Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 36 страниц)

Глава чотирнадцята

На під'їзних коліях, в дальньому кутку території депо, під транспортером вугільного складу, стояв на екіпіровці паровоз, який через годину мав везти закордон состав платформ з харківськими гусеничними тракторами. Паровоз недавно вийшов з ремонту і виблискував міддю, нікелем, червоною і білою нітроемаллю. Гілки бузку були прикріплені до димогарної коробки, до всіх вікон паровозної будки. Величезний букет бузку стояв і на залізному столику машиніста.

В ці дні Явір утопав у бузку. Важкі, повні його китиці нагинали гілки в міському парку, в скверах, на бульварі. Бузок здіймав свої віти вище огорож, звисав над тротуарами, створював затінок перехожим. Куди не глянеш – всюди він, білий, димчато-рожевий, бузковий, темно-бузковий; у верхній кишені юнака, у волоссі, дівчини, на вітровому склі автомобіля, на рулі велосипеда, у вікні перукарні, на письмовому столі професора і на стелажі інструментальника.

Природно, що паровоз, уквітчаний бузком, у Явірському депо нікому не впадав у вічі.

З цигаркою в кутку рота, в кашкеті, по-молодецькому зсунутому на потилицю, в новому, але вже замащеному комбінезоні, з чорними розводами на щоках, сяючи очима, шумливий і веселий, для кожного друг і товариш, Кларк підійшов до паровоза, постукав алюмінійовим портсигаром об залізні поруччя східців.

У вікні паровозної будки з'явився кучерявий, смуглявий машиніст Василь Гойда:

– А, демобілізована гвардія! Заходь!

Кларк піднявся крутими східцями на паровоз, простягнув руку механікові:

– То, кажеш, до тебе можна без повідомлення заходити і слюсареві третього розряду? Молодець, не обюрократився. Здоров був, Петре.

– Хоч я й не Петро, – відгукнувся машиніст, – а все ж таки здоров. Василем я досі прозивався. Забув?

Кларк навмисне називав Василя Гойду Петром. Взагалі він нічого не робив так, просто за душевним бажанням, усе в нього було розраховано, заздалегідь продумано.

Зовсім недавно Кларк несподівано довідався, що його випадковий вокзальний знайомий, молодий машиніст Василь Гойда є визначною особою Явора. До свого повноліття він уже пройшов великий шлях – кілька років партизанив. А головне, що викликало занепокоєння у Кларка, – це участь Василя Гойди в боях за карпатські хребти у складі тієї частини, де служив Бєлограй.

Восени 1944 року радянські війська штурмували укріплений гірський хребет Яблонецький і вступили в межі Закарпатської області. Сотні провідників з місцевих жителів і партизанів націлювали роти, батальйони і полки на фашистські вузли опору. Василь Гойда, тоді ще підліток, був у числі провідників. Темної ночі він пробрався з радянськими саперами до Ясинських воріт, які закривали вхід в долину Тиси, і перерізав підземні кабелі, підведені під величезну скелю, куди було закладено фашистами кілька тонн вибухових речовин. Замаскувавши сліди пошкодження, Василь Гойда і його товариші зникли.

На другу ніч розвідники повернулися в містечко Ясиня на чолі штурмових батальйонів. Та сама скеля, яка повинна була вибухнути при появі росіян в ущелині, не скинула на голови наступаючих жодного каменя. Партизан Василь Гойда добре знав Ясинський укріплений район, усі чотири десятки двоамбразурних дотів, їх точне розташування, сектори обстрілу і підступи до них. Таємними стежками штурмові групи обминули мінні поля, електрофіковані дротяні загородження і ввірвались безпосередньо в укріплений район. Закидали амбразури гранатами, забивали камінням, землею.

От у цих закарпатських боях, цілком імовірно, гадав Кларк, могли зустрітися Василь Гойда з Іваном Бєлограєм. Але якщо це й сталося, то навряд чи в тій складній обстановці вони мали можливість добре запам'ятати один одного. Виходить, розмірковував Кларк, не слід ховатися від Гойди, а сміливо атакувати його. Завдання полегшувалось тим, що Василеві Гойді було трохи більше ніж двадцять.

У своєму таємному дослідженні Кларк писав про радянську молодь: «Молодість завжди лишається молодістю, за будь-яких соціальних струсів. Ніякі доктрини і проповіді, ніякі заклинання не можуть зробити палкого юнака зрілим мужчиною, озброєним суворою мудрістю.

Молодість щедра по природі і простодушна: дарує свої квіти кожному, хто простягає до неї руку.

Хоч сама ще в зеленому пуху, але вже любить піклуватися про інших. Довірливість – її природний стан. Вона найчастіше вважає людину за таку, якою остання хоче показати себе. Віддана добру, молодість не може собі уявити, що поряд з нею хтось живе за іншими законами. Щастя і боротьба нерідко здаються їй полярними поняттями. Вона любить пісні із щасливими кінцями».

Ця «відмичка», яку Кларк уже застосував до серця Терезії, здавалась йому цілком придатною і в даному випадку.

– Товаришу Гойда, адже ж ми давні знайомі! – очі Кларка посміхались. – Може, ти пригадаєш, де ми зустрічались?

– То я ж одразу тебе впізнав. Хіба можна забути такого бойового гвардійця… На вокзалі ми з тобою зустрілися. Ще й випивали за здоров'я один одного.

– Ні, ми далеко раніше з тобою зустрічалися.

– Де? Коли?

– Невже забув? Ех, а здавалось – усе життя пам'ятатимеш… А я ось тебе справді зразу впізнав. Здорово ти змінився… Виріс. Змужнів… Ну, а я?.. Дивись краще і пригадуй, товаришу Гойда!

Кларк двічі обернувся на підборах, показуючи себе з усіх боків.

– Ну, пригадав? – він схопив Гойду за руку вище ліктя, міцно стиснув. – Яблонецький хребет… Ясинський укріплений район… Штурм лінії Арпада… Вінок з троянд… Сержант Іван Бєлограй… Ага! По очах бачу, що починаєш пригадувати. Друже, шибайголова, перед тобою стоїть той самий Іван Бєлограй, який разом з тобою штурмував залізобетонні доти в Ясинях, який видирався на Полонини. Так, так! Все це я хотів тобі сказати ще там, на вокзалі, але ти взяв та й утік.

– Іван?… Бєлограй?..

«Воював я з ним чи не воював? – спитав себе Василь Гойда і твердо сказав собі: – Ні, не воював».

Кларк вийняв з кишені пачку паперів, дбайливо розгладив їх:

– Знайомі підписи? Командир корпусу генерал Гастилович! Начальник штабу корпусу полковник Шуба! Командир полка Герой Радянського Союзу Угрюмов!

Потім Кларк дістав акуратно складену, пожовклу від часу багатотиражку. На першій сторінці була надрукована велика стаття під назвою: «Подвиг гвардійця Івана Бєлограя».

Василь Гойда здавався Кларку серйозною перешкодою, перемогти його нелегко. Ну то й що ж! його план використання у своїх цілях Василя Гойди дуже рискований, але хіба це більш рисковано, ніж усе, що робив Кларк? Якщо атака на Гойду виявиться вдалою, то він набагато скоротить свій шлях до перемоги. Гойда, мабуть, кінець кінцем зрозуміє, з ким подружився, які послуги робив ворогові, але буде вже пізно. Кларк до того часу зникне.

Але хоч як високо ставив свого противника Кларк, а проте недооцінив його.

Василь Гойда, незважаючи на свої двадцять два роки, дуже добре розбирався в людях. Якщо вже він ввіряв свою душу, то геть усю, але нелегко він її ввіряв і не кожному. Маючи гаряче серце, він, проте, завжди знав, за що саме любить ту чи іншу людину, чим скріплена його дружба з нею.

Закарпатські партизани не довіряли б йому серйозних справ, коли б він десятки разів не довів, що вміє бути хоробрим і обережним, розумним і пильним. Рискуючи життям, він виконував важливі доручення командира партизанського з'єднання. То під виглядом верховинського пастушка, то школяра, що їде на канікули, то ходячого музиканта він проникав у Мукачеве, Ужгород, Явір і навіть у румунський Сигет, який стояв на рубежі Закарпаття і Трансільванії. Повертався у партизанський штаб завжди щасливо, з цінними відомостями: скільки і де розквартировано каральних есесівських полків, скільки ешелонів з військами пройшло на Східний фронт, які нові накази звалили на голову закарпатців маріонеткові бургомістри, яке майно, приготоване для відправки в Німеччину, лежить на явірських пакгаузах. Діяв, де маскуючись віком і наївною посмішкою, де вдаючи сільського простачка, а де й за допомогою вірних партизанських друзів.

Мало не три роки провадив розвідку Василь Гойда в глибокому тилу ворога і завжди виправдував довір'я командування. Коли б він не міг розбиратися в людях, коли б не розумів і не відчував, кому має право довіритися, а кого підозрювати, коли б не навчився читати найдрібніші прикмети неправди, не протриматися б йому так довго в підпіллі.

На щастя, Кларк нічого не знав про цю сторону життя Гойди.

Панібратський тон і настирливість Івана Бєлограя не сподобалися Василеві Гойді. Розмахує наказами, нав'язується у фронтові друзі… Що йому потрібно? Ось так, мабуть, він нав'язувався в друзі, і тому артилеристові-старшині, з яким бенкетував на явірському вокзалі. Гойда до найменших подробиць пригадав розмову, яку він випадково підслухав, сидячи за сусіднім столиком. Особливого значення тепер набрали для нього слова старшини: «Дивуюсь, Іване: лише одну годину знаю тебе, а подобаєшся так, наче ми з тобою все життя дружили».

– Бєлограй!.. Згадав! – вигукнув Гойда. – Ти був поранений у Ясині, коли штурмували укріплений район. Так?

– От і забув! – поблажливо посміхнувся Кларк. – Не в Ясині, а за Раховим. У Ясині я ще на всю запальничку давав прикурити фріцу.

– Вірно. Все пригадав. Тебе хотіли відправити на попутному танку в госпіталь, а ти упирався: «Моя рана незначна, залишіть мене на фронті». Було таке діло?

Кларк був надто хитрий, щоб зразу ж ухопитися за цей рятувальний круг, який підкинув йому Гойда.

– Не знаю, що я кричав, не знаю, на чому мене повезли в Рахів. Прочумався я вже в госпіталі. – Кларк ще раз обвів поглядом Гойду з ніг до голови. – Ну й витягнувся ж ти – тополя за тобою не вженеться! І я теж, скажи по совісті, здорово змінився?

– Не знаю. Погано пам'ятаю, яким ти був тоді.

– Був, Петре, таким, що всі верховинські дівчата задивлялись.

– Кури! – Гойда простягнув блакитну пачку сигарет «Верховина».

– Не для мене така панська ніжність, я вживаю громобійну махорку. – Кларк почав крутити товсту козячу ніжку. – Ну, як машина? – спитав він за хвилину, ніжно поплескавши по гарячому кожуху котла.

Очі молодого машиніста, як і чекав Кларк, заблищали:

– Чудова! Відремонтували на славу.

– Тягати тобі, Петре, не перетягати поїзди: в Угорщину і Чехословаччину, в Румунію і на Карпати.

– Я ж тобі сказав: не Петро я, а Василь, – терпляче, не ображаючись промовив Гойда.

– Сьогодні куди зібрався? – Кларк задимив самокруткою.

– Через Тису, в Угорщину.

– Угорщина!.. Всю я її пройшов, від Тиси до самого Дунаю… – Кларк заплющив очі, скорботно стиснув губи і зітхнув – Друга я поховав у Тисаварі.

– В Тисаварі? У братській могилі?.. Як його прізвище? Я всіх знаю, хто там лежить.

– Сержант Іванчук Петро Сергійович, – відповів Кларк. – Хлопець був – кров з молоком. Блакитні очі. Русявий чуб… – Кларк помовчав. – Від самого Сталінграда разом воювали. Рідніший за брата він мені був. Віриш, кожну людину, яка подобається, Петром з тих пір називаю.

Кларк усміхнувся. Тепер, звичайно, Василь зрозумів, чому він так уперто називав його Петром. Кларк роздушив підбором недокурок. Не підводячи голови, сказав приглушеним, сумним голосом:

– Вклонися, Петре, тій братській могилі і поклади на неї гілку бузку.

Кларк швидко підвів голову і наче вперше побачив глечик з букетом білого повного бузку. Суворо примружившись, він довго дивився на нього. Потім мовчки зняв із своїх грудей орден Слави, відокремив від нього муарову стрічку, пришпилив її до квітів.

– Ось так і поклади! – сказав він поважно. – З усіх своїх орденів найбільше любив мій Петро простий солдатський орден Слави.

… Полеглі в боях лежали на гарматних лафетах, покриті червоними прапорами й усипані темно-пунцовими трояндами. Вони загинули тут на тисаварському плацдармі, на лівому березі Тиси, в боях за першу п'ядь угорської землі.

Їх ховали в суворий день жовтня тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Ішов дрібний і рясний, теплий і безперестанний дощ, які бувають лише в Закарпатті. Попелясто-чорні з білими зубцями хмари наповзали з гір і закривали рівнину. Один за одним падали у важкий вологий присмерк удари дзвону тисаварської церкви. Траурна процесія повільно рухалась по місту. Тисячі угорців, схиливши голови, із запаленими факелами в руках ішли за строєм бійців і офіцерів.

Брати по зброї – сержант і полковник, капітан і єфрейтор, рядовий і лейтенант, піхотинець і артилерист, сапер і танкіст, – лягли поряд, пліч-о-пліч, як і воювали, в одну братську могилу на центральній площі міста Тисавара.

Сріблясті ялини, юні карпатські смереки – сосни – виструнчились навколо литої бронзової огорожі. Біля підніжжя обеліска стелився вічнозелений гірський мох. Майже протягом цілого року цвітуть тут троянди: білі і червоні, рожеві й оранжові, з берегів Дунаю і озера Балатон, гірські і рівнинні, – усі види троянд, які тільки є в Угорщині. Угорці кладуть на мармур надмогильної плити гірські фіалки, проліски, тюльпани, незабудки, бузок, гілки японської вишні з гронами квітів, вінки з повної гвоздики, різнобарвні маки.

Удень і вночі під товстим матовим склом, на якому написані імена загиблих, струмує неонове полум'я. І поруч з цим вічним вогнем часто горить скромна воскова свічка, поставлена селянкою із землеробського кооперативу імені Матіаса Ракоші або якою-небудь трудівницею міста Тисавара.

Піонерська колона, проходячи повз могилу радянських воїнів, дружно піднесе руки над головою і вигукне:

– Елоре, пайташок! Вперед, друзі!

Угорський солдат не пройде мимо, щоб не віддати честь праху бійців великої армії, яка допомогла мільйонам людей завоювати волю і мир.

Кожен, хто їде з Відня в Будапешт, у Радянський Союз або з Москви в Будапешт і Відень, вважає за сердечний свій обов'язок схилити голову перед гранітним обеліском.

Готуючись до переходу радянського кордону, Кларк попередив своїх тисаварських спільників, що він в разі успішного завершення «відрядження» використає придуманий ним спосіб зв'язку: перешле на тисаварську могилу радянських героїв букет бузку з пришпиленою до нього муаровою стрічкою.

Завтра, а можливо, уже сьогодні спільник Кларка одержить орденську стрічку, на якій шифром буде написано перше повідомлення нового явірського агента. «Закріпився, як передбачено. «Старик» загинув. Виникла небезпека провалу. Вжив заходів. На російському паровозі № 50–49 в один з наступних рейсів буде переправлений у піддувалі, в азбестовому мішку, «Бездомний». Переховайте в надійному місці. Подробиці – пізніше».

Іван Бєлограй гучно ляснув себе по лобі:

– Ага, Петре, мало не забув! Чув, яке мені сьогодні щастя привалило? Виграв по позиці. Та ще й як! Двадцять п'ять тисяч з неба впало… Куплю «Победу». – Він підморгнув Василеві Гойді. – Приходь після роботи – гульнем так, що в Карпатах відгукнеться! Адресу запам'ятай: Степова, 16, будинок баби Марії. Ну, бувай!

Глава п'ятнадцята

Василь Гойда повернувся з поїздки в Угорщину наступного дня, у неділю, пекучого ранку. Ледве він встиг помитися і переодягтися у святковий костюм, як у дім ввалився шумний і веселий, уже досить захмелілий Іван Бєлограй.

– Купив! Поза всякою чергою, – радо вигукнув він. – Новенька. Сто кілометрів на спідометрі. Підемо!

Він схопив Гойду за руку, потягнув на вулицю.

Перед будинком, оточена босоногими хлопчаками, виблискуючи на сонці нікелем і свіжою полірованою нітроемаллю, стримано гурчала добре відрегульованим мотором «Победа» пісочного кольору. Брезентовий верх її був зсунутий гармошкою назад. З-під лобового скла стриміла в небо гнучка висувна антена. На задньому сидінні навалена ціла гора згортків і пакетів з фірмовими штампами «Гастронома», «Арарата» і «Головкондитера».

– Поїхали, Васю, на обкатку! – Іван Бєлограй штовхнув Гойду на переднє сидіння, захлопнув за ним дверці, сів за руль.

– Дядечку, покатайте! – хором закричали хлопчаки.

«Як зробив би зараз Іван Бєлограй?» Такі питання тепер Кларк ставив перед собою тисячу разів на день. Він з усієї сили намагався забути, що має кличку «Колумбус», що зареєстрований в американській розвідці «Сі-Ай-Сі» за номером 655/19. Наставники Кларка під час його перебування в таємній школі навчали своїх вихованців: як би вправно не діяв розвідник з допомогою зовнішніх прийомів, все одно він рано чи пізно провалиться на якій-небудь непередбаченій дрібниці. Якщо ж він зуміє переконати себе на якийсь час в тому, що він не американець, не вихованець таємного коледжу, не диверсант, якщо він зуміє в потрібний момент внутрішньо перевтілитися в радянську людину, йому судитиметься довге життя.

– Давай, сідай, живо! – Кларк підхопив замурзаного, патлатого хлопчика і кинув на заднє сидіння. – Усі сідайте!

Ватага дітлахів, штовхаючи одне одного, із захопленим криком кинулась у машину. Бєлограй дав протяжний сигнал, хвацько рвонув з місця і помчав Залізничною вулицею до центра Явора.

– Ну, як? – спитав Бєлограй і підморгнув Василеві Гойді.

– Здорово!

Молодий машиніст був приголомшений, здавалося Кларку, і пишністю машини і тим, як спритно веде її колишній піхотинець.

Головними вулицями міста проїхали повільно, шарудячи туго накачаними шинами і поширюючи різкий запах штучної шкіри, гуми і невивітреної фарби. Сотні людей відпочивали на бульварах, в затінку каштанів та лип, і всі здивовано-радісними очима зустрічали і проводжали відкриту «Победу», набиту тріумфуючими хлопчаками.

Василь Гойда жадібно, з радістю, здавалося Кларку, в перехоплював ці погляди, наче сам був власником машини.

«Пишайся, дурню, – подумав Кларк. – Спеціально для тебе все це розіграно».

– Слухай, Іване, а чого ти не питаєш, поклав я квіти на могилу твого друга чи не поклав?

Кларк загальмував машину і з подивом обернувся до Гойди. Його густі чорні брови полізли на лоб.

– Васьок, а навіщо я буду про це питати, коли твердо знаю, що ти… Моя просьба свята, її не можна не виконати.

Кларк тричі проїхав по центральній частині міста. Нехай яворяни побачать, як «демобілізований старшина Іван Бєлограй», майбутній чоловік Терезії Симак, любить дітей, як він подружився з явірською знаменитістю Василем Гойдою.

– Ну, а тепер куди? – спитав Кларк, коли повернулись на Залізничну вулицю і висадили дітвору.

– Куди хочеш, – покірно сказав Василь Гойда, – хоч на край світу. Люблю машину! – Він ніжно погладив білосніжний руль. – Здається, не тим шляхом пішов. Доведеться перекваліфікуватися на шофера.

Бєлограй ляснув Гойду по коліну:

– Васьок, давай махнемо по всьому Закарпаттю!

– Поїхали!

Вирушили на північ центральною дорогою. Відцвітаючі яблуні та груші впритул підступали до автостради. Струмінь вітру, завихрений швидким рухом машини, зривав з дерев біло-рожевий цвіт і устилав ним асфальт і узбіччя.

– Бачиш, Васьок, як жмемо! – підморгнув Бєлограй.

Гойда мовчки, з щасливою посмішкою на губах кивнув головою.

Перед великим залізничним тунелем, біля цегляної будки колійного обхідника Бєлограй зупинив машину, стурбовано подивився на прилади:

– Перекур: мотор трохи перегрівся. Вижимав на радощах зайві кілометри. Охолоне вода, і поїдемо далі. Хоча – навіщо чекати! Давай краще змінимо воду. Он і колодязь, на наше щастя.

Кларк і Гойда попрямували до будиночка, обгородженого невисоким частоколом, з черешнями під вікнами. Доріжка, викладена річковою галькою, посилана свіжим піском і обсаджена кущастими жоржинами, з'єднувала автостраду з володінням колійного обхідника.

Це була залізнична будка, яка правила Кларкові за орієнтир тієї туманної ночі, коли він переходив кордон. Зупинився він тут не випадково. Ще в ті дні, коли готувався до переходу кордону, запланував завербувати Пєвчука і поступово підготувати з нього свого найближчого помічника. Справа здавалася Кларку надійною. Тарас Кузьмич Пєвчук був рідним братом Дениса Пєвчука, американця закарпатського походження, який уже двадцять років живе у Нью-Йорку, має дружину-американку, дітей і звання лейтенанта американської портової поліції. Передбачливий Джон Файн, споряджаючи Кларка в Явір, наділив свого підлеглого листом, власноручно написаним Денисом Пєвчуком. Брат колійного обхідника в перших рядках, як годиться, передавав привіти, потім описував своє життя в далекій Америці і просив Тараса не забувати його і писати йому частіше «через подавця цього листа».

Само собою зрозуміло, Кларк не мав наміру вручити Тарасу Пєвчуку послання брата тепер, під час першої ж зустрічі. Не розкриється він перед ним і вдруге, можливо, і втретє. Агент, який одержав завдання працювати з дальнім прицілом, має можливість не поспішати.

Мета сьогоднішнього відвідання Пєвчука була дуже скромною: близько познайомитися з колійним обхідником, завоювати його прихильність до себе з допомогою Василя Гойди і виграних по облігації грошей. Оце поки що й усе.

Куплений за гроші, готовий убивати і руйнувати заради грошей, рискуючи життям, заради грошей, Кларк вважав гроші найсильнішою своєю зброєю, універсальним засобом, в. однаковій мірі придатним. для вербування механіка Гойди і колійного обхідника Пєвчука. Кларк був переконаний, що все купується, все продається. Треба лише вміти це зробити.

Кларк підійшов до огорожі, постукав підбором чобота об хвіртку. На кам'яний ґаночок вийшов господар.

– Гей, вуйку, не пошкодуй відро водички для пролетарських туристів!

Господар не поспішав з відповіддю. Кремезний, лобатий, широко розставивши ноги, він стояв під тінистим навісом. Обличчя його було вилицювате, засмагле до чорноти. Шия товста, м'ясиста, кисті рук богатирські. Це й був Пєвчук – колійний обхідник. Він мовчки, приклавши долоню до очей, вдивлявся в людей, що стояли біля хвіртки.

– Здоровенькі були, Тарасе Кузьмичу! – Гойда зняв картуз, вклонився.

– А, це ти, Василю! – сотні найдрібніших зморщок збігали по твердому, наче вирізьбленому з граніту, обличчю Пєвчука: він усміхнувся. – Здоров був, механіку!

Гойда і Пєвчук були знайомі. Щоразу, піднімаючись поїздом у гори, Василь бачив могутню постать обхідника або біля шлагбаума переїзду з жовтим прапорцем у піднятій руці, або з ліхтарем перед входом у великий тунель, або на краю провалля, біля мосту через гірську річку Латорицю.

Залізничники потиснули один одному руки. Гойда кивнув у бік Кларка:

– Це мій друг, демобілізований старшина, власник ось цієї розкішної машини.

Кларк, приклавши руку до козирка, скромно додав:

– І слюсар Явірського депо. Третій розряд. – Він засміявся і енергійно трусонув важку, мозолисту руку Пєвчука.

– Слюсар? – з удаваним розчаруванням промовив Пєвчук. – Тільки й того? А я думав, ви міністри. Не менше.

– Майбутні міністри, папашо. Ми живемо, самі знаєте, в такий час, коли й проста куховарка повинна вміти керувати, державою. – Кларк оглянувся через плече на машину, – То як там з водичкою, Тарасе Кузьмичу? Наша красуня пити захотіла. Позичте відерце.»

– Напоїмо вашу красуню, не. турбуйтесь. Куди. ж це ви прямуєте, майбутні міністри?

– Та так, нікуди. Катаємось. Робимо туристське турне по Закарпаттю. З приводу щасливого виграшу.

– Якого ж це виграшу?

– Ваську, розкажи папаші про користь державних позик, а я поки що своє шоферське діло зроблю.

Кларк випустив з мотора гарячу воду, витягнув з колодязя відро холодної, заправив машину, закрив капот І повернувся на ґаночок під черепичним навісом. В руках у нього була біла булка, кільце ковбаси і пляшка горілки.

– Ну» тепер в курсі нашого щастя, папашо? Ось тобі натуроплата за воду. Випий за здоров'я Івана і Василя і побажай, щоб ще одна облігація виграла.

– Куди вам більше! – щиро позаздрив Пєвчук. – Двадцять п'ять тисяч!.. Та якби на мою долю таке щастя хоч раз в житті припало, я б…

– Цікаво, – підхопив Кларк, – що б ви зробили з таким капіталом?

– О, я б по-хазяйському ним розпорядився!

– Ну-ну, як?

Тарас Кузьмич загнув великий палець:

– Перш за все я замінив би стару корову. – Він загнув другий палець. – Потім одягнув би в усе нове, з ніг до голови, вперше в житті всю свою пєвчеську безштанну команду: Івана та Петра, Марію та Гальку, Явдоху та Степана, Миколу та Віру.

– Що це за пєвчеська команда?

– Сини і дочки, бодай їм. Їх у мене восьмеро. І дев'ятий не за горами.

– Оце-то так! – із захопленням промовив Кларк. – То ви, виходить, не звичайний папаша, а папаша-герой!.. Ну, розповідайте далі, як би ви розпорядились капіталом.

– Купив би придане для дев'ятого.

– Ще? – допитувався Кларк, і лукава посмішка дедалі більше й більше морщила його рум'яні губи.

– Справив би Галині весілля.

– Ще?

– Все! Ні, зажди, не все. Ще одну думку маю… – Тарас Кузьмич поскріб потилицю. – Замовив би я собі фамільний годинник, такий годинник, щоб у мене всі машиністи звіряли час. І такий живучий, щоб він у спадок синам дістався. – Пєвчук перевів подих, зніяковіло посміхнувся. – От тепер і все.

– Та-ак!.. – Кларк подивився на Василя Гойду і раптом, пустотливо підморгнувши йому, гучно вдарив себе по кишені. – Ех, папашо, бути по-твоєму! Хай усе діється, як у тій казці. – Він вийняв пачку новеньких сторублівок і кинув її на кам'яний ґаночок, до ніг колійного обхідника. – Заміни корову. Справляй весілля Галині. Одягни з ніг до голови свою команду. Замов фамільний годинник. Будь здоров, капіталісте! Та не патякай про наш подарунок, а то нам, багатіям на годину, не відбитися від прохачів.

Кларк поплескав по плечу очманілого Пєвчука, схопив за руку Василя Гойду і, тягнучи його за собою, побіг до машини. Через хвилину «Победа» зникла за виступом скелі. Але гучний сигнал її ще довго долинав зверху, де дорога петляла по схилу гір.

Цілий день гасав Кларк по гірському Закарпаттю. Побував на плато Бескид, що обвівається північним вітром. Обідав на перевалі, у Воловці. Пив «квасну воду» із Свалявських мінеральних джерел. Милувався розливом Тиси з висот, які підносяться над містом Хустом. Погуляв по головній вулиці верховинського Рахова. І всюди з ним нерозлучно був Василь Гойда. Пізно ввечері «пролетарські туристи», вкрай змучені, повернулись у Явір. «Победа» зупинилась на Залізничній. Молодий механік вийшов з машини похитуючись.

– Ні, брате, я передумав перекваліфіковуватись, – сказав він, прощаючись з Кларком. – На паровозі куди спокійніше…

Прийшовши додому, Василь Гойда скинув із себе вдавану і справжню втому, сів за стіл, розгорнув товстий зошит і докладно описав свою недільну подорож: де побував із слюсарем Бєлограєм, чим той цікавився, з ким і на яку тему розмовляв.

Рано-вранці, йдучи на роботу в депо, Гойда завернув у міський відділ Міністерства внутрішніх справ і попросив чергового доповісти начальникові.

… Василь Гойда і Євген Миколайович Зубавін здавна, ще за партизанських часів, знали один одного.

Влітку 1944 року німці блокували у важкоприступному. гірському районі партизанський загін, яким командував Зубавін. Район лісистих Карпат Зубавін тоді тільки ще освоював, і йому конче потрібен був добрий Провідник, щоб вирватися із смертельного кільця. І саме того дня дозорні привели в ущелину, де були партійний, білявого підпаска, одягнутого у подертий кожушок і взутого у діряві гірські постоли із сириці. В руках у нього була пастушача дудка – сопілка. Коли в нього стали допитуватись, з якою метою він проникнув у розташування партизанів, він сказав:

– Просто так, щоб ви послухали мою дудку. Все можу: «Камаринську», «Верховино, світку ти наш», «Выходила на берег Катюша», «Кто его знает, чего он моргает», «Каховку», «Інтернаціонал».

Партизани із задоволенням вислухали весь репертуар хлопчика і знову почали допитувати. І коли ця розмова набрала характеру, далекого від жартів, пастушок поважним басом спитав:

– Хто у вас тут за старшого?

Партизан у чорній бурці і заячій шапці вийшов наперед:

– Говори.

Хлопчина зміряв його з ніг до голови недовірливим поглядом і похитав головою:

– Ні, я хочу говорити з найстаршим.

Його привели в курінь, зроблений з ялинових гілок. Здоровенний вуйко, дядько, оброслий бородою Чорномора, сидів на пеньку, тримаючи карту на колінах. Біля його ніг лежала вівчарка.

Чорномор розгладив свою пишну бороду, підморгнув автоматникам:

– Що це ви за співака привели, га? Звідки він узявся?.. Ти хто такий? – суворо спитав командир.

– Я від Степана Грозного, – відповів пастух. – А ви Батя, так?

Не чекаючи відповіді, він сів на землю і діловито почав розпорювати шов рядняних штанів.

– Ось! – він протягнув командирові тонкий рулончик паперу.

Батя читав записку довго, уважно, хоча там суть справи, як знав Василь, була викладена коротко і ясно, рукою не менш славнозвісного партизана, ніж сам Батя: «Посилаю провідника. Виведе вас куди завгодно, хоч на вершину Говерли».

– Так… – промовив Чорномор. – Ану, хлопчику, Підійди до мене.

Василь впритул наблизився до чорної, пропахлої димом багаття бороди. Прямо, не кліпаючи, дивився він у вічі Баті і з посмішкою чекав, що буде далі.

– Стояти рівно! – скомандував командир. – Не хитатись, як та хворостина в чистому полі. Ось так! – він поцілував обірваного партизанського посла. Хлопчик засоромився до сліз, увесь зашарівся.

– Значить, обіцяєш цілковиту безпеку?

Василь закивав головою.

– А яку даєш гарантію? – Батя примружився. Обвітрене, з пошерхлими губами обличчя Гойди стало серйозним, суворим:

– Хай я не дочекаю перемоги, якщо не виведу вас на простір!

– Ось тепер ніяких сумнівів не маю! – Зубавін засміявся. – Що хочеш у нагороду? Обіцяю виконати будь-яке твоє бажання.

Так зустрілись Василь Гойда і Євген Миколайович Зубавін. Ще цілий рік воювали вони в Карпатах, у Трансільванії і Альпах. Довелося їм побувати і в Берліні.

Після війни їх шляхи розійшлися, але не минула марно дружба із Зубавіним. Партизанська відвага і сміливість, наполегливість і вміння розбиратися в людях, готовність перебороти будь-які труднощі стали в пригоді Василеві Гойді і в мирні дні, в труді. Він значно швидше, ніж інші, протягом трьох років, здобув право на керування паровозом.

… Майор Зубавін підвівся з-за столу і, розвівши руки, пішов назустріч Гойді:

– А, «Дудочник»! (Це була партизанська кличка Гойди). Здоров був, Василю Івановичу! Ти чого ж так довго не показувався? Місяців зо три не бачились. Зазнався, чи що?

– Як не зазнатися, Євгене Миколайовичу, – посміхнувся Гойда. – Механік!.. Третій тиждень самостійно тягаю поїзди в Карпати і закордон.

– Чув, чув… Поздоровляю!.. Сідай і розповідай, як поживаєш.

– Іншим разом, Євгене Миколайовичу, розповім, а зараз…

Розстебнувши шинель, Гойда дістав з-під поли вже зів'ялий, з пришпиленою до нього орденською стрічкою букет бузку, від якого розносився різкий аромат в'янення, потім в його руках з'явився товстий зошит у клейончатій обкладинці.

– Дружок у мене завівся, Євгене Миколайовичу. Хлопець – душа на розпашку. Гвардієць. Орденів – на десятьох. Веселий. Співун. Щедрий. Дівчата на нього задивляються, а я… Підозрілий він тип. Звичайно, може, я помиляюся… Ось подивіться.