Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 36 страниц)

– Що це значить – з часом? – простодушно спитав Тюльпанов.

– Ну, скажімо, через півроку. А може, й раніше, якщо не будеш шкодувати сил на тренування Витязя. – Старшина погладив вівчарку, поторсав її гостре вухо. – Розум собаки – це праця людини.

Вівчарка, підкоряючись виробленому рефлексу, схопилася, підвела голову. Смолярчук звичним жестом поклав її під кущем, сів поруч. Тюльпанов наслідував його приклад. Прикордонники розташувалися на зеленіючому косогорі з видом на сонячну Тису. Смолярчук вийняв носову хусточку, накрив нею вологе від поту обличчя.

– Жарко, Витязю!

Вівчарка обережно зняла кашкет з голови старшини, поклала його на землю. – Спасибі, Витязю. Тюльпанов був захоплений.

– Ви прямо-таки чарівник, чаклун, товаришу старшина!

– І ти будеш чаклуном – наберися терпіння.

Нахилившись до вуха товариша, він щось шепнув.

Тюльпанов, хвилюючись, підвівся, несміливо скомандував:

– Витязю, слухай!

Але Витязь навіть голови не повернув до молодого прикордонника.

– Слухай! Слухай! – повторив Тюльпанов.

Витязь лежав з пониклими вухами, примруживши очі. Смолярчук задоволено усміхався.

– Та хіба на таку команду відгукнеться собака, який поважає себе? Немає у вашому голосі, товаришу Тюльпанов, ні владності, ні ніжності, ні наказу, ні прохання. Лише пустий звук. Отак треба командувати, дивіться!..

Обличчя Смолярчука зробилося напруженим. – Слухай! – стримано, напівголосно наказав він. Витязь схопився, його голова з нашорошеними вухами насторожено поверталася на всі боки.

– Добре! – похвалив Смолярчук собаку. Обернувшись до Тюльпанова, додав: – Отак завжди і командуй. Витязю, відпочивай!

Собака знову ліг, зручно вмостивши голову на витягнутих лапах, не зводячи очей з інструктора. Смолярчук поторсав замшові вуха вівчарки:

– Ох звір! Чого дивишся? Причаровуєш? Ні, брате, нічого не вийде! Закінчилася наша дружба. Розумієш, закінчилася.

– Товаришу старшина, мабуть, шкода розлучатися? – спитав Тюльпанов.

– Звичайно, шкода. Але досить, відслужив своє. Незабаром скажу: прощавай, кордон! – Смолярчук подивився на Тису, на весняні виноградники, на розквітаючі сади.

Тюльпанов співчутливо мовчав. Він уже догадувався, що відбувалося в душі Смолярчука.

– Товаришу старшина, пору… порушник, – раптом зашепотів Тюльпанов.

– Порушник? Де? – Смолярчук схопився, озираючись на всі боки.

Стривожився і Витязь.

По стежці, що полого спускалася до берега Тиси, між двома рядами квітучого терну, не поспішаючи віддалялася велосипедистка в літньому платті і жакеті, з квіткою в білявому волоссі.

Смолярчук подивився дівчині вслід і всміхнувся. В його очах була неприхована ніжність.

– Нічого, їй можна порушувати прикордонну зону. Це Олена Дудар. Оленочка. Повернулася з відрядження. Два тижні була відсутньою. Звикай. Вона тричі на день з'являється на кордоні: контролює рівень води в Тисі. Між іншим, хороша дівчина. – Помовчавши, ніяковіючи, додав: – Начебто моя симпатія.

– Наречена?

– Чому наречена? Хіба я сказав?

– Про таке й казати не треба: по очах видно. А що, хіба не вгадав?

– Угадав, брате, не буду відмовлятися. Я про неї зараз вдень і вночі думаю, різні плани будую, як ми жити будемо в Сибіру, де вона працюватиме, де я.

– Самі будуєте, чи вам, товаришу старшина, і Оленочка допомагає?

– Та вона ще не в курсі справи.

Від здивування у Тюльпанова розширилися очі:

– Як це – не в курсі?

– Дуже просто: вона ще не знає про мої плани.

– Не знає, що ви з нею одружитись хочете?

– Не говорив їй про це.

Тюльпанов зареготав.

Смолярчук не нахмурився ображено, не кинув на товариша докірливий погляд, навпаки, підтримав його дружелюбною посмішкою, хоч причина сміху була йому незрозуміла. Певний у своїй правоті, він не допускав думки, що Тюльпанов сміявся над його словами, але на всякий випадок спитав:

– Ти чого хихикаєш?

– Так… – обличчя Тюльпанова стало серйозним. – Своє одруження згадав. Цілий рік, дурень, мучився: піде чи не піде за мене Таня, вартий я її чи не вартий.

– Ну, пішла?

– Аякже! У нас з нею, товаришу старшина, таке кохання! Розповісти?

– Не треба. Нецікаво про чуже кохання слухати. Про своє зараз розмовлятиму. Почекай мене тут.

Тюльпанов був розчарований тим, що йому не вдалося поговорити про молоду дружину.

– Товаришу старшина, я додатково потренуюсь, – сказав він.

– Яке це ще додаткове тренування? – здивувався Смолярчук.

– Швидкісний біг. Пам'ятаєте, ви говорили, що інструктор повинен уміти бігати, як олень? От я й хочу потренуватися, щоб не відстати від Витязя.

– Не заперечую. Тренуйтесь до мого повернення, – сказав Смолярчук, нетерпляче поглядаючи на Тису.

– Я хочу з велосипедом побігати. Можна?

Смолярчук махнув рукою: роби, мовляв, що хочеш, не до тебе зараз.

Він тугіше затягнув ремінь, поправив кашкет і попрямував до Тиси. Витязю він наказав залишатись на місці.

Олена давно припала до вподоби Смолярчукові. День за днем, тиждень за тижнем приглядався він до дівчини, але освідчитись не квапився, гадаючи, що в нього попереду багато часу. І тільки тепер, перед самою демобілізацією, він вирішив сказати Олені, що хоче одружитися з нею.

А як же вона?.. Чи згодна піти за нього? Про це Смолярчук не думав… Це питання для. нього було вирішене рік тому, коли побачив і відчув, що подобається Олені. З того часу нічого не змінилося, здавалося йому. В тому, що вона негайно погодиться стати його дружиною, він не сумнівався. Взагалі Смолярчук тепер, коли до нього прийшла велика слава, мало в собі сумнівався. Він звик вірити, що всі люди, з якими йому доводиться мати стосунки, ставляться до нього з повагою, а часто і з любов'ю. І Смолярчук немало здивувався б, якби виявив, що все складається не так, як він гадав.

По стежці, прокладеній прикордонниками і лісниками по крутояру, Смолярчук спустився до дамби, що прикривала рівнину від весняних паводків і бурхливої Тиси. В кущах, що росли на узбіччях дамби, стояв велосипед, на якому приїхала Олена. Смолярчук вирішив почекати її тут.

Закінчивши свої справи, Олена сиділа на березі Тиси, на голих ребрах розбитого човна, чорного від смоли і старості, і, затуляючи долонею від сонця очі, дивилася вгору, в небо. Велика зграя голубів, що вилетіла з своїх гнізд, зробила коло над Тисою і, не боячись, сіла на піщаній обмілині, недалечко від дівчини. Олена вийняла з кишені жменю якихось зерен, кинула голубам. Видзьобавши їх, голуби знялися і полетіли.

Коли Олена, важко дихаючи, з прозорими краплинками поту на лобі, розчервоніла від спеки, обмахуючись рожевою вицвілою косинкою, вилізла на дамбу, Смолярчук вийшов з кущів, приклав руку до козирка:

– Бажаю здоров'я, товаришу гідрограф! – він опустив руку, посміхнувся. – Здрастуй, Оленко! З приїздом!

– Здрастуй, Михайле. А я думала… що тебе вже не побачу.

– Незабаром їду. Наказ про демобілізацію вже підписаний. Мені друзі влаштовують проводи… Прийдеш до нас на заставу із своїми подругами?.. В суботу ввечері, га?

– Прийду. Обов'язково. І дівчат приведу. – Олена заспішила. – До побачення.

– Зачекай. – Він поклав руку на руль велосипеда. – Оленко, я хотів тобі сказати…

Позаду в кущах почулося шелестіння і попереджуюче кахикання. Смолярчук розгублено обернувся.

Розсунувши віття чагарника, на дамбу вийшов літній чоловік з бурим від загару і вітру обличчям, в шкіряній потертій куртці, з рушницею на плечі і сокирою за поясом. Це був Іван Васильович Дудар, батько Олени. Лукаво посміхаючись в густі обвислі вуса, він мовчки дивився на зніяковілих молодих людей.

– До побачення! – отямившись, пробурмотів Смолярчук і квапливо зник.

– Бач, який лякливий вояка! – густим басом сказав Дудар, проводжаючи прикордонника дружелюбним поглядом.

– Тату, ви наче з-під землі виросли, – засміялася Олена. – Як вас не злякаєшся?

– Ой дівчино хороша, помовчала б ти, – Іван Васильович зітхнув, вийняв пачку сигарет, закурив. – Років двадцять п'ять тому мені довелося дружити з творю покійною матір'ю, царство їй небесне. – Знявши кашкет, він перехрестився. – Розумна була дівчина, твоя маги. Всі медові мої слова уважно слухала, але… посміхнеться бувало, похитає головою: «Тільки після весілля повірю тобі, Іване, а зараз…»

– Не хвилюйтесь, тату, не народилася ще та людина, яка зуміла б одурити вашу Олену медовими словами.

Вона скочила на велосипед, спустилася з дамби і покотила просікою до шляхової будки, оранжовий черепичний дах якої виднівся поверх невисоких ялин.

Мінлива погода весною в Карпатах. Годину тому на ясному небі не було жодної хмаринки, а зараз з холодного, північного боку хребтів потяглися низки важких сніжно-землистих хмар, які несли дощ, а можливо, і град. Годину тому було тепло, а тепер з ущелини потягло прохолодою, тихий ліс зловісно зашумів верхів'ями вікових сосен, і сонце перестало гріти й світити. Весняні галявини, теж недавно ніжно-зелені, що молодили Карпати, потьмяніли без сонячного світла, і стали непривітними суворі схили гір. Одна за одною окутувалися хмарами і зникали вершини. Потемніла і вкрилася великими зморшками Тиса.

Глава одинадцята

Відгриміла гірська гроза, перестав шумний і щедрий травневий дощ. Велике мутно-червоне сонце, перекреслене чорним зигзагом летючої хмарки, хилилося на захід. Довга тінь лісистої гори лежала на подвір'ї застави. На деревах, падаючи з гілки на гілку, з листка на листок, шурхотіли, перемовляючись про щось своє, дощові краплини.

В глибині подвір'я застави, над довгим цегляним будинком, вкритим оранжовою черепицею, вився прозорий веселий димок. Він здіймався до неба і там поволі танув. Тільки людина, яка ніколи не змивала з себе солдатського поту, ніколи не пробувала закоптілої гіркоти березового віника, могла б сплутати цей солодкий банний димок з повсякденним, кухонним.

У житті людей п'ятої застави баня займала не останнє місце.

Солдат, який стояв на спостережній вишці, дивлячись-униз, посміхнувся, потягнув носом, нетерпляче переступив з ноги на ногу і промовив майже співаючи:

– Ба-а-а-ня!

Другий солдат, який ніс службу на вершині гори Соняшної, повернувся обличчям до застави, крекнув, примружився, подумав: «Ну і попарюся ж я сьогодні, ну й помиюся…»

Два майори із штабу загону, проїжджаючи вздовж Тиси на відкритому всюдиході, побачили банний дим на П'ятій заставі.

– Стій! – в один голос, не змовляючись, наказали вони шоферові.

Подивилися один на одного і, сміючись, сказали:

– Завернемо?

Дощ чи сніг на вулиці, мороз чи сонце, – в годину, призначену начальником застави, оживав, сповнюючись теплом, цей будинок під оранжовою черепицею, холодний, темний, пустий в усі інші дні.

Яка це насолода – зайти в дерев'яний передбанник, сповнений одурманюючого тепла і пахощів розпареного березового листя і гілок! До чого ж добре після безсонної ночі, проведеної в горах, під зливою, на березі річки, її болотяному очереті, в лісовій глушині, скинути з себе просякнуту потом білизну! Дихаєш так, ніби гної легені збільшилися за обсягом щонайменше втричі.

Густа солодкувата пара сповнює баню. Похила жорстка цементна плита підлоги приємно лоскоче підошви ніг своїм вологим теплом. Букові колоди, білі, наче костяні, з довгими скісними тріщинами, проконопаченими мохом, нагрілися так, що до них не можна доторкнутись. Круті склепіння спітніли, з них капотять холодні, освіжаючі краплини. Зелене березове листя на спинах людей, на цементі, на колодах.

Смолярчук здивовано приглядається до людей, змінених мильною піною, гарячою водою і молочними сутінками. На снігову бабу скидається кремезний, з крутими плечима і великою головою сержант Абросимов. Он рум'яний Тюльпанов. Ось смаглявошкірий, з щедро намиленою головою Умар Бакулатов. Поруч з ним смішливий Волошенко.

– Тримайсь, хто в чорта не вірує! – закричав Волошенко, виливаючи з таза гарячу воду на розпечене каміння жарової печі.

Густа хмара пекучої пари знялася до стелі, швидко розповзлась по тісній парильні.

Волошенко грізно підняв над головою пушистий, з молодим листям березовий віник:

– Лягайте, товаришу старшина, і не просіть порятунку!

Мовчки, покректуючи, Смолярчук виліз на приполок і покірно розпластався на дубових плахах.

Волошенко вмочив віник у гарячу воду, широко розмахнувся і наніс старшині пробний удар. Біла спина Смолярчука стала рожевою. Після кількох ударів вона почервоніла, потім стала, як жар. Волошенко невтомно здіймав і опускав віник, промовляючи за кожним ударом:

– Це вам, товаришу старшина, за те, що ви такий красивий, за те, що такий високий і басовитий… за те, що кидаєте своїх друзів і демобілізуєтесь…

Волошенко зупинився, перевів подих, змахнув з лоба піт.

– Ще чи досить? – насмішкувато спитав він.

– Давай! Бий! – крізь зуби простогнав Смолярчук…

І знову Волошенко дружно і хльостко молотив запашним віником гарячу спину Смолярчука.

– Досить! – Смолярчук схопив Волошенка за руку. – Ну й ручисько в тебе, Тарасе!..

Волошенко кинув віник.

– Даремно скаржитесь, товаришу старшина. Одержали, як належить демобілізованому, останній банний пайок. – Повар зітхнув, підняв таз з холодною водою, немов збираючись випити її, загорлав: – «Последний нонешний денечек гуляю с вами я, друзья!»

Мало випадає святкового часу на долю солдатів-прикордонників, які живуть вдень і вночі, весь тиждень, увесь місяць, увесь рік, увесь строк служби напруженим, важким, до краю ущільненим життям. І тому вони високо цінять кожну вільну годину, вміють робити її святковою.

Тарас Волошенко не був старожилом застави, але цю особливість прикордонного життя він відчув одразу, ледве не з першого дня.

Побувавши на банних небесах, Смолярчук зліз на землю. Обливши спершу чистою холодною водою цементну підлогу, він простягнувся на ній відпочивати, набиратися сили для другого заходу на приполок.

Смолярчук звик за роки служби митися в кількох водах, паритися довго, до цілковитої знемоги. Не збирався він міняти своїх звичок і сьогодні. Навпаки, прощаючись з банею, яку будував своїми руками, він вирішив пробути тут довго, як ніколи раніш.

Солдат Тюльпанов навіть тут, у бані, ні на крок не відступав від Смолярчука. Прийнявши на приполку в парильні ті ж «тортури», що і його вчитель, він лежав тепер поруч із старшиною, охолоджувався.

– Отже, остання баня, – зітхнувши, промовив він.

Смолярчук мовчав. Очі його були заплющені, руки й ноги розкидані, дихав він важко, хрипкувато. Притихли й інші прикордонники, чекаючи, що відповість старшина.

Мовчання Смолярчука не збентежило Тюльпанова. Він продовжував з властивою йому простодушністю:

– Не розумію я вас, товаришу старшина, як це ви, такий знаменитий прикордонник, погодились на демобілізацію. На кордоні ви перша людина, а що робитимете там, у Сибіру?

Смолярчук мовчав. Узявши жорстку мочалку, він почав нещадно терти намилену голову.

Як міг Волошенко не скористатися з такого сприятливого випадку, не заступитися за правду, не розкрити суті багатозначного мовчання Смолярчука!

Серйозно і поважно дивлячись на стриженого солдата Тюльпанова, повар сказав:

– Такі люди, як старшина Смолярчук, стають першими людьми скрізь, де пускають своє коріння: в шахті, в емтеесі, в театрі. Зрозуміло?

Всі, хто був у бані, засміялися. Смолярчук, несподівано для присутніх, теж засміявся.

Навстіж розчинилися двері, і в світлому отворі передбанника виросла підтягнута, як завжди, постать начальника застави.

– Ну, як? – спитав капітан Шапошников, вдивляючись у сиві сутінки бані. – Гарячої води досить? Піч натоплена?

Волошенко жваво відгукнувся:

– Все гаразд, товаришу капітан! Обновилися з ніг до голови!

– Так, так, якраз до речі!

– Чи зрозуміли ви натяк? – спитав Волошенко, коли пішов капітан Шапошников. – За даними розвідки, мають відбутися проводи одного нашого демобілізованого товариша. Отже, будьте в повній готовності до вечора пісні і танцю.

Тюльпанов замислено подивився на двері, за якими зник капітан. Ні до кого не звертаючись, він спитав:

– Цікаво, скільки треба служити, щоб стати начальником застави?

– Дивлячись, як служити, – одразу ж, не гаючи ні хвилини, ніби чекав такого запитання, відповів Волошенко. – Я всі три роки прослужу і далі рядового не просунуся, а ось ти, Тюльпанов… ти через три місяці одержиш єфрейтора, ще через три – сержанта, через рік – старшину і через п'ятирічку – генералом станеш.

Молодого прикордонника це не збентежило. Він серйозно, з переконанням відказав:

– Даремно ти насміхаєшся, Волошенко. Генералом, може, й не стану, а от офіцером обов'язково буду.

– Не прибіднюйся, бути тобі генералом… Ну, кому як, а з мене цієї насолоди досить, ситий по саму зав'язку! – закінчив Волошенко, облившись холодною водою і прямуючи до дверей.

Сміх у бані затих, припинилися жваві розмови, у багатьох щезло бажання митися і паритись далі. Слідом за Волошенком вийшов Смолярчук, за ним Тюльпанов, потім і інші.

Так бувало часто. Де Волошенко – там весела розмова, жарти, сміх. Варто Волошенкові зайти до сушарні, як вона одразу ж перетворювалася на маленький клуб. Сяде він на лаву перед бочкою з водою, закопаною в землю, закурить – через п'ять хвилин сюди ж, до місця куріння, збирається майже все населення застави. Заспіває Волошенко – всім співати хочеться. Заговорить – всі його слухають з цікавістю. Почне працювати – у всіх руки сверблять. Завидна доля у цього солдата! Немає поки що на його грудях ні ордена, ні медалі, ні значка, не. відзначений ві, н ще в жодному наказі командування, але вже нагородили його бойові соратники найвищою людською нагородою – любов'ю, його любили за те, що він бачив веселе і смішне навіть там, де воно було глибоко приховане від інших, за те, що він нікому не дозволяв зазнаватися, за те, що вмів підтримати людину, яка ненавмисне спіткнулася.

Просидівши півгодини над паперами, Шапошников кинув олівець, закрив папку з поточними справами, поклав її у вогнетривку шафу. Не сиділося йому зараз, у таку погоду, в канцелярії. Він вийшов на кам'яний ганок, заклопотано подивився довкола. Вершини гір опо-іниплися хмарами, над високими лощинами, над Тисою і в міжгір'ях збирався туман.

Шапошников зійшов з ґанку і пішов по подвір'ю, оглядаючи своє господарство. Він зупинився біля собачого розплідника. У свіжопобілених вигулах панувало пожвавлення: нагодувавши собак, прикордонники приводили до ладу нашийники і повідки.

Тюльпанов, присівши перед Витязем навпочіпки, витирав йому очі білою ганчіркою.

– Ну, як себе почуває наш собачий прем'єр? – спитав Шапошников, милуючись вівчаркою, її великою головою з гострими стоячими вухами, її широкими, сильними грудьми, вовчими лапами і довгою, старанно вимитою і вичесаною, ніби шовковою, шерстю.

– Добре, товаришу капітан.

– Звикає до вас?

– Так точно, уже звик.

– А Смолярчука забуває?

– Забуває, товаришу капітан, – відповів Тюльпанов і дуже почервонів: йому стало соромно, що сказав неправду.

– Чи бачиш ти, яка в нього коротка пам'ять! – посміхнувся Шапошников, роблячи вигляд, що не помітив ніяковості молодого солдата.

Подвір'ям застави, недалеко від розплідника, пройшов Смолярчук. Витязь, перш ніж побачив його, зачув свого друга, почув його кроки, не схожі ні на чиї інші. З радісним вищанням і гавканням вівчарка перемахнула загорожу, пронеслася по двору і, підбігши до старшини, кинулася йому на груди.

Смолярчук не погладив собаку, не сказав йому жодного ласкавого слова, не подивився на нього привітно.

– На місце! – суворо прикрикнув він на Витязя.

Підібгавши хвоста і опустивши вуха, обережно озираючись, вівчарка повернулася до розплідника.

– А пам'ять у нього все-таки виявилася довгою, – посміхнувся Шапошников.

Майбутній інструктор мовчав, похнюпивши голову. Тепер навіть вуха в нього були червоними.

– Не впадайте у відчай, товаришу Тюльпанов, – промовив капітан. – Звикне Витязь до вас, якщо… якщо зумієте його полюбити, якщо на «відмінно» закінчите школу служби собак.

«Зумію. Закінчу», хотілося відповісти Тюльпанову, але він тільки подивився на начальника застави блискучими очима.

До Шапошникова підбіг сержант, черговий по заставі:

– Товаришу капітан! Із спостережної вишки доповідають: по тиловій дорозі до нас іде гурт жінок.

– Жінок? – Шапошников примружився, дивлячись у той бік, звідки долинала весела дівоча пісня.

– Винуватий, товаришу капітан, – дівчат!..

Через прилеглий до застави яблуневий сад крокувала шеренга співаючих дівчат, одягнутих у святкові плаття.

Недалеко від воріт застави, на галявинці, дівчат зустрічали вільні від служби прикордонники, готові від душі повеселитися і повеселити рідких гостей.

Волошенко оголосив:

– Товариші! Вечір пісні і танцю, присвячений проводам старшини Смолярчука, вважаю…

Він обірвав свою промову на півслові, побачивши Шапошникова, що з'явився у воротах застави. Обличчя капітана було зосередженим, суворим.

Волошенко підморгнув Олені, змовницьки прошепотів:

– Оленко, розкажи нашому начальникові про мету свого прибуття. Та усмішок ласкавих не шкодуй! Іди!

Димлячи цигаркою, Шапошников мовчки дивився на дівчину, яка наближалася до нього. В міру її наближення обличчя його втрачало суворість, очі теплішали.

Підбігши до Шапошникова, Олена приклала руку до скроні, жартома відрапортувала:

– Дозвольте доповісти, товаришу капітан! Прибули проводжати демобілізованого.

– Дуже добре! І більше ні про що ви мені не доповісте? А де метеозведення?

– Вибачаюсь. – Оленка вийняла з рукава плаття аркуш паперу, передала його Шапошникову. – Буде великий туман.

– Це ми вже бачимо простим оком, без вашої далекоглядної науки.

З галявини, де розташувалися дівчата і прикордонники, долинув дружний сміх, викликаний, очевидно, якою-небудь витівкою або розповіддю Волошенка. Олена я заздрістю озирнулася на подруг.

Шапошников подивився на годинник, потім на гори, вже щільно, до самого підніжжя, закриті димчасто-чорними густими хмарами.

– Олено Іванівно, я повинен засмутити вас і ваших подруг: проводи Смолярчука сьогодні не відбудуться. Обстановка, як бачите, несприятлива.

Туман виповзав з міжгір'їв високою хвилею, насувався на сади і виноградники, наближався до долини, місцями закривав Тису.

Олена повернулася на садову галявину до подруг.

По її обличчю Волошенко зрозумів, що «вечір пісні і танцю» не відбудеться.

– Невдача? – спитав він.

Олена кивнула головою.

З воріт застави вийшов черговий. Гучним голосом він скомандував:

– Федоров, Чистяков, Тюльпанов, Волошенко до начальника застави!

Він назвав прізвища всіх прикордонників, що були на галявинці, пропустив лише Смолярчука.

Один за одним пішли, попрощавшись з дівчатами, Чистяков, Федоров, Волошенко, Тюльпанов. Зникли і дівчата, їх сміх уже долітав з нижньої, прибережної частини саду, густо закритої туманом. На галявині залишились Смолярчук і Оленка, яку він затримав. Вона стояла між деревами на зеленому росяному килимі, в білому квітчастому платті, в білих туфельках, у білих підкочених шкарпетках, з великим цукристим намистом на шиї, з атласною білосніжною хусткою на світлому волоссі, сіроока, білозуба, – як квітуча вишня, як рідна сестра всім цим яблуням, черешням.

Очей не міг відірвати від неї Михайло Смолярчук, все дивився і дивився. Кохав він її і раніше, але тепер… Якою вона буде гарною жінкою!

Олена мовчала, то перебираючи намисто, то розгладжуючи на голові хустку. Вона чекала, коли ж заговорить Михайло.

Він узяв руку дівчини і, зазираючи їй у вічі, хвилюючись, промовив:

– Поїдемо зі мною, Оленко!

– З тобою? Куди?

– В Сибір, на мою батьківщину. Давно ти мені подобаєшся, ти ж знаєш.

Олена звільнила руку, засміялася, перевертаючи освідчення Смолярчука на жарт.

– Їхати з тобою? У твій холодний Сибір? А моя тепла Тиса? А мій старенький батько?

– У нас в Сибіру є річки набагато кращі за твою Тису. Єнісей! Іртиш! Об! Лена! А щодо батька… Я буду твоїм батьком, матір'ю, сестрою… Усіх заміню. Поїдемо, Оленко!

Олена серйозно і суворо подивилася на Смолярчука, похитала головою.

– Багато ти думаєш про себе, Михайле!

– Не багато. Стільки, скільки треба! – безжурно промовив він і знову потягнувся до руки Оленки.

Вона мовчки, холодно відсторонилася. Із здивуванням і зростаючим занепокоєнням він дивився на дівчину, не розуміючи, що з нею діється. Звідки раптом така зміна? Чого вона стала такою чужою, неприступною?

Олена гірко усміхнулася.

– Михайле, коли ти надумав завезти мене в Сибір?

– Я весь час думав, цілий рік.

– Дуже довго ти думав, Михайле. Так довго, що… – вона рвучко підвела голову, і в її сірих очах спалахнула жорстока насмішка. – Треба тобі ще подумати з рік. – Вона несподівано різким і сильним рухом повернула Смолярчука обличчям до застави і легенько підштовхнула його в спину. – Іди, думай!

І приголомшений Смолярчук покірно пішов до застави.

Оленка, зблідла, кусаючи губи, дивилася йому вслід. Він уже пройшов кілька кроків від неї, зараз грюкне хвірткою і зникне за високим парканом. Треба зупинити його, повернути. Але яким словом? Де воно, те слово, не принижуюче, гідне, просте і щире?

Олена мовчала, дивлячись услід Михайлові, який все віддалявся, і відчай краяв її серце…

Олена давно покохала Михайла, давно потай мріяла стати його дружиною. Але минав час, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, а він уперто відмовчувався. Нічого не казав не тільки про одруження, він навіть жодним словом не обмовився про своє кохання. Олена боялася його мовчання, воно ображало її. Олена бачила і відчувала, що вона не чужа Михайлові, подобається йому. А він усе чогось вичікував, не хотів освідчитись, вагався. Чому? Чи не тому, що вважав її нижчою за себе? Багато гірких думок спадало на думку Олені весь цей час, до сьогоднішнього дня. Трапилося нарешті те, про що мріяла Олена. Радіти б їй, засяяти щастям, а вона… І в усьому він, Михайло, винен. Любити не вмів, не зумів і поговорити з нею добре. Зробив він це не так, як хотіла, як мріяла, як чекала Олена, – без усяких радощів і хвилювання, впевнений у тому, що вона погодиться, переконаний, що ощасливить її. Олена покарала його за самовпевненість. Але не надовго вистачило їй цієї мстивої радості. Вона дивилася вслід Смолярчукові і думала: а що ж буде далі, завтра, через тиждень, місяць? Михайло поїде, а вона залишиться в лісовому будиночку з добродушним буркотуном-бать-ком, з своєю гордістю, нічого не чекаючи, ні на що не сподіваючись. Не застукотять, як раніше, підбори Михайла на дубовому ґанку, не зайде він в її хату, ніколи не побачить вона його синіх-синіх очей, смаглявого обличчя, не почує голосу. Олені стало страшно, вона вже гірко каялася в тому, що насміялася над ним. Можливо, він так довго не говорив про своє кохання тому, що соромився?..

Смолярчук уже підійшов до воріт застави, уже взявся за чорну клямку хвіртки, а вона все мовчала. Ось він причинив хвіртку, ось…

– Михайле!

Вона покликала його дуже тихо, але він почув, зупинився. Вірячи собі і не вірячи, нерішуче переступаючи з ноги на ногу, він стояв біля хвіртки, напружено дивився на Олену, намагаючись прочитати на її обличчі недоказане. Вона тільки усміхнулася, але він зрозумів усе. Зрозумів і прожогом кинувся до неї, з бажанням обняти, поцілувати. Але не наважився цього зробити, тільки взяв її руки в свої.

Обоє радісні й зніяковілі, стояли вони біля воріт застави, на очах всіх солдатів, на густій молодій траві. Він тримав її руки в своїх і, намагаючись зазирнути їй у вічі, які вона вперто не відривала від землі, запитав:

– Завтра і зареєструємось? Добре?

– Як хочеш, – прошепотіла вона так тихо, що він швидше вгадав її слова, ніж почув.

– Ходімо на заставу, – сказав він, беручи її за плечі.

– Навіщо? – злякалася вона.

– Ходімо! Я всім скажу, що завтра одружуюсь. Всю заставу запросимо на весілля. Ходімо!

Він штовхнув хвіртку і, не знімаючи руки з плечей Олени, ввів її на подвір'я. Всі прикордонники, які були в цю хвилину на майданчику перед казармою, дивилися на них – гордого Смолярчука і засоромлену Олену. І всі посміхалися, здогадуючись, яка важлива подія сталася в їхньому житті. Волошенко не втримався, щоб не відзначити це веселим жартом. Він гучним голосом, веселим і одночасно урочистим, віддав команду солдатам:

– Увага! Рівняння наліво, на закоханих! Прикордонники демонстративно виструнчились, рвучко підвели і повернули голови до Смолярчука й Олени.

Старшина не розгубився і в свою чергу скомандував:

– Вільно, товариші парубки! – потім, перевівши подих, додав: – Можете поздоровити нас з наступаючим, як-то кажуть, законним шлюбом!

– По-о-оздоровляємо! – голосно прокотилося подвір'ям застави.

– По-о-здоровляємо, поздоровляємо! – проспівав на закінчення Волошенко, диригуючи солдатським хором.