Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 36 страниц)

До кабінету постукали:

– Дозвольте, товаришу полковник?

На порозі відчинених дверей стояв майор Зубавін. Обличчя його було заклопотаним, а молоді, сині-сині очі тривожно запитували: невже я знову чогось недоробив?

Шатров розуміюче, співчутливо усміхнувся:

– Не хвилюйтесь, Євгене Миколайовичу. На цей раз не бачу істотних втрат. – Він підійшов до столу, поляскав долонею по червоній папці: – Докладно вивчив усе, що ви зробили без мене. Значно просунулися вперед. Але… не зазнавайтеся, товаришу начальник. Кінця я ще не бачу. Найскладніше, по-моєму, тільки починається.

– Згодний, товаришу полковник. Я теж так думаю.

– От і гаразд. Відтак, будемо з чистим сумлінням мучити один одного запитаннями, сумнівами, здогадками і розчаруваннями.

Шатров сів у крісло. Хвилин п'ять відпочивав, відкинувши голову, заплющивши очі і послабивши всі мускули. Це добре допомагало в дні втоми, замінювало добрий сон. Зубавін дивився на нерухоме, скульптурно-суворе обличчя Шатрова і готувався відповідати на потік запитань, який, як він передчував, повинен зринути на нього. Так воно і трапилось. Шатров розплющив очі і задумливо, ніби продовжуючи міркувати про себе, спитав:

– Чи викликав у вас хоч яку-небудь підозру Криж до заяви касира книготоргу?

– Ні. Незважаючи на своє складне минуле, він не давав ніякого приводу зацікавитися ним. Маскування було глибоким, з дальнім прицілом.

– Наглядає за Крижем, звичайно, досвідчений працівник?

– Так. Я доручив це одному з найкращих, найдосвідченіших працівників і дав йому двох помічників.

– Чи є які-небудь результати нагляду?

– По магазину – ніяких. Нам надзвичайно важко визначити, хто приходить купувати книжки, а хто – в таємній справі.

– Не пропустіть момент, коли до магазина зайде Ступак.

– Я вже попередив. Ступак досі не заглядав ні до магазина, ні на Гвардійську.

– Чекайте. Обов'язково загляне. Ну, а як живе Криж після роботи? Є за що зачепитись?

– Є. Ми встановили, що він майже щоденно купує то в одному, то в другому «Гастрономі» коньяк, суху ковбасу, сир, копчення, лимони.

– Що, він любить випити?

– Ні, досі вважався непитущим.

– Чому ж він тепер так захопився коньяком? Сам п'є, одинаком, чи гостей запрошує?

– Ні, гостей у нього не буває. І сам, наскільки нам відомо, не п'є.

Шатров усміхнувся:

– Обережний любитель коньяку. Ну, Євгене Миколайовичу, що ж ви думаєте з цього приводу: навіщо Криж, непитущий, купує стільки коньяку? Колекціонує?

Зубавін мовчав, ніяково посміхаючись.

– Чи не здається вам, Євгене Миколайовичу, що цей коньяк п'є хтось інший? – запитав Шатров.

– Спокусливий цей висновок, товаришу полковник, але… ми стежимо за будинком Крижа цілодобово. Досі до нього ніхто не заходив.

– А може, любитель коньяку зайшов у дім Крижа до того, як ви встановили за ним нагляд?

– Можливо.

– Після роботи Криж завжди іде додому?

– Як правило.

– А раніше, рік чи місяць тому, він теж завжди ішов додому? Чи не змінилися його звички?

– Я не ставив перед собою такого запитання, товаришу полковник, – почервонівши, відповів Зубавін.

– Даремно. Поставте. І якомога швидше. Вдень будинок Крижа, звичайно, замкнений?

– Ідучи з дому, він замикає його на два замки, внутрішній і висячий.

Шатров лукаво примружився:

– А що робиться в цей час, поки відсутній Криж, з комином? Димок над ним не курить? Не помічав цього ваш найкращий оперативний працівник? Жаль… жаль… Чи вдалося вам з'ясувати, що робить Криж удома після роботи?

– Обідає. П'є чай. Виточує з дерева на токарному верстаті різні дрібнички. Переплітає книжки. Читає. Буває і так, що він зникає з поля нашого зору.

– Не розумію.

– Ми маємо можливість стежити за ним тільки здалеку, за допомогою стереотруби, через вікна, що виходять з кухні, їдальні і спальні. І лише одна кімната, де бібліотека, недоступна для нас: її вікна завжди затулені шторами.

Зубавін дістав із справи 183/13 цупкий аркуш паперу – план будинку Крижа.

– Точно відповідає натурі? – швидко спитав Шатров, вивчаючи план.

– Здається, так. Зроблений за даними міськкомунгоспу.

– Якого року дані? Не застаріли? Будинок не перебудовувався?

Зубавіну ще раз довелося зніяковіти: він не міг відповісти і на це запитання.

– Товаришу полковник, ми завтра ж будемо мати і очні дані про будинок Крижа. Ми проникнемо туди під яким-небудь невинним приводом.

– Обережніше, Євгене Миколайовичу. Боюся, як би Криж не зрозумів, що його розгадали. Це для нас зараз найнебезпечніше. Ми провалимо всю операцію, і Криж вислизне від нас подібно до Дзюби. Ми повинні схопити його живим. З арештами нам не слід поспішатн навіть у тому разі, коли ми матимемо всі підстави для цього. Я залишив на волі львівського покровителя Ступака, старого агента іноземної розвідки, щоб не сполохати його спільників. Нам треба бути дуже обачними, Євгене Миколайовичу. Ми повинні до кінця розплутати весь клубок, тримати в руках всі нитки і лише тоді розпочати арешти. – Шатров деякий час помовчав, дивлячись на план. – Під яким приводом ви гадаєте проникнути в дім Крижа?

– Пошлемо до нього інспектора пожежної охорони для перевірки електропроводки.

– Привід слабенький. Чи є у Крижа близькі друзі, здатні нам допомогти?

– Марта Стефанівна і її син Андрій – погані помічники для нас. Вони відпадають. А інших друзів у Крижа немає. Він любить самотність.

– І книги, – підказав Шатров. – І різьбу по дерену теж любить. На цьому грунті з ним має хто-небудь стосунки?

– До речі, я зовсім забув! – вигукнув Зубавін. – Крижа знають усі різьбарі по дереву. Особливо він близький з Іваном Васильовичем Дударем.

– Дудар? Дудар… Це той старий, який просигналізував прикордонникам про появу Ступака?

– Той самий. Кілька днів тому, в суботу, Криж був у нього.

– Чого приходив? Цікаво! У справі чи так?

– Як звичайно: купив дещо з рукоділля старого, поговорив про те, про інше і пішов.

– Добре! – пожвавішав Шатров. – А квартирант Дударя був удома, коли приходив Криж? Ви цим цікавились, Євгене Миколайовичу?

– Був удома. Але нам не вдалося з'ясувати, чи говорили вони між собою.

– Напевно говорили! Ступак не випадково поселився там, де може бувати Криж.

Шатров підійшов до вікна і, ледве відкривши штору, подивився на передгір'я Карпат, що виднілися поверх дахів будинків міста. Десь там, біля воріт зеленої Верховини, жив Іван Васильович Дудар.

– Чи міг би Дудар найближчим часом, ввечері, провідати Крижа? – повернувшись до Зубавіна, спитав Шатров.

– Гадаю, що зможе. І його прихід не насторожить резидента.

– А чи витримає поєдинок Іван Васильович, не перехитрує його Криж?

– Ні. Прикордонник-слідопит знає всі повадки лисиці і вовка, рисі і дикого кабана. Взавтра ж Іван Васильович буде на Гвардійській.

Шатров полегшено зітхнув, потер обличчя долонями, нібито вмивався, і очі його одразу посвітлішали, розгладилися зморшки на лобі.

– А що ви скажете, Євгене Миколайовичу, про Горгулю і про його шантажистів?

– Переконаний, що тут не простий шантаж. Цей молодчик, Андрій Лисак, діяв не з власної ініціативи, а виконував чиюсь волю. Спроба розвідати, що трапилося з Бєлограєм, звичайно, пряме доручення того, хто завербував Лисака.

Шатров не погодився з Зубавіним. Якщо Лисак уже завербований, то як його хазяї дозволили йому пиячити в Циганській слобідці? Дуже простий він, цей Лисак, не схожий на агента. Можливо, він гуляка, марнотрат життя і тільки. Так це чи не так, але з Андрія Лисака теж не можна спускати очей.

Іван Васильович Дудар в один з найближчих вечорів побував у гостях у свого приятеля Крижа. Повернувшись від нього, він пішов на Київську. Нічого цікавого, як здавалося йому він не міг розповісти Зубавіну. Так, кімнат у будинку Крижа три: спальня, їдальня, бібліотека, вона ж і майстерня. Але в жодній з них, наскільки він помітив, ніхто, крім господаря, не живе. Ніяких ознак. Зубавін спитав, чи один вихід має бібліотека. Так, один. У цьому Дудар був твердо впевнений. Все, що є в цій кімнаті, Іван Васильович сфотографував, як він сказав, очима. Одні двері на кухню. Одне вікно в сад. Чотири шафи з книжками. Верстат. Токарний верстат по дереву. Полиця з готовими виробами. Купка сухих брусків. Дві табуретки. Стіл, накритий клейонкою. На стіні, обклеєній шпалерами, – великий портрет Тараса Шевченка. Більше нічого в бібліотеці немає. Зубавін подякував Іванові Васильовичу і, провівши його до дверей, попрощався.

Так і залишився нерозгаданим будинок Крижа. А розгадати його треба було за всяку ціну. І терміново.

Глава вісімнадцята

В один з травневих вечорів, з вівторка на середу, швидкісний і висотний літак без будь-яких розпізнавальних знаків, з невеликим планером на буксирі, піднявся з придунайського аеродрому, розташованого в Південній Німеччині, і взяв курс на південний захід. Над Угорщиною і Румунією він пролетів на такій висоті, в стратосфері, що до землі не долинав звук моторів. На дальніх підступах де кордону СРСР невідомі пілоти відчепили буксирний трос і повернули назад, на свою базу. А планер, використовуючи могутні потоки гірських висот, продовжував політ.

Легкий, зроблений з дерева, безшумний, недоступний радарним установкам, линув він під ясним зоряним небом, повільно втрачаючи висоту. Ніким не помічений, він пересік верхів'я Білої Тиси і, залишивши позад себе зелено-малинові прикордонні стовпи, вторгся у Закарпаття, в край полонин і гірських хребтів.

Під крилом промайнули одна за одною добре примітні гори Говерла, Свидовець. Білі звивини бурхливих порожистих річок прорізували скелясті масиви впоперек. Над скелями чорніли хвойні ліси.

Планер різко знизився в районі Сирітської поляни, зашифрованої розвідцентром «Південь» як квадрат «19–11». Приземлився планер на безлюдному, голому плоскогір'ї.

Відкривши герметичний ковпак, з кабіни пілота вийшов плечистий кремезний чоловік у теплому комбінезоні, з пістолетом у руці. Він насторожено озирався – чи не видно де-небудь вогнища пастухів. Довкола було темно і тихо. Лише здалеку, знизу, з гірських схилів, вітер доносив стриманий лісовий гул.

Чоловік, який прилетів на планері, був не лише пілотом, але й особливо довіреною особою «Бізона», його завдання не обмежувалося тим, що він доставив у район квадрата «19–11» вантаж вибухівки. Шеф розвід-центра «Південь» наділив свого найближчого підручного, на кличку «Кобра», надзвичайними повноваженнями: він повинен був проникнути в Явір з фальшивими документами, сфабрикованими на ім'я Кучери, і, не відкриваючи себе ні резидентові Крижу, ні Джону Файну, таємно контролювати, як виконується операція «Гірська весна». При потребі «Кобра» мав право будь-коли, на свій розсуд, з'явитися перед Крижем і Файном, пред'явити їм особисте послання «Бізона» і рішуче втрутитися в їх дії. Він також був уповноважений покінчити з Файном і резидентом Крижем, якщо над ними нависла серйозна загроза провалу.

Не побачивши і не почувши нічого підозрілого, «Кобра» сховав пістолет і почав роздягатися. Скинувши теплий комбінезон, він відкрив люк планера, витягнув звідти перший конвектор з вибухівкою – п'ятдесятикілограмовий брезентовий мішок, перетягнутий ремінцями. Легко піднявши на плечі конвектор, орієнтуючись по світному компасу, «Кобра» рушив до лісового масиву, що темнів на краю плоскогір'я. Через годину, пройшовши кілька кілометрів лісовою хащею, по глухій мисливській стежці, він приніс вибухівку в умовлене з Джоном Файном місце – в стару, занедбану штольню, викопану колись геологами-розвідниками. Не відпочиваючи, викуривши сигарету на ходу (він поспішав до світанку перенести вантаж), «Кобра» повернувся до планера, витягнув ще один конвектор, підняв його на плечі і рушив у другий рейс. Маючи величезну фізичну силу, добре натренований, добре знаючи місцевість (він був родом із Закарпаття), «Кобра» встиг, перш ніж почало світати, перетаскати в штольню всі чотири мішки вибухівки і скинути планер з плоскогір'я у глибокий яр. І лише після цього він дозволив собі відпочити. Залізши в лісову хащу, метрів за п'ятсот від того місця, де був замаскований планер, він наламав ялинових гілок, влаштував зручну постіль і ліг спати, тримаючи в руці пістолет. Прокидався, одразу ж починав прислухатися: чи не з'явилися на Сирітській галявині солдати органів безпеки, чи не прочісують вони ліс, розшукуючи того, хто прилетів на планері. Але кругом було тихо, чулося тільки щебетання пташок. Коли хотів їсти, «Кобра» виймав з кишені коробку з харчовими таблетками. Задовольнивши голод, він знову лягав спати. Прокинувся смерком. Увечері він знайомою стежкою прийшов до штольні, заліг у найближчому чагарнику, щоб непомітно проконтролювати, коли і хто забере його вантаж. Якщо Ступак сьогодні вночі зуміє забрати вибухівку і переправити її на Гвардійську, то завтра вдень можна спалити планер, виходити з Карпат і кружними шляхами, через Київ, пробиратись у Явір.

У середу ввечері, закінчивши роботу в Чорному потоці, шофер Ступак з дозволу начальника лісоділянки інженера Борисенка вирушив у район далекої Сирітської поляни, нібито за дровами для своїх господарів.

На тридцять восьмому кілометрі Верховинського щебеневого шосе він звернув на глуху лісову просіку і зупинився. Звідси до старої штольні було не більше ста метрів. Перетягнувши по одному мішки з вибухівкою в машину, Ступак розіклав їх на дні кузова і обережно приклав буковими і ялиновими кругляками.

В Явір спустився без якихось пригод і затримок.

На Гвардійській його чекали: як тільки під'їхав до будинку № 9, ворота відчинилися навстіж, і чорна постать Крижа виступила з-під розлогого дерева. Резидент стрибнув на підніжку грузовика і махнув рукою:

– Давай прямо.

Ступак в'їхав на подвір'я повільно, на малому газі, виключивши великі фари, щоб не привертати до себе надмірної уваги мешканців Гвардійської вулиці. В глибині подвір'я, біля сараю, загальмував, виключив мотор і, намагаючись не грюкати, розвантажив дрова.

– Ну, а це добро куди накажете? – пошепки спитав він, киваючи на брезентові мішки, міцно перев'язані ремінцями.

– Неси сюди.

Ступак взяв «посилку» на спину і, широко розставляючи ноги, твердо впираючись у землю, обережно пішов слідом за Крижем. Піднялись по крутих східцях на ґанок. Минули темні сіни і опинились у великій, заставленій книжковими шафами і яскраво освітленій кімнаті – домашній бібліотеці.

В кутку, в глибокому кріслі, поклавши одну ногу на другу, з димлячою сигаретою в кутку рота, в купальному халаті, з ключем у руках сидів Джон Файн. Дубашевич добре знав «Чорногорця» в обличчя.

Перед відправкою в Закарпаття «Бізон» скликав до себе основних виконавців операції «Гірська весна» – Файна, Дубашевича, Хорунжого – і познайомив між собою.

Криж поплескав по масивній табуретці, яка стояла під портретом Тараса Шевченка:

– Кладіть сюди.

Ступак опустив конвектор на вказане місце і, важко дихаючи, витер спітніле обличчя, привітно усміхнувся в бік Файна:

– Здрастуйте, товаришу Червонюк! От і зустрілись!

Файн нахилив голову і поверх опуклих скелець окулярів подивився на Дубашевича так, ніби бачився з ним лише півгодини тому. Він прикидався, це була поза, гра. Файн грав роль бувалого шефа, який уміє робити найскладніші справи з крижаним спокоєм.

– Так, зустрілися, – промовив він без усякого ентузіазму, обережно збиваючи попіл з сигарети. – Здрастуйте.

Ступак, який не чекав такого холодного прийому, зупинився на півдорозі до «Чорногорця» з простягнутою рукою.

– Ну, чого ж ви гаєтесь? – здивувався Файн. – Де ще три мішки? Несіть їх сюди швидше!

Ступак мовчки повернувся і вийшов. Переносивши всі мішки, він зняв кепку, витер мокру від поту голову і, важко дихаючи, суворо-вимогливо подивився на «Чорногорця»: ну, поговоримо, мовляв, пане. Коли не захочеш поговорити, то я тебе примушу. Ну!

– Як же, Ступак, їздилось? – запитав Файн.

– Добре, – посміхаючись, буркнув Дубашевич.

– Чи не бачив вас хто-небудь на Сирітській поляні?

– Жодна людина не зустрілася.

– По дорозі не було ніяких пригод?

– Ніяких.

– Чудово!

Файн підвівся. Забувши на мить про ту роль, яку грав, він підійшов до конвекторів, оглянув їх з усіх боків, поляскав по них долонею.

– Найважче зроблено, тепер усе залежить від нас і вами! – з радісним, цілком щирим, пожвавленням продовжував Файн.

Переступаючи з ноги на ногу, Дубашевич усміхнувся, показуючи жовті зуби заядлого курця, і сказав:

– А ми з вами не підкачаємо, товаришу Червонюк!

Слова Дубашевича не сподобалися Файну. «Ми з вами!» Та як це бидло насмілилося розмовляти з ним так по-панібратському! Професійний громило, палій, убивця з-за рогу, бандерівський катюга, жалюгідний наймит надумався рівняти себе з ним, Джоном Файном, заслуженим розвідником, майбутнім генералом і мільйонером, якому судилося стати одним з верховодів центрального розвідувального управління! Добре було б, звичайно, провчити цю тварюку, але, на жаль, не можна. Небезпечно. Якщо цього бика роздратувати, то він може й на смерть заколоти.

– Слухайте, ви, «Учителю», менше вихваляйтесь! – процідив крізь зуби Файн.

– А я не вихваляюсь, товаришу Червонюк. Давайте мені хоч сьогодні цю штуку, – Ступак кивнув на конвектори, – і я висаджу тунель в повітря.

– Тихше, ради бога, тихше! – зашипів Криж, з жахом дивлячись на двері.

Не звертаючи уваги на господаря, Ступак штовхнув погою брезентовий мішок:

– А може, захопити їх з собою, га?

– Облиште! – все більше й більше роздратовуючись, кинув Файн. – Це свавілля! Ваша справа – виконувати те, що вам накажуть.

– То наказуйте, в чім річ?

– Рано! На гідростанції були?

– Ще не довелося.

– Постарайтесь якомога швидше потрапити туди.

– Вже й так стараюся, далі нікуди. Можна перестаратися. – Ступак насунув кепку на голову, зробив крок до дверей. – Я поїду додому.

Файну хотілося вилаяти свого помічника найостаннішими словами, але він стримався.

– Їдьте, – сказав він.

Ступак вийшов. Зник і Криж.

Незалежність «Учителя», його самовпевненість розлютили Файна. Він не міг терпіти самостійних людей, які вміють постояти за себе. Йому до душі були лише ті, хто боявся його, хто прислужувався йому, вихваляв, лестив, хто пророкував йому велике майбутнє і вважав його голий кар'єризм за енергійну і розумну діяльність.

Провівши Ступака, Криж повернувся в хату. Він щільно зачинив вхідні двері, двічі повернув ключ в замку, поправив штори на вікнах, а на конвектори накинув килимову скатерть. Ось на кому Файн відіграється! Цей не страшний, цей мовчки, терпляче знесе будь-які нападки і образи.

– Ну й боягузливий ти, Любомире! Резидентові це не личить.

– Я тільки обережний, сер, – шанобливо, м'яко відповів Криж.

– Боягуз! Якщо не посмілішаєш, далеко не підеш.

– Мені й не треба далеко йти. Я своє вже відходив. От вам побувати б там, де бував я, зазнати такої насолоди життя, як я.

– Та знаю. В молодості ти блукав по світу, гуляв, розпусничав. Минулого не повернеш. – Файн відчинив шафу, дістав з-за книг пляшку з коньяком і дві кришталеві вузькі й високі склянки. – Цокнемось, Любомире, по-російському і вип'ємо за твоє майбутнє.

– Спасибі.

Вони цокнулись і випили. Файн знову наповнив склянки.

– Цікаво, Любомире, яким ви уявляєте ваше майбутнє?

– Моє майбутнє? – Криж знизав плечима. – Не уявляю ніяк.

– О, вже й не уявляєте? Невже у вас немає ніяких планів на рік чи два вперед? Невже ви не мрієте?

Криж випив трохи коньяку, глибоко зітхнув:

– Якби не мрії, нічим було б і на землі триматися.

– Ну, і які ж вони, ваші мрії? Розповідайте!

Резидент заперечливо похитав головою:

– Не будемо, сер, копирсатися в кривавих ранах.

– Так… Не хочете відкрити залізну завісу своєї душі. Що ж, я можу це зробити й сам. – Файн підняв склянку з коньяком на рівень очей і, дивлячись на Крижа крізь янтарну рідину, що іскрилася сонячними блискітками, почав піднімати «завісу його душі». – Ви, Любомире, вдень і вночі просите Всевишнього, щоб він послав на земну кулю загибель Радам. Після встановлення в Яворі західного способу життя ви сподіваєтесь одержати від нас за свої заслуги пост міського голови, а на додачу – новий двоповерховий будинок на Ужгородській, де тепер дитячий садок № 18, виноградники на Соняшній горі, які належать колгоспові «Зоря над Тисою». Так чи не так, Любомире?

Криж вимушено засміявся:

– Майже так.

– Ставши міським головою, диктатором Явора, – продовжував з натхненням Файн, – вам захочеться посадовити на електричний стілець не лише всіх місцевих комуністів, їх родичів, а також і всіх, хто дружив з ними, хто співчував їм. І ви не побажаєте заспокоїтись доти, поки не досягнете мети – не помститесь за своє ганебне існування при Радах. Щождо вашого побуту, особистого життя, то ви привільно розвернетесь! У вашому домі буде індивідуальний бар, ресторан, казино, дюжина молодих коханок.

Файн підніс склянку до губів, повільно, смакуючи, випив коньяк, закусив яблуком.

– Але є й інший варіант вашого майбутнього, Любомире. Одного разу ми виявимо, що ви не гідні нашої довіри, не окупаєте тієї кількості грошей, яку одержуєте. Тоді… тоді ви потрапите під вантажну машину або потонете у Кам'яниці, повіситесь у власному саду на старій яблуні або вип'єте яку-небудь отруту. Може трапитись і так, що ваш труп взагалі не буде знайдено. Як бачите, Любомире, вибір у вас невеликий. – Файн акуратно заткнув корком пляшку з коньяком, сховав її в книжковій шафі, потягнувся, позіхнув, відсунувши з дверцят тайника портрет Тараса Шевченка, взявся за ремінці конвектора. – Ну, мій друже, попрацюємо!

Криж мовчки кивнув. Руки в нього були стиснуті в кулаки. Він був на волосок від того, щоб кинутись на «товариша Червонюка», розтрощити йому голову.

Файн і не підозрівав, якого звіра розбудив.

Коли всі мішки з вибухівкою були перетягнуті в тайник, Файн, сів на них і поруч з собою посадовив Крижа:

– Ну, Любомире, догадалися, для чого нам прислали таку кількість вибухівки?

Резидент похмуро похитав головою:

– Ні.

– Догадуйтесь, я дозволяю! Та веселіше!

– Гідростанція? – обережно, невпевнено спитав Криж.

– Не вгадали, Любомире. Тунель!

– Який?

– Той, що по сусідству з будинком вашого друга Дударя.

Криж дуже зблід і так схопився з брезентового конвектора, неначе мішок був розпечений.

– Не бійтесь, – усміхнувся Файн. – Не ви будете висаджувати тунель, а спеціаліст своєї справи.

– Ступак? – вирвалося у Крижа.

– Еге. Якщо ж йому хто перешкодить, то це зробить ваш Андрій Лисак.

– Андрій Лисак? Який же він спеціаліст?

– Не хвилюйтесь, зробить! Повинен зробити.

– Але він навіть не обізнаний з нашими справами.

– Тоді ознайомте якомога швидше і дійте. План операції зовсім простий. Один з цих конвекторів матиме вибуховий пристрій і разом з вугіллям буде навантажений на паровоз, де працює Лисак. Коли паровоз увійде в тунель, Лисак під будь-яким приводом вибереться на тендер і скине мішок униз, на підошву тунелю. За своє життя хлопець може не турбуватися: вибуховий пристрій зробить свою справу не раніше, як поїзд пройде через тунель.

«Брешеш ти, гадино!» подумав Криж. І він не помилявся. Файн справді брехав. Він дуже добре знав, що конвектор вибухне в ту ж мить, тільки-но доторкнеться до підошви тунелю.

– Зрозуміле завдання, Любомире? – спитав Файн, дістаючи з сумки пачку новеньких сторублівок.

– Зрозуміле.

– Ну, коли так, то беріть аванс, – Файн кинув гроші на коліна Крижу. – Одержите в десять разів більше, якщо виконаєте завдання. На добраніч!

Рано-вранці на другий день, по дорозі на роботу, Криж завернув на Залізничну вулицю, до Лисаків. Хвіртку йому відкрила колишня черниця. Вона дуже здивувалася, побачивши в таку ранню годину друга своєї хазяйки.

– Пане Любомире, може, щось трапилося? Збудити Марту Стефанівну?

– Не треба. Андрій теж спить?

– Ні, одягається. Він же сьогодні починає свою практику на паровозі.

– Знаю. Заради цього я й прийшов. Поздоровити хочу хлопця, побажати щасливої дороги.

– Справедливо робите, по-божому. – Марія звільнила прохід хвіртки. – Будь ласка.

Андрій стояв перед дзеркалом у новенькому «робочому» комбінезоні і зав'язував галстук, коли Криж зайшов до нього в кімнату.

– Доброго ранку, Андрійку!

Широка, радісна посмішка розпливлася на одутлому обличчі Лисака:

– А, це, ви, дядьку Любомире! Здрастуйте! Про вовка помовка, а він і тут! Я щойно про вас подумав.

– Цікаво, як же ти подумав: погано, добре?

– А чого ж мені погано про вас думати? Не маю ніякого права.

– Для цього, мій хлопчику, не треба ніякого права. Треба мати тільки лихе, невдячне серце. А твоє серце, на щастя, і добре, і вдячне. – Криж оглянув Андрія з ніг до голови, від батівських скороходів до празького галстука. – Ти на роботу збираєшся, як на велике свято. Вірно! Молодець! Праця в житті людини – справжнє свято.

Андрій здивовано зирнув через плече на дядька Любомира. Чого це він раптом так заговорив?

Криж простягнув Лисакові руку:

– Ну, Андрійку, щасливої дороги! – Скатертю дорога. Бажаю тобі стати кращим машиністом Закарпаття! Будь завжди здоровий і крилатий. – Криж обняв Андрія, міцно поцілував і, витираючи вологі очі, квапливо пішов до дверей. Але на порозі зупинився, неначе щось згадав – Андрію, в тебе добра пам'ять? – спитав він, ніжно дивлячись на юнака.

– Та, здається, непогана. А що?

– В мене є до тебе одне невелике прохання, Андрійку: запам'ятовуй усе, що побачиш по дорозі. Все без винятку. І особливо придивляйся до залізничних тунелів.

– Навіщо, дядьку Любомире?

– Потім дізнаєшся. То зробиш? Зробиш чисто і акуратно, я знаю. – Криж поплескав по рожевій, виголеній щоці Лисака і вийшов.