Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 36 страниц)

Щирість водія не викликала сумнівів ні у Зубавіна, ні у Шатрова. Що ж робити далі? Де і як шукати цього Власюка?

Настав вівторок.

Майор Зубавін був похмурий. Неголений, із запаленими від двох безсонних ночей очима, він мовчки чекав, яке рішення прийме полковник.

Шатров теж не спав у неділю: дві доби крутився по Закарпаттю. Він був майже вдвічі старший від Зубавіна, але на його обличчі не збільшилось зморщок, щоки були чисто виголені і очі не виявляли втоми. Він спокійно посміхався, дивлячись на свого похмурого співбесідника.

– Уже замучились, Євгене Миколайовичу? Уже нервуєтесь? А ми ж лише біля самого початку довгого шляху.

Зубавін почервонів, як хлопчик, пробурмотів:

– Як же не нервуватись, товаришу полковник! Така невдача…

– Поки що не бачу невдачі. Навпаки, події розгортаються цілком нормально, на нашу користь.

– Яка ж тут нормальність, коли ворог діє під самим нашим носом, серед білого дня, і безкарно зникає?

– Ненадовго він зник, не журіться. Ще з'явиться перед нами на весь свій зріст. Власюк!.. Агроном!.. Турист!.. Все це дурниці, звичайно. Хто він такий насправді? Звідки взявся в Яворі? Старий агент, який скористався фальшивим паспортом? Порушник, який непоміченим прорвався через кордон? Чи, може, прибув на спеціальні гастролі звідки-небудь з тилових областей? Відповідайте, майоре.

– Гадаю, що він місцевий.

– Які у вас підстави для цього?

– Добре знає місцевість. Мармурові скелі – найбільш придатний район для роботи таємної радіостанції: безлюдний, глухий, високогірський, має один вхід і три виходи.

– Це хистка підстава. Радист міг бути зорієнтований спільником або сам обрав район по карті. Це по-перше. По-друге, якщо він місцевий, якщо він давно має радіопередавач, чому досі мовчав? Незважаючи на дуже велику потребу зв'язатися з розвідцентром, він все-таки уперто мовчав. Ні, Євгене Миколайовичу, Власюк не місцевий. Він недавно з'явився в наших місцях. Цілком можливо, що прорвався через кордон і його не засікли прикордонники, проґавили.

– Не може бути. Прикордонники фіксують навіть слід зайця.

– Все може бути. «Бізон», знаючи, з ким має справу, міг застосувати найновішу видумку, якої наші прикордонники ще не розгадали. Я схильний навіть думати, що цей агроном, турист Власюк, і шофер Ступак діють за єдиним планом, що вони обидва – ланки одного ланцюга, кінець якого знаходиться в руках шефа розвід-центра «Південь». Рано чи пізно вони обов'язково встановлять контакт. Але ми не повинні покладати надії на те, що нам удасться зафіксувати фізичну зустріч Власюка і Ступака. Цього може не трапитись аж до самого їх арешту. Можливо, вони зустрінуться тільки в кабінеті слідчого. А поки що можуть координувати свої дії, не зустрічаючись, на відстані, через третю особу. Отже, всі наші зусилля повинні бути спрямовані на те, щоб знайти цю третю особу.

– Товаришу полковник, я підозріваю, що ви знаєте про цю операцію «Гірська весна» набагато більше від мене.

– Стільки ж, скільки і ви.

– Здається, ні. Мене ось гнітить те, що від нас вислизнула «друга особа», а вас це не хвилює, і ви вже думаєте про якусь «третю особу», хоча немає ще ніяких ознак її присутності на нашій землі.

– Є, Євгене Миколайовичу! Проаналізуйте поведінку шофера Ступака з того часу, як він прорвався до нас. Вам відомо, що лазутчик полізе тільки в те місто, де йому забезпечений надійний прийом спільниками. Ступак, не оглядаючись, поліз прямо у Львів. Після короткочасного перебування в чужому, ворожому місті він влаштовується на роботу, одержує грузовик, відрядження і сміливо приїжджає до Явора. Чи зміг би він усе це так швидко, впевнено зробити, якби йому хтось не допомагав? Ні! У Ступака є впливовий спільник, і він перебуває у Львові. Завтра першим ранковим поїздом я виїду до Львова і спробую з'ясувати, як оформлявся на роботу шофер Ступак, хто сприяв йому в цьому. – Шатров зітхнув. – Я догадуюсь і відчуваю, що у Львові мене чекає велика і важка робота. Отже, я повинен залишити Явір на тривалий час.

– Шкода, товаришу полковник. Я, признатися, думав, що ми з вами до кінця розмотаємо бізонівський клубок.

– А я теж так думав. І продовжую думати. – Шатров дружньо потиснув руку майора.

– Розмотуйте, Євгене Миколайовичу, бізонівський клубок з явірського боку, а я з львівського. До швидкого побачення! Буду дзвонити вам щоденно, рівно о двадцять другій годині.

– Одне запитання, товаришу полковник.

– Будь ласка.

– Отже, ви вважаєте, що існує посередник, «третя особа», між Ступаком і невідомим радистом, і вона перебуває у Львові?

– Поки що тільки гадаю. Гадаю також, що ця «третя особа», користуючись своїм службовим становищем,» часто буває у відрядженні тут, у Яворі, і тим самим має можливість координувати дії Ступака й Власюка. Виходить, вам треба вдень і вночі стежити за шофером, фіксувати всі його зустрічі з яворянами і особливо з неяворянами.

Зубавін перевів погляд на фотографію шофера.

– Скільки не крутились, не вертілись, а все-таки знову прийшли до Ступака.

– Без нього не обійдешся. Він – поки що єдина реальна ниточка, що веде до «Гірської весни». Все інше – припущення, прогнози, надії і ворожіння. – Шатров зазирнув у свою записну книжку. – Повернемось до Власюка. Його радіопочерк вам не знайомий?

– Раіопочерк? Я ще не радився із спеціалістами.

– Порадьтесь. Це дуже важливо. Хто знає, можливо, радіопочерк виявиться знайомим по колишніх радіоперехопленнях. Ну, а як ви думаєте, про що Власюк радирував своїм хазяям?

– Про це можна тільки приблизно догадуватись, товаришу полковник.

– Догадуйтесь!

– Повідомляв про своє благополучне прибуття в Явір.

– Ні. Це він зробив раніше і в іншому місці.

– Передавав чергову інформацію? – сказав Зубавін і одразу ж заперечив собі:– Ні, це теж виключено. Заради цього він не став би так рискувати. Очевидно, передавав щось виключно важливе.

– Вірно, я теж так думаю. На мій погляд, ця передача має пряме відношення до операції «Гірська весна». Яке ж саме? Сигнал про початок дії? Чи просьба про допомогу? Чи рапорт про те, що вже зроблено? Ваша думка, Євгене Миколайовичу?

– Товаришу полковник, у вас виникає стільки запитань, що я одразу не знаходжу відповіді. Дайте подумати.

– Думайте!

Зубавін після невеликої паузи сказав:

– Радист сигналізував розвідцентрові про те, що він і його спільники готові діяти.

– Згоден! От і домовились. – Шатров подивився на годинник, усміхнувся: – Три години мудро, натхненно міркували і, можливо, все марно. Це вам не точна наука, а роз-від-ка. Розвідуй і розвідуй де очима, де вухами, де думкою, ану ж до чогось путящого і докопаєшся. – Він підвівся, підняв над головою руки, задоволено потягнувся і широко, з насолодою позіхнув. – Ех, поспати б тепер!.. Ходімо, Євгене Миколайовичу, просвіжимо свої запаморочені голови.

Передавши шифровку, Файн швидко, за одну хвилину, згорнув рацію, приладнав її на спині в сумці і кинувся навпростець, по ледь помітній стежці, до північного виходу з урочища Мармурові скелі. Орієнтуючись по компасу і карті, він продерся крізь глухий ліс і вийшов на одну з доріг, що вела до Явора з боку карпатських перевалів.

Файн не сумнівався в тому, що робота його рації зафіксована і що органи безпеки сполошилися. Мине ще година, друга, і район Мармурових скель зашморгне петля блокади.

Файн ішов дорогою, милуючись, як і належало туристові, весняними горами і барвами заходу сонця. В його. руках була міцна палиця, вирізана з благородного тиса. Очі прикриті темними окулярами, нібито для захисту від сонця.

За найближчим поворотом дороги Файн побачив вантажну машину. Вона стояла на обочині перед величезним, оброслим мохом каменем, з-під якого витікав тоненький прозорий струмочок. Шофер сидів біля підніжжя мінерального джерела, їв хліб з салом і запивав крижаною «квасною» водою. Темна кучерява голова його була мокрою – теж, напевне, вгощалася закарпатським нарзаном.

– Хліб, сіль і вода! – Файн швидко підняв руку до козирка кепки, привітно кивнув шоферу. – Чи не в Явір прямуєш, хлопче?

– Туди. Якщо по дорозі, сідайте, підвезу.

– Спасибі.

Стемніло, в місті спалахнули вогні, коли Файн в'їхав у Явір. Проїжджаючи повз колишню міську ратушу, він поглядом ковзнув по бронзовому циферблату годинника. Десять хвилин на дев'яту. Не більше двох годин потрібно було йому, Щоб випередити своїх переслідувачів.

Для відводу очей шофера він зліз з грузовика на вокзальній площі і, не поспішаючи, наче до себе додому, попрямував на Гвардійську.

Криж був удома. Він змучився, чекаючи свого шефа.

– Ну, як? – одразу ж спитав він, ледве «Чорногорець» переступив поріг дому.

– Все благополучно, Любомире. У вас, сподіваюсь, теж усе гаразд? Бачили Ступака?

Криж не відповів. Пополотнілий, як– мрець, прикусивши губу, він дивився застиглими очима на вхідні двері.

– Що там? – зашепотів Файн.

– Здається, хтось іде. Чуєте?

– Нічого не чую, але…

Файн витягнув з кишень пістолети, кивнув на вимикач. Криж погасив світло і обережно вийшов у коридор, а потім і в сад. Постоявши хвилин п'ять під густим явором, що ріс біля порога, він повернувся в дім, увімкнув світло.

– Нікого немає. Пробачте, сер.

– Нерви у вас розладнані, Любомире.

– На жаль, нервами не можу похвалитись. – Криж витер спітніле чоло. – Ви спитали, чи бачив я постояльця Дударя. Бачив. І розмовляв. Передав йому все, що було наказано. У Ступака все як слід.

– Чудово! – Файн потер долоню об долоню, з шумом втягнув повітря через ніс. – Чую запах смаженої баранини. Любомире, ви, здається, хочете почастувати мене вечерею? От молодець!

Файн відстібнув ремінці туристського рюкзака, відсунув у бік портрет Тараса Шевченка, штовхнув дверцята люка і обережно опустив рацію в свою таємну схованку.

Роблячи все це, він помітив, що в схованці хтось побував – тонка, ледве помітна позначка, зроблена Файном олівцем на стіні перед походом у Мармурові скелі, не співпадає з обрізом рами портрета. Хто ж лазив у схованку? Звичайно, господар. Можна бути абсолютно впевненим, що він добре вивчив вміст рюкзака свого гостя. «Ну й шкура!» подумав Файн. Але думки не відбилися на його обличчі, коли він повернувся до Любомира Крижа; воно безтурботно посміхалося.

– От, тепер легше, – сказав він, ляскаючи себе по спині долонями і блаженно посміхаючись. – Чуде-е-сно! Ви подумайте, майже добу відкрито перед усіма тягав я на горбі таку страшну ношу. Вона мені, проклята, всю спину пропалила, до печінок дістала. Любомире, не в службу, а в дружбу, помасажуйте мою бідну хребтину… Отак, так!.. Добре! Чудово! Дякую. Тепер будемо вечеряти.

Утоливши голод і випивши чималу кількість коньяку, розчервонілий, з налитими кров'ю очима, Джон Файн вмостився в кріслі.

– Ну, Любомире, – закурюючи, урочисто промовив він. – Поздоровте мене!

– З чим, сер?

– Я удостоєний особистої подяки «Бізона». Він задоволений моєю роботою.

– Поздоровляю! – Криж спробував зобразити на своєму обличчі посмішку, але вона вийшла нещирою, кривою.

– Чому ви не» радієте за мене, Любомире? – Файн нахабно дивився Крижу прямо в очі і відверто знущався з нього. – Заздрите мені? Вам не до душі мій успіх?

Криж мовчав, лише кусав губи і хмурився. Файн підставив кулак під підборіддя Крижа і різким поштовхом підвів його голову вгору:

– Чому ви мовчите, Любомире?

– Сер, ви виконали моє прохання?

– Яке?

– Я просив вас доповісти шефові про мою роботу.

– Про вашу роботу? Про вашу роботу? Про вашу? – Файн презирливо стулив губи і випустив йому прямо в обличчя струмінь диму. Він любив принижувати людей, особливо тих, якими безконтрольно володів, кого міцно тримав у руках, хто не міг дати йому відсічі. – Ви надто високої думки про себе, Любомире, – продовжував Файн. – Ви не працюєте, а лише виконуєте те, що вам наказую я. Працюю я! Доповідаю шефові я! Нагороджую я! І виконую вироки теж я! І так буде доти, поки я перебуваю в Яворі. Врахуйте це, мій любий, і будьте скромнішим.

– Слухаю, сер. – Криж усміхнувся, намагаючись звести розмову на жарт.

– Даремно смієтесь, Любомире. Я цілком серйозно Попередив вас. І ще одне попередження: коли ви ще риз спробуєте ритися в моїх речах…

– Що ви, сер!

– Так-так! Якщо ви ще раз влаштуєте обшук у моїй схованці, я розкладу вас на цементній підлозі, зірву штани і нещадно відшмагаю. Отак, всі попередження зроблені. Тепер поговоримо про те, що вам треба робити. Як ви вже знаєте, завтра до вас у магазин з'явиться шофер Ступак. Ви йому передасте записку такого змісту. Беріть симпатичні чорнила, папір і пишіть… «У найближчу середу, вночі, в квадраті 19–11, на Сирітській галявині спуститься з неба «посилка». Вона чекатиме на вас у старій штольні. Підберіть її, замаскуйте дровами і доставте в Явір, на Гвардійську».

Криж облишив писати, підвів голову і благаючими очима подивився на Файна:

– Сер, ви наражаєтесь на страшну небезпеку. По слідах «посилки» сюди можуть прийти прикордонники.

– Можуть! Якщо нам з вами не повезе, то ми їх зустрінемо, як слід. Стріляю я без промаху на відстані до п'ятдесяти метрів. Вам же доведеться скористатися гранатою.

– Сер, є інший вихід.

– Який?

– Сховати «посилку» в лісі. І взяти її тоді, коли вона буде потрібна.

– Не можна, Любомире. Ми повинні діяти тільки за планом, розробленим «Бізоном». Отже, пишіть: «Підібрати «посилку» в зазначеному квадраті і доставити в Явір, на Гвардійську».

Криж покірно схилився над папером.

Глава шістнадцята

У великому боргу я перед тобою, читачу! Час, давно час розповісти тобі про Терезію Симак, навколо якої з першій частині цієї розповіді розгорнулося стільки важливих подій.

Нежданий і негаданий приїзд Івана Бєлограя, її заочного друга, приголомшив Терезію. Бєлограй видався їй таким гарним, так зворушив її, що вона на якусь мить забула про все на світі: і про сувору матір, і про сусідів, що любили поплескати язиками, і навіть про Олексу Сокача, який був для неї більше ніж другом. Вона давно кохала його, і він кохав її. Восени вони збиралися побратися.

На щастя, Терезія швидко опам'яталась. Щоправда, сталося це не без допомоги старшини Смолярчука. Він розшукав її на березі Тиси. Одразу ж після того, як вона й Іван Бєлограй розійшлися, він запросив її до начальника застави.

Терезія зайшла до капітана Шапошникова уже досить стурбована запитаннями Смолярчука: чи давно вона знає свого гостя, Бєлограя, як і коли познайомилася з ним? Передчуваючи погане, з винуватим виразом обличчя, готова кожної миті заплакати, вона сіла на краєчок стільця, схрестила на колінах руки й покірно чекала страшних запитань.

Шапошников з першого погляду зрозумів її скрутне становище і вирішив бути дуже обережним.

– Ну, як, Терезіє, розорали перелоги над Тисою? Вона мовчки кивнула головою, і губи її затремтіли. – Отже, у вас в цьому році посівна площа розшириться майже наполовину?

Вона знову кивнула і білими гострими зубами міцно прикусила нижню губу.

– А Соняшну гору не збираєтесь в цьому році приводити до ладу? Не завадило б і лівий, кам'янистий бік її прикрасити виноградниками.

Терезія рвучко підвела голову:

– Навіщо я вам потрібна, товаришу начальник? Питайте!

Голос її прозвучав суворо. Шапошников усміхнувся:

– Отепер можу питати. Тепер ви зможете відповісти на всі запитання.

Він спитав про те ж саме, що й Смолярчук: чи чекала вона свого сьогоднішнього гостя, звідки він прибув, на її запрошення чи так, сам, чи давно вона його знає, як і коли познайомились?

Терезія відповіла. Коли капітан Шапошников дізнався, що Іван Бєлограй її заочний друг, що познайомилася вона з ним через листування, він попросив її принести на заставу всі листи Івана Бєлограя, одержані нею з Берліна. Терезія принесла. Шапошников сховав їх у вогнетривку шафу і заручився словом Терезії, що вона нікому не розповідатиме про свою розмову з прикордонниками. Навіть матері. І особливо не повинен знати про це Іван Бєлограй. Якщо він ще раз з'явиться в домі Терезії, вона нічим не повинна показати, що її ставлення до нього змінилося. Нехай поки що все залишається по-старому.

Терезія повернулася додому. Мати, накинувши на плечі хустку (з гір тягнуло не весняною прохолодою), чекала дочку біля хвіртки.

– Ну, навіщо ти потрібна була прикордонникам? Гвинтівки на рогачі хочуть поміняти та солдатський суботник влаштувати на твоїй Соняшній горі? Так чи ні? Кажи! Чого мовчиш?

– Ні, мамо, у прикордонників інше діло.

– А саме?

– Та так, по комсомольській лінії.

Опустивши голову, Терезія швидко пройшла повз матір, зникла в хаті. Вечеряти вона відмовилась. Лягла и ліжко не роздягаючись.

Мати, стомившись за довгий весняний день, міцно спала, а Терезія весь пізній вечір і всю ніч проплакала. Соромно, боляче їй було за те, що трапилося сьогодні, І страшно за завтрашній день. Недаремно зацікавилися прикордонники її берлінським другом. Не друг він їй, ні! І не Іван Бєлограй. І як же вона цього сама не помітила? Як дозволила себе так осоромити? З'явився перед нею кучерявий, з гарними очима, веселий, балакучий, і вона, дурна така, прийняла його за хорошу людину, посміхалась йому, ласкала очима і навіть… Та хіба можна знести таке?

Терезія люто терла хусткою палаючий забруднений рот, скреготіла зубами. Знесилівши від злості, від презирства до себе, знову починала плакати. Так, у сльозах, і заснула.

Вранці, побачивши дочку, мати сплеснула руками, заохкала:

– Господи! Що з тобою, донько? На тобі лиця немає. Зблідла… Щоки втягло, як у старої. Очі запали.

– Захворіла я, мамо, – ухильно відповіла Терезія і рушила до дверей.

– Та чим же ти захворіла? Вчора ввечері була здорова, а сьогодні… Ходімо зараз же до лікаря!

– Навіщо? Не треба мені лікаря!

– Та що ти мелеш, говорухо? Як це так – не треба тобі лікаря?

– Так. Він мені не допоможе.

– А хто ж тобі допоможе? Стривай, донько, стривай!..

Мати взяла дочку за підборіддя, підвела її низько опущену голову, допитливо зазирнула в вічі. Невже її єдина, ненаглядна дочка непоправно ображена? Невже їй уже заборонений шлях до щастя? Коли ж це трапилось? Хто ж цей супостат, що образив добру, працьовиту, чесну, довірливу і гарну дівчину? Де він? Та вона йому очі видряпає, та вона його серце вирве і кине собакам з Циганської слобідки…

Про що тільки не передумала Марія Василівна, чого тільки не відчула, дивлячись в глибоко запалі очі дочки!

– Ганнусю, рідна моя, кажи правду, нічого не приховуй.

Тільки в час особливого материнського хвилювання, коли любов до дочки по вінця сповнювала її серце, Марія Василівна називала Терезію Ганнусею. І перше і друге ім'я дали– їй давно, зразу після народження.

Всі новонароджені дівчатка, дочки парафіян протестантської церкви, як правило, одержували подвійне ім'я. Одержала його і дочка Марії Василівни. Ганнусею вона називала її до року, годуючи груддю. Пізніше – Ганко-Терезією, потім просто Терезією. Ганнуся воскресала завжди в тих випадках, коли матері хотілося особливо ніжно приголубити свою доньку.

І лише один Олекса Сокач називав її постійно Ганнусею. Терезії для нього не існувало, хоч для всього колгоспу вона була Терезією, хоч під усіма її портретами, вміщеними в газетах і журналах, зазначалося, що вона Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці, виноградарка з прикордонного колгоспу «Зоря над Тисою». Свою відданість першому йменню Терезії він пояснював дуже просто: «Ти для всіх Терезія, а для мене і матері – Ганнуся. Тільки ми маємо право тебе так звати».

Все це згадала Терезія, почувши материнське «Ганнуся».

– Чого ж ти мовчиш? – стривожено наполягала мити. – Кажи! Все кажи! Нічого не бійся.

Терезія відвела очі від матері:

– Нічого мені тобі зараз казати, мамо. Потім… незабаром дізнаєшся.

– Та про що я дізнаюсь? – ледве не закричала, ледве не застогнала Марія Василівна. – Щось трапилося?

– Мамо, якщо любиш, нічого не будеш питати.

– Ганнусю!

Терезія була невблаганною: пішла на Соняшну гору, не відкривши матері своєї таємниці.

На горі Соняшній Терезію зустрів веселий натовп подруг по бригаді. Стоячи півколом на розпушеному схилі виноградника, вони спиралися на свої рогачі і дружно, в один голос, декламували: «Любят летчиков у нас. Конники в почете. Обратитесь, просим вас, к матушке-пехоте… Обойдите всех подряд – лучше не найдете; обратите нежный взгляд, девушки, к пехоте…».

Не витримавши, вони засміялися і з усіх боків кинулися до Терезії.

– Ну, бригадире, принесла нам привіт від кучерявого піхотинця? – спитала веселоока смаглява Марина.

Терезія зрозуміла, що Іван Бєлограй, перед тим, як прийти до неї, був тут, на виноградниках Соняшної гори, розмовляв з дівчатами і всіх їх причарував, як і її.

Василина, Віра, Явдоха допитувалися:

– Як поживає твій гвардієць?

– Чого не привела його на виноградники?

– А ким він тобі доводиться, Терезіє: сватом, братом, приятелем чи просто так… п'яте колесо до воза?

– Не поламав би йому ребра твій Олекса…

Що повинна була сказати своїм подругам Терезія? Як повести себе? Підхопити жарт, посміятися: низенько, мовляв, вклоняється вам, дівчата, Іван Бєлограй, усіх обіймає, бажає здоров'я і щастя? Ні, вона не засміялася І навіть не посміхнулася. Суворо, з гідністю подивилася на веселих подруг, похитала головою:

– Ех дівчата, дівчата!.. Я гадала, поважаєте мене, а ви… Цей гвардійський піхотинець Іван Бєлограй такий же мій, як і ваш. Він звільняв для нас з вами Закарпаття, кров'ю заплатив за нашу волю…

Виноградарки засоромились. Вони справді поважали Терезію і зовсім не хотіли її образити.

Гостра на язик Марія перша дала відбій. Обняла бригадиршу, поцілувала в щоку:

– Не гнівайся, Терезко. Все це ми від щирого серця.

Тепер Терезія дозволила собі усміхнутися:

– А про Олексу Сокача і ребра теж від щирого серця?

– Аякже! От з'явиться сюди ще раз Іван Бєлограй, то ми йому так прямо і скажемо: дивись, гвардійцю, в нашої Терезії є жених, і він дуже й дуже ревнивий.

– Добре, дівчата, досить про це, – серйозно і рішуче промовила Терезія. – Не для цього я прийшла до вас. Хочу попрощатися. До побачення. Дивіться ж тут, не кривдіть Соняшну гору.

– Не скривдимо, Терезко, будь певна! – дружно відгукнулися виноградарки.

Попрощавшись з подругами, Терезія повернулася додому, де її вже чекала машина. Того самого дня вона сіла в поїзд Явір – Будапешт і залишила Радянський Союз, так і не зустрівшись з Олексою Сокачем і, отже, не розповівши йому про свою зустріч з Бєлограєм. Повернулася вона з-за кордону після першотравневих свят, коли її «берлінський друг» був уже викритий. Терезія дізналася про це від майора Зубавіна. А вдома, від матері, вона дізналася про те, що поки вона була в Угорщині, приходив Олекса Сокач. Похмурий. Злий. Небалакучий. Мовчки поклав на східцях ґанку перев'язані книжки, які колись брав читати в Терезії, і мовчки, чужий і ворожий, пішов.

Терезія зрозуміла, що до Олекси Сокача дійшла чутка про її «берлінського друга». Вона одразу ж кинулася в Явір, щоб розповісти Олексі правду.

Вдома його не застала: поїхав на паровозоремонтний завод до Львова приймати для своєї комсомольської бригади новий паровоз.

Терезія метнулася до друга Олекси – Гойди. Ледве стримуючи сльози, червоніючи від сорому, не насмілюючись подивитися Василеві у вічі, вона щиросердо висповідалась перед ним. Він співчутливо вислухав її, заспокоїв як міг: «Не журись, Терезіє, все у вас владнається». А потім, ставши заклопотано-суворим, спитав:

– Попереджав тебе майор Зубавін, щоб ти нікому нічого не розповідала про цього Івана Бєлограя?

– Попереджав.

– Чого ж ти не дотримуєш слова, товаришу прикордонна комсомолко? Чого першому зустрічному викладаєш такі важливі секрети?

– Хіба ти перший зустрічний? Я ж тільки тобі, одному тобі розповіла.

– Мені могла і не розповісти, бо я все це давно знаю. Олексі теж хочеш розказати?

– Аякже! Якщо я йому не розкажу, то він… – Терезія запнулася і замовкла.

Василь Гойда дивився на дівчину веселими, усміхненими очима, а вона ледве не плакала.

– Що ж він зробить? – насмішкувато спитав Гойда. – Розлюбить? Не візьме тебе?

– Він і так вже розлюбив! – великі сльози побігли по щоках Терезії. – Повірив пліткам!.. Не захотів навіть поговорити з моєю мамою, втік. – Терезія схопила руки Гойди і, стискаючи їх, благально зазирала йому в очі:– Василю, розкажи йому правду, наведи на розум!

– Спочатку тебе треба навести на розум, дівчино хороша. Терезко, дурненька, заспокойся! Викинь з голови думку, що Олекса розлюбив таку дівчину, як ти! Це неможливо. Та він сам до тебе завтра або післязавтра з'явиться, сам пробачення попросить і сам буде набиватися з своїм коханням. Ех Терезко, Терезко!.. Золота Зірка на твоїх грудях, а ціни ти собі не знаєш. Більше гордості, красуне! Вище голову, знаменита виноградарко! Недоступно виблискуй очима! Таких, лише таких кохає наш брат чоловік!

Василь Гойда втішав Терезію в такому ж дусі ще півгодини. Наприкінці розмови з ним вона перестала плакати і на її просолених сльозами губах майнула перша посмішка. Вона пішла від Василя Гойди переконана в тому, що такий хлопець обов'язково налагодить її дружбу з Олексою.

Олекса Сокач повернувся із Львова на новому паровозі «ЕР 777–13». Локомотив поставили на запасну колію, його зразу ж оточила група молодих явірських паровозників. Комсомольці зняли з труби запобіжний щиток, обережно змили гасом мастило, заправили букси, підтягнули всі гайки, підбили буксові і дишлові клини, викупали весь паровоз від труби до коліс, пофарбували на свій смак, не шкодуючи найдорожчих фарб.

– Ну, хлопці, як ми назвемо машину? – спитав Олекса, закінчивши покривати червоною нітроемаллю колеса.

– Ганною – Терезією! – вигукнув кочегар Іванчук.

Іванчук так покірно склав руки на грудях, так винувато посміхнувся і так смиренно примружився, що всі комсомольці засміялись. Змушений був усміхнутися і Олекса.

– Давайте назвемо її просто… «Галочкою», – запропонував він.

– Хто ж вона така, ця сама Галочка? – спитав Іванчук. – Заміжня чи ще дівчина?

Під загальний сміх товаришів Олекса відповів, що галочка – це звичайнісінька пташка з довгим сизим носом, з чорним хвостом і чорними крилами.

Надвечір машина «ЕР 777–13», сяючи лаком, міддю, нікелем, з повним тендером вугілля і води, готова була вступити до ладу діючих локомотивів.

Олексі Сокачеві хотілося негайно ж стрибнути на паровоз, роздути полум'я в його топці, підняти пару і помчати з важковаговим поїздом у будь-яку частину світу. На жаль, цей бажаний момент відкладався на тривалий час, бо на лінії була достатня кількість робочих паровозів. Післязавтра, згідно з графіком, стане на чергову промивку «ЕР 770–09». І тільки тоді «Галочка» матиме право на вогонь, на пару, на працю, на життя. Через два дні! А що ж робити Олексі сьогодні? І завтра?

Він зітхнув і, оглядаючись на свою красуню, рушив додому.

Виходячи з воріт депо, він віч-на-віч зустрівся з Андрієм Лисаком. На практикантові був ясно-коричньовий, з золотою іскрою костюм, пісочного кольору шовкова сорочка і жовті сандалети. Він був напаханий і модно зачесаний.

– А, Олексо, здоров був! – він простягнув Сокачеві обидві руки. – Поздоровляю з одержанням паровоза, товаришу бригадир! Коли в рейс?

– Коли накажуть. Ти ще не роздумав практикуватися на моєму паровозі?

– Що ти! Навпаки. Я тільки про це тепер і думаю, як буду з тобою працювати.

– Не схоже! – Олекса з ніг до голови оглянув Лисака.

Лисак зітхнув, розвів руками і підвів очі до неба:

– Грішний: люблю красиву сорочку і добротний піджак, люблю випити хорошого вина. Молодість!.. Постарію, то все розлюблю, все, крім молока! – Лисак засміявся. – Сьогодні теж збираюся грішити. Може, підтримаєш компанію, га? – Він поплескав себе по кишені: – Гроші є.

Олекса похитав головою:

– На чужі не гуляю. – Він вийняв п'ятдесят карбованців, простягнув Лисакові. – Ось тобі борг, тримай!

– Який борг? Дурниці. – Андрій рішуче відсторонив руку Сокача. – Сховай, коли не хочеш, щоб я розсердився. Вчора я тебе почастував, а завтра – ти мене.

– Ні, друже, від мене ти не дочекаєшся частування. Візьми!

– Будь ласка, можу взяти. Ти куди зараз ідеш?

– Нікуди.

– Як це – «нікуди»?

– Так. Додому. На Кіровську.

– Нам по дорозі. Я проведу тебе.

Андрій взяв Олексу під руку, і вони вийшли з депо.

– Чого це ти сьогодні такий колючий? – ласкаво запитав Лисак.

– Я завжди такий.

– Ні, не завжди. Свято в тебе, новий паровоз одержав, а ти… Може, трапилося щось? – Лисак ляснув себе долонею по лобі, зупинився, затримав товариша. – . До речі, Олексо, правда те чи не правда, що про тебе і Терезію говорять? Нібито слюсар Іван Бєлограй, демобілізований гвардієць з Берліна, відбив у тебе Терезію, збирається одружитися з нею. Вірно це чи плітки?

Олекса похмуро мовчав.

– Ну, а сам ти як думаєш? – раптом спитав він і визивно подивився на Лисака.

Андрій не чекав такої відповіді. Він розгубився і не одразу добрав розуму, що сказати. Готуючись за дорученням Крижа до розмови з Олексою, сподіваючись у нього вивідати щось про Івана Бєлограя, він передбачив, здавалося йому, все, що скаже Олекса і що він відповість. Ні, виявляється, не все передбачив.

– Я думаю… думаю, що це неправда.

– А чого ж ти тоді лізеш з цією неправдою в мою душу?

І вираз обличчя Олекси, і його погляд були сердитими, а руки стиснулися в кулаки. Та це не злякало Андрія.

– Не кип'ятися, механіку. Я все це тобі по-дружньому сказав, щоб ти знав, які точаться розмови про Терезію і про цього геройського слюсаря Івана Бєлограя. Цікаво подивитися на нього – який він? Кажуть, красень, очей не відірвати. Вірно це?

– Не знаю.

– Та ти бачив його, чи не бачив?

– Ну, бачив. Пикатий. Високий, як верблюд.

– Давно бачив?

– Ще до від'їзду до Львова.

– А після приїзду не бачив?

– Ні… Та чого ти причепився з цим Бєлограєм? Іди ти з ним знаєш куди…

Останні слова Олекси протверезили Андрія Лисака. Він зрозумів, що сказав зайве, не в міру був наполегливим і необачним у своїх запитаннях. А дядько Любомир спеціально попереджав: дивись, цікався Бєлограєм начебто між іншим. Треба було виправляти становище, викручуватись. Андрій засміявся, по-дружньому обхопив плечі Олекси:

– Нікуди я не піду з цим Бєлограєм. Не потрібен він мені. З тобою я піду, на Кіровську.

– Не підеш зі мною на Кіровську. Я залишусь тут, на Степовій. Мені треба зайти до товариша.

Олекса зняв з плеча руку Андрія, холодно кивнув і пішов у двір, огороджений високим квітучим терном. Тут жив Василь Гойда.

– А ось ти й сам з'явився! Дуже добре! Молодець! Чуйний товариш, швидко догадався, що щастя в небезпеці.

Такими словами, з іскорками сміху в очах, зустрів Олексу Василь Гойда.

Олекса добре знав характер друга і тому не надав особливого значення його словам. Він, як звичайно, привітався, дістав сигарети, сів біля вікна, де завжди сидів, і приготувався докладно розповідати, як їздив до Львова, який одержав паровоз, як прикрасила його комсомольська бригада. Але Василь Гойда несподівано скерував розмову зовсім на інші рейки. Закурюючи, він сказав: