Текст книги "Над Тисою"

Автор книги: Александр Авдеенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 36 страниц)

Витязь рвався вперед і скавучав. Звичайно така поведінка собаки означає, що поблизу причаїлися порушники. Смолярчук не зупинився, знаючи, що в лісі на вологому, вкритому мохом грунті, внаслідок малорухомості повітря свіжий слід зберігається дуже довго. Витязь збуджений саме з цієї причини – свіжішим, «гарячішим» став слід.

Досвід підказував Смолярчукові також, що порушники доклали всіх зусиль, використали кожну хвилину, щоб якнайдалі відійти від кордону, якнайшвидше вибратися із забороненої зони на простір. Значить, можна переслідувати сміливіше, не гаючи дорогоцінного часу на запобіжні заходи. Поки що вони зайві. Поки що!

Собака живе в світі запахів. У лісі цей світ особливо різноманітний і складний. Людина не вловлює і сотої частки того, що доступно собаці. На шляху Витязя носилася сила запахів – ефірних масел, коріння багаторічних рослин, мохів, пошкодженого ґрунтового покриву, прілого листя, різних лісових мешканців. Витязь розрізняв серед них той єдиний запах слідів порушників, який почув на вихідному рубежі. Навіть боковий вітер не міг до кінця знищити цей особливий, неповторний запах тих, кого розшукували.

– Добре! Добре! – підбадьорював друга Смолярчук.

Раптом Витязь збуджено вискнув, різко зупинився. Старшина відпустив поводок. Собака рвучко кинувся вбік.

Пробігши кілька метрів, він зупинився під деревом, біля покинутого порушниками ранця німецького зразка, Смолярчук підняв його, передав Каблукову і побіг далі, слідом за собакою.

Дорога! Це найтрудніше для собаки завдання – не загубити «свій» слід на великій дорозі, серед інших, сторонніх слідів.

Витязь нерішуче зупинився. Простим оком було видно, як багато тут, на дорозі, пройшло людей, корів, коней. На вологій землі добре відбились взуття, копита, колісні шини.

Нерішучість собаки зросла б, коли б Смолярчук хоч на хвилину взяв під сумнів його здібності. Тільки б но старшина нервово сіпнув поводок, – як він міг би вмить «забути» слід.

– Шукай, шукай слід! – владно дав він команду. І Витязь знову пішов уперед.

Пробігши метрів двісті по дорозі, Витязь зупинився, посилено принюхуючись. Потім він різко, під прямим кутом, звернув праворуч, потягнув старшину в ліс і вивів на галявину, в центрі якої були складені стоси березових дров. З підвітряного боку стосу здіймався дим багаття і долітали голоси.

«Вони!» подумав Смолярчук і, оглянувшись на Степанова і Каблукова, поклав палець на спуск пістолета. Але дивна річ: Витязь не виявляв особливого занепокоєння. Поведінка собаки бентежила старшину. Чи не на хибному сліду Витязь?

«Вірю я тобі, друже, але все-таки проконтролюю», вирішив Смолярчук. Він жестом наказав Витязю йти біля ноги. Собака підкорився наказу, але неохоче.

Безшумно з'явившись з-за стосу, Смолярчук витягнув уперед руку з пістолетом:

– Руки вгору!

Два літніх чоловіки, що сиділи біля багаття, схопилися, тримаючи над головами шматки хліба, сало і спечені картоплини. На їхніх обличчях не було страху.

Смолярчук уже знав, що перед ним люди сторонні, тобто такі, що не мають відношення до того, що сталося вночі на кордоні. Однак він причіпливо перевірив їхні документи. Це були лісоруби-сезонники.

Де і коли собака збився із сліду? Смолярчук з допомогою лісорубів з'ясував, яким шляхом вони пройшли сюди, на галявину, і де саме їхні сліди перетинали сліди порушників.

Повернувшись назад, Витязь узяв залишений слід і знову помчав уперед. «Молодець!» подумав Смолярчук.

Витримано і це випробування, мабуть, чи не найтрудніше. Навіть добре навчений, але спеціально не натренований собака нерідко губить слід в таких випадках і відмовляється його шукати.

Великі були можливості Витязя, але не безмежні. Смолярчук зрозумів, що собака почав стомлюватись. Не через те, що пробіг сім або вісім кілометрів, – для витривалого собаки це справжні дрібниці. Витязь витратив сили на те, щоб серед безлічі інших запахів розшукувати сліди порушників. Це нелегка робота. Якщо вчасно не дати собаці відпочити, то в нього на деякий час притуплюється чуття.

Смолярчук обережно зупинив Витязя і уклав його на траву, під кущем горішника.

У кишені старшини були припасені шматочки холодного м'яса і грудочки цукру. Він ліг поряд із собакою і почав підгодовувати його, заохочувати командою: «Добре, добре!» і міцно, як вірному другові, потискуючи мокру, в ранішній росі, собачу лапу.

Витязь акуратно, не поспішаючи, не випускаючи на землю жодної крихти, розгризав цукор і смачно хрумтів, перемелюючи його.

Поки Смолярчук підгодовував Витязя, Каблуков і Степанов лежали на прілому листі і мовчки, насторожено роздивлялись на всі боки.

Відпочивши, продовжували переслідування. Починало світати. Неохоче відступали сірі, похмурі сутінки. Тепер неважко було відрізнити осику від вільхи, дуб від клена, бук від берези. Заблищала нічна роса на мохах, на них темніли відбитки слідів порушників.

Вискочивши на голе гірське шосе, без єдиного дерева, обвіюване боковим вітром, Витязь пішов повільно, невпевнено. Часом він витягувався струнко, просто-таки простягався по камінню. Нарешті стало ясно, що собака загубив слід: Витязь засмутився, розгублено тикався то в той, то в той бік. Вперше за час переслідування старшина стривожився по-справжньому. Ворог може зайти далеко!

Смолярчук узяв собаку на короткий поводок – хай заспокоїться – і почав розглядати місцевість. Куди могли податися порушники?

– А якби ти був на їхньому місці, – спитав Степанова Смолярчук, – куди б ти направився?

Степанов сказав, що принадлива он та глибока лощина, заросла ялинником, але вона відводить в бік від перевалів і тому невигідна. Каблуков висловив припущення, що, найімовірніше, втікачі кинулись навпростець, через ту ущелину, на дні якої ще біліє сніг, через он ті чорні скелі. Смолярчук спитав: «А що, коли порушники вибрали найменш зручний для себе напрямок – он той пологий схил гори, що ледь зеленіє першою весняною травою?» Так, дуже можливо. Він, цей напрямок, лише на перший погляд здається незручним. Іти пологим схилом удвічі легше, ніж по кам'янистому і крутому бездоріжжю. Втративши на відстані, виграєш час і збережеш сили…

Степанов і Каблуков розуміли, що їхній старший досвідчений товариш вирішує зараз надзвичайно важливе для успіху справи питання.

Знизу, з-під гори, на якій стояли прикордонники, а навітряного боку долинув тихий, ледве-ледве чутний звук дзвоника. Він був такий слабкий, що на нього звернув увагу лише один Каблуков.

– Чуєш? – спитав він Смолярчука.

Той напружував слух, але чув тільки шум гірського лісу і грізний гул весняного потоку на дні засніженої ущелини.

– Отара!..

І тільки-но Каблуков сказав це, Смолярчук одразу ж почув переливи дзвоника і вловив той характерний запах, який розносить далеко навколо себе велика отара…

– Бачили ми їх, песиголовців, бачили! – не чекаючи, поки прикордонники наблизяться і почнуть розпитувати, закричав сивоусий верховинець в чорному капелюсі, з чабанською торбою за плечима, з обвугленою люлькою у з'їдених зубах. – Ми потайки нашого Василя послали на заставу. Не зустрічали?

– Розминулись, – сказав Смолярчук. – Куди вони пішли, ці песиголовці?

– Ідіть он туди, і ви їх скоро наздоженете.

Пастух направив на вірний шлях: під високою, з викривленим стовбуром гірською ялиною Витязь знайшов загублений слід, і переслідування песиголовців (так народ Закарпаття називав у своїх казках лиходіїв) продовжувалось.

Витязь, злість якого зростала, привів прикордонників до старого високогірного лісу: старі, похмурі, майже чорні ялини, їхня карликова поросль, сивий мох, вогкість, і тиша підземелля…

Підозрілою була ця тиша. За кожним деревом, під першим-ліпшим кущем, в гіллі ялин міг причаїтися порушник з автоматом у руках.

Смолярчук умів бачити одразу весь ліс і кожне дерево, кожен кущик зокрема. Десь тут, вирішив він, причаїлись лазутчики.

Пробігши невелику відстань, він подав знак товаришам просуватися обережно, маскуючись, від дерева до дерева.

Витязь ставав дедалі агресивнішим: він відчував наближення мети.

Увагу Смолярчука привернула гущавина молодих ялинок – їх гострі вершини тремтіли. Старшина заховався за дерево і уклав собаку. Припали до стовбурів ялинок і прикордонники, що супроводили старшину.

– Слухай! – пошепки скомандував Смолярчук.

Злісно рухаючи гострими вухами, пориваючись скочити, Витязь з гарчанням вдивлявся в ялинник. Загривок його їжився.

– Тихо, друже, тихо!

Смолярчук настромив на палицю картуз і обережно висунув його з-за дерева. Застрекотів ворожий автомат. Каблуков і Степанов одразу ж дали подвійну чергу – вогонь на вогонь. Почалася перестрілка.

Переконавшись у тому, що порушники не здадуться, Смолярчук вирішив їх знищити. Він наказав Каблукову вогнем відвернути на себе увагу диверсантів. Степанову поставив завдання обійти ялинник зліва, а сам непомітно перемістився вправо – перебіжкою, від куща до куша. Оточення супроводжувалось безперестанним вогнем Каблукова.

Витязь ні на крок не одставав від Смолярчука, теж лягав, переповзав.

Петля дедалі тугіше затягувалась навколо диверсантів. Вогонь з їхнього боку різко ослаб, потім і зовсім затих. Смолярчук насторожився. Що це значить? Невже лишили заслон і під його прикриттям відійшли?

Ялинник, зрізаний вздовж і впоперек кулями автоматів, порідшав, і добре стало видно на весняній землі дві чорні нерухомі постаті. Лише двоє. А де ж третій? Невже встиг утекти? Так, схоже на це.

Смолярчук перший підбіг до вбитих. Вони лежали, уткнувшись у землю. Перевернувши їх на спину, старшина побачив щетинисті, опухлі обличчя. На міцних солдатських ремінцях підвішені гранати і автоматні диски. Руки все ще стискували зброю.

– Обшукати!.. Що з тобою? – скрикнув Смолярчук, помітивши, як рум'яне обличчя Степанова стало блідим.

– Здається… поранений. У ногу… – губи Степанова затремтіли. – Поранений, – повторив він стиха, уже з заплющеними очима.

Смолярчук взяв у Степанова автомат, наказав Каблукову перев'язати пораненого і охороняти трупи, а сам продовжував переслідування. Не можна було втрачати жодної хвилини. Він біг за Витязем, готовий кожної секунди відкрити вогонь по ворогові. Ялинові гілки, покриті дощовою водою, хльоскали по розпаленому обличчю. Піт заливав очі. Ноги потрапляли в ковдобини, повні весняної води, чіплялися за корені, за каміння і чагарник. Упавши, він підводився раніше, ніж Витязь устигав натягнути поводок.

Захоплений погонею, Смолярчук забув про небезпеку. Вогонь, що несподівано вирвався назустріч, нагадав йому про неї.

Смолярчук заліг біля товстої сосни і став поливати кулями чагарник, за яким заховався диверсант. Падаючи, він скомандував собаці: «Лягай!». Витязь скорився, але з якоюсь дивною, незвичайною для нього повільністю. Він спочатку опустився на коліна, потім уткнув морду в землю і раптом безпомічно звалився на правий бік; мох навколо його голови густо почервонів і запарував на холодному повітрі.

Смолярчук на мить перестав володіти собою. Опустивши автомат, він дивився у широко відкриті очі Витязя, на його рідкі сиві вуса, на його повислі вуха, атласнорожеві всередині і замшові зовні, на його сліпучо білі ікла.

Коли старшина спохватився, диверсанта вже не було в кущах, його спина миготіла поміж дальніми деревами. Порушник швидко віддалявся, – зрідка озираючись, наче вовк, який далеко зайшов від переслідувачів. Смолярчук зрозумів: порушник вважає, що убив і прикордонника, і собаку. Це добре. Тепер він піде впевненіше і спокійніше. Найімовірніше, він круто заверне праворуч, щоб добратися до населеного пункту.

– Не доберешся! – Смолярчук скинув шапку, куртку, чоботи і в легкому вбранні кинувся навперейми диверсанту.

Старшина не помилився у своїх розрахунках. Диверсант вийшов саме туди, де Смолярчук перетяв йому шлях. Важко дихаючи, ворог пробирався по глухій гірській стежці – з темним обличчям, низько підперезаний поясом, у розстебнутій до останнього ґудзика сорочці, з могутніми волохатими грудьми. В руках він тримав автомат. Неможливо такого взяти живцем, але все-таки треба спробувати. Причаївшись у кущах, Смолярчук скомандував:

– Кидай зброю! Руки вгору!

Диверсант відповів довгою автоматною чергою – навмання, на голос. Тоді Смолярчук струменем куль різонув диверсанта по ногах, нижче колін. Той спіткнувся, упав. Але й пронизаний десятком куль не випускав з рук зброї. Смолярчук в азарті бою прикінчив бандита. Після цього він вийшов із засади на лісову стежку. Підняв автомат порушника і раптом, знесилений, сів на пеньок, рукавом гімнастьорки витер мокрий лоб, обличчя.

На вмиленому коні, в супроводі трьох кінних прикордонників, підскакав начальник застави.

Зіскочивши на землю, капітан Шапошников підійшов до вбитого, мовчки, насупившись, подивився на його одутле, заросле обличчя.

Смолярчук винувато посміхнувся:

– Схибнув я цього разу, товаришу капітан, не до кінця виконав своє завдання. Хоч би одного треба було взяти живцем.

Шапошников перевів суворий погляд на старшину:

– Шкода, шкода, і ця ниточка обірвалася.

Глава сьома

Події на п'ятій заставі розгорталися своїм звичаєм. Побоювання генерала Громади були недаремні: на лівому флангу застави знайшли ще один слід порушника. Дослідивши його, капітан Шапошников дійшов до висновку, що головний лазутчик, як і припускав генерал Громада, пройшов тут, на лівому флангу, а там, на правому, діяла лише відвертальна група.

На чолі підсиленого наряду, із слідчим собакою, доставленим із штабу комендатури, капітан Шапошников пішов на переслідування.

Сліди нового порушника були теж хитрими; перш ніж пройти по КСС, він накрив її гумовою доріжкою, спеціально виготовленою так майстерно, що вона залишила на землі дуже слабкий відбиток.

Перейшовши КСС, порушник, очевидно, згорнув свій пересувний гумовий міст в рулон і, вже не вдаючись до хитрощів, став просуватися в тил. Ось його сліди. Судячи по відбитку, порушник взутий у великі черевики на товстій підошві, з гумовими набійками. Пробирався він обережно, часто зупиняючись. Він зайшов у виноградники колгоспу «Зоря над Тисою». Тут, мабуть, йому хтось перешкодив, і він вимушений був заховатися и сараї.

Дерев'яний, похилений і підпертий з одного боку колодою сарай стояв на відшибі, на спадистому схилі гори, і його з трьох боків оточувала зорана м'яка земля виноградника. На її чорному покриві добре було видно відбитки черевиків. Сліди вели до нещільно причинених дверей сарая. Поворотних слідів, які свідчили б про те, що порушник залишив сховище, не було видно.

Інструктор, що йшов попереду наряду із собакою, в нерішучості зупинився, розмірковуючи, що робити. Підеш разом з вівчаркою – напорешся на автоматну чергу. Пустити саму вівчарку? Але і їй не минути лиха. Єдине правильне рішення, думав Інструктор, – оточити сарай і розпочати його штурм. Цю свою останню думку і висловив він начальникові застави, Шапошников категорично відхилив її:

– А якщо порушника там уже немає? Поки ми будемо оточувати сарай, він знаєте куди може зайти!.. Пустіть вперед собаку…

– Товаришу капітан!

Шапошников тихим, владним голосом повторив:

– Пускайте!

Інструктор відстебнув баранчик з нашийника, і вівчарка, високо піднявши голову, з наставленими вухами, кинулась до сарая. Вона підбігла до дверей, рішуче всунула в темну щілину свою клиноподібну морду і прослизнула в середину сарая.

– Бачите, нікого! – сказав Шапошников.

Собака повернувся і сів біля ніг інструктора, підлесливо поглядаючи на нього і махаючи хвостом. Той зрозумів його і простягнув руку. Собака розкрив пащу і впустив на долоню» інструктора патрон від пістолета-автомата. Порушник перезаряджав зброю.

Обдивившись сарай, Шапошников знайшов у його задній стінці пролом. Через нього, відпочивши і покуривши (були знайдені сірники і недокурок), і зник порушник.

В міру віддалення від кордону, на твердій землі сліди ставали дедалі менш помітними і, нарешті, на кам'янистій стежці, яка вилась по південному схилу, серед виноградників колгоспу «Зоря над Тисою», вони зовсім зникли. Ставши на сліпий слід, собака вивів прикордонників на шосе і тут відмовився йти далі. Схоже на те, що порушник скористався машиною. А можливо, він тільки зробив вигляд, що скористався; можливо, пройшовши якусь відстань по шосе, він звернув убік і зараз швидко пробирається глухими стежками через приміські сади і виноградники до Явора.

– Комаров, шукайте слід в районі дороги! – наказав Шапошников інструкторові.

Собака пройшов кілометрів зо два по лівому узбіччю шосе, стільки ж по правому, потім він обшукав великий простір, що прилягає до дороги з обох боків, але слідів ніде не знайшов.

– Ех, Витязя б сюди, він би цей клубок зразу розплутав, – сказав хтось із солдатів, які йшли за начальником застави..

«Так, – подумав Шапошников, – без Витязя нам не обійтися».

– Продовжуйте розшук, Комаров, я скоро повернусь… Ремізов, Марчук – на коней!

Ковані копита розпалених коней, викрешуючи іскри, процокали по каменистій польовій дорозі, яка вела в гори, і скоро затихли в густій передсвітанковій темряві.

Труд прикордонника оцінюється не тільки тим, зумів він чи не зумів затримати порушників саме в момент переходу кордону. Чудовий майстер той, хто схопив ворога, не давши йому пройти по радянській землі і десяти кроків. Але добрий і той солдат, який, знайшовши хитрий слід порушника, переслідує його три, п'ять, десять годин, а може, й двадцять чотири години – і все-таки затримає або знищить. Хай ворог зуміє відірватися від переслідувачів на кілька годин, поставивши їх у надзвичайно незручні умови, хай він навіть безслідно зник – все одно нічого ще не вирішено: переслідування триватиме.

На світанні Громада вирішив сам піти по сліду довгожданого порушника. Поряд з ним ішов і майор Зубавін, що прибув на кордон за викликом. За ними на деякій відстані йшов прикордонний наряд.

Громада і Зубавін мовчки пройшли прикордонну зону, колгоспні сади, піднялись по стежці, яка перетинала виноградники, і вийшли на автомагістраль, в тому місці, де слідчий собака відмовився брати слід. Тут вони, не змовляючись, зупинились, подивились вліво і вправо – на асфальтоване покриття дороги, на акуратні, посипані свіжим піском узбіччя, на білі з чорним шляхові покажчики: десь тут почався новий, невідомий їм шлях лазутчика.

Першим порушив мовчанку Громада:

– Точно держав курс, мерзотник!

– Так, впевнено йшов, як у себе вдома, – відгукнувся Зубавін.

– Авжеж… Значить, добре знає місцевість. Значить, він житель Явора, з емігрантів, або…

– … Або добре зорієнтований, – продовжував міркування генерала Зубавін. – Цей маршрут він накреслив собі ще в ті дні і тижні, коли готувався до переходу кордону.

– Можливо, – згодився Громада. – А на дорогу вийшов, щоб замести сліди.

– І скористуватися попутною машиною.

– А може, й не попутною…

– Так, – підхопив Зубавін, – не виключено, що його де-небудь поблизу чекала машина, яка й повезла… Куди? Бачите, товаришу генерал, по той бік шосе будиночок під червоною черепицею? Там живе колійний обхідник Пєвчук. Зайдімо?

Колійний обхідник стояв біля колодязя, знімаючи з відра мокрий ланцюг. Усе в цій людині було твердим, неначе вирізьбленим з граніту: і велика лобата голова, і вилицювате темне обличчя, і жилава шия, і широкі, кряжисті плечі, і здоровенні кисті рук з випуклостями мозолів.

– День добрий! – генерал простягнув руку. – Водичкою не почастуєте?

Освіжившись холодною водою, скуривши із залізничником по цигарці і поставивши йому кілька запитань, не розкриваючи суті справи, Громада і Зубавін вияснили, що вчора, пізно ввечері, Пєвчук звернув увагу на вантажну машину, що стояла на узбіччі шосе. Побачив, він її вперше, коли тільки починало вечоріти. Обходячи свою дільницю години через дві, він здивувався з того, що машина ще не пішла. Ліве заднє колесо було зняте, а під віссю стояв домкрат. Що було в кузові? Кубометрів зо три дощок. А люди? Людей він не помітив. Машина прийшла з Явора? Ні, вона йшла в Явір.

Подякувавши колійному обхідникові, Громада і Зубавін поїхали в Явір. Дорогою радист прийняв радіотелеграму. Капітан Шапошников повідомив через рацію загону: «Всі три порушники знищені в районі гори Баранячий Лоб, у Чорному лісі. Чекаю ваших вказівок». Громада відповів одним словом: «Виїжджаю».

Заскочивши в Явір, Громада і Зубавін посадили в кузов місткого всюдихода парашутиста Карела Грончака і поїхали в Чорний ліс.

Трупи диверсантів лежали під темною лапчастою ялиною.

– Котрий? – спитав Зубавін, пильно вдивляючись у зблідле, насторожене обличчя парашутиста.

Карел Грончак зробив крок вперед і, схопившись рукою за звисаючу ялинову гілку, подивився на вбитих. Переводячи погляд з одного на другого, він не міг приховати від запитливого погляду Зубавіна радості, що мимоволі засвітилася в його очах.

Майор усміхнувся:

– Ні той, ні другий, ні третій. Так?

Карел Грончак кивнув.

– Цих людей я…

– Не спішіть відмовлятися, – зупинив Зубавін парашутиста, – подумайте на дозвіллі. Можливо, пригадаєте, де і коли їх бачили.

Він дав знак конвоїрам відвести парашутиста.

– Ваші припущення справдились, товаришу генерал, – сказав Зубавін, роздивляючись вилучені в бандитів речі. – Шеф Грончака, певно, той, сліди якого загубились, а це… це теж «чорна кістка».

Крім зброї і ампул з отрутою, порушники мали при собі чимало грошей в радянській і частково іноземній валюті, компаси, карти району лісистих Карпат.

– Зверніть увагу, товаришу генерал: у цих молодчиків гроші такої ж самої серії, як і в парашутистів. Однотипне і спорядження.

– Так, усі вони випущені з одного гнізда. Зубавін акуратно склав усі ці речові докази в чемоданчик.

Підписавши акт, Громада наказав сфотографувати трупи і закопати їх в землю.

Повернувшись до себе, Зубавін негайно, з допомогою автомобільної інспекції, узявся за розшуки машини, якою скористався четвертий порушник. Але це нелегко було зробити. Протягом учорашнього дня між Явором і північним районом Карпатських гір курсувало понад двісті вантажних машин. З цього великого потоку зразу ж було вилучено грузовики, які перевозили лише лісові матеріали. Таких теж набралось чимало: сорок вісім. Тепер треба було з'ясувати, які з них повернулись у Явір пізно ввечері і з пошкодженим скатом. На це неважке питання знову-таки могли ясно і швидко відповісти путьові листи. Переглянувши їх, інспектори не знайшли жодної машини з лісом, яка б приїхала у Явір пізно ввечері.

Не знайшлося і такої, що повернулася б із пошкодженою покришкою.

Справа різко ускладнилась, але Зубавін був готовий до цього. Спільник порушника не такий простак, щоб не вжити запобіжних заходів. Хто ж із сорока восьми шоферів, що працюють в різних явірських організаціях, приховав свій вечірній рейс, не зафіксував його в путівці або як-небудь замаскував? Зубавін дав завдання з'ясувати це, а сам поїхав у гори.

Побувавши на лісозаводах і складах, він з'ясував, хто саме протягом вчорашнього дня одержував пиломатеріали. Зіставивши потім свої дані з даними автоінспекторів, він легко знайшов розходження між ними. У списку Зубавіна був шофер автобази тресту «Укрвино», який одержав п'ять кубометрів обрізних дощок. А в донесеннях автоінспекторів зазначалось, що трестівська машина, згідно з путівкою і нарядом, цілий день працювала: на вивезенні піску і гравію. Повторною ретельною перевіркою було встановлено: шофер справді одержав дошки, але потрапили вони не на склад «Укрвино», а в двір одного з явірських жителів. Машина розвантажувалась, як свідчили очевидці пізно ввечері.

Всі дані говорили ніби про те, що майор Зубавін був на вірному шляху, проте він зовсім ще не був переконаний в успіху. Навіщо досвідчений агент іноземної розвідки попутно ускладнив свої дії крадіжкою? Взагалі ворог, звичайно, не гребує ніякими засобами, але тільки, в тому випадку, якщо ці засоби допомагають йому досягти мети.

Після першого ж допиту затриманого шофера Зубавін передав його справу в міліцію: звичайний шахрай, а не спільник порушника кордону. Спільника лазутчика слід шукати в іншому місці.

І майор Зубавін продовжував розшуки: обережно, тихо, щоб не сполохати тих, кого він шукав.

Не припиняли розшуків і прикордонники. Генерал Громада і не розраховував на те, що парашутист Карел Грончак в одному з убитих диверсантів упізнає свого явірського шефа, супутника по літаку. Громада твердо переконався в тому, що всі три порушники складали відвсртальну групу. Необхідно було тепер вирішити, де і як шукати четвертого, головного.

Впевненість Громади в тому, що цей порушник не може обминути Явір, поділяли всі офіцери штабу. Але це не означало, що його шукали лише в місті, його шукали всюди. Порушник міг залишити Явір і, скориставшись машиною або поїздом, просуватися на північ. Громада потурбувався про те, щоб цей напрямок був надійно прикритий. Не виключався і такий варіант: порушник забрався у давно приготовлене сховище і причаївся там до кращих днів. І цей випадок враховувався в рішенні Громади: прикордонники прочісували дільниці, де було багато зручних укриттів.

«Так, ворог хитрий, обачливий – думав Громада, – такого нелегко витягти на білий світ!»

Одна дорога в лазутчиків. І сотні, тисячі доріг у прикордонників, що переслідують ворога. Шпигун пробирається задвір'ями колгоспних садиб, лісовою хащею або, збиваючи собак із сліду, руслом неглибокої річки. Прикордонники повинні шукати його одночасно в тисячі місць: в болоті, в лісі, в руїнах придорожнього будинку, в каменоломні, на пероні станції, в колгоспній кошарі, в димарі зруйнованого цегельного заводу…

Багато хто з фабрикантів, заводчиків, поміщиків, гендлярів тікали разом з окупантами, але немало їх залишилося ще й тут. В Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Берегові та інших містах жили колишні власники ковбасних, кафе, пивних барів, мебльових фабрик, універсальних магазинів, крамничок, всіляких майстерень, силікатних заводів…

Та й сам «фронт» кордону був не менш складним, ніж тил. На великому протязі державного рубежу, буквально за кілька метрів від прикордонних стовпів, за легким вигоном лозяних тинів, розташувались хати сіл і хуторів. Природно, що в таких умовах прикордонникам важко діяти.

Ці труднощі були б непереборними, якби проти ворога боролися самі прикордонники. Сили, що протистоять порушникові, незчисленні. Прорвавшись крізь першу лінію оборони кордону, він повинен наштовхнутися на другу, потім на третю. Зусилля тисяч людей – солдатів, чекістів, робітників, колгоспників – спрямовані на те, щоб схопити його, не дати зайти вглиб нашої землі. Легендарний Антей здобував сили в матері-землі, солдат кордону – в беззавітній підтримці народу.