Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 36 страниц)

В кутку кімнати – великий верстат. Вздовж стін – книжкові шафи і прості стелажі, а на них найрізноманітніші вироби з міцного дерева, закінчені й такі, що перебувають у роботі, величезні мереживні блюда, пастушачі палиці, гуцульські сокири, жезли, тарілки, шкатулки, кремлівські башти, винні бочечки, Московський університет на Ленінських горах, виточені виноградні грона, двогорба верхівка Ельбруса, свічники, сільниці, різьблені підстаканники, поліровані, з інкрустацією ножі.

Повернувся господар. Він був у чорному костюмі і білосніжній сорочці, пов'язаній свіжим галстуком. Чорне волосся, густо посолене сивиною, пригладжене щіткою. Широкі кущуваті брови теж пригладжені, волосок до волоска. Довгасте обличчя його, старанно протерте одеколоном, сяяло. Привітно і якось урочисто посміхаючись, господар явки підійшов до гостя.

– Ну, от ви і в Яворі. Ну, і як… – Криж зупинився, його глибоко запалі насторожені очі неспокійно забігали в темних орбітах. – Як дійшли, доїхали? – ледве вимовив він.

Файн усміхнувся.

– Любомире, ви хочете спитати, як я пройшов через кордон і чи благополучно добрався сюди? Все обійшлося без будь-яких пригод, отже, можете бути абсолютно спокійним: вашому існуванню ніщо не загрожує.

– Та хіба я…

– Розумію, розумію! – Файн перестав посміхатися. Владно, тоном пана, що віддає розпорядження своєму лакею, сказав: – Приготуйте ванну, Любомире! І вечерю з коньяком.

Криж здригнувся, наче його вдарили по спині бичем. Яким досвідченим не був «Хрест» у мистецтві прикидатися, він зараз не зміг приховати від нічного гостя здивування його панським тоном, від якого давно відвик. Здивування тривало недовго, воно змінилося шанобливістю холуя.

Коли гість заговорив так, значить, це птиця високого льоту. Напевне, довірена особа «Бізона», досвідчений майстер розвідувальних справ.

– Ви що, Любомире, не зрозуміли мене? – холодно спитав Файн.

– Зрозумів, пане… сер. Як накажете себе величати?

– Не пан і не сер, а товариш. Товариш Червонюк. Степан Кирилович. Верховинець з того боку Карпат. Діяч промислової кооперації. Спеціаліст по художніх виробах з благородного дерева. Схожий? – Файн стримано засміявся.

Господар догідливо кивнув.

– Цілком, товаришу Червонюк. Зараз я все приготую – і ванну і вечерю. Роздягайтесь поки що.

Прийнявши ванну, Файн поголився, одягнув свіжу хазяйську піжаму і, опустивши пістолети в кишені, вийшов у їдальню, де вже був накритий стіл. Поки повечеряли, вірніше, поснідали, на дворі зовсім розвиднілося, і в саду защебетали пташки. Файн закурив сигарету.

– Я буду тут жити, Любомире?

– Так. Це найзручніша квартира. В моєму будинку вас ніхто не турбуватиме.

– А хто ж ваша служниця?

– Сестра. Рідна сестра, товаришу Червонюк. Я послав її в Ужгород до тітки… Вистачить вам місяця? – обережно спитав Криж.

– Не знаю. Якщо вдасться виконати намічені плани через місяць – добре, якщо через два – теж непогано.

Файн звів на Крижа очі – насторожені, допитливі. Він чекав, чи не скаже що-небудь резидент. Той спокійно мовчав, з діловитістю домогосподарки перемиваючи тарілки в емальованому тазу.

– Ви, здається, ще щось хотіли спитати, Любомире?

– Я? Ні, вам тільки здалося.

– А може, все-таки спитаєте, з якими планами я прибув сюди?

Криж закінчив мити посуд, сполоснув під краном оголені до ліктів руки і, звівши на гостя начебто невинні очі, шанобливо відповів:

– Сер, я нічого у вас не питатиму. Моя справа – виконувати ваші накази, а не давати запитання.

– Завдання вам поки що тільки одне, – сказав Файн.

– Слухаю, – Криж обережно сів на краєчок стільця, схилив голову, зробив серйозне обличчя – весь увага і шанобливість.

– Ви що-небудь чули про Івана Федоровича Бєлограя, демобілізованого старшину, слюсаря із залізничного депо? Всі груди в орденах. Виграв по облігації двадцять п'ять тисяч і купив «Победу».

– Пробачте, не чув і бачити не доводилось.

– Згадайте! Іван Бєлограй. Високий. Кучерявий. Гвардієць. Служив у Берліні. Приїхав у Явір женитися. А його наречена – виноградарка з колгоспу «Зоря над Тисою». Героїня Соціалістичної Праці Терезія Симак.

– Терезію Симак я знаю, а нареченого… нічого не чув про нього.

– Шкода! Ну, гаразд. Треба негайно з'ясувати, де він, цей Іван Бєлограй, і чи не трапилося з ним якесь лихо. Дійте швидко, але обережно. Іван Бєлограй – наша людина. Чи є у вас можливість, не викликаючи підозри, поговорити з Терезією Симак?

Криж, подумавши, відповів:

– Є. Через «Кармен», мого агента з Циганської слобідки. А ще через… – Криж замовк, не знаючи, як назвати другого свого агента жіночої статі. Він досі не підібрав їй клички.

– Ще через кого? – спитав Файн.

– Через «Венеру», – сказав Криж і усміхнувся, радіючи своїй винахідливості.

– А хто ця «Венера»?

– Марта Стефанівна Лисак, знаменита явірська кравчиха, моя права рука. Я вже одержав від неї дуже цінну інформацію. Хочете послухати плівку?

– Потім. Отже, ви твердо сподіваєтесь з'ясувати долю Івана Бєлограя через ваших помічниць?

– Так.

– Дуже добре. З'ясовуйте негайно. Ні ви, ні я не можемо почувати себе в безпеці доти, поки не з'ясуємо долю нашого… Івана Бєлограя.

– Я розумію… Все зроблю швидко й акуратно. Не хвилюйтесь, товаришу Червонюк.

«Чорногорець» похитав головою:

– З того часу, як я потрапив під дах вашого дому, побачив і послухав вас, я перестав хвилюватись.

– Дякую.

На цей раз Джон Файн говорив правду: він справді перестав боятися за свою шкуру. Любомир Криж йому сподобався. З цією людиною багато чого можна зробити. Власне, «робити» все повинен сам «Хрест», а він, «Чорногорець», буде лише керувати ним, не виходячи з свого тайника ні вдень, ні вночі. Джон Файн давно звик до вигідної ролі «Керівника». Він протягом всієї своєї служби в бізонівській розвідці виїжджав на чиємусь горбі, завжди заробляючи собі гроші, чин і славу з допомогою таких от, як цей «Хрест».

– Ви не розучились працювати на радіопередавачі? – спитав Файн і подивився в куток, де лежав його рюкзак з портативною радіостанцією.

– Ні, не розучився. Хоч зараз можу відстукати будь-яку телеграму.

– Зараз ще рано. Почекаємо днів два-три, поки… поки прибуде підкріплення.

– Підкріплення?

– Так. Бачите, Любомире, як я довіряю вам! Цінуйте!

– Дякую. Я виправдаю ваше довір'я.

– І не тільки довір'я, а й мої серйозні витрати, – Файн вийняв з кишені куртки дві пачки сторублівок, кинув їх на стіл. – Витрачайте на свій розсуд, без усякого звіту. Треба буде ще – одержите негайно. Ну, от і все на сьогодні. – Файн обережно відсунув край занавіски, Подивився на вулицю, позіхнув.

– Не гріх би мені і поспати. Де моя постіль, Любомире?

– Шість днів вона чекає на вас. Тільки попереджаю: ні сонця, ні зірок, ні неба ви не побачите з своєї кімнати. Ходімо, товаришу Червонюк.

Криж помістив гостя в темну, без вікон і дверей комірчину, розташовану в задній частині дому. Потрапити туди можна було лише через потайні дверцята, замасковані великим портретом Тараса Шевченка. В підлозі комірчини, під дерев'яною койкою, був влаштований лаз у підпілля, з якого можна проникнути в сарай, а звідти – в сад і на вулицю.

Все підземелля було заставлене скринями, чемоданами і ящиками, в яких було сховано найцінніше добро Крижа, спадкове і придбане на шпигунському поприщі.

В ті часи, коли будувався дім, Криж не думав і не гадав, що пральня і кладова коли-небудь будуть пристосовані під таємний склад.

Освітлюючи собі шлях кишеньковим ліхтариком, Криж підійшов до тапчана в дальньому кутку тайника, поплескав долонею по м'якій пуховій подушці.

– Відпочивайте, сер. На добраніч.

– Погляньте, Любомире, – Файн спрямував сліпучий промінь свого ліхтарика прямо в обличчя господаря. – Ну, «Хрест», як будемо працювати?

– Як накажете.

– Я наказую працювати чисто, без будь-яких таємних думок.

– Сер, я не розумію… – Криж високо підняв брови.

– Не прикидайтесь. Марно. Знаю вас давно вздовж і впоперек. Отож майте це на увазі, Любомире, коли відчуєте спокусу збрехати мені, схитрувати переді мною або заробити на стороні, – наліво, як кажуть росіяни…

– Сер! – ображено зашипів Криж. Обличчя його налилося кров'ю.

– Я закінчив. Сподіваюсь, свою точку зору я виклав більш ніж ясно. Будемо вважати, що ми твердо домовились по цьому генеральному пункту. На добраніч, Любомире!

Глава восьма

Андрій Лисак, високий на зріст і широкоплечий, веселий і красивий хлопець, слухач Львівської школи паровозних машиністів, в один з недільних весняних днів перевалив Карпатські хребти і рушив додому, в Явір.

Молода, двадцятилітня людина… Скільки шляхів перед тобою, і кожний тобі доступний, кожний може вивести тебе до вершин життя! Двадцятилітній… Який ти сильний, який нетерплячий, як зневажаєш маловірів, якими мізерними здаються тобі всі перешкоди, що виникають на шляху! Як просто, як легко, природно ти правдивий і благородний у своїх вчинках і словах, як близько до тонкої шкіри твоїх щік приливає кров, коли ти ніяковієш, які ясні і привабливі твої очі!

Такі думки і почуття виникали, напевне, в кожної людини, хто вперше бачив Андрія Лисака. Але він вводив в оману людей своїм зовнішнім виглядом, своєю ніби щасливою молодістю, своєю готовністю бути самовідданим у праці і дружбі, в коханні до дівчини і в любові до рідної матері.

До Рахова, головного міста гуцульської Верховини, Андрій Лисак доїхав пасажирським поїздом без пересадки. Далі, на південь, вниз до течії Тиси, ходили лише товарні поїзди спеціального призначення. Біля тридцяти кілометрів ішли вони по радянській землі. За Берлібашем залізниця повертала за кордон, в Румунію. На нашій території в цій частині долини ріки Тиси було прокладено тільки автомобільне шосе. По шосе і мав Андрій Лисак добратися до Явора.

Автобуси тричі на день спускалися з Верховини на Притисянську рівнину: вранці, опівдні і ввечері. На перший Андрій запізнився, а до відходу другого автобуса залишилося більше трьох годин. За цей час можна і в кіно піти, і пообідати, і погуляти на головній вулиці Рахова.

Андрій вирішив перш за все пообідати. Віднедавна всі його життєві радощі починалися з того моменту, коли він сито і досхочу наїдався, випивав горілки або пива.

Прямо з вокзалу він пішов у новий, тільки що обладнаний ресторан, над дверима і вікнами якого на всю ширину фасаду рожевіла вивіска із золотими літерами: «Верховина». «Ну, подивимося, що це за верховинський ресторан», подумав Андрій. В чому, в чому а в ресторанах він добре розбирався. За короткий час свого життя у Львові Андрій встиг не раз побувати в усіх ресторанах міста, перезнайомитись з усіма гарненькими офіціантками.

Новий ресторан викликав у Андрія презирливу посмішку: який він маленький і бідний у порівнянні з львівськими! У вестибюлі немає бородатого, одягнутого в парадну ліврею швейцара. Столи поставлені тісно і накриті поверх клейонок паперовими скатертинами. Людей мало, стільці звичайні, тверді. Меню написано від руки на сірих аркушиках, без довгого списку вин. В залі немає ні естради для оркестру, ні місця для танців. Поганенька їдальня, а не ресторан.

Не приховуючи свого зневажливого ставлення до закладу, який невиправдано, на його думку, носив таку пишномовну назву, Андрій сів за столик в найдальшому кутку залу, руками пригладив і без того старанно зачесане волосся й почав вивчати меню. Офіціантка в чорній спідниці і кремовій шовковій блузці, в білому чепчику, підійшовши до Андрія, спитала ласкаво, по-дружньому: «Ну, що ми замовимо?» Андрій подивився на дівчину і, вирішивши, що вона не варта його уваги (надто товста і надто чорнява), нахмурившись, процідив крізь зуби: «Не поспішайте! Я прийшов обідати, а не гасити пожежу».

Зніяковіла і ніби винувата, офіціантка тихенько відійшла до буфету і, стоячи там, зиркала на сердитого клієнта, готова підійти до нього за першим його знаком. Він не подавав його ще добрих десять хвилин. Нарешті офіціантка наблизилась до нього і обережно спитала:

– Ну, вибрали?

– Триста грамів горілки, пляшку пива, оселедець з цибулькою і картопелькою, харчо по-грузинському, відбивну по-київському і морозиво. Все! Запам'ятали? – з недбалістю постійного відвідувача ресторанів наказав Андрій. – Гаряче і закуски давайте негайно.

Після другої чарки Андрій веселішими очима подивився на світ, на те, що його оточувало. Тепер і ресторан здавався йому не таким уже поганим, і офіціантка не такою товстою і чорнявою, йому хотілося з ким-не-будь поговорити, похвастати своєю красивою молодістю, розповісти про те, звідки і навіщо він приїхав сюди, в Закарпаття.

В цю хвилину і зайшов до ресторану Любомир Васильович Криж. Андрій зрадів. Він з дитинства знав цю людину, неодноразово бачив її у себе в домі і до деякої міри вважав майже родичем.

– Дядьку Любомире! – свій радісний вигук Андрій підкріпив піднятою над головою рукою і привітною посмішкою.

Криж усе знав про Андрія: коли той виїхав із Львова, коли прибув до Рахова, куди попрямував з вокзалу і що думав робити далі. Криж підготувався до зустрічі. Але, приховуючи це, він зобразив на своєму старанно виголеному тонкогубому обличчі приємне здибування і поспішив до столу, за яким сидів Андрій. Схопивши обидві руки хлопця, він довго трусив їх, усміхався і вигукував: «Приїхав! Як добре! Молодець!» Андрій задоволено слухав Крижа і вважав закономірною й природною його бурхливу радість. Він був би здивований, якби дядько Любомир, побачивши його, менше зрадів. Андрій давно вже звик до того, що його особа привертає до себе увагу.

Обідаючи і випиваючи, Криж і Лисак дружньо розмовляли. Власне, говорив більше Андрій. Криж терпляче слухав. Коли полум'я захоплення хвалька згасало, Криж підкидав у багаття його самолюбної душі пальне.

– Ех, Андрійку, – говорив він, – мені б твої роки, твої щоки, твої очі, твою жадобу до життя…

І Андрій після цього добрих п'ятнадцять хвилин знову говорив про себе: як добре жив у Львові, з ким зустрічався і як житиме в Яворі.

– Ну, а як у тебе щодо нікчемного металу? – з найневиннішим виглядом спитав Криж, хоча до цього питання підвів усю розмову.

Андрій любив гроші, постійно думав про те, як би мати їх чим більше. Тому, коли мова зайшла про гроші, він зрадів:

– Та так, нічого… Розрахуватися за обід і добратися додому вистачить.

– Невже від моїх переказів нічого не залишилось? Усе розтринькав?

– Від ваших переказів? – здивувався Андрій. – Виходить, це ви, а не мама кожного місяця висилали гроші?

Криж скромно кивнув і, винувато похнюпившись, зітхнув.

– Вибач. Андрійку, тоді більше урвати не міг. Зараз маю деякий капітал. Ось тобі поки що на дрібні витрати. – Він поклав на стіл сторублівку. – Ще треба буде – не церемонься, приходь, не відмовлю.

Андрій мовчав, п'ючи пиво.

– Дядьку Любомире, – потім спитав він, – гроші ви висилали кожного місяця?

– Так, кожного першого числа. А що?

– А мама, чому вона і карбованця не прислала?

– Не знаю, голубе. Напевне, не було зайвих.

– Не було? – посміхнувся Андрій. – У неї їх стільки! Скупа вона стала. І для кого вона їх береже?

– Голубе, хіба можна про рідну матір таке говорити!; Вона тебе безтямно любить, а ти…

Андрій поклав на край столу два величезні кулаки:

– А ось я приїду і побалакаю з нею як слід! Одразу шовковою стане!

– Ти цього не зробиш. Заради мене. Чуєш? Ніяких дорікань! Навіщо тобі потрібні обов'язково її. гроші? Не все одно, чиї витрачати? Наплюй ти на материнські капітали і користуйся моїми. – Він обережно, не повертаючи голови, оглянув залу. – Признаюся, синку, у мене є чималенький запасець. На всю твою молодість вистачить. Користуйся собі на втіху.

Андрій все більше і більше дивувався. Він ніколи не чекав, що цей акуратний, прилизаний, чорний, як ворон, чужий дядько, приятель матері, який ніколи не відзначався особливою щедрістю, раптом виявиться таким добрим, люблячим і, головне, грошовитим.

– Люблю я тебе, Андрійку, – говорив Криж. – Усиновити ладен, якщо буде на те згода матері. Ну, та добре. І так, без усиновлення, будемо дружити. – Він простягнув руку: – Будемо, га?

– Будемо, дядьку Любомире! – Андрій відповів Крижу міцним щирим рукостисканням.

– Ну, от і домовились! А тепер, Андрійку, я залишу тебе.

– Куди ж ви? Разом у Явір поїдемо. Незабаром автобус…

– Ні, я поїду пізніше. У мене в Рахові справи. Ввечері зустрінемось в Яворі. Заходь. Заплати і мою частку, голубе.

Він поклав на чисту тарілку ще одну сторублівку, поплескав Андрія по щоці, погладив по голові і рушив до дверей. Відійшовши од стола кілька кроків, повернувся:

– До речі, Андрійку, трохи не забув! Ти Олексу Сокача, знаменитого машиніста, знаєш?

– Як же не знати таку людину! А що? Чому ви спитали? – збентежився Андрій.

– Олекса Сокач отримує комсомольський паровоз. От би тобі до нього на практику!

– Дядьку Любомире, ви наче в мою душу зазирнули. Та я про це ж саме вже два тижні думаю, з того часу, як дізнався про комсомольський паровоз Олекси.

– От і добре. Влаштовуйся. Причаруй Олексу… – Криж підморгнув. – Ти будь-кого приворожиш, коли захочеш. Ну, бувай здоровий!

Андрій насмішкуватими очима провів щедрого дядька, який ніби з неба впав, і знизав плечима: «Чудеса та й годі! Чи не побічний я син Крижа?»

Як і всі недалекі люди, що не звикли і не вміють думати, він недовго міркував над тим, що трапилось. Через двадцять хвилин, розрахувавшись з офіціанткою, ситий і трохи хмільний, не кваплячись, в святковому настрої ішов він головною рахівською вулицею. Поглядаючи на всі боки, гіпнотизував своїм чарівним, як він гадав, поглядом усіх зустрічних городян, одягнутих у золотисті і білі замшові кожушки, вишивані кольоровою вовною.

Поки Андрій прогулювався, чекаючи автобуса, Криж, скориставшись першим вільним таксі, на повній швидкості спускався з холодної Верховини на теплі, пригріті весняним сонцем закарпатські передгір'я. Задовго до заходу сонця він був у Яворі, на Залізничній.

Марта Стефанівна зустріла його, як звичайно зустрічала останнім часом, – злякано-радісно, безмовно, циганськими своїми очима питаючи: «Ну, який у тебе ще сюрприз?»

– Був у Рахові, – почав Криж без передмови, цілуючи всю в каблучках і браслетах руку своєї помічниці. – Бачив Андрія.

– Андрія? – Марта Стефанівна змінилася на обличчі, з надією подивилася на двері. – Де ж він?

– Години через дві-три буде вдома. Попереджаю: приїде сердитий… Чому? Сердиться на тебе за те, що ти йому не надіслала жодного грошового переказу.

– Як – не надіслала? Кожного першого числа переказувала по телеграфу по п'ятсот карбованців. Ти ж знаєш. Любомире!

– Ти помиляєшся, моє серце. Перекази були мої, а не твої.

– Любомире, я не розумію… – чорні, жагучі очі Марти Стефанівни зробилися круглими і білястими, як у сови, від страху перед новим сюрпризом, який, як вона передчувала, приготував її друг.

– Потім усе зрозумієш. А зараз виконуй те, що я тобі скажу. Ти повинна до певного часу тримати Андрія в чорному тілі. Хлібом годуй досхочу, а грошей не давай. Жодного карбованця. Чуєш? Жодного карбованця!

– Любомире, що ти знову задумав?

– Незабаром сама все побачиш. Потерпи.

Він на прощання поплескав Марту Стефанівну по дряблій, натертій карміновою цеглинкою щоці і вийшов.

Андрій тим часом не дуже поспішав до Явора. Погулявши по Рахову, провітрившись, остаточно витверезившись, він востаннє глянув на святкових верховинок і тільки тоді рушив на автобусну станцію на набережній, в двох кроках від Тиси.

Щулячись від холодного вітру, що дув згори, з верхів'я Чорної Тиси, Андрій підійшов до зупинки. На довгій лаві під навісом чекав автобуса єдиний пасажир – дівчина з рюкзаком за спиною, з непокритою головою, в теплій, чоловічого покрою куртці, в грубих черевиках, з книгою в руці.

– Ви остання на автобус? – спитав Андрій тим м'яким, трохи співучим голосом, яким розмовляв лише з людьми, яким дуже хотів сподобатись.

Дівчина з досадою закрила книгу, підвела голову, подивилася на Андрія. У неї були навдивовижу свіжі,– міцні, смагляво-рожеві щоки, чисті сяючі очі і яскраві, наче накусані, губи.

– Я й остання, я й перша, – поблажливо-насмішкувато відповіла вона і, нахиливши голову, знову почала читати.

«Бач, яка горда!» подумав Андрій, усміхаючись і з задоволенням розглядаючи дівочу потилицю, вкриту світлим пухом волосся. Незважаючи на свою молодість, Андрій зовсім не відчував ніяковості перед дівчатами, знайомими і незнайомими, йому ще не було й шістнадцяти років, коли він почав завойовувати їх прихильність рідкісними галстуками, кольоровими светрами, особливого покрою курточками, стрункою спортивною постаттю. В двадцять років він набув серед товаришів репутацію бувалого кавалера, небезпечного серцеїда.

– Ви вгору чи вниз? – сідаючи поруч з дівчиною, спитав він.

– Вниз, – неохоче відповіла вона.

– До Явора?

– Ні, далі, до Ужгорода, – сказала вона після суворого, тривалого мовчання.

– А скоро буде автобус?

Вона поглянула на годинник, потім на мокрий шлях:

– Повинен бути з хвилини на хвилину, якщо не запізниться.

Ці незначні запитання підготували, як здавалося Андрієві, грунт для знайомства. Він був певний, що через кілька хвилин вже буде знати, хто ця дівчина, де вона була, працює чи вчиться, на якій вулиці живе…

Продовженню так вдало початої розмови перешкодила поява жінки з Циганської слобідки, яких у Закарпатті немало. Подзвонюючи намистом із старовинних монет – російських, австрійських, угорських, румунських, чеських, німецьких, – циганка підійшла до Андрія, безцеремонно сіла поруч і, закинувши на плечі синювато-чорні коси, вийняла з бездонної кишені широчезної строкатої спідниці пухку засмальцьовану колоду карт:

– Поворожу, чорнобривий! Усю щасливу долю розкажу. Позолоти ручку!

Андрій поклав на долоню циганки три карбованці:

– Ворожи, та тільки бреши до ладу.

Циганка завченою скоромовкою напророчила Андрієві, що в найближчому майбутньому його чекає велика удача в житті, що всі найтемніші кутки його дому посвітлішають, що його щастю будуть заздрити люди.

Андрій з поблажливою посмішкою подивився На циганку, сказав:

– А чи не можна конкретніше поворожити про щастя? Яке воно? Чи швидко, наприклад, я одружуся?

– Ти, чорнобривий, в думках своїх уже збираєшся весілля справляти, вже молоду дружину свою на престол садовиш…

– Досить! – зупинив Андрій циганку. – Спасибі.

Вона охоче залишила Андрія в спокої і підсіла до дівчини з рюкзаком:

– І тобі, красуне, поворожу.

Дівчина засміялась і сховала руку за спину, рішуче похитала головою:

– Не хочу!

– Боїшся правді в очі дивитися? – спитала циганка, презирливо мружачись.

– Ну, добре, іди далі, пророчице! – Андрій злегка підштовхнув циганку в спину.

Вона пішла, щось незадоволено мурмочучи напівголосом.

У верхньому кінці набережної показався великий червоний автобус. Дівчина швидко сховала книгу, підвелася з лави і попрямувала до зупинки. Андрій пішов за нею.

Хвацько підкотив автобус. Його шершаві чорні скати розпороли глибокі дощові калюжі, викинувши ліворуч і праворуч два крила мутної води. Андрій вчасно встиг затулити дівчину, прийнявши холодний душ на себе. Весь він, від черевиків до кашкета, був забризканий, але зовсім не сердився. Навпаки, він був задоволений тим, що йому трапилась така щаслива нагода проявити лицарство перед дівчиною, яка йому сподобалась. Витираючи великою кольоровою хусточкою забруднене обличчя, він допитливо подивився на неї: чи належно вона оцінила його вчинок? Так, оцінила, та ще й як! Сміючись, вона кинулася до нього на допомогу: змахнула з куртки грязюку, по-дружньому, просто, наче робила це вже сто разів, витерла йому своєю хустинкою заляпані шию, вухо, підборіддя. Він покірно дозволив їй робити з собою все, що вона хотіла: руки її були такими теплими, такими м'якими, такими довірливими і ніжними.

В розчинених навстіж дверях автобуса стояла літня, в. теплій хустці і ватяній тілогрійці кондукторша. Вона винувато посміхалася:

– Вибачаємось, молоді люди, за свою неакуратність.

– Нічого, тітонько, не хвилюйтесь, висохнемо, – сказав Андрій.

– Дивись, який необразливий! А інший би в тартарари нас послав. Заходьте! – сказала вона, звільняючи вхід.

Андрій подав дівчині руку, допоміг увійти в автобус. Підвівши її до вільного сидіння, він обережно зняв з плечей рюкзак, потім змахнув рукавичкою з клейончатої оббивки невидимий порох і, ледве торкнувшись ліктя дівчини, запросив сідати. Вона сіла, подякувавши йому поглядом. Він скромно сів поруч.

Та циганка, що півгодини тому ворожила Андрієві, теж зайшла в автобус. Вона сіла позаду хлопця й дівчини, заплющила очі і вдала, ніби дрімає. Того ж дня, приїхавши до Явора, вона майже дослівно передала Крижу все те, про що говорив Андрій Лисак з незнайомою дівчиною. Криж добре заплатив «Кармен». Її послугами він користувався без усякого риску викликати на себе будь-чию підозру. Справа в тому, що Любомир Васильович, як знавець мов усіх народів, що населяють Закарпаття, поєднав працю в книжковому магазині з учительською: вечорами він навчав грамоти дорослих циган. Там же, в школі Циганської слобідки, на східній околиці Явора, він і познайомився з цією циганкою, повідомивши про те, що замінив Дзюбу. Тоді ж він і наказав їй поїхати до Рахова, простежити за Андрієм Лисаком, прикмети якого він докладно описав циганці. Свій інтерес до нього він пояснив «Кармен» тим, що цей трохи непутящий хлопець доводиться йому племінником і що він боїться за його майбутнє.

Навіщо потрібно було Крижу стежити за Андрієм? Аякже! Резидент повинен знати про кандидата в агенти абсолютно все, він повинен контролювати кожний його крок.

Автобус прошумів по мокрій вулиці Рахова і побіг по вузькій долині, по самому берегу Тиси. Андрій сидів поряд з дівчиною, плече до плеча. Ця близькість, здавалося Андрієві, вже викликала у дівчини довір'я. Тепер, вирішив він, можна бути сміливим.

– Як вас звати? – напівголосно спитав він.

– Верона. Верона Бук, – одразу ж відповіла дівчина.

– Верона? Отже, ви словенка?

– Так.

– З відрядження повертаєтесь? З лісозаготівель?

– Еге, А як ви узнали? – здивувалася Верона.

– Неважко догадатись: такі засмаглі, обвітрені щоки, такі зелені очі бувають тільки у справжніх лісовиків.

Верона так і зашарілася – явно від задоволення. Андрій зрозумів, що торкнувся слабої струни її душі. Не боячись тепер бути настирливим, він давав їй запитання за запитанням: де вона працювала, хто її послав на лісозаготівлі і чи сподобалося їй у лісі. Дівчина охоче розповідала про себе все. Їй немає ще й дев'ятнадцяти років. Комсомолка. Батька в неї немає. Живе вона з матір'ю в Ужгороді. До повноліття не знала фізичної праці. На лісозаготівельні роботи потрапила випадково і не по своїй волі: послав комсомол. Їхала в ліс, відверто кажучи, неохоче, навіть з острахом. «Дурна була, – призналася Верона, – нічого не розуміла, от і боялася». Всі страхи минули, коли пожила в Чорному потоці місяць, коли відчула, як хороше кожного дня прокидатися на світанку, а сонце зустрічати вже досхочу попрацювавши. Всю осінь і зиму спала Верона в теплій, затишній колибі, простеливши на ялинкове пахуче віття домоткане простирадло. Вмивалася тільки крижаною водою з незамерзаючого потоку. Працювала весь сезон з ранку до вечора – дні в цю пору дуже короткі: обрубувала сучкобійною сокирою гілки на зрізаних соснах, буках і ялинах, варила лісорубам їжу, освоїла електропилку, навчилася управляти трельовочним трактором.

Тільки півроку попрацювала Верона, а їй здається, що на все життя просякла запахом хвої, смоли, гірського моху, теплої соковитої тирси, диму ватри.

Андрій слухав її розповідь з серйозним, глибокодумним виразом обличчя, співчутливо хитав головою, схвально посміхався, але… зовсім нічого не розумів. «Якому дурневі, – думав він, – прийшло в гадку послати таку гарну дівчину на лісозаготівлі? Невже не знайшлося в Ужгороді простіших дівчат?» Не розумів він і радості Верони. Сумнівна ця насолода – спати на хвої, вмиватися крижаною водою, прокидатися до схід сонця і працювати з ранку до вечора.

Закінчивши розповідь про себе, відповівши на всі запитання Андрія, Верона посміхнулася і допитливо подивилася на свого супутника. Він зрозумів її. Але що сказати про себе? Правду? Те, що він всього-на-всього учень залізничної школи, майбутній паровозний машиніст, їде на практику в Явір? Невигідна це для нього правда. Верона, напевне, думає, що він уже встиг завоювати собі непогане місце в житті. Як вона розчарується, узнавши правду. Ох, коли б він був не учнем-практикантом, а прославленою людиною!

– Я машиніст паровоза, – сказав Андрій.

– Я так і думала. Догадалась, – і Верона вказала очима на газету «Гудок», яка визирала з кишені куртки Андрія. – Отже, ви машиніст паровоза? І все? Без імені і прізвища?

«Коли хвастати, то вже хвастати до кінця», подумав Андрій.

– Зовуть мене Олексою, – сказав він. – А прізвище… Сокач.

– Олекса Сокач? – підхопила Верона. – То я ж вас добре знаю! Скільки разів читала статті про знаменитого машиніста, комсомольця Олексу Сокача!

Андрій Лисак визнав за необхідне скромно опустити очі і заперечливо махнути рукою:

– Мало чого не напишуть у газетах! От ви повернетесь до Ужгорода, газетярі про вас таке напишуть – самі себе не впізнаєте!

Розбризкуючи по дорозі дощові калюжі, виблискуючи на сонці нікелем і лаком, автобус спускався все нижче і нижче. Ліворуч, вздовж румуно-радянського кордону, вирувала в обточених валунах повноводна Тиса, праворуч здіймалися високі гори, зарослі лісом від вершин до підніжжя. Шуміли весняні потоки в ущелинах. Зеленіли першою травою південні схили гір. Верби і тополі одяглися в молоде листя. Нічого, здається, не бачив і не чув Андрій: дивився тільки на Верону, ніби нею однією милувався.

Наприкінці дороги, перед самим Явором, Андрій взяв руку Верони і сказав:

– Можна вам поворожити? Минуле ваше ми знаємо. Поговоримо тепер про майбутнє.

– Поворожіть. А ви вмієте?

Дивлячись на обвітрену, шершаву долоню дівчини, вкриту глибокими переривчастими лініями, він говорив серйозно і впевнено:

– Через три дні, рівно о дванадцятій годині, ви будете сидіти в Ужгороді, на правому березі річки Уж, одразу за великим мостом, на першій лавці. До вас підійде хлопець з гілкою в руках, у сірому костюмі…

Верона висмикнула руку, стримано засміялася:

– От і неправда, нічого ви не вгадали! Через три дні, о дванадцятій годині, мене не буде в Ужгороді. Я поїду в Мукачеве до сестри. У неї день народження.

– До сестри? В Мукачеве? А на якій вулиці вона живе?

– Кірова, двадцять чотири.

Андрій кивнув, знову обережно взяв руку дівчини і пошепки сказав, наслідуючи циганку:

– Через три дні, красуне, рівно о сьомій вечора ви будете стояти на вулиці Кірова, біля будинку номер двадцять чотири, у місті Мукачеві. До вас підійде хлопець з гілкою бузку. – Андрій багатозначно помовчав і, зігнавши з обличчя посмішку, серйозно запитав: – Тепер відгадав?