355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Александр Авдеенко » Над Тисою » Текст книги (страница 30)
Над Тисою
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 00:24

Текст книги "Над Тисою"


Автор книги: Александр Авдеенко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 36 страниц)

Глава двадцята

Поки Андрій Лисак підіймався на Верховину, в його домівці на Залізничній ішли великі приготування. Чорна Марія варила, пекла, смажила, а Марта Стефанівна закуповувала в «Гастрономі» горілку, пиво, копчення, сири, цукерки. Питва і їжі припасалося з таким розрахунком, щоб вистачило не лише на своїх домашніх, але й на всю бригаду комсомольського паровоза. В цей день Марта Стефанівна, з головою зайнята клопотами на кухні і в продуктових магазинах, не торкалася до сантиметра і машини і не приймала нікого з своїх замовниць, але все-таки для однієї замовниці, хоч та і не користувалася особливою симпатією кравчихи, їй довелося зробити виняток. Це була знаменита виноградарка з колгоспу «Зоря над Тисою» Герой Соціалістичної Праці Терезія Симак.

– Дамо і цій поворіт від воріт? – спитала Марія, побачивши через кухонне вікно Терезію, яка входила у хвіртку.

– Е ні, запрошуй! Та привітніше! – Марта Стефанівна зняла фартух куховарки, швидко причепурилася і пішла назустріч Терезії.

Марія здивовано подивилася на хазяйку, не розуміючи, чим пояснити її інтерес до цієї скромної замовниці.

Марта Стефанівна недарма зраділа появі Терезії Симак. Якби дівчина сьогодні не прийшла до неї, вона завтра знайшла б спосіб заманити її до себе. Справа в тому, що дружок Марти Стефанівни, Любомир Криж, доручив їй якнайскоріше зв'язатися із знатною колгоспницею і обережно, застосовуючи всю жіночу хитрість, як він сказав, випитати у дівчини, чи виходить вона заміж за демобілізованого гвардійця Івана Бєлограя. Якщо ж не виходить, то чому. Марта Стефанівна не спитала у Крижа, навіщо це йому потрібно: вона була навчена не ставити ніяких запитань.

– Здрастуйте, серденько, здрастуйте, красуне! – співучо, як звичайно, коли хотіла влізти кому-небудь в душу, промовила вона, простягаючи Терезії руки, внизані браслетами. – Несподіваний гість, зате бажаний. Дай я тебе поцілую. – Вона стиснула пахучими долонями голову дівчини, увінчану подвійним рядом туго заплетених світлих кіс, торкнулася напомадженими губами до її смаглявого лоба. – Поздоровляю з щасливим одруженням!

Терезія замахала руками:

– З яким одруженням, Марто Стефаиівно? Що ви!

– Тобто як – «з яким»? Хіба ти не вийшла заміж?

– Ні. Кому я потрібна така… рудоволоса та чорношкіра!

– Ну, не прибіднюйся, красуне! Другої такої немає від Явора до Ужгорода. Недаремно до тебе за тисячі кілометрів прилетів гвардійський орел. Як його! Здається, Іван Бєлограй? Чула, чула!.. – Марта Стефанівна закурила і, не зводячи з Терезії очей, ніби милуючись нею, спитала: – Чого ж він не жениться? Так прагнув, так летів до своєї голубки, а тепер… не поспішає.

– Марто Стефанівно, та що ви кажете? Іван Бєлограй зовсім не до мене приїжджав, а так… подивитися на закарпатців. Воював він на нашій землі, поранений, першим орденом тут нагороджений.

Марта Стефанівна була щиро розчарована:

– Виходить, вигадали люди ваше кохання? Жаль! Скажу по совісті, Терезіє, тобі пора заміж. Та ще як пора! Ще з рік у дівках походиш – і не дочекаєшся чоловіка. Не лови гав, дівчино! Хапай бика за роги. Я б на твоєму місці цього самого гвардійця зразу оженила б на собі.

Терезія засміялася:

– Та як же його ожениш, коли він злякався мене, як чорт ладану? Марто Стефанівно, невже я така страшна?

– Мабуть, плаття на тобі було просте, не моєї роботи, от і злякався. Нічого, ми швиденько влаштуємо цю справу. У мене для тебе таке фасонне платтячко приготовлене, що проти тебе не встоїть жоден орденоносний гвардієць.

Терезія зітхнула, і на її насмішкувато-веселому обличчі з'явився сумний вираз:

– Пізно вже, Марто Стефанівно.

– Чому? Скільки тобі років? Мені ось незабаром п'ятдесят стукне, і то не вважаю, що пізно, не втрачаю надії на доброго чоловіка.

– Та я не про роки. Не з'являється більше мій гвардієць. Прийшов, подивився, поговорив – і як у воду канув.

– Зник? Не має він на це ніякого права. Знайдемо! Де він працює?

– Слюсарем у депо працював. Кажуть, звільнився, поїхав.

– Зовсім?

Терезія кивнула і опустила голову.

Марта Стефанівна в душі раділа, що так вдало, не викликавши ніякої підозри, виконала завдання свого владики. «Любомир похвалить мою спритність», само-вдоволено подумала вона, але на її щедро вкритому косметикою обличчі радість не відбилася. Навпаки, воно було серйозним, материнськи-співчутливим.

– Не журись, Терезіє, – втішала вона дівчину. – Поїхав – туди йому й дорога. Інший знайдеться. Така дівчина, як ти, не залишиться без чоловіка… Ну, будемо вибирати фасон. Ось, будь ласка! – Марта Стефанівна поклала перед Терезією журнал мод, а сама вийшла з сусідню кімнату. Вимкнувши магнітофон, вона повернулася до замовниці. – Ну, вибрала? Терезія похитала головою:

– Ні. Засмутили ви мене, не до фасону тепер. Іншим разом зайду. До побачення.

Вона встала і, приклавши до очей хусточку, вискочила з кімнати, перебігла подвір'я і зникла за хвірткою.

Марта Стефанівна наділа фартух і пішла на кухню допомагати своїй Марії. Її розпирало від самовдоволення. «Яка ж я спритна! – милувалася вона собою. – Обвела дівку круг пальця, всі секрети її душі витягла». Марті Стефанівні починала подобатись її таємна робота, робота на Любомира.

– Чого це вона, як очманіла, побігла на вулицю? – спитала Марія.

– А хто ж її знає… Пироги горять, Маріє! – закричала хазяйка і побігла до плити.

Терезію, її обмануті надії, її гвардійця, завдання Любомира, магнітофон, гордість собою – відразу все витіснила тривога матері, яка бажає догодити синові, як слід відзначити його перший робочий день.

А Терезія тільки й думала про свою розмову з кравчихою. Швидко пройшовши Залізничну, вона потрапила на проспект Леніна. Минувши його, обережно озирнулася і звернула на Київську. Через п'ять хвилин вона сиділа перед Зубавіним, розповідаючи йому про свою розмову з Мартою Стефанівною.

Що ж насправді привело Терезію Симак до матері Андрія Лисака? Звичайно, не новий фасон плаття. Вона пішла до знайомої кравчихи на прохання Зубавіна. Чим же було викликане це прохання?

Викликавши до себе дівчину, Зубавін розказав їй, ким насправді виявився її заочний друг Іван Бєлограй, і порадив, як їй поводитися зараз. Нехай прикинеться, що вона нічого не знає про викриття Бєлограя. Нехай найпильніше спостерігає, хто виявить заінтересованість її відносинами з Бєлограєм. Цей інтерес може бути старанно замаскований простою цікавістю, співчуттям або дружньою насмішкою. Взагалі, не можна передбачити, хто, коли «і як буде атакувати Терезію. Ясно одне: атаки слід сподіватися, до неї треба бути готовою.

І Терезія готувалася, чекала. Подруги по бригаді, лукаво поглядаючи на Терезію, весь час питали: «Куди ж подівся пропилений і просолений наскрізь піхотинець? Чому не з'являється на Соняшній горі?» На насмішку вона відповідала насмішкою: «А що йому тут робити? На вас дивитися? Подумаєш – пави розмальовані! Знаєте, що сказав про вас цей самий піхотинець? «Поки ти, Терезіє, працюєш з такими нікудишніми дівчатами, не чекай мене на Соняшній горі, і на очі твої не покажусь».

Мати, до якої дійшли чутки про приїзд Івана Бєлограя, про те, що він появився тут, на березі Тиси, тільки заради Терезії, спробувала узнати від дочки, правда це чи неправда. Якщо правда, то чому Терезія мовчить, чому приховує свої наміри від матері? Ніколи не брехала в своєму житті Терезія, але цього разу довелося обманювати навіть матір. Так, Іван Бєлограй приїздив до Явора. Що ж тут такого? Приїхав і поїхав. От і все. І нема тут про що більше розмовляти. Щождо чуток – люди говорять, бо язики мають. Порозмовляють та й перестануть. Мати заспокоїлась і не надокучала більше Терезії згадками про Івана Бєлограя. Швидко про нього забули і в колгоспі «Зоря над Тисою». Не забула тільки сама Терезія. Не забувала і чекала атаки. І дочекалася. Одного разу серед білого дня біля виноградників, на польовій дорозі, через гору Соняшну, появилася ватага явірських циганок. Ішли вони, як неважко було здогадатися, на здобич: ворожити колгоспникам, пророкувати долю дівчатам, випрошувати у м'якосердих шматок сальця, ковшик борошенця або, на гірший випадок, кукурудзи. Хіба могли циганки пройти повз молодих веселих виноградарок, не поворожити їм! Та й самі виноградарки, правду кажучи, були не від того, щоб послухати їх теревені. Відома річ, брешуть циганки, а все-таки цікаво, що вони скажуть. При такому обопільному інтересі не треба було багато часу для того, щоб циганки і виноградарки домовились. Хвилин через п'ять маленьку загорілу непокірну руку Ганни чіпко тримала зморшкувата, з хижо зігнутим носом, беззуба відьма і, шепеляючи, провіщала їй долю. Насмішкуватій Василині ворожила дзвінкоголоса, великоока, з немовлям на руках циганка. Довірливій, злякано притихлій Вірі щось таємниче і похмуро нашіптувала міцна, з владним обличчям старуха. Скромною Мариною впевнено заволоділа циганка з люлькою в зубах. На долю Терезії припала також примітна ворожбитка. Колись, замолоду, вона, напевно, була королевою Циганської слобідки. Висока, ставна, із строкатою хусткою на дужих плечах. Очі суворі, розумні, вони багато бачили і вже нічому не дивуються. На топких губах застигла холодна посмішка. Голос стомлений, хрипкуватий, звиклий наказувати і повчати. Це була спільниця Любомира Крижа – «Кармен». Відтягнувши Терезію убік, в затінок від черешень, що росли обабіч дороги, вона взяла руку дівчини, витерла хусткою її долоню, діловито запитала:

– Тобі на картах поворожити, правда? Ціна однакова.

Терезія озирнулася на своїх подруг, засміялася:

– Ворожи, як хочеш, все одно нічому не повірю.

– Повіриш правді, красуне, повіриш! Ти весела і горда тільки про людське око. Наодинці з собою ти не набиваєш собі ціни. В душі ти гірко день і ніч плачеш, сльозами обмиваєш свою прокляту долю. Чим же ти незадоволена? Хто образив тебе? Був у тебе, красуне, жених. Усім женихам жених. Чорнобривий. Кучерявий. З божественною зіркою на чолі…

Терезія перестала сміятися. Уважно і серйозно, затамувавши подих, слухала циганку. «Кармен» звела на виноградарку свої розумні очі, презирливо усміхнулася:

– Що, повірила?.. Ну, то слухай далі. Був у тебе жених… Щастя по губах текло, а в рот не попало. Зник коханий, омріяний. Немов крізь землю провалився. Не дочекатися тобі його, красуне. Сто років чекай – не дочекаєшся. Чорнобривий твій у казенному домі, казенний хліб їсть і казенну воду п'є…

«Кармен» знову підвела очі на Терезію, щоб перевірити, яке враження справили її слова на дівчину. Для циганки це було дуже важливо: якщо обличчя Терезії змінилося, значить, наворожила їй правду, значить, Терезія знає, що її жених Іван Бєлограй арештований, значить, сама винувата в цьому.

Насторожена Терезія зрозуміла значення погляду циганки і відповіла на нього веселим, щирим сміхом:

– Що ти верзеш, вигаднице! Про якого жениха ти говориш? Який казенний дім?.. Досить!

Циганка ще бурмотіла щось, але Терезія удавала, що вже не слухає її.

Так їй вдалося перехитрити хитру «Кармен».

Ввечері Терезія сіла на велосипед, помчала в Явір, до Зубавіна. Саме тоді, вислухавши Терезію, він і попросив її негайно піти до кравчихи, перевірити, чи не зацікавиться і Марта Стефанівна її «женихом» Іваном Бєлограєм.

Так, зацікавилась. Дуже обережно вона це зробила, але все-таки видала себе.

Так у справі № 183/13 з'явився ще один важливий документ.


Глава двадцять перша

Ввечері, о дев'ятій годині, Сокач спустив поїзд на Дубню, розташовану на найвищій точці північного схилу Карпат, на колишньому державному рубежі Польщі і Чехословаччини.

Щойно поїзд зупинився, як біля паровоза безшумно виросла постать Василя Гойди. Він махнув рукою в бік яскраво освітленого вокзалу і тихо, майже пошепки, сказав Олексі:

– Іду пити чай. Загляну до тебе пізніше. Чекай.

– Добре.

Здавши «Галочку» під опіку чергового по оборотному депо, Олекса в супроводі помічника, кочегара і практиканта пішов на відпочинок.

… Усі паровозники розійшлися по темних кімнатах будинку відпочинку, заснули, і лише в найглухішому кутку, на кухні, горіло світло. Олекса Сокач і Василь. Гойда сиділи за столом пліч-о-пліч, а перед ними лежала невеличка, в темно-червоній обкладинці книжечка, яка належала Андрієві Лисакові.

Вони мовчки, уважно, сторінка за сторінкою проглянули її. Із записів Лисака можна було мати повну уяву про профіль найважливішої карпатської магістралі від Явора до Дубні, про розміри всіх нових мостів. Особливо докладно були описані тунелі.

– Для чого він це зробив? – запитав Олекса, стурбовано дивлячись на друга.

Гойда розстібнув формену шинель, дістав з кишені портативний фотоапарат, заряджений зверхчутливою плівкою, сфотографував кілька сторінок записної книжки практиканта і повернув її Олексі.

– Поклади на місце. Тільки обережно.

– Але… – заїкнувся Сокач.

– Віднеси. Так треба.

Андрій Лисак за вечерею випив чималу порцію вина і, сп'янівши, міцно заснув. Він і тепер, як і півгодини тому, не бачив і не чув появи Олекси біля узголів'я свого ліжка.

– Все гаразд? – запитав Гойда, коли Сокач повернувся на кухню.

– Спить як вбитий. – Олекса знову сів поруч з Гойдою. – Слухай, Василю, хто ж він такий?

– Не знаю. Поки що нічого не знаю. Дуже прошу тебе, брате, не допитуйся. А то, знаєш, я ненароком, по дружбі, можу дещо розбазікати. – Гойда посміхнувся, підморгнув Сокачеві.

– Ти розбазікаєш, чекай з моря погоди! – Олекса подивився на годинник. – Час в путь-дорогу. Піду будити бригаду. Бувай здоровий, Василю! Ти поїдеш нашим поїздом, чи…

– Ні, я повернусь пасажирським. Мені терміново потрібно бути в Яворі.

Ледь розвиднялося, коли бригада Сокача і практикант Лисак зійшли на «Галочку». Микола Довбня одразу ж розчинив дверцята топки – чи білий вогонь? Іванчук поліз на тендер, почав підкидати вугілля ближче до лотка, Олекса заклопотано подивився на манометр. Лише Андрій Лисак не знайшов для себе роботи. Вилізши на паровоз, він зручно притулився спиною до теплого кожуха топки і стоячи задрімав.

Вгору, до перевалу, «Галочка» повільно, з великим напруженням тягнула поїзд. На перевалі, в першому тунелі, Олекса закрив регулятор.

Чотирьохосьові пульмани, туго стиснуті в єдине ціле, у важковаговий поїзд, набирали швидкість. За вікном, у ранковому тумані, миготіли телеграфні стовпи, прямовисні стіни міжтунельних виїмок, гіллясті ялини, закутані в пухкий сніг.

Ось і перший міст на чотирьох високих биках. Проскочили другий тунель, третій… Андрій Лисак розплющив очі, подивився у вікно. Поїзд на крутому повороті вигнувся в таку дугу, що показалася хвостова гальмова площадка з кондуктором на ній, одягненим у кожух. Тепер добре стало видно оповиті димом колеса пульманів, що бризкали великими іскрами, як наждачні точила.

«Галочка» гулко перераховувала прольоти мостів, грізно скреготіла на поворотах. Весь цей гул і скрегіт із страшною силою віддавалися в серці Андрія Лисака. Ні, професія гірського машиніста надто небезпечна, не до душі вона Андрієві. Треба тікати, поки не пізно.

Сповнюючи навколишні гори попереджувальними гудками, «Галочка» з гуркотом проносилася по міжгір'ях, по скелястому карнизу, вздовж Кам'яниці, по мостах. Микола Довбня майже не підкидав вугілля в топку. Зрідка підкачував воду в котел Іванчук. Бригада відпочивала, поки поїзд, рухаючись по похилій, не потребував паровозної тяги.

Відпочивав і Андрій Лисак, вмостившись на інструментальному ящикові, в затишному куточку, між теплим кожухом топки і стіною паровозної будки. Очі його були заплющені, він щасливо усміхався. Андрій уже забув про те, що він на паровозі. Він був у Мукачеві, на Кіровській вулиці, в будинку № 24, біля Верони. Він ясно уявив собі, як у призначену годину ця гарна дівчина з'явиться перед ним – у легкому платті, світловолоса, засмагла від сонця і вітру, зніяковіла і щаслива. Він візьме її за руку, і вони підуть по вулиці до центра міста, на проспект Сталіна, а потім – у парк, на стадіон. Гулятимуть там весь вечір, до пізньої ночі.

Думки про Верону, розмірений, спокійний перестук коліс заколихали Андрія. Він так міцно заснув, що кочегар Іванчук ледве розбудив його:

– Гей, практиканте, вставай, приїхали! Андрій розплющив очі, схопився. Поїзд стояв на рівнині, на сортувальній станції. Вдалині, поверх червоних дахів вагонів, виднілися добре знайомі білосніжні стіни поверхів явірського вокзалу. Олекса Сокач і його помічник Микола Довбня оглядали паровоз.

Водою з інвентарного чайника Андрій сполоснув обличчя, витерся носовою хусточкою, старанно зачесався, акуратно, щоб не зіпсувати зачіски, надів формений кашкет і, розгладивши долонею зморшки комбінезона, спустився на землю.

Олекса і Микола мовчки, з цікавістю дивилися на практиканта, чекали, що він скаже, що зробить.

Андрій подав машиністові руку і, зобразивши на обличчі дружню, як йому здавалося, посмішку, сказав:

– До побачення! Дякую за науку.

Лисак рушив у місто через вокзал. Купивши в ресторані сигарет і випивши пляшку свіжого московського пива та сто грамів горілки, він разом з потоком людей, що прибули з дачним ужгородським поїздом, вийшов на привокзальну площу, пройшов її і, не кваплячись, прохолоджуючись в густому затінку дерев бульвару, побрів додому, міркуючи, який костюм і яку сорочку надіне, як проведе день до вечора. Незважаючи на сумні наслідки поїздки, Андрій не журився.

По бульварній бруківці, вимитій недавнім дощем, прошумів ужгородський автобус, повний пасажирів. Ним керував молодий шофер з тією, здавалось, недбалістю, яка властива лише досвідченому і певному в собі водієві: лікоть лівої руки вистромлений у вікно, в куточку рота – запалена цигарка, очі більше дивляться на перехожих, ніж на дорогу.

«Буду шофером», вирішив Андрій, проводжаючи поглядом автобус.

– Олексо!.. – крикнула якась гарна дівчина, висунувшись з вікна автобуса і махаючи хусточкою. На ній було біле плаття в чорний горошок. Густе пишне волосся, трохи розкуйовджене вітром, палало на сонці. В посмішці блищали зуби.

Андрій не відразу впізнав у красуні Верону. Не відразу усвідомив, що вона гукнула йому, що йому махала хусткою, йому посміхалась. Тільки через хвилину до його свідомості дійшло, що йому належало робити. Розмахуючи кашкетом, він кинувся за автобусом, закричав:

– Вероно!.. Вероно!..

Пробігши метрів сто, Андрій зупинився. Що він робить? Чим усе це може закінчитись?

Автобус повернув праворуч і, більше ніж наполовину схований, зупинився на розі проспекту. Верона, звичайно, зараз вистрибне з машини і побіжить назустріч… Олексі Сокачеві.

Що ж робити? Андрій озирнувся на всі боки, обираючи найкоротший і найзручніший шлях для втечі. Пробігши впоперек бульвару, захекавшись, важко дихаючи, боячись озирнутися, він увірвався в перукарню.

– Поголити! – пробурмотів він, гепнувшись у крісло.

Поки майстер шкріб йому шкіру, Андрій, втягнувши голову в плечі, крадькома поглядав у дзеркало, яке відбивало кусок вулиці і бульвару.

Дівчина у білому в чорний горошок платті, з світлим волоссям стояла під квітучими каштанами і здивовано озиралася на всі боки.

Андрій раптом подумав: «А що, коли я вийду з своєї схованки, візьму Верону за руку і, дивлячись їй у вічі, скажу: «Я не Олекса Сокач. Я – Андрій Лисак…» Як вона сприйме мої слова? А що, коли посміхнеться, опустить голову і зніяковіло прошепоче: «Мені все одно, хто ти, якщо я кохаю тебе».

Андрій засовався в кріслі, спробував підвестись. Але ця спроба була такою слабкою, що майстер лише спитав:

– Непокоїть?

– Ні, ні, – швидко промовив Андрій, і думки його стали знову похмурими.

«Який ти дурень! Навіщо… Ну навіщо, скажи, назвався Олексою? Адже ти їй сподобався, ти, а не Олекса Сокач, не його ім'я. Тепер же, дізнавшись, що ти самозванець, Верона злякається, втече або покличе міліцію».

Кленучи себе, Андрій продовжував стежити за Вероною. Дівчина й досі стояла під каштанами, не хотіла повірити, що помилилася, і досі чекала…

– Прошу! – промовив перукар.

Андрій ледве відірвався від крісла. Розраховуючись, довго шукав по кишенях дрібні гроші. Виходячи з перукарні, старанно надівав перед дзеркалом кашкет. Нарешті, взявшись за ручку дверей, осмілився глянути на бульвар. Верони вже не було під каштанами. Андрій полегшено зітхнув, вийшов на вулицю і тут зустрівся із своїм благодійником.

Дядько Любомир стояв однією ногою на тротуарі, другою – на ящику чистильника взуття. Чорноголовий, брудний і босий хлопчик з Циганської слобідки клаптем старої суконки наводив глянець на старі черевики Крижа.

Швидко розплатившись з циганчам, Криж узяв свого підопічного під руку:

– Здрастуй, Андрійку! Ну, як пройшла твоя перша поїздка? – спитав він, ведучи Андрія в затінок бульварних каштанів.

– Погано, дядьку Любомире.

– Чого?

– Не для мене така робота. Не сподобався паровоз. Хочу перекантуватися на іншу професію.

Криж так міцно стиснув руку Андрія, що той скривився від болю і здивовано глянув на свого благодійника.

– Кинь і думати про це! Твоє місце на паровозі. Чуєш? Сідай!

Вони влаштувалися на відокремленій, схованій молодою зеленню лаві.

– Виконав доручення?

– Яке? – в голосі і в очах Андрія було боязке здивування і розгубленість, викликані такою різкою переміною дядька Любомира. Завжди був таким добрим, тихим, догідливим, а тепер чужий і злий. Що з ним трапилося?

– Ти вже забув, яке я давав тобі доручення? Тунелі!

– А!.. Все зробив. Ось. – Андрій вийняв з кишені записну книжечку і передав її Крижу.

Злі зморшки на виголеному, сухому і суворому обличчі Крижа розгладилися, на губах з'явилася посмішка:

– Навіть записав. Добре! Молодець! Дякую! Сподіваюсь, записував уміло і ніхто не бачив… – він підняв окуляри на лоб, насмішкувато примружився: – Пам'ятаєш, Андрійку, яку ти мені дав розписку, коли брав гроші?

– Пам'ятаю. А чого ви зараз питаєте про це?

– Ось чого. – Криж поляскав долонею по записній книжці. – Пам'ятаєш, ти написав: «Гроші одержав за зроблену послугу». Оце вона і є, та сама послуга. – Криж поклав записну книжку у внутрішню кишеню піджака. – Ще раз дякую! Тепер ми поки що квити. І надалі будемо так само розраховуватись. Пам'ятай, жодна твоя послуга не залишиться не оплаченою.

Андрій заціпеніло дивився на дядька Любомира. Він уже догадався, з якою людиною звела його доля, але боявся повірити собі, ще надіявся, що помиляється. Він сказав, запобігливо посміхаючись:

– Дядьку Любомире, ви дуже переплатили. Моя послуга не варта таких грошей. Всякий паровозник виконав би ваше доручення карбованців за тридцять, а ви мені вже тисячі відвалили.

– Шкурка варта вичинки. Я тобі тисячі відвалив, а мені відвалять втричі більше.

– Хто? – майже пошепки спитав Андрій і відчув, як холонуть руки, а язик стає важким і пухлим.

– Хто, питаєш? Мої старі друзі. Тепер вони і твої друзі. Через тиждень чи трохи пізніше твоя записна книжка лежатиме у вогнетривкій шафі наших друзів поруч з твоєю розпискою. – Криж насунув на очі окуляри і через їх опуклі скельця холодно і владно подивився на Андрія. – Якщо надумаєш комизитись, переживати зайве, то я… – Криж показав із внутрішньої кишені краєчок записної книжки. – Словом, сподіваюсь, що ти не дурень… Відтепер робитимеш не те, що тобі хочеться, а те, що я вимагатиму. По-перше, я вимагаю, щоб ти перестав відвідувати ресторани, бари, кафе, перестав пиячити і. марно тринькати гроші. Ти не повинен привертати до себе уваги людей: в Яворі не люблять гуляк. Ти будеш тихим, скромним і працьовитим робітником. Так, обов'язково працьовитим. По-друге, ти зараз же поїдеш на Кіровську, до будинку № 24, зустрінешся з Вероною Бук і скажеш їй, що ти обдурив її, назвавшись Олексою Сокачем. Не хвилюйся, вона простить тобі. Покохала, тому і простить. По-третє, ти підеш до Олекси Сокача і запросиш його до себе додому, відсвяткуєш з ним свою першу поїздку. Мати вже приготувалася до зустрічі. Ти цілий вечір не будеш відходити від Олекси. Напувай вином, горілкою і кажи одне: «Ах, як мені сподобалося працювати на комсомольському паровозі! Ах, яким я став тепер крилатим, коли злетів на Верховину!..» По-четверте, ти напишеш приблизно таку заяву в школу машиністів: «Шановний товаришу начальник! Я вирішив не повертатися до вас. Потрапивши на паровоз, я зрозумів, що з мене вийде паперовий машиніст, якщо я рік не попрацюю кочегаром і рік не походжу в шкурі помічника механіка. Життя, мовляв, практика, труд – найкраща школа… Пробачте, мовляв, спасибі за гостинність, не згадуйте лихом…» По-п'яте, ти рішуче зміниш свій примітний вигляд на звичайний. Рядова зачіска. Ширпотребівського покрою піджак. Проста сорочка. Сірий галстук. Парусинові туфлі. Найдешевші сигарети. Привітна, добра посмішка. Посміхайся всім: і тим, хто тобі подобається, і тим, кого ненавидиш. Посміхайся тому, хто тобі корисний сьогодні, і тому, хто тобі знадобиться завтра або навіть тільки через рік. От поки що і все. На сьогодні досить. – Криж заклопотано подивився на годинник. – Перерва закінчилась. Іду торгувати книжками. До побачення, Андрійку!

Він поплескав Лисака по зблідлій, безкровній щоці і пішов по бульвару – в чорному приношеному костюмі, в старомодному капелюсі, високий, з худою жилавою шиєю, трохи накульгуючи на праву ногу.

Так Андрій Лисак, двадцятирічний юнак, перед яким колись було відкрито стільки доріг, що вели до вершин життя, закінчив свій кандидатський стаж і перейшов у ранг агента ворожої розвідки. Резидент дав йому кличку «Красень». Андрій поки що не знав про це. Незабаром дізнається. Багато ще доведеться йому відкрити гірких і страшних істин.

Захопивши донесення лейтенанта Гойди і фотокопію записної книжки Андрія Лисака, майор Зубавін вийшов з свого кабінету і попрямував у кінець коридора райвідділу МДБ, в кімнату, відведену Шатрову на час його перебування в Яворі. Переступивши поріг, Зубавін зупинився біля дверей, вражений і трохи розгублений. Він чекав побачити одягнутого в мундир сивоголового полковника Шатрова, а за столом сидів моложавий чорноволосий чоловік у сірому фланельовому костюмі, а світлій сорочці, з зав'язаним синім, з білими горошками, галстуком.

– Що, не впізнали, Євгене Миколайовичу? – виходячи з-за столу, спитав чоловік у сірому костюмі. Хода і голос в нього були дуже знайомі, шатровські.

– Не відразу впізнав, товаришу полковник, – щиро відповів Зубавін. – Вперше бачу вас у цивільному. І потім, ви так змінили зачіску, так умієте володіти м'язами обличчя і виразом очей, що не дивно і не впізнати.

– Так, – з простодушною гордістю сказав Шатров, – колись я досконало володів мистецтвом перевтілення. Колись! У далекій молодості. Довелось навіть у мундирі білогвардійця в штабі Денікіна красуватися. – Шатров поправив галстук, по-молодечому випнув груди. – Ось, вирішив сьогодні згадати молодість.

– Зрозумів! Хочете піти в гості до муляра Локотаря?

– Угадали! Чи є які-небудь новини, Євгене Миколайовичу?

– Є.

Зубавін поклав перед полковником донесення Гойди і фотокопію. Шатров мовчки проглянув і те і друге. Потім він, також мовчки, висунув шухляду письмового стола, вийняв аркуш цупкого паперу і, не дивлячись на майора, наче забув про нього, почав швидко олівцем малювати якісь загадкові фігурки. Закінчивши, він простягнув малюнок Зубавіну.

– Подивіться, Євгене Миколайовичу, яка карусель вийшла. – Шатров усміхнувся своєю неповторною шатровською усмішкою. – Мені ці каракулі, признаюсь по совісті, непогано допомагають міркувати.

Зубавін схилився над столом, розглядаючи малюнок, зроблений впевненою рукою. Згодом ці шатровські «каракулі», які, між іншим, збереглися у справі 183/13, неодноразово доповнювались і уточнювались. В першому варіанті вони виглядали так:

Американський бик, увінчаний рогами у вигляді двох знаків запитання, звичайно, «Бізон». Іноземець у крислатому капелюсі і макінтоші, що виходить з віденського експреса, – транзитний турист, він же зв'язківець розвід-центра «Південь», легально зареєстрований у контрольно-пропускному прикордонному пункті як Френк Білд. У центрі малюнка на купці книжок розташувався чорний крук з головою Любомира Крижа, Від нього протягнувся пучок ниток: до гральної карти, на якій зображена циганка; до голки з ниткою в руках Марти Степанівни; до хлопця-чепуруна, який сидить верхи на паровозі; до жебрака Батури; до шоферської кабіни вантажної машини; до «Москвича», що таранить велосипедиста; до планера, який палає в яру у лісі; до величезного пацюка, що боязко визирає з своєї нори, над якою прикріплена табличка з написом: «Гвардійська, 9».

Багато вже знали майор Зубавін і полковник Шатров про виконавців операції «Гірська весна» і про їх-наміри, але їм ще не було відомо про те, що надзвичайний уповноважений «Бізона» вже благополучно проник до Явора і оселився в готелі «Карпати» і що незабаром через кордон СРСР повинен прорватися другий помічник Джона Файна, бандерівець Хорунжий, що носить підпільну кличку «Ковчег».

Сонячним травневим ранком на тихій Рахівській вулиці, зарослій величезними каштанами, з'явилася висока, літня, з військовою виправкою людина в цивільному одязі – сірому приношеному костюмі, скромному капелюсі, чорних туфлях. Це був полковник Шатров. Він розшукував будинок № 27 і, відчинивши залізну хвіртку, зайшов на подвір'я. Сутулуватий, сивоусий, з мідношкірим обличчям дідусь, який грів на сонці свої кості, здивовано дивився на незнайомого, який наближався до нього. Шатров підійшов, зняв капелюха, привітався, спитав, чи тут живе муляр Славко Юрійович Локотар. Сивоусий дідусь встав з садової лави, тикнув себе в груди коричньовою зморшкуватою рукою і сказав глухуватим голосом, що він і є Славко Юрійович Локотар, муляр. «Колишній муляр», додав він, і невесела усмішка проступила під його легкими, надзвичайно чистими і наскрізь прозорими вусами, неначе зробленими з атласних тирсових ниток. Дивлячись на ці вуса і на цю усмішку, Шатров раптом зрозумів, що всі його побоювання щодо того, чи зуміє він домовитись із старим, виявились даремними. Домовиться!..

Микита Самійлович прийшов сюди, на Рахівську, в дуже важливій і дуже делікатній справі. Збираючи матеріали про будинок № 9 на Гвардійській, Зубавін з'ясував, що будував його і перебудовував знаменитий на все Закарпаття муляр Славко Локотар.

Коли Зубавін доповів про наслідки пошуків полковникові Шатрову, той сказав, що він сам піде до Локотаря і спробує одержати від нього всі дані про будинок Крижа. Шатров вирішив зробити так тому, що надавав великого значення постаті «товариша Червонюка». Так, він уже точно знав, що на Гвардійській знайшов собі притулок ще один, мабуть, найголовніший посол «Бізона». Дізнався він про це так. Оскільки за Ступаком був встановлений постійний нагляд, то Шатров і Зубавін свого часу знали про те, що замаскований під шофера лазутчик Ступак вирушив на грузовику лісоділянки нібито за дровами на Сирітську галявину. Озброєні мотоциклісти, співробітники Зубавіна, не включаючи фар, приглушивши мотори, проводжали Ступака в гори, до самої покинутої штольні. Вони добре бачили і навіть ухитрилися зафіксувати це на спеціальну плівку, як Ступак витягав із штольні конвектори, як тягав їх на машину. Бачили – і не перешкодили. Вони дозволили диверсантові навантажити вибухівку і доставити її з Явір, на Гвардійську. Таке було в них завдання. Нагляд, тільки нагляд. Тієї ночі, коли вибухівка була доставлена в будинок Крижа, один із співробітників Зубавіна, який чергував на крислатому осокорі, тихо перебрався з дерева на дах будинку, опустив на проводі в димохід спеціальний прилад, який записав на плівку надзвичайно важливу розмову між шофером Ступаком і його босом, що приховувався під крильцем Крижа.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю