньку люльку смокчете? А де мій подарунок?

– У скриню поклав.

– Чому?

– Гріх кидати таку люльку. Вона в мене давня, з того самого дня, коли Олена народилася. Вибач, брате. З цією люлькою, з ровесницею своєї доньки, я й на спочинок піду.

– Зрозуміло. Охоче вибачаю.

Дрезина впритул підійшла до темного входу в тунель. Ступак вийняв портсигар, клацнув і, закуривши, зіскочив на землю, повернув праворуч, на вузеньку стежку, що вела в колишній графський замок, де була контора лісоділянки.

– До вечора, Іване Васильовичу! – помахав він рукою шляховому обхідникові.

– Куди ж ти, Миколо Григоровичу? Поїдемо далі, через тунель, навпростець.

Шофер Ступак не встиг відповісти. Недалечко, в будинку Дударя, грізно зарокотала трембіта. Дубашевич уже знав таємницю цього звуку, але все одно злякано насторожився.

– Громовиця, – схаменувся він. – Хто ж це грає? Олена?

– А то ж хто. Кожного ранку випробовує силу своїх легенів. Сідай, Миколо Григоровичу, поїдемо через тунель, – повторив Дудар.

– Через тунель? А набагато коротше через тунель?

– Набагато.

– Гаразд, поїдемо, – Ступак кинув цигарку і скочив на площадку дрезини.

Дрезина увійшла в прохолодну глибину тунелю. Після яскравого денного світла тут було темно, хоч в око стрель. А коли очі трохи звикли до мороку підземелля, далеко попереду заголубіла арка протилежного входу в тунель.

– Ну й темно тут, як в могилі, – сказав Ступак – Скільки метрів землі над нашими головами?

– Не землі, а скелі. Де двісті сімдесят метрів, де двісті, де сто вісімдесят.

– Ого! Чому ж такий тунель не охороняється?

Це було запитання, якого Дудар чекав.

– Як не охороняється? – усміхнувся Іван Васильович. – А я?

– Мало.

– Більше не треба. У нас тут тихо і мирно.

Промінь ліхтарика шляхового обхідника освітлював залізобетонне, чорне від диму склепіння і кам'яні стіни тунелю.

Ступак потай озирався довкола, все запам'ятовував і гарячково підраховував, скільки треба буде вибухівки, щоб висадити в повітря тунель і тим самим вивести з ладу магістраль, яка з'єднувала Радянський Союз з Чехословаччиною і Угорщиною.

Подібного роду диверсії, яку збирався зробити Дубашевич, іноземна розвідка передбачала здійснити напередодні нової війни, за декілька днів до її оголошення, і на особливо важливих напрямках. Те, що «Бізон» вирішив вдатися до цього крайнього засобу тепер, у мирний час, мало важливу причину, йому стало відомо, що незабаром з Радянського Союзу повинні піти состави з зерном, призначеним для Чехословаччини, де минулі роки були посушливі, неврожайні. Десятки тисяч тонн не перевезеш в одному поїзді. Їх треба буде дуже багато. І от, якщо тунель завалиться у самому розпалі хлібних перевозок, або на початку їх, то відгомін вибуху в Закарпатті дійде і до Праги, і до Москви, і до Нью-Йорка, і до Парижа. Так, у цьому «Бізон» був упевнений. Удався б тільки вибух, а мобілізація світової громадської думки – справа другорядна. Сотні, тисячі газет в усіх куточках «вільного світу» по єдиному сигналу затрублять про те, що Закарпаття чинить опір режиму Рад, про те, що селяни Чехословаччини не засівають свої поля російським зерном, про те, що від Праги до Братіслави, по стародавній землі Яна Гуса почав розгулювати голод. Диверсію з тунелем повинен був здійснити один Дубашевич. Обов'язково – один! Операція була гранично простою. Одного разу вночі спеціальний літак, що прилетить з Південної Німеччини, скине в умовному місці, в квадраті «17–23», ящики з вибухівкою. Вантаж на парашуті спуститься в глухому лісі і лежатиме там до певного часу. Шофер Ступак, попереджений радіограмою розвідцентра через «Хреста», сідає в свою машину і їде в квадрат «17–23». Навантаживши в кузов вибухівку, запаковану в безневинні на вигляд пакунки, схожі на паперові мішки для цементу, він повертається назад, додому, і під приводом пізнього часу залишає машину на подвір'ї шляхового обхідника, а сам іде спати. Вночі він тихо виходить надвір, ставить на колію дрезину, прикріплює на її площадці вибухівку, яка має страшну руйнівну силу, прилаштовує до неї спеціальний пристрій, схожий на антену, і пускає до тунелю, а сам залишається на відстані, спостерігає. Як тільки дрезина увійде в тунель, антена, що виходить за його габарити, зачепить за гранітне облицювання і тим самим приведе в дію ударний механізм, що й викличе вибух.

Сфотографувавши зруйнований тунель, на що треба буде лише кілька секунд, Дубашевич зникне в лісі. Тієї ж ночі він перейде кордон у заздалегідь наміченому місці, на Верховині, навпроти гори П'єтрос, пробереться до звіролова на кличку «Глухар» і звідти доповість у розвідцентр, що завдання виконав.

Вибух тунелю на околиці Явора – лише половина плану «Бізона». Другу частину операції «Гірська весна» повинен був виконати Хорунжий, другий підручний Джона Файна на кличку «Ковчег». На його долю призначався вибух греблі водоймища, яке давало воду новій гідроелектростанції. І цей вибух теж мав політичну мету: народ Закарпаття, мовляв, чинить Радам жорстокий опір.

Роль Джона Файна в цій операції зводилася до того, що він мав координувати і спрямовувати належним чином дії своїх помічників: «Учителя», «Ковчега» і резидента Крижа.

Велика лісовозна машина з причепом спускалася по колишній графській дорозі від будинку контори лісодільниці львівських залізничників, прямуючи до Тиси. Керував лісовозом Ступак. Лікоть лівої руки він виставив в опущене вікно дверцят кабіни. Кепка зсунута на потилицю. В кутку рота прилипла погасла сигарета.

Дійшовши до перехрестя, грузовик повернув ліворуч, як робили всі лісовозні машини, але не на велику дорогу, а прямо, на путівець, до Тиси.

Це одразу ж зафіксував вартовий, що стояв на спостережній вишці. Він зняв трубку і доповів черговому по заставі, що до кордону наближається машина.

Черговим по заставі був старшина Смолярчук. Він підтягнув ремінь, поправив гімнастьорку і вискочив за ворота. Його зустріли радісні вигуки товаришів:

– А от і старшина! Про вовка помовка, а вовк і тут.

Чоловік вісім вільних від служби прикордонників, відпочиваючи, зібралися на зеленому, ще не витоптаному лужку.

Вони обступили мотоцикл, біля якого з засуканими рукавами ворожив і чортихався замурзаний куховар Тарас Волошенко. Посміхаючись, він приклав чорну замащену руку до козирка кашкета:

– Товаришу колишній тракторист, виручайте! Замучила оця примхлива кляча.

– Ніколи, Тарасе, служба.

Лісовоз підходив до застави. Смолярчук вийшов на середину дороги, підняв руку. Лісовоз зупинився.

– Куди їдете, товаришу водій?

З кабіни визирнув шофер. Як добре знайомому, він усміхнувся старшині.

– Не впізнаєш, зелена гвардія? Я ваш квартирант. Учора нас Олена Іванівна познайомила. Правда, на дворі було темно, могли і не запам'ятати мого обличчя. То запам'ятовуйте, старшина! – Ступак зняв кепку, пригладив волосся. – Прошу, як то кажуть, любити і поважати.

– Слухаю, буде виконано. – Смолярчук був суворий. – А поки що відповідайте, товаришу квартирант: куди прямуєте?

– Прямую сюди, на заставу, з певною метою: одержати перепустку в прикордонну зону.

– Документи здали?

– Ще вчора. Через начальника лісодільниці Борисенка.

– Почекайте, з'ясую.

Смолярчук зник по той бік воріт застави.

Ступак вийшов з машини і з добродушною посмішкою на обличчі, посмішкою хлопця-друзяки, підійшов до прикордонників, клацнув портсигаром, почастував усіх сигаретами.

– Що, брате, не тріщить твій драндулет? – насмішкувато звернувся він до мотоцикліста.

Волошенко відірвався від мотоцикла, сумно махнув рукою:

– Дві години з клятим мучусь.

– Чого? Іскра в землю пішла?

– Далі! Мабуть, в самі тартарари! – Волошенко штовхнув мотоцикл ногою. – Осточортів же ти, золотце! Виразку язика з тобою наживу. Рак серця і нервів. Передчасно постарію. Не сходимось ми з тобою вдачами. Немає споріднення душ. – Він взяв руку шофера Ступака. – Послухай, друже, можу тобі посватати цю породисту шкапу під назвою Харлей-Давидсон.

– Ану, дай-но мені цю шкапу.

Ступак діловито викрутив свічки з обох циліндрів мотоцикла, оглянув їх і раптом, добре розмахнувшись, закинув далеко в кущі. Потім, так само діловито і мовчки, підійшов до свого лісовоза, вийняв інструментальний ящик, покопався в ньому, знайшов дві нові, потрібні за розміром свічки, вкрутив їх у циліндри мотоцикла. Витерши ганчір'ям руки, він впевнено всівся на стареньке, з потертою шкірою сідло, натиснув на стартову рукоятку, дав газ. Мотоцикл оглушливо затріщав, рвонув з місця, залишаючи позаду брудно-сірий хвіст диму.

Прикордонники сміялися, дивлячись на безталанного водія мотоцикла. Насунувши на брови зелений кашкет, він засоромлено шкріб стрижену потилицю.

Зробивши невелике коло, Ступак повернувся до воріт застави, зліз з сідла, передав кермо Волошенкові:

– Бери, брате, свою колишню шкапу, катайся на-здоров'я та пам'ятай Миколу Григоровича… Закурюй, хлопці!

І він знову клацнув портсигаром, обділив усіх прикордонників сигаретами.

Поки солдати курили і слухали веселі й короткі розповіді бувалого шофера, начальник застави Шапошников і старшина Смолярчук старанно вивчали документи, подані начальником лісодільниці львівських залізничників, їх увагу особливо привернув паспорт. Микола Григорович Ступак. Рік народження 1923. Українець. Уродженець Київської області. Всі необхідні печатки на місці. Фотографія акуратно підклеєна і білий краєчок заштемпельований. На потрібній сторінці синів трафаретний квадратик, у якому чорним чорнилом, красиво і чітко, додано від руки, що власник паспорта прописаний у місті Львові, в 3-му відділені міліції, 7 травня 1947 року, по вулиці Костюшка, будинок 17, кв. 9. І прописка була засвідчена хитромудрим підписом начальника паспортного стола й круглою гербовою печаткою.

Шапошников удесяте перегортав паспорт, вдивлявся крізь лупу в кожний підпис на ньому, але не виявив жодної підчистки, підробки.

– Так, чиста робота, – сказав він, кидаючи паспорт на стіл. – Випишемо йому перепустку. Старшина, приготуйте додаткові наряди для прикриття кордону.

Смолярчук здивовано подивився на начальника застави, але промовчав.

Перепустка була виписана. Вклавши її в паспорт, Шапошников вийшов за ворота застави. Смолярчук ішов слідом за капітаном.

На зеленому лужку сиділи прикордонники. В їх дружньому колі по-панібратськи розсівся шофер Ступак. Він грав на гітарі і співав циганський романс. Усі солдати, крім Волошенка, захоплено слухали його. Куховар посилено димив козячою ніжкою і спльовував через плече. Вираз його обличчя був красномовним: чули, мовляв, такі пісні, не здивуєш, не зачепиш серця.

Побачивши начальника застави, прикордонники підвелися. Ступак обірвав гру і співи, енергійно схопився, хвацько взяв під козирок кепки:

– Здрастуйте, товаришу капітан!

– Здрастуйте. То ви в Івана Васильовича на квартирі зупинилися? – запитав Шапошников, передаючи шоферові паспорт і перепустку.

– Так точно, товаришу капітан!

– Порядна людина. Повезло вам на господаря.

– І ми не гірші за господаря! – широка добродушна посмішка розпливлася по обличчю Ступака. – Дозвольте бути вільним?

Шапошников кивнув головою і зник за ворітьми застави.

Ступак розвернув на лужку машину і, здіймаючи куряву, рушив на дорогу.

Смолярчук і його товариші проводжали очима лісовоз, що віддалявся.

– Хвацький хлопець! – із заздрістю і захопленням сказав один з солдатів.

– Талант! – додав інший.

– Вродися не красивим, а талановитим.

– Проноза! – крізь зуби, презирливо кинув Тарас Волошенко.

Ця думка куховара була такою несподіваною, що всі прикордонники обернулись до нього, чекаючи пояснень.

Волошенко, який так гаряче і віддано любив жарт, роздмухував найслабшу іскру гумору, де б вона не виникла, був незвично серйозним.

– «Свій в дошку» цей ваш талант! – сердито відказав він. – Без усякого мила, як-то кажуть, в друзі лізе. Дуже «свій». Правильно, товаришу старшина?

Смолярчук навмисне не погодився з Волошенком:

– Не розумію, Тарасе, чого тобі не сподобався Микола Григорович. Хлопець як хлопець, не гірший від нас з тобою.

– Душі в ньому немає, лише шкіра та кістки, та ще язик-базікалка. Я його наскрізь бачу.

– Та ти йому просто заздриш, – пожартував Смолярчук. – Як же не заздрити! Конкурент знайшовся. Такий же веселий, як ти, такий же…

Волошенко дозволив собі перебити старшину.

– Вірно, я веселий. Але в мене це від душі, а він прикидається. Ваньку він валяє.

«Молодець, Тарасе, розбираєшся в людях», подумав Смолярчук. Голосно він сказав:

– Ну, от що, веселий чоловіче: готуйся в позачерговий наряд. Соколов, Філімонов, Тюльпанов – теж у наряд!

Глава п'ятнадцята

В суботу, закінчивши робочий день у книжковому магазині, Криж статечно пройшов по привокзальній площі, перетнув центр Явора і, не менше дюжини разів вклонившись знайомим, добрів до Гвардійської, увійшов до свого будинку і приступив до виконання таємних обов'язків, обов'язків резидента розвідувального центра «Південь».

Він відсунув убік великий портрет Тараса Шевченка й постукав у дощаний, замаскований шпалерами лаз, що вів у приміщення, де знайшов собі притулок Джон Файн.

Тайник одразу ж відчинився, і в темному квадраті отвору з'явилась голова «Чорногорця».

– Добрий вечір, сер, – промовив господар англійською мовою.

– Здрастуйте, Криж, – відгукнувся Файн теж по-англійськи. – Відпрацювалися?

– Відпочиваю до понеділка. Будемо обідати?

– З задоволенням. Я таки добре виголодався.

Файн підтягнувся на руках і легко, з акробатичною спритністю, виплигнув з люка. Потім він зайшов до кімнати, яка служила Крижу за бібліотеку.

– Новини є? – спитав він уже російською мовою.

– Є! Зараз викладати чи потім, коли підкріпимось!

– Коли підкріпимось.

Обідали вони тут же, в бібліотеці, перед завішеним до «половини вікном, звідки добре було видно хвіртку і садову доріжку, що вела до дому. Якщо хтось зайде на подвір'я Крижа, то не застане Файна зненацька: він встигне сховатися в тайнику. Обидва їли і пили мовчки, з удаваним захопленням, хвалячись один перед одним терпінням, витримкою, холоднокровністю, вмінням тримати язик за зубами.

Файн першим закінчив обідати. Відсунувши від себе тарілки, він поклав лікті на стіл, закурив.

– Ну, от і підкріпилися. Тепер викладайте свої новини, Криж.

Длубаючи гусячим загостреним пером у зубах, резидент сказав звичайнісіньким буденним голосом:

– Привіт вам від «Учителя».

– Від кого? – Файн потиснув руку Крижа. – Від «Учителя»? То ви його бачили?

– Під'їхав до мого магазина на лісовозі. Купив «Путівник по Закарпаттю» і доповів, що благополучно прибув і що все йде по плану.

– Друга удача, слава богові! – Файн молитовно приклав долоню до грудей. – Тепер можна сміливіше діяти. Ви, здається, в добрих стосунках з шляховим обхідником Дударем?

– Ми давно подружилися з ним. Знаменитий різьбар по дереву продає і дарує мені свої вироби, а я йому – рідкісні книги. Він також навчив мене робити з дерева різні дрібнички.

– Дуже добре. Отже, ваша поява в домівці Дударя нікого не здивує, не приверне уваги?

– Так, певен.

– В які дні ви звичайно бували у свого «друга»?

– Найбільше у свята і по суботах.

– От і добре. Сьогодні субота. Ви сьогодні ж підете до Дударя. На мою думку, «Учитель» зупинився жити у шляхового обхідника.

– Дудар – наша людина? – здивувався резидент.

– Ні. Але це зараз не має значення. Як ви гадаєте, чи зможе Дудар відверто розповісти вам про свого нового квартиранта?

– Гадаю, що так. Якщо не розповість сам, я йому допоможу.

– Ні в якому разі! Додержуйте найсуворішої обережності! Не запитуйте ні про що. Навпаки, робіть вигляд, що вас абсолютно не цікавить шофер Ступак.

– Слухаю.

– І коли ви переконаєтесь, що Ступак перебуває поза підозрою, то знайдіть момент і передайте йому слово в слово таке: «Післязавтра, в понеділок, приїжджайте у Явір, зайдіть до магазина Книготоргу, де одержите інструкцію, що вам належить робити». Файн посміхнувся і лукаво поглянув на Крижа: – Не хвилюйтесь, Любомире, до післязавтра ви будете знати, як проінструктувати Ступака.

Криж швидко закивав головою:

– Я не хвилююсь, сер. Все буде виконано так, як наказано.

Сьорбаючи гарячий, янтарного настою чай з блюдця, Файн спитав:

– Гірські туристи є у Яворі?

– Аякже! Явір з трьох боків оточений горами. У нас є навіть турбаза.

– А рибалки? Мисливці?

– Є і рибалки, і мисливці.

– Сподіваюсь, вони перед неділею не відсиджуються вдома, а вирушають на рибалку, на полювання, в гірські походи?

– Так. Найчастіше це буває по суботах.

– От і добре. І я сьогодні прогуляюся в гори під виглядом туриста, – несподівано для Крижа сказав Файн.

– Ви? Ви наважились залишити мій притулок?

– Лише на один день.

– Але, сер, ви… Чи готові ви до всіляких ускладнень?

– Конкретніше, Любомире! Вас цікавить, чи є в мене радянський паспорт та інше? Є все, що треба.

– Я хотів уточнити, чи зможете ви почувати себе на радянській землі радянською людиною?

– Ви сумніваєтесь?

– Пробачте, сер, але я буду відвертим: так, це мене дуже хвилює.

– Чому? Хіба на моєму носі стоїть фабрична марка? Хіба мої вуха, чоло, очі, губи не такі, як у радянських людей?

– Такі, але…

– Кажіть, Криж, не заїкайтесь.

– Сер, у вашому вигляді є щось не зовсім радянське. Джон Файн засміявся, але в його очах була тривога.

– Червоних рогів невистачає? Посмішка не соціалістична? Хода не пролетарська? Погляд ідеологічно не витриманий?

– Ви жартуєте, а я серйозно стурбований.

– Та в чому справа, Криж, кажіть ясно?

– Вам невистачає, сер, зовнішньої простоти, скромності, я б сказав – звичайності. Ви почуваєте себе самим собою, багатою, незалежною, всесильною людиною, Джоном Файном, а не радянським службовцем.

– Даремно турбуєтесь. Я всесильний тут, перед вами, а там, серед радянських туристів, я буду таким самим, як і вони. Дорогий Криж, я три роки був шефом в таборі для переміщених осіб. Вдень і вночі я бачив перед собою дванадцять тисяч росіян, українців, білорусів, чув їх мову, запам'ятовував їх характерні риси і таке інше, і тому подібне. Я навіть дозволив собі одного разу, заради тренування, пожити в сусідньому таборі на становищі переміщеної особи – і нічого, зійшов за чистокровного росіянина. Можу бути й українцем. – Джон Файн легенько ткнув свого співбесідника кулаком у груди. – Отже, голубе, не принижуйте моїх високих і давно визнаних можливостей.

– Пробачте, сер.

– Отож-то! Будемо вважати непорозуміння ліквідованим. Чи є у Яворі таксі?

– Скільки завгодно.

– Вони ходять за місто?

– Так, в усіх напрямках.

Файн дістав з внутрішньої кишені піджака карту Закарпаття, розіклав її на столі.

– Яке місце вважається у вас найбільш туристським?

– Таких місць у нас багато. Оленяче урочище, Ведмежа галявина, Мармурові скелі. Недалеко від Мармурових скель, ось на цьому гірському схилі, є база, де можна за невелику плату переночувати, перекусити, випити пива, поголитися, прийняти душ.

– Чудово. Саме туди я й поїду. Ви мене проведете до стоянки таксі. Повернуся в неділю ввечері. Чекайте! – Файн насмішкувато подивився на резидента. – Чого ви не питаєте, навіщо я залишаю такий затишний, безпечний притулок і з риском для життя вирушаю в район Мармурових скель?

– Я вже вам казав: цікавістю не страждаю. Моя справа – виконувати ваші накази.

– Хоча ви й не страждаєте цікавістю, все-таки я скажу, навіщо мені потрібні ці Мармурові скелі. Я вам абсолютно довіряю, Криж. Хочу прогулятися в горах і водночас розгорнути в зручному місці рацію, зв'язатися з центром: доповім про обстановку, одержу вказівки. Звичайно, для мене це великий риск. Вам би, Любомире, зробити це було б зручніше, безпечніше.

– Я готовий, сер, наказуйте.

– Ні, вам цього доручати поки що не можу. Перше донесення повинно бути послане особисто, власноручно, моїм радіопочерком. І я його пошлю, щоб там не було.

Джон Файн бадьорився не про людське око. Важкий і небезпечний прорив через високогірські Карпати, безтурботне життя в схованці на Гвардійській, уважна гостинність хазяїна явки, глибоке маскування нового резидента, спритний перехід кордону Дубашевичем, надійна легалізація його в Яворі під машкарою шофера Ступака – всі ці великі, заплановані «Бізоном» удачі, що слідували одна за одною, викликали в Джона Файна хороший настрій. Від колишнього боягузтва і страху за свою шкуру, проявлених у літаку, перед стрибком з парашутом, не залишилося й сліду. «Чорногорець» тепер був переконаний, що його місія буде завершена благополучно і в строк. Тепер він гаряче і глибоко, майже з обожненням схилявся перед хитромудрими здібностями «Бізона» і безмірно дякував шефові за те, що той надав йому щасливу можливість проявити себе в операції «Гірська весна», якій, безумовно, судилося стати гордістю розвідцентра «Південь». Через те Файн і бадьорився, через те він з легким серцем і вирушав у небезпечну експедицію в район Мармурових скель.

Він весело подивився на карту, потім перевів погляд на Крижа:

– Мармурові скелі!.. Хороший я обрав район?

– Так, хороший. – На благообразному обличчі Крижа з'явився вираз шанобливості і догідливості. – Прошу доповісти і про мене: дію повним ходом, у найкоротший строк добився значних результатів. Незабаром створю надійну агентурну сітку, здатну задовольнити потреби центра.

– Ого, куди махнув! – розсміявся Файн. – Нічого, нічого, шкварте, все передам дослівно.

Криж ображено насупився.

– Ви мені, здається, не вірите, сер? Я ж вам докладно доповідав і про кравчиху, і про її сина, і про помічника начальника явірської станції.

– Вірю, Криж, не будьте таким недовірливим. Ви дуже добре почали. Всі три ваші помічники для нас – велика цінність. До речі, про сина кравчихи. Як ви збираєтесь його використати?

– Зважаючи на обставини. На даному етапі він може дістати важливі відомості про залізницю.

– Вірно. Ця нова, реконструйована дільниця шляху надзвичайно цікавить нас. Ми майже нічого не знаємо про неї. Добре. Схвалюю. А як ви збираєтесь використати молодого Лисака в майбутньому? Адже він поїде в свою школу, у Львів.

– Не поїде! Заякориться в Яворі, працюватиме на комсомольському паровозі кочегаром. Є надія, що він потрапить на закордонну лінію. Якщо це вдасться, ми матимемо чудового зв'язківця.

– Вірно, Криж! Молодець! Схвалюю. Дійте в цьому напрямку. І форсовано. Нам зв'язківець он як потрібен! – Файн ребром долоні ударив себе по горлу. – Рацією користуватися небезпечно: кожного разу рискуєш життям. Якби був зв'язківець у вашого попередника, ми б знали більше, ніж знаємо тепер. – Тримаючи блюдце на розчепірених пальцях піднятої руки. Файн дмухнув на гарячий чай і, примружившись, допитливо, немов заглядаючи йому в душу, втупив очі в резидента. – То ви й досі не знаєте, що трапилося з Дзюбою?

Криж похитав головою.

– Я ж вам доповідав… Читав замітку в газеті про те, що він загинув. Більше нічого не знаю.

– Вірите замітці?

– Як же не вірити! До мене в магазин заходили люди з ліспромгоспу «Оленяче урочище». Вони на власні очі бачили машину артілі в безодні. І труп Дзюби бачили. Правильна замітка. А ви хіба не вірите?

– Не вірю. Сам ще не знаю чого, але не вірю. – Файн зітхнув, згадавши слова «Бізона», і не втримався, щоб не промовити їх, як свої власні: – Не вірю і все. Що поробиш, такий у мене нюх: собака позаздрить.

– То ви гадаєте, що смерть Дзюби не випадкова?

– Гадаю, що саме так. Але хто організував її, ще не знаю. Ви часто зустрічалися з Дзюбою?

– Ні, рідко. Тільки в крайньому випадку.

– Де відбувалися ці зустрічі? Чи могли вони привернути увагу розвідки?

– Ні, це виключено… Я ніколи не бував на квартирі у Дзюби. І він до мене не приходив. Ми зустрічалися лише в магазині, коли він купував книги.

– Пам'ятаєте, я цікавився Іваном Бєлограєм?

– Пам'ятаю.

Тут, у будинку, схованому в глибині саду, Файна ніхто не міг чути, крім Крижа, однак він знизив голос до шепоту:

– Іван Бєлограй виконував важливе завдання. Ми втратили його з поля зору, не знаємо, де він і що з ним трапилось. Поки ми не з'ясуємо цього, ми не маємо прана почувати себе в безпеці. Прискорте збирання відомостей про Бєлограя. Нехай ваші агенти спробують щось дізнатися у Терезії Симак. Зможете це виконати?

– Зможу.

– Та ви, я бачу, зовсім молодець, Криж. Для вас немає непосильних завдань. «Бізон» знав, кого призначати резидентом. От тільки я не цінував вас. Каюсь.

– Ви не знали мене, а «Бізон»…

– Шеф мені розповідав. – Файн поклав руку на плече резидента: – Нічого, ви з лишком надолужите те, що втратили, будучи рядовим агентом. Наша з вами старість буде забезпечена, якщо ми виконаємо навіть тільки одну цю операцію.

– Яку?

Джон Файн посварився на резидента пальцем:

– Зірвався! А казав, не цікавий. Потерпіть, Криж, прийде час, про все розповім. – Він подивився на годинник, потім у вікно, за яким між квітучими деревами саду згущались весняні напівпрозорі сутінки, що сповзали з довколишніх гір. – Час закінчувати чаювання і вирушати в похід.

Джон Файн перевернув блюдечко догори денцем, витер рушником спітніле обличчя, підвівся і зник у своєму тайнику.

Хвилин через двадцять він знову з'явився в бібліотеці. На ньому була суконна, оздоблена шкірою туристська куртка, старенька, з великим козирком кепка і черевики на товстій підошві. За спиною акуратно прилаштований рюкзак з портативною радіостанцією, завбачливо обкладеною ганчір'ям, щоб вона втратила форму чемодана.

Був готовий і Криж. Він, як завжди, одягнув своє чорне пальто і темний, з полями, застарілого вигляду капелюх. На ліву руку перекинув дощовик, у правій в нього був невеликий саквояж.

Під прикриттям темряви Криж і Файн вийшли з будинку № 9 по Гвардійській, благополучно добралися до зупинки таксі і тут розлучились. Один поїхав на північ, у верхів'я річки Кам'яниці, до Мармурових скель, другий – у найближчі гори, у володіння Івана Васильовича Дударя.

В неділю, наприкінці дня, контрольна установка органів безпеки запеленгувала короткочасну роботу таємної радіостанції. Були визначені і її координати – десь між Ведмежою галявиною і Мармуровими скелями.

Дізнавшись про це, майор Зубавін і полковник Шатров вжили енергійних заходів. І генерал Громада кинув на пошуки ворожого лазутчика-радиста кілька своїх підрозділів. Прочісували безлюдні ліси, продивлялися вічнозатінені ущелини, проштрихували спеціальними піками всі торішні копиці сіна, розкидали старі і свіжі стоси дров, заглядали в усі курені пастухів і колиби лісорубів, облазили всі закутки виробленого кар'єру мармурових розробок – ніде не знайшли радиста. Але слід його все-таки був виявлений. На турбазі з'ясувалося, що в суботу ввечері в районі Мармурових скель туристи бачили якусь легкову машину. Хто на ній приїхав, який номер мала «Победа» – ніхто не міг сказати. В усякому разі серед туристів не знайшлося людини, яка приїхала на машині. Всі прибули сюди на автобусах, на грузовиках, поїздом, а багато й пішки, мальовничими стежками, протоптаними вздовж берегів Кам'яниці.

Всі туристи, що знайшли притулок на турбазі, реєструвалися. Зубавін і Шатров прочитали цей список, зняли з нього копію і повернулись до Явора. Через кілька годин за допомогою начальників паспортних столів міліції Явора, Мукачева і Ужгорода вони знали, де всі люди, що були в списку турбузи, прописані, де працюють і чи давно живуть на Закарпатті. З шістдесяти п'яти туристів лише один привернув пильну увагу Зубавіна і Шатрова. Це був Федір Опанасович Власюк. Агроном. Двадцяти восьми років. Мешкає в Ужгороді. Прописаний по вулиці Леніна, в будинку № 3. Паспорт виданий 4-м відділенням міліції Ужгорода 30 травня 1950 року. Такі відомості залишив про себе Власюк, заповнюючи звичайну реєстраційну анкету, яку одержує кожний пожилець готелю. При перевірці з'ясувалося, що Власюк в Ужгороді, по вулиці Леніна, 3, не живе, що він там, отже, не прописаний і що 4-е відділення міліції Ужгорода не видавало паспорта громадянинові Власюкові ні в 1950 році, ні раніше, ні пізніше.

Зубавін знову, серед ночі, сів у машину і поїхав до урочища Мармурові скелі. Додатково поговоривши з обслуговуючим персоналом турбази, він з'ясував деякі прикмети людини, яка назвалася Власюком. Висока. Плечиста. Гарна. Одягнута в чорну суконну курточку, прикрашену шкірою. В сірій кепці. На ногах – добротні гірські черевики. За плечима – рюкзак. Чи сам він з'явився на турбазі? Так, здається, сам. Зустрічав схід сонця на Мармурових скелях разом з усіма туристами, потім зник, і його більше ніхто не бачив.

Настав понеділок, а Зубавін і досі не залишав турбази. Він шукав того, хто б міг сказати щось нове, більш конкретне про легкову машину, на якій – в цьому Зубавін не сумнівався – Власюк прибув до Мармурових скель. Були опитані лікар, медсестра, кухар ресторану, офіціантки, буфетниця, прачка, лісник і багато туристів – ніхто нічого не додав до того, що знав Зубавін. Його куці відомості про таємничу легкову машину доповнив шофер турбазівського грузовика, який повернувся з дводенного відрядження до Мукачева, куди він їздив за продуктами. Ідучи в суботу в Мукачеве, він зустрів на крутому гірському повороті «Победу». Номера її він не запам'ятав, але добре бачив при світлі фар свого грузовика, що легковушка була з шашковим пояском на кузові і лічильником.

Зубавін повернувся до Явора і доповів Шатрову про результати додаткового слідства. Обидва, майор і полковник, одностайно вирішили, що треба перш за все розшукати таксі.

Машина, що ходила в суботу ввечері в урочище Мармурові скелі, була знайдена у Явірському таксомоторному парку. Шофер таксі теж мало що розповів про свого пасажира. Він сів у машину в Яворі, на стоянці. Це був небалакучий пасажир, всю дорогу дивився у вікно і курив. Біля Студеного джерела, не доїжджаючи кілометрів півтора до Мармурових скель, він зупинив таксі, мовчки розрахувався і пішов далі пішки. От і все. Більше шофер нічого не міг сказати.