Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 36 страниц)

Глава четверта

Віденський експрес прибув до Явора, як завжди, рано-вранці. На плоских дахах вагонів темніли великі вологі плями, дзеркальні шибки вікон плакали, а на приступках чорніла нанесена пасажирами грязюка. Мабуть, там, звідки прибув поїзд, на берегах Дунаю, у Відні і Будапешті, в угорському степу Алфелд, ішли великі дощі.

Поки поїзд висихав під вранішнім сонцем, прикордонні наряди контрольно-пропускного пункту перевіряли документи у прибулих пасажирів. Їх сьогодні було багато: радянські офіцери і солдати-відпускники, які служили в групі окупаційних військ в Австрії, юнаки і дівчата, які поверталися в Москву з Риму, де відбувалися всесвітні змагання гімнастів, велика делегація угорців, що їхали в Китай через Радянський Союз, парламентські діячі, торгові представники різних країн, дипломати, що віддавали перевагу поїздові перед літаком, і, нарешті, просто мандрівники, транзитні туристи. До останніх належав і Френк Білд – високий, сухорлявий, п'ятдесятирічний здоровань з важкими роговими окулярами на довгому кістлявому носі. Френк Білд спокійно димив сигаретою і нудьгуючи позирав у вікно, поки перевіряли його документи. Під час усієї цієї процедури він не сказав прикордонникам ні «так», ні «ні», не подивився на жодного з них. Вони для нього просто не існували.

Виконавши всі прикордонні і митні формальності, Френк Білд піднявся на третій поверх вокзалу, де містився готель для закордонних мандрівників, зайняв зручний номер, прийняв душ, поголився, переодягнувся. Свіжий, з рум'янцем на запалих щоках, ні на кого не дивлячись і нічого не помічаючи, він пройшов у ресторан. Йому подали яєчню з шинкою, коньяк, сир, кофе. Білд їв і пив не поспішаючи, не відриваючи погляду від тарілки. Розраховуючись з офіціантом, він спитав англійською мовою, чи можна купити в Яворі англо-російський словник. Офіціант знав по-англійськи тільки два слова: «не розумію». Френк Білд перейшов на німецьку. Цю мову офіціант знав добре. Так, в Яворі є чудовий магазин, де можна купити і англо-російський словник, і багато інших хороших книг. І міститься він зовсім недалеко, в двох кроках від вокзалу, на головній вулиці. Ось він, видний навіть звідси: дві вітрини, високі дубові двері і над ними червона вивіска з великими літерами: «Книготорг».

Френк Білд кинув неуважний погляд на вікно, в той бік, де був книжковий магазин, автоматично сунув сигарету в рот і повільно підвівся. Перш ніж піти з ресторану, він задав ще одне запитання: де можна обміняти іноземні гроші на радянські? Офіціант дав іноземцеві і цю справку.

Так само ні на кого не дивлячись, нічого не помічаючи, холодний і пихатий, мандрівник залишив ресторан, спустився вниз, перетнув вестибюль і вийшов на привокзальну площу з її молодим сквером, квітниками, зеленіючими газонами.

Обмінний грошовий пункт містився поряд, на площі, в невеликому будиночку. Залишивши там долари і одержавши карбованці, Френк Білд попрямував до магазина з високими дубовими дверима і двома вітринами, заставленими книгами.

У великому приміщенні книготоргу на численних полицях стояло кілька тисяч книг.

– О! – вигукнув мандрівник по-німецьки. – Куди я потрапив? Ваш магазин майже Британська бібліотека!

Людина в чорному костюмі, в білій свіжій сорочці, пов'язаній скромним темним галстуком, чемно привітавшись, сказала чистою німецькою мовою:

– Нам, звичайно, далеко до Британської бібліотеки. Але навіть така кількість книг має для явірських трудящих більше значення, ніж мільйони томів Британської бібліотеки для трудящих Лондона.

– Ви не тільки продавець, але й агітатор! – усміхнувся Френк Білд. Це була його перша посмішка з того часу, як він ступив на радянську землю. – Чи є у вас англо-російський словник останнього видання?

– Будь ласка, прошу вас. – Людина в чорному костюмі зняла з полиці товсту книгу в темно-червоній обкладинці і поклала її перед покупцем.

– Так, це те, що мені потрібно, – задоволено сказав Френк Білд.

Він опустив у велику кишеню свого макінтоша словник, відрахував потрібну кількість карбованців, відніс їх у касу. Вручаючи продавцеві чек, він потис руку і сказав напівжартома:

– Дякую вам, пане агітатор. – І відразу ж пошепки промовив: – Привіт від «Бізона».

«Бізон»?.. Людина, що стояла за прилавком, була приголомшена. Сам Артур Крапc передає їй привіт. Згадав, нарешті! Скільки років мовчав. Адже Криж хрещеник «Бізона». Будучи помічником військового аташе в Празі, Артур Крапc завербував його в свої агенти. Шістнадцять років тому Криж був рядовим агентом і, тепер рядовий. А Крапc круто поліз вгору. Кажуть, він став важною персоною, трохи не першою особою в штабі закордонної розвідки. Недаремно він згадав про Крижа. Є якась важлива причина.

Любомир Криж у перші ж роки після того, як Закарпаття возз'єдналося з Радянською Україною, зробив чимало цінних послуг своїм хазяям. Усі добуті відомості він передавав резиденту Дзюбі, а той пересилав їх далі. Криж мав справу тільки з Дзюбою. Недавно він дізнався з газети, що Дзюба загинув у горах. Криж був певен, що резидент розбився не випадково: комусь треба було, щоб Дзюба розбився. В перші дні після загибелі Криж радів несподівано одержаній волі. Тепер йому нічого тремтіти за своє життя – мертвий не викаже. Але минуло кілька тижнів, і Криж засумував без Дзюби, без його грошей. Він звик за рахунок таємного заробітку прикрашати своє життя. Не раз пошкодував Криж за втраченою статтею доходу. І ось вона знову замаячила перед ним у цьому привітанні від «Бізона». Невже тільки привітання? Так мало? Ні, повинно бути ще щось.

Трохи збліднувши, з крапельками поту на скронях, Любомир Криж з надією і острахом дивився в спину проїжджого іноземця. Невже він нічого більше не скаже йому?

Френк Білд, гортаючи словник, поволі посувався до виходу, не цікавлячись переживаннями одного з довірених йому агентів «Бізона». Він уже взявся за ручку дверей, вже заніс ногу, щоб переступити поріг магазина, І раптом круто обернувся й пішов назад.

– Послухайте, – сказав він, кидаючи на прилавок словник, – цей примірник має великий брак: загнуті и погано обрізані сторінки.

Розгублено заметушившись і вибачаючись, Криж знайшов інший примірник словника, який задовольнив перебірливого покупця.

Передаючи браковану книгу, Френк шепнув: «Подивіться 219». При цьому він поклав на прилавок лайкову рукавичку, чимсь туго набиту, і багатозначно показав на неї продавцеві очима. Той миттю відправив «посилку» під прилавок. Покупець стояв спиною до касирші, затуляючи собою продавця, і вона нічого не могла побачити.

– Тепер інша справа, – сказав Френк Білд, ховаючи словник у кишеню макінтоша. – До побачення.

Проходячи повз касиршу, він трохи підняв капелюх, вклонився їй…

Годиною пізніше Френк Білд, який виконував функції зв'язківця розвідцентра «Південь», зустрівся і з другим агентом – «Гомером». І перше і друге завдання «Бізона» він виконав однаково старанно, вживаючи всіх заходів обережності і маскування. Він не знав того, що перший агент призначався явірським резидентом всерйоз, а другий лише фіктивно, для замилювання очей радянській розвідці. В операції «Гірська весна» сумнівний агент «Гомер» так і значився: принада. Нічого іншого від нього і не чекали. Нехай приверне на якийсь час до себе пильну увагу радянської розвідки. Пізніше органи державної безпеки, напевно, зрозуміють свою помилку, але вже буде пізно: операція «Гірська весна» буде завершена.

Так міркував «Бізон».

… Ледве, причинилися за іноземцем двері книготоргу, касирша вибігла з своєї скляної будки і почала атакувати Крижа. Він охоче задовольнив її цікавість, але розповів їй, звичайно, далеко не все те, про що говорив з покупцем.

Касирша знову сховалася в скляній будці. Трохи почекавши, Криж вийняв англо-російський словник, підмінений зв'язківцем, акуратно, майже непомітно вирвав сторінку 219 і сховав у кишеню.

Ввечері, повернувшись додому, він затулив вікно щільною завіскою, випотрошив рукавичку, вручену йому посланцем «Бізона». Це були новенькі, в крупних купюрах долари. Криж перерахував їх, сховав. Потім він вийняв з потайного місця флакон з прозорою рідиною, обережно проявив те, що було накреслено між друкованими рядками словникової сторінки. Розшифрована Крижем інструкція була небагатослівною. Агенту № 2113, що має кличку «Хрест», пропонувалось негайно відновити перервану роботу, але вже не рядовим агентом, яким він був раніше, а явірським резидентом. Таємний лист закінчувався такими словами: «Найближчим часом до вас з'явиться «Чорногорець». Забезпечте йому у вашому будинку надійну схованку. Виконуйте всі його вказівки. «Бізон».

Любомир Криж ще і ще раз перечитував інструкцію. Резиденті Таке значне підвищення схвилювало його. Як це треба розуміти? Чому його довго тримали на задвірках, чому тепер, коли менш за все можна було розраховувати на прихильність «Бізона», він висувається в резиденти? Чи означає це, що його випробували, що знайшли гідним такого довір'я? Чи на нього впав вибір лише тому, що немає зараз у Яворі більш підхожої кандидатури? Любомир Криж за час свого служіння «Бізону» давно переконався, що наївно чекати від хазяїна високої справедливості. Поки даєш цінні відомості, добуті з риском для життя, ти потрібен, одержуй гроші. Поки не попався, поки на твій слід не натрапили радянські розвідники, поки ти безпечний для існування резидента, тебе оберігають й опікають твої таємні друзі. І вони ж відправляють тебе на той світ, якщо ти опростоволосишся. Отже, тверезо міркуючи, підвищення в резиденти – не знак особливого довір'я до нього, Крижа, а необхідність, викликана загибеллю Дзюби.

Як би там не було, «Хрест» все-таки був радий, що «Бізон» згадав його, що знову в його кишеню потечуть тисячі. Нове становище обіцяло йому великі вигоди. Ще б пак, резидент! Криж, як старий агент, найближчий помічник Дзюби, дуже добре знав коло обов'язків резидента. Тільки сам резидент точно. знає… кому служить і де знаходяться його хазяї. Тільки він одержує інструкції, переслані через кордон спеціальним зв'язківцем або по радіо. Резидент вербує агентів, інструктує їх і на свій розсуд оплачує їх послуги. Резидент піклується про те, щоб вони не знали один одного, жили скромно, не привертаючи до себе зайвої уваги і не викликали підозрінь органів безпеки. Резидент усуває з свого шляху тих, хто стає небезпечним для його, резидента, існування. Він, резидент, «натаскує» завербованих, навчає їх всього того, чого в свій час навчили його: виуджувати в базік цікаві відомості, підслуховувати секрети, красти погано сховані документи. В тайниках резидента зберігаються зброя, сильнодіючі отрути, радіопередавач, великі суми грошей, симпатичні чорнила, набір інструментів І матеріалів, за допомогою яких можна сфабрикувати в разі необхідності паспорт, службове посвідчення. Резидент забезпечує таємну квартиру – притулок для тих, хто буде перекинутий з-за кордону, і для тих, кого треба відправити назад, за кордон. Тільки резидент націлює своїх агентів на той чи інший важливий об'єкт.

Найважча і найнебезнечніша сторона «діяльності» резидента – вербування агентури. Провалишся на першій же людині, якщо твій шеф свого часу не навчив тебе бачити слабості людей і не викував з тебе «ловця людських душ». Атакуй обраних тобою небезпечно, перемагай кожного разу. Напівперемога, невдала атака – твоя загибель.

Всю ніч Криж в думках звикав до свого нового становища, всю ніч міркував, розраховував, як, коли і з чого саме йому починати.

Криж перш за все вирішив звести міцний фундамент під своє резидентське існування. Він почав шукати собі надійних помічників, здатних принести значну користь «Бізону». Перебравши добру сотню своїх явірських знайомих, друзів і приятелів, новий резидент зупинився поки що на одній особі, широко відомій корінним мешканцям Явора, – на Марті Стефанівні Лисак.

Народилася Марта Стефанівна на березі Дунаю, в Будапешті, в родині непосидючого комерсанта. Раннє дитинство провела в одному з гірських міст Північної Трансільванії. Вчилася в словацькій Братіславі. Вийшла заміж за Юрія Лисака і народила йому сина Андрія в Яворі. Вештаючись на чужині, довго спілкуючись з румунами й чехами, українцями й німцями-колоністами, переважно торговцями, Марта Стефанівна вільно говорила їхніми мовами, освоїла їх звички, перейняла смаки. З'явись вона тепер у Румунії, її легко прийняли б за румунку. В Будапешті чи Дебрецені вона теж не розгубилася б. Непогано прижилася вона і в Яворі.

Марту Стефаніниу добре знали в місті всі модниці, хто не хотів стояти в черзі за дефіцитною галантереєю, китайським шовком, угорською чи болгарською овчиною, виробленою під замшу. Марта Стефанівна була кравчихою і, крім того, могла допомогти в будь-якій купівлі або продажу. Вона акумулювала всі міські новини і плітки. Вона ж випромінювала їх в усіх напрямках.

Оцю Марту Стефанівну і вирішив Криж у найкоротший строк зробити своїм агентом. Жадоба до грошей, брехливість, лицемірство, любов до різнокольорових ганчірок, звичка смачно їсти і солодко пити за чужий рахунок, звичка жити, ніби зозуля, в чужих гніздах: сьогодні – в угорському, завтра – в словацькому, післязавтра – в німецькому, витончена хитрість спекулянта і авантюриста, готовність вчепитися в горлянку кожному, хто зазіхає на її особисте благополуччя, – все це, давно властиве Марті Стефанівиі, полегшувало важке завдання Крижа. Для того, щоб зробити Марту Стефанівну своєю людиною, тобто примусити свідомо служити собі, а, значить, «Бізону», резидент повинен був зробити небагато: підчепити її якою-небудь принадою, насадженою на зовні красивий гачок.

Одного квітневого вечора, закінчивши роботу в книжковому магазині, Любомир Васильович Криж пішов на Залізничну вулицю, в самий її кінець, де жила Марта Стефанівна. Як завжди, на ньому буди чорний, старанно випрасуваний, без жодної плямочки костюм, бездоганно біла сорочка, приношений, але ще пристойний велюровий капелюх і черевики на товстій підошві, зроблені ще за старого часу, з грубої шкіри аргентінського буйвола, що не бояться ні води, ні снігу, ні сонця. В правій руці Криж тримав невеликий, важкий чемоданчик. Він ішов тим боком вулиці, де особливо густо розпустили своє віття дерева і кущі. Благополучно, не привертаючи уваги до своєї особи, добрався він в кінець Залізничної, до цегляного, під червоним дахом будинку Марти Стефанівни. Всі його вікна були щільно закриті віконницями, в жодну щілинку не пробивалося світло. Криж не збентежився. Він підійшов до хвіртки, натиснув на неї плечем. Замкнено. Що ж робити? Стукати у хвіртку не хочеться: почують сусіди. Криж переліз через штахетник, який відгороджував зовнішню, що виходила на вулицю, частину будинку, і обережно постукав у вікно. Минула хвилина, друга; ніхто не озивався. Криж терпляче чекав.

– Хто там? – почувся, нарешті, вкрадливий голос. Він прозвучав не з боку вікна, а з подвір'я.

Криж озирнувся. На чорному тлі вечірнього, з рідкими зірочками неба, поверх глухого зубчастого паркана він побачив чиюсь чорну квадратну голову. Придивившись, впізнав Марію, компаньйонку і служницю Марти Стефанівни, монашку в недавньому минулому, її біле-біле, крейдяне обличчя, її темну хустку, особливо, по-чернечому накинуту на голову. Вона стояла по той бік паркана на якомусь підвищенні і уважно придивлялася до пізнього гостя.

– Відчиняй, свята Маріє, це я, – стиха промовив Криж.

– Хто це?

– Той, хто любить тебе.

– А, це ви? – Марія безшумно зникла за парканом.

Через хвилину хвіртка розчинилася навстіж, і на вулицю вискочила легка і чорна, наче тінь, Марія.

– Добрий вечір, пане Любомире! Ви сьогодні до тієї, кого любите, чи до тієї, кого поважаєте? – насмішкувато спитала вона.

– До обох зразу. Вдома Марта?

– Вдома. Проходьте.

– Сама чи з замовницями?

– Ми замовниць тільки вдень приймаємо, а ввечері більше замовники до нас вчащають. – Марія засміялася і зникла в темряві.

«Попередити хазяйку!» догадався Криж. По знайомій доріжці, викладеній ребристою цеглою, він пройшов подвір'я, піднявся на дерев'яний, з різьбленим мереживом ґанок. Мружачись від яскравого світла, Криж відчинив двері в передпокій і віч-на-віч зустрівся з Мартою Стефанівною.

Це була дуже помітна жінка: велика, огрядна, смаглява, з великими циганськими очима. На її синювато-чорній голові височіла різнокольорова споруда з довгого шматка шерстяної матерії, що зветься тут, на Закарпатті, тюрбаном. Рот її був щедро нафарбований. Червоного золота сережки з чорними підвісками гойдалися у вухах. Пальці рук були унизані каблучками. Вказівний і великий пальці на правій руці були жовтими – ознака любові до сигарет. Яскраве плаття – великі вишні на синьому полі, – червоні туфельки і прозорі панчохи з чорною п'яткою завершували її вбрання.

– Добрий вечір, Марго! – Криж акуратно поставив чемоданчик в куток прихожої, розміреним кроком підійшов до хазяйки і, повільно нахиливши голову, притулився холодними губами до тильної сторони її долоні.

– А, Любомир! – густим, майже чоловічим басом протягла хазяйка, не помітивши холодної стриманості гостя. Червоний рот її розтягся до вух, вищипані брови полізли на лоб, а важкі сережки з підвісками райдужно заблищали і захиталися, як маятники. – Маріє, де наше старе вино? Виймай, швидко! І вечерю готуй.

Через півгодини Криж, старанно прикривши груди великою накрохмаленою серветкою, сидів за столом напроти Марти Стефанівни і з богатирським апетитом знищував домашню ковбасу, наперчене угорське сало, ярославський сир, яєшню, пив найкраще закарпатське вино і невимушено розмовляв з розчервонілою господинею. На правах старого привілейованого друга, перед яким завжди, в будь-яку годину дня і ночі, двері її будинку залишалися відчиненими, він дозволив собі час від часу цілувати руку Марти Стефанівни, після чого спокійно продовжував вечеряти.

Наближалася північ. Марія прибрала зі столу посуд і мовчки пішла спати у свій куток.

Покінчивши з їжею, Криж зосередив всю увагу на вині: безперервно підливав у свій бокал і в бокал Марти Стефанівни. Вона не відмовлялася, пила нарівні з ним. Підготувавши її таким чином, Криж вирішив приступити до справи.

– Марго, в мене є для тебе великий-превеликий сюрприз, – сказав він.

– Он як?! – здивувалася хазяйка: її друг ніколи до цього часу не мав для неї ніяких сюрпризів, ні великих, ні маленьких. – Цікаво, який саме?

Трохи похитуючись, Криж пішов у передпокій. Повернувся з чемоданчиком. Поклавши його на край столу, поляскав долонею по кришці:

– Скільки даси, Марто, за те, що є в цьому ящику?

– А що там? Книги?

– Ні. Три тисячі даси? Ну, не дивлячись?

Марта Стефанівна розкуйовдила волосся на голові свого нічного гостя, поплескала його по рум'яній щоці, яка палала від вина:

– Навіщо тобі тисячі, Любомире? Дітей у тебе немає, дружини теж, подруга тобі не коштує ламаного гроша. Складаєш гроші в панчоху, чи не так?

– Марто, останній раз питаю: даєш три тисячі? Давай, поки не пізно. Коли відкрию чемодан, більше зажадаю.

– Та що там таке? – Марта Стефанівна, нарешті, серйозно, стривожено подивилася на фібровий чемодан. Цікавість її розгорілася до краю.

– Ну, не дивлячись, по руках? Відкривати?

– Не дивлячись?! – промовила Марта Стефанівна.

Вона любила рискувати. Та й як їй не рискувати, як не поставити три тисячі на Любомира Крижа, на любу її серцю людину? От за кого б їй вийти заміж! Дюжин зо три женихів протоптали до її хати стежку – всім відмовила. А Любомира сама закликала, сама в дружини йому набивалась – не бере, гординя. Спробувала хитрувати: не хочеш, мовляв, женитися, то й не ходи, не бентеж душі. Не злякався, перестав ходити. Великих зусиль коштувало повернути його назад! Повернувся, але почав бувати на Залізничній щораз рідше і рідше. Зате яким він був бажаним, дорогим гостем, коли з'являвся!

Марта Стефанівна висунула шухляду комода, вийняла три пачки грошей, що лежали під білизною, кинула їх на стіл. Криж акуратно, рівно склав тридцять сотенних і сховав у кишеню піджака.

– Та відкривай же свій клятий чемодан, не муч! – наказала Марта Стефанівна.

Маленьким ключиком, що висів у Крижа на довгому ланцюжку, він не кваплячись відкрив чемоданні замочки. Узявшись за кришку, глянув на свою подругу.

– Марто, не боїшся осліпнути? Заплющ очі.

– Та ну ж бо!..

Марта Стефанівна з силою відкрила кришку чемодана і побачила новенькі, розсипані, як гральні карти, красиві папірці з темно-сірим літографованим зображенням літнього, з старомодною зачіскою і баками чоловіка. Це були гроші. І не якісь, а ті самі, які Марта Стефанівна вважала справжніми, ті самі, про які мріяла. Це були долари. Вони лежали в чемодані поверх щільно укладених книг, зовсім покриваючи їх, так, що грошей здавалося багато-багато, повний чемодан.

Затамувавши подих, не кліпаючи, бліда, дивилася Марта Стефанівна на таке багатство і не вірила своїм очам.

– Долари? Скільки? – задихаючись, прошепотіла вона, переводячи злякано-захоплений погляд на Крижа.

– Справжні, але не стільки, скільки ти думаєш, – Криж зібрав гроші в пачку. Тасуючи доларові папірці, як гральні карти, він усміхнувся – Бачиш, не так уже й багато, але й не мало. Капітал! Бери та пам'ятай мою щедрість! Бери! І нікому не кажи, ні Марії, ні навіть мені, де ти їх сховаєш. Нехай лежать, чекають слушного часу. На!

Марта Стефанівна з неприхованою радістю дивилася на чужі, заокеанські гроші, які всунув у її тремтячі руки Криж. Вони окрилювали її. Вони видихали одурманюючі пахощі. Паперові, вони дзвеніли для неї «чистим золотом. Німі, бездушні, вони наспівували жадібній душі Марти Стефанівни найніжнішу пісню. Невагомі, здатні і тонути, і в огні горіти, вони обіцяли стати для Марти Стефанівни ноєвим ковчегом, щасливо перенести її через всі життєві злигодні, через вогонь і потоп нової війни, крізь вушко голки всіх грошових реформ. Сіренькі, скромні на вигляд, вони мали величезну силу: заглушували всі страхи Марти Стефанівни перед міліцією, слідчим і судом. Так, вона одразу, як тільки побачила долари, вирішила, що візьме їх. Ні, ні, вона вже нізащо не розлучиться з ними! Є для них абсолютно надійне місце: яма, викопана в присадибному винограднику. Вони потраплять в добру компанію своїх заокеанських співбратів – п'ятидоларовиків, десятидоларовиків і навіть четвертних. З яким трудом зібрала Марта Стефанівна на чорній біржі в перші післявоєнні роки все це доларове багатство! І як легко потрапили до її рук ці крижівські долари! Але хіба від цього вони будуть їй менш дорогі, ніж інші? Ні! Про рідного свого сина Андрія вона буде думати менше, ніж про ці папірці з портретом старомодного чоловіка.

– Ну, чого ж ти мовчиш? Заніміла від радощів? – присьорбуючи з бокала світле вино, насмішкувато спитав Криж.

Марта Стефанівна більше для годиться, ніж з душевної потреби вирішила трохи поламатися.

– Любомире, звідки в тебе долари? – спитала вона і з удаваним острахом поглянула на зачинені віконниці.

– Від старого життя, – холоднокровно відповів він.

– Але ж вони зовсім-зовсім нові! – Ну, значить, від нового життя.

– Любомире, я серйозно питаю.

Він підвівся, обійшов стіл, поклав руку на плече своєї подруги, насмішкувато примружив око:

– Марто, я теж серйозно тобі кажу: бери і нічого не питай.

– Так, але я…

– Марто, побійся бога! – підвищив голос Криж. – Згадай, хто перед тобою стоїть! Адже я, прекрасна дамо, бачу тебе наскрізь. Мені давно відомо, що ти скуповувала долари, що ти їх зберігаєш… як і я, і всі, подібні до нас з тобою… Зберігаєш для того дня, коли… словом, тобі все зрозуміло. Сховай їх якнайдалі і знай, що я ніколи б не розлучився з ними, якби не потреба в карбованцях. Он яка потреба! – сказав він, ударивши себе ребром долоні по гострому кадику, що випирав з-за білосніжного коміра сорочки. – Бери і ховай! Ну, а тепер давай спати, Марто. Сьогодні зраджую своїй багаторічній звичці і залишаюся ночувати під дахом твого будинку. На добраніч!

Він на прощання поцілував руку господині, широко позіхнув, скинув піджак і, не поспішаючи, почав розв'язувати галстук. Що залишилося робити Марті Стефанівні? Вона вирішила, що їй найвигідніше бути покірною. Вона усміхнулась і з добродушним докором промовила:

– Який ти скритний, Любомире! Скільки років дружимо, і ти ні разу не обмовився, що маєш такі цінності!

– «Ні разу»!.. У моєму становищі, люба, якщо хоч раз помилишся – капут. Я багато чого не маю права говорити. А ти, Марточко, всім хороша, але щодо язика…

– Не хвилюйся, – заспокоїла Крижа господиня, – про твій подарунок ніхто не взнає.

– Будемо сподіватись. Постели мені там, – він кивнув на двері кімнати, сусідньої з тією, де Марта Стефанівна звичайно приймала своїх замовниць.

Цегляний, під червоною черепицею будинок, яким закінчувалася Залізнична вулиця, поринув у глибокий сон. До ранку тут не трапилося нічого, вартого уваги.

Серед явірських модниць, які користувалися послугами Марти Стефанівни, були жінки двох категорій: так звані «східниці» (класифікація Марти Стефанівни), тобто ті, що приїхали сюди із східних областей країни після возз'єднання Закарпаття з Україною, і «західниці» – корінні жителі Явора І ті, і другі були різноманітними за своїм складом. У другій категорії, в категорії «західниць», переважали давні замовниці Марти Стефанівни – дружини явірських лікарів, професорів, директорів і головних інженерів підприємств, артистів й музикантів, і дружини тих, не вмираючих і в наші дні, фінансових спритників, які вміють робити гроші з повітря.

Перша категорія, категорія так званих «східниць», частково складалася з дружин деяких відставних офіцерів, що на старість влаштувалися під теплим явірським сонцем, і військовослужбовців, розквартированих у Яворі та на його околицях. Марта Стефанівна безцеремонно грабувала любительок добре одягтися. Багато хто це добре знав, але що вдієш! Ніхто в Яворі не може зробити плаття так, як шиє Марта Стефанівна! Ніхто не вигадає такого фасону, який легко народжується в її невичерпній на вигадки голові! Від замовниць у Марти Стефанівни не було відбою. Колишній монашці Марії довелося завести спеціальну книгу, на сторінках якої вона «ставила на чергу» поклонниць кравецького таланту Марти Стефанівни. Деякі замовниці, ті, кому хотілося якомога швидше похизуватися в нарядах, зроблених руками Марти Стефанівни, примушені були не тільки дорого платити, але й, крім плати, вдаватися до різного роду вигадок: Марті Стефанівні приносили в подарунок рідкісної розцвітки рукавички, ювелірні дрібнички. Їй влаштовували «по своїй ціні» відріз якоїсь незвичайної шерсті, найновішої моделі туфлі, дефіцитну цигейку. І все це робилося для того, щоб заслужити особливу увагу кравчихи.

Ранок наступного дня був недільним і через те дуже важким для Марти Стефанівни. Як тільки зійшло сонце, до її будинку попливли замовниці. Одна за одною вони атакували невиспану, ще не одягнену і не зачесану, в халаті й домашніх туфлях, дуже напахану, можна сказати, вимочену в «Білому бузку» кравчиху. І всі замовниці, догідливо посміхаючись, соромливо і ніжно питали: «Готове»? Усім вона відповідала одне: «На жаль, ще не готове. В мене останніми днями так болить голова, що хоч на стіну лізь». Замовниці не ображалися, не впадали в розпач, не гнівалися. Вони робили вигляд, що вірили кравчисі. Сьогодні не готове, то буде готове завтра. Можна потерпіти один день. Але добре, якщо тільки один день, а раптом… Одна з замовниць поспішила задобрити Марту Стефанівну і виклала їй всі суботні новини: яка доповідь була в офіцерському клубі, хто з ким танцював на вчорашньому весняному балу, кому повезло двічі кружляти у вальсі з симпатичним Волковим, генералом, що приїхав у відрядження зі штабу Військового округу, хто з льотчиків одержав подяку в наказі за висотно-тренувальний політ. Марта Стефанівна, відверто нетерпляче димлячи сигаретою, слухала балакучу замовницю. Але швидко її базікання надокучило. Сказавши, що плаття буде обов'язково готове завтра, Марта Стефанівна безцеремонно випровадила майоршу на вулицю.

Повернувшись у будинок, Марта Стефанівна наказала Марії замкнути хвіртку і всім замовницям відповідати, що хазяйки немає вдома, буде після обіду, не раніше.

Зазирнувши по дорозі в дзеркало, певна, що в її розпорядженні весь недільний ранок, вона із спокійною душею підійшла до дверей, за якими спав Криж, легенько постукала і співуче запитала свого дорогого рідкого гостя, спить він чи не спить і чи можна до нього зайти. Двері розчинилися навстіж, і перед здивованою і прикро враженою Мартою Стефанівною з'явився її гість у такому вигляді, на який вона ніяк не розраховувала. Він був уже в костюмі, а в руках тримав свій фібровий непоказний чемоданчик.

– Ти куди, Любомире? – затурбувалася хазяйка.

– Справи, Марточко, справи.

– Які ж у тебе справи в неділю, ти ж сьогодні не працюєш у магазині.

– Є справи і немагазинні.

– Хоч би поснідав… Залишся, Любомире!

Криж подивився на годинник, подумав і сказав, що для сніданку в нього ще знайдеться час.

За сніданком, пережовуючи апетитно підсушений у коров'ячому маслі шматочок білого хліба, Криж загадково усміхнувся:

– Марточко, в мене є для тебе ще один великий сюрприз.

– Знову? Який? Чемоданний?

– Угадала.

На цей раз він не примусив довго себе просити, витяг з-під стола чемодан, який замінює багатьом службовцям такого скромного рангу, як Криж, портфель і пересувну кладовку, і, поставивши його собі на коліна, урочисто розкрив. Марта Стефанівна побачила не книги, а портативний магнітофон. Криж мовчки включив магнітофон, і почувся могутній бас Марти Стефанівни, а потім і голос її останньої замовниці, майорші, яка розповідала їй усі суботні новини військового містечка. Боже мій, як серйозно вона розповідала і як смішно тепер слухати все це, відтворене на плівці!

– Ну, чим не сюрприз? – закриваючи кришку чемодана, усміхнувся Криж.

– Чудовий! Молодець! Любомире, залиш чемодан. Я буду частувати своїх замовниць. От буде весело!

– Е, ні, Марточко, не для тебе я старався! Не залишу тут свого чемодана. Він мені самому потрібний.

– Навіщо?

– Завтра розповім. А ти, люба, поки що нікому не кажи, що я тут ненавмисне підслухав і записав… Ну, моє серце, гарнішай, не втрачай апетиту. До завтра! Прийду ввечері. Чекай.

Він пішов. Прийшов, як і обіцяв, у понеділок ввечері. Криж був у тому самому чорному костюмі, білосніжному комірці, але обличчя його тепер було серйозне, суворе, владне.

– Відішли монашку до міста в якій-небудь справі, – наказав він.

Марія взяла чорний зонтик, продуктову сумку, одержала гроші і пішла. Лисачиха і Криж лишилися самі. Марта Стефанівна запитливо, тривожно подивилася на гостя.