Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 36 страниц)

Повіки Кларка обважніли, він зажмурився, втратив над собою контроль і заснув.

Проспав він, можливо, годину, дві або три – невідомо. Прокинувшись, побачив над собою чорну, закурену стелю колиби з круглим вирізом посередині, в який струмувало до нічного неба полум'я ватри. Він хотів перевернутися із спини на бік, щоб подивитися, чи на своїх місцях вівчарі, але не міг цього зробити. Однак він не хотів вірити в те, що сталося. Напружив усі сили, рвонувся, намагаючись підвестися. Мотузки, якими Кларк був прив'язаний до букової колоди, були міцні і вузли надійні.

Кларк вилаявся, застогнав, завив. Із дальнього кутка колиби донісся глузливий голос сивоусого верховинця:

– Відпочивай, відпочивай, песиголовцю! Ранок вечора мудріший…

Вранці на полонину прибули верхові прикордонники. Вони посадили зв'язаного Кларка на запасного коня і повезли вниз, у Явір. Того ж дня його передали майору Зубавіну.

Скибан на першому ж допиті охоче розповів усе про себе, про Дзюбу і про свого останнього шефа – «пана Бєлограя».

Майор Зубавін передав Скибана слідчому, а сам зайнявся п'ятим порушником. «Пан Бєлограй», якого ввели в кабінет конвойні, з похмурою і злісною цікавістю з ніг до голови оглянув Зубавіна.

Кларк за час перебування в дорозі, від полонини, де його затримали, до Явора, встиг виробити план самоврятування. Він давно зрозумів, що взято й Скибана, що стався повний провал. Безглуздо тепер усе заперечувати, удавати з себе невинно ображеного слюсаря Івана Бєлограя. Скибан, звичайно, вже розповів, як і хто вбив демобілізованого старшину. Значить, треба діяти, виходячи з реальних умов.

– То це завдяки вам я маю честь потрапити в таке становище? – спитав він високомовно, з удаваною зверхністю.

Зубавін приготувався до важкої, багатоденної розмови, що ускладниться, як він гадав, різними несподіваними крутими поворотами. І тому, зберігаючи сили, прирік себе на витримку, терпіння і байдужість.

– Так, не заперечую, – серйозно відповів Зубавін, – і я потурбувався в міру своїх можливостей, щоб ви потрапили в таке ось становище: у становище спійманого диверсанта, терориста і шпигуна.

Кларк поморщився:

– Побережіть, майоре, ці страшні епітети для слабонервових.

Він сів на найближчий стілець, закинув ногу на ногу і, гордовито посміхаючись, чекав продовження допиту.

Зубавін закурив. «Пан Бєлограй», не чекаючи запрошення, безцеремонно простягнув руку до цигарок. Зубавін дістав нову коробку «Казбека», поклав перед арештованим. Обидва деякий час мовчки димили, відверто, у вічі дивлячись один одному і готуючись до поєдинку.

Як не бравірував цей «п'ятий» порушник, але він не в силі був приховати від Зубавіна справжній свій стан.

Печать тваринного страху, печать приреченості, всупереч його волі, ясно проступала на пихато-зухвалому обличчі. Під глибоко запалими, гарячково почервонілими очима нависли свинцеві мішки. Губи смертельно зблідли, потоншали, висохли. Кінчик носа загострився, побілів, неначе відморожений. Горло стало гострим, кадик помітно випирав – по ньому перекочувалась якась кулька. Кларк без упину ковтав слину.

Зубавін підсунув до себе купку паперу вмочив перо в чорнило і поставив те обов'язкове перше запитання, яким починається всяке слідство:

– Прізвище?

Арештований помовчав, усміхаючись.

– Іван Федорович Бєлограй, – сказав він. – Якщо це вас не влаштовує, тоді – Сидоров. Або Петров. Згоден і на Іванова.

– Мене найбільше влаштовує ваше справжнє прізвище.

– О, майоре, ви занадто багато хочете. Такі речі, як справжнє прізвище, ми не зобов'язані зберігати з пам'яті. Ми їх твердо забуваємо. Назавжди!

– А ви все-таки спробуйте пригадати.

– І радий би, та…

– Допомогти?

«Пан Бєлограй» з живою, непідробленою цікавістю подивився на майора. «Що-небудь він знає, чи… Нічого йому не може бути відомо. Навіть в Америці мало хто обізнаний з моїм минулим».

Вголос він сказав:

– Майоре, ви марно витрачаєте свої зусилля: пам'ять моя незговірлива.

– І все-таки спробуємо. – Зубавін тим же рівним, спокійним голосом, яким розмовляв до цього часу, сказав: – Кларк. Ральф Кларк. «Колумбус».

Смертельна блідість, що застигла на губах «пана Бєлограя», залила його щоки, лоб, підборіддя.

Хвилину або дві тривало мовчання. Нарешті Кларк скривив рот у посмішці:

– Поздоровляю, майоре! – він закурив нову цигарку. – Для вас, звичайно, уже заготовлені погони підполковника, підвищення в посаді і так далі.

Зубавін, почекавши, поки Кларк виговориться, висунув шухляду письмового стола, дістав пачку фотографій і поклав їх перед арештованим:

– Відсвіжіть свою незговірливу пам'ять, «Колумбус», ще ось і цими даними, одержаними нами від одного фотолюбителя, вашого постійного супутника під час прогулянок по Москві. Як вам відомо, він провалився, пійманий на гарячому.

Кларк побачив фотографії, на яких був зображений він, Ральф Кларк, в той період свого життя, коли жив у Радянському Союзі на легальному становищі, як член місії «союзної держави». Ось груповий, воєнного періоду знімок. Чоловік з двадцять молодих людей, одягнених у нову, ще не обношену офіцерську форму, випускники артилерійського училища, товпляться перед відчиненим віконцем театральної каси. Трохи осторонь від них, у скромному пальті, в кепці з довгим козирком, стоїть Кларк. В руках у нього заповітні папірці, що дають право подивитися спектакль. Десятки офіцерських очей з пожадливістю спрямовані на «зайві квитки». Кларк усміхається на знак того, що радий би, мовляв, усіх офіцерів ощасливити, але, на жаль… він показує два пальці: мовляв, лише два квитки може продати.

Ось ще фотографія, на якій Кларк зображений на вокзалі. Він сидить на лаві в багатолюдній залі для чекання і, напівзаплющивши очі, ніби дрімаючи, прислухається до того, про що говорять пасажири, які прибули в столицю з різних кінців Радянської країни. Третя фотографія відображала Кларка в той момент, коли він, сидячи за рулем, щось фотографував через автомобільне скло.

Четверта, п'ята, шоста, сьома, десята і дванадцята фотографії теж викривали Кларка в діяльності, яка нічого спільного не мала з тим, чим повинен займатися представник дружньої союзної держави.

– Ну як, не забули всі ці картини?

Так, Кларк добре пам'ятав, що всі ці знімки були таємно зроблені у свій час його колегою по посольству, молодшим клерком Джексоном. Справді, він був його постійним супутником під час прогулянок по Москві. У самітні хвилини відпочинку, за віскі або коньяком, Джексон, добре напідпитку, не раз діймав свого приятеля, демонструючи йому фотографії, про існування яких довго й гадки не мав вельми досвідчений, досить здібний Кларк.

Зубавін зібрав фотографії, поклав у шухляду письмового стола:

– Отже, Ральф Кларк, «Колумбус», вихованець таємного коледжу…

Кларк квапливо кивнув головою. На його обличчі вже не було ні пихатої усмішки, ні зверхності. Воно виражало неприхований відчай. Але через кілька секунд цей вираз змінився іншим – надією. Зубавін, що з цікавістю спостерігав за Кларком, усміхнувся сам до себе: «Для нього ще не все втрачено, йому ввижається вихід з безвихідного становища. Цікаво, на що ж вік сподівається?»

Кларк випростався, закинув голову, сказав з урочистими інтонаціями в голосі:

– Майоре, я вирішив бути до кінця відвертим. Але я хотів би, щоб усе мною сказане було зафіксоване повністю. Прошу запросити стенографістку.

Зубавін зняв телефонну трубку, набрав номер і коротко наказав:

– Зайдіть до мене.

Зайшов молодий лейтенант у світлих рогових окулярах, з розлініяною пачкою паперу в руках. Він мовчки зайняв, очевидно, своє звичне місце, за маленьким столиком, в кутку кабінету.

– Я вас слухаю. – Зубавін подивився на Кларка.

– Так от… – «Колумбус» розчепіреними пальцями розчесав скуйовджене волосся, потім провів долонею, наче вмиваючись, по обличчю. – Мені недавно минуло двадцять вісім років. З них я майже півтора десятка бездоганно служив американській розвідці. На мене завжди покладались великі надії: в таємному коледжі, в роки стажування, в період самостійної діяльності. Мені довіряли. Мене готували для. великих справ. Мені пророчили важливі посади…

Зубавін уважно слухав Кларка, намагаючись зрозуміти, догадатися, заради чого той так охоче вирішив «бути до кінця відвертим», яку мету переслідує.

Кларк продовжував свою сповідь упевненою скоромовкою, гладко заокругленими, явно заготовленими фразами. Він докладно розповів, коли, де і шо встиг зробити для американської розвідки, назвав усіх своїх шефів, їхні клички, змалював риси їхнього характеру, звички, перелічив усіх, з ким був зв'язаний свого часу, пригадав чимало старих явок, не забув і нові, розповів у всіх подробицях, хто сприяв йому під час переходу кордону і з якими намірами він оселився у Яворі.

Кларк перевів подих, випив склянку води.

– Бачите, яка я для вас цінність. Як ви догадуєтесь, я відвертий тому, що не маю ніякого бажання одержати «вищу міру покарання». Хочу жити! За всяку ціну! Та й вам не вигідно відправляти мене на той світ.

Коротко кажучи, я пропоную вам свої послуги, майоре мій досвід, мої здібності, мої зв'язки – все у вашому розпорядженні. Я можу принести вам величезну користь там, за кордоном…

Зубавін ледве втримався, щоб не посміхнутися. Він уважно, з байдужим виглядом слухав Кларка. Нехай сповідається. Чи не однаково, в якій формі він розкриє найглибші таємниці американської розвідки!

– Упакуйте мене в азбестовий мішок і переправте через кордон! – продовжував Кларк і не без натхнення. – Я повернусь до Файна і скажу, що змушений був тікати, тому що ледве не провалився через Скибана і Дзюбу. Мені зразу повірять, не турбуйтесь. Далі я влаштую, через того ж Файна, все так, щоб мене перевели в Західну Німеччину, в одну з розвідувальних шкіл. Гарантую: мене призначать старшим інструктором. Я буду знати кожного, кого «Сі-Ай-Сі» планує перекинути у вашу країну. Ви одержите повний список усіх диверсантів і терористів задовго до того, як вони будуть готові діяти. Через рік або два я просунусь по службі, мене призначать у вище відомство, і я почну вам пересилати…

Зубавін відкинувся в кріслі заплющив очі.

– Ви мене не слухаєте, майоре? – ослаблим голосом спитав Кларк.

Зубавін позіхнув, здійняв руки над головою і з задоволенням потягнувся:

– Пора кінчати. – Він обернувся до лейтенанта, що посміхався: – Відведіть!

– Пане майор!.. – рвонувся Кларк до Зубавіна.

– Все абсолютно ясно, «Колумбус». Справа тепер за Воєнним трибуналом.

Кларк підвівся і, сутулячись, бгаючи в руках украдений гвардійський картуз, попрямував до дверей.

ЧАСТИНА ДРУГА
ГІРСЬКА ВЕСНА

Глава перша

Наприкінці квітня 1952 року на світанку з воріт філіалу іноземної фірми, яка ще на початку сторіччя заснувала в Будапешті концесійне підприємство, вийшов потужний світлого кольору «Лінкольн». Керував ним Джон Файн, інженер, генеральний секретар філіалу фірми.

Джон Файн був у синьому светрі. На його рудоволосій голові був шолом автомобільного гонщика. Незважаючи на те, що Файн залишав Будапешт в суботу – в день, коли він звичайно виїжджав на далекі прогулянки, – настрій у нього був не святковий. Тепер Файн мчав на своєму «Лінкольні» не на озеро Балатон, чи до гирла Тиси, що впадає в прикордонний з Югославією Дунай, не в знаменитий своїми винами Токай. Він поспішав на захід, в окуповану Південну Німеччину. Там, у Баварському лісі, в старовинному мисливському замку, що загубився в гірській глушині, Джона Файна чекав «Бізон» – начальник розвідцентра «Південь», у систему якого входив закарпатський напрям «Тиса».

Джона Файна викликали шифрованою телеграмою. Над ним, як він догадувався, готували розправу за провал «Колумбуса». І за все, що було зв'язане з цією скандальною справою, такою, здавалося, певною. Провалилося все, що так довго обмірковувалось, на що затрачено такі величезні кошти і зусилля. Ніякого сигналу не прийняла із Закарпаття таємна радіостанція філіалу фірми і протягом наступного тижня. Це був крайній строк, це вже означало катастрофу. Як і з чиєї вини провалився Кларк, чи уціліли його помічники або теж провалилися, – все це поки лишалося невідомим для Файиа. Але факт залишається фактом. «Колумбуса», такого досвідченого і вишколеного розвідника, втрачено. Чи встиг він, перш ніж його арештували, роздушити ампулу з отрутою? А якщо його взяли живим, то чи зуміє він мовчати? На жаль, він багато знає.

«Що ж чекає на мене за провал «Колумбуса?» – міркував Джон Файн. – Якщо не наспіє міцна допомога дадуть по потилиці, виженуть з розвідки».

Автострада ще не просохла після нічного дощу, дорога була слизькою, небезпечною. Але Файн гнав і гнав машину, не зменшуючи швидкості ні на мостах, ні на спусках, ні навіть на поворотах. Ліворуч і праворуч розлігся безкрайній степ – віковічна земля угорських пастухів. Далеко, на південному сході, синіло важке, наче дощова хмара, громаддя Трансільванських Альп. Попереду, з півночі, насувалися передгір'я Білих Карпат.

Після тригодинної шаленої гонки Файн під'їхав до чехословацького кордону і вперше виключив мотор. Відкинувшись на спинку сидіння, він відпочивав, поки перевіряли документи і оглядали багаж та машину. Через півгодини він в'їхав у столицю Словакії – Братіславу. Поснідавши в першому, що потрапило на очі, кафе, він погнав машину вздовж Дунаю по автостраді Братіслава – Відень. Опівдні він був у Верхній Австрії, в місті Лінці, пересік австро-німецький кордон і гірською дорогою поїхав у Баварський ліс, у віддалений замок, на розправу до керівника розвідцентра «Південь» – недоступного генерала Артура Крапса.

Щебеневе шосе, прокладене по схилах гірського хребта, все стрімкіше і стрімкіше підіймалося вгору, дедалі частіше петляло. Вечоріло. Над зубчастими горами зійшов круглий яскравий місяць. Повітря ставало прозорішим і холоднішим. Над дорогою одна за одною виростали вкриті мохом скелі. Нарешті, за черговим поворотом промені автомобільних фар уперлися в високу огорожу, складену з циклопічного каміння і напівзаховану виткими рослинами. Джон Файн, кілька разів увімкнувши і вимкнувши світло, зупинився перед наглухо зачиненими залізними ворітьми, на яких була прикріплена чорна дощечка з золотими літерами: «Вища школа звіроводства Баварії». На світловий і звуковий сигнали з сторожової будки вискочив озброєний воротар у зеленій напіввійськовій формі.

– Хто? В чому справа? – спитав він по-німецьки з солдатською суворістю.

– Підійдіть ближче, – півголосом, теж німецькою мовою, озвався Файн.

Воротар обережно, не знімаючи рук з автомата, підійшов до машини. Файн назвав пароль і нетерпляче наказав:

– Відчиняй! Швидше!

– Яволь! – вартовий приклав руку до козирка кашкета і побіг до воріт.

Повільно розсунулись сталеві стулки, продзвенів електричний дзвінок, сповіщаючи вартові пости про те, що на територію замка вступає гість.

Тихо вуркочучи мотором, «Лінкольн» пройшов по зеленому тунелю, під столітніми смереками, і несподівано вискочив на величезну, залиту місячним сяйвом альпійську галявину. В далині, на протилежному боці галявини, височів похмурий замок. Стіни його були складені з великих кам'яних брил, потемнілих від часу і де-не-де повитих плющем. Гостроверхий черепичний дах, колись малиновий, став моховито-попелястим.

Вогкістю підземелля повіяло на Джона Файна. Він: одягнув піджак, зняв шолом і попрямував до замка.

По гранітних сходах парадного входу спускався чоловік у мисливській куртці, в зеленому капелюсі з пером, пишновусий і вирячкуватий. Підійшовши до приїжджого, він шанобливо, з улесливою посмішкою сказав англійською мовою з помітним німецьким акцентом:

– Сер? Шеф призначив вам побачення не в офісі, а в російській більярдній. Прошу за мною.

Чоловік з пишними вусами провів Файна в замок бічним, чорним ходом. Делікатно постукавши кісточками пальців у дубову фільонку високих різьблених дверей, німець шанобливо завмер, прислухаючись.

– Можна. Заходьте!

Служник розчинив двері і мовчки зник. Джон Файн переступив поріг і опинився в так званій «російській більярдній» – величезній наріжній кімнаті з дубовими панелями. Вирізьблена з дерева і підвішена на товстих бронзових ланцюгах до темних балок на стелі богиня полювання Діана тримала в руках великий, світлого дерева обруч. По всьому обводу обруча були вгвинчені електричні лампочки, що лили на зелене сукно більярдного стола матове світло. На всіх чотирьох стінах висіли чучела ведмежих і вовчих голів, оленячі роги. Під ними стояли шафи з книгами в шкіряних оправах, з пляшками і набором склянок, чарок, келихів, з більярдними киями і кулями. Кидалась у вічі особлива шафа, відома мешканцям і частим відвідувачам замка як «шафа швидкої допомоги». В ній зберігалося все необхідне «Бізону» для того, щоб він не помер наглою смертю, щоб його виснажені серце, мозок, легені, шлунок, нирки працювали більш-менш нормально: кисневий інгалятор, гумові подушки, наповнені киснем, пляшки з нітрогліцерином, з різного роду апетитними, проносними і снотворними рідинами, патентовані ампули, таблетки, порошки…

В дальньому кутку більярдної полум'янів величезний, подібний до грота, камін. Вогонь вилискував на різьбленому і полірованому дереві крісла – улюбленому місці відпочинку Артура Крапса. Крісло було порожнє.

Шеф грав у більярд без партнера. З деякого часу він любив вигравати тільки в себе і програвати тільки собі. Як не важко було на душі у Джона Файна, він все-таки з цікавістю вп'яв очі в «Бізона», недоступного для очей смертного. В останні роки «Бізон» вів відлюдне життя. Свою резиденцію він залишав тільки в тих рідких випадках, коли його викликало начальство з доповідями або за особливо важливими вказівками. Артур Крапc забув ті дні і роки, коли жив так само, як мільйони людей. Усе, що б не робив він тепер, було оточене найсуворішою таємницею.

Крапc не був ні прикажчиком Уолл-стріту, ні завзятим чинодралом генштабу. Сам він був найкрупнішим капіталістом, мільйонером, одягнутим в генеральський мундир. Крапc – власник сталеплавильних і деревообробних заводів, він у складі правлінь найбагатших компаній «Одяг» і «Взуття», співвласник банків у Бразілії, Перу, на Алясці, в Анкарі. Було що робити «Бізону» по власних підприємствах, однак він вважав за краще покинути бізнесменство. Заводами, банками і компаніями керували, примножуючи капітал, довірені особи Крапса, а сам він цілком віддався Європейському розвідувальному управлінню, цьому найважливішому форпосту космополітів-мільйонерів. Тут, на передньому краї боротьби з комунізмом, «Бізон» діяв, не шкодуючи ні «чіл, ні часу.

Його колеги, одягнуті в офіціальні мундири, виступаючи проти волелюбних країн, свою ненависть до нашого способу життя прикривали фіговими листками захисту демократії, оглушливо били в барабани, трубили в громогласні труби так званого «вільного світу». «Бізон» не мав потреби в цьому маскуванні, його слова ніколи не розходилися з ділом. Він робив те, про що говорив, говорив про те, що робив.

«Бізон» був одним з тих людей, що підготували законопроект, який випрошував у законодавчих органів незліченні суми грошей і право на найширшу і найпідлішу таємну війну проти Радянського Союзу та його друзів. У нього була одна мета, одне завдання – будь-якими, найпідступнішими способами підривати нашу могутність, послаблювати нас скрізь, де тільки можна, щоб забезпечити умови воєнного розгрому, нашої повної капітуляції перед світовим імперіалізмом.

Усі зусилля «Бізона» і його таємної армії були спрямовані на те, щоб, проникнувши на радянську землю, наносити нам удари по найжиттєвіших місцях: підривати мости і греблі, підпалювати заводи й фабрики, пускати під укіс поїзди, добувати секретні документи, поширювати провокаційні чутки і зводити наклепи на чесних людей.

«Бізон» мав у своєму майже безконтрольному віданні сотні тисяч доларів, фунтів, франків, марок, лір, пезо, його секретні донесення читалися в банківських офісах і розвідштабах. В силу «Бізона», в його плани вірили всі, хто ненавидів нашу країну, хто таємно і явно готував війну проти нас.

«Бізон», звичайно, не народився генералом чи мільйонером або начальником розвідцентра «Південь». Починав він свою діяльність з малого. Коли був молодшим, йому довгий час не таланило. П'ять років носив він лейтенантські погони, десять років ходив у званні старшого лейтенанта. Але всі ці роки затяжної службової летаргії, як визначив їх сам Крапc, його не покидала думка швидко, одним ринком просунутись по крутій службовій драбині. Наступний чин після старшого лейтенанта його вже не приваблював: чи варто було стільки років чекати, терпіти, вислужуватись, щоб одержати капітанські погони?! Ні, він мріяв тільки про генеральські зірки. Капітан, майор, полковник – на всіх цих проміжних інстанціях затримуватися якомога менше. Швидше, швидше в генерали! Але як це зробити старшому лейтенантові, синові небагатого фермера з неврожайних прерій, не забезпеченому грішми, солідними зв'язками і без особливого зовнішнього вигляду? Таланти? Так, на думку Артура Крапса, у нього було їх більше ніж досить. Він мав надзвичайну пам'ять: прочитавши сторінку будь-якої книги, закривав її і, дивлячись у стелю, повторював усю, від першого до останнього рядка, дослівно. Пробувши в якій-небудь кімнаті кілька хвилин, фотографував очима всі речі, що знаходились в ній. Нічого не пропускав, навіть назви духів, що стояли на туалетному столику. Ніхто на весь військовий коледж, де Крапc був інструктором, не вмів так вправно підробляти підписи своїх товаришів. Ніхто краще за нього не грав у бридж. На чемпіонатах «невразливих брехунів», тобто людей, які вміють брехати так, що їх не піймаєш на слові, він часто бував першим призером. Проте, якби не щасливий випадок, то й досі не бути б йому генералом. Одного разу за грою в карти Артур Крапc зустрівся з вельможним полковником, відрядженим у військове училище, куди на той час перевели Крапса. Багатий молодий полковник, якому все життя щастило, грав у бридж поганенько, але азартно, не боячись рискувати великими сумами. Артур Крапc, попиваючи віскі і розказуючи анекдоти, за один вечір обіграв високого гостя. Обіграв так легко і весело, що той навіть не образився. Навпаки, наприкінці гри, коли в кишенях уже не залишалося жодного мідяка, полковник ляснув по столу долонею і засміявся.

– Дякую за науку, Крапc! Блискуче це у вас виходить, І, маючи такі дані, ви досі не генерал?

Артур Крапc, набиваючи чужими грішми бумажник, сказав, ніби жартома:

– Я передам вам свій секрет, а ви мені свій – як стати генералом. Згода?

– Згода! – підхопив полковник.

Ця жартівлива розмова за картами, якій Артур Крапc того вечора не надав особливого значення, мала великі наслідки. Незабаром Артура Крапса викликали в столицю, і він одержав солідне призначення у той самий відділ військового міністерства, начальником якого був благоденствуючий полковник, знайомий Крапса по грі в карти. З того часу він раптом пішов угору. Через три роки Артур Крапc став полковником, а ще через два – одержав генеральські зірки і високу посаду. Потім він одружився з мільйонершою…

Зовні «Бізон» нічим не нагадував благородного американського бика. Начальник розвідцентра «Південь» був низький на зріст, коротконогий, веснянкуватий товстун. Більярдний кий, який він тримав біля ноги, був трохи не вдвічі вищий за нього. Гладкі плечі обтягувала біла сорочка із засуканими по лікті рукавами і товста, ручної в'язки безрукавка з австралійської вовни. Легкі еластичні підтяжки підтримували вузькі гладко-сірі штани. Якби Джон Файн не знав «Бізона», він нізащо не сказав би, що перед ним один із верховодів таємних справ, його можна було б прийняти за корабельного повара, німця за національністю, а не за всесильного генерала, чистокровного англосакса, предки якого прибули в Америку на історичному кораблі «Мейфлауер», що привіз з Англії перших переселенців. Волосся Артура Крапса, м'яке, рудувате, з золотим полиском, ледь-ледь кучерявилось. Очі маленькі. Повіки майже без він. Брови короткі, широкі, яскраворуді. І голос «Бізона» був зовсім не схожий на грізне ревіння жителя американських прерій. Тихий, навмисне приглушений голос людини, хворої на задишку.

– Хеллоу, Файн! – шеф не без зусилля підняв над головою коротку, важку руку, привітно посміхнувся: – Чи добре доїхали? Як ви себе почуваєте?

Джон Файн чудово розумів, що привітність шефа, його дружня посмішка означали лише те, що він прикидається, не більше. Машкара простоти і невимушеності, машкара «рівного серед рівних» рідко сходить з обличчя таких витончених акторів, яким був «Бізон».

– Хеллоу, шеф! – озвався Файн. – Дякую. Доїхав добре, а почуваю себе… почуваю, як ви розумієте і догадуєтесь, страшенно погано!

«Бізон» добродушно засміявся і вдарив києм по кулі. Мелькаючи чорними цифрами, костяна куля прокотилася по зеленому сукну і, вдарившись об іншу кулю, з тріском влетіла в лузу.

– Зіграємо партію? – спитав шеф.

Файл ненавидів «російський більярд», він стомився, йому хотілося сидіти біля каміна, простягнувши ноги до вогню, і, заплющивши очі, насолоджуватись єгипетською сигаретою. Але він вважав за краще приховати свої бажання.

– З приємністю, сер! – квапливо сказав він.

Прикинувся і генерал Крапc. Поява квітучого Джона Файна в більярдній не могла поліпшити настрою «Бізона». Артур Крапc з презирством ставився до цього надспортивного молодчика. Молодий розвідник своїм виглядом ніби говорив Крапсу: «Ви, Крапc, тішитесь владою, а я – своєю буйною молодістю. Ви жуєте свій дієтичний салат і сьорбаєте кисле молоко. Вас по ночах мучить безсоння. Ви своє вже відспівали, а я своє тільки починаю».

Артур Крапc не любив Файна ще й тому, що той майже не почував своєї залежності від нього, не потребував його заступництва, бо мав сильнішого покровителя в центральному розвідштабі.

На зеленому більярдному сукні не залишилося куль. Партію виграв «Бізон». Він поклав кий впоперек стола і, дружньо посміхаючись, сказав:

– Спасибі, Файн, за впертий опір.

Файн у свою чергу приємно посміхнувся, схилив голову:

– Дякую за блискучу атаку, сер.

– Ну, поговоримо про «Колумбуса», – запропонував «Бізон», прямуючи в куток більярдної, де палав камін.

Приступаючи до справи, якій присвятив усе життя, генерал зовсім перемінився. Маленькі тьмяні очі заблищали, на дряблих щоках з'явився рум'янець, і в голосі прозвучала відверта панська владність.

Вмостившись у кріслі правою щокою до вогню, димлячи смердючою сигарою, «Бізон» сказав:

– Доповідайте!

– Моя доповідь, сер, цього разу буде дуже коротити. Нам досі, на жаль, не вдалося з'ясувати, що трапилося з «Колумбусом».

«Бізон» здивовано поглянув на Файна і презирливо посміхнувся:

– Як це розуміти? Ви, здається, і досі не хочете вірити в те, що операція «Колумбуса» провалена?

Пробачте, сер, я хотів тільки сказати, що мені не вдалося з'ясувати причини провалу операції «Колумбуса». Ми втратили зв'язок з Явором і тому нічого, зовсім нічого не знаємо. Є підстави думати, що провалився і Стефан Дзюба, наш резидент у Яворі.

– Як ви підтримували з ним зв'язок?

– За допомогою провідника вагона з поїзда Явір – Будапешт. Це через нього ми одержали документи Бєлограя, добуті нашим резидентом. Але провідника нещодавно перевели на іншу лінію, всередині країни.

– А рація? Чи мав її явірський резидент?

– Так, мав, але користувався нею лише в тих випадках, коли не міг зв'язатися зі мною іншим способом.

– Де зберігався радіопередавач?

– Дзюба мав абсолютно надійну схованку. В безлюдному гірському лісі.

«Бізон» замислено подивився на вогонь в каміні, погрів над ним руки.

– То ви гадаєте, – сказав він після паузи, – що разом з Кларком провалилися Дзюба і агент Скибан?

– Так, сер.

– А які у вас підстави для цього?

– Цілковите мовчання Дзюби. Втративши можливість інформувати мене через провідника поїзда Явір – Будапешт, Дзюба повинен був негайно зв'язатися зі мною по радіо. Він цього не зробив. Отже – провал!

– Не обов'язково, – заперечив «Бізон». – Ви, сподіваюсь, регулярно читаєте «Закарпатську правда»?

– Так, сер.

– А чому номер від двадцять п'ятого квітня не прочитали?

– Ще не роздобув. А що там?

«Бізон» потягнувся до мармурової дошки каміна, взяв портфель, вийняв з нього свіжий номер «Закарпатської правди».

– Зверніть увагу на замітку, надруковану на четвертій сторінці, у відділі пригод.

Спохмурнівши, в передчутті чогось поганого, Файн прочитав таке:

«Нещодавно на гірській дорозі в Оленячому урочищі звалилася в провалля вантажна машина, яка належала явірській артілі «Меблі». При катастрофі загинули голова правління Дзюба і шофер Скибам. Районна автоінспекція встановила причини аварії. Дзюба, не маючи прав на водіння машини, відсторонив від управління машиною Скибана і сів за руль. Будучи в нетверезому стані, адміністратор злочинно використав свою владу, що коштувало життя йому і шоферу, а правлінню артілі – машини».

Джон Файн повернув газету «Бізону», голосно зітхнув:

– Ху, полегшало! Признатись, я чекав гіршого. Отже, Дзюба і Скибан не провалилися разом з Кларком. О, це різко міняє всі мої припущення.

– Передчасно радієте, Файн, – скривився «Бізон». – По-моєму, не виключено, що Дзюба все-таки провалився.

– А як же газетна хроніка?

– Цю хроніку могла вигадати радянська контррозвідка з метою ввести нас в оману.

– Але «Закарпатську правду» читаємо не тільки ми з вами. В Оленячому урочищі живуть тисячі людей. Їх не обдуриш. Ні, сер, замітка, напевне, відповідає дійсності.

– Припустимо, що ця подія мала місце. Але яка її справжня причина? Чи справді Дзюба був п'яний? Чи не свідомо він спрямував грузовик у провалля? Коли так, то чому? Чи не тому, що відчув на шиї зашморг цього, як його…

– Зубавіна, – підказав Файн.

– Еге ж. Зрозумівши безвихідність свого становища, він і покінчив з собою.

– Знову неможливо, сер.

– Чому?

– В цьому випадку газета не надрукувала б такої замітки.

– Все можливо, Файн. У радянських розвідників добра фантазія і багато резервних, найнесподіваніших прийомів. Не треба забувати про це… Дзюба міг напитись до нестями?

– Ні. Він пив багато, але вміло.

– От бачите! – зрадів «Бізон». – Виходить, версія газети підозріла.

Файн не погодився з шефом.

– Сер, нічого підозрілого в цьому немає. Дзюба міг забрати руль у Скибана, міг перед цим чимало випити, міг ненавмисне загнати машину в провалля.

– Не вірю! Що вдієш, Файн, коли нюх у мене такни, що будь-який собака-шукач позаздрить! – «Бізон» любовно дав собі кілька щиглів по рихлому, м'ясистому носі. – Відчуваю: не так щось, не по правді… Однак повернемось до «Колумбуса». Що ви зробили для з'ясування його становища? Чому не послали у Явір спеціальної людини?

– Мені здавалось, після того, що трапилось, я не мав права на такий риск. Я чекав ваших вказівок.