Текст книги "Над Тисою"
Автор книги: Александр Авдеенко
Жанр:
Шпионские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 36 страниц)
Глава восьма
На кінець другої години перебування на радянській землі Кларк і Граб пройшли крізь виноградники і, зробивши чималий гак, вибрались на гірське шосе. Кларк сів на камінь і вийняв з кишені кисет, набитий махоркою.
– Найстрашніше позаду, слава богу. Закуримо, щоб дома не журились.
Він бадьорився, але голос його зрадливо тремтів, а пальці, завжди такі слухняні і спритні, ніяк не могли скрутити «козячу ніжку».
Граб радів з удачі мовчки: важко дихаючи, він витирав мокру голову і, покректуючи, повільно погладжував натруджену, спину.
Вантажна машина чекала їх, як і було умовлено, недалеко від будиночка колійного обхідника. Побачивши в кузові свіжорозпиляні дошки, Кларк переконався, що на шосе стояла не випадкова машина, а саме та, яка йому потрібна:
– Добривечір! – промовив Кларк початок умовленого пароля.
– Кому добрий, а кому… – буркнув шофер і постукав молотком по туго накачаному балону. – Замучило прокляте колесо: дві години монтую!
– Тепер усе гаразд?
– Гаразд.
– Підвезеш у Явір, братухо? На двісті грамів столичної заробиш.
– Сідайте.
Коли Кларк і Граб розмістились у просторій кабіні, шофер Скибан оцінюючим поглядом прикинув, хто з його пасажирів є шефом.
Обрав молодого. Знайшовши в темноті його руку, він міцно потиснув її:
– З удачею!
Кларк відповів спокійно і насмішливо:
– Дивись, який чутливий, більше за мене радієш.
– І вам не гріх порадіти, – сказав шофер. – Через такі рогатки прорватися, подумайте!
– Поїхали, а то спати хочеться. – Кларк позіхнув. «Ну й ну!» – Скибан, сам давній шпигун і вбивця, з шанобливою цікавістю подивився скоса на свого нового шефа.
В'їхали в Явір пізно ввечері, з півночі, з боку Карпат, звідки найменше, за їх розрахунком, у місті могли чекати порушників кордону.
На одній з глухих і погано освітлених вулиць Скибан зупинив машину і сказав, звертаючись до Граба:
– За рогом пивний бар, колишній Імре Варга. Пам'ятаєш? Там зараз закусує твій кум Чеканюк. – Скибан відчинив дверці кабіни: – Бувайте!
– А якщо його там нема? – із сумнівом спитав Граб.
Скибан подивився, на годинник.
– Там, не турбуйся. Він щовечора в цей час блаженствує за кухлем пива.
Граб вийшов з машини, нерішуче простягнув руку. Кларк жваво підхопив її:
– Будь здоров, друже! Днів через три зустрінемось. Я сам розшукаю тебе. Сам! Чуєш? На добраніч!
Перевальцем, важко ставлячи на брущатку свої клишаві ноги в грубих черевиках, Граб віддалявся в глибину темної і безлюдної вулиці. Дивлячись йому вслід, Кларк сказав:
– Скибан, завтра заявиш на нього.
– Я? – Заявити?.. – злякався Скибан.
– Так, ти.
– Навіщо ви так жартуєте, пане?..
– Мені жартувати ніколи. Я кажу цілком серйозно: ти повинен його виказати. Майстер Чеканюк твій сусід?
– Так.
– От і добре. Ти випадково побачив, що Чеканюк привів до себе якусь підозрілу людину і так далі. Ясно?
– Хоч убийте, пане., товаришу Бєлограй, нічого не, розумію!
– Граб зайвий у нашій компанії. За ним тягнеться слід, по якому… Тепер ясно?
– Але… якщо вони заберуть Граба, то він може і нас потягнути за собою.
– Не потягне, будь певен. Про це встигли потурбуватися.
– Слухаюсь! – відповів Скибан і подумав: «Можливо, і я коли-небудь стану зайвим?.. – Він усміхнувся. – А з ким же вони залишаться?»
– Поїхали! Та не поспішай: піджени так, щоб до вокзалу під'їхали точнісінько як потрібно.
Висадивши Кларка в тихому провулку, недалеко від явірського вокзалу, Скибан поїхав. Ні фар, ні заднього світла він не включав доти, поки не звернув за ріг. «Молодець! Знає свою справу!» подумав Кларк, старанно розгладжуючи на грудях і плечах зношену шинель.
Вулиця, густо обсаджена декоративними японськими вишнями, вивела Кларка до залізних крутих сходів. Уперше в своєму житті бачив Кларк ці сходи, але він упевнено, наче робив це в тисяча перший раз, піднявся нагору і опинився на високому пішохідному мосту, перекинутому через численні залізничні колії.
Ішов він, безтурботно розкурюючи товсту самокрутку, стукаючи підковами по дощаному настилу. Подзвонювали ордени і медалі. Свіжий затисянський вітерець розвівав поли шинелі. Пиловидний дощ кропив пасма волосся, що вибилися з-під картуза.
Кларк пройшов міст, спустився по сходах, і саме в цей час повз нього промчав довгий состав пасажирських вагонів московського поїзда. Кларк подивився на годинник: точно! Все, абсолютно все виходить так, як планував.
Демобілізований старшина непомітно виринув із привокзальної темряви і легко загубився на шумному, багатолюдному пероні, серед солдатів-відпускників, що їхали у свої частини, розквартировані закордоном. Разом з ними він увійшов у яскраво освітлений вокзал. Оглядаючись навколо, промовив:
– От і край радянської землі. Ще година, дві – і знову чужа сторона. Ех, доле ти, доле солдатська…
Як і розраховував Кларк, його слова зачепили душевні струни молодих людей, які йшли поруч з ним… Один з них, кругловидий, червонощокий, теж старшина, з артилерійською емблемою на погонах, сказав:
– Мовчи, друже, не завдавай жалю…
– Розумію… – Кларк підморгнув. – Від молодої дружини поїхав?
– Немов у воду дивився. А ти чому без погонів? – спитав старшина, коли вони розмістилися на лавах у залі для чекання.
– Відносив я свої погони з честю, досить. Тепер я де-мо-бі-лі-зо-ваний… Заздриш, га?
Артилерист зітхнув:
– Мені хоч би ще з тиждень побути у відпустці!
– І місяця б тобі, братіку, невистачило. Щасливі днів не рахують. Як вона, твоя молода господиня, величається?
– Клавою досі звали, – соромливо посміхнувся артилерист.
– А тебе?
– Грицьком. Григорій Воловик.
– Гриша, значить. А мене – Іваном. Іван Бєлограй. – Кларк дістав кисет з махоркою. – Кури, Григорію батьковичу, найкращий засіб від нудьги.
Артилерист зробив самокрутку, припалив і, глибоко затягнувшись, крізь дим дружелюбно подивився на співбесідника:
– І давно ти демобілізувався?
– Недавно. В цьому місяці.
– А де служив?
– Та-ам. – Кларк кивнув на захід. – В окупаційних військах.
– І куди ж тепер?
Кларк зніяковіло опустив голову, насунув на очі картуз.
– Шлях мій прямий, а от не знаю, що вийде, – відповів він ухильно. – Словом, сліпий сказав: побачимо.
– А все ж таки куди націлився? – цікавився артилерист.
– Та так, є на землі один заповітний куточок! – Кларк підвів голову, підморгнув. – Націлився я, братіку, на колгосп «Зоря над Тисою», на Гоголівську вулицю, на будинок 92, де проживає Терезія Симак. Чув? Тере-зія!…
Похмуре обличчя старшини-артилериста поступово прояснилось.
– І ким же вона тобі доводиться, ця сама Терезія? – спитав він з деяким лукавством. – Тіткою? Бабкою?
– Ще й сам не знаю, по правді тобі сказати. Поки що мрії великі.
– Чого ж ти сидиш тут, а не біжиш до неї? – здивувався артилерист.
Демобілізований старшина з тугою подивився на темне нічне вікно:
– Радий би в рай, та гріхи не пускають… – Він помовчав і серйозно додав – Куди підеш серед ночі? Місця малознайомі, ще теє… той… на кордон наштовхнешся. Почекаю краще до ранку. – Він. постукав нігтем по скельцю годинника. – Ну й час же повільно тягнеться! Чаю випити, чи що? Пристанеш до компанії, друже?
Артилерист вивернув кишені шароварів:
– Не підхожий я для тебе компаньйон.
– Дарма, пішли.
Кларк схопив за руку старшину і потягнув його за собою.
Піднімаючись крутими відкритими сходами на другий поверх, де містився ресторан, він допитливо і обережно, не обертаючись, косив очима: чи не привернув він до себе увагу? Ні, наче ніхто не стежив за ним.
У просторому залі ресторану було багатолюдно. Вони сіли за вільний столик, замовили горілку, пиво, закуску.
Пили і їли повільно: «демобілізований» весь час розповідав, яка в нього Терезія, як і коли він її покохав, як вирішив їхати до неї, а старшина-артилерист тільки слухав, схвально підтакуючи і сумно посміхаючись.
Кларк говорив з таким захопленням, так пожирав очима свого співбесідника, що, як здавалося збоку, нічого не бачив і не чув навколо себе. Насправді ж він ні на мить не втрачав влади над собою, безперестанно контролював кожну людину, що була у великому залі: чи не зацікавився хто-небудь ним? Іншим Кларк і не міг бути на радянській землі. Постійна настороженість – це тепер його звичайний стан. Він, як людина таємного життя, весь час повинен бути впевнений, що бездоганно виконує свою роль, не викликаючи жодної підозри.
За сусіднім звільненим столиком з'явився новий відвідувач – молодий хлопець у чорній форменій шинелі, з білим металевим паровозиком на новому, вдало зробленому і старанно вичищеному картузі. Кларк призвичаєним оком встиг помітити й інші важливі прикмети хлопця: русявий кучерявий чуб, що вибивався з-під лакованого козирка, яскравий опік рум'янцю на щоках, виголене підборіддя, сяючий погляд. Кожна людина, що потрапляла в поле зору Кларка, зразу ж викликала в нього першорядної ваги запитання: хто ти і що ти? Боятися тебе треба, запобігати перед тобою чи добиватися дружби? Якщо об'єкт не викликав побоювань, Кларк одразу ж, за звичкою прикидав: «А чи не можна, голубчику, мати з тебе якусь користь?»
Попиваючи густе березневе пиво і не припиняючи розмови з артилеристом, Кларк думав про молодого залізничника. За спостереженнями Кларка, хлопець недавно, можливо, тиждень тому, якщо навіть не вчора, одержав право на самостійне водіння паровоза. Цим і пояснюється його парадний вигляд і поява у ресторані. Святкує. Офіціантка називає його на ім'я – значить, він місцевий, яворянин.
«Щасливі люди великодушні, – посміхнувся сам собі Кларк, – вони довірливі і раді кого-небудь пригріти своїм добрим крилом. Що ж, почнемо атаку». Кларк підвів голову і ніби ненароком зустрівся поглядом з молодим залізничником. – Через хвилину він зробив те ж саме, але на цей раз уже посміхнувся очима. Ще через хвилину він підморгнув сусідові по столу і сказав сп'янілим голосом:
– За тих, хто вийшов на самостійний шлях! За тебе, механіку! – додав Кларк і підняв кухоль.
Молодий залізничник, що не чекав такої прозорливості від незнайомої людини, до сліз почервонів, але свій кухоль з пивом він все-таки теж підняв і осушив його до дна.
Кларк у душі безмірно радів. Як швидко заклав він фундамент дружби з цим настільки необхідним йому хлопцем! Він погрозив йому пальцем і сказав, як давньому приятелеві:
– Сам винен, братіку, що я твої секрети розгадав: вони іскряться в кожному твоєму ґудзику. Заздрю: років на п'ять молодший за мене, а вже маєш таку спеціальність.
– Не тобі заздрити! – Залізничник подивився на ордени і медалі «демобілізованого старшини».
– «Не дивися на медалі, а дивись, що буде далі», попереджав Вася Тьоркін. Далі в мене важкий ключ, зубило, домкрат і третій розряд паровозного слюсаря або кочегара. Учнем твоїм, може, буду.
– Що, закінчив службу?
– Угу. Тут, у Яворі, збираюсь заякоритись. Можна? Дозволяєш?
– Можна, – засміявся паровозник, – дозволяю.
Кларк вирішив, що далі зближатися можна уже сміливіше.
– Як тебе мати називає, механіку?
Залізничник, продовжуючи сміятись, відповів:
– Василем.
– А люди? Товариш…
– Гойда, – підказав Василь.
Кларк зміряв юнака з ніг до голови оцінюючим поглядом.
– Все тобі, брате, до лиця: прізвище, ім'я, професія. А в мене підкачали і прізвище і ім'я. Іван! Бєлограй!
Помітивши прикордонний наряд, що зайшов у ресторан, Кларк обережно зжужмив так вдало налагоджену розмову з Василем Гойдою і знову повернувся до старшини-артилериста, який уже встиг занудьгувати.
– Вип'ємо, дружбо, ще по скляночці за твою Клаву!
Випиваючи і продовжуючи з артилеристом розмову, Кларк і разу не глянув у бік прикордонників, що перевіряли в пасажирів-військовослужбовців документи.
До столу підійшов прикордонний наряд – молодий лейтенант і два солдати з автоматами. Офіцер попросив пред'явити документи. Кларк допив пиво, витер губи долонею і, не кваплячись, поліз у кишеню. Поки він, побрязкуючи орденами та медалями, витягав товстий бумажник, старшина-артилерист встиг простягнути лейтенантові маленьку книжечку в коричньовій обкладинці і акуратно складений вчетверо папір – відпускний квиток. Офіцер уважно переглядав документи.
Кларк тимчасом витягнув шкіряний, потертий бумажник, поклав його на край стола і розкрив так недбало, що все, що було в ньому, посипалось на підлогу. Чого тільки не зберігав у своїй місткій утробі цей солдатський бумажник: вирізки з газет часів Великої Вітчизняної війни, виписки з наказів Головнокомандуючого про оголошення подяки за відзнаки, листи, якісь довідки, поштові квитанції, гребінець із люстерком, гроші, орденську книжку, фотографію вродливої дівчини в українському вбранні, із стрічками в грубих русявих косах.
Підбираючи з підлоги вміст бумажника, Кларк усміхався:
– Пробачте, товариші! Це я з радощів все своє барахольце вивернув… Одну хвилинку!
– Чого без погонів? – суворо спитав прикордонник. – Прошу пред'явити документи.
– Документи? Будь ласка.
Кларк нахилився, узяв з підлоги пачку паперів, простягнув лейтенантові:
– Читайте, там сказано, чого старшина Іван Бєлограй без погонів. Відвоювався! Відслужив чесно і благородно, дай боже кожному.
– Коли ви одержали пропуск у прикордонну зону? – спитав лейтенант.
– Коли?.. То там же все ясно, по-нашому написано. Читайте! П'ятого березня цього року.
– Закінчується термін дійсності вашого пропуску. У вас в запасі лише один тиждень.
– Не турбуйтеся, товаришу лейтенант. Продовжимо, якщо… якщо, нам не дадуть по шапці.
Прикордонник поклав на край стола папери:
– Яким поїздом приїхали?
– Та цим самим, московським.
– Квиток зберігся?
– Квиток? Можна й квиток. Ось. – Кларк витрусив з хустки шматочок картону. – Москва – Явір. Дійсність – троє діб. Вартість…
– Раджу, товаришу, піти в готель лягти спати, – сказав на прощання лейтенант сп'янілому, не в міру балакучому демобілізованому старшині.
– Готель… А де він?
– Тут, на вокзалі. На третьому поверсі.
Лейтенант відкозиряв і пішов.
Кожна людина, навмисне або мимоволі спостерігаючи за Бєлограєм і Воловиком, не могла не подумати, що вони разом їхали поїздом, подружилися в дорозі і ось тепер вечеряють перед розлукою. Саме на це й розраховував Кларк.
Диктор оголосив по радіо, що через півгодини почнеться посадка на поїзди, які відправляються в Будапешт і Відень, у Братіславу і Прагу. Старшина-артилерист, із смутком глянувши на годинник, зітхнув:
– Шкода.
– Чого тобі шкода? – спитав Кларк, не підозрюючи про небезпечність відповіді, яка багато де в чому вирішила його долю.
– Тільки-но познайомились, а вже треба розлучатися. От і шкода. Дивуюсь, Іване: лише одну годину знаю тебе, а подобаєшся так, наче ми з тобою все життя приятелювали. Чим причарував?
– Е, є такий засіб. Але не скажу який. І не випитуй. Давай краще вип'ємо. Останню! – Кларк налив у кухоль пива, розбавив його трохи горілкою, цокнувся із старшиною. Роблячи все це, він непомітно косив очима в бік залізничника, який сидів за сусіднім столиком, – чи чув той недоречне признання старшини, чи не викликало воно в нього настороженості?
Молодий машиніст безтурботно пив пиво, димив сигаретою. «Нічого не чув», заспокоїв себе Кларк.
Диктор нагадав, що скоро почнеться посадка на поїзди, які відправляються закордон, і оголосив про прибуття приміського поїзда Мукачеве – Явір – Ужгород.
Старшина-артилерист неохоче підвівся з-за столу:
– Ну, Іване, труси гаман… розраховуйся, словом, а я піду. Час.
– Зажди. Так ти, брате, не підеш! – Кларк грубувато притягнув до себе Воловика, покуйовдив його волосся, потім поцілував у щоку. – Будь здоров, Грицьку!
Провівши зачарованого старшину до дверей залу для перевірки, Кларк поспішив повернутися в ресторан, але Василя Гойди там уже не було. Не знайшов він конче потрібного йому машиніста і в залі чекання, і в перукарні, і на пошті, і в камері для схову. «Поїхав приміським у Мукачеве», здогадався Кларк. Він з досадою пожував губами і піднявся на третій поверх, у вокзальний готель. Годину тому він не думав, що там доведеться ночувати. Розраховував на домашню постіль нового друга, на його хліб-сіль. «Нічого, голубчику, і до тебе доберусь!» Ти мені потрібний, дуже потрібний».
Глава дев'ята
Пізно ввечері Громада повернувся з кордону і по дорозі в штаб вирішив заїхати додому. Піднімаючись сходами, на площадці другого поверху він побачив широкі плечі і знайому кучеряву потилицю Зубавіна.
– Євгене Миколайовичу, ви? – окликнув він майора своїм могутнім басом. – Чого ночами блукаєте?
– Не спиться, Кузьмо Петровичу. От я і вирішив у гості до вас напроситись.
Зубавін часто бував у Громади вдома, він дуже поважав його дружину, Ольгу Костянтинівну, його дівчаток Майю і Світлану. Але Кузьма Петрович розумів, що сьогоднішній несподіваний нічний прихід Зубавіна викликаний якимись особливими обставинами.
Ольга Костянтинівна, відчиняючи двері, зраділа, побачивши Зубавіна:
– А, Женя! Здрастуй, пропащий! – Висока, в легкому білому платті в синю цяточку, з непокірним темним волоссям, перехопленим блакитною вицвілою стрічкою, вона легко і швидко підійшла до нього, схопила за вухо своїми м'якими і теплими пальцями. – Ось тобі, ось…
– За що мені таке покарання, Ольго Костянтинівно?
Вона з веселим обуренням подивилась на чоловіка, що йшов у ванну:
– Чув, Кузю? Він, такий-сякий, навіть не почуває своєї провини. – Ольга Костянтинівна зміряла Зубавіна з ніг до голови зневажливим поглядом. – Хто не показувався на очі третій тиждень? За п'ять кварталів обминає наш будинок! Дівчатка тебе вже зовсім забули…
– Мамо, хто прийшов?
Ольга Костянтинівна стурбовано подивилась на двері дитячої кімнатки, звідки долинув голос старшої, п'ятнадцятирічної Майки.
– Це тато.
– Який же це тато, якщо в нього голос Євгена Миколайовича?
– Тобі здалося. Спи!
– Та хіба ми глухі, мамо! – запротестувала менша, Світлана.
– Припиніть розмови! – Ольга Костянтинівна щільно причинила двері дитячої кімнати, двічі повернула ключ і кивнула Зубавіну, щоб той проходив до кімнат.
– Ось, чув! – сказала вона, заходячи вслід за ним до їдальні. – Його ждуть не діждуться, а він…
– Не було коли, Ольго Костянтинівно. Такі в нас зараз справи… А взагалі, вибачте, винуватий.
Ольга Костянтинівна засміялась:
– Лагідний чоловік в Ірини. Навіть заздрісно. За двадцять років не було ще такого випадку, щоб мій чоловік сказав: «Я винен, Олю». Все дружина винна: дівчатка одержали по трійці – мама не догляділа, у дівчаток апетиту нема – мама не вміє годувати; дівчатка вчащають у кіно – мама їх розпустила; дівчатка пізно лягають спати – мама потурає; дівчатка захворіли – мама не вберегла. Словом, завжди винувата.
На порозі їдальні з'явився Громада, з вогким волоссям, з натертим до червоності обличчям.
– Об'єктивна дійсність, нічого не поробиш, – усміхаючись очима, сказав він.
– Я вже казала: праведник, а не чоловік! – Ольга Костянтинівна материнським жестом, наче перед нею стояв не велетень Громада, а хлопчисько, пригладила на його голові волосся, поправила комір сорочки.
– Все життя будеш винна, Олечко: кому багато дано, з того багато і вимагається! – войовниче мружачись, Кузьма Петрович подивився на тарілки з шинкою, маслом, сиром, ковбасою і свіжою редискою. – А де ж коньяк, Олю? От ще одна твоя провина!
Ольга Костянтинівна дістала з буфета пляшку з п'ятьма зірочками.
– Чудово! Хай все це нас почекає. – Громада відчинив двері суміжної кімнати і пропустив Зубавіна вперед.
Вони сіли в крісла один напроти одного.
– Отже, Євгене Миколайовичу, що нового?
Повідомлення Зубавіна не було несподіваним для Громади. За новими даними, одержаними одночасно з двох джерел, незатриманий порушник, як і гадав Громада, причаївся в Яворі. У справі переховування шпигуна обвинувачується майстер залізничного депо Стефан Чеканюк. В минулому, за буржуазного режиму, він був «січовиком», зі зброєю в руках служив «чорному патерові»– Августину Волошину. Громада спитав, хто і як викрив Чеканюка. Зубавін назвав імена місцевих жителів. Один з них, Федір Степняк, слюсар залізничного депо Явір, повертаючись додому з нічного чергування, побачив у кінці своєї тихої, залитої місячним сяйвом вулиці двох перехожих. Вони йшли, тримаючись у тіні черешень, які росли вздовж тротуару. Раптова поява слюсаря злякала перехожих. Вони звернули в найближчий провулок і там зникли. Федір Степняк насторожився. Хто вони? Якщо чесні люди, то навіщо їм ховатися? Якщо чужі, то що їм потрібно на цій вулиці, де немає ні закусочної, ні аптеки, ні телефону-автомата? Федір Степняк перебрав у пам'яті всіх, хто жив на правому і ліпому боці Першотравневої і не знайшов жодного чоловіка, який міг би в такий пізній час повертатися додому або йти на роботу.
На запитання, в який будинок, за його припущенням, могли зайти ці підозрілі перехожі, якби їм не перешкодили, Федір Степняк не дав певної відповіді. Очевидно, він не хотів кидати тіні ні на кого з жителів Першотравневої вулиці.
Дані, одержані від шофера вантажної машини Скибана, який жив по сусідству з майстром Чеканюком, немовби продовжували і проясняли розповідь слюсаря Степняка.
Скибан сказав, що минулої ночі йому погано спалося: мучили головний біль і задушливий кашель. Над ранок, накинувши пальто, він вийшов у садок подихати свіжим передсвітанковим повітрям. Незабаром йому стало краще, і він пішов у будинок досипати. Не встиг він зробити і двох кроків, як побачив у кінці свого саду, в малиннику, дві чоловічі постаті. Одна була незнайома. В другій, придивившись, Скибан упізнав довгов'язого майстра Чеканюка.
– Сусіде, ти? – гукнув Скибан.
Люди злякано кинулись до паркана, але одразу ж зупинились. Почувся здавлений сміх майстра.
– Що, Стефане, злякався? Заспокойся, голубе, твої кури та індики в повній цілості.
Скибан теж засміявся і хотів був підійти ближче, але сусід переплигнув через парканчик. Уже з ґанку свого будинку він промовив: – Звиняй, сусіде, що ми з кумом, ідучи навпростець, трошки потоптали твій малинник. Завтра ліквідую шкоду. Бувай здоров.
Вранці майстер Чеканюк зайшов у будинок до Скибана і, частуючи його сигаретою, ще раз попросив вибачення за нічні турботи і по секрету сказав:
– Сам знаєш, сусіде, незабаром Христове воскресіння. Так от на свято дорогий гість завітав, мій стародавній кум. І не з порожніми кишенями – в кожній по літру самогонки. Через те ми й блукали садами. – Чеканюк крекнув, облизав губи: – Первак… Приходь, Стефане, розговлятися. Та дивися, друже, не проговорись кому-небудь про самогон. Бувай здоров.
Усе це разом взяте здалося Скибанові підозрілим, а особливо – прохання не проговоритися…
Прочитавши ці докладні показання, Громада поклав на підлокітник крісла міцно стиснуті кулаки і запитливо подивився на Зубавіна:
– Він шофер, цей Скибан? Працював того дня?
Зубавін кивнув головою:
– Так. Повернувся у Явір пізно ввечері. Але лісоматеріалів він не возив.
– Яких заходів ужито? – спитав Громада.
– Поки що майже ніяких. Порушник, як ми з'ясували, переховується в сараї для сіна. Арештуємо через день-другий, коли остаточно вияснимо його зв'язки.
– А ви впевнені, що це той, четвертий, порушник?
– Аякже, товаришу генерал! Проконтролювали по відбитку, залишеному на кордоні.
У кожній великій прикордонній операції є одна важлива особливість. Розшук починається на величезній площі. В міру того, як у штаб надходять чимраз вірогідніші дані про місце перебування розшукуваного, периметр розшуку скорочується, сили стягуються, ущільнюється кільце навколо ворога.
Дані, викладені Зубавіним, примусили генерала Громаду замислитися: чи не пора почати стягування сил? Велика була спокуса ущільнити кільце, але Громада переміг цю спокусу. Ще не все ясно. Великий досвід боротьби проти ворогів навчив Громаду бути обережним, обачливим, приймати рішення на основі цілком достовірних даних. І тому він твердо сказав собі: «Ще рано».
І, навіть перевіривши дані Зубавіна та переконавшись у їх вірогідності, Громада не змінив свого рішення. Він припинить розшук лише в тому разі, коли стане ясно, що схоплений саме шеф Карела Грончака. Здається, це вже лише питання часу. Ворог приречений. Зубавін, вичікуючи, робить правильно. Сьогодні ще рано підводити риску. Хто знає чи не приховується за одним порушником ціла шпигунська зграя? Не слід поспішати. Але й запізнюватись не можна.
З такими думками Громада й заснув, уперше після кількох безсонних ночей, його розбудив настійливий дзвінок телефону. Громада впізнав голос Зубавіна:
– Є важливі новини, товаришу генерал. Натяк був дуже делікатний, але досить ясний. Зуба він хотів, щоб генерал негайно прибув до нього – в міськвідділ.
Громада викликав машину, одягся і за півгодини був у кабінеті Зубавіна. Коли з'явився генерал, чоловік у формі залізничника, який сидів у кріслі біля стола майора, скочив і винувато заморгав білястими віями.
Зубавін підвівся:
– Познайомтесь, товаришу генерал: майстер Чеканюк Петро Петрович.
– Здрастуйте! – Громада схилив голову, його смугляве обличчя було непроникно спокійним.
Після того, що генерал знав про майстра, це «познайомтесь» прозвучало чудно і викликало в Громади подив. Але він швидко здогадався, що в ставленні Зубавіна до Чеканюка відбулася зміна.
Зубавін простягнув генералові кілька аркушів паперу, списаних чорним чорнилом. Протокол докладно пояснював Громаді причину появи майстра в кабінеті Зубавіна. Він прийшов, як сказано було в першому ж рядку, виконати свій обов'язок радянського громадянина. Далі викладалась суть справи. Минулої ночі, вірніше пізно ввечері, Чеканюк повертався з кінотеатру. По дорозі додому він зайшов у пивний бар на Ужгородській вулиці, який належав раніше Імре Варзі. Там він попросив у знайомої офіціантки, як це часто робив протягом кількох років, пляшку пива, сто грамів горілки, бутерброд з червоною ікрою і почав вечеряти. Через кілька хвилин до нього підійшов чоловік у сірій куртці. Спитавши, чи вільний сусідній стілець, він сів поруч і теж попросив собі пива. Наповнивши кухоль, він ледь пристукнув його денцем до столу і півголосом промовив:
– Ваше здоров'я, Петре Петровичу!
– Спасибі! – одразу ж відгукнувся майстер.
Він зацікавився, звідки незнайомий чоловік знає його ім'я і прізвище. Той пильно подивився йому в вічі і тихо сказав:
– Не впізнаєш, куме?
Чеканюк довго вдивлявся у брезкле, з кошлатими бровами, чуже обличчя. І поступово проступили на ньому давно забуті риси: велика родимка на щоці, великі зуби, віспинки на кінчику широкого носа, вперте підборіддя, розділене западинкою. Кум Ярослав! Ярослав Граб, який одягнув у роки війни форму есесівця.
Відчувши себе впізнаним, Граб насупив брови: тихо, мовляв, нічого не питай – зараз не час і не місце розповідати, звідки і як я з'явився.
Вони ще випили, закусили і, розрахувавшись, вийшли на вулицю. Тут Граб заявив, що йому нема де ночувати і в знак старої дружби майстер Чеканюк повинен дати йому притулок. Прийшли на Першотравневу. Пробирались темними вулицями, городами і садами. Чого? Майстер уже догадувався, яким вітром його забутого кума занесло на Закарпаття. Коли зайшли в будинок, то Граб підтвердив здогади Чеканюка. Він прямо сказав, що перейшов кордон і вимагав від майстра сховати його на два-три дні, не більше. Гостинність він щедро оплачував: кинув на стіл тугу пачку сторублівок. Ось вона тут, у справі, хрест-навхрест заклеєна білими смужками паперу. Майстер Чеканюк взяв гроші, сховав кума в сараї. От і все.
Генерал Громада уважно прочитав показання Чеканюка. Потім ще раз і ще.
– Чого кум прийшов саме до вас? – спитав він, швидко глянувши на майстра.
– От про це, товаришу генерал, я і сам весь час думаю: чого? – він потупився, дивлячись на свої жилаві темні руки. – Я за старого режиму… за Августина Волошина був січовиком. Про мене тепер що завгодно можна подумати.
– Ми судимо про людину по її ділах.
– Кращий майстер в депо Явір, – сказав Зубавін. Громада простягнув Чеканюкові руку:
– Прийміть, Петре Петровичу, подяку від прикордонників… Ваш кум озброєний?
– Начебто ні, а втім, хто ж його знає!
– Планами ділився?
– Поки що не встиг. Та я і не показував, що мене це цікавить.
– Треба зробити так, щоб під час арешту Граба не завдати ніякого клопоту ні Петрові Петровичу, ні його домашнім, – порадив Громада Зубавіну.
– Граб думає, що ви зараз на роботі? – спитав Зубавін у Чеканюка.
– Так… Вранці я провідав його і сказав, що йду в депо.
– Скажіть, Петре Петровичу, а коли ви пили з Грабом, самогон не розв'язав йому язика?
– Який же самогон у пивному барі! – здивувався майстер.
– У барі самогону не було, але, можливо, в кума знайшовся? – з посмішкою спитав Зубавін, перегортаючи сторінки допиту шофера Скибана.
– Ні, дома ми нічого не пили.
– Як ви з Грабом пройшли в будинок? – надійшло нове запитання після тривалої мовчанки.
– Ми в будинок не заходили. Прямо в сарай.
– А коли ви заходили, вас ніхто не бачив? Сусіди, наприклад?
– Начебто ні.
Зубавін перезирнувся з Громадою, згорнув папку і відпустив Чеканюка.
– Ну, який ваш висновок, товаришу майор? – Громада, нахмурившись, набивав люльку.
– Поки не арештований цей порушник, я не маю права вважати за вірогідні ні показання Чеканюка, ні Скибана.
– Так. – Генерал густо задимив і заплющив очі. – Якщо шофер Скибан каже правду, – роздумуючи, промовив Громада, – тоді чого прийшов до вас майстер Чеканюк? Друга версія: Чеканюк щирий, він рискує життям. Але навіщо тоді потрібно було шоферові Скибану зводити наклеп на нього?
– Можливо, він зацікавлений у тому, щоб спрямувати розшук на хибний шлях, – відповів Зубавін. – Не подобається мені цей Скибан. Можливо, я і помиляюся, але мені здається, що він недаремно приходив до нас. Я маю підозру, що він якоюсь мірою причетний до справи.
– На чому базується ця підозра?
– Поки що, товаришу генерал, не маю ніяких об'єктивних даних. Буду збирати факти.
Увечері того ж дня під рясним весняним дощем Зубавін і супроводжуючі його особи під'їхали до верхнього кінця Першотравневої вулиці. Залишивши тут машину і виславши оточуючий загін, вони пішли до будинку майстра Чеканюка. І, як тільки вони переступили поріг хвіртки, з-під темного навісу ґаночка нечутно вийшов Петро Петрович. Він, певно, давно очікував гостей. Зубавін подивився в дальній кінець двору, де виблискував вологою оцинкований дах сарая.
– Постукайте. Скажіть, що принесли вечерю.
Обережно ступаючи і боязко озираючись, майстер пішов до темного сарая. Зубавін нечутно йшов поряд, засунувши руки в кишені дощовика і обминаючи калюжі.
Підійшли до дверей учотирьох: посередині – Чеканюк, праворуч – Зубавін, ліворуч – два озброєних офіцери.
Майстер не в силі був зробити останній, вирішальний рух – постукати в двері сарая. Це змушений був зробити Зубавін.
– Куме, це я… вечеряти… – зашепотів Чеканюк, притискаючись губами до щілини між шершавими, набряклими від вологи дошками.