Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 36 страниц)

За невеликим населеним пунктом кордон круто, під прямим кутом до Тиси, завертав у гори і прямував на Полонини, звиваючись по головних Карпатських хребтах. Тут, біля виходу з прикордонного району, був розташований контрольно-пропускний пункт. Усі закарпатські шофери, знаючи про його існування, ще на дальніх підступах до нього зменшували швидкість, не чекаючи, поки шлагбаум перекриє дорогу.

Лісовоз на повній швидкості вискочив з селища і так само помчав далі, хоч до контрольно-пропускного пункту залишалося метрів з двісті. Міліціонер, який стояв біля піднятого шлагбаума, стурбовано дивився на машину, що наближалася. Зрозумівши, що вона не збирається зупинятися, він потягнув вірьовку, перекрив дорогу масивним смугастим брусом.

Чекаючи різкого гальмування лісовоза, Олена вперлася ногами у дерев'яну перегородку, що відокремлювала мотор від кабіни водія, і водночас інстинктивно з-під пухнастих він подивилася на нього, його обличчя не було вже ні добродушним, ні привітним, ні високомірно-насмішкуватим. Воно було страшним: на судорожно тремтячих щоках проступили білі, ніби соляні, плями, губа закушена, в очах злобна рішучість… Олену вразила така зміна її супутника. Чим вона викликана? За мить їй довелося ще більше здивуватися. Вона побачила, як права рука шофера швидко опустилася в кишеню піджака і наполовину витягла звідти великий пістолет воронованої сталі з рубчастою, наскіс поставленою рукояткою. «Що він робить? Навіщо?» подумала Олена. І відразу ж до її свідомості дійшов таємний зміст цього самозахисного руху шофера. Тільки людина з нечистою совістю, чужа, ворожа, готова вбивати всякого, хто стане на її шляху, може так інстинктивно, втративши над собою контроль, рвонутися до зброї.

Шофер опустив пістолет на місце, відсмикнув руку від кишені і, тривожно зиркнувши на Олену, яка клювала носом, удаючи, що дрімає, різко нависнув на гальмову педаль. Міліціонер, не чекаючи, поки машина зупиниться, раптом чомусь махнув рукою, крикнув:

– Обізнався! Можеш їхати далі!

Олена хотіла крикнути: «Почекайте!», хотіла вистрибнути з кабіни, але міліціонер уже підняв шлагбаум, і лісовоз рвонувся вперед. Набравши швидкість, він помчав дорогою вздовж Тиси. «Що ж робити?» як і раніше, не розплющуючи очей, гарячково міркувала Олена. Попереду, на Верховині, на перевалах, уже немає ні прикордонних, ні міліцейських постів. Ніхто більше не зупинить лісовоз. А що, коли…

Олена обережно, з-під напівопущених повік, скоса глянула на ледве настовбурчену кишеню водієвого піджака, прицілюючись, розраховуючи, чи не можна оволодіти пістолетом так, щоб цього не помітив шофер. Ні, не можна: відразу ж почує, тільки доторкнеться до кишені. Який же вихід? Треба чимось відвернути його увагу і, скориставшись цим, вихопити пістолет з кишені і одразу, мовчки, без усякого попередження, стріляти.

Тільки так. Коли ж вона цього не зробить, коли в неї не вистачить рішучості вистрілити, то це зробить він, віднявши у неї пістолет. «Вистрілю», вирішила Олена.

Олена обережно, сантиметр за сантиметром посувалася до водія. Він нічого не помічав, зосереджено дивлячись на дорогу. Олена тихенько, наче уві сні, нахилилася в його бік. І коли вона вже майже присунулася до нього, коли приготувалася вихопити пістолет з кишені шофера, дужа рука стиснула її плече і почувся насмішкуватий голос:.

– Ніс розіб'єш, Олено Іванівно. Прокинься!

Олена змушена була випрямитись, струснути головою і привітно посміхнутись. Тепер в її руках залишалася тільки одна зброя – хитрість.

– Вибачаюсь. Почастуйте сигаретою, товаришу «Горщок», а то знову засну.

Вона так нервувалася, що тепер навіть сигарета, одного запаху якої вона все життя не переносила, не викликала в неї огиди. Якщо вже прикидатися, то прикидатися до кінця! Олена мужньо палила смердючу сигарету, крізь дим позираючи на свого супутника. Але цього їй здалося мало, щоб приспати його настороженість.

– А тобі, Олено, до лиця сигарета, – сказав водій. – Давно куриш?

– З того часу, як вийшла заміж. Чоловік привчив.

– А горілку він привчив тебе пити?

Жахаючись в душі того, як вона страшенно наговорює на себе, Олена сказала:

– Горілку я давно, ще до одруження, освоїла.

– То, може, вип'ємо? У мене є.

– Ні, я вже потерплю. Вдома горілка краще п'ється. Заїдемо до нас – почастую.

План Олени був простим: заманити «Горшка» додому і, вибравши момент, викликати прикордонників.

Уже смеркало, коли громіздкий лісовоз обережно, щоб не повалити і не поламати стареньку огорожу, ледве просунувся через вузькі ворота і, приглушено гудучи потужним мотором, в'їхав на подвір'я лісника.

Батько Олени стояв на дерев'яному ґанку і, заклавши руки в кишені своєї старенької шкіряної куртки, курив обвуглену люльку, з якою він ніколи не розлучався. З похмурим подивом дивився він на нежданого і непроханого гостя, але, побачивши Олену, яка вистрибнула з кабіни грузовика, одразу повеселішав і пожвавішав. Піднявши над головою зелений полинялий капелюх, посміхаючись, він швидко задріботів назустріч дочці.

Обіймаючи батька, Олена встигла прошепотіти йому три слова: «Сповісти на заставу». Він не зрозумів, що вона сказала, але, попереджений поглядом Олени, не перепитав. Вона не хотіла рискувати і нічого більше не сказала йому, чекаючи зручнішої нагоди.

Витримка – далеко не остання якість хороброї і пильної людини. Олена вчилася бути пильною, хороброю і витриманою не по книгах, не по розповідях знайомих бувалих людей, що діяли десь там, в героїчній далині. Життя на кордоні, щоденні стосунки з прикордонниками і, нарешті, та важлива обставина, що вона стала дружиною Михайла Смолярчука, який затримав і знешкодив сорок порушників кордону, – все це викувало з неї безстрашного солдата кордону, який надійно охороняє тил застави і підступи до неї.

– Ти ще не спиш, тату? Дивно, – сміючись, вигукнула Олена. Обернувшись до шофера, що стояв у двох кроках від неї, вона сказала: – Це… це… – зупинилась, лукаво посміхаючись, – мій друг і приятель. Називай його горшком, тільки в піч не садови.

«Горщок» простягнув лісникові руку, відрекомендувався:

– Козловський. Не брат і не сват, і навіть не родич знаменитого артиста. Просто так… Козловський.

Іван Васильович потиснув йому руку і з гостинністю привітного господаря повів у хату, показав умивальник, що стояв у прихожій, подав мило, рушник.

– Умивайтесь, а ми зараз з дочкою вечерю приготуємо. Ночувати у нас залишитесь?

– У нас, тату, у нас! – пролунав голос Олени. – Ти йди, лягай, а я сама з вечерею упораюсь. Ні, стривай: іди в льох і принеси плетінку з торішнім вином.

– Добре, принесу.

Іван Васильович долив в умивальник води, накинув на плечі гостя вишиваний червоними півнями полотняний рушник і, човгаючи по розсохлих, скрипучих дошках підлоги розношеними черевиками не поспішаючи зник.

У сусідній кімнаті його чекала Олена – з великими очима, бліда і рішуча.

– Тату, це чужий чоловік. Озброєний. Попередь Михайла.

Просто, природно поводився старий з «Ковчегом». Ні поглядом, ні рухом, ні голосом – нічим не видав він свого глибокого занепокоєння, викликаного дивною появою «друга» Олени, проте «Ковчег» допитливо подивився в бік лісника, коли той виходив з прихожої. Чи насправді такий добродушний старий? У підвал він піде чи в інше місце?

Нікому не довіряючи, всього боячись, завжди готовий зустріти у найсердечнішій людині свого смертельного ворога, почуваючи себе на радянській землі чужим, «Ковчег» не міг не бути насторожі навіть тут, де його так привітно зустріли. Щойно зачинилися за лісником двері, «Ковчег» безшумно підскочив до них і завмер, прислухаючись. Але навіть його чутливе, давно натреноване вухо не вловило слів Олени, сказаних «прикордонним шепотом». Нічого не зрозумів «Ковчег» і все-таки стривожився. Чого раптом шепіт? Що Олена сказала батькові? Чи не послала вона його в міліцію або до прикордонників?

«Ковчег» намацав у кишені пістолет і навстіж віл чинив двері. Але батько і дочка вже спокійно стояли серед кімнати, розгортаючи велику полотняну скатерть і готуючись накрити стіл. «Ох, дурень! Трохи на рожен не поліз від страху», усміхнувся «Ковчег» і витягнув руку з кишені.

– Спасибі, – сказав він голосно, – освіжився на славу! Папашо, де ж вино?

– Іду, іду!

Іван Васильович взяв ліхтар, засвітив свічку і старечою ходою попрямував до виходу. «Ковчег» курив сигарету, з усмішкою дивився на розчервонілу Олену, яка хазяйновито снувала по кімнаті з тарілками і склянками від буфета до столу, але сам він був не тут, а там, біля лісника. Ось старий зачовгав своїми розношеними черевиками по прихожій, ось, не поспішаючи, обережно, з східця на східець, почав спускатися по дерев'яних сходах ґанку. «Ковчег» тихо, непомітно для Олени, перевів подих. Усе, здається, гаразд. Хіба так ішов би лісник, якби поспішав до прикордонників?

– Далеко у вас льох? – запитав він про всяк випадок, щоб остаточно заспокоїтись.

– На подвір'ї. А що? – Олена з веселим докором подивилася на гостя: – Нетерплячка бере випити? Товаришу Козловський, ви рибу в'ялену, часом, не любите? – несподівано ставши серйозною, запитала вона.

– Полюблю, якщо є.

– Є. Я зараз.

Олена засвітила свічку і, несучи її перед собою, легкою ходою, не озираючись, пішла до дверей.

«Ковчег» знову насторожився. Ні, він ні на крок не відпустить від себе цю кралю. Хоч вона й проста на вигляд, але хто знає, що у неї в голові.

– Ти куди, Оленко?

– За рибою.

– А де вона у тебе?

Олена підвела обличчя до стелі:

– На другому поверсі.

– Я піду з тобою! – він узяв свічку і, затуляючи її долонею, пішов за Оленою.

Вони піднялися на другий поверх по вузьких скрипучих сходах і, пройшовши малесенький коридорчик, потрапили в простору мансарду з низькими скляними дверима, за якими на вірьовці, на фоні зоряного неба, висіли розіпнуті лящі.

– Що це таке? – голосно здивувався «Ковчег», розглядаючи мансарду. – Куди я потрапив?

– Вгадайте. Зроду не відгадаєте.

Олена відчинила двері на балкон, зняла дві великі рибини.

Тимчасом гість, тримаючи свічку високо над головою, оглядав мансарду. Більшу її частину займав верстат, завалений столярними дрібними виробами, столярним і різьбарським інструментом. На глухій стіні висіли дві трембіти. Вони були так давно зроблені, стільки послужили людям, що стали темними. Це була не чорнота старості, а благородна печать довголіття. В майстерні було ще багато всякої всячини. Тут Іван Васильович лагодив рушниці навколишнім мисливцям, споряджав для себе набої, виробляв дріб і кулі, здатні звалити старого кабана і ведмедя, вирізував з витриманого дерева дзбани, шкатулки, футляри для годинників, ворожив днями і ночами над громовицею: створював пастуші трембіти, наділяв їх силою звуку, здатною струсити гори. Не було в усьому Закарпатті кращого майстра трембіт, ніж Іван Васильович Дудар. Жоден пастух, не насмілювався твердити, що він може заграти на трембіті краще або хоча б так, як Іван Васильович. Понад сорок років дув у свою трубу трембітний майстер і завжди видував ту саму мелодію – сонячну, весняну, святкову, яка звучить лише раз на рік, в дні неповторного «веснування», коли починається «хід на полонини», в дні, коли верховинці прибираються в свій найкращий одяг і женуть на альпійські луки маржину – овець, корів, кіз, лошат.

І дочку свою Олену Іван Васильович навчив видувати з трембіти лише одну цю пісню, яка славить весну.

– Ну, вгадали? – Олена повернулася з мансарду, але двері на балкон залишила відчиненими.

– Вгадав. Твій батько робить трембіти.

– Вірно, робить трембіти. Та ще які! Ось послухай.

І Олена так швидко зняла з стіни одну трембіту, так блискавично підняла її над головою грізним розтрубом у бік відчинених балконних дверей і зоряного неба, що «Ковчег» не встиг навіть ворухнутись, слова промовити. Зажмурившись, на всю силу своїх молодих легенів трубила Олена, кличучи на допомогу прикордонників, усіх відважних верховинців і перш за все чоловіка, Михайла Смолярчука. Він у перші ж дні їх спільного життя, ідучи вночі на заставу, сказав Олені: «Не до вподоби мені твоя лісова хатина: осторонь, самітньо стоїть…» Олена відповіла йому з посмішкою, жартома: «Я покличу тебе трембітою, коли мені буде скрутно». Він з радістю і серйозно підхопив її слова: «Правильно! В разі чого труби і труби на всю іванівську!»

І ось вона трубила. Як ніколи, голосно гриміла пастушача трембіта, зроблена з громовиці. По всіх явірських горах і долах, проникаючи в усі колиби лісорубів, котиться її грім. Деренчали шибки у вікнах і балконних дверях. Вібрував залізний інструмент на верстаті. Розхлюпувалася вода в корячку. Звукові хвилі перекочувалися по дерев'яних стінах, по смерекових дошках підлоги. Тремтіли щоки у «Ковчега», розширювалися і розширювалися зіниці.

– Та ти що… що ти? – заїкаючись, з перекошеним від жаху обличчям, закричав «Ковчег», хапаючи трембіту і віддираючи її від губ Олени. Рука його, опущена в кишеню піджака, стискувала пістолет, готова натиснути на спусковий гачок і випустити в молоду жінку всі дев'ять куль.

Якби Олена не посміхнулася в цю мить безтурботно і простодушно, якби вона не скуйовдила волосся на голові «Ковчега», не бачити б їй білого світу.

– Чого ти злякався, товаришу Козловський? – щиро здивувалася вона.

– Та я не злякався, а просто так… Оглушила… – «Ковчег» вийняв тремтячими руками сигарету, прикурив від свічки. – Всю Верховину розбудила!

– Не бійся, верховинці вміють міцно спати. Ходімо.

Вони спускалися вниз; вона йшла попереду, а він з свічкою ззаду. Повернулися в ту кімнату, де був накритий для вечері стіл. Тарілки, склянки, виделки, ножі, закуска на місці, а вина досі немає.

– Де ж батько? – «Ковчег» відверто підозріло подивився на хазяйку.

– І правда, де ж це він? Я зараз… – Олена швидко, мабуть, надто швидко, попрямувала до дверей. Витримка, яка так вірно і довго служила Олені, раптом зрадила їй.

– Стій! – наказав «Ковчег».

Олена не зупинилась і не оглянулась. Вона побігла. «Ковчег» кинувся їй навперейми. Вона зрозуміла, що зараз, в цю ж мить, він схопить її, зімне, розтопче, задушить. Немає, здається, уже ніякого порятунку для Олени! Є! Ось він – громіздкий, вирізаний з мореного дуба, кам'яно-масивний старий стіл. Олена підскочила до нього і з шаленою силою, яка досі ніколи не прокидалася в ній, перекинула його і кинула до ніг ворога. «Ковчег» ледь-ледь затримався перед цією несподіваною перешкодою. Олені цього було досить. Вона встигла вискочити в прихожу і побігла до виходу. «Ковчег» біг за нею слідом, він кинув їй навздогін важкий табурет, потім вистрелив, а вона мчала вперед. Підбігши до дверей, вона штовхнула їх плечем, вискочила на ґанок, перемахнула через перила.

Рідна верховинська земля була під ногами Олени. Рідне карпатське небо сяяло вечірніми зорями над її головою, щільна гірська темрява огортала її з усіх боків, густий ліс кликав її до себе, обіцяючи надійний притулок під своїм гігантським добрим крилом.

Через кілька хвилин до будинку лісника примчав Смолярчук. Його супроводжували Тюльпанов і Витязь.

Глава двадцять третя

Витязь був поставлений на гарячий слід «Козловського». Вівчарка швидко кинулась до лісу, оббігла головну лісосіку по схилу гори і, петляючи по зарослях над правим берегом потоку, спустилася до автомобільного шляху, по якому лісовози транспортували букові і соснові кряжі. Тут вівчарка почала кидатися з боку в бік, заскавучала: слід зник!

Оглянувши на всякий випадок місцевість і не знайшовши сліду, прикордонники побігли вниз по щебенистій дорозі, яка проходила вузькою смужкою самим берегом киплячого піною, заваленого камінням по току.

– Машина! – зупиняючись, промовив Тюльпанов.

Насправді, світло автомобільних фар попливло по вершинах дерев і почувся натужний гул мотора лісовоза, що переборював крутий підйом. Незабаром з-за повороту виплив тупоносий грузовик з білим зубром на боковині капота.

Смолярчук підняв руку. Грузовик зупинився.

– Товаришу водій, який-небудь лісовоз зустрічали?

Шофер відчинив дверцята кабіни, вийняв пачку сигарет, усміхнувся:

– Добрий день, товаришу старшина! Ви що ж не впізнаєте? Завжди на прізвище мене називали, а зараз…

– Здрастуйте, товаришу Шуба, – не відповідаючи на посмішку шофера і ледве переводячи подих, сказав Смолярчук. – Я питаю – машину яку-небудь зустрічали?

Водій одразу ж зробився серйозним, певно, зрозумівши, що старшині не до розмов.

– Була така справа, зустрічали. Проїхав Микола Василько на лісовозі номер десять-дванадцять. Порожняком, без деревини, з причепом.

– Сам?

– Ні, з пасажиром у кабіні.

– Пасажир – чоловік? Знайомий вам чи чужий?

– Чоловік. Здається, новий технік з лісгоспу. А може, й не він, не ручаюсь.

– Розвертайтесь! Швидше, – наказав Смолярчук. – Будемо наздоганяти!

– Слухаю, товаришу старшина, – охоче відгукнувся веснянкуватий, з вогненно-рудим волоссям шофер. – Сідайте!

Розвернувшись, Шуба на повній швидкості погнав машину вниз.

Дорога швидко вирвалася з тісної ущелини на простір і тут розгалужувалась: ліворуч – на Піддуб'я і далі, на лісозавод, праворуч – на Журавлину поляну, я малолюдні місця. Шофер спрямував лісовоз на Піддуб'я.

– Стій! – попросив Смолярчук.

Шуба зупинився.

– Чого ви повернули ліворуч? – спитав старшина.

– А куди ж? Василько поїхав на лісозавод. Іншого шляху йому немає.

– А його пасажирові? Для нього шляхів багато…

Старшина виліз із кабіни і оглянув роздоріжжя.

Шлях на Журавлину поляну був погано вторований, не твердий, ще з калюжами від недавнього дощу. Смолярчук по подвійному сліду шин легко визначив, що тут кілька хвилин тому пройшов лісовоз з причепом.

– Поїхали праворуч, – сказав Смолярчук, сідаючи в кабіну.

Гуркотіла на крутих поворотах потужна машина Шуби. Мигтіли придорожні дерева, навислі скелі, схили то однієї то іншої гори. Поворот змінювався поворотом. Тюльпанова, який сидів у кузові, різко кидало на віражах.

Смолярчук однією рукою тримався за скобу, прикріплену до щитка для приладів, другою притискував до себе Витязя. Собака, як і люди, був охоплений тривогою.

Шуба і Смолярчук насторожено, мовчки вдивлялися в дорогу.

З-за чергового повороту з'явилася зустрічна машина.

Не чекаючи наказу, Шуба зупинив свій грузовик. Зупинився і зустрічний. Висунувшись з кабіни, Смолярчук спитав:

– Звідки?

– Верховинський, товаришу старшина.

– По дорозі машину зустрічали?

– Одну, якщо не рахувати вашої.

– Лісовоз?

– Так, якийсь скажений, наче з ланцюга зірвався.

– З причепом?

– Так точно.

– В кабіні є пасажир?

– Ні, один шофер.

– Це вірно? Не помилився?

– Не сліпий, товаришу старшина. Все бачив ясно, як от вас.

– Знайомий шофер?

– Ні, не знайомий. Машина місцева, а водій чужий.

– В сірій кепці? В чорному піджаку? Шия хустко зав'язана? – спитав Шуба.

– Начебто так.

Шуба перевів погляд на Смолярчука.

– А куди ж подівся Василько? Що з ним трапилось?

– Поїхали! – різко сказав Смолярчук.

І знову загув лісовоз Шуби. Спуск тривав. Дорога тяглася по вузькому карнизу, по самому краю безодні. Попереду, за поворотом, виявилась якась перешкода.

Шуба різко загальмував. Смолярчук вдарився головою об скло. Від несподіваного поштовху Тюльпанов покотився по дну кузова.

Біля переднього буфера лісовоза впоперек дороги був розвернутий причеп з номерним знаком 10–12.

Відкинувши його з дороги на узбіччя, Шуба і прикордонники понеслися далі. Спуск незабаром закінчився. Дорога на крутому зльоті врізалась у вузьку темнувату ущелину. По її дну бігла бурхлива невелика річка.

Трохи вище потоку, на дамбі, облицьованій циклопічним камінням, блищали добре наїжджені рейки вузькоколійки. Автомобільний шлях ішов ще вище, по скелястому карнизу. Схили ущелини були стрімкими, суворими, усіяні порослими мохом валунами, з чорними пнями, обгорілими від пожежі, без жодної зеленої галявинки.

Відчувши за собою погоню, «Ковчег» вирішив перехитрити прикордонників. Не зменшуючи швидкості лісовоза, він відчинив дверцята кабіни, витягнув до відказу важіль ручного газу і зіскочив на землю. Машина деякий час продовжувала рухатись по прямій, але дорога круто звернула ліворуч. Передні колеса машини, крутячись по інерції, повисли в повітрі, потім лісовоз клюнув носом, перевернувся і з гуркотом полетів у прірву.

«Ковчег» побіг, але не вперед, по дорозі, а назад. Метрів через сто він звернув ліворуч і зник в густому чагарнику. Повз нього пронеслася машина з прикордонниками.

Побачивши розбиту машину в безодні, Шуба зупинився, а Смолярчук і Тюльпанов одразу ж кинулися вниз. Гострі ребра скель, уступи, засиджені птахами, відшліфований часом і вітрами граніт, поросла мохом стіна і, нарешті, дно ущелини. Тут, біля підніжжя дамби, по якій проходила вузькоколійка, димилися покручені залишки лісовоза.

Неподалік почувся пронизливий сигнал малопотужного локомотива. З-за повороту з'явився невеликий, з кількох платформ, поїзд, навантажений лісом. На одній з платформ у вузькій щілині між колодами, з пістолетом напоготові, важко дихаючи, причаївся «Ковчег». Із свого укриття він бачив, як прикордонники і вівчарка спускалися вниз по небезпечному схилу прірви, і полегшено зітхнув.

Весело постукуючи колесами, поїзд спускався по ущелині. Попереду показалося невеличке місто.

Тимчасом прикордонники, похмурі і злі, стояли біля уламків машини.

– Треба обшукати місцевість, – сказав Смолярчук.

Витязь узяв слід, залишений порушником на підступах до безодні, і потягнув старшину по дорозі, а далі через чагарник на схилі гори до вузькоколійки. Тут собака закружляв на місці.

– Слід загубився, – сказав Смолярчук, – порушник сів на поїзд.

І знову лісовоз, керований Шубою, помчав по дорозі над ущелинами. Смолярчук сидів у кабіні. Тюльпанов стояв зверху, в кузові. Вітер шугав йому прямо в обличчя, висікав з очей сльози. Тюльпанов терпів, дивився прямо вперед.

Вузькоколійна дорога обірвалася біля виходу з ущелини. Поїзд, який щойно спустився з гір, стояв під естакадою лісового складу. Заскреготівши гальмами, машина з прикордонниками зупинилася. Смолярчук з собакою кинувся на пошуки сліду…

«Ковчег» був переконаний, що надійно відірвався від переслідувачів. Не кваплячись, він йшов пожвавленою вулицею верховинського міста.

Густий потік людей виніс його до воріт ринку.

Багатолюдний, яскравий і гамірний був святковий базар. Тут і верховинці в мальовничому вбранні, і скромно одягнуті долишани, які продають овочі й фрукти, і цигани-бляхарі, і виноградарі, які стали в окремий ряд зі своїми бутлями і бочками вина. «Ковчег» пройшов крізь базарний натовп. Зупинився він перед ларком, в якому літній верховинець з лісорубів чи колишніх пастухів і дівчина-підліток, мабуть, його онука, торгували кустарними виробами: різьбленим дерев'яним посудом, вишивками, домашньої роботи сукнами, одягом, звичайним для закарпатських горців, капелюхами з перами.

– Гей, хазяїне! – гукнув «Ковчег» до продавця. – Дай-но мені отой кожушок і женихівський капелюх. Та швидше! Нема терпцю! – він підморгнув, посміхнувся. – Іду свататись до однієї государині…

«Ковчег» одягнув кожушок, дістав з кишені гроші, кинув їх на прилавок. Одержавши здачу, він, поспішаючи швидше піти, сунув під кожушок кепку і щез у базарному натовпі.

Продавець верховинських виробів провів покупця уважним поглядом.

– Поторгуй тут сама, Маріє, – сказав він дівчині, – а я незабаром повернусь.

Пробираючись крізь натовп, він пішов слідом за підозрілим покупцем, не гублячи його з очей, але й не наближаючись до нього. Він бачив, як ця дивна людина купила старий велосипед, потім корзину, приторочила її до багажника і поїхала з базару в бік Рахова.

Витязь провів Смолярчука і Тюльпанова через усе місто до воріт ринку. Прикордонники і вівчарка легко проклали собі дорогу через базарну тісняву.

Побачивши прикордонників, продавець кустарних виробів кинувся до них.

– Чи не шукаєте ви когось? – спитав він.

– А що? – ухильно сказав Смолярчук.

– Може, чоловіка в сірій кепці, чорному піджаку, з зав'язаною шиєю?

– А де ви такого бачили?

– Купив у мене зелений капелюх, кептар і поїхав на велосипеді он у той бік, – старий махнув рукою на північний схід, на Рахівське шосе. – Півгодини не минуло.

Шлях на виході з міста був майже цілком забитий закарпатцями, які поверталися з базару. Багато велосипедистів. Підводи. Автомобілі. Пішоходи. В цьому потоці і загубився «Ковчег». Він їхав на велосипеді і майже не виділявся із загальної маси. Озирнувшись, щоб поправити корзину, він побачив неподалік грузовик з прикордонниками.

Лісовоз Шуби просувався повільно. Смолярчук уважно вдивлявся в людей, що йшли лівим узбіччям дороги. Тюльпанов контролював правий бік. Шуба крутив головою туди й сюди, не пропускаючи жодної людини, кожній заглядав в обличчя. Проїхали по мосту, збудованому через невелику річку, і зникли.

«Ковчег» сховався під тим самим мостом, по якому щойно проїхали прикордонники. Він сидів у затінку під залізобетонною опорою і вдавав, ніби миє свій запорошений, велосипед. Потім він знову вибрався на шосе і поїхав назад, в напрямі до міста, але згодом звернув на бокову польову дорогу. Не зменшуючи швидкості, він проскочив залізничний переїзд і зник на крутому підйомі за поворотом кам'янистої вузької дороги. Сторож, який охороняв переїзд, байдужим поглядом провів велосипедиста.

Прикордонники теж повернулися назад. Проїхавши кілометрів з п'ять у бік міста і не знайшовши велосипедиста в зеленому капелюсі, Смолярчук зрозумів, що пішов хибним шляхом. Не міг ворог за такий короткий час далеко втекти. Напевно, він обрав собі не цю, головну, дуже людну дорогу, а яку-небудь глухішу. А яку ж? Не одна, а десять ґрунтових доріг відгалужувалися від асфальтованого шосе ліворуч і праворуч. Куди повернув лазутчик? Який шлях здався йому найвигіднішим?

Смолярчук, як це робив багато разів у боротьбі з ворогом, поставив себе на його місце. Ні, оцю дорогу він не вибрав би: веде до невеликого населеного пункту, де люди добре знають один одного і відразу можуть помітити чужого. І ця дорога невигідна: треба проїжджати міст, що охороняється, а ця, мабуть, принадлива. Закрита з обох боків садами і, головне, веде до залізниці, де можна скористатися поїздом. Чи не сюди кинувся ворог? Так, звичайно, тільки сюди повинен піти винахідливий, передбачливий лазутчик.

– Звертай праворуч, – сказав Смолярчук шоферу.

Дослідивши дорогу, прикордонники знайшли на ній сліди велосипедних шин. Звичайно, це могли бути сліди і не велосипедиста в зеленому капелюсі, можна й помилитися, але Смолярчук попросив їхати далі.

Під'їхали до залізничного переїзду і зупинилися: сторож закрив шлагбаум, пропускаючи в бік кордону довгий товарний поїзд.

Смолярчук і Тюльпанов, зіскочивши з машини, сіли навпочіпки, уважно продивлялися обидва боки залізничного насипу: чи не з'явиться на ньому з найближчих кущів той, кого вони шукають, чи не спробує скористатися поїздом?

Простукотів колесами по рейках останній вагон. Сторож на переїзді, зморшкуватий безвусий чоловік, поклав жовтий прапорець у шкіряний футляр ї повернувся до Смолярчука:

– На куриво не багаті, товаришу?

Почастувавши залізничника цигаркою, Смолярчук спитав:

– Чи не проїздив тут дядько на велосипеді?

– У зеленому капелюсі? Туди подався. – Сторож показав у напрямі гір.

Водій вийшов з машини.

– На моєму «буйволі» далі не поїдеш, – жалкуючи, сказав він, звертаючись до прикордонників. – Бажаю удачі!

– Спасибі, товаришу Шуба, – подякував Смолярчук і спитав сторожа: – Телефон справний?

– Справний.

Повідомивши на заставу про своє місцеперебування і напрямок переслідування, Смолярчук попрощався з Шубою і крутою вузькою дорогою рушив у гори. Менше ніж через кілометр дорога перейшла в стежку і круто полізла вгору. Тут сліди велосипедних шин зникли. Смолярчук при допомозі Витязя обшукав навколишню місцевість і швидко знайшов у лісовій хащі кинутий велосипед, а також помітив виразні відбитки великих, добре знайомих черевиків.

– Слід, Витязю, слід!

Витязь потягнув Смолярчука крізь лісові завали з бурелому і каміння.

Тюльпанов, як він не тренував себе з бігу на далекі відстані, не зміг угнатися за старшиною, відставав все більше й більше і, нарешті, втратив його з очей.

Смолярчук і Витязь, ідучи по сліду порушника, підбігли до густої ялини, що самітньо стояла на галявині. Собака кинувся до гіллястого темного дерева, став на задні лапи. Смолярчук зрозумів, що ворог причаївся на дереві, що готовий звідти завдати йому смертельного удару. Він різко відсахнувся назад. Але не встиг відбігти, як пролунав постріл…

Смолярчук упав обличчям вперед, витягнувши руки, ніби намагаючись схопити ворога.

Торішнє листя і вологий мох, що ніколи не знав сонячного світла, прийняли в свою прохолодну м'яку постіль знесилене важке тіло старшини. Зелений мох набухав гарячою кров'ю прикордонника і ледве парував на прохолодному повітрі.

Залишаючи позад себе широку червону смугу, Смолярчук, вже втрачаючи свідомість, проповз кілька метрів і завмер.

Сорок разів старшина Смолярчук ставав на таємному шляху порушників кордону, затримував їх, переслідував тих, хто намагався втекти, знищував тих, хто чинив опір, і завжди з риском для власного життя, але завжди вдало, не втрачаючи жодного волосу із своєї голови. На сорок перший раз не пощастило. І не тому, що припустився помилки в переслідуванні. Сорок перший порушник кордону виявився, певно, найнебезпечнішим, найхитрішим, найспритнішим.

Побачивши, що його переслідувач, прикордонник, перестав рухатись і стогнати, що собака тепер для нього не страшний, «Ковчег» сплигнув з дерева на землю і, навмання вистреливши у вівчарку, зник в густому лісі. Куля пролетіла мимо собаки.

Витязь натягнув поводок, намотаний на руку нерухомого інструктора, рвонувся в той бік, де зникла ненависна йому людина. Він був такий розлючений, що йому вдалося протягти по землі важке тіло. Смолярчука кілька метрів. Поводок зачепився за сучок сосни, поваленої бурею. Витязь звився на задні лапи, гавкав, хрипів, захлинався від люті, але не міг більше просунутись ні на крок. Тоді підбіг до нерухомого Смолярчука, вчепився зубами в гімнастьорку, намагаючись відірвати прикордонника від землі. Довго старався Витязь підняти свого друга. Розірвав гімнастьорку, але так нічого і не добився. Знесилившись від люті, що не знаходила собі виходу, поклав голову на передні лапи і заскавучав.

В цю мить раптом і виріс перед ним Тюльпанов. Витязь схопився, кинувся солдатові на груди, лизнув обличчя, радісно завищав.

Не звертаючи уваги на собаку, Тюльпанов опустився на коліна, приклав вухо до грудей Смолярчука. Живий, живий! Перев'язавши старшину, Тюльпанов підклав йому під голову руку, обережно підвів з землі. Ледь-ледь розплющились очі Смолярчука, ледь-ледь ворухнулися безкровні сині губи.