Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 36 страниц)

Глава дванадцята

Старшина Смолярчук прийшов у їдальню останнім, коли вся застава повечеряла. Він хотів залишитись віч-на-віч з Волошенком, поговорити з ним відверто, порадитись, вирішити важливе для нього питання.

Повар Волошенко поставив перед старшиною тарілку із смаженою картоплею, емальовану кварту міцного чаю, поклав хліб і сказав:

– Товаришу демобілізований, вечеряйте не по-старшинському, а по-солдатському: раз, два – і готовий!

Смолярчук похмуро глянув на Волошенка і мовчки взявся до їжі.

Повар винувато усміхнувся:

– Вибачаюсь, звичайно, за таку холодну промову. Вам зараз, як женихові, хочеться слухати лише веселе, весільне, а я… не маю часу для приємних розмов: готуюся в наряд. – Він помовчав і з гордістю додав: – Молодий прикордонник не призначається в наряд, але капітан мені довірив, і я, звичайно, виправдаю довір'я.

Коли Смолярчук повечеряв, Волошенко спитав його:

– Чого ви засмучені, товаришу старшина? У щасливих не буває такого виразу обличчя.

– Ніколи тобі слухати про мій сум. Іди в наряд, виправдуй довір'я, – невесело сказав Смолярчук і вийшов.

Прибравши їдальню і кухню, Волошенко старанно вмився, пригладив щіткою наїжачене, підстрижене під машинку волосся, підшив до гімнастьорки свіжий білосніжний комірець, почистив обмундирування, одягнувся і, підтягнутий, молодцюватий, з сяючими очима, з напруженим суворим обличчям, пішов приймати чергування по заставі. Через хвилину Волошенко з червоною пов'язкою на рукаві хазяйнував біля телефонних апаратів, у казармі, на подвір'ї, готував до служби прикордонні наряди.

Смолярчук складав речі в чемодан, крадькома стежив за товаришем, заздрячи його діловитості, його неприхованій гордій радості. Заздрив і, мабуть, ледь-ледь ревнував. Смолярчук особливо любив цей вид прикордонної служби – чергування по заставі. Всі досі визнавали, що він добре справлявся з обов'язками чергового. Мине півроку, рік, і всі скажуть, що Волошенко чергує не гірше від Смолярчука і що Тюльпанов на «відмінно» закінчив школу служби собак й добре працює з Витязем, ні в чому не поступаючись своєму вчителеві. А можливо, ніхто нічого не скаже, можливо, ніхто і не згадає старшину Смолярчука… Поїде, і всі забудуть!

Склавши свої скромні солдатські пожитки, Смолярчук засунув чемодан під койку і, переконавшись, що в казармі нікого немає, підійшов до піраміди, взяв свій автомат і звичним рухом погладив його вороновану сталь.

– Що, товаришу старшина, вирішили попрощатись? – почув він голос одного з прикордонників.

Смолярчук озирнувся. Солдат добродушно посміхався, часто кліпаючи світлими довгими віями.

Смолярчук відсмикнув руку від піраміди, як від вогню, і повернувся до своєї койки. Дивно, яка вона м'яка і в якому зручному місці розташована – біля самого вікна, крізь яке видно і Карпатські гори, і Тису, і виноградники, і ранкове сонце, і вечірні зорі, і шпиль дзвіниці на тому, закордонному, боці! Три роки Смолярчук спав на солдатській койці, а завтра… Демобілізований! Закінчилося прикордонне життя! Їдь, куди хочеш, роби, що хочеш. З завтрашнього дня капітан Шапошников викреслить тебе з списків особового складу, і ти більше не будеш нести служби в секреті або в дозорі. Демобілізований! Твій автомат перейде до Тюльпанова чи іншого молодого солдата. На твоїй койці, можливо, спатиме той же Тюльпанов. По дозорній стежці, протоптаній твоїми ногами на березі Тиси, ходитиме хтось інший.

Життя застави, поки Смолярчук, сидячи на койці, поринув у сумні роздуми, ішло, як звичайно. Пішов на кордон суворий, небалакучий Грачов. Вирушив на роздоріжжя єфрейтор Березовський. Зник у туманній імлі провідник Чистяков із своєю чорною, без жодної плямочки вівчаркою Тучею. Обережно, м'яко ступаючи, нечутні, як тіні, вирушили в напрямі до Вузької лощини Ковальов і Ласточкін. Їх супроводжував величезний кудлатий Барс. Протупав по стежці, розтанувши в білястій пітьмі, кремезний, з квадратними плечима сержант Корж. Готувалися іти на кордон Тюльпанов, Федоренко та інші.

Не дуже приємно прикордонникові, який має на рахунку тридцять дев'ять затримань порушників кордону, сидіти без діла в таку туманну, тривожну ніч, коли всі його товариші взялися до зброї. Може, саме в сьогоднішню ніч у тому самому місці, де тебе немає, і спробує прорватися який-небудь лазутчик. І якби ти був там, якби прикривав цей важливий напрям, напевне б почув скрадливу ходу ворога, вчасно виріс на його таємному шляху, схопив, знешкодив. Це була б твоя сорокова перемога, можливо, найславніша, увінчуюча твою прикордонну службу.

Смолярчук вийшов надвір, сів на лаву перед бочкою з водою, закопаною в землю, закурив і за звичкою, нажитою на кордоні, почав вдивлятися в сіру імлу, яка з усіх боків насувалася на заставу. Свіжий північний вітер доносив шум гірських потоків. На півдні, там, де розташувалася Циганська слобідка, хтось грав на скрипці. На лівому березі Тиси, приглушений відстанню та імлистим туманом, звучав церковний дзвін, чи то відраховуючи час, чи то провіщаючи про релігійний обряд. Але ось до всіх цих звуків приєднався ще один. Він був дуже слабкий, ледве чутний, але Смолярчук одразу ж вловив його, забувши про всі інші. То було тужливе підвивання Витязя. Смолярчук здригнувся, схопився і швидким кроком пішов до вольєри. Проходячи повз яскраво освітлене і навстіж розчинене вікно канцелярії застави, він побачив капітана Шапошникова.

– Це ви, старшина?

– Я, товаришу капітан… колишній старшина.

– Куди це ви так заспішили, колишній старшина? – спитав Шапошников. Судячи по голосу, він усміхався.

– Та ось Витязь кличе.

Капітан прислухався:

– Так, тривожиться собака!

Смолярчук підійшов ближче до вікна і стримано, спокійно, певний, що йому не відмовлять, сказав:

– Товаришу капітан, дозвольте мені сьогодні нести службу з Витязем.

– Попрощатися з кордоном хочете?

Шапошников чекав, що відповість старшина. Смолярчук мовчав, дивлячись в землю.

– Дозволяю. Ідіть. Візьміть з собою Тюльпанова, – не дочекавшись відповіді на своє запитання, не без деякого розчарування сказав Шапошников.

Туман впритул наблизився до застави: не було видно вже не тільки гір, але й офіцерського будиночка, бані, вишки… Товстим, вище тополь шаром туман вкрив землю. Смолярчук і Тюльпанов навпомацки пробиралися слідом за Витязем до берега Тиси.

– Товаришу старшина, в котрий раз ви ідете в наряд? – наздогнавши Смолярчука, спитав Тюльпанов.

– Підрахувати, то тисячний буде…

– Ого! А я… – Тюльпанов насторожено подивився ліворуч, потім праворуч. – А що ви почували, коли вас призначали в перший нічний наряд?

– В таку погоду, товаришу Тюльпанов, не розмовляють, а прислухаються… От ми і на кордоні, – об'явив він через кілька хвилин, по-хазяйськи озираючись навколо і машинально перевіряючи спорядження і боєприпаси.

Наряд розосередився і рушив дозорною стежкою, вздовж Тиси. Попереду був Смолярчук з Витязем на повідку. Тюльпанов ішов позаду, метрів за десять від інструктора. Тут, безпосередньо біля Тиси, туман чомусь був рідшим, у деяких місцях навіть були глибокі просвіти, що відкривали вид на ліс і на гору Соняшну. Тюльпанов жадібно вдивлявся і вслухався. Все здавалось йому незвичайним у цю першу його ніч прикордонної служби. Гора Соняшна начебто впритул наблизилася до кордону: простягни руку – і ти торкнешся її. Вдень Тису зовсім не було чути, а зараз вона шуміла в прибережних лозах і чагарнику на піщаних мілинах, на величезних валунах, під залізничним мостом. Буваючи тут удень, Тюльпанов добре познайомився з місцевістю, але тепер не впізнавав її. Де руїни хатинки бакенщика? Де дерево, розчахнуте блискавкою? Де величезний, вкритий мохом камінь? Вдень, при блакитному небі, при сонці, не так голосно лунали кроки на дозорній стежці. Вдень все було ясніше, простіше, а зараз… А що це за шарудіння отам, праворуч, де чорніє купка дерев? Тополі шелестять своїм листям чи?.. Що це за шум отам, ліворуч? Зірвалася грудка землі в річку чи хлюпнула вода від необережного веслування?

Тюльпанов народився і зріс у великому донецькому місті і до військової служби жодної ночі не провів під відкритим небом, у горах, біля річки чи в степу. Здебільшого опівночі він уже міцно спав. Ніколи в житті він не наражався на будь-яку небезпеку, через те він погано орієнтувався і нервувався зараз, скрізь вчувалося йому підозріле шарудіння.

Тримаючи автомат напоготові, Тюльпанов просувався вперед. Трохи збившись із стежки, він натрапив на камінь, спіткнувся і впав.

– Що трапилось? – підбігши і нахилившись над Тюльпановим, пошепки спитав Смолярчук.

– Так… Нічого… – вставши і обтрушуючись, відповів Тюльпанов.

– Переживаєш? – старшина співчутливо, підбадьорююче поплескав напарника по плечу: – Терпи, солдате, генералом будеш!

Вони знову зосередились і мовчки продовжували рухатись вздовж кордону. Туман обважнів, відступав, заповнюючи собою гірські ущелини, узлісся, видолинки і вологі низини, звільняючи з свого полону гори, ліси і прибережну рівнину. Все небо закривали густі темні хмари. Через деякий час середина неба почала світлішати, виглянув круглий тьмяний місяць. Він світив недовго, лише одну мить, проте Тюльпанов встиг помітити на скелі, що височіла над Тисою, дві тоненькі, як у біноклі або стереотрубі, схрещені рисочки. Це залізний хрест, пам'ятник юнаку і дівчині, які загинули тут ще в минулому столітті. Легенда розповідає, що вони кохали одне одного, але недобрі люди намагалися їх розлучити. Вони не скорилися. Таємно від людей їх повінчала за своїми обрядами весняна місячна ніч. Лише солов'ї славили їх щастя, а рано-вранці, до схід сонця, чоловік і жінка зійшли на найвищу скелю і, взявшись за руки, кинулись вниз, у крижану, киплячу піною Тису. Вони вирішили краще загинути, ніж жити в розлуці. І після їх смерті добрі люди поставили пам'ятник на честь великого кохання.

Тюльпанов подумав, що, можливо, закохані, перед тим, як загинути, проходили цією ж стежкою, по якій він ішов зараз. «Цікаво, про що вони говорили перед смертю? Проклинали своїх катів? Молилися богу? Я б воював, а не кидався із скелі!»

«Скеля закоханих», як її тут називали, лишилась позаду. Тюльпанов знову замислився про свою службу. А що, коли зараз порушник рветься до кордону, пливе через Тису, причаївся між валунами або в чагарнику? Широко відкритими очима напружено вдивлявся Тюльпанов у нічну пітьму, безперестанно повертав голову то наліво, то направо, озирався назад. Він хотів чути все, чим жив нічний кордон.

Попереду біля стежки з темряви виступило щось чорне, подібне до людини, що крадькома пробиралася в ліс. Тюльпанов зупинився, спрямував автомат на підозрілу пляму і умовним сигналом покликав до себе старшого наряду.

Смолярчук і Витязь безшумно підбігли. Вони обидва лягли поруч з Тюльпановим. Вівчарка поводилась спокійно.

– В чому справа? – пошепки спитав старшина.

Молодий солдат кивнув у той бік, де темніли обриси людини.

– Людина стоїть.

Смолярчук усміхнувся:

– Це дерево!

Тюльпанов опустив автомат. Він був засоромлений. Смолярчук заспокоїв його:

– Нічого, не турбуйся даремно. Я теж спочатку в кожному кущі порушника вбачав.

Здалеку, з-за Тиси, знову долинув церковний дзвін. Тюльпанов штовхнув Смолярчука:

– Звідки це?

– На тому боці, за кордоном, – спокійно відповів старшина. – Напевне, роздзвонилися з нагоди якогось свята.

Пішли далі. Тепер Тюльпанов обережно озирався на всі боки, терпляче вслухався в ніч, боявся ще раз побачити те, чого не було, зняти хибну тривогу, осоромитись. Так він пройшов метрів сто і раптом виразно почув шарудіння в кущах. Розгублено зупинився, вірячи і не вірячи своїм вухам, міркуючи, треба чи не треба просигналізувати старшині. Але той сам покликав його до себе.

– Чуєш? – спитав Смолярчук.

– Так, – неслухняними губами прошепотів Тюльпанов.

Витязь натягнув поводок, поривався до чагарника.

– Вперед! – наказав старшина і, повернувшись до Тюльпанова: – За мною!

Смолярчук, якого тягнув вперед сильний Витязь, дряпаючи обличчя і руки колючим терном, пробився крізь прибережний чагарник і вискочив до службової смуги, звідки було чути шарудіння. Якщо ворог прорвався через кордон, то тут, на смузі, він обов'язково залишив свій слід. Смолярчук увімкнув ліхтар. Так, на м'якій, розпушеній землі було ясно видно якісь відбитки. Присівши, старшина почав їх уважно вивчати. Тюльпанов схвильовано дивився на дії досвідченого слідопита.

– Порушник?

– Чотириногий порушник. Дикий кабан на водопій побіг. Постав вішку.

– Навіщо?

– Для прикмети.

Тюльпанов обережно, намагаючись не шуміти, зрізав гілку, встромив її в м'яку землю.

– Ну, а тепер ходімо своєю дорогою, – сказав Смолярчук.

Вони повернулися на дозорну стежку і знову повільно рушили вздовж Тиси, старанно перевіряючи службову смугу. За кілька метрів на схід від прикордонного знаку № 361 прикордонники зупинилися. Їх увагу привернули відбитки кінських копит, що ясно виднілися на чорній, добре обробленій землі. Смолярчук присів, мовчки вивчав сліди. Тюльпанов чекав, що старшина встане і спокійно скаже: «Кінь на водопій пройшов». Та старшина мовчав.

– Що, не справжній кінь? – не стерпівши, спитав Тюльпанов.

– Схоже на те.

Продовжуючи вивчати слід, стурбований Смолярчук задумався. Чий кінь міг опинитися тут уночі, біля самого кордону? Сліди були тільки в одному напрямі – в наш бік. Якщо кінь колгоспний, то не міг же він перелетіти до Тиси повітрям, а назад повернутися по землі? Де сліди до річки?

Смолярчук витер об росяну траву забруднені сирою землею руки, підвівся.

– Дивись уважно, Тюльпанов!

Мовчки, насторожено, готові кожної миті до нападу і оборони, вони пішли по сліду коня. Витязь непокоївся дедалі більше, рвав поводок, настовбурчував шерсть і тихенько скавчав він нетерпіння. Смолярчук і Тюльпанов пішли швидше, майже побігли. З прохолодної прибережної імли показалися виноградники нижнього, підніжного краю гори Соняшної. Витязь кинувся праворуч. Смолярчук увімкнув ліхтар, освітив прибиту вчорашньою зливою землю. На ній чорніли свіжі глибокі відбитки великих черевиків з підковами на підборах і рубчастими пластинками на носках.

– Порушник!

У велику спальну кімнату застави, грюкнувши вхідними дверима, влетів черговий Тарас Волошенко:

– Тривога!

Злетіли вгору простирадла, ковдри. Всі прикордонники, які відпочивали після наряду, миттю схопилися з ліжок. Усі одночасно одяглися, взулися, озброїлись.

Волошенко, сповнений величі, побіг далі, йому назустріч поспішав, застібаючи на ходу гімнастьорку, начальник застави.

Волошенко був такий схвильований, з таким почуттям виконував свою службу, що одразу не міг доповісти капітану про пригоду на кордоні, почав заїкатися. Нарешті, переборовши хвилювання, він відрапортував:

– Товаришу капітан! Рядовий Тюльпанов доповідає від орієнтира п'ять: в кількох метрах східніше прикордонного знаку номер триста шістдесят один виявлено слід порушника, що веде в наш бік. Застава піднята по тривозі. Смолярчук переслідує порушника в напрямку видолинка Сирий.

Шапошников спокійним, впевненим рухом правої руки відсунув шторку, що затуляла схему ділянки кордону п'ятої застави і сусіднього з нею району. В його розпорядженні були лічені хвилини, треба було хоча б коротко оцінити обстановку. Виймаючи бінокль, планшет, запасні обойми до пістолета, гранати, ракетницю і патрони до неї, Шапошников міркував. Слід виявлено біля прикордонного знаку № 361. Порушник прямує до не прикритого нарядами видолинка Сирого. Як він піде далі? Звичайно, порушник не залишить зручного видолинка: він у густих зарослях, з ручаєм на дні, зарослий мохом, а одною стороною майже впирається в битий шлях, який виводить на Явірське шосе. Шапошников прийняв рішення закрити додатковими нарядами кордон і кинути групу прикордонників у тил, навперейми порушнику. Наказавши черговому по заставі доповісти в штаб комендатури про обстановку і про своє рішення, капітан Шапошников сів на коня і помчав у напрямі видолинка Сирого, по шляху Смолярчука.

«Учитель» і «Пастух» покинули дзвіницю ще тоді, коли туман зовсім вкривав Тису і її плаский лівий берег. Пробиралися до річки майже навпомацки, рискуючи наштовхнутися на угорський прикордонний патруль. Дуже допомогла дружина «Пастуха» своєю роботою на дзвіниці: орієнтувалися в білястій темряві по церковному дзвону. Зовсім поруч лунав церковний дзвін, а громаддя кам'яної церкви все-таки вже не видно: вся, від підніжжя до верхівки, оповита туманом.

Найпильніше прикордонне око не помітило б зараз в тумані «Пастуха» і «Вчителя».

На спинах у лазутчиків важкі рюкзаки, за поясом гранати, в кишенях пістолети, а йшли вони швидко і безшумно, невидимі і нечутні, як істоти, що породжені туманом і живуть у тумані. Вони з'явились біля самої кромки тиської води. Тут було трохи світліше, тому лазутчики і виділилися з сірої імли своїм чорним одягом. Дубашевич, знявши вантаж, обережно опустив його до ніг свого супутника. Той швидко, вміло розпустив ремінці в'юка, який виявився невеликим гумовим човном, обладнаним балончиком із стиснутим повітрям. Дзвонар відкрив краник, і човен почав швидко напухати, виростати, округлятися.

«Пастух» смикнув «Учителя» за полу піджака: мовляв, приготуйся.

Човен безшумно ковзнув на воду. Спритно балансуючи, «Пастух» переступив через його борт, Дубашевич зробив те саме, і човен відчалив. В тумані надривався дзвін.

Швидка течія Тиси винесла човен до правого, високого берега, зарослого чагарником. Дубашевич направив автомат на темні обриси кущів, а перевізник зачепився багром за підмите коріння верби і, присівши навпочіпки, озираючись, готовий відплисти при виявленні прикордонників, обережно пришвартовувався.

– Не заблудили? – дивлячись на компас, що світився, по-німецьки спитав Дубашевич.

Перевізник похитав головою:

– Не хвилюйтесь. Дзвін гуде лівіше. Отже, нас винесло куди треба.

«Пастух» відв'язав приторочені до пояса кінські копита, надів їх на руки і на ноги, навкарачки вийшов з човна і підставив спину «Вчителю». Той сів на провідника. Щоб не торкнутися ногами землі, він повернув «коня» до берега. Інструкція «Бізона» зобов'язувала його перейти кордон тільки так – верхи на провіднику. Дубашевич не знав, що «Бізон» примусив його повторити прийом Кларка.

«Пастух» з обачливою рівномірністю, по-звірячому принюхуючись до повітря і прислухаючись, чи не донесе нічний вітер запаху солдатської шинелі, наскрізь просякнутої димом тютюну, чи не хрусне гілка під ногою прикордонника, просувався вперед. Була непорушна тиша.

Безперешкодно пройшли службову смугу. Минули давно не сіяні і не орані, здичавілі землі забороненої прикордонної зони, добрались до виноградників – і все без зупинки, без відпочинку. «Пастух» важко дихав, майже хрипів, він зовсім знесилився, спина його змокріла, але він ішов і йшов углиб радянської території.

– Досить! – пошепки скомандував Дубашевич.

«Пастух» зупинився. «Учитель» обережно спустився на землю, сів поруч з провідником, обняв його за плечі, вийняв з кишені флягу з коньяком:

– Підкріпись!

«Пастух» узяв флягу, жадібно, не переводячи подиху, випив майже все, що там було.

– Пройди ще трохи вглиб території, а потім можеш повертатися на свою дзвіницю. Прощай, – сказав Дубашевич.

– А як же вантаж? – «Пастух» злегка труснув плескатим в'юком, прикріпленим до його спини.

– Неси назад, потім розберемося. Іди!

– Прощавайте! Дай вам боже… – зашипів на вухо «Вчителю» перевізник.

«Царство тобі небесне, дзвонарю», подумав про себе «Учитель» і зник у тумані. Відбитки своїх ніг він обробляв хімікаліями.

Переслідуючи ворога, Смолярчук бачив, що Витязь впевнено іде по свіжому, гарячому сліду. Вівчарка з хвилини на хвилину наздожене порушника.

Витязь потягнув Смолярчука за собою по крутому гірському схилу, ринувся в темний ліс.

Тюльпанов довго і самовіддано біг за Смолярчуком, але потім відчув, що дуже стомився. Незважаючи на свою наполегливість і бажання бути поруч з інструктором, він з кожною хвилиною все більше й більше відставав од старшини. Незабаром він перейшов на крок і зовсім відстав. Смолярчук уже зник. Соромно було за свою слабість, але нічого не міг з собою вдіяти. Даремно страждав Тюльпанов: він ще не знав, що найбільш витривалий і натренований бігун не міг би угнатися за Смолярчуком.

Віддихавшись, Тюльпанов побіг далі. Старшина був далеко попереду.

Витязь біг все швидше і швидше. Вже й Смолярчук ледве встигав за ним. Витримати такий темп погоні можна було ще п'ять, щонайбільше – десять хвилин. Справді, незабаром Смолярчук натягнув поводок, схопився за дерево, щоб стримати Витязя і перепочити. Вівчарка зупинилась, звівшись на задні лапи. Важко дихаючи, обливаючись потом, Смолярчук вдивлявся в ліс, чи не заховався де-небудь під ялиною порушник. Здається, нікого, кругом тихо. Не довіряючи тиші, Смолярчук відстібнув поводок від нашийника Витязя і пустив його вперед:

– Слід, слід! Шукай!

Діставши волю, вівчарка щодуху кинулась у напрямі густого ялинового лісу. Притаївшись там, перевізник схопився і побіг до товстої ялини, щоб під її прикриттям застрелити собаку. Він уже звів пістолет, але вистрелити не встиг. Витязь стрибнув, впився зубами в праву руку порушника так, що той завив від болю. Він кинув зброю, бив собаку ногами, намагаючись відірватись від нього.

Підбігши, Смолярчук навалився на ворога, зв'язав його. Потім він наказав вівчарці сидіти і вистрелив з ракетниці, даючи знати начальникові застави, що переслідування завершилося успішно. Витязь покірно сидів біля ніг старшини. Він увесь тремтів від злості, від невтомного інстинкту боротьби.

Продершись через зарослі, на галявину вискочив Тюльпанов. Побачивши зв'язаного порушника, зупинився. Вперше в житті бачив він живого ворога.

– Дивись на цього громилу, – сказав Смолярчук, – і запам'ятовуй, який він, твій перший затриманий порушник.

– Та хіба я…

Правдиве обличчя молодого прикордонника виразно відбивало все, що робилося в його душі. Переборовши ніяковість і розгубленість, він твердо заявив:

– Товаришу старшина, в цьому затриманні моєї заслуги нема ніякої.

Порушник важко застогнав, захрипів.

Не догадуючись про те, що загнаний порушник конає, Смолярчук з презирством глянув на нього через плече.

В цю мить, ламаючи чагарник, на лісову галявину вискочив вороний, з білою зіркою на лобі кінь. На ньому, наче влитий у сідло, сидів Шапошников. Смолярчук доповів:

– Товаришу капітан, порушника кордону затримано. Живого схопили.

Начальник застави спішився і зупинився перед затриманим. Той був уже мертвий.

Шапошников перевів запитливий і здивований погляд на збентеженого Смолярчука.

– Був живий, товаришу капітан. Слово честі! – виправдовувався старшина. – Жодної рани не знайдете на ньому.

Шапошников помацав пульс порушника, глянув на його зіниці:

– Параліч серця або… отруївся.

– Коли ж він встиг? Адже в нього руки зв'язані.

Шапошников обережно вийняв з підсумка диверсанта гранати, розрядив їх.

– Справжній вовк! – сказав він. – Куди пробирався? Яке мав завдання? – Помовчавши, він простягнув руку молодому солдатові. – З добрим початком, товаришу Тюльпанов. А вас, старшина, з круглим рахунком. Сороковий!… І останній.

– Відносно того, що сороковий, не заперечую, а от щодо останнього… – Смолярчук поправив гімнастьорку, пригладив волосся і виструнчився. – Товаришу капітан, прошу вас поклопотати перед командуванням залишити мене на надстрокову…

Шапошников простягнув руку старшині:

– З задоволенням підтримаю ваше прохання, товаришу Смолярчук. Признатися, я до останньої хвилини не вірив, що ви розпрощаєтесь з нашою заставою.

– Міг би і розпрощатися, якби… якби не зрозумів, що я ще не потрудився на кордоні по-справжньому.

– Ну, це ви даремно! Хіба це не справжній труд? – Шапошников кивнув на мертвого диверсанта. – Знешкодити сорок таких негідників! Якраз, може, сьогодні ви запобігли вибуху електростанції чи аварії поїзда…

– Воно-то так, звичайно… – відповів Смолярчук. – Але все-таки я ще дечого не доробив на кордоні.