Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"

Автор книги: Владимир Владко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 37 страниц)

Геолог здивовано озирався. Так, сталактитова печера. Та чи ж та – невідомо. Проте це гігантська печера, якій не видно кінця-краю, крім височенної стіни позад нього. Стіни, в якій щойно закрився отвір, зроблений вибухом. Тепер замість того отвору безладно накопичені великі кам’яні уламки.

– Іване Семеновичу!.. – долинув до нього далекий вигук. Це був голос Артема. – Іване Семеновичу!..

– Чую, чую, – відгукнувся геолог і вперше широко посміхнувся.

Він швидко пішов у напрямі яскравого світла карбідки. Він проходив повз сталагміти, він нашвидку обдивлявся їх: такі самі, точнісінько такі самі, як і в тій печері!..

Першою Іван Семенович побачив Діану, що мчала йому назустріч, як метеор. Вона радісно облизала все його обличчя, і геолог не встиг перешкодити їй. Потім він побачив Артема, який тримав на довгому скіфському списі прив’язану карбідку. Тепер він опустив її. Адже Іван Семенович уже був близько.

Ось Ліда в скіфському жіночому вбранні. Ось Дмитро Борисович у скіфському металевому шоломі, з сокирою в руках. Все гаразд! Всі живі, всі врятувалися! Тільки чого це вони всі такі сумні, стурбовані – всі, крім, звісно, Діани?

– Що з вами, товариші? – звернувся до них геолог. – Хіба ви не раді, що ми врятувалися? Адже минули всі небезпеки! І віщуни тепер нас не дістануть навіть стрілами…

Він помітив, що його жарт не справив ніякого враження на товаришів. Вони були засмучені.

– Та в чому річ? – запитав він знову. – Що сталося? Я питаю вас, – що з вами? Ми врятувалися, час би радіти, а ви… ех!.. Дмитре Борисовичу, ну?

Археолог знизав плечима:

– Звісно, від віщунів ми врятувалися, але… що робити далі?

– Як – що робити? – щиро здивувався Іван Семенович. – Шукати вихід.

Дмитро Борисович запитливо подивився на нього:

– Хм… а де його, на вашу думку, шукати той вихід? Ми ж не знаємо напряму… і взагалі, нічого не знаємо про цю печеру.

Іван Семенович голосно засміявся. Сміх його віддавався гучною луною між сталактитами.

– Дорогі мої товариші, я не пізнаю вас! – мовив він, нарешті. – Ми з вами врятувалися від головної небезпеки, від мечів і списів віщунів. Ми повертаємось додому. А ви, замість радіти, в розпач упали? Сором, сором який! Можна сказати, ми опинилися знов на нашій землі…

– Вірніше, досить глибоко під землею, – похмуро зауважив археолог.

– Та що з того, що під землею? Хіба ми з вами не звикли до підземних розвідок? Артеме, Лідо, де ваша бадьорість? Слово честі, я можу припустити лише, що ваші нерви остаточно розладнались після великого напруження там, на майданчику. Прокиньтеся, друзі, все гаразд!

Але товариші дивились на нього так само невеселими очима. І Іван Семенович додав:

– Добре, зараз я все поясню вам. Сідайте тут і дивіться.

Він вийняв з кишені аркушик паперу, розіклав його на колінах, показуючи товаришам. На аркушику був накреслений якийсь дивний рисунок, що нагадував план. Три голови з жадібною цікавістю схилились над рисунком.

– Слухайте і дивіться. Ах, Артеме, я не пізнаю вас! Така кмітлива голова – і от, на тобі! Не помітити такої простої речі. А скільки я вчив вас орієнтуватися на ходу?.. Ну, відповідайте мені, куди вирушило наше становище насамперед?

– На захід, – слухняно відповів Артем.

– І цей напрям не порушувався?

– Порушувався. Похід весь час ухилявся на північ.

– Добре. Виходить, ви помітили це? Але як же ви не зробили з цього висновку? Ну, спробуйте поміркувати самі!..

Артем думав. Очі його не відривалися від рисунка. Проте першою відгукнулась Ліда:

– Ми весь час обходили з лівого боку кам’яну стіну нашого урвища!

– Правильно, Лідо. Так що з того, все-таки?

Ліда теж задумалась. Дійсно, які висновки треба зробити?

– Весь час похід ішов вздовж урвища, – пояснював геолог. – Добре. І водночас він неухильно повертав праворуч. Спочатку він посувався на захід, потім цей напрям потроху звернув на північ, потім так само поволі звернув на схід і, навіть, як бачите, трохи на південь. Отак, як позначено на рисунку. Дивіться!

Лінія шляху, що його пройшло становимще, описувала на папері довгу криву, яка нагадувала майже замкнене коло.

– Не забувайте, що той напрям звернув, нарешті, на південь, – продовжував Іван Семенович. – Зрозумійте, Артеме. Ну?

І враз Артем зрозумів. Мов блискавка освітила перед ним цей незрозумілий спочатку рисунок. Так, так! Вони зробили коло – і…

– Іване Семеновичу! – вихопилося в нього. – Іване Семеновичу, все ясно!

– Ну?

– Ми зробили коло навкруг нашої сталактитової печери! І тепер знов опинилися в ній. Це наша, наша печера! Та сама, де нас захопив газ! Як же я сам не зрозумів цього раніше?.. Адже я з самого початку помітив зміни в напрямі процесії і весь час навіть відзначав їх. Дмитре Борисовичу, та хіба ви не пам’ятаєте наших висновків з приводу цього? Ну, скажіть!

Дмитро Борисович похитав головою:

– Розмови з цього приводу пам’ятаю. А от висновків такого порядку – не пригадую…

– Але ж це правильно, Іване Семеновичу? Правильно? – не вгавав Артем.

– Цілком! – підтвердив геолог. – Ми повернулись до нашої сталактитової печери, тільки не в тому місці, де покинули її, а в іншому, далі на північ. За моїми підрахунками, нам залишається пройти всього два-три кілометри, щоб опинитися на тому самому місці. Звісно, якщо мій компас не зіпсувався. Але думати про таке немає підстав. Проте давайте, Артеме, звіримо. Дайте ваш компас.

Артем подав. Стрілки обох компасів показували однаковий напрямок.

– Отже, пішли, – скомандував Іван Семенович. – Часу в нас не так багато, щоб марнувати його. Та й запаси карбіду не дуже великі… тільки й вистачить, щоб дійти до того місця, де залишилися ще три карбідки.

Вони вже рушали, коли Артем спинився:

– Але… Іване Семеновичу, там же той газ… Як же ми…

Геолог махнув рукою:

– Ми встигнемо помітити його здаля, той газ. Звісно, якщо він не розчинився ще і не розклався сам.

Вони швидко йшли між сталактитами, весь час перевіряючи напрям за компасом. Попереду йшов Іван Семенович. За ним Артем з карбідкою.

Тепер він ясно уявляв собі все.

Той величезний південний простір, до якого вони були потрапили, підземна порожнява, де жило скіфське плем’я кочівників, не була, звісно, безконечною. Підземний простір мав форму неправильного кола. Чи, може, не кола, а півкола. Це півколо оточувало собою немов гігантський стовп з кам’янистих порід. Жалобний похід скіфського племені пройшов довгий шлях навколо того стовпа.

А всередині стовпа через дивну гру природи була їхня сталактитова печера! Як просто – і в той же час, як складно!

По відношенню до головного підземного простору сталактитова печера була мізерною. Але це не заважало їй бути велетенською в звичайному розумінні слова. І тепер вони простують у цій печері до того самого місця, з якого почалися їхні неймовірні пригоди… Коли б тільки не помилитись напрямком! Проте Артем не пам’ятає, щоб Іван Семенович з його пильним оком колись помилявся.

Але… але ось іще одна загадка, досі не розв’язана. Чи, може, Іван Семенович уже розв’язав і її, тільки не встиг сказати про це?

– Іване Семеновичу, – сказав неголосно Артем, – у мене є одне запитання.

– Яке саме? – не повертаючись, озвався геолог.

– Ота історія з газом. Звідки він узявся? Не з скіфського ж світу?..

– Я теж думаю, що не звідти.

– То як же пояснити все-таки, звідки?

– Поки ми не вивчили складу того газу, я, звичайно, не можу сказати напевне. Але думаю так: внаслідок якихось хімічних процесів, можливо, – органічних, у невеликій печерці, відокремленій від головної сталактитової і від велетенського підземного простору, утворився невідомий нам задушливий газ. Він створювався віками, не маючи виходу. Згадайте, які міцні кам’янисті породи навколо нас! Так от, газ той зберігався природою дуже довго – аж доки ми не звільнили його, пробивши отвір до його сховища. Газ вийшов звідти…

– І мало не задушив нас… – зауважив Дмитро Борисович.

– Так, це була неприємна історія, – погодився Іван Семенович, в той же час знов звіряючи напрям за компасом. – Але вона вже позаду.

– Якщо ми знову не опинимося в тому газі…

– Ай, які страшні побоювання! – засміявся геолог. – Закладаюся, що ми не знайдемо тепер і решток того газу!..

– Чому?

– Тому, що гази такого порядку дуже нестійкі і швидко розкладаються, змішавшися з звичайним свіжим повітрям.

– І тепер ми зможемо пройти до того, першого отвору? – запитав Артем.

– Безумовно! Не лише ми, а й ті, хто прийде слідом за нами.

Знов товариші йшли мовчки. Дмитро Борисович спіймав себе на думці, що всі їхні пригоди були неначе сном, настільки чудними й неймовірними здавалися вони тепер. Але цей важкий металевий шолом на його власній голові – це ж не сон? І сокира на довгому держаку в його руці – теж не сон, а цілком реальна річ!

І дивне примарне життя скіфського племені кочівників у підземній порожнечі – цілком реальне життя, яке він-таки, Дмитро Борисович, ще зможе вивчити, повернувшись знов до того скіфського світу. Неймовірно! Нечувано! Адже це відкриття, зроблене ним і його товаришами, створить цілий етап у розвитку археології!

У Дмитра Борисовича обертом ішла голова: перед ним відкривалися надзвичайні, казкові перспективи! Він не витримав:

– Іване Семеновичу, ви тільки подумайте! Адже ми тепер зможемо повернутися знову до скіфів. Ми повернемось до наших друзів…

Він раптом змовк. Перед його очима постало бліде обличчя мертвого Варкана.

– Друзів… – повторив Артем. – Так, друзів… крім нашого бідного Варкана, який залишився там убитий…

Артем зітхнув. Хороший, самовідданий Варкан, який загинув, захищаючи свого побратима. Ніколи більше не побачить його Артем, ніколи не стисне його мужню руку!..

Раптом пролунав радісний вигук Івана Семеновича:

– Маєте! Ось воно, місце нашої зустрічі з газом!

Він не помилявся. Знайомі сталагміти, знайомий неширокий отвір у стіні… той самий отвір, з якого колись била міцна цівка невідомого сірого газу. Тепер з того отвору ніщо не витікало, він відкривав перед науковцями вільний прохід з сталактитової печери, темний, глибокий прохід…

Ось стоїть згасла карбідка Ліди. Все залишилося таким самим, як було тоді. Тільки газ зник. Мовби і не трапилось нічого.

Мовчки роздивлялися товариші навколо себе. Артем перевірив свою карбідку: пальне в ній кінчалося. Тому юнак запалив другу. Тепер можна було не заощаджувати світла.

Першим заговорив Іван Семенович.

– Що ж, товариші, мабуть, час рушати назад, додому? Як ви гадаєте? Здається, дальше вивчення можна й відкласти?..

Артем подивився на геолога і помітив іронічний вираз його примружених очей. Чому це він посміхається? Невже знов вигадав щось? Що саме?..

Він озирнувся навколо. Сталагміти, кам’яна стіна… отвір…

– Ні! – вихопилося в нього раптом. – Ні! Ще не все!

Дмитро Борисович незрозуміло подивився на нього. Здивувалася й Ліда: чого ще хоче невгамовний Артем? Тільки Іван Семенович спокійно дивився на юнака, наче цілком розумів його.

– Не все, товариші! – продовжував Артем. – А про найпершу мету нашої підземної розвідки забули? Про вказівки пергаменту забули? Про заповіт Проніса? Про те, що розповів нам Роніс?..

Іван Семенович розсміявся:

– Я-то не забув. А от Дмитро Борисович і Ліда забули. Та й наш Артем теж уже зовсім готовий був повертатися…

– Ні, ні, я просто той… ну, забув на хвилину… – доводив Артем. – Проте не в мені справа, Іване Семеновичу. Давайте вже перевіримо все до кінця! Адже для цього треба пройти через отвір, він мусить бути зовсім близько, Іване Семеновичу!

– Згода, товариші? – звернувся до решти геолог.

Проте не варт було питати. Артем був уже біля отвору.

– Пішли!..

Артем зник в отворі, присвічуючи собі карбідкою. Іван Семенович подивився йому вслід, похитав головою:

– От, запал який! Нічого не поробиш, доведеться і нам іти слідом за ним!

За отвором відкривався новий підземний хід. Артем був уже на кілька метрів попереду. Видно було, як він оглядав стіни. І ось пролунав його переможний, радісний голос:

– Бачите? Бачите? Так, як і сказано в заповіті Проніса!

Він показував на чіткий, вирізьблений в стіні малюнок.

Це була голова скіфа. Та сама п’ята голова, про яку говорилося в пергаменті, знайденому вченими в скіфській скриньці. Глибокими рисами на камені була зображена голова скіфа в шкіряному шоломі. Обличчя дивилося кудись убік.

Але це обличчя не було схоже на ті обличчя, що їх товариші вже бачили по стінах печери. Ті, попередні зображення були страшні своєю суворістю. Цей малюнок був м’якшим, обличчя здавалося зовсім не суворим. Кого нагадував малюнок?

Першою догадалась Ліда:

– Товариші, мені ця голова нагадує… нагадує нашого бідного Варкана…

З хвилину дивилися товариші на зображення. Ще раз спогади про хороброго скіфа-друга захопили всіх. Але ось Іван Семенович сказав:

– Час, час! Ми ще встигнемо повернутися сюди… Згадати про Варкана… і навіть побувати на тому місці, де ми розлучилися з ним. Вперед, товариші!

– Так, далі! – сказав і Артем.

Він повернув у малесеньке вузьке відгалуження, біля якого було вирізьблене маленьке зображення кабана. Це теж збігалося з словами пергаменту. Але ніхто не дивився на те зображення.

Бо через кілька кроків карбідка Артема освітила надзвичайне, неймовірне видовище. Юнак спинився. Карбідка в його руці здригнулась. І так само мовчки спинились товариші.

Вузьке відгалуження несподівано розширилось. Вся долівка в ньому була засипана округлими жовтуватими камінцями. Вони тьмяно виблискували під світлом карбідки. І так само тьмяно виблискувала безліч інших жовтуватих камінців, повкраплюваних у стіни відгалуження, яке перетворилось тут на щось подібне до кімнати неправильної форми. Стародавня лопата лежала серед камінців.

Іван Семенович зробив крок уперед, нахилився, підняв один з камінців, уважно оглянув його і зважив на руці. Потім перевів погляд на Артема:

– Це золоті самородки, друзі мої! Це поклади, знайдені колись Пронісом, ті самі більші поклади, до яких потім був загублений шлях…

– Велика скарбниця, про яку нам розповів його потомок Роніс! – захоплено додав Артем.

Геолог обвів поглядом печеру, її долівку й стіни.

– Це нечуване багатство, – мовив він враженим голосом. – Велика жила золота проходить тут. І вона розсипалась саме на цьому місці безліччю самородків… Цілий підземний золотий фонд! Друзі мої, за цим варто посилати експедиції! Я вже не кажу нічого про наукову цінність нашого відкриття, про той підземний простір, бо то вже справа археології. Стільки золота в одному місці! Стільки золота одразу!.. Друзі мої, це буде гідний внесок нашій великій радянській Батьківщині…

– Скарбниця Проніса… – тихо повторив Дмитро Борисович.

– Скарбниця, яка ждала нас тисячі років, – додав Артем.

Іван Семенович подивився ще на засипану самородками долівку:

– Товариші, давайте повертатися! Всі ми втомлені. Відпочинемо трохи, сюди ми завжди зможемо повернутися, а, крім того, треба негайно телеграфувати про наше відкриття. Артеме, голубчику, візьміть з собою два-три самородки, як зразок… щоб ця надзвичайна печера не здалася нам потім, на поверхні, сном. – Голос його був схвильований…

Вони вийшли з відгалуження. Хід вів просто до сталактитової печери. З кам’яної стіни на них дивилося зображення, дивилось обличчя скіфа. Артем пішов повільніше. Він переждав, поки товариші випередили його, і ще раз подивився на вирізьблену голову. Так, вона справді нагадувала його побратима…

– Варкан, Варкан!.. – прошепотів він засмучено.

Юнак приплющив очі. Вогнище в лісі… вони з Дмитром Борисовичем слухають розмову, палкі сперечання Роніса й Варкана… відблиски від вогнища блукають по рухливому обличчі молодого скіфа… ось Роніс пішов, Варкан залишився з ними сам… тиша… важкі непроникні хмари на неприродному підземному небі… і тихий голос Варкана, хороброго, самовідданого Варкана!..

– Артеме! Чого ви там затримались? Доганяйте! – долинув здалека голос Івана Семеновича.

Артем стрепенувся:

– Зараз, зараз, товариші!

Яскраві плями світла від карбідки стрибали по нерівному кам’янистому склепінню печери. Артем швидко наздоганяв товаришів.

1939

ЗМІСТ

Аргонавти всесвіту

1. Ракета виходить на озеро 5

2. Доповідь радянському народові 13

3. Стрибок у невідоме 25

4. Життя без ваги 32

5. Несподіваний супутник 39

6. Небесний маршрут 48

7. «Невеличкий бронтозаврик» 56

8. Що наробив метеорит 65

9. Щоденник Василя Рижка 74

10. Еліпси навколо Венери 100

11. Невідомий світ 107

12. Прапор на Венері 114

13. Хащі юрського періоду 123

14. «Василю, відгукнися!» 130

15. Потворний переслідувач 137

16. Слідами велетнів 147

17. Бійка біля ракети 154

18. Несподівана допомога 162

19. Що таке інфрарадій 169

20. Пригоди біля скелі 180

21. Над хащами Венери 192

22. Зустрічі Бориса Гуро 201

23. План з повітря 213

24. Риска зникає в хмарах 222

Епілог 235

Нащадки скіфів

Частина перша243

1. Перша скіфська голова 243

2. Несподівана знахідка 255

3. Заповіт Проніса 264

4. Шлях під землею 276

5. Дивний світ 287

Частина друга304

6. Полонені і віщун 304

7. В колі списів 317

8. Пропозиції старого віщуна 326

9. Два чудодії 143

10. Бронза і золото 353

11. Побратими 368

12. Бенкет старого Сколота 381

13. «Ім’ям богів і неба!» 393

Частина третя412

14. Тікати, Артеме, тікати! 412

15. Табір у лісі 425

16. Гартакова наречена 435

17. Жалобна подорож 449

18. Клятва Варкана 461

19. Час вжити зброю! 469

20. Скарбниця Проніса 484

Редактор С. Мішура

Художники А. Бондарович, О. Фаєрчук

Техредактор А. Вовк

Коректор К. Євреїнова

В. Владко. Аргонавты вселенной. Роман. Потомки скифов. Роман.

(На украинском языке).

Бф 02841. Здано на виробництво 3/1 1952 р. Підписано до друку 1/VII 1952 р. Папір 60х84 ¹/ _{1 6}=15 ³/ ₄паперових, 28,67 друк. арк., 31,0 обл. – вид. арк. Зам. № 761. Тираж 30.000.

Надруковано з матриць 4-ї поліграффабрики Укpпoлiгpaфвидaву, м. Київ, у друкарні Науково-технічної книги, Укрполіграфтресту, Львів, Чайковського, 27.

Книгу повернув українському читачеві бібліограф

Микола Ковальчук (2013)