Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 36 страниц)

– Недавно в мене була Терезія…

Олекса зляканими очима дивився на друга і чекав, що той скаже.

– Привіт тобі передавала, – додав Гойда. – Дивується, чого ти її забув, чого перестав їздити на своєму мотоциклі на Соняшну гору.

– І більше нічого вона тобі не казала? – спитав Олекса. Обличчя його скам'яніло, голос задзвенів.

Гойда робив вигляд, що не помічає зміни ні в обличчі Олекси, ні в його голосі.

– У нас з Терезією довга була розмова, всього не запам'ятаєш.

– Про мене вона більше нічого не казала?

– Про тебе? Стривай, дай згадати. Ага, от!.. «Скучила я, каже, за Олексою, а він, дурень, не догадується про це, не показується над Тисою».

– Василю, облиш ти свої жарти! Я з тобою серйозно. Чи знаєш ти, що зробила Терезія? Вона… вона… – Олекса махнув рукою, відійшов од вікна.

Гойда поплескав Сокача по спині.

– Хороший у тебе язик, Олексо, розумний: відмовився слухатись твоєї дурної голови і ревнивого серця. Ех ти!.. Повірив пліткам…

Олекса круто, всім тілом обернувся до Гойди, вигукнув з гнівом і болем:

– Не плітки це! Я сам розмовляв з Іваном Бєлограєм і на власні вуха чув, що він казав.

– Цікаво, що ж він тобі казав?

– Ну… чого він демобілізувався, чого приїхав на Закарпаття. Заради неї все це зробив. Виявляється, він її жених. От! А я, дурень… І не мені одному він хвалився своєю нареченою: все депо знає.

– Він і повинен був хвалитись, така в нього була роль. А ось ти, Олексо, повинен був би поїхати до Терезії і поговорити з нею, правда то чи не правда.

– Правда!

– Нічого ти не знаєш.

– Знаю! Вона з ним давно листувалася, я сам його листи читав.

– От бачиш!.. Терезія показувала тобі бєлограївські листи. Отже, ніякого женихання не було. Листувалася з ним, як з другом, як з солдатом, який звільняв Закарпаття, а ти…

– Кинь ти її захищати, не варта вона цього!

– Варта! – закричав Гойда. – Слухай, недотепо, коли ти розмовляв з Іваном Бєлограєм?

– Давно.

– З того часу не бачив його?

– Ні.

– І не побачиш, Іван Бєлограй зник. Виїхав з Явора… Куди? У невідомому напрямку. Чого? Того, що… Одним словом, він зрозумів, що Терезії йому не бачити, як власних вух, і драпонув. Подробиці я розповім тобі іншим разом. От і все. Між іншим, яке враження справив на тебе цей Іван Бєлограй? Кажуть, на вигляд він був симпатичним хлопцем. Як по-твоєму?

– На таке запитання я вже відповідав. Чого це ви всі так цікавитесь Бєлограєм?

Гойда підбіг до друга, схопив його за руку:

– Ти сказав, що вже відповідав на таке запитання? Хто ще цікавиться Бєлограєм?

– Із Львова приїхав на практику Андрій Лисак. От він і допитував мене: чи правда, що Бєлограй жених Терезії, коли я бачив його, до від'їзду чи після приїзду, чи гарний він…

– Андрій Лисак? Франт із Залізничної? Син кравчихи? Звідки ти його знаєш?

– Збирається на моєму паровозі практику відбувати. Хоче стати машиністом.

– І як ти відповів на його запитання?

– Як і належить. Послав до всіх чортів.

– І добре зробив. Олексо, слухай мене уважно. Ти кохаєш Терезію. Вона теж тебе кохає. І ніколи не переставала кохати. Якщо ти собі не ворог, якщо вважаєш мене своїм другом – вір моїм словам! Вір і завтра ж сідай на свій мотоцикл, лети на Соняшну гору, обійми і поцілуй Терезію. Можеш їй не казати жодного слова, тільки обійми і поцілуй. І все буде гаразд, як і раніше.

Переконаність Гойди, його загадковий тон збентежили Олексу Сокача.

– Василю, нічого не розумію… Ти чогось не доказуєш.

– Не доказую, вірно. Докажу потім, коли матиму право. Зрозумів?

– Здається, починаю догадуватись.

– Ну, то роби це мовчки, ні з ким не ділися своїми здогадками. – Він багатозначно посміхнувся: – Цього вимагають інтереси твого щастя, а також державні інтереси.

Так, напівжартома, напівсерйозно, Гойда закінчив розмову з Олексою Сокачем.

Олекса повернувся додому пізно ввечері.

Мати Олекси, як завжди, не лягала, чекала його повернення.

Ганна Степанівна безтямно любила сина. В неї була лише одна турбота, одна тривога, одна радість – Олекса. Прокидалася вона, коли він ще спав; лягала, коли він уже спав. Зранку до ночі працювала: готувала сніданок, обід, прала білизну, прасувала сорочки, штопала шкарпетки, плела з ангорської вовни тілогрійки, кашне або рукавиці. В Олекси завжди були і нові сорочки, і добре взуття, і хороший костюм, не вибували сигарети. Бережлива Ганна Степанівна вміла так витрачати гроші, що Олексі нічого не бракувало. До грошей, зароблених сином, вона додавала чимало своїх. Успадкувавши від матері й бабусі, від неперевершених ясинянських майстерниць хист до вишивання, вона чудово вишивала і непогано заробляла.

Ніколи вона не скаржилась Олексі на будь-яку хворобу чи якийсь свій клопіт. Але зате кожного дня питала, як він, Олекса, працював, з ким зустрічався. Найбільше мати цікавилася його дружбою з Терезією. Тут її цікавість не мала меж. Усе їй треба було знати: чи не зазналась вона, ставши знаменитою виноградар-кою, добра чи зла від природи, чи шанує свою матір, що вміє робити, крім вирощування винограду, чи любить чепуритися, бережлива чи марнотратка. Посміюючись, Олекса заспокоював матір: «Хороша вона, мамо, не хвилюйся». Але хіба є на світі слова, які могли б примирити матір з тим, що її син уже не цілком належить їй, що його серцем заволодів хтось інший…

Мати мовчки поставила перед Олексою вечерю. Поки він їв, Ганна Степанівна сиділа біля плити, сердито постукуючи спицями і не підводячи очей. Він повечеряв, закурив і, підійшовши до матері, притулився щокою до її щоки.

– Ех Олексо, Олексо… – Ганна Степанівна поклала на стіл акуратний, у темно-червоній обкладинці томик «Молодої гвардії». – Ось, твоя Ганна-Терезія просила передати.

– Ганна? – Олекса схопив книгу, розкрив її, сподіваючись побачити листа або, в крайньому разі, який-небудь напис на сторінці з заголовком. Ні листа, ні напису не було. Струснув книгу, погортав сторінки – нічого. Він перевів погляд на матір, хотів спитати в неї, коли була Терезія, що вона казала, в якому була настрої. В очах матері він побачив осудження своїх радощів.

Під вікном почулися кроки, і хтось затарабанив пальцями в шибку:

– Гей!.. Товаришу Сокач!

– Хто там? – Олекса розчинив вікно.

У палісаднику, тримаючись за шорсткий стовбур абрикосового дерева, стояв знайомий хлопчина з депо, розсильний Грицай. Олекса виразно бачив облуплений ніс Грицая, його великі губи, руду голову, парусинові туфлі на босих ногах і все-таки не вірив своїм очам. О, поява Грицая в такий пізній час означала так багато, що повірити одразу було нелегко.

Олекса мовчки дивився на пізнього гостя.

– Чого так дивишся? Не впізнаєш?

І який же у Грицая славний голос, як багато він обіцяє! І який він взагалі весь чудовий, цей неприкаяний, без батька й матері хлопчина!

– Ти чого прийшов? Що тобі треба? – запитав Сокач.

– Твою машину терміново, поза всяким графіком заправили. О двадцять третій нуль-нуль. Покуримо, га?

Сокач вийняв пачку сигарет «Верховина», кинув її на підвіконня.

Грицай акуратно розім'яв сигарету, запалив сірник, закурив. Олекса терпляче чекав.

– Заправили, кажу, твою машину, – повторив розсильний. – Отже, треба готуватися в поїздку.

– Коли їхати? – Олекса удавано позіхнув.

– На сім тридцять наказано викликати.

– Куди їдемо?

– На «Північний полюс».

– Що ж, на «полюс» то на «полюс». Зайди на Залізничну, до практиканта Лисака, попередь, що завтра поїздка. – Він ще раз і, звичайно ж, знову удавано попхнув. А в душі Олекса дуже радів, йому хотілося схопити хлопця за руки, втягнути у вікно і врізати з ним серед ночі гопака.

Відповівши, що начальник депо вже наказав попередити практиканта, Грицай пішов, човгаючи своїми парусиновими туфлями.

Коли б не пізній час, коли б Терезія жила не на самому кордоні, а де-небудь у місті, Олекса б зараз же помчав до неї і сказав, що завтра… «А чи не наплутав чого-небудь Грицай? – раптом подумав він. – Чи не розігрують мене? О, якщо так!..»

Олекса одягнувся і, сказавши матері, що незабаром повернеться, вискочив на вулицю. Вдалині світилися великі, на всю стіну, вікна чергової аптеки. Звідси можна було з'єднатися по телефону з паровозним депо. Черговий дослівно підтвердив усе, що сказав розсильний. Завтра!.. О сьомій тридцять… Так, тепер не може бути ніяких сумнівів. Олекса повісив трубку, вискочив з аптеки і зупинився. Що ж тепер робити? Куди йти? З ким поділитися радістю?

На башті міської Ради тьмяно мерехтіли бронзові стрілки, які майже накривали одна одну. Все небо густо всіяне зірками. Тільки на півночі воно закрите чи то хмарами, чи то горами, схожими на хмари.

Московська вулиця, в чотири ряди обсаджена квітучими каштанами, була безлюдною. Місто вже спало, заколисане тишею, яка буває тільки біля південного підніжжя Карпат весною, серед квітучих виноградників і садів.

Тьмяно тліли матові кулі чергових електричних лампочок. Скупо блищала нічна роса на свіжопофарбованих бульварних лавах. Чорніла вогка земля на квітнику навколо братньої могили: в слабкому електричному сяйві іскрився граніт обеліска.

Олекса дійшов до кінця Московської, до моста, і зупинився. Чорна величезна тінь від старовинного, кріпосного на вигляд будинку лежала на вимощеній кам'яними плитами набережній. Сухе, вицвіле каміння віддавало накопичене за день тепло. Внизу, за залізним поруччям набережної, шуміла швидка, прохолодна Кам'яниця. Вогненні водорослі тремтіли на поверхні води – відбиток зоряного неба. Прибережжі верби полоскали в гірській сніговій воді свої молоді гілки.

Сокач спустився до річки, підійшов до першої верби, зламав невелику гілочку і кинув у Кам'яницю. Бурхлива білогрива течія підхопила здобич і, то ховаючи її в глибині, то викидаючи на поверхню, понесла вниз, до Тиси, до Дунаю.

Олекса провів далеку мандрівницю веселим свистом. Щасливої дороги! Що ж далі робити, куди піти? Терезія… Якби вона була поруч!

Проходячи повз ресторан з черговим вогненним раком, простягнутим на склі, вітрини, Олекса побачив Андрія Лисака і цигана-скрипаля Шандора. Вони стояли на тротуарі, махали руками перед машинами, що проїжджали по вулиці, п'яно горлали:

– Таксі!.. Таксі!..

Олекса обійшов гуляк з побоюванням, стороною. Відійшовши на значну відстань, озирнувся. Скрипаль Шандор і Андрій Лисак не дочекались таксі і, галасуючи, пішли пішки. Вони віддалялись у напрямі Циганської слобідки. За ними, в тіні дерев, ішла якась людина, дуже схожа на Василя Гойду. Олекса уважно придивився. Так, це він, Гойда. Згадавши розмову з ним, він зрозумів, чому його друг зараз зацікавився п'яним Андрієм Лисаком. Повернувшись додому, Олекса роздягся і ліг спати.

Годинник на башті пробив один раз, потім два, а сон не йшов до Олекси. Який там сон! Очі так ясно, так виразно бачили «Галочку» на фоні передсвітанкового неба. Боронований котел. Червоні колеса. Білі бандажі. Прекрасна, видна всьому світові, линула «Галочка» по Верховині. І хто ж керував такою машиною? Слухайте! Слухайте!.. Олекса Сокач! Наймолодший машиніст на Закарпатті. Гей бородані, першокласні механіки, постороніться, дайте дорогу!

Так, у мріях про завтрашній день, і заснув Олекса. Власне, це був не сон, а справжня мука. Ледве заснувши, він прокидався: Всю ніч йому ввижалось одне й те ж саме: то його без усякого пояснення позбавляли прав керувати паровозом, то він не міг зрушити паровоз з місця, забувши від хвилювання, де знаходиться реверс і регулятор, то поїзд, втративши управління, летів під укіс і, зірвавшись з рейок, падав у мутну весняну Тису. Андрій Лисак стояв на крутому березі, взявшись у боки і реготав.

Жодного хорошого сну в таку ніч! Дивно! І прикро.

Світанок був дощовий і туманний.

Олекса потихеньку, щоб не збудити матір, одягнув свою заношену до блиску, задубілу спецівку і, не миючись під краном, сяк-так зачесавши волосся, вискочив на мокру, придавлену туманом вулицю.

Глава сімнадцята

У той день, коли Олекса Сокач готувався до поїздки на «полюс», сталися важливі події, про які я повинен розповісти тобі, читачу, раніше, ніж ти рушиш за Сокачем і Лисаком у Карпати.

Вранці Зубавіну стало відомо, що вночі в Циганській слобідці, в будинку ресторанного музиканта Шандора, появився Андрій Лисак. Пропиячивши з циганами до світанку, він покинув слобідку і пішов до Явора, на Залізничну вулицю, в будинок своєї матері.

П'яний розгул двадцятирічного хлопця зацікавив би Зубавіна навіть і в тому випадку, якби він ще не знав, то Андрій Лисак, виконуючи чиєсь завдання, намагався з'ясувати долю Івана Бєлограя.

Циганська слобідка ближче, ніж інші околиці Явора, підходить до державного кордону. В Циганській слобідці жили люди, які в минулому часто кочували за кордон: контрабандисти, переправщики, власники таємних квартир. Чи не цим викликаний інтерес Андрія Лисака до Циганської слобідки?

Зубавін перш за все поставив перед собою питання: які стосунки Андрія Лисака і цигана Шандора, коли вони почалися і на чому тримаються? Зубавін з'ясував таке: Шандор давно, років зо два чи зо три тому, знав грошовитого хлопця, сина модної кравчихи. Андрій Лисак часто бував у ресторані, де грав на скрипці Шандор, замовляв йому свій улюблений чардаш, добре платив, частував вечерею. До вчорашньої ночі Андрій Лисак лише один раз був на квартирі у Шандора. А циган до нього ніколи не заходив. Зустрічалися вони звичайно в ресторані. Чому ж Андрій Лисак зараз вирішив пиячити в Циганській слобідці? Хто був ініціатором цієї гульні? Навряд, щоб це був Шандор, який звик пити за чужий рахунок? Ні, це не він, а Лисак ініціатор. Чого ж він потягнувся до прикордонних циган? Чи не задумав він з їх допомогою втекти за кордон? Якщо це так, то чого двадцятирічний хлопець захотів втекти з Радянської країни? Ні, ця підозра поки що не має ніяких підстав, її треба ретельно перевірити. Зубавін подзвонив у Львів, полковникові Шатрову, і попросив з'ясувати, чи не зробив там, у Львові, Андрій Лисак, курсант школи паровозних машиністів, якогось злочину, який примусив би його думати про втечу за кордон. Відповідь була заперечливою. Ні, Лисак нічого такого не зробив. Хлопець непутящий, постійний відвідувач ресторанів, поганенький курсант, але жодного приводу в міліцію не мав, поза підозрою як злочинець. Зубавін зрадів, що одне важливе його припущення виявилося безпідставним. Однак залишалося ще й друге. Чиє доручення виконував Лисак, намагаючись виудити у Сокача відомості про Івана Бєлограя? Навіщо йому потрібна була Циганська слобідка?

Зубавін наказав посилено стежити за Лисаком. З багаторічного досвіду він знав, що в прикордонному місті таких людей не можна залишати без уваги, не цікавитись їх зв'язками. Сьогодні вони пиячать, а завтра…

Повернувшись додому, Андрій Лисак весь день проспав. Увечері було зафіксовано, що в будинку кравчихи з'явився продавець книготоргу Любомир Криж. Зубавін одразу ж спитав себе, хто такий цей Криж, чого і до кого він прийшов – до хазяйки чи до її сина? З'ясувалося, що Криж давній щирий приятель Марти Стефанівни. Виходить, нібито його поява в будинку кравчихи закономірна, не має будь-якого відношення до Андрія Лисака. Звичайно, можуть бути всякі несподіванки, але поки що немає підстав звертати особливу увагу на Крижа. Зубавін відсунув убік цю малозначну постать і спрямував всю свою енергію на Василя Петровича Горгулю, помічника начальника станції Явір.

Того ж вечора, про який іде мова, Андрій Лисак був у Горгулі в гостях: що спільного між цими людьми? Чи давно вони знайомі? Пробуючи про це дізнатись, Зубавін несподівано для себе з'ясував, що Горгуля не знайомий з людиною на прізвище Лисак, ніколи навіть не чув про неї. З цього моменту Зубавін зрозумів і відчув, що натрапив на справжній слід. Куди, до кого він поведе?

Андрій Лисак приходить до незнайомого чоловіка Горгулі, цілу годину перебуває в його будинку, розмовляє про щось з господарем і виходить. І після цього Горгуля насмілюється твердити, що він не знає Лисака, ніколи, мовляв, не чув про нього. Навіщо бреше? Чого відрікається від знайомства з Лисаком? Воно йому невигідне? Боїться обнародувати свій зв'язок з ним? Здається, так. А коли це так, то можливо, що Горгуля вже завербований іноземною розвідкою. Помічник начальника першокласної прикордонної станції Явір багато знає, в його руках чимало державних таємниць, він – спокуслива принада для «Бізона». Чи не спійманий Горгуля на один з бізонівських гачків?

Найближчі години внесли ясність у загадковий візит Лисака до Горгулі. В розмові з своїми сусідками біля водорозбірної колонки дружина Горгулі розказала про те, що вчора ввечері у них в домі був незваний і непроханий гість. Хто такий? Не_ знає. Вчора вперше побачила. Високий, з опухлою мордою, вирячкуватий, п'яний. Якби такий зустрівся вночі на вулиці, закричала б «рятуйте». Чого він приходив, про що говорив з чоловіком, вона до ладу не знає. За словами чоловіка, це один із службовців станції, який нібито приходив просити позачергову відпустку, бо збирається одружуватись. Не повірила вона чоловікові. «Коли це правда, що приходив за відпусткою, то чому мій Василь сам не свій зробився, коли випровадив гостя на вулицю? Цілу ніч не спав, зітхав».

Дізнавшись про це, Зубавін замислився. Що робити? Нехай події розвиваються самі собою, назрівають? Вивчати далі Лисака і Горгулю, чекати, у що вилються їх таємні стосунки? Але чи варто чекати? Чи не запізниться? Чи не може він зараз бути корисним Горгулі? Ні, чекати не можна! Треба негайно діяти. Зубавін вирішив відверто поговорити з Горгулею.

Зайшовши до нього в кабінет, він щільно причинив двері, привітався і прямо приступив до справи:

– Василю Петровичу, що за гість був у вас позаминулої ночі?

– Ви вже знаєте!..

Горгуля впав у крісло, обхопив руками голову і заплакав. Зубавін не вперше бачив істерику в людей, викритих як злочинці. Терпляче чекав, поки помічник начальника станції призвичаїться до свого нового становища і зможе відповідати на запитання.

Через п'ять хвилин Зубавін сказав:

– Назвіть прізвище людини, яка приходила до вас. Горгуля підвів голову, притис руку до грудей:

– Не знаю, товаришу майор. Слово честі, не знаю. Ніколи не зустрічався з ним до того вечора.

– Гаразд, припустимо. Чого він приходив?

– За грішми. Він… Я… Справа в тому, що я… словом, товаришу майор, це я своїм «Москвичем» збив велосипедиста на Краснополянській дорозі. Арештовуйте.

Горгуля вийшов з-за столу і, наблизившись до Зубавіна, витягнув руки по швах, схилив голову.

«Збив велосипедиста?.. – подумав Зубавін. – На Краснополянському шосе? Не знаю. Я нічого про це не знаю».

– Коли це трапилось? – спитав він.

– Кілька днів тому. – Горгуля махнув рукою, зажмурився. – Потерпілий помер. Син вимагав п'ять тисяч. Обіцяв мовчати.

– І ви дали?

Горгуля кивнув:

– Три тисячі. Більше не було.

«Звичайний шантаж», не без розчарування подумав Зубавін. Він підійшов до телефону, зв'язався з районною автоінспекцією і попросив дати довідку, коли і де вбитий автомашиною велосипедист. Відразу ж, не відходячи від телефону, він одержав довідку. Ні, за останні тижні, навіть місяці, в районі не було зафіксовано жодного подібного випадку.

Поклавши трубку, Зубавін вернувся до Горгулі:

– Ви кажете, що збили велосипедиста на Краснополянській дорозі?

– Так, – твердо відповів Горгуля. – Збив і втік, як найостанніша…

– Ви помиляєтесь, Василю Петровичу! Даремно на себе наговорюєте.

– Я помиляюсь? У мене й досі права фара розбита і на крилі вм'ятина.

Зубавін попросив Горгулю розказати з усіма подробицями, як все це трапилось. Вислухавши його, він вирішив, що треба оглянути машину і побувати на місці пригоди.

Зробивши те і друге, він прийшов до висновку, що велосипедист навмисне кинувся під машину Горгулі. Для чого він це зробив? Зрозуміло, з метою шантажу. Хто ж він, цей шантажист? Андрій Лисак – підставна особа (його три дні тому і в Яворі не було). Хто ж його послав до Горгулі? Криж? Так, схоже на це. І другорядна постать Крижа висунулася на перший план, прикувала до себе увагу Зубавіна. Саме через годину після появи Крижа в домі кравчихи Андрій Лисак іде до Горгулі і вимагає гроші. Отже, шановний, поважний Любомир Криж, активіст культурного фронту, продавець книжкового магазина, прекрасний майстер-любитель різьби по дереву, власник чудової бібліотеки і рідкісної колекції найрізноманітніших дерев'яних виробів, зроблених руками верховинських пастухів, плотогонів і мисливців, ніде і нічим не заплямований Криж – шантажист? Ні, не може бути! А втім… Згадавши скинутого в прірву кооператора Дзюбу і гвардійця Івана Бєлограя, Зубавін сказав собі: «Чого тільки не буває. Поживемо – побачимо». Він попросив Горгулю і далі нікому не розповідати, що з ним трапилось, і взявся за глибоке вивчення Любомира Крижа. Жодного дня, жодної години його життя він не залишав поза увагою. Усе фіксувалось: коли прокинувся Криж, запізнився чи не запізнився на роботу, куди пішов після закриття магазина, з ким зустрічався, про що говорив. Ці спостереження тривалий час не давали нічого істотного.

Якось у неділю вранці Зубавіну доповіли, що Криж у супроводі свого маленького приятеля, дев'ятирічного Колі Черевка, сусідського сина, пішов на зустріч піонерів з прикордонником-слідопитом старшиною Смолярчуком. О, це був уже багатозначний вчинок! Чому Криж пішов у Палац піонерів? Провести Колю Черевка? Лише для компанії з ним? А чи не тому, що сподівається почути, як Смолярчук останнім часом відзначився у боротьбі з порушниками кордону? Якщо це так, чим можна пояснити інтерес Крижа до розповіді Смолярчука? Просто цікавістю? Любов'ю до прикордонників? Навряд. А може, для нього не байдужа доля цих самих порушників кордону, затриманих і знешкоджених Смолярчуком? Можливо, він хоче дізнатися, як провалилися його таємні спільники?

Задаючи самому собі такі питання і відповідаючи на них, Зубавін, звичайно, не вважав, що збагнув істину. Можливо, що й помиляється. Він шукав. А коли шукаєш, не завжди щастить. Він будь-коли, легко і з радістю, відмовиться від своїх припущень щодо Крижа, якщо вони не підтвердяться. Ні, він не буде заради самолюбства упиратися, не буде зводити будинок на піску, не буде твердити, що біле є чорне, а чорне – біле. Зубавін у свій час пройшов чудову школу. В нього були добрі вчителі. Ще багато років тому Зубавін твердо засвоїв науку Кузьми Петровича Громади про те, що радянська розвідка – найкращий друг усякого чесного радянського трудівника і смертельний ворог його ворогів. Відповідно до цього і повинен діяти розвідник будь-якого рангу. Кожного дня маючи справу з покидьками людства, з його заклятими ворогами – диверсантами, шпигунами, терористами, – ні на одну мить не втрачай великої своєї сили – людяності. Будь на рівні справ своєї країни, свого народу, не забувай, що ти комуніст, пам'ятай, що ти тільки слуга держави, її вартовий, її охоронець, – і ти ніколи не перетворишся в гонористого півня, в ділягу, в незалежного чинушу незалежного департаменту, в такого собі «верховного наглядача», який стоїть над народом, над законами. Радянська розвідка – оголений меч в руках народу, який безжально вражає його таємних ворогів. Але гріш тобі ціна, розвіднику, якщо твого меча боїться не лише ворог, а й твій друг. Будь пильним, але не все підозрівай. Борючись з шпигунами, розмахуйся обережно і не бий заодно і своїх. Охороняючи державну безпеку і благополуччя народу взагалі, не зачіпай ні права, ні честі, ні гідності окремої людини. Кожний трудящий повинен жити і працювати, будучи цілковито впевненим, що його життя і спокій перебувають під твоїм надійним захистом.

Усе вищевикладене давно стало для Зубавіна непорушним керівним принципом у повсякденній важкій праці. Тому він і був обережним. Вивчаючи Крижа і Лисака, він піклувався і про те, щоб вони зовсім не відчували того, що їх вивчають. І досі це йому цілком вдавалося. Вдавалося тому, що він діяв з допомогою не тільки своїх співробітників, а й при найближчій участі численних розвідників-добровольців. Яворяни активно допомагали йому. Цікавою була та обставина, що Зубавін багатьох із своїх помічників вперше бачив і, отже, не ділився з ними своїми думками про Крижа.

Світлана Андріївна Казанцева, касир книжкового магазина книготоргу, де працював Криж, прийшла до Зубавіна і розповіла таке. Тижнів два тому до них у магазин забрів проїжджий іноземець. Якої він національності, вона не знає. Розмовляв з Крижем німецькою мовою. Про що – теж не знає. Він купив англо-російський словник і пішов до виходу, гортаючи книгу. Не дійшовши до дверей, він раптом повернувся до прилавка і попросив замінити йому цей примірник словника, бо він, за його словами, виявився з браком. Тоді, як Криж міняв словник, іноземець щось шепнув йому. Ні, пі, вона не певна, що це був якийсь особливий, таємничий шепіт. Відверто кажучи, вона спочатку не надала йому ніякого значення. І тільки згодом, коли побачила словник, який був у руках іноземця, стурбувалась. Чого вона звернула увагу на цей словник? Просто так: цікаво було подивитися, чим він не сподобався покупцеві, який брак припустила книжкова фабрика. Випадково вона побачила, куди Криж поклав бракований словник. На другу полицю, третім з краю, ближче до вікна. Поверхово оглянувши книгу, Світлана Андріївна не помітила в ній будь-якого дефекту. Її цікавість розгорілася. Вона почала уважніше роздивлятися книгу і виявила, що невистачає одного листка. Двісті вісімнадцята сторінка є, а двісті дев'ятнадцятої і двісті двадцятої немає. Листок був вирваний, як визначила Світлана Андріївна по свіжому корінцю, недавно.

– Криж бачив, як ви роздивлялися цей словник? – спитав Зубавін.

– Ні, він виходив в аптеку за ліками.

– Дуже добре, що не бачив. Людей не можна ображати безпідставною підозрою.

Обличчя Світлани Андріївни зробилося розгубленим, винуватим.

– Та я й сама цього боялася, – сказала вона, зітхаючи. – І зараз, одверто кажучи, боюсь. Любимор Васильович завжди такий шанобливий, культурний, освічений. Я стільки хорошого взнала від нього. Так що ви пробачте мені, товаришу майор, якщо я помилилась, даремно вас потурбувала.

– Нас ви можете турбувати в усякий час, по всякому питанню, а от…

– Я розумію. Любомир Васильович нічого не знає.. Ніхто не знає. Тільки одному вам я розповіла про свої думки.

– Правильно робите, – підбадьорив Зубавін касира. – Скажіть, а чому ви не прийшли до нас раніше?

– Та хіба можна, не знаючи броду, лізти в воду? Я б і зараз не прийшла, якби…

– Щось трапилось?

– Атож! Криж узяв з полиці забракований екземпляр словника, поклав його в кишеню і поніс додому. На другий день словник був на місці. Але це вже був не той екземпляр, я перевірила: листок з двісті дев'ятнадцятою і двісті двадцятою сторінками не був вирваний.

Зубавін записав усе, що сказала Світлана Андріївна Казанцева, подякував їй. Проводжаючи касира до дверей, він попросив її не сумніватись, приходити до нього в будь-яку пору дня і ночі, коли вона вважатиме за необхідне.

– Отже, ви гадаєте, я недаремно прийшла до вас? – зраділа Світлана Андріївна…

– Гадаю, що недаремно… Тобто, в якому розумінні недаремно? – схаменувся Зубавін.

– Я відносно Любомира Васильовича. Може він виявитись не нашою людиною?

Зубавін відповів ухильно:

– Поки що нічого не можу сказати. Поживемо – побачимо. До побачення, Світлано Андріївно, заходьте.

Коли двері за касиром зачинилися, Зубавін повернувся до стола, взяв папку з написом «Гірська весна» і поклав у неї заяву Казанцевої.

Таке швидке просування Зубавіна до мети не було для нього несподіваним. За багато років роботи в органах безпеки він неодноразово переконувався, що ворожий лазутчик, засланий до нас або завербований на місці, зможе існувати безкарно, в ролі невідомого доти, пики активно не проявив себе, або поки діє один, без всякого контакту з своїми спільниками. З того часу, як агент налагодив зв'язок з собі подібними, він приречений. Про це непогано знають і самі агенти по численних провалах своїх попередників. Але що вдієш: розвідник, який працює одинаком, не являє собою якоїсь цінності. Добутий ним матеріал повинен бути вчасно Пересланий туди, де його з нетерпінням чекають: за кордон, у штаб, що керує таємною війною. А хіба все це можна зробити без зв'язківця, без резидента, без радіопередавача, без грошей, без «таємної пошти»?

Як тільки полковникові Шатрову стали відомі змушені визнання залізничника Горгулі і заява касира книготоргу, він негайно покинув Львів.

Повернувшись до Явора, Шатров одразу ж, не відпочиваючи після безсонної ночі, не заїжджаючи навіть у готель, попрямував на Київську, до Зубавіна і, не гаючи жодної хвилини, приступив до роботи.

Робота такого розвідника, яким був, наприклад, Василь Гойда, – це майже безперервний рух, найвище фізичне і духовне напруження, швидкість і натиск, спритність і обережність, завбачливість і блискавичне орієнтування в будь-яких обставинах. Робота ж розвідника масштабу Шатрова складніша і не кожному під силу, навіть найспритнішому слідопитові. Те, що повинен був робити Шатров, вимагало більшого досвіду і зрілості.

Микита Самійлович Шатров належав до тієї славної когорти чекістів-дзержинців, які, віддаючись роботі всією душею і серцем, усе ж витрачали свою енергію розраховано й мудро, діяли натхненно і обережно, холоднокровно й методично, скромно і наполегливо. Маючи за плечима не одну перемогу над ворогами Батьківщини, Шатров брався за кожну нову справу не легковажно, не «нальоту, а фундаментально і робив її грунтовно, цеглинку за цеглинкою, доти, поки не завершував. Люди нікого складу, як Шатров, не вміють парадно шуміти І пускати «золоту пилюку» в вічі, набирати позу всезнаючих, усевстигаючих начальників і безжально розпікати, принижувати своїх підлеглих. Люблячи мислити терпеливо і широко, Микита Самійлович любив і вмів пробуджувати думку в кожного, з ким йому доводилось працювати.

Більшу частину свого робочого часу Шатров проводив звичайно у роздумах. Це були кращі години його трудового життя. Той розвідник, що не вміє терпеливо, протягом багатьох годин і днів, вивчати матеріали секретного слідства і замислюватись над ними, хто не здатний поєднувати в собі «лід і полум'я» – холоднокровність штабіста та навальність і відвагу оперативника, – хто не привчився розглядати предмет з усіх боків, хто не натренований шляхом аналізу явищ докопуватися до істини, хто не вміє в думці перевтілюватись у того чи іншого свого противника, кому чужий високий зліт догадки, фантазії, – такий розвідник не вміє по-справжньому працювати і, отже, не може розраховувати на великий успіх в боротьбі з ворогами народу.

Шатров залишився на самоті у відведеному йому кабінеті, уважно, сторінка за сторінкою, прочитав усі додаткові матеріали, підготовлені Зубавіним. Деякі сторінки справи 183/13 він перечитував двічі. Особливо довго затримувався він там, де йшлося про Любомира Крижа. Час від часу він робив у своєму малесенькому, розміром з сірникову коробку, блокнотику якісь загадкові записи, подібні до стенографічних знаків. Перечитавши останню сторінку справи, Шатров зібрав і порівняв усі папери, розгладив їх долонею, закрив папку і зав'язав тасьомки. Після цього він деякий час мовчки, димлячи цигаркою, ходив з кутка в куток і міркував. Проходячи повз червону папку з справою 183/13, він торкав її рукою, ніби переконуючись чи на місці вона.