Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 36 страниц)

Глава дев'ята

Пізно ввечері Андрій і Олекса вийшли з ресторану. Лисак хотів провести Сокача додому, але той підняв комір своєї синьої спецівки, насунув на очі формений кашкет і махнув рукою.

– Сам знайду дорогу, не хвилюйся, – пробурмотів він і зник у темряві.

Ішов дощ. Дрібний, теплий,#по-справжньому весняний. Перехожих на вулиці майже не було. На протилежному боці вулиці ледь світилися вікна чергової аптеки. В чорному небі прогув винищувач. Він пролетів уздовж кордону, накресливши свій маршрут бортовими вогнями – зеленим і червоним.

Невдоволений Сокачем за те, що той виявився поганим товаришем по чарці, Андрій не кваплячись поплентався по Виноградній, міркуючи, де і як найцікавіше скоротати ніч. Він вийшов у кінець вулиці, в безлюдний скверик, сів на вологу лаву, закурив і, відкинувши назад голову, примружившись, прислухався до шелестіння дощу в кроні каштана.

Чиїсь кроки, що пролунали неподалік, примусили Андрія опустити голову, розплющити очі. Повз нього проходила людина в довгому плащі, чорному капелюсі, з чорним футляром під пахвою. Це був музикант з Циганської слобідки. Той самий, що терликав на своїй скрипці, поки Андрій і Олекса вечеряли.

– Ти куди, Шандоре? – спитав Андрій по-мадьярськи.

– Додому. Сигарета є?

– Є. На. Бери всю пачку. Чого так рано додому?

– Дружина наказала не затримуватись. – Вогник сигарети освітив обличчя цигана, його чорні вусики, білі зуби. – У нас сьогодні домашнє свято: десять років, як одружилися. З цього приводу…

Андрій все зрозумів. Ось де він скоротає ніч у Циганській слобідці.

– Запрошуй, Шандоре, і мене, – Андрій побряжчав у кишені дрібними грішми. – Дукати і крони є.

– Ходімо, коли душа твоя свята забажала. Андрій і циган взяли таксі. Минувши центр Явора, вони поїхали далі вузькою темною вуличкою південної околиці міста. Машина зупинилася перед невеликим будиночком у Циганській слобідці.

Циганська слобідка була одним з особливих місць молодого радянського міста Явора. Виникла вона давно, ще за часів австро-угорської корони, росла і розширювалася за часів президента Масарика. Тут, на міжнародному перехресті, в кількох кілометрах від стику трьох кордонів, зручно і вигідно було стояти постійним табором конокрадам, контрабандистам, власникам таємних квартир, друзям закордонних перебіжчиків, ворожкам, скрипалям, коновалам, ковалям, лудильникам. Десятки років, з покоління в покоління, Циганська слобідка крала в тих, хто не вмів берегти своє добро, обдурювала довірливих, пророкувала долю простодушним, порушувала закони Франца Йосифа і короля Міхая, диктатора Пілсудського і президента Масарика, танцювала і співала, канючила милостиню на закарпатських базарах і лише іноді, у найтяжчі свої дні, працювала: ковалювала, слюсарювала, робила саман – необпалену цеглу. Зникали імператори, президенти, диктатори, змінювалися» уряди, а Циганська слобідка залишалася все такою ж – незалежною державою в державі.

Радянська влада зрівняла циган Закарпаття в правах з усіма громадянами країни, надала їм високе право працювати, на своїй землі, на своєму заводі, на своїй шахті. Тисячі й тисячі циган звикли до постійного трудового життя, але Циганська слобідка молодого радянського міста Явора не здавалася, намагалась боротися за свою незалежність, незалежність від чесної праці, від соціалістичних людських норм життя. Майже ніхто з явірських циган, не кажучи вже про жінок, не піклувався про своє постійне працевлаштування. Жодна установа і підприємство в Яворі не мали в своєму штаті циган. Запрошували часто – не йшли. Говорили: «Не звикли ми від гудка до гудка, від дзвінка до дзвінка працювати». Кували. Лудили. Вкривали дахи. Робили саман. Копали котловани. Клали стіни нових будинків. Розвантажували і навантажували іноземні й радянські вагони на перевалочній базі. Але все тільки акордно, підрядно, поденно, від випадку до випадку. Попрацюють тиждень або два, одержать чималі гроші – і гуляють доти, поки в кишені не залишиться жодної копійки. Жінки, як і за старих часів, блукали по великих базарах, ворожили на картах. У понеділок вони в Ужгороді. В середу летіли до Хуста. В п'ятницю заповнювали Мукачеве. Господарі скрипок і довгого «музикального» волосся вечорами кочували по явірських забігайлівках, по пивних, барах, по закусочних, шукали бажаючих послухати чардаш і циганську рапсодію.

У так звані «військові дні», коли з-за кордону прибували поїзди з військовослужбовцями, молоді циганки прогулювались у привокзальному явірському скверику, випрошували у солдатів і офіцерів австрійські «окупаційні» сигарети.

Саме в цій Циганській слобідці, серед людей, які зневажають працю, і знайшов собі притулок Андрій Лисак. Дружина ресторанного скрипаля Шандора виявилася тією самою ворожкою, яка напророкувала Андрієві в Рахові його щасливу долю.

Прогуляв Андрій до світанку. Вийшов від «Кармен» без жодного карбованця в кишені, без плаща і капелюха. Сяк-так доплентався додому, переліз через паркан, знайшов з допомогою чорної Марії свою постіль і, не роздягаючись, завалився спати. Весь день провалявся в ліжку. Ввечері його збудив Криж. Він приніс пива, квашеного винограду, і все пішло, як і вчора. Випили. Закусили. Покурили. Знову випили. Поговорили про те, як пройшло частування Олекси Сокача.

– Отож, твердо домовився з Олексою? Бере тебе на свій комсомольський паровоз?

– Бере. Незабаром машина буде під парами.

– Не роздумає?

– Та начебто ні, хлопець твердий на слово.

– Дивись, тримайся його. Великі діла робитимеш, працюючи пліч-о-пліч з Олексою Сокачем.

Марта Стефанівна кілька разів намагалася зайти до гуляк, але Криж не відчинив їй замкнутих дверей.

– Там, де двоє, третій зайвий, – безцеремонно сказав він.

Коли Андрій знову сп'янів, Криж виразно потер вказівним пальцем великий палець.

– Ну, а як відносно нікчемного металу? Все спустив на частування Олекси Сокача?

– До останнього карбованця! – Андрій засміявся, вивернув кишені і допитливо подивився на свого щедрого друга, сподіваючись, що він розкошелиться і на цей раз.

Але дядько Любомир докірливо похитав головою:

– Погана справа. Я теж свої запаси вчора розтратив. Доведеться добувати капітал. Хочеш, Андрію, заробити тисяч з п'ять?

– П'ять? Та я й одній буду радий.

– П'ять заробиш, не менше. Якщо, звичайно, вистачить, хоробрості.

– Чого-чого, а хоробрості у сусідів не проситимем. Яка робота?

– Делікатна. Дуже делікатна. Слухай мене уважно і на вус мотай. В кінці Урожайної вулиці, в крайньому будинку, під Виноградною горою, живе новий помічник начальника станції Явір Василь Петрович Горгуля, залізничний майор за званням. Зрозуміло?

Андрій нетерпляче кивнув головою: зрозумів, мовляв, говори швидше далі.

– У нього є машина. Особиста. «Москвич». Кілька днів тому, пізньої ночі, Василь Петрович повертався з прогулянки додому. На степовій безлюдній дорозі, що веде до колгоспу «Червона поляна», він наздогнав пізнього велосипедиста, протаранив його буфером «Москвича», скинув у кювет і зник у темряві. – Криж вийняв бумажник, знайшов там фотографію і поклав на стіл.

Андрій побачив дешеву нефарбовану труну і мертву людину із забинтованою головою, неголену, з тоненькою церковною свічкою в схрещених на грудях руках.

– Це велосипедист, збитий майором. Ясна ситуація?

Андрій заперечливо похитав головою.

– Який недогадливий! Ти підеш до Горгулі додому і скажеш: «Здрастуйте, Василю Петровичу! Я до вас у важливій, делікатній справі». Він здивовано подивиться на тебе і, можливо, спитає: «Що вам потрібно? Я вас не знаю». Ти не бентежся і сміливо приступай до діла. Так, мовляв, і так, шановний Василю Петровичу, мені точно відомо, що ви вбили мого батька.

– Мого батька?

– Так! Помічник начальника станції буде такий переляканий, що повірить твоєму слову. Ти скажеш йому, що твій батько, помираючи, назвав тобі, лише тобі, номер «Москвича». Потім ти помовчиш, покуриш і додаси, що цю скандальну справу можна владнати мирно, якщо… якщо Горгуля не пошкодує п'яти тисяч. Якщо пошкодує, то тобі доведеться повідомити міліцію про вчинений злочин.

Криж багато чого не договорив. Андрій Лисак ще не дозрів для відвертих розмов. Криж вирішив поки що, до певного часу, використовувати його наосліп, не розказуючи того, кому він служить. Пізніше, коли хлопець остаточно заплутається в ділах Крижа, йому можна буде відкрити очі.

Підла пропозиція Крижа не викликала в Андрія Лисака обурення, не образила його. Навпаки. Він мав найтуманніше уявлення про честь і совість, обожнював гроші і ладен був дістати їх яким завгодно способом.

Скільки вже було на світі таких, як Андрій Лисак, скільки їх загинуло на цьому слизькому шляху! І все-таки ось появився ще один, сповнений надій, що йому повезе. Іншим не повезло, а от йому обов'язково повезе.

Криж відпив з склянки пива, витер губи і продовжував:

– Майор Горгуля, відома річ, не одразу відрахує гроші. Для пристойності він погаласує, позітхає, можливо, навіть почне заперечувати: я, мовляв, не давив людей. Тоді ти тихо й мирно скажи йому: «Не давили? Гаразд, ходімо в гараж, подивимось на вашого «Москвича». Після цього він одразу присмирніє. Нікуди йому далі заперечувати: права фара у «Москвича» розбита і крильце зім'яте. Далі все піде як по маслу. Ясно?

– Наполовину ясно, а наполовину ні. – Андрій подивився на фотографію. – Звідки родом цей велосипедист? Де проживав?

– Без роду, без племені. – Криж узяв фотографію і поклав у бокову Андрійову кишеню. – Тебе це не стосується. Твоє основне діло – витрусити з майора п'ять тисяч. Зрозумій, він усе віддасть, тільки б уникнути тюрми, не втратити партійного квитка.

Андрій почухав брову над примруженим оком. – Так, справа дуже делікатна.

– Я ж тебе попереджав: чимало хоробрості потрібно.

– Ще й як!.. А що, коли цей майор схопить мене за горло і скаже: «Сучий ти сину, рідного батька за п'ять тисяч продаєш!»

– Нехай скаже. А ти всміхнись йому у відповідь і ласкаво скажи: «Вас я, громадянине, вас від тюрми рятую, гріх тяжкий на свою душу беру». Ех, Андрійку, та я б на твоєму місці впорався б за півгодини з усією операцією.

– А чому ви, дядьку Любомире, самі не підете до цього майора?

– Не можна мені в такі діла встрявати. Я людина примітна у Яворі, а ти… Він тебе завтра зустріне на вулиці – не впізнає. Ну, підеш чи боїшся? – Криж підвівся. – Що ж, пошукаю сміливішого.

– Згоден. Піду, – рішуче сказав Андрій Лисак.

– Якщо підеш, то йди зараз. Василь Петрович у цей час завжди дома, відпочиває. Іди, а я тебе тут почекаю.

– Одне запитання, дядьку Любомире. Скажіть, як ви розкопали всю цю історію?

– На ловця і звір біжить. Такі історії мене хлібом усе життя годують. Іди, не затримуйся.

Не переодягаючись, у зім'ятому піджаку, в несвіжій сорочці, опухлий від учорашнього пияцтва і нездорового сну, Андрій пішов з візитом до Василя Петровича Горгулі.

Криж був певний, що Андрія Лисака чекає удача. Гроші, які дасть йому помічник начальника станції, будуть тільки початком великої справи, першою зачіпкою. Через деякий час до Горгулі завітає резидент Криж. Він нагадає Василю Петровичу темні сторінки з його біографії, яких ніхто в Яворі не знає. Вступаючи в партію, Горгуля сказав, що його батько був дрібним службовцем. Насправді ж він ще в сороковому році орендував великі виноградники в Словакії, мав лавку в Чехії, спекулював у Румунії і Польщі. Криж також нагадає Горгулі про те, що той одного разу, п'ять років тому, проїжджаючи на мотоциклі по шосе Ужгород – Мукачеве, збив дівчинку-школярку, зламав їй ногу, за що притягався до відповідальності. Нарешті, Криж скаже, що йому відомий і останній злочин Горгулі: де і коли він убив велосипедиста, як і чим відкупився. Майор, звичайно, знову злякається і згодний буде відкупитися новими тисячами. Ні, Криж нічого не візьме. Похитає головою і скаже: «Не потрібні мені ваші гроші, Василю Петровичу. Я вам поверну і ті, які ви дали синові вбитої вами людини. Поверну все до копійки, якщо кожного місяця буду одержувати довідки: скільки військових поїздів і вантажів відправлено в Австрію, скільки вагонів прийнято з Угорщини і скільки пішло туди, якими вантажами обмінявся Явір з Чехословаччиною». Горгуля спочатку упиратиметься, але, припертий до стінки, погодиться служити Крижу.

З того часу, як став резидентом, Криж розпочав полювання на Горгулю. Маючи такого агента, можна знати майже всі залізничні таємниці Закарпаття, цих головних радянських воріт на Угорську рівнину, в Австрію і Чехословаччину.

Вивчивши Горгулю, його характер, смаки і звички, його минуле, Криж зрозумів, що помічник начальника станції вразливий у найголовнішому: він був неправдивим і трохи боягузом, приховував своє походження. Щоправда, зараз він користується непоганою репутацією. Любить працювати. Не базіка і не хвалько. П'є в міру і переважно домашнє вино – продукт присадибного виноградника. До грошей не жадібний. Дружину має скромну і просту. Друзів у нього мало, і всі такі самі, як і він: не мають ніяких даних, необхідних кандидатові в агенти. Але ця обставина не збентежила резидента. Агентами бувають не тільки відверті негідники, люди, які морально опустилися, продажні душі. Агентом можна зробити і цілком порядну людину, яка приховує деякі колишні гріхи. І ця так звана порядна людина являє собою набагато більшу цінність для розвідки, ніж який-небудь покидьок. Коротко кажучи, Криж почав думати і гадати, як можна у найкоротший строк завербувати Василя Петровича Горгулю. Придумав досить простий спосіб.

Одного вечора, дізнавшись, що Горгуля вирушив на прогулянку на своєму «Москвичі», Криж сів на велосипед і помчав за місто, на дорогу, що йшла з Явора в колгосп «Червона поляна». Їздячи туди й сюди по глухій польовій дорозі, він чекав повернення Горгулі. Майор повертався додому пізно вночі. Місцями дорогу затуляв легкий туман. Дощ, що недавно пройшов, зробив вузьку колію слизькою, небезпечною навіть для професіоналів-шоферів, а не тільки для любителів, яким був Горгуля. На цьому і побудував свій рискований розрахунок Криж.

Він їхав, не озираючись, узбіччям дороги, по внутрішній кромці кювету. Світло фар «Москвича» упиралося йому в спину, добре освітлюючи дорогу. Під'їхавши ближче до велосипедиста, не певний у своїх силах, шофер зменшив швидкість. І на це розраховував Криж. Коли праве крило машини порівнялося з плечем Крижа, пін різко вивернув руль і несамовито закричав, розраховуючи смертельно налякати водія. Велосипед ударив у фару, розбив скло, зробив вм'ятину в крилі. Падаючи на землю, Криж ухитрився так приземлитися, щоб вимазати обличчя грязюкою, але не пошкодити ні своєї голови, ні ребер, ні кісток. Витягнувшись на мокрій дорозі, він чекав, що робитиме Горгуля. Сподівався, що той не зупиниться, втече. Може, звичайно, і спробує допомогти збитому велосипедистові. Криж передбачив і цей варіант. Він не дозволить собі допомогти. Симулюючи нестяму, підведеться з землі і, сповнюючи нічні поля криками насмерть переляканої людини, побіжить по зеленіючій озимині, зникне з очей Горгулі. Як в першому, так і в другому випадку власника «Москвича» можна шантажувати. В першому випадку на тій підставі, що вбив, мовляв, людину і втік. В другому випадку: збитий велосипедист у запалі, мовляв, схопився, пробіг метрів чотириста від дороги, потім упав, сяк-так доповз додому і там, на руках у рідного сина, попрощався з життям. Вмираючи, він, начеб, розповів, як його збила машина з жовтим номерним знаком «УЧ 13–99».

Горгуля не зупинив свого «Москвича», ганебно втік. Потім він каявся, потім його мучило сумління, він не спав ночами, не знав удень спокою, але все-таки не заявив про свій вчинок ні в міліцію, ні в автоінспекцію. Боявся, що згадають випадок на шосе Ужгород – Мукачеве, коли він покалічив мотоциклом дівчинку. Поступово совість Горгулі заспокоїлася, бо нічний злочин не набув розголосу, залишився нерозкритим, нікому не відомим. Минув день, другий третій, і Василь Петрович Горгуля знову зажив добре, знову з чистим серцем з ранку до ночі віддавався роботі, був зразковим сім'янином, як і раніше, тримав свою заслужену славу одного з кращих працівників станції Явір на високому рівні і не відчував, що над його головою уже занесена гостра сокира невмолимого «Хреста»…

Марта Стефанівна, перервавши роздуми Крижа, зайшла до кімнати, почала допитуватись, куди і навіщо він послав Андрія.

– За щастям пішов твій синок! – засміявся Криж.

Він випровадив хазяйку і, крокуючи з кутка в куток, курив, тривожно прислухаючись до звуків, що долинали з вулиці.

Скрипнула хвіртка. Через секунду хтось легким і навальним кроком, як добрий окрилений вісник, пройшов по дерев'яному ґанку будинку Марти Стефанівни, переможно грюкнув дверима.

Криж, з окулярами на кінчику носа, не дихаючи, з застиглою посмішкою на синіх, зморшкуватих губах, дивився на двері. Вони розчинилися навстіж, і в кімнату влетів Андрій Лисак.

– Все гаразд, – сказав він і поклав на стіл пачку грошей. – Три тисячі. Більше не було. Решту Василь Петрович пообіцяв вручити завтра.

Криж зітхнув і в думці поздоровив себе з черговою великою перемогою. Наповнивши склянки вином, він цокнувся з Андрієм.

– Вип'ємо за Велосипедиста. За Велосипедиста… з великої літери.

– Чому з великої?

– Потерпи, незабаром про все дізнаєшся.

Так «Велосипедистом» охрестили нового кандидата в агенти «Хреста» – Василя Петровича Горгулю.

Глава десята

Дубашевич, відомий у бандерівському підпіллі під кличкою «Учитель», був призначений «Бізоном» першим підручним Джона Файна. Свого часу, служачи в особливій гітлерівській команді, він набив руку на підривній справі: знищував мости, тунелі, вокзали, залізничні депо, водокачки, електростанції, заводські цехи, фабрики, палаци культури, жилі будинки і лікарні. Дубашевича послали до Явора слідом за «Чорногорцем» і теж кружним шляхом.

У Лінці, дунайському порту Верхньої Австрії, «Учигель» був таємно прийнятий на борт самохідної баржі «Альпійська королева», що прямувала в нижню течію ріки за румунською нафтою. Дощовим присмерком, коли «Альпійська королева» проходила повз угорські береги, Дубашевич залишив самохідну баржу. З невеликим дорожнім чемоданчиком у руках, в старенькому акуратному капелюсі, в коричньовій куртці, він пізно ввечері з'явився на будапештському вокзалі. Придбавши квиток, сів у поїзд, який відходив на схід країни, в Дебрецен. Прекрасно володіючи мадьярською мовою, він всю дорогу провів у жвавій розмові з пасажирами, своїми попутниками.

В Дебрецені пробув недовго, до полудня, поки розшукав попутну машину, що йшла до Тисавара, в черговий рейс з вантажем цементу. В прикордонне містечко Тисавар прибули ввечері. «Учитель» залишив грузовик на одній з тихих вулиць, недалеко від берегів Тиси, сказавши шоферові, що йому звідси найближче до тієї контори, куди він прибув у відрядження.

Сторож і дзвонар тисаварської церкви, яка стояла на самому березі прикордонної Тиси, був старий контрабандист і заслужений, з довоєнних часів, агент іноземної розвідки, господар таємної квартири, де колись знаходили собі притулок агенти і контрабандисти, що йшли через угорський кордон у стару Чехословаччину або Польщу і поверталися звідти. Він же, цей господар транзитної явки, іноді перетворювався на перевізника. Протягом однієї ночі він звичайно двічі встигав пересікати Тису туди й назад.

Після того, як правий берег Тиси почали охороняти радянські прикордонники, агент, що мав кличку «Пастух», одержав від свого начальства наказ припинити всяку контрабандистську діяльність, бути тихим і скромним дзвонарем, ревним служителем церкви. Послугами «Пастуха» будапештський резидент Джон Файн користувався дуже рідко, лише в тих випадках, коли треба було переправити через Тису особливо важливого агента і зв'язківця.

От до цього набожного дзвонаря і вирушив Дубашевич, маючи шифроване розпорядження із штабу розвід-центра «Південь», в якому говорилося: «В найближчий час перекиньте на той бік пред'явника цього. Про виконання негайно сповістіть».

Дзвонар мовчки, надівши на м'ясистий ніс окуляри, прочитав шифровку, мовчки кивнув, запрошуючи «пред'явника цього» іти за ним. По крутих гвинтових сходах, по глухому кам'яному стояку вони вилізли нагору і опинилися на запиленій, з кріпосними бійницями, дзвіниці.

Не питаючи гостя, ситий він чи голодний, дзвонар поставив перед ним літровий термос, велику бляшанку з гусячим паштетом, поклав хліб, цукор і мовчки, наче глухонімий, з обличчям, яке не відбивало ніяких емоцій і думок, пішов униз. На першій приступці залізних сходів Дубашевич затримав непривітного господаря:

– Почекайте… Вам зрозумілий наказ?

Дзвонар кивнув головою і одвернувся з явним наміром піти.

– Та постій же ти, опудало! Скажи хоч слово. Чи довго я просиджу в цій норі?

– Скільки треба, стільки й просидиш. – пробурчав дзвонар.

– Так, але…

– Не хвилюйся, – перебив господар, – усе буде зроблено, як наказано.

– Ну, от і добре. Цього я й добивався. Тепер можеш іти.

Залишившись на самоті, «Учитель» підкріпився паштетом, випив гарячого кофе і, влаштувавшись в кутку дзвіниці на підстилці, накинутій на купу стружок, почав відновлювати в пам'яті маршрут переходу через кордон. Тисаварська церква стоїть на лівому березі Тиси. Прямо проти неї, на правому, радянському березі, – дерево, розчахнуте блискавкою, зарослі бур'янами руїни хатинки бакенщика, Соняшна гора, виноградники. Трохи правіше – міст через річку і Явір. Якби не дощ і не туманна імла, місто було б видно, як на долоні.

Дубашевич знав, що цю ділянку кордону охороняє п'ята застава на чолі з капітаном Шапошниковим. Йому також було відомо від інструкторів зі штабу «Бізона», що прикордонники п'ятої застави відзначаються особливою пильністю, що вони досвідчені слідопити, надзвичайно вперті і витривалі в переслідуванні, безстрашні в бою, здатні до того ж розгадати найхитромудріші прийоми переходу кордону.

Знав Дубашевич, нарешті, і те, що тут, на ділянці п’ятої застави, нещодавно зазнала поразки група таких же найманців, як і він.

Виряджаючи першого підручного в дорогу, штаб «Бізона» вважав за необхідне сказати йому всю правду про те, з яким сильним противником йому доведеться мати справу. Але сказав він і інше: немає, мовляв, такої сили, яку не можна перемогти за допомогою хитрощів.

«Бізон» і його штаб розробили для Дубашевича дотепний план переходу кордону. Через те «Учитель», віддаючи належне радянським прикордонникам, не дуже хвилювався за свою долю. Риск і несподіванка, звичайно, не виключені, але шансів на успіх більше, ніж досить.

Іноземні розвідки невтомно вправляються в способах засилання своїх агентів до Радянської країни. Невичерпне їх хитрування. Головні сили і засоби розвідцентрів-завжди спрямовані на те, щоб знайти оригінальний, досі не вживаний і, отже, не розгаданий спосіб прориву через-кордон й успішного перебування в тилу. Один і той же-прийом, як правило, ніколи не повторювався, якщо в першому випадку він зазнав невдачі і став відомий прикордонникам і органам державної безпеки.

Ось на цьому правилі, вірніше, на винятку з правила, і вирішив зіграти «Бізон». Відомо, що бізонівці бояться шаблону, повторення прийомів у своїй роботі. Якраз тому – розраховував «Бізон» – для радянської контррозвідки буде абсолютною несподіванкою те, що «шаблонно» спланував розвідцентр «Південь».

Дубашевич повинен був прорватися через Тису так само, як і його попередник Кларк – «Колумбус» і майже під таким самим прикриттям. Посилаючи його по протореному, щедро политому кров'ю своїх агентів маршруту, «Бізон» твердо розраховував ще й на те, що прикордонники п'ятої застави, заспокоєні недавнім своїм успіхом, не чекають прориву кордону на своїй ділянці.

На високій безлісій вершині, відкритій усім вітрам, нагрітій гарячим весняним сонцем, стояли два прикордонники: старшина Смолярчук і рядовий Тюльпанов, переведений недавно сюди з високогірної застави. Біля їх ніг лежав Витязь. Одержавши згоду капітана Шапошникова, Смолярчук вийшов у гори, щоб на практиці повчити молодого солдата мистецтву розшуку порушника кордону по сліду. Так прикордонники проводили ранок свого вихідного дня. Зійшовши на вершину, вони довго і пильно вдивлялися в безмежний край весняних гір, альпійських лук, долин, лісів, вічно затінених ущелин і стрімких білопінних потоків.

Гірська весна нарешті вступила у свої права і була в розпалі. Від перевалу до перевалу, по схилах зелених гір, по долинах і ущелинах, по всьому гірському Закарпаттю лунали постріли, трубили пастухи в трембіти, стелився густий дим «живої ватри» – вогнищ, запалених старшими пастухами на знак того, що настала довгождана пора красної весни, що воскресли Полонини і готові прийняти дорогих гостей – верховинських пастухів і їх отари.

А на Верховині почався святковий рух, неповторне «веснування», «хід на Полонини». Старики, діти, жінки, дівчата, одягнуті в усе найкраще, що в них було, проводжали пастухів до околиць сіл і далі, в гори. Всі дороги і стежки, які ведуть у гори, забиті гуртами овець, кіз, корів, волів, коней. Мекання, ревіння, іржання. Гавкіт сторожових собак. Маржина[5]5
  Маржина – скотина.


[Закрыть] охоплена передчуттям вільного життя на зелених просторах. Величавими голосами продовжують перегукуватися трембіти, пастушачі. роги. Лунають постріли, не змовкають бубни, скрипки, сопілки. Парубки і дівчата співають полонинки:

 
Ой піду я в полонину, там затрембітаю.
Щоби мене було чути на дев'яту стаю…
Ой висока полонинка з вітром говорила,
Якби її розорати – жита б народила.
 

Смолярчук повернув голову до молодого прикордонника, який все ще вдивлявся і вслухався у святкове життя гір.

– Знаєш, як це тут зветься? «Веснування», «хід на Полонини». В добрий час починається твоя прикордонна служба на п'ятій заставі!

Тюльпанов, не відриваючи погляду від Карпат, відповів:

– Все у моєму житті починалося добре.

– Все? – недовірливо перепитав Смолярчук.

– Так, усе. – Тюльпанов почервонів і посміхнувся. – Якби сьогодні навіть не було «веснування», якби не світило сонце, а йшов дощ чи сніг, гримів грім, все одно день був би для мене добрим.

– Чого ж це?

– Таким народився, – пожартував Тюльпанов. – Мати і батько з першого дня мого життя настроїли мене на таку хвилю, щоб я бачив і чув тільки добре.

– Значить, на кордоні тобі робити нічого. У нас тут самим добрим не проживеш. – Смолярчук глянув на: годинник. – Час би і починати!

Недалеко, на південному схилі гори, густо зарослому буковим лісом, почувся різкий, тривалий свист. Смолярчук приклав до очей бінокль.

– Нарешті!.. Пішли, товаришу Тюльпанов. Намагайся не відставати.

Витязь був уже на ногах, стривожено скавучав; натягнувши поводок, поривався вперед.

– Бач, який догадливий! Спокійно. Витязю, спокійно!

Спустившись з вершини гори, прикордонники потрапили в старий ліс, сповнений весняного світла, квітів, співу пташок, бджолиного дзижчання і аромату розігрітої хвої. Витязь, пущений на обшук місцевості, виявив у густому ялиннику старанно замаскований велосипед.

– Ну, що ми тепер повинні робити? – спитав старшина, дивлячись на свого молодого напарника.

– Ставити собаку на слід, шукати велосипедиста.

– Правильно! Так і зробимо! Слід, Витязю! – скомандував Смолярчук. – Шукай! Шукай!

Витязь зробив трійне коло по ялиннику і, ставши на слід, швидко рвонувся вперед. Подолав яр з бурхливим ручаєм на дні. Пробіг галявину, промчав повз водопад. Видерся на крутий схил. Байдуже промайнув повз одну отару овець, наздогнав другу, з ходу врізався всередину і з лютим гарчанням кинувся на великого барана, почав нещадно шматувати його і раптом легко зірвав шкуру. Під шкурою виявилася людина. Витязь залишив шкуру, налетів на обманщика, схопив його за полу брезентової куртки і звалив з ніг.

Смолярчук весело, від душі сміявся і, дивлячись на: те, як вівчарка рве затриманого, схвально говорив:

– Добре, Витязю! Добре!

Сміявся і Тюльпанов. Сміявся і білявий підпасок, озброєний величезною трембітою. Сміялися й інші пастухи, спираючись на свої бурувато-червоні палиці, вирізані з надзвичайно міцного й красивого дерева – тиса. «Порушник» лежав на землі униз обличчям, затуливши голову руками. Витязь грізно гарчав, поклавши йому лапи на спину.

– Витязь, до мене! – скомандував Смолярчук.

Собака покірно кинув затриманого, підбіг до інструктора, сів біля його ніг, потерся головою об коліно.

Відчувши себе в безпеці, «порушник», тобто прикордонник, на долю якого в цьому тренувальному пошуку випало бути порушником, встав із землі. Тепер його добре було видно – худорлявий, довгов'язий, з чорною вузькою смужкою вусиків.

– Ну, як, товаришу Волошенко? – підходячи до «порушника», спитав Смолярчук.

Волошенко знизав плечима, скривив губи:

– Нічого особливого… звичайнісінька дворняжка знайде таку пахучу людину, як я. – Він вийняв білу носову хусточку і поклав собі на голову. – Ви забули, хто я такий? Я ж повар. Повар! Увесь, з ніг до голови, просякнутий духом смажених котлет, масла, борщу.

Зняв хусточку, акуратно склав і сховав у кишеню.

– Так що даремно не вихваляйтесь. Раджу записати цю перемогу Витязя на рахунок харчової і смакової промисловості. – Волошенко зупинився, перевів подих. – Товаришу старшина, а які вони… справжні порушники кордону?

– Всякі трапляються. Послужиш – побачиш.

Волошенко обняв атласний стовбур молодої берізки, притулився до нього щокою, удавано засумував:

– Усі футбольні матчі команда «Трактор» програвала, коли я стояв воротарем. У лижному поході лижі ламалися тільки в мене. На велогонках псувалася обов'язково моя машина. Невмілий я, одне слово, невдаха.

Говорив Волошенко серйозно, але очі сміялися., Смолярчук добре розумів його. А Тюльпанов, який ще не встиг розібратися в особливостях характеру повара, не наважився сприйняти його слова ні як гірку сповідь, ні як невинне самоприниження.

Волошенко відстібнув від пояса порожню солдатську флягу.

– Товаришу старшина, дозвольте з'їздити до Ведмежого джерела за квасною водою.

– Їдьте. Та швидше повертайтесь.

– Єсть швидше повертатися! – відгукнувся Волошенко.

Через хвилину він покотив по лісовій дорозі і зник. Смолярчук і Тюльпанов, посміхаючись, провели поглядами «невмілого і невдаху». Закуривши, Смолярчук сказав:

– Собаки, можливо, і знають, що він повар. А от люди… Другий місяць куховарить на заставі, а додому про це ні слова, ні півслова не пише.

– Додержує військової таємниці? – не без єхидства спитав Тюльпанов.

– Соромиться. Аякже, на заводі був токарем, а тут повар!

– Неправильно це, – переконано промовив Тюльпанов. – Мене, наприклад, хоч стовпом постав на кордоні – і то буду гордитися.

Смолярчук подивився на молодого солдата:

– Ти, мабуть, з часом будеш непоганим прикордонником.