Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 36 страниц)

Смолярчук знову уважно подивився на свого помічника.

– Я теж біля заліза змалку. Слюсар. Тракторист. Механік. Отже, ми з вами, товаришу Тюльпанов, начебто земляки. – Смолярчук стривожено глянув навкруги. – Розбалакалися ми з вами занадто, без норми. Не можна! Пішли!

Він широко змахнув палицями, з силою відштовхнувся і легко, з веселим хрускотом поплив по добре накатаній високогірній лижні.

Сніг на дозорній стежці, що розтав учора під гарячими променями гірського сонця, за ніч вкрився глянсуватою льодовою коркою, і добре змазані лижі не провалювалися і не залишали помітного сліду. Смолярчук рухався поволі, опустивши голову і уважно розглядаючи сніговий покрив.

Дозорна стежка охоплювала вершини прикордонного хребта. Починаючи з північного сходу, біля прикордонного поста, вона огинала гори Кам'яну, Верблюжу, Генеральську, Безрідну, Зелену і потім круто повертала на захід, підрізаючи прикордонний хребет до стику з сусідньою заставою.

Смолярчук обігнув голу скелясту верхівку гори і зупинився. Він встромив палицю в сніг, заклопотано поправив шапку, зручніше приладнав автомат, що висів на ремені, вкоротив поводок настороженого Витязя. Обличчя старшини стало надзвичайно серйозним, а очі суворими. Тихо, майже пошепки, сказав: – Далі іти треба дуже обережно.

– Чому? – вирвалося у Тюльпанова.

– Сніг, – скупо, загадково відповів Смолярчук.

Тюльпанов зрозумів його так: «Бережися снігового обвалу!» І не помилився.

За поворотом дозорна стежка звивалася вузьким карнизом по стрімкому, майже прямовисному схилу гори. Праворуч – глибоке провалля, на дні якого росли вже справжні, не карликові, темно-зелені дерева. Ліворуч, закриваючи частину неба, височіли снігові ребристі піраміди, готові впасти лише від дотику до них чи навіть від струсу повітря. Звідки тут, над самою безоднею стільки снігу? І чому він висить над стежкою, чому не обвалюється? Що стримує цю височезну снігову хвилю?

Пильно вдивіться в підніжжя гігантської піраміди, збудованої протягом довгої гірської зими хуртовинами і снігопадами. Бачите яскраво-зелений хвойний чагарник? Це високогірна карликова сосна. Дугоподібні її гілки, розкинуті майже паралельно землі, сплітаючись одна з одною, утворили міцні зарослі, що перегородили шлях сніговій лавині.

Минувши небезпечне місце, Тюльпанов озирнувся.

– Минулого року тут загинув прикордонний наряд. Три дні відкопували, – сказав Смолярчук і рушив далі.

Тюльпанов пішов за ним.

Пройшовши кілометрів з півтора, Смолярчук знову зупинився. Спершись на палиці, він уважно розглядав дозорну стежку.

– Що там, товаришу старшина? – наблизившись, спитав Тюльпанов.

– Дивись! – прикордонник сів навпочіпки, почав роздивлятися ніздрюватий сніговий панцир. Добре було видно характерні сліди звіра, прокладені впоперек стежки. Звір рухався з боку кордону інохіддю, переставляючи обидві ноги – ліву передню і ліву задню – одночасно, глибоко грузнучи. Витязь настовбурчив шерсть, натягнув поводок.

– Чиї сліди? – спитав Тюльпанов.

– Ведмежі, – відповів старшина. – Ось відбитки задніх лап, а от подряпини кігтів. Так, ведмежі, факт. Але ми все-таки перевіримо, чи насправді це ведмідь. Пішли!

Витязь рвався вниз, але Смолярчук рушив по схилу гори в бік кордону, звідки спускався ведмежий слід.

Карпатський бурий ведмідь звичайно не ховається в барліг, він не впадає в сплячку на зиму. В хорошу погоду, як правило, ховається у високогірних глухих хащах, добуваючи їжу з-під снігу. У великі морози на деякий час перекочовує в нижній лісовий пояс, у листя ну зону, де значно тепліше. Пересувається він, як це добре знав Смолярчук, переважно по прямій, напролом, не боячись ні стрімких кам'янистих схилів, ні дрімучих зарослів. Зустрічаючись на кордоні з дротяним загородженням, ведмідь не обходить перешкоди, пробирається в щілину, якою б вузькою вона не була і як би дошкульно не обдирали йому боки металеві колючки.

Йдучи по ведмежому сліду, Смолярчук старанно перевіряв, чи не змінив звір своїх повадок, чи немає на його шляху ознак того, що на звіриних лапах ішов на тренований лазутчик.

Ні, слід говорив про те, що пройшов справжній ведмідь. Але Смолярчук і не думав повертатися. Треба перевірити загороду, поставлену на самій лінії кордону. Там, на колючому дроті, ведмідь неодмінно залишить хоч трохи шерсті. От і загорода. Так, бура, трохи зваляна шерсть залишилася на трьох металевих шипах.

Смолярчук зняв жмут шерсті і, роздивляючись, м'яв його в руках.

– Чим пахне, Витязю: звіром чи порушником? – спитав старшина з посмішкою, підносячи шерсть до носа вівчарки.

Витязь покрутив головою і загарчав.

– В чому справа? – спитав старшина. – Чому не сподобався тобі ведмежий дух?

Опустивши голову, обнюхуючи слід, вівчарка рвонулась назад, до стежки.

Тримаючи собаку на довгому поводку і трохи гальмуючи палицями, Смолярчук зсунув брови так, що вони зійшлися на переніссі.

– Подзвоніть на заставу, що ми йдемо по ведмежому сліду, – наказав він Тюльпанову і, опустивши поводок, рушив за вівчаркою, перевіряючи кожний крок косолапого.

Не раз і не десять разів ходив Смолярчук по ведмежих слідах. Він добре знав стежки звірів, їх ходу, де і навіщо зупинялися. Яким би достовірним не був слід, Смолярчук завжди ішов по ньому доти, поки не знаходив ведмежий послід. Так вирішив він зробити і тепер.

Пройшовши дозорну стежку впоперек, ведмідь пішов по прямій у чащу, в ялинову поросль, перебрався через неї, підім'яв молоді деревця і, прооравши лапами м'яку кучугуру снігу, скотився до джерела, оточеного брусницею. Поласувавши ягодами, рушив далі в ліс, де грунт був ледве прикритий снігом. Незабаром снігова зона за лишилася позаду. Слід ведмедя пішов лісом, злегка зачепленим нічним заморозком. Зустрівши на своєму шляху стовбур сосни, що впав і перетнув йому шлях», ведмідь пересунув його, розрив у декількох місцях непромерзлу землю, мабуть, сподіваючись знайти яку-небудь їжу. «Так, це справді ведмідь!» вирішив Смолярчук, але не зупинився. Стримуючи Витязя, він просувався вперед (лижі кинув, як тільки закінчився сніг), як і раніше, уважно вивчаючи сліди. От іще один доказ того, що тут пробирався господар цих місць, – мурашник, розритий ведмежими лапами. Смолярчук йшов і йшов. Він все ще почував недовіру до сліду. Чому звір пішов не звичайним глухим місцем, по бурелому, не там, де люблять ходити ведмеді, а недалеко від прикордонного поста, впоперек людської стежки? Чому дуже далеко забрався вниз у теплу зону, не боячись близькості обжитих лісосік, диму вогнищ, шуму електричних пил і падаючих дерев?

Тюльпанов наздогнав старшину біля верхнього входу в ущелину Чорний потік, у видолинку, зарослому вільхою. Сидячи навпочіпки, Смолярчук роздивлявся ведмежий послід.

– Отже, все гаразд? – спитав Тюльпанов, витираючи розчервоніле, вмите потом обличчя.

– Так, тепер повний порядок, – задоволено сказав Смолярчук. – Тепер можна повертатися на кордон. Тільки давайте раніше відпочинемо, покуримо.

Витязь тимчасом поривався далі, вглиб весняного лісу. Смолярчук вкоротив поводок, скомандував:

– Спокійно! Сидіти!

Вівчарка зразу ж виконала команду, сіла на задні лапи, але заспокоїтися не могла, тихенько скавучала і не зводила насторожених очей з зеленої хащі, де зник звір. І лише поступово заспокоїлася.

Прикордонники розташувалися на великому камені. Знявши шапки, розстібнувши коміри гімнастьорок, вони з насолодою закурили. Відпочивши, роздивившись навкруги, вони рантом побачили, що їх з усіх боків оточує чудова закарпатська весна.

На гнучких пушистих пагінцях повзучої берези, напівсхованої мохом, розгойдувались, тріпочучи крильцями, строкаті метелики. Розігріта земля парувала легким маревом. Крізь іржаве листя, крізь опалу хвою і моховий покрив пробивалися сині сузір'я фіалок і перлисті грона конвалії.

Над рожевими і пахучими квітами вовчого лика, над вогкою улоговиною, де цвіла вільха, діловито гула армія лісових бджіл, що збирала ранній нектар.

Далі, за улоговиною, на кам'янистому сонячному схилі, живою колючою огорожею піднімалися зарослі держидерева, його розчепірені на всі боки гілки щедро облиті дрібними золотаво-жовтими квітами, схожими на дзвіночки. Війне звідти вітерець, і здається, ніби кришталево дзвенить ліс.

Кизилове дерево не зеленіло ще жодним листочком, але зате воно полум'яніло ніжно-лимонними квітами.

В кам'янистих розколинах, у зморшках скель і бескидів червоніло віття гірської рути.

Омела вже видерлася на другий і третій яруси гілок беріз і сосен і розпустила там, високо вгорі, щоб усім було видно, свої ранні квіти.

Сонце не показувалося з-за лісу, але його проміння все-таки проникло сюди, в дрімучі зарослі: воно лежало на поверхні калюжі, яка залишилася після недавніх дощів, воно проборонувало тонкими золотими зубцями смарагдові, білі, чорні, зелено-коричньові гіллясті і килимові» мохи; воно перебігало з гілки на гілку, обмивало своїм животворним світлом старе каміння, молодило похмурі папороті, прокладало шлях бджолам до їх медових джерел, пронизувало до дна джерельні чаші, прикрашало землю химерним візерунком, який і не снився найвидатнішому чеканнику, золотих справ майстру.

Дивишся на все це – і тобі, як і весні, хочеться цвісти своїми справами, своїм життям, своїми думками і сподіваннями.

… Тюльпанов докурив сигарету, поправив шапку і, солідно відкашлявшись, наче збирався виголошувати промову, підвівся з каменя, подивився на Смолярчука. Обличчя молодого солдата було напруженим, урочистим.

– Товаришу старшина, дозвольте звернутися в особистій справі! – промовив він твердо і чітко.

Смолярчук здивовано поглянув на нього:

– Чого це ви так офіціально? Звертайтесь.

– Товаришу старшина, коли ви повернетеся на свою заставу?

– Як накажуть. Гадаю, днів через три. Чого це вас цікавить?

Тюльпанов помовчав, уважно розглядаючи свою темну, із затверділими мозолями долоню.

– А на п'ятій заставі у вас є помічник? – спитав цін, знову уважно дивлячись на Смолярчука.

– Поки що немає. Поранений мій помічник, лежить у госпіталі. А що?

– Візьміть мене з собою на п'яту. Я так буду у вас вчитися, так буду вам допомагати…

– Даремно ти мене обрав своїм учителем, товаришу Тюльпанов, – Смолярчук важко зітхнув. – Недовго мені лишилося жити на кордоні. Закінчується моя служба. Чекаю демобілізації.

– Демобілізуєтесь? Ви? Навіщо?

– Як це «навіщо»? Що ж, по-твоєму, я повинен тут до старості служити?

– А що ви робитимете, товаришу старшина, після демобілізації?

– Роботи на мою долю вистачить вдома.

– Вистачить, звичайно, але такої, як тут, не знайдеться.

– Знайду, не турбуйся. Людина народжується для мирного життя, а не для військового. Одружуся, заведу сім'ю. Між іншим, вдома, в Сибіру, мене ніяк не дочекаються. Тракторист я, механік, не забув?

– Тракторист, звичайно, професія непогана, але слідопит ще краща. – Тюльпанов перевів сумний погляд ця Витязя. – Отже, осиротіє вівчарка?

– До того часу, поки мені демобілізуватись, я постараюсь, щоб з нею хтось подружив. Сиротою не покину.

– Так подружіть зі мною, товаришу старшина! – вигукнув Тюльпанов.

Смолярчук для годиться, заради порядку, вирішив не здаватися одразу.

– Не з усяким прикордонником захоче дружити мій Витязь. Характер у нього крутий.

– Від мене він не відмовиться. Ще до вашої демобілізації подружимо. Встигнемо! В один день п'ять діб укладатиму.

– Ну, гаразд. Так і бути, поклопочу, щоб перевели тебе на п'яту, – ніби неохоче погодився Смолярчук. – Тільки не знаю, що з цього вийде.

– Добре вийде! – переконано сказав Тюльпанов. – Командування всяке ваше клопотання візьме до уваги.

– Добре, не загадуй наперед! Ходімо на пост…

Прикордонники не поспішаючи почали підніматися вгору по благодатній весняній зоні Верховини. З кожним їх кроком дедалі збільшувалася відстань між ними і тим, хто проклав слід.

Глава сьома

Після того, як Файн залишив на своєму сліду ведмежий послід, він пройшов на звіриних лапах ще метрів двісті і під величезною ялиною, що спустила майже до самої землі свої розлогі віти, зупинився. Далі хитрувати було б безглуздо і невигідно. «Якщо прикордонники і пішли по сліду, то, натрапивши на свіжий послід, вони остаточно переконаються, що мають справу із звіром, і припинять переслідування. Якщо ж не повірять, тоді… Ні, обов'язково повірять. Не турбуйся даремно, друже, – підбадьорював себе Файн. – Швидко просувайся вперед, якомога скоріше виходь з прикордонної зони, де можливі всякі несподіванки, не передбачені навіть «Бізоном».

Файн зубами розв'язав ремінці, якими закріплювались на кистях рук ведмежі лапи, зняв їх. Потім звільнив і ступні ніг від камуфльованого взуття. Все це він сховав у свою сумку за плечима.

Взувши міцні, ковані сталевими пластинками юхтові черевики лісоруба, Файн одразу ж, не дозволивши собі відпочити жодної хвилини, рушив далі по заданому курсу. Компас і великомасштабна карта району Чорного потоку давали йому можливість точно знати, де він знаходиться і куди йому треба йти.

Глухий, неходжений ліс, завалений віджилими свій пік деревами і встелений товстим шаром хвої, листя і моху, круто спускався по кам'янистому схилу гори. Файн ішов швидко і легко, майже біг. Потріскувало під ногами сухе гілля, зривалося вниз каміння, що погано лежало, на землі залишалися помітні сліди, але Файна це вже не турбувало. Ніхто не почує його кроків, ніхто не піде по його сліду: на добрих три кілометри навкруги немає жодної живої душі – ні прикордонника, ні лісоруба, ні мельника, ні мисливця.

Опівночі він вийшов, як і передбачалося, до Чорного потоку, що шумів своїми бурхливими водами, до того місця, де вузька ущелина була наполовину завалена камінням і звідки добре було видно верхню, що вела до високогірної застави, дорогу і нижню, що спускалася то Тиси.

На чистому небі світив круглий місяць. Один бік ущелини був затінений. Причаївшись на вершині кам'яного завалу, Файн продивився і прослухав ущелину. Поки що безлюдно і тихо. Тільки б не зустрітися з яким-небудь лісорубом або мисливцем.

У кам'яному завалі Файн сховав гранати. Тайник він прикрив камінням. «Нехай лежать до слушного часу», подумав Файн і посміхнувся: десять разів на день проїжджатимуть і проходитимуть повз це місце прикордонники, лісники і лісоруби, і нікому й в гадку не прийде, що саме в цьому камінні лежать гранати.

По верхньому лівому краю ущелини Чорний потік ішло зимова стежка, прокладена і підтримувана протягом багатьох років лісорубами й мисливцями. Вдень Файн обійшов би її далеко стороною, але зараз ступив її и неї. Рисковано, та що вдієш: до світанку треба бути на місці, в Яворі. Він не йшов, а летів. Стежка відходила від ущелини під прямим кутом, піднімалася на стрійний схил гори і потім навпростець спускалася до Тиси, ні околиці великого населеного пункту, розташованого на тому березі.

На підступах до річки, перед мостом, Файн покинув стежку і, обійшовши село далеко стороною, вбрід перебрався через мілководну тут Тису. На її правому березі, між водою і лісистою горою, була прокладена автомобільна дорога. Файн обрав густий кущ, найближчий до шосе, і, притаївшись, почав чекати щасливого випадку. В плані, розробленому «Бізоном», був передбачений і цей «щасливий випадок».

В глуху північ не можна було певно розраховувати на те, що на дорозі з'явиться машина, яка йтиме вниз берегом Тиси, в бік Явора. І не всякою машиною міг скористатися Файн. Якщо вона буде з людьми в кузові, з колодами або дошками – не годиться, його влаштовував лише такий грузовик, у якому він міг би надійно сховатись.

Файн спеціально обрав місце на крутому повороті дороги, де шофер, щоб не звалитися в безодню або не врізатися в скелю, повинен був максимально зменшити швидкість. Скориставшись з цього, Файн стрибне в машину так, що водій нічого не помітить.

Чекав довго, а «щасливий випадок» все не з'являвся. Прошуміли дві «Победы». Обережно проїхав грузовик, з цілим стіжком сіна в кузові. Проторохкотіли по щебінці залізними шинами два гуцульських вози. Промайнув, сяючи вогнями, нічний автобус. Потім майже цілу годину шосе було пустим. Файн уже впав у відчай. Його морозило. Він вийняв з кишені плоску алюмінійову флягу, випив коньяку. Зуби перестали цокотіти, і по всьому тілу розіллялося благодатне тепло.

На бурхливі води Тиси, на її кам'янисті береги поволі насувалося світло автомобільних фар. Машина йшла з верхнього кінця долини. Файн чекав. «Моя чи не моя?» гадав він. Щось підказувало йому: «Твоя». Файн спустився нижче до дороги, наскільки дозволило йому прикриття, і, знайшовши на кам'янистому схилі опору для правої ноги, приготувався до стрибка.

Машина підійшла до повороту і повільно, на найменшій швидкості, обігнула прибережну скелю. Кузов грузовика був нарощений на три дошки, і в ньому стояли, похмуро звісивши свої великі, рогагі голови, рослі бики. Перед ними лежала купа сіна.

Пропустивши повз себе кабіну, в якій сиділи шофер і жінка, закутана шаллю, Файн стрибнув на дорогу, швидко схопився за борт грузовика і, відштовхнувшись, м'яко переніс своє натреноване тіло в кузов. Бики злякано шарахнулись. Файн заспокоїв їх, ласкаво погладивши по ребристих боках. Потім він повзком перебрався в передню частину кузова, зарився в сіно і блаженно перевів подих. «Здорово ж мені повезло!» Але через хвилину він уже стривожився: чи довезе машина до Явора, пі доведеться висаджуватись на півдорозі?

Грузовик проходив усе нові й нові населені пункти. В одному місці, перед шлагбаумом з прикріпленим до нього червоним ліхтариком, машина зупинилася.

– Прикордонний наряд. Пред'явіть документи! – почувся суворий, хрипкуватий голос.

– Будь ласка, – озвався шофер.

– Звідки і куди їдете?

– З Рахівського району. В Явір.

– А ваші документи, громадянко?

– Які там у неї документи! – засміявся шофер. – Дівчина вона ще неповнолітня. Тільки в наступному році паспорт одержить.

– Неповнолітня, а по ночах розгулює… Як тебе величати, дівчино?

– Ганнуся Бойко, – відповів за неї шофер.

– І в якій же ролі вона при вас?

– Представник колгоспу «Карпатська зірка». Доярки. Перша в нашому районі.

– От тобі й неповнолітня! – прикордонник стрибнув на підніжку, освітив кишеньковим ліхтариком обличчя дівчини. – Е; та вона спить! На добраніч, Ганнусю… Ну, а в кузові, що там у вас?

– Бики і сіно, товаришу сержант. Веземо в Явірський племрадгосп, щоб поміняти цих двох старих холостяків на одного молодого кавалера.

– Ну, ну, дивіться, не проміняйте шило на мило. – Прикордонник освітив кузов і, повернувшись, сказав: – Їдьте!

Заскреготіли шестерні в коробці передач, переступили:і ноги на ногу, втративши рівновагу, бики, і машина прийшла під червоним ліхтариком шлагбаума.

Файн опустив у кишеню пістолет і, заплющивши очі, почав пригадувати план міста і його околиць. Племрадгосп знаходиться на тому, рівнинному боці Явора. Щоб потрапити туди, треба пересікти все місто. Якими ж вулицями поїде шофер? Шосе вливається в Рахівську. Отже, Рахівської вулиці йому не минути. Далі Ужгородська, бульвар Шевченка. Ужгородська найближче до Гвардійської, де Файну приготована таємна квартира. Треба зійти саме там, на Ужгородській.

Перед світанком грузовик в'їхав у Явір. Файн ніколи не бував у цьому місті, але він добре вивчив його по фотографіях, по агентурних даних, по старих журналах. Проїхали Рахівську з її невеликими будиночками, розкиданими по гірських схилах. Степова почалася високими цегляними корпусами тютюнової фабрики. Минули темніє громаддя міського парку. Перебралися через міст на правий берег Кам'яниці і опинилися на Ужгородській. Файн обережно поповз у задню частину кузова. Трохи підвівшись, прикриваючись бичачим крупом, він оглянув вузьку вулицю, освітлену фарами машини. Нікого!

Перемахнувши через борт грузовика, Файн опинився на явірській землі, в десяти хвилинах ходи від таємної квартири. Машина колгоспу «Карпатська зірка» зникла в темній глибині Ужгородської.

– Братухо, на сірники не багатий? – почувся раптом голос нічного перехожого.

Файн здригнувся. Людина в чорному замащеному одязі, із залізною скринькою в руках, з цигаркою в зубах наближалася до нього. При місячному сяйві добре було видно її обличчя – бліде, вилицювате, з великим лобом, чорними вусиками і дуже блискучими очима. Серце Файна стислося. Звідки вона взялася? Хвилину тому на вулиці нікого не було. Файну здавалося, що зараз ця перша радянська людина грізно подивиться на нього, вдихне запах його одежі, помацає рюкзак з радіостанцією і скаже: «Ага, голубчику, попався!»

Нічний перехожий підійшов до Файна:

– На сірники, кажу, не багатий?

Файн похитав головою, помацав себе по кишені і запобігливо усміхнувся:

– Не курящий.

– Шкода. – Хлопець у замащеній спецівці зітхнув, подивився ліворуч, праворуч і пішов вверх по Ужгородській.

Джон Файн деякий час стояв нерухомо, витираючи спітніле чоло і в думках проклинаючи свою дурну боягузливість. Місяць сховався за гірським хребтом. Густа передсвітанкова темрява наповнювала місто.

Тулячись до огорожі подвір'їв, збиваючи з дерев росу, Файн вийшов на тиху і вузьку вулицю – Гвардійську. По обох боках стояли стрункі білолисті тополі. Цегляні, під червоною черепицею будиночки розкинулися просторо, оточені садами і присадибними виноградниками. Всі будинки і подвір'я були подібні одне до одного. В якому ж шукати Любомира Крижа? Де ж будинок під № 9?

Файн вийняв з кишені ліхтар і вузьким, як лезо ножа, променем освітив емальову трафаретку найближчого будинку. Будинок № 17. Наступний виявився № 15. Пропустивши ще два – 13-й і 11-й – Файн знайшов у штахетній огорожі хвіртку, відчинив її й рішуче попрямував до будинку № 9. Зарипів крупний річковий пісок під грубими черевиками. Важкі грона вогкого бузку торкалися щік і голови Файна. «Непогано влаштувався Хрест». Кращого сховища не знайти, мабуть, в усьому Яворі. Дуже добре».

Файн обережно, впритул підійшов до будинку Крижа і повільно підняв руку, щоб постукати у вікно. Серце його прискорено билося, хвиля крижаного холоду піднімалася від ніг до голови. «Чорногорець» боявся переступити поріг явки. Хто знає, яка доля приготована йому під черепичним дахом цього будинку, такого лагідного на вигляд, оповитого зеленню виноградних лоз… Що, по суті, являв собою цей новий резидент Криж? Файн досі, незважаючи на те, що багато років знав Крижа, не був твердо впевнений, що можна до кінця довіряти цьому агентові на кличку «Хрест». Навіть коли з'ясувалося, що він був завербований особисто «Бізоном» майже чверть віку тому, а тепер рекомендований у резиденти, – і ця важлива обставина не спонукала Файна переглянути своє насторожене ставлення до Крижа. Власне кажучи, якихось важливих причин для настороженості у Файна не було. Він довіряв Крижу, виходячи з своїх теоретичних міркувань. Генеральна теорія, на якій будувалось повсякденне і перспективне існування Файна, була зовсім нескладною. Її можна викласти однією, приблизно такою фразою: «Якщо ти не дурень, то не дозволиш іншому проковтнути себе, сам проковтнеш його».

Любомир Криж не був дурнем. Він учився в Празькому університеті. Доучувався в Берліні. Після завершення освіти наводив на свою «ученість» лиск у Парижі. Кілька років, нестримно розтринькуючи спадщину батька, мандрував по Південній Америці, по африканському узбережжю. Довгий час блукав по Мексіці. Повернувся на батьківщину тридцятирічним холостяком і, збудувавши собі дім на вулиці Масарика (тепер Гвардійська), оселився в ньому з сестрою і вже ніколи більше не виїжджав за межі Прикарпатської Русі, як у ті часи в старій Чехословаччині зналося Закарпаття. В Яворі його знали як знавця європейських і американських мов, як фанатичного збирача художніх виробів з дерева, як пристрасного книголюба і як скромного, без усяких претензій активіста культурного фронту. Добровільно відмовляючись від усякої платні, він читав лекції в явірському будинку культури з історії Закарпаття, Чехії та Словаччини, з стародавнього мистецтва Мексіки. Він був ініціатором виставки, організованої в Яворі: «Верховинські різьбарі по дереву». Все це знав майже кожен яворянин. І тільки одному Файну був відкритий другий, таємний бік життя Любомира Крижа. Вихваляючи в своїх лекціях «рідне Радянське Закарпаття», він ненавидів його і всією душею прагнув туди, де колись марнував молодість, – в екзотичні готелі Ріо-де-Жанейро і Буенос-Айреса, в Рим, що кишів туристами всього світу, в жарку Мексіку, на святковий Лазурний берег. Прикутий до Явора, він у думках продовжував блукати шляхами Старого і Нового Світу, коротаючи свої дні і ночі на верхніх палубах пакетботів, у барах, парках, на пляжі, за гральним столом, у компанії іспанських танцівниць, закохувався, розтринькував гроші, ранкову зорю зустрічав на тихоокеанському узбережжі, а вечірню – на атлантичному. Вдаючи, ніби цілком задоволений зарплатою продавця книжкового магазина, він нишком витрачав на себе в десять разів більше, ніж одержував. Влітку і взимку його бачили в Яворі в одному і тому ж поношеному, глянсуватому від старості костюмі, в грубих черевиках, у чорному, застарілого фасону, часів Масарика, капелюсі, старому пальті. Але в аргентінських кофрах, зроблених із шкіри буйвола і схованих у тайнику, Криж тримав про запас, сподіваючись на кращі дні, новенькі, пересипані нафталіном візитки, фланельові піджаки усіх барв, кілька дюжин білосніжних сорочок і великий набір взуття з справжньою маркою «Батя». Набувши репутацію безсрібника, він мав не одну тисячу прихованих американських доларів, англійських фунтів і швейцарських франків – найбільш стійкої валюти, яка забезпечувала йому «воскресіння з мертвих» в перший же день, як Закарпаття перестане бути радянським, частиною України. Підносячи прилюдно до небес «мир і радянську владу», він мріяв про війну, чекав приходу до Явора переможців-іноземців. Зовні тихий, лагідний, нездатний ніби мухи образити, дуже привітний, ввічливий, доброзичливий до сусідів і співпрацівників, він ладен був за добру плату, якщо це могло бути безкарним, повісити, застрелити, замучити будь-яку людину. І рідної сестри не пожаліє – дали б тільки достатньо грошей. Продажність поруч з хитрістю і удаваністю – головні, все визначаючі риси Крижа. Він торгував усім, що можна було продавати: рідним Закарпаттям, правдою, совістю. Файн дуже добре знав багате шпигунське минуле Крижа. Вперше його завербував один з діячів Сюртє Женераль[4]4
  Сюрте Женераль – французька розвідка.


[Закрыть], прикомандирований до штабу Еніке, який командував білими арміями, створеними Антантою після першої світової війни. Пізніше, в двадцятих роках, Криж служив англійцям, не залишаючи, однак, своїх перших хазяїв. Потім його перекупив за вищу плату «Бізон» – Крапc. А тепер?.. Де гарантія того, що хитрий, спритний, наскрізь брехливий Криж не переметнеться до нового хазяїна за вищу плату?

Піднявши руку, щоб постукати у вікно, Джон Файн не міг не подумати проте, якій людині вручає свою долю.

До сьогоднішнього дня керівник «Тиси» жодного разу не зустрічався із своїм резервним агентом на кличку «Хрест». Він керував ним тільки на відстані, через зв'язківців і загиблого резидента Дзюбу. Однак це не заважало йому добре знати Крижа в обличчя – по фотографіях. Зустрівши його на вулиці, навіть у великому натовпі, він одразу впізнав би свого агента. Але Криж, коли перед ним з'явиться «пред'явник цього», не догадається, хто він такий. «Хрест» не знав свого шефа – ні його обличчя, ні справжнього прізвища, ні якихось особливих прикмет. Він був відомий йому через Дзюбу тільки як «Чорногорець».

На південній, зверненій в густий сад стороні будинку Крижа чорніло троє вікон. Файн деякий час роздумував, у яке постукати. Обрав крайнє справа, найближче до глухої частини саду. Постукав обережно, ледве чутно. Щойно цокнув нігтями по склу, як рама безшумно відчинилася навстіж і в темному її просвіті з'явилася чоловіча постать у нічній сорочці, з білим ковпаком на голові.

– Хто тут?

Файн наблизився до вікна і по-російськи пошепки промовив першу парольну фразу:

– Тут живе Любомир Криж?

– Тут, – негайно почулась відповідь.

– Вам телеграма. Блискавка. Розпишіться.

– Де ж вона? Давайте.

– Пробачте, загубив.

Після цих слів нічного гостя господар будинку № 9 зник у глибині кімнати. Через хвилину легко грюкнули запори дверей, що виходили на веранду, і почувся глухий голос:

– П'ять ночей чекаю. Заходьте! Я сам.

Пройшли простору, засклену веранду, у вікнах якої вже ледь-ледь синів світанок, і потрапили в темну кімнату, сповнену пахощами древесної тирси, свіжих стружок і трохи припаленого розпеченим залізом дерева.

Господар закрив віконниці і клацнув вимикачем. Під широким абажуром, низько спущеним на блоці, над токарним деревообробним верстатом спалахнула сильна матова лампа.

Файн зняв шапку, скинув куртку, подав крижу руку:

– Здрастуйте, Любомире. От, нарешті, і особисто зустрілися. Я дуже радий. Адже я вас добре знаю… Звідки? Через Дзюбу.

– То ви…

– Ви хочете спитати, хто я такий? – усміхнувся Файн.

– Що ви! Я ні про що не буду вас питати.

Болісно мружачись від яскравого світла, затуляючи голі груди рукою, Криж коротко і допитливо, з ніг до голови, оглянув гостя. І все він встиг побачити: і важкий рюкзак за спиною Файна, і його штани, порвані в лісі об сухі гілки, і черевики, до яких прилипла чорнобура карпатська земля, і куртку з в'їдливим високогірним реп'яхом на рукаві.

«Зіркий у мене помічник!» Файну сподобалось, як зустрів його господар. Такого не проведеш.

– Втомилися? – спитав Криж і дбайливо підсунув і остю табурет. – Сідайте, знімайте поклажу. Відпочивайте!

Голос його був м'яким, ласкавим, але припухлі, обрамлені дрібними зморшками очі холодно-насторожено питали: «Хто ти? Чого стоїш? Небезпечно з тобою зв'язуватися чи вигідно? Чого зажадаєш від мене? Чим винагородиш?»

– Не хвилюйтесь, Любомире, все буде гаразд! – Файн привітно усміхнувся.

– Не сумніваюсь! Я розумію, з ким маю честь розмовляти. – Криж схилив голову, увінчану нічним ковпаком. Схаменувшись, він винувато заметушився. – Пробачте мені за мій вигляд. Я зараз одягнуся. – Задкуючи, господар зник у сусідній кімнаті.

«Справді він переодягатися пішов чи… А що, коли тут засідка?» Файн опустив руки в кишені, міцно стиснувши рукоятки пістолетів, і обернувся до дверей так, щоб можна було одразу, однією чергою покласти тих, хто з'явиться на порозі. Зціпивши зуби, ледве дихаючи, він чекав. З кімнати, де зник Криж, доносилося розмірене цокання маятника великого стінного годинника. Гладкий, пушистий, димчато-сірий кіт муркочучи, потягаючись, тримаючи хвіст трубою, вийшов з темного кутка і безстрашно попрямував до Файна. Той відкинув його ногою, беззвучно посміявся над своїм даремним страхом, вийняв руки з кишень і почав спокійно роздивлятися навколо.