Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"
Автор книги: Владимир Владко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 37 страниц)
Варкан скочив на коня, що стояв біля намету, і разом з кількома іншими скіфами поскакав. Артем подумав:
«Мабуть, старий шахрай вигадав щось серйозне! Інакше Варкан не поспішав би так. Проте що ж мені робити?..»
Рішення прийшло зразу. Треба збагнути самому, що мудрує старий віщун. Варкан поскакав у тому напрямі, звідки вони прийшли. Це Артем пам’ятав.
«Значить, підемо й собі. Звісно, на коні воно швидше й зручніше, але нічого не вдієш, підемо пішки… Втім, як швидко посутеніло! І хмари потемнішали…»
З-за лісу випливала велика чорна хмара. Вона посувалася низько-низько, повільно облягаючи й без того низький небосхил. Це від неї спадали на землю темні сутінки, бо хмара закривала собою все небо. Жовтувато-рожевий колір рослин помітно змінився, він набув фіолетуватого відтінку. Все здавалося дивним і неприродним у цьому загадковому світі. Здаля пролунав загрозливий глухий гуркіт. Гроза?.. Грім?..
Артем прискорив ходу. Що вигадав старий віщун? В якій мірі це стосувалося їх? Перед очима Артема поставало люте обличчя, пронизливі гострі очі віщуна. Огидне обличчя жорстокої людини, яка не задумається ані на хвилину перед тим, як убити!
– Чи не це воно? – сказав стиха Артем і спинився.
За поворотом він побачив велику юрбу, від якої до нього долітали вигуки й гомін. Попереду юрби крутилося кілька вершників, натягуючи поводи коней, але роздратований чимсь натовп уперто відштовхував їх і посувався вперед. Ось коні звилися дибки. Один з вершників ледве утримався на коні, так несподівано й раптово звився його кінь.
«Та чи не Варкан це?» – подумав Артем.
Вершники трохи відступили. Між ними та юрбою опинилася невисока постать людини з загрозливо піднесеними руками. Артем зразу взнав старого віщуна, який наступав на вершників, кричав, закликав своїм хрипким голосом. Віщун показував на небо, на велику чорну хмару й шалено вимахував руками.
«Лякає! – вирішив Артем. – От старий крутій!»
Один з вершників (Артем пізнав у ньому Варкана) виїхав наперед. Але решта вершників не підтримувала Варкана. Він залишився сам. Віщун ще раз підняв руки, щось вигукнув. Мов виконуючи його наказ, передня частина юрби насунулась на Варкана. Ще мить і його скинули б з коня. Але Варкан швидким рухом натягнув поводи, кінь раптом стрибнув і виніс його з натовпу до решти вершників. Не спиняючись, Варкан крикнув своїм товаришам кілька коротких слів, і вершники помчали від натовпу галопом, поспішаючи до намету Сколота.
Натовп з радісним гомоном сунув услід за вершниками. Попереду біг сам віщун, слідом за ним кілька його помічників (Артем пізнав і їх, це були ті самі, що ховалися від нього за жертовником), а далі вже вся юрба.
– Е, мені це діло не подобається, – пробурмотів Артем. – Якщо вони помітять мене… і сховатись нема куди…
З найближчих наметів уже вибігали люди, які почули вигуки натовпу. Становище Артема дедалі гіршало. Тепер йому вже зовсім нема куди тікати. Саме в цю мить Артем побачив вершників, що мчали повз нього.
– Варкан! – гукнув він щосили.
Скіф озирнувся. Він побачив Артема. З губ його зірвався вигук здивування. На скаку він раптово спинив коня, примусивши його звитись дибки, і обернувся. За мить кінь був уже коло Артема. Варкан простяг йому руку й допоміг стрибнути на коня позаду себе. А ще через кілька секунд Варкан знову мчав галопом, наздоганяючи інших вершників.
Артем сидів позаду нього на крупі коня, тримаючись обома руками за вершника. Позаду лунали люті вигуки. Артем озирнувся: величезний натовп посувався за ними. Його очолював старий віщун з помічниками.
«Чи не по наші це душі?» – майнуло в голові Артема.
За кілька хвилин вершники спинилися біля намету вождя… Артем зіскочив з коня і вбіг у намет.
– Товариші, – мовив він, відсапуючись, – сюди йде ціла юрба на чолі з тим віщуном!
Він помітив, як зблідла Ліда, як стиснув щелепи Іван Семенович, як здригнулася борідка Дмитра Борисовича. Старий Сколот запитливо поглядав на нього. Проте Варкан уже розказував вождеві. Обличчя Сколота стало суворіше. На жаль, Дмитро Борисович не розумів Варкана, бо той говорив зараз скіфською мовою. Перебивши Варкана, Сколот узяв і надів свій бронзовий шолом. Рука його лягла на важкий меч. Але він не підвівся, а лишився сидіти на своєму стільці, лише показавши Варканові рукою на гостей.
Варкан повернувся до них. Він швидко заговорив – тепер уже грецькою мовою, звертаючись до Дмитра Борисовича. Археолог слухав його, уважно слухав, погладжуючи стурбовано борідку.
– Що він говорить, Дмитре Борисовичу? – запитав геолог.
– Він говорить, що віщун підбурив скіфів вимагати від Сколота, щоб вождь віддав нас віщунам… і вони ідуть сюди… головний віщун загрожує скіфам небесною карою… лякає їх грозою, що насувається… блискавкою… і камінням, що падатиме з неба… каже, що боги гніваються на скіфів за те, що нас не принесли в жертву!..
Артем зрозумів: хитрий шахрай використав наближення грози!
– Правда, Іване Семеновичу, насувається гроза. Все небо облягли чорні хмари.
– Варкан каже, що скіфи полякались, що вони бояться того каміння. Не знаю, історичні джерела вказують, що скіфи не боялися грози. А тут… – Дмитро Борисович розвів руками.
– Історичні джерела мали свої підстави, а тутешні умови – свої. Оте саме каміння, про яке сказав Варкан, що воно падає з неба, хіба це не привід боятися грози?
Ліда здивовано глянула на геолога:
– Яке каміння? Хіба під час грози падає каміння?
– Трапляється… якщо зважити, де саме ми з вами перебуваємо… електричні розряди можуть звалити згори цілі брили каміння… Хіба ви забули, що ми в підземній глибині, в печері?
Це звучало дивно. Але Іван Семенович говорив серйозно й незаперечно. Печера… і скіфи… і дивна рожева рослинність… і гроза під землею… як поєднати все це?..
Проте саме зараз часу на міркування не залишалося. Діана, що досі лежала на килимі, раптом підвелася й підбігла до виходу з намету. Вона загрозливо загарчала. Зовні долинули вигуки. Сколот повільно підвівся і вийшов з намету, тримаючи руку на держаку меча. За ним вийшов і Варкан. Тоді вирушили і вчені. Стиснені щелепи і зсунуті брови Івана Семеновича не обіцяли нічого доброго. Дмитро Борисович стискав кирку. На блідому обличчі Ліди горіли її зеленуваті очі, вона прикусила губу.
– Ти боїшся, Лідо? – спитав Артем.
– Ні. Я готова до всього, – відповіла вона. Голос її тремтів, але вона трималася твердо.
Збуджений гомін тисячного натовпу вщух на хвилину, коли з намету вийшов старий Сколот у супроводі Варкана, оточений іншими воїнами у бойових шкіряних і металічних шоломах. Але як тільки з намету показалися чужинці, натовп загув знов. Роздратовання, лють, ненависть відчувалися в вигуках. Натовп посувався ближче і ближче до намету, до Сколота.
Раптом Сколот поважно ступив крок наперед і щось вигукнув, не знімаючи руки з держака меча. Натовп змовк одразу. Передні навіть трохи подалися назад, відступаючи перед Сколотом, так гнівно виблискували з-під золотого шолома його очі. І жодна людина в натовпі не насмілилася вимовити хоча б слово.
– Наш Сколот має авторитет, – прошепотів Артем Ліді.
Проте дівчина не слухала його. Її увагу привернула огидна постать кривобокого чоловіка, що був схожий на Сколота, який знову з’явився біля них. Кривобокий виглядав з-за спини Варкана. Здавалося, він чогось ждав, когось вишукував. Обличчя його було напружене, хитрі очі приплющені, він весь нахилився наперед, опустивши майже до землі свою ліву руку, що була значно довша за праву. Ліда тихенько вказала на нього Артемові:
– Звідки він узявся? Досі його тут не було…
Знов пролунав голос Сколота. Старий вождь немов запитував натовп про щось. І вслід за цим прогуркотів далекий грім. Ніби велика хвиля прокотилася по натовпу, почавшись десь позаду й закінчившись тут, біля намету. Ця хвиля викинула з натовпу старого віщуна, що досі стояв десь серед юрби. З високо піднесеними руками, дивлячись на чорну хмару, він повільно йшов до Сколота. Старий вождь не відступив. Він стояв нерухомо, лише рука його міцніше стиснула держак меча.
Ліда бачила, як радісно й зловісно блиснули очі кривобокого. І після цього вони згасли: цей потворний чоловік ніби відчув, що на нього хтось дивиться. Він скоса глянув на чужинців і байдуже одвернувся від них. Почуття огиди охопило Ліду, щось подібне до того, як бувало з нею, коли вона доторкалася до павука. Вона добре знала: у неї не було ще ніяких справжніх підстав ненавидіти цю людину, але підсвідомо дівчина відчувала у кривобокому підступного й хитрого ворога…
Не опускаючи рук, віщун почав говорити. Голос його лунав загрозливо, він чогось вимагав, показуючи на чорну хмару. Ось він спинився, зробив паузу, як досвідчений актор. І в тиші знов почувся гуркіт грому – тепер уже ближче. Віщун закричав не своїм голосом. Він повернувся до натовпу, він звертався тепер до нього, а не до вождя. Безладні вигуки відповідали віщунові з усіх кінців.
«Чого ж він хоче?» – спитав сам себе Артем.
Проте вимоги віщуна були зрозумілі. Старий зробив виразний жест у бік чужинців, мов відбираючи їх від Сколота й віддаючи натовпу. Потім він показав на хмару. Руки його швидко рухалися, він мов ламав ними щось невидиме, руйнував – і на кожен його рух збуджений натовп відповідав галасом і вигуками.
Сколот заперечливо похитав головою. Він простяг руки до вчених, мов захищаючи їх. Але віщун ступив крок наперед і несамовито вигукнув довге закляття. Чи встиг він закінчити його чи обірвав – не можна було зрозуміти. Але останні слова його пролунали під яскравим світлом блискавки, яка прорізала сутінки. Натовп злякано завмер. Цю неприродну тишу сповнив неймовірно гучний гуркіт грому. Він котився з одного краю небосхилу до другого, він сповнював собою все.
Артем бачив злякані, розгублені обличчя найближчих скіфів. Він бачив, як тремтіли від жаху старики, перелякані блискавкою, громом і закляттям віщуна. Бракувало тільки того каміння, про яке говорив Варкан. А й справді, хіба не могли від цього грому обірватися з стелі цієї велетенської печери глиби каменю?.. Мимоволі Артем глянув угору. Так, старий віщун вибрав слушний момент, щоб захопити в свої руки чужинців!
Ще грізніше залунав голос віщуна. Він махнув руками і, наче великий чорний птах, рушив уперед, до чужинців. Він ішов, мов не помічаючи Сколота і тих, що стояли біля нього. Слідом за ним сунув переляканий і шалений натовп. Ліда схопила руку Артема. Сколот зробив рух, щоб захистити, врятувати своїх гостей. Але водночас з цим до нього нахилився Варкан і інші воїни. Вони вказували йому на натовп, вони стримували його… А кривобокий скіф дивився на все це з холодною цікавістю.
– Захищатися, товариші! – одчайдушно вигукнув Дмитро Борисович, замахуючись киркою на скіфів.
Але захищатись було неможливо. За мить десятки рук вчепилися в кирки, єдину зброю товаришів, і вирвали їх. Артем відчув, як його штовхають у саму гущину натовпу.
– Діана! Сюди! – вигукнув він.
Щось велике й біле майнуло в повітрі. З лютим ричанням Діана стрибнула поверх людей на допомогу Артемові. Всією своєю вагою вона впала на двох ближчих до Артема скіфів і збила їх з ніг. Ще мить – і бульдог вп’явся гострими зубами в руку скіфа, що штовхав Артема. Злякані вигуки залунали з усіх боків:
– Поскіна!.. Поскіна!.. Поскіна!..
А Діана крутилася біля Артема, вишкіряючи ікла й кидаючись то на одного, то на другого скіфа. Навколо Артема утворилося вільне місце. Він був наче центром зачарованого кола, якого не насмілювалися переступити скіфи, бо воно було цілком перекрите блискавичними стрибками страшного бульдога, «поскіни», таємничої для них істоти.
– Так, – мовив Артем. – Так! Тепер будемо посуватися до своїх. Діано, сюди, люба моя поскіночко!
Але Діана й сама поривалась до інших друзів. Як розумний, сміливий боєць, бульдог то лякав когось своїми міцними іклами, то кидався вперед, пробиваючи шлях, то, мов покликаний, стрибав назад, відбиваючи напад ззаду. Дивно: ніхто не насмілювався навіть наблизитись до собаки. Це був якийсь священний страх перед Діаною! Навіть ті з скіфів, кого Діана кусала, просто тікали від неї, забувши про свою зброю.
– Поскіна!.. Поскіна!..
– Діано! – пролунав дзвінкий, радісний голос Ліди.
Товариші знов були разом. Четверо, вони стояли один біля одного, захищені тільки собакою. Чи надовго?..
Навколо них щільною стіною зімкнувся натовп розлютованих і збуджених скіфів. Чому вони не вживали свою зброю: списи, луки, стріли?..
Іван Семенович прийняв рішення.
– Товариші, – сказав він. – Припинимо на час опір. Так треба. Майте на увазі, що вони можуть вжити списи й стріли. Тоді Діана не допоможе…
– Як, виходить – не захищатися?..
– Не хвилюйтесь, Артеме. Я знаю, що кажу. Я цілком певний тепер, що віщун не має наміру зразу вбити нас. Він надумав, очевидно, щось інше. Інакше ми вже не розмовляли б. Розумієте?
Ще раз прогуркотів грім. Але на цей раз він був значно слабший. Скіфи стояли навколо чужинців, не відходячи, але й не наближаючись. Діана насторожено озиралася, видно, не довіряючи ворогам.
– Що ж буде далі? – тихо спитала Ліда.
Мов у відповідь їй, почувся голос віщуна. Але сам віщун не показувався.
– Спокійно, товариші! – нагадав Іван Семенович.
Кільце скіфів трохи звузилось. Вірніше, воно звузилось лише тому, що перший ряд скіфів з одного боку підійшов уперед, виставивши перед собою довгі списи. Діана спробувала була стрибнути на ворогів, але списи зупинили її… Скіфи наступали. Ось кінці списів торкнулися вчених. Діана кидалася всюди – і всюди її спиняли вістря списів, десятки списів, скерованих всередину кола. Але в той самий час, коли вістря списів з одного боку невпинно насувалися на вчених, з другого вони відступали, звільняли місце для відступу.
Намір скіфів був зрозумілий. Вони вирішили натискати на полонених з одного боку, примушуючи їх відступати в потрібному напрямі.
– Товариші! – сказав ще раз геолог. – Пішли.
За хвилину полонені йшли майже зовсім вільно серед великого кола скіфів. Списи вже не торкалися їх, скіфи зрозуміли, що чужинці не роблять опору. Діана теж скорилася наказам Івана Семеновича і йшла поруч нього. Це зовсім нагадувало б попередню процесію, коли товариші йшли слідом за Сколотом, якби не коло озброєних людей круг них.
– Але як це Сколот погодився віддати нас? – збуджено казав Артем. – Адже він перед тим говорив, що ми перебуваємо під його захистом…
– А що йому лишалося робити? – відповіла Ліда. – Ти ж бачив, як підбурив натовп старий віщун? Як він налякав скіфів.
– Ліда має радію, – ствердив Іван Семенович.
– Тільки одне для мене неясно, – додача Ліда задумливо.
– Що?
– Що то за кривобокий?
Цього не знав ніхто. Дійсно, яка роль цього чоловіка? Хто він?
Вони проходили тим самим шляхом, яким ішли раніше до намету Сколота, тією вулицею, створеною з возів і наметів. Ось, випереджаючи натовп, повз них на коні з багатою збруєю проїхав сам старий віщун. Він з холодною люттю глянув на полонених. Цей погляд не обіцяв нічого приємного! І подумати лише, що тепер вони цілком підвладні цій людині!..
Далі за натовпом, на бугрі, полонені науковці побачили невелику юрбу людей в змішаному одязі. Мабуть, це були ті, що їх сьогодні привели сюди, ті втомлені, змучені люди. Проте напевне цього не можна було сказати, бо вони стояли далеко.
І знов Артем бачив, як за бугром і за лісом, і далеко за полем підносились високо вгору круті кам’янисті урвища. Немовби вся ця місцевість була оточена високими горами. Гори підіймалися з усіх боків, вони заходили аж у хмари, ховалися серед них. Тепер краєвид зовсім скидався на звичайне міжгір’я, бо в сутінках зникло дивне жовтувато-рожеве забарвлення рослинності. Гори, гори, всюди гори!.. Чи може це й не гори, а стіни велетенської печери? Адже так говорив Іван Семенович… І понад цими хмарами кам’яниста скеля печери… дивно, дивно…
Тим часом процесія наблизилась до чорних наметів, оздоблених незрозумілими химерними малюнками. Були тут і дракони-поскіни, були й птахи й інші звірі. Все це було намальоване грубими рисами на повстяних наметах.
– Очевидно, все це має релігійне значення, – зауважив археолог.
Скіфи спинилися. Біля великого чорного намету стояв старий віщун. Тепер на ньому був довгий червоний плащ, теж оздоблений химерними малюнками звірів. Віщун стояв в урочистій позі, наче ждав прибуття полонених.
– Старий шахрай дає зрозуміти, який він поважний птах, – пробурмотів Артем. – Ех, не моя тут сила, а то я б йому…
– Тихше, Артеме. Не забувайте, що ми в його руках, – зауважив геолог.
Старий віщун урочисто вигукнув коротке закляття, вказуючи то на намет, то на полонених. Найближчі скіфи відступили на кілька кроків назад, ніби побоюючись торкнутися полонених. На їх обличчях помітно позначився страх.
Віщун закінчив закляття. Не дивлячись на чужинців, він одійшов. Але тепер наблизились його помічники. Тримаючи в руках кинджали, вони вказали полоненим на намет.
– Очевидно, треба іти туди, – пояснив Дмитро Борисович, поправляючи окуляри. – Доведеться йти, Іване Семеновичу.
– Вибирати нема з чого, – відповів той.
І він перший увійшов у намет, відкривши шматок повсті, що правила за двері. Ліда йшла останньою.
Вже увійшовши, вона озирнулась. І те, що вона побачила, примусило її спинитись біля входу і з-за шматка повсті придивитися до скіфів.
Серед натовпу вона побачила кривобокого. Наблизившись до віщуна, він щось говорив йому, поглядаючи на намет. Кривобокий збуджено жестикулював. Не розуміючи жодного слова, Ліда збагнула: кривобокий вимагав від віщуна, щоб той віддав йому щось з намету. Віщун, видно, не погоджувався. Але потім він погодився, махнувши рукою. Обличчя кривобокого скривилося в задоволеній посмішці. Він пильно подивився в бік намету. Очі його виблискували. Цей погляд був такий гидкий, що Ліда здригнулася. Їй здалося, що очі кривобокого знайшли її за повстю і спинились на ній..
Далі вона нічого не бачила. Натовп зрушився і закрив від неї і старого віщуна й огидного кривобокого скіфа.
– Лідо, чого ви затримались там? Ідіть сюди, тут є новини! – почула вона голос Івана Семеновича.
Швидким рухом Ліда повернулась, подивилася на товаришів і застигла від здивування. Ні, цього вона ніяк не сподівалась.
Її товариші, посідавши на підлозі, розмовляли… з Варканом, що сидів біля краю намету так, що його постать була майже закрита повстю. Видно було тільки його голову в шкіряному шоломі. Він посміхнувся Ліді, побачивши, як вона здивувалась.
8. ПРОПОЗИЦІЇ СТАРОГО ВІЩУНА
– Та йдіть-но сюди, Лідо! Чого ви злякалися? – засміявся Іван Семенович.
– Але… як Варкан опинився тут? – спитала Ліда.
– Це все пояснить нам Дмитро Борисович. На жаль, він єдиний серед нас, що може порозумітися з Варканом. Дмитре Борисовичу, ми чекаємо.
У напівтемному наметі, куди присмеркове світло проходило лише крізь круглий отвір угорі, точилася своєрідна бесіда. Четверо людей могли порозумітися з п’ятою тільки за допомогою одного Дмитра Борисовича. Крім того, Артемові було доручено стежити за входом до намету. Це було перше, чого вимагав Варкан. Він лежав на долівці, майже цілком закритий повстю. В разі тривоги він міг накрити й голову і таким чином залишитися не поміченим для скіфів, які б увійшли до намету.
Варкан тихо й швидко розповідав. Зрідка Дмитро Борисович спиняв його і просив повторити те, чого він не зрозумів одразу. Кожні дві-три хвилини Дмитро Борисович перекладав товаришам розповідь Варкана. Поспішаючи, він ковтав цілі слова й допомагав собі жестами своїх рухливих рук. Потім знов слухав Варкана і знов перекладав.
– Сколот тоді нічого не міг зробити, – говорив Дмитро Борисович, перекладаючи. – Віщунові пощастило скористатися наближенням грози, він налякав скіфів тим, що боги кидатимуть з-за хмар каміння, як трапляється тут під час грози…
– Цілком зрозуміло, – зауважив геолог.
– І всі скіфи вимагали того ж від Сколота, вимагали, щоб вождь віддав нас віщунові. А тут іще почався грім… Сколот примушений був скоритися, бо побоювався, що між віщунами та його дружиною виникне бійка. І тепер ми в руках старого віщуна, який наклав на нас закляття. Тепер ніхто не сміє наближатися до нас, крім його, віщунових, помічників. Своєрідне «табу». Ми – власність богів. А що віщунові ми дуже не до душі, то Варкан каже навіть, що нас, пробачте на слові, можуть принести в жертву богам.
– Я категорично проти! – вигукнув обурено Артем.
– Я теж, – посміхнувся археолог. – Але можливість треба передбачити. Варкан каже, що старий віщун дуже хитрий. Мабуть, він спробує використати нас краще, ніж просто вбити. Скіфи, бачите, вважають, що ми теж віщуни й чудодії. Зокрема – Артем.
– Будьте певні! – ствердив юнак.
– Варкан каже, що наше становище не зовсім безнадійне. Справа лише в тому, щоб скіфи заспокоїлись. Бачите, віщун їх дуже налякав. Ага, ось про що треба ще спитати!
Дмитро Борисович звернувся до Варкана, старанно підшукуючи слова. Варкан уважно слухав його, схиливши голову.
– І ще спитайте, Дмитре Борисовичу, хто цей кривобокий, що весь час поглядає на Ліду, – попросив Артем, стоячи біля входу.
– Гаразд.
Вислухавши археолога, Варкан почав відповідати. Очевидно, він розповідав про дуже складні речі, бо Дмитро Борисович раз у раз перепитував.
Раптом Артем гучно кашлянув і озирнувся на товаришів, швидко махнувши рукою. Сигнал був зрозумілий. Варкан блискавично зник під повстю, а Іван Семенович навіть сперся на ту повсть, удаючи, ніби відпочиває.
Двоє скіфів, озброєних кинджалами, увійшли в намет. Вони несли дерев’яні блюда з великими шматками вареного м’яса. Зверху на м’ясі лежав хліб. Слідом за ними увійшов третій скіф – з череп’яним глеком. Мовчки вони поставили все це на долівку, не наближаючись до полонених, і так само мовчки вийшли.
Артем ще дивився їм услід, як почув схвильований голос археолога:
– Скіфський хліб!.. Товариші, скіфи пекли саме хліб, а не якісь коржі!
Він хутко підбіг до їжі, схопив хліб і почав розглядати його. Він одламав шматок, понюхав його, покуштував, схиляючи голову й прицмокуючи. Можна було подумати, що в руках у нього не звичайний чорний хліб, а якісь надзвичайні ласощі!
– Справжній хліб! – бурмотів він. – На дріжджах, мабуть, не солодкий. Цікаво, як вони печуть його… обов’язково треба довідатись…
– Привозять борошно на хлібозавод вантажними машинами, включають електрику – і все. Маєте хліб, – відповів уїдливо Артем.
– І зовсім недотепно, Артеме. Ви не розумієте, що це дуже важливо…
– Дмитре Борисовичу, може, ми поки що відкладемо справу з хлібом? Адже ви й досі не переклали нам останню розповідь Варкана?
– Варкана?.. Ах, так, так, Варкана. Правильно, Іване Семеновичу, я зовсім забув. Це ж так важливо – скіфський хліб! Справжній скіфський хліб! Пробачте, забув…
Варкан, що встиг уже скинути повсть з голови, з цікавістю дивився й собі на дивну з його погляду поведінку археолога. Він, посміхаючись, вимовив кілька слів. І ці слова остаточно збентежили Дмитра Борисовича. Він заперечливо похитав головою, поправив окуляри і заговорив:
– Справа в тому… Артеме, Варкан, між іншим, просить вас не забувати про ваші обов’язки біля входу! Так от, справа в тому, що, як каже Варкан, отой кривобокий, що цікавить вас, – син Сколота!
– Що? – вихопився загальний вигук здивування.
– Син Сколота, і зветься він – Гартак. Він з дитинства хворий і тому не може бути мисливцем, не може бути воїном, як усі скіфи знатного походження. Гартак дуже недобра людина, він заздрить усім, хто чимсь відзначається. Він побоюється, що після смерті Сколота йому не доведеться стати вождем через каліцтво. Та й сам Сколот його дуже не любить, – головно тому, що Гартак дуже зблизився з Дорбатаєм, отим старим віщуном…
– Симпатичні приятелі, – зауважив Артем.
– А між Сколотом і Дорбатаєм давні погані взаємини. Вони брати по батькові – і Дорбатай ніколи не міг помиритися з тим, що вождем став Сколот, а не він. І вже давно, майже з самого юнацтва, Дорбатай заходився впливати на скіфів з іншого боку. Він став головним віщуном, представником богів…
– В чому ми й встигли пересвідчитися…
– Дійсно, встигли! Так от, Дорбатай став головним віщуном і набув дуже великого впливу на скіфів, залякуючи їх весь час богами. Він завів собі помічників-віщунів, створив цілу віщунську касту, якщо можна так висловитися. А Сколот, навпаки, зібрав навколо себе своїх прихильників. І між цими двома таборами точиться велика ворожнеча… ну, висловлюючись по-нашому, я сказав би, що тут два угрупування знатних і багатих скіфів борються за владу, за право самостійно, без перешкод пригноблювати трудящих скіфів… а хто з них кращий, я навіть не наважився б і сказати!
– Хм… складна механіка, – мовив Іван Семенович.
– А чому ж тоді Сколот поставився до нас краще, захищав нас від Дорбатая? – запитала Ліда.
Дмитро Борисович знизав плечима:
– Я думаю, що Сколотові хотілося б використати нас для своїх цілей так само, як і Дорбатаєві. Сталося ж так, що ми з самого початку, завдяки палкому серцю Артема, виступили проти Дорбатая… ну, зрозуміло, це на руку Сколотові. От він і хотів, щоб ми були під його орудою. А Дорбатай, ясно, зрозумів, що це йому некорисно, і вирішив в свою чергу захопити нас у свої руки… що йому і вдалося…
– Так, – задумливо мовив Артем, – так… Виходить, ми опинилися в становищі якоїсь зброї, яку хоче використати і те, і друге угруповання, як ви висловилися, Дмитре Борисовичу? Ну, а коли я не хочу бути такою зброєю? І
– Не лише ви, Артеме, а й ніхто з нас, напевне, не хоче, – відповів Іван Семенович. – Справа лише в тому, щоб нас звільнили. Для цього треба використати всі можливості. Дмитре Борисовичу, яка ж тоді тут роль цього Варкана? Він представник Сколота, чи що? Адже нам треба вирішити, як надалі поводитись. Не личить нам пасивно ждати, якій саме групі – Сколота чи Дорбатая – пощастить використати нас для зміцнення своєї влади…
– Щодо цього, то Варкан каже, що він опинився тут і з доручення Сколота, і з своїх власних міркувань, – пояснив археолог.
– Цебто? З яких таких власних міркувань? – здивувався Іван Семенович.
– Тут знов складна картина, – відповів Дмитро Борисович, потираючи вухо. – Бачите, сила й міць Сколота в його бойовій дружині, так само, як сила Дорбатая – в його численних віщунах. Дружина Сколота складається з різних, людей. Є в ній чимало молодих знатних скіфів, але є чимало й такої молоді, що сама уславилась хоробрістю. Сколот, зацікавлений в тому, щоб його дружина була дуже міцною, охоче приймає таких воїнів і мисливців, хоча б вони були й незнатного походження. Саме такий – Варкан. А що Дорбатай з своїми віщунами дуже пригнічує скіфів….
– Ви хочете сказати, що Сколот, навпаки, дуже їх любить? – насмішкувато перебив Іван Семенович. – Тоді це буде, мабуть, перший в історії зразок владного багатія, який витирає сльози тим, кого пригноблює…
– Я радив би вам насамперед дослухати, а вже потім робити висновки, – розсердився Дмитро Борисович. – Між іншим, коли ми будемо говорити в такий спосіб, то мені ніколи не пощастить розповісти вам усе, що я ледве зрозумів сам.
– Пробачте, Дмитре Борисовичу! Продовжуйте, прошу!
– Тут, я сказав, складна картина. Варкан розповів мені, що великі сутички між двома тутешніми владущими таборами виникали вже не раз. Оце ми бачили, як привели назад полонених рабів. Так це теж має свою історію. Справа в тому, що тут недавно повстали раби проти скіфських багатіїв та старшин. Повстання закінчилось нещасливо для рабів, бо багатії та старшини перемогли. Частина повсталих утекла. Тоді дружина Сколота наздогнала утікачів і повернула їх назад. Ну, ми й потрапили якраз на те повернення дружини з рабами…
– Так, – тихо сказав Іван Семенович. – До речі, що то за чоловік, який заспокоював полонених? Пам’ятаєте, той, якого ви тоді вперше зрозуміли?
– Пам’ятаю, аякже. Зараз спитаю.
Археолог знов звернувся до Варкана. Молодий скіф уважно вислухав його й весело посміхнувся, відповідаючи. Товаришам довелося почекати, бо цього разу відповідь Варкана була досить довгою. Але одне слово здалося Іванові Семеновичу знайомим.
– Зачекайте, – мовив він, – що це за слово? Здається, я чув його десь. Роніс… Роніс… хм…
– Це ім’я, Іване Семеновичу. Так звуть того чоловіка, що зацікавив вас. Але те, що розповів мені щойно Варкан, дуже цікаво.
– А саме?
– Це цікава й довга історія, відома мені як археологові почасти й без Варкана. Вона стосується взаємовідносин між численними скіфськими племенами та грецькими колоністами, які оселилися на узбережжі Чорного моря й заснували свої укріплені міста – Ольвію та інші. Ви ж чули про Ольвію?.. Так от, спочатку як звичайні мирні торговці, а потім як жорстокі експлуататори тубільного трудящого населення, грецькі колоністи вкрили своїми факторіями скіфські землі. Хитрі й підступні грецькі купці-багатії проникали все далі й далі на північ, вони підкоряли своєму торговельному впливові деякі скіфські племена, зокрема землеробські. Адже саме скіфський хліб ішов тоді великими партіями в Грецію. Поступово грецькі купці стали хазяями в країні. Вони широко запроваджували рабство, перетворювали скіфів на рабів…
– Мало того, що прийшли на чужі землі, так ще й рабами робили тубільців! – вихопилося в Артема.
– А звісно. Що ж, вільні скіфські племена, особливо кочівники, відступали на північ і билися з греками. Це було нелегко, бійки закінчувалися з різним успіхом. Найчастіше грецьке військо забирало знов і знов чимало скіфів у полон і перетворювало їх на рабів. Скіфи і собі теж нападали на грецькі колонії. Варкан говорить, що його плем’я колись робило такі наскоки. Але найчастіше ці наскоки не мали великого успіху, бо греки побудували міцні укріплення, які було дуже важко взяти приступом. Чимало скіфів було вбито, велику кількість їх греки забирали в полон, продавали на ринку і перетворювали на рабів у своїх колоніях. Але іноді, в окремих випадках, і скіфам щастило брати в полон греків. Звісно, як стукне, так і гукне: скіфи теж перетворювали тоді полонених греків на своїх рабів, тільки не продавали їх і не купували. Та й траплялися такі випадки дуже рідко. А втім, саме так було, – каже Варкан, – з його племенем. Колись дуже давно йому пощастило взяти в полон греків, вони так і залишилися з скіфами, мало чим відрізняючись від звичайних рабів. Все це було дуже давно, і згадки про той час залишилися тільки в легендах, – каже Варкан. – Хоч, між нами кажучи, все це відповідає історичній дійсності, товариші, проте я хочу розповідати те, що говорив Варкан. Він каже, що з того самого далекого часу його плем’я загубило з невідомих причин шлях до греків – і більше ніколи не бачило їх, не воювало з ними…
