Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 36 страниц)

Глава дев'ятнадцята

Перед виходом «Галочки» на станційні колії, до поїзда, Олекса Сокач у депо побачив свого друга. Як і колись, він був одягнений у чорну форму залізничника. Олекса спустився на землю, привітав Гойду:

– Ти чого тут, Василю? Повертаєшся на чорну роботу?

– Поки що не думаю. Поки що до вподоби робота на новому місці. А як у тебе справи? Е, та нащо я тобі такі питання задаю! За три кілометри видно, який ти гордий і щасливий. Добрячий паровоз хапанув, заздрю. – Гойда обережно глянув навкруги і притишено додав – Шкода тільки, що його забруднить своєю присутністю цей… практикант, Андрій Лисак.

Олекса Сокач усміхнувся:

– Що ж, його можна і не пустити на мій святий паровоз, можна на інший відіслати.

– Не треба.

– Злякався? Все розумію, Василю, не крийся. Я теж у прикордонній смузі живу. Вчора бачив, як ти йшов по п'ятах цього Лисака і музиканта Шандора. Отже, друже, зі мною можеш прямо розмовляти.

– Ну, якщо так, доведеться говорити відверто. Загадкова він людина, цей Андрій Лисак. Усякого дива від нього можна чекати. Уважно наглядай за ним, Олексо, докопайся, що він за один, пошкреби його фасад, зазирни в душу. Тільки ти…

– Ясно. Я все зроблю тишком-нишком. – Олекса занепокоєно глянув на годинник. – Мені час, Васю…

– Стривай! – Гойда притримав Олексу за руку. – Якщо в дорозі буду тобі потрібний, знайдеш мене на гальмовій площадці, другій від паровоза.

– Ти їдеш нашим поїздом? Гойда кивнув:

– До самої Дубні. Не звертай на мене уваги, так треба. Ні на одну хвилину я не повинен втрачати з виду практиканта.

Олекса попрощався з Гойдою і побіг на свій паровоз.

Як хороше сидіти на правому крилі паровоза! Яке воно високе, це місце механіка! Як далеко звідси видно! І земля, і небо, і люди здаються зовсім не такими, якими вони були в той час, коли Олекса керував звичайним паровозом.

Олекса обережно повів «Галочку», минув контрольний пост, вийшов на північні вхідні стрілки і зупинився в голові поїзда, на шостій колії парку відправки.

Олекса відшукав очима гальмову площадку, другу від паровоза, і побачив Василя Гойду. Він стояв на верхній підніжці пульмана і, безтурботно дивлячись на небо, димив сигаретою. «Чому він ні на одну хвилину не може випускати з поля зору Андрія Лисака?» подумав Олекса.

– Здрастуйте, орли!

З такими словами привітання, усміхаючись, на паровоз вилазив Андрій Лисак.

Кочегар Іванчук загородив собою вхід у будку машиніста:

– Ви куди, громадянине? Стороннім сюди не можна.

Андрій презирливо знизав плечем.

– Цікаво!.. Невже ви мене охрестили, стороннім? Не може бути! На моїй персоні аршинними літерами написано, що я без п'яти хвилин паровозник. Лисак. Поїду з вами в гори як практикант. Маю на руках письмовий дозвіл вашого начальника. Ось, будь ласка!.. – Андрій помахав перед обличчям кочегара Іванчука аркушем паперу. – Може, тепер змилостивишся, га?

– Миколо, займайся своєю справою! – наказав Олекса.

Іванчук звільнив прохід. Лисак боком протиснувся в будку машиніста, привітався за руку з Олексою, а кочегарові і помічникові тільки кивнув головою.

Сокач мовчки, з прихованим здивуванням дивився на практиканта. Андрій був одягнений у темно-синій, старанно випрасуваний, з великою кількістю накладних кишень і металевими застіжками комбінезон, з-під коміра якого навмисне визирав акуратний вузол темно-бордового шерстяного галстука. На голові майбутнього машиніста примостився чорний новенький кашкет; над його лакованим козирком, на околиші, сяяла залізнична емблема. Взутий Лисак у жовті, на товстій підошві, з мідними гачками черевики. Талія його перетягнута рипучим шкіряним ременем з величезною нікельованою пряжкою.

У радіоприймачі почулося попереджуюче покашлювання, і через мить у будці машиніста пролунав співучий жіночий голос:

– Увага! Сімсот сімдесят сім тринадцять! Увага! Я – диспетчер паровозної служби.

Сокач, кочегар Іванчук і помічник машиніста Довбня пожвавлено перезирнулися.

– Ніжний голосок! – засміявся Лисак. – Просто-таки ангельський.

Сокач відгукнувся:

– Єсть увага!

– Це ваша перша поїздка в гори? – поцікавився диспетчер.

– Ви помилилися, товаришу диспетчер. – У голосі Олекси прозвучала простодушна дитяча образа. – Паровоз номер сімсот сімдесят сім тринадцять вперше іде в гори, а я, машиніст Сокач, – у п'ятсот перший раз.

– Зрозуміло. – Голос диспетчера трохи потеплів. – Я не хотіла вас образити. Наступного разу я буду чіткіше формулювати свої запитання. Отож, товаришу Сокач, чи можу я бути впевнена, що ви по графіку, хвилина в хвилину, приведете поїзд у Дубню?

– Можете! Запевняємо!

– Все ясно. Щасливої дороги!

– Зачекайте! Маю одне запитання.

– Будь ласка.

– Як ваше прізвище?

– Королевич, Тетяна Степанівна.

Олекса вимкнув приймач, відкинувся на спинку крісла, значуще подивився на свою бригаду: ну що, мовляв, скажете?

– І нам усе ясно, – усміхнувся Андрій Лисак. – Перманент. Червоні губки. Напудрений носик. Криваві кліпси в рожевих ніжних вушках. Таня! Танечка!..

Приглушений густим туманом і дощем, донісся голос головного кондуктора:

– Ей, синки, приймайте жезл!

Олекса висунувся у вікно, зірвав кашкета і спритно підхопив підкинутий вгору жезл – важкий металевий кругляш, відполірований частим дотиком рук.

– Поїхали, синки! – головний підкріпив своє слово довгим свистком.

Олекса потягнув униз підойму з дерев'яним відполірованим яблуком на кінці. Могутній гудок залунав у товарному парку станції Явір. Чули його, як був певний Сокач, і в усіх кінцях міста, і на виноградниках Соняшної гори, і на прикордонних заставах, і за Тисою, в Угорщині, і в садах Чехословаччини, і в передгір'ях Карпат.

«Галочка» тихо рушила вперед, плавно розтягуючи поїзд. Пружні струмені пари вирвалися з циліндрів через відкриті крани і, розростаючись у молочні хмари, слалися по землі праворуч і ліворуч від локомотива.

Іванчук і Довбня мовчки, зосереджено займалися своєю справою: поїли і годували «Галочку» водою і вугіллям. Лисак, димлячи сигаретою і насунувши на очі форменний кашкет, міцно всівся на круглому, що крутилося, «гостьовому» сидінні, усім своїм виглядом показуючи, що до кінця рейсу не зрушить з цього зручного, вигідного місця. З накладної кишені його комбінезона визирали край темно-червоної записної книжки і позолочений наконечник авторучки.

Поїзд набирав швидкість.

Сокач зняв руку з реверса. Його бліде обличчя було забризкане краплинами дощу, з-під кашкета вибивалося мокре пасмо волосся, по кромці лакованого козирка біг світлий дощовий струмочок. «Ну як, добре?» стурбовано, поглядом, запитував Олекса своїх товаришів.

Вздовж залізниці ще тягнулося місто, напівзадушене туманом. Стіни однотипних будиночків, складені з червоно! цегли і наскрізь просякнуті вологого, здавалося от-от розповзуться. По безлюдній вулиці, підкреслюючи її незатишність, мчав, розрізуючи дощові калюжі, велосипедист у береті і чепурній куртці. Однією рукою він стискував руль, другою тримав над головою великий чорний зонтик.

На цій же вулиці, на розі, біля червоного цегляного будинку, Олекса побачив жінку в чорному платті і чорній хустці. Ковзнувши по ній поглядом, він захотів роздивитися її уважніше. Щось знайоме, рідне було в цій маленькій чорній постаті, що самітньо стояла на вулиці під дощем. Чого вона так жадібно, забувши про дощ, дивиться на поїзд, що наближається? В Олекси стислося серце: він впізнав матір. Її чорний мокрий одяг блищав. Обличчя теж було мокрим. Олекса здер з голови кашкет, привітно помахав ним, але одразу ж докірливо похитав головою:

– Простудишся! – крикнув він. – Іди негайно додому! Чуєш?

Ганна Степанівна покірно закивала головою, помахала синові своєю маленькою рукою і швидко зникла за рогом.

От якби там, біля цегляного будинку, поруч з матір'ю стояла і Ганнуся!..

Крізь туман тьмяно заблищала вода бурхливої річки: то Кам'яниця несла свої води назустріч поїздові. Тут, на рівнині, та ще весною, вона розливалася привільно, далеко виходячи з свого звичайного зимового і літнього річища. Кам'янисті береги річки, густо вкриті крупною галькою, стали тепер її дном.

Поїзд упевнено набирав ходу. Туман рідшав, піднімався від землі. Дощ перестав. Десь на одну мить блиснув сонячний промінь – він одразу ж відбився на обличчі Сокача.

У напіввідчинені вікна війнув холодний вітерець. В шибки зацокотіли дробинки снігової крупи.

«Галочка» деякий час ішла глибокою виїмкою, між двома горбами. Обабіч залізниці тягнулися канави з дощовою водою. Тонкий, крихкий льодок, який затягував поверхню канав, розламувався, ніби його давила, йдучи, людина-невидимка.

– Бачили?.. – сказав Олекса.

Андрій Лисак не бачив за вікном нічого такого, чим можна було б захоплюватись, але про всяк випадок він кивнув і співчутливо підморгнув Сокачеві. Знову вирвалися в долину.

Кам'яниця дедалі меншала, міліла, на її берегах щораз більшало гальки, річище ставало примхливішим: вона трохи не на кожному кілометрі то кидалася до самого підніжжя гір, то знову підступала до залізниці, то линула їй назустріч, то, шмигнувши під міст, бігла деякий час слідом за поїздом, сердито пінячись на кам'яних порогах і вкритих мохом валунах.

– Ого, сердита річечка! – промовив Андрій.

Олекса мовчки подивився на практиканта і відвернувся. Річечка!.. Так сказати про могутню Кам'яницю, яка проклала собі дорогу на рівнину через скелясте серце Карпат, через ланцюги хребтів! Кам'яниця… На її березі, там, далеко в горах, біля найбільш стрімкого краю полонин, в колибі лісоруба народився Олекса. Хрестили його в купелі, у водах Кам'яниці. Її шум, не змовкаючи ні влітку, ні взимку, заколисував верховинця. На її зеленому березі травневими днями він навчився ходити.

Кам'яниця, ти – перше слово улюбленої пісні! Ти – світла кров Карпат! Ти – земна блискавка, не згасаюча від світанку до світанку! Шуміти тобі вічно на порослих мохом валунах, біля підніжжя лісистих гір.

Поїзд мчав по глибокій, здавленій горами долині. Залізниця-одноколійка повторювала всі химерні повороти річки, йдучи вздовж засніженого узлісся. Мільйони попелясто-сріблистих дерев з гордо піднесеним до неба віттям, немов струмки гігантського фоитану, спускалися з вершин гір до Кам'яниці. Земля біля їх підніжжя щедро встелена багаторічними листопадами. Коричньово-зелений мох пробивався крізь товстий шар спресованої часом і дощами підстилки. Синіли проліски. В неозорому буковому морі рідкими острівцями пломеніли могутні дуби, які й досі не втратили всього свого торішнього жовтого листя. Де-не-де свердлили небо гостроверхі темпі ялини. Вони різко виділялися своєю похмурою самотністю в світлому буковому братстві.

Олекса так дивився на закарпатську землю, ніби все, чим вона красна, було зроблено, викликано до життя його руками.

Вгору, все вгору піднімалася залізниця.

Коли кочегар і помічник розсували дверцята топки, щоб підкинути вугілля, Олекса особливо гостро відчував гранично напружену роботу машини. З її розжареної утроби доносилося клекотіння вогню, пари і повітря: «Ехо-хо!.. Ехо-хо!.. Ехо-хо!..»

І чутливі гори на всі лади повторювали:

– Ехо!.. Уф-уф!.. Хо-хо!.. Ехо-хо!.. Хо!.. Уф!..

Гори тіснили долину з кожним новим поворотом дороги. Щоразу менше і менше видно небо, звивистіше Кам'яниця, запекліший скрегіт коліс «Галочки» на кривизнах, все більшим камінням, каменями-плахами вистелено дно річки, прозоріші і стрімкіші її води. Берегом, часто зникаючи, бігла ледве помітна стежка. І нічого більше немає між полотном залізниці й Кам'яницею – ні дерева, ні кущика, ні шматочка землі. Лише камінна стежка.

На крутих схилах лежали стовбури, вірніше – скелети буків, зламаних чи вивернутих з корінням бурею, або тих, що впали від старості. Вони вкриті зеленувато-коричньовим мохом, під колір землі і скель. Впали років десять тому, та так і валяються.

Ще поворот, і Кам'яниці нікуди діватись. Вона тулиться до самого підніжжя гір, підточує землю, каміння, ліс. Височезні буки з напівоголеним корінням звисають над сипкою кручею, полощуть свої голі віти в шумному, пінистому потоці і ось-ось обрушаться в річку, ляжуть впоперек неї перекидними містками.

– Оце доріжка, спаси і помилуй! – Лисак похитав головою. Диким козам та тиграм тут плигати з каменя на камінь, а не поїздам ходити. Звірина дорога!

– А як же ми, люди, працюємо на цій звіриній дорозі? – Довбня вхопив лопату, розчинив навстіж дверцята топки. Вогонь, ніби в дзеркалі, палахкотів на його вологих щоках, піт струмував по крутому підборіддю, по засмаглому вирізу грудей в синій майці.

Олекса кивнув, стримано посміхаючись примруженими очима. Микола Довбня по-дівочому почервонів – відчув, що машиніст задоволений його словами.

Над трубою паровоза віковим деревом виростав чорний дим, змішаний з крупинками незгорілого, винесеного з топки вугілля.

«Ехо-хо!.. Ехо-хо!..» важко, по-бурлацькому стогнала «Галочка».

Міжгір'я по вінця сповнене димом, парою, хмарами, залізним гуркотом паровоза І скреготінням коліс важковагового поїзда. Регулятор відкритий на великий клапан, реверс зубець за зубцем наближається до крайнього робочого положення – летіти б зараз «Галочці», З вона ледве повзе і от-от, здається, зупиниться, надірвавши свої сили.

Іванчук витер піт, що струмками біг по обличчю, тоскно подивився на радіоприймач:

– Хоча б Танечка подала свій ангельський голосок, підбадьорила!

І немовби виконуючи його бажання, диспетчер співчутливо, з материнською турботою заговорила:

– Увага, тринадцята! Як у вас справи? Попереджаю: вам увесь час наступає на п'яти пасажирський Прага – Москва. Може, пропустимо його вперед?

– Ні в якому разі! – запротестував Олекса. – Не дожене. Втечемо.

– Значить, домовились: до самої Дубні ви – попереду, за вами – празький.

Гори почали розсуватися, а голі скелі знову змінилися буковим лісом. Кам'яниця потекла ширше, трохи спокійніше, пінистими струмками розливаючись по гранітному плитняку.

На схилах гір, вкритих торішньою, прибитою морозом травою, паслися отари овець і горіли великі вогнища, біля яких сиділи пастухи.

Ще крутішою стала залізниця, більш поривчастим боковий північний вітер, який прорвався сюди з-за Карпат, через ущелини.

Ще крива, ще поворот, темна ущелина, сира скеля, суворі кам'яні ворота у нову долину – і в усій своїй красі відкрилися гори. Карпати тепер поділені на ряд поверхів: п'ятий, верхній, – сніги, четвертий – голий ліс, третій – вкриті мохом, по-літньому з прозеленню скелі, другий – залізниця і найнижчий, перший, – Кам'яниця.

Кілька годин підряд Кам'яниця несла свої води назустріч поїздові, майже біля самих його коліс. Зараз вона піниться метрів на п'ятнадцять нижче, на дні вузької долини, і з кожним кілометром відходить щораз далі і глибше.

Дорога вирвалася з ланцюга ущелин і лісів на невеличке плоскогір'я, на найнижчий східець карпатських перевалів, на станцію Буйволець, одягнуту в пухкий чистий сніг.

Кочегарові Іванчуку захотілося похвалитися перед Лисаком своїми знаннями. Кивнувши на вікно, він сказав:

– Запам'ятовуй профіль, товаришу практикант. Зараз почнемо карабкатись на головні Карпатські гори, Якщо навпростець, пішки рушити на перевал, то кілометрів сім буде, а залізницею – всі сорок. Кожний кілометр залізниці підвищується над попереднім на тридцять два метри.

День хилився до вечора. Сонце, яке зранку щезало то в непроглядному тумані, то в дощових хмарах, то в снігопаді, раптом показалось над голим плоскогір'ям – неправдоподібно велике, кругле, червоне, ніби заграва пожежі, сонце гірських хребтів. І в його сяйві одразу змінилися по-зимовому засніжені Карпати. Тепер добре було видно наполегливу, гарячу роботу весни. Виявляється, не всю землю Верховини тримав сніг у своєму полоні: в багатьох місцях вона чорніла, там і сям, на південних схилах, зеленіли поляни. Лише північний бік гір, їх спини, одягнений в зимову шубу.

І не снігові кучугури, виявляється, біліли на берегах Кам'яниці, а ряди розісланого полотна. Кудлаті ялини давали притулок не лише темряві, а й зеленому світлу. І сніговий покрив зовсім не зимовий, а з'їдений весняними струмками, ніздрюватий, схожий на медові стільники, обласканий травневим теплом.

– Увага, тринадцята! – пролунав у радіоприймачі голос диспетчера, такий же веселий, зігрітий сонцем, як усе навколо. – Даю «зелену вулицю»..

Поїзд пішов по вузькому кам'яному карнизу, вирубленому на схилі гір. На шляху «Галочки» часто з'являлися прірви, глибока ущелина з Кам'яницею на дні, сухий яр, промитий весняними потоками гірських вод, – і скрізь зведені мости. Їх було чимало: іноді по три на кілометр шляху. Залізобетонні бики несли на собі голубуваті сталеві ферми, на яких вміщалося одноразово по двадцять вагонів. Глибоко внизу, на дні прірв і ущелин, лежали гори колод – залишки зруйнованих мостів часів війни та іржаві масивні ребра конструкцій, підірваних фашистськими дивізіями: «едельвейсами», «кенігсбергами», «шварцерадлерами». Гусеничні трактори, попихкуючи синім димком, розтягували сталевий мотлох. Автомобільні крани вантажили багатотонні уламки на великі платформи. Андрій Лисак, не відриваючись, дивився у вікно і записував.

Не зменшуючи швидкості, «Галочка» пронеслася повз дві станції, проскочила один міст, потім другий, третій… По краях мостів стояли великі пожежні бочки. Вода в них навіть не колихнулася під час того, як колеса важковагового поїзда перераховували стики рейок.

– Робота наших відбудовників, – з гордістю промовив Сокач, обертаючись до Лисака. – Італійці дванадцять років будували закарпатські, на курячих ніжках, мости, а наші за два роки впоралися. Іноземці ахкають, дивлячись на наші місточки. Бачиш, на повній швидкості проносимося по них з спокійною душею. А як тут їздили раніше австрійці, угорці, поляки, чехи, німці? Повзком. Крадучись. І тільки вдень. Один поїзд вранці. Один опівдні. Один в обід. Парочка після обіду. І все. Вночі, кажуть, рух у Карпатах завмирав. Не залізниця була, кажуть, а в'ючна стежина. Рейки слабенькі, баласт спрацьований. На кожному кілометрі попередження: обережно, малий хід, небезпечно! Іде бувало машиніст, а сам все назад озирається: чи не зійшли з рейок вагони? А мости ходором ходять під паровозом, стогнуть, риплять, от-от розсиплються. В'їдеш на один кінець моста, а на другому вода з пожежних бочок вихлюпується. От тобі і західна техніка.

Олекса засміявся і смачно сплюнув у вугільний лоток.

Проїхали ще один залізобетонний міст, збудований над глибокою ущелиною. На. його дні, серед снігових заметів, парував чорний струмочок.

– Прощайтеся з Кам'яницею, – сказав Сокач, – побачимо її тільки на зворотному шляху.

Лисак обережно подивився вниз.

Виїхали на гірське плато. Жодної хмаринки на синьому куполі неба, його безмежний простір підкреслювався самотнім молодим місяцем, перевернутим догори колючими ріжками. Так свіжо, чисто, біло навкруги, що. навіть дихання паровозів, які проходили тут, залишало на землі свої сліди: вздовж залізниці на снігових кучугурах чорнів тонкий наліт сажі і незгорілих шматочків вугілля.

З ущелин і прірв, з ялинового царства виповзали сутінки. Вони швидко піднімалися по схилах гір, наростаючи з кожною хвилиною. Вітер знову поніс снігову крупу, і крізь одноманітне гуркотіння поїзда стало чути говір гірського лісу.

– От і «Північний полюс», – сказав Сокач.

– Де? – стрепенувся Лисак, вдивляючись у сутінки!. Мимо пропливали чорні телеграфні стовпи, обвішані білими голубами ізоляторів. – Нічого не бачу.

– Вперед дивись. Бачиш вогнище? Далеко, там, на горі.

– Ну?

– Це вхід у перший тунель. Над ним і знаходиться Ніч-гора, наш «Північний полюс».

– За що ж її так охрестили?

– За те, що на ній навіть літом холодно. Вона перша восени одягає білу шапку і остання весною знімає.

Сокач відкрив вентиль динамо – спалахнули лампочки, прикриті з трьох боків загнутими козирками: все своє світло вони спрямовували на прилади, залишаючи будку машиніста в темряві. Зате залізниця освітилася яскравим світлом: передні фари посилали свої промені далеко вперед, відганяючи непроглядну гірську пітьму.

Над трубою «Галочки» вирував, відбиваючись у низькому хмарному небі, іскристий стовп диму. Невелика лампочка, підвішена під площадкою, над ведучою віссю паровоза, лезом свого проміння обрізувала кінці шпал і самий край прірви.

Вогнище над Ніч-горою різко перемістилося праворуч. Потім ще праворуч і нарешті зникло. З'явилося воно ще яскравішим, ніж раніше, вже ліворуч, у голові поїзда, що замкнув петлю.

Промайнули на кривій габаритні ворота – сторожовий пост тунелю.

«Галочка» протяжно засвистіла і пішла прямо на вогнище. Десь у горах, ліворуч і праворуч, зверху і знизу відгукнулися десятки, сотні паровозів.

Втягуючи за собою важкі пульмани і холодні потоки повітря, «Галочка» вскочила під закоптіле склепіння тунелю, по якому сльозилася волога. Гірська луна обірвалася, глухо застукотіли колеса. Дим і вогненні іскри ударялися в кам'яну стелю, падали на скелясту землю, клубочилися під колесами. Чадна жара хлинула в усі щілини паровоза. Попелясто-сива темрява поглинула промені прожектора і фар.

Кочегар Іванчук нахилився до практиканта, крикнув йому на вухо:

– Стеж за водомірним склом! По рівневі води ми засікаємо перевал і їдемо далі без пари, на гальмах.

Андрій Лисак не дивився на водомірне скло, зараз його цікавив лише тунель.

«Галочка» вискочила з тунелю. Дим і пара оповивали її від коліс до труби.

Сокач і Довбня порозчиняли вікна. Нічне морозяне повітря хлинуло в паровозну будку. Великий лапатий сніг скісними струменями хльостав по гарячій обшивці топки і вмить безслідно випаровувався. Яскравий промінь прожектора рухався по глибокій кам'яній виїмці, гнав поперед себе сиві, як перекотиполе, клуби хмар.

«Галочка» дала протяжний свисток і вскочила в другий тунель, такий же чорний, задимлений, чадний, як і перший. По серйозному, суворому обличчю Олекси Сокача Андрій зрозумів, що наближається найвідповідальніше місце дороги. Він з посиленою увагою вдивлявся в тунель.

– Перевал? – &питав практикант.

Сокач мовчки кивнув і обережно пересунув регулятор на малий клапан. Поїзд помітно скоротився, але ходу не зменшив: вимірювач швидкості показував ті ж самі тридцять кілометрів. Сокач, не відриваючи руки від підойми, очікуюче дивився у задимлене вікно. Колеса веселіше застукотіли об голівки рейок.

Світлий стовпчик води в зеленуватому рифленому склі помітно знижувався. Перевал!..

Вимірювач швидкості показував уже сорок. Сокач повернув кран машиніста, плавно збив швидкість до тридцяти.

– Ну, тепер, коли всі труднощі залишилися позаду, можна і закусити чим бог послав. – Іванчук вийняв з-під сидіння залізну скриньку і, сівши прямо на вугільному лотку, почав вечеряти. Його приклад наслідував і Микола Довбня. Лисак дивився, як помічник і кочегар апетитно уминали білі пироги, запиваючи їх молоком: йому самому не хотілося ні їсти, ні пити.

З грізним залізним гуркотом, стрясаючи гори, оповита хмарами і димом, розбризкуючи з-під гальмових колодок іскри, вирвалася «Галочка» з другого тунелю і понеслася по вузькому карнизу, вздовж прямовисної, засипаної снігом гори.

Промайнув вогник семафора, поїзд зупинився біля пристанційного стовпа з привареним до нього залізним щитом. По білому полю – великі чорні літери: «Увага! Перезарядка гальм!»

Олекса нахилився до радіоапарата:

– Говорить тринадцята! Перевал перемахнули благополучно. – Він подивився на годинник. – Поки що зекономили дев'яносто хвилин.

– Спасибі, товаришу Сокач. Завдяки вашому рейсу я пропустила в гори зверх графіка два поїзди. Яка у вас на Верховині погода? – спитала Королевич.

– Сніг, мороз.

– А в нас зовсім весна, – сказала вона і, судячи по голосу, посміхнулася. – Ще раз спасибі!

Сокач висунувся у вікно, жадібно, відкритим ротом хапаючи свіже повітря:

– Верховина!..

Зацікавлений схвильованим голосом машиніста, Лисак підійшов до вікна, глянув ліворуч, потім праворуч і мовчки повернувся на своє місце. Нічого він знов не побачив такого, чим можна було б захоплюватись.

Андрій народився тут же, в Карпатах, виріс серед цих гір, але не відчував ніякої любові до рідного краю. Він навіть не знав як слід його географії, його особливостей. Він знав, що Рахів знаходиться на гуцульській Верховині, що в Ясинях виробляються чудові кустарні вироби, що в Сваляві багато мінеральних джерел, що Берегове знамените великими виноградниками і добрим вином, що в Хусті дешеві яблука. Вище подібних інтересів він не підіймався. В нього ніколи не виникало бажання подивитися з гори Говерли на схід сонця, побувати в заповідному Оленячому урочищі чи на полонинах, коли там починається «веснування».

Сокач узяв ключа, спустився вниз, на скрипучий, білий від снігу мох. Усе навколо біле: близькі шатра гір, ліси, величезні валуни, телеграфні проводи, стрілки, хобот водорозбірного крана, шпали, рейки, дахи будинків. По-нічному виглядали тільки чорні ручаї, що бігли тепер услід за поїздом, а не назустріч йому, як до тунелей.

Так тихо на пустинних коліях, що чути глухий говір гірських потоків.

Гарна була ранкова рівнина, оповита непроглядним туманом. Очей не можна було відірвати від голих букових лісів, від землі, посипаної торішнім листям, від стрімких зигзагів Кам'яниці, від хмар, що клубочилися під колесами поїзда, від гірського весняного сонця. Але ще красивіша оця нічна Верховина, закутана в пухнастий сніг, скута морозом і піднесена до самого неба, до яскравих великих зірок. Як схоже все це на те, чим сповнена душа Олекси!

– Ого-го-го!

Олекса стояв на обочині залізниці, на чималій відстані від паровоза, широко розкинувши руки і гогочучи на всю силу легенів. Вушанка збита на потилицю, білявий чуб присипаний снігом.

– Що таке, Олексо? Що трапилось? – підбігаючи до друга, стривожено спитав Василь Гойда.

Сокач відповів словами пісні:

– Верховино, світку ти наш!..

Гайда зрозумів Сокача:

– Еге, світло таке, що осліпнути можна.

Василь став поруч з Олексою, милуючись Карпатами. Друзі довго мовчали. Потім Гойда спитав:

– Ну, як твій практикант? Нічого не фотографує, не записує?

– Начебто ні, а там хто ж його знає. Перевіримо.

Гойда кивнув головою.