Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 36 страниц)

Глава тринадцята

Рано-вранці, ще до схід сонця, генерал Громада, полковник Шатров і майор Зубавін прибули в Чорний ліс, де лежав труп порушника кордону. Там уже, крім начальника застави і його прикордонників, був начальник штабу загону. Вислухавши його, Громада спитав, дивлячись на труп:

– Один ішов?

– Поки що невідомо, товаришу генерал.

– Негайно організуйте зворотну проробку сліду.

– Слухаю! Дозвольте виконувати наказ?

– Виконуйте. Чекаю ваших донесень у райвідділі.

Через кілька хвилин начальник штабу загону в супроводі капітана Шапошникова, старшини Смолярчука і його пошукової вівчарки зникли в лісі.

Громада сердито пихнув своєю невгасимою люлькою в бік Шатрова і Зубавіна і незадоволено промовив:

– Зіпсували вам зелені кашкети всю обідню, товариші чекісти. Нічого вже не скаже порушник, куди і до кого йшов. Жодного вогнестрільного чи штикового поранення, а все-таки мертвий.

Громада дав знак прикордонникам, що охороняли труп, відійти вбік.

Генерал, полковник і майор з однаково гидливим виразом обличчя підійшли до квітучого кизилового дерева, під яким знайшов собі останній притулок «Пастух», що славився як невловимий перевізник і контрабандист. Рукав його куртки і холоша штанів порвані на шмаття зубами Витязя. Лежав він обличчям до неба, судорожно підвернувши під крижі зв'язані руки. Короткі товсті ноги, перевиті вірьовками, підтягнуті трохи не до підборіддя. Дряблі щоки опухли, почорніли. М'ясистий ніс з бородавкою на правій ніздрі перемістився з центра обличчя, перекосив його. На одвислій покусаній губі запеклася чорна кров. Маленькі, глибоко запалі очиці приховані за масивними, в роговій оправі окулярами. Буро-брудне волосся мертвеця, його темна куртка, груди, голова, обличчя, руки і ноги – все обсипане блідо-жовтими пелюстками опалих квітів кизилового дерева.

– Це він чи не він? Той, кого чекаємо, чи не той? – Громада підійшов до найближчої ялини, виламав лапату гілку і старанно, до останньої пелюстки, змахнув з трупа кизиловий цвіт. – Тепер інша справа. Чиста натура. Без усяких прикрас. Мордоворот. – Громада обернувся до Зубавіна. – Труп передається у ваше розпорядження, товаришу майор. Вантажте його і відправляйте до себе. Все, що треба зробити далі, ми зробимо там, у вас. Поїхали.

Хльоскаючи по халяві свого чобота ялиновою гілкою, Громада попрямував до машини.

В Яворі, у райвідділі МДБ труп порушника був перш за все старанно обшуканий.

Нелегка це була справа. Треба промацати сотні метрів швів одягу – чи не прихована в них м'яка смужка старанно складеного паперу, на якому записано шпигунські відомості. Треба відпороти всюди, де вона є, підкладку – чи не зберігаються за нею інструкції. Треба терпляче розрядити всі патрони, виявлені у порушника, – чи немає в одному з них шифровки. Треба віддерти підошви на черевиках, устілки, задники, набійки на підборах – чи не прихований за ними якийсь надзвичайно важливий доказ ворожої діяльності порушника. Треба відкрити кришку годинника, оглянути крізь лупу механізм – чи не втиснуто туди вмілою рукою майстра який-небудь наказ розвідцентра. Треба старанно оглянути всі банкноти валюти – чи немає на них тайнопису. Треба, нарешті, дослідити кожну річ, виявлену у злочинця, – чи не допоможе вона розгадати яку-небудь таємницю. І, нарешті, треба зробити розтин, зробити лабораторний аналіз вмісту шлунка.

Після старанної, тривалої роботи Зубавіна і його помічників на столі, накритому солдатською плащпалаткою, було викладено: портативну рацію, шифри і– коди, графік прийому і передачі радіограм, велику суму грошей, паспорт, військовий квиток і колгоспну довідку на ім'я Андрія Андрійовича Солончака, пістолет, патрони до нього, дві гранати, ніж і зашифрований лист з розвідцентра, адресований «Гомеру». «Двадцять перший» докладно, дуже серйозно інструктував свого резидента-принаду.

Поки лікар у медсанчастині прикордонного загону робив розтин трупа (при швидкому, побіжному огляді він прийшов до висновку, що порушник отруївся), Громада і його супутники перебували в кабінеті Зубавіна.

– Ну от, тепер нам абсолютно все ясно, – порушив мовчанку Зубавін. – Тепер переконливо доведено, що Батура – резидент.

Громада відповів майорові тим докірливим поглядом, яким суворий батько зупиняє недалекоглядного сина, – мовчазним, але дуже красномовним. «Передчасно радієш, синку», говорив цей погляд.

Шатров сидів у кутку дивана, зосереджено дивлячись у склянку з чаєм. Губи його були міцно стиснуті, вилиці скам'яніли. На скронях набухли синюваті жилки. Він міркував, аналізував, вагався, вгадував, доводив, заперечував собі, переконував.

Погляд генерала і холодне мовчання полковника збентежили Зубавіна. «В чім справа? – з тривогою подумав він. – Чому навіть тепер вони не погоджуються зі мною? Чому не переконують їх і такі важливі докази, як рація, гроші, нова інструкція розвідцентра?» Не звик Зубавін відкидати ймовірну версію, не переконавшись остаточно в її неспроможності, і тому він продовжував з попередньою впевненістю:

– Мені здається, Батура для нас тепер не має ніякого оперативного інтересу. Треба його арештувати і судити. Доказів злочину більше, ніж треба.

– Саме так, – підхопив генерал слова майора, – більше, ніж треба. Оце, Євгене Миколайовичу, мені і не до вподоби.

Полковник Шатров не озивався і зараз: мовчав, не відриваючи погляду від склянки з холодним чаєм.

– Що вам не до вподоби, товаришу генерал? – все більше внутрішньо насторожуючись, запитав Зубавін. Питання було задане по інерції. Він уже догадувався, що не подобалось генералові.

– Подивіться тверезіше, Євгене Миколайовичу, на цю гору речових доказів, – сказав Громада. – По-моєму, тут не все гаразд скроєно і не все міцно зшито. Хіба розвідцентр не розумів, що коли все це потрапить до рук нашої розвідки, то провал резидента і його агентури забезпечений?

Громада видихнув дим з своєї чорної люльки в бік Шатрова і одразу ж розігнав його рукою.

– Товаришу полковник, ваше слово!

Шатров підвів голову, кинув неуважний погляд на шпигунське спорядження, розкладене на столі:

– І мені все це не подобається, товаришу генерал. Але більше не подобається інше. Чому і коли отруївся цей посол «Двадцять першого»? Мені скажуть, що він розкусив ампулу з отрутою, не бажаючи потрапити живим до рук прикордонників. А я не погоджусь.

Зубавін зрозумів весь складний хід думки Шатрова. Він уже був спроможний відповісти на питання, задане Шатровим, але мовчав: вважав за негідне скористатися чужими думками.

– Чому я не погоджуся з такими міркуваннями? – продовжував Шатров. – З двох причин. Перша: в роті порушника ми не виявили осколків ампули в отрутою. Друга: йдучи по сліду порушника, ми бачили, як важко давався йому шлях, особливо останніх двісті метрів. Так, як ішов він, міг іти тільки смертельно поранений. Але, заперечать мені, в останню мить, при затримці, він вчинив запеклий опір, намагаючись застрелити собаку. Це нічого не означає: відчай надав йому сили. Виходить, прикордонники зв'язали порушника в той момент, коли він був уже в агонії… Отже, він отруївся задовго до того, як зрозумів безвихідність свого становища. Виникає запитання: навіщо і з якої причини він це зробив? – Шатров усміхнувся: – Життя надокучило? Навряд. Треба шукати іншу причину. Вона, на мій погляд…

Шатров замовк, пильно дивлячись на капітана – начальника медичної частини прикордонного загону, що саме заходив до кабінету. Військовий лікар поклав перед генералом аркуш паперу – висновок про результати розтину трупа. Громада мовчки, уважно прочитав його і промовив:

– Наші припущення підтвердились. Отрута прийнята разом з коньяком за дві години до настання смерті.

– І отрута, звичайно, прийнята не добровільно, – підхопив Шатров. – Хтось влив у коньяк повільно діючу отруту. Хто ж? Той, хто спрямував цю робочу худобу, хто розпочав з нами велику гру. Коротко кажучи, товариші, я тепер остаточно переконаний в тому, що розвідувальний центр Крапса нас досі вводив в оману. «Гомер» не резидент, а величезне опудало. І цей отруєний не зв'язківець, а декорація. І обидва вони – прикриття операції «Гірська весна», атака на фальшивому напрямку. Крапc пожертвував малим, щоб врятувати велике. Мета виправдовує засоби. Що ж нам робити? – спитав Шатров, дивлячись на генерала.

Незважаючи на всю важливість питання, Громада засміявся:

– А те ж саме, що й раніше. Дозволяти дурити себе. Тобто, робити вигляд, що вважаємо резидентом «Гомера», а тимчасом вживати енергійних заходів до розшуків справжнього і намацувати вихідні позиції «Гірської весни». На що розраховував розвідувальний центр, посилаючи цього лжезв'язківця до лжерезидента? На мою думку, Крапc був певний, що його посол попадеться, що ми не захопимо його живим і зрадіємо, знайшовши при ньому стільки доказів того, що він ішов до резидента Батури. А які дальші розрахунки Крапса? Він вважає, що ми повинні тепер зосередити свою увагу на Батурі. Тож не будемо розчаровувати «Бізона»! Нехай Батура залишиться поки що на волі. Він тепер нікуди не втече від нас і не являє на даному етапі небезпеки. На мою думку, ми повинні стежити за жебраком грубіше, демаскованіше і цим самим довести справжньому резидентові в Яворі, поки що невідомому нам, що ми попалися на гачок Крапса. Заперечень немає?

Нарада була перервана появою в кабінеті Зубавіна начальника штабу прикордонного загону.

– Товаришу генерал, ваш наказ виконано. Дозвольте доповісти?

– Доповідайте.

– При зворотному вивченні сліду порушника кордону на кам'янистому схилі гори виявлено ще один слід. Вважаємо, що другий порушник перейшов кордон верхи на першому.

– Не може бути! – сердито заперечив Громада. – Після «Колумбуса» вам довго буде здаватися, що всі лазутчики переходять кордон його способом. Не може цього бути! – повторив Громада. – Примітивно! Шаблонно! Де старшина Смолярчук?

– Пробивається по другому сліду. Але він так оброблений хімікаліями, що його погано бере Витязь. Одна надія на слідопита Смолярчука. Які будуть накази, товаришу генерал?

Громада обернувся до Шатрова і Зубавіна:

– Поїхали на кордон!

Почався, як звичайно буває в таких випадках, пошук.

Тривалі, багатоденні пошуки, проведені силами прикордонних військ на широкому фронті, закінчилися безуспішно. Другий порушник кордону безслідно зник.

Глава чотирнадцята

Та частина плану «Гірської весни», що стосувалася Дубашевича, першого підручного Джона Файна, передбачала смерть перевізника. Почастувавши його отруєним коньяком, Дубашевич, він же «Учитель», попрощався з «Пастухом» і вже один, на власний розсуд, продовжував просуватися вглиб радянської території по курсу, прокладеному «Бізоном». Він обійшов Явір глухими місцями і колгоспними садами вибрався до Кам'яниці, узбережжям якої проходила залізниця. Скористався першим товарним поїздом і рушив на північ. Там, високо в горах, на одній з глухих станцій, покинув товарний і пересів у пасажирський Явір – Львів. А рано-вранці він був у Львові. Тут, у великому місті, з його численним населенням, Дубашевич відчув себе поза небезпекою. План «Бізона» забезпечував йому у Львові надійний притулок, його прийняв до себе на квартиру механік одного з гаражів Львівської залізниці і давній, з пілсудських часів, агент бізонівської розвідки. Господар конспіративної квартири почастував Дубашевича сніданком і поклав спати. Через кілька годин він збудив гостя, поклав перед ним пачку паперів.

– Ось всі ваші документи. Можете оформлятися на роботу.

Вивчивши документи, майстерно підроблені на ім'я Ступака Миколи Григоровича, шофера першого класу, уродженця Київської області, «Учитель» оформився на роботу. Все обійшлося добре, бо оформляв його той же самий господар таємної квартири. Ступак був зарахований на посаду шофера, одержав «під особисту відповідальність» потужний лісовоз, командировочні гроші, посвідчення, путівку, запасся пальним, продуктами, поклав у кабіну свій старенький чемоданчик і вирушив у далекий рейс – на Закарпаття, в Явірський район, де львівські залізничники самостійно, своїми силами, розробляли відведену їм лісоділянку. Переваливши через Карпати, «Учитель» серед білого дня покотив по землі, яку тиждень тому пройшов і проїхав таємно, в темну ніч.

У Яворі він заїхав до магазина книготоргу і купив, про людське око, путівник по Закарпаттю. Одночасно, як зобов'язувала його інструкція «Бізона», він встиг повідомити «Хреста» зашифрованою мовою про те: «Я «Учитель», агент розвідцентра, як бачите, цілим і неушкодженим прорвався через кордон, легалізувався і вже виконую свою частку плану «Гірської весни».

Криж, з свого боку, відповів «Учителю» умовним сигналом, який означав: «Я все зрозумів, ваш керівник «Чорногорець» теж благополучно прорвався у Явір, вітає вас і наказує: дійте так, як домовились. Якщо будуть перешкоди, приходьте сюди, і ви одержите від мене інструкції «Чорногорця».

Ступак залишив магазин і поїхав далі.

Лісоділянка, куди був відряджений Ступак для вивезення до залізниці заготовленого дерева, містилася у високогірній ущелині Чорний потік. Начальник ділянки і його контора розташувалися значно нижче, на дальніх підступах до Явора, в колишньому мисливському будинку якогось угорського графа.

Ступак з'явився до начальника ділянки інженера Борисенка, доповів про своє прибуття. Той дуже зрадів і довгожданому поповненню невеликого машинного парку, і бравому вигляду шофера.

– Чудово! Прекрасно! їли? Пили? Втомилися з дороги?

– Ви про мене не турбуйтесь, товаришу начальник. Я двожильний і не таке можу витерпіти. Колишній фронтовик, одне слово.

– Фронтовик – теж людина. Ви самі, без сім'ї приїхали?

– У нежонатого не буває сім'ї. Які будуть накази, товаришу начальник? – рішуче відхиляючи всі турботи інженера Борисенка, запитав шофер Ступак.

– Наказую перш за все мати дах над головою. Де вас влаштувати? Ближче до піднебесної Верховини чи на берегах Тиси?

– Де-небудь ближче від міста, товаришу начальник. Я хочу вечорами вчитися. – Ступак пошкріб нігтем мозолясту долоню. – Поставив я собі велику мету, товаришу начальник: хочу підготуватися в технікум. Прошу влаштувати якнайближче до міста.

– Поблизу міста всі квартири зайняті. Спізнився, товаришу Ступак. Але нічого, нічого, ми зараз що-небудь придумаємо.

– Шофери кажуть, що в будинку шляхового обхідника Дударя ще вільно, – підказав Ступак.

– Вірно, я й забув! – зрадів інженер. – Пошлемо тебе до Дударів. Хороші люди. Іди до них і скажи, що я послав на тимчасовий постій. Господарі знають, в чому справа, у нас є з ними попередня домовленість.

Ступак категорично крутнув головою:

– Не піду. Як же так, товаришу начальник, «іди»? Все-таки люди побачать мене вперше. Напишіть Дударям записку.

Інженер Борисенко засміявся.

– О, та ти, виявляється, хоч і шофер, але з бюрократичними нахилами! Гаразд, напишу. І на прикордонну заставу відносно перепустки напишу. Залиште ваші документи.

Начальник лісоділянки Борисенко, людина добра і широкої натури, сів за стіл і накидав коротеньку записку, в якій дуже щиро, тепло просив Івана Васильовича Дударя і його дочку Олену Іванівну прийняти до себе тимчасово, на місяць-півтора, вкрай потрібного йому шофера Миколу Григоровича Ступака.

Покинувши машину на подвір'ї контори лісоділянки, взявши чемоданчик і записку інженера Борисенка, «Учитель» пішов до Дударя. Він був спокійний і не підозрівав, що йде назустріч своїй загибелі.

Хата Дударя стояла біля залізниці, в заповідному лісі, на невеличкій галявині, обгороджена сріблястими від часу, сонця і дощів смерековими воринами.

В кутку подвір'я, біля самої залізниці, відгороджена штахетами, була невеличка метеостанція – господарство Олени, дочки Івана Васильовича і дружини старшини Смолярчука.

Олена, з блокнотом і олівцем в руках, переходила від приладу до приладу і записувала покази термометра, гідрографа, барографа. З лісової хащі, швидко наростаючи, долинув веселий свист і голосне тупотіння важких чобіт по твердій землі. «Михайло!» зраділа Олена. Підбігши до штахетника; вона поклала на його зубці долоні і, посміхаючись, чекала появи чоловіка. З-за дерев вийшов не кремезний, трохи повільний і солідний Смолярчук, а високий, довгошиїй, швидконогий, одягнутий в коричньовий суконний піджак чоловік. В руках у нього був маленький чемоданчик. Олена розчаровано зітхнула, перестала посміхатися, відійшла від огорожі і взялася за перервану справу.

Чоловік у коричньовому піджаку зупинився перед парканом метеостанції, поставив чемоданчик на землю.

– Здрастуйте! – промовив незнайомець, знімаючи приношену, поруділу від сонця кепку і проводячи долонею по темному, трохи кучерявому волоссю.

Олена на мить відірвалася від приладу, скупо відповіла на привітання.

Проте незнайомий чоловік продовжував стояти. Він мовчки дивився на дівчину і посміхався так, наче давним-давно і дуже добре знав її. Це здивувало і збентежило Олену.

– Скажіть, будь ласка, яка завтра буде погода? – продовжуючи посміхатися, спитав перехожий. Незважаючи на своє збентеження, Олена відповіла сміливо і насмішкувато:

– Грім. Блискавка. Дощ.

– «Люблю грозу в начале мая», – продекламував співуче перехожий. – Дозвольте зайти, Олено Іванівно? – Не чекаючи відповіді, він узяв чемоданчик, штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. – Не дивуйтесь, молода господине, що я вас знаю, а ви мене – ні. Мені про нас розповів наш начальник, інженер Борисенко. Він прислав вам листа. Ось!

Олена вийняла з конверта записку, прочитала її.

– Ну, Олено Іванівно, який буде ваш вирок?

Олена зійшла на дерев'яний різьблений ґанок, навстіж розчинила двері:

– Заходьте, будь ласка, і почувайте себе як вдома.

Ступак зайшов у простору горницю, залиту травневим сонцем. Стіни, складені з добірної гірської смереки, виблискували медовою жовтизною. Стеля і підлога зроблені з широких плах вікової, в два обхвати, сосни. На дереві немає жодної краплини фарби, і все благородно сяє, все чисте і відшліфоване, від усього пихне ароматом свіжості, нев'янучої новизни, хоча будинок стоїть, напевно, не менше п'ятдесяти років. Здається, ніби люди тут тільки те й роблять, що з ранку до ночі шкребуть, миють і натирають дерево.

Ступак скинув свій коричньовий піджак, повісив у куток, на дерев'яний кілочок.

– Куди я потрапив?! – здивувався він, озираючись навкруги. – Та це ж бджолиний вулик, а не людське житло! Оце-то так! Ну й краса!

Олені було приємно, що гість помітив і належно оцінив працю її батька, дерев'яних справ майстра, і працю хазяйки, її вмілі руки, що не шкодували мила, лугу і часу.

– Всі у пас так живуть на Верховині, – сказала вона.

– Не всі, Олено Іванівно. Я воював під час Вітчизняної на Верховині, бачив зимарки, курені і хати, де топлять по-чорному.

Мирну сердечну розмову хазяйки і гостя несподівано порушило войовниче рокотання трембіти. Воно долинуло звідкись згори, через стелю і пролунало так невчасно і так грізно, що навіть завжди і до всього готовий Дубашевич злякався й не зумів належно приховати цього. Олена поспішила виручити його.

– Це батько. Не хвилюйтесь, товаришу…

– Ступак, Микола Григорович… Що це таке? – спитав він, дивлячись на стелю.

– Нову трембіту батько пробує. Трембіта – це довга пастуша труба.

– Ага!.. Він що – трембітний майстер?

– Еге ж. Його кожний верховинський пастух знає! – з гордістю промовила Олена. – Він усі свої трембіти робить лише з громовиці.

– Громовиці? А це що за дивина?

– Дерево, в яке ударить грім.

– Цікаво… Як же це ваш батько встигає і трембіти робити і на залізниці служити?

– Він у нас на всі руки майстер. Мисливець. Птахолов. Рибалка. Різьбар по дереву. Слідопит.

– Молодець! – Дубашевич облизав пересохлі губи. – Олено Іванівно, водиця у вашому домі знайдеться?

– Зараз принесу.

Олена вибігла з хати. Дубашевич провів її поглядом. «Гарна!» подумав він і підійшов до вікна. Звідси відкривався чудовий вид на той самий об'єкт, заради якого Дубашевич волею «Бізона» проник на Закарпаття. Біля підніжжя лісистої гори чорніла напівовальна, оздоблена закоптілим гранітом паща залізничного тунелю.

Шибки в хаті шляхового обхідника легко задеренчали. Затремтіли під ногами Дубашевича соснові плахи. Темний отвір тунелю зробився білим, сповнився клубами пари і диму. Виштовхуючи хмари пари, з гранітної тіснини підземелля вискочив паровоз і радісно, як жива Істота, струснув повітря протяжним гудком.

Дубашевич дістав металевий портсигар, в який був майстерно вмонтований фотоапарат, заряджений мікроплівкою. Він сфотографував поїзд, що виходив з тунелю, і закурив.

Розсипаючи з-під гальмових колодок іскри, товарний поїзд з веселим гуркотом, освітлений весняним сонцем, пронісся повз будинок.

Повернулася Олена з дерев'яним корячком, повним прозорої джерельної, холодної, як лід, води. Ступак вимив, подякував і кивнув на вікно, в хвіст поїзда.

– За кордон пішов, до наших друзів.

– Вдень і вночі вони проходять повз нас, звикли ми.

– Даремно. До такої великої справи гріх звикати. Здійснилося те, про що мріяли наші великі вчителі! – гість неспокійно подивився навколо. – То де ж ви мене притулите, Олено Іванівно?

– Зараз. – Олена висунулась у вікно і, піднявши голову, крикнула: – Тату!

У відповідь пролунав короткий бас трембіти: чую, мовляв, кажи, що треба.

– Ідіть сюди, тату, скоріше!

По лунких східцях, що вели на другий поверх, до мансарди, загупали важкі, повільні кроки. В горницю увійшов Іван Васильович Дудар. Він був одягнутий в стареньку, зношену форму залізничника, але підперезаний брезентовим фартухом, з кишені якого стирчало з півдюжини найтонших-фігурних долотець, стамеска, циркуль і складний метр. За правим вухом майстра стирчав надзвичайно солідний теслярський олівець з грифелем, завтовшки майже в мізинець. В зубах була обвуглена щербата люлька – напевно, ровесниця, однолітка господаря цього будинку.

Дудар мовчки пильно дивився на незнайому людину. Потім не поспішаючи перевів запитливий погляд на дочку.

– Це Микола Григорович Ступак. Шофер. Буде в нас жити. Прислав інженер Борисенко.

При згадці про інженера Борисенка суворі очі Дударя трохи потеплішали, але він не квапився бути гостинним господарем. Зняв фартух, повісив його на цвях, струсив біля порога завитки стружок з одягу.

Дубашевич швидко, крадькома перезирнувся з молодою господинею: рятуй, мовляв, на тебе вся надія.

– Тату, цього чоловіка інженер Борисенко прислав, – повторила Олена. – Шофер, Микола Григорорович Ступак.

– А..! Здрастуйте! – старий простягнув Ступакові руку з темною натрудженою долонею. – Здрастуй, Миколо Григоровичу, – повторив Дудар м'яко, наскільки це дозволяв йому грубуватий голос. – Живи, коли інженер Борисенко прислав. Такій людині, як він, ні в чому немає відмови. Звідки прибув, Миколо Григоровичу?

– Із Львова.

– Що ж, і родом звідти?

– Ні, трохи далі, із Східної України. Київський. Дніпровський водолій. Степовик.

– Подобається тобі наш гірський край чи не подобається?

– Дуже подобається. Дивлюсь і не надивлюся ніяк. Велика, наша країна, а такий край, як Закарпаття, у нас єдиний.

– Ти що ж, вперше на нашій землі?

– Бував і раніше. Під час війни. – Дубашевич торкнувся правого боку грудей, на якому рожевів орден Червоної Зірки. – Між іншим, оцією зірочкою я тут нагороджений. За важкі бої в горах.

Дубашевич, сам того не підозріваючи, інстинктивно захищаючись, зачепив святая святих Івана Васильовича – його любов до Радянської Армії.

Іван Васильович поглянув на груди фронтовика, на його зірку, і мимоволі згадалися йому картини далекого минулого: як жив при кривавому хортистському режимі, як знущалися над ним, українцем, протягом всього життя чужоземні загарбники і як одного разу, в темну дощову осінню ніч 1944 року, прийшов кінець цьому гнобленню – радянські війська вступили на багатостраждальну землю Закарпаття.

– В яких горах ти воював, Миколо Григоровичу?

– В тутешніх. На Верховині.

– То, можливо, ти і нас з Оленкою визволяв?

– Дуже можливо! – радо підхопив Дубашевич.

– П'ять ночей і днів ми ховалися в лісі. П'ять днів і ночей ми з Оленкою чекали на вас.

– Більше ви нас чекали, Іване Васильовичу! – посміхнувся гість. – Тисячу років ви жили в розлуці з Україною. – Дубашевич з грубуватою ніжністю обняв господаря. – Навічно тепер з'єдналися.

– Дай боже, дай боже…

– На бога, батьку, надійся, але й сам пильнуй.

– Це теж правда, синку. Ну, ходімо, покажу твоє житло.

Піднялися нагору, в невеличку мансардну кімнатку. І тут було гладко стругане, шкребане, мите-перемите дерево, чистота і свіжість. На вікні біліла полотняна вишивана занавіска. На підлозі – шерстяні домоткані доріжки. Матрац застелений товстим, просякнутим наскрізь жовтою трав'яною фарбою килимом. В кутку – фаянсовий таз і фаянсовий глек. На дерев'яному кілочку – білосніжний, вишиваний півнями рушник.

– От, – промовив господар, – живи, Миколо Григоровичу, і будь здоровий.

– Постараюся виконати і перевиконати ваше добре побажання. – Дубашевич з удаваним захопленням озирнувся навкруги. – Отже, з новосіллям вас, товаришу Ступак! Не завадило б з цього приводу випити по чарці. – Він вийняв з чемоданчика пляшку горілки, спритно вдарив по денцю, вибив корок, миттю розлив спиртне по кишенькових алюмінійових чарочках. – Особлива гірка. П'ятдесят вісім градусів. За ваше здоров'я, Іване Васильовичу! Беріть швидше свою порцію.

Господар заперечливо похитав головою.

– Ні, Миколо, у нас так не водиться. Тут не забігайлівка, а хата Івана Дударя. Ось повернеться чоловік Олени із служби, сядемо всі за стіл і вип'ємо, хто охочий до цього зілля. Прибери свою особливу гірку.

– Можна й так. Фундаментально, звичайно, випити приємніше.

Дубашевич сховав пляшку в чемодан і вийняв звідти вузьку, з гарною кришкою картонну коробку. Дивлячись на почорнілу від старості люльку шляхового обхідника, він зауважив:

– Іване Васильовичу, час вам поміняти свій курильний агрегат. – Він вручив господареві коробку. – Для себе купував, але вам ця люлька більше до лиця. Куріть на здоров'я.

Дудар зняв з коробки яскраво розмальовану кришку і побачив чудову люльку, обкладену кольоровою ватою і запаковану в целофан.

– Оце подарунок! Спасибі! Добра люлька.

– Зроблена на особливе замовлення. Вищий сорт.

– Спасибі! Спасибі! – Дудар замилувався люлькою.

– Кури, батьку, а я освіжуся.

Дубашевич роздягнувся до пояса, налив у таз води, почав митися.

– Ну, освіжайся, – сказав господар, – а я піду до себе. Бувай.

– На все добре, Іване Васильовичу.

Дудар вийшов, продовжуючи милуватись небаченою люлькою. Він спустився вниз, у горницю, щоб похвалитися перед Оленою подарунком, і тут побачив коричньовий піджак квартиранта, що висів у кутку, на дерев'яному кілочку. «Треба віднести нагору», подумав Іван Васильович.

Знімаючи з вішалки суконний, на напівтеплій підкладці піджак, Дудар звернув увагу на ґудзики. Зробив він це несвідомо, механічно, але, побачивши ґудзики, вже не міг відірвати від них очей. Всі вони, всі вісім штук, були такими ж самими, як і той, який він знайшов кілька днів тому недалеко від кордону, – пластмасові, тютюнового кольору. Всі ґудзики, скільки їх повинно бути на піджаку, виявилися на місці, всі пришиті жовтими нитками. Всі, крім одного. Цей ґудзик, третій згори, прикріплений нашвидку, невміло, чоловічою рукою, чорною ниткою.

Дудар вийняв з кишені своєї форменої тужурки пластмасовий, тютюнового кольору ґудзик. Так, він був точнісінько такий самий, як і ті, що пришиті до піджака квартиранта. На цьому навіть залишились жовті фабричні нитки, такі ж самі, якими капітально пришиті сім інших ґудзиків. Дудар знайшов його в лісі, що впритул підходив до залізниці. В тому самому лісі, де Іван Васильович був як удома. Він точно знав, на якому дереві зламана гілка, на якому стовбурі обідрана кора, як стелиться мох і опале листя, прим'яті вони звіром чи мисливцем. Усі лісові стежки він знав, як борозни на власній долоні. Нова зламана гілка з'явиться на стежці, обгорілий сірник, недокурок сигарети чи клапоть папірця – все побачить Іван Васильович і не заспокоїться доти, поки не з'ясує, хто проходив по його володіннях і чого. Недаремно Дударя називали позаштатним прикордонником. У лісі, недалеко від своєї хати, на можливій дорозі порушників кордону, він влаштував різноманітні найпростіші пастки.

Порушник, відірвавшись від кордону, звичайно йде я меншою обережністю, ніж у прикордонній зоні, не чекає якихось прикордонних сюрпризів. Дудар добре знав цю вдачу лазутчиків. Він так обачно розмістив свої пастки, що порушник ніяк не міг обминути їх. Вони були дуже простими, але все-таки дійовими. Був випадок, коли бувалий лазутчик, перейшовши кордон, в нічній темряві зачепився ногою за тонкий дріт, протягнутий від дерева до дерева, впоперек відкритого яру, який з'єднував дві частини лісу. До кінця дроту був прикріплений дзвоник, звичайний дзвоник, який вішають у Закарпатті корові на шию. Прилаштований в головах постелі Дударя, він серед ночі просигналив йому про те, що в лісі з'явилася чужа людина. Триста днів цей сигнальний дріт мовчав, а на триста перший заговорив. Іншого разу до ями, викопаної Дударем на важливій стежці і прихованої хмизом та мохом, потрапив злочинець, який намагався втекти за кордон.

Хату Івана Васильовича Дударя прикордонники називали другою своєю заставою, а самого Дударя – головним вартовим другого кордону, що охороняється місцевим населенням.

Природно, що слідопит, прикордонник Дудар не міг не побачити ґудзика, загубленого кимсь на узліссі, не міг не стривожитись, звідки він узявся.

В горницю увійшла Олена. Іван Васильович накинув на плечі дочки піджак квартиранта:

– Віднеси постояльцеві його добро, а я… піду до Михайла.

– Що трапилось, тату?

– Потім узнаєш. Дивись тут! – прошепотів він і вийшов.

Через півгодини він був перед ворітьми застави, викликав через вартового старшину Смолярчука, розповів йому про свого гостя і про ґудзика. Смолярчук одразу ж повів лісника до капітана Шапошникова.

Так було розірвано першу ланку в ланцюгу хитромудрої комбінації «Бізона».

Зубавін і Шатров одностайно вирішили зачекати з арештом порушника кордону, який притаївся під машкарою шофера Ступака. Це завжди можна зробити. Необхідно з'ясувати, з ким він зв'язаний і хто він такий: рядовий виконавець операції «Гірська весна» чи її отаман, резидент?

На другий день шофер Ступак прокинувся рано. Вмився, одягнувся і, напівголосно наспівуючи й одночасно прислухаючись, чи не долине звідки-небудь голос Олени, не поспішаючи спустився вниз, вийшов на сонячний ґанок. Густа прохолодна тінь лісу вкривала майже все подвір'я. Трава блищала росою. З усіх боків чути пташиний вранішній гомін.

– Краса! – розкинувши руки, голосно промовив Ступак, сподіваючись, що його почує Олена.