355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Владимир Владко » Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів » Текст книги (страница 9)
Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 02:13

Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"


Автор книги: Владимир Владко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 37 страниц)

12. ПРАПОР НА ВЕНЕРІ

Двоє людей у скафандрах з круглими металевими шоломами вийшли з отвору ракетного корабля. Люк зачинився за ними. Перша людина несла в руках якусь згорнуту річ; друга тримала в руці коротку автоматичну гвинтівку. Це були Риндін і Гуро.

Микола Петрович легко зіскочив на ґрунт, озирнувся навколо себе. Розкішний вологий і теплий ранок зустрічав їх. Вони стояли в урвищі. Гострі скелі, вкриті буйною рослинністю, підносилися вгору праворуч і ліворуч від них. Високо над скелями повільно пливли важкі хмари, одна за одною, одна за одною. Сонце, мабуть, ніколи не пробивало їх своїм промінням. Але світла було досить навіть тут, у цьому глибокому міжгір’ї, де лежав ракетний корабель.

Гуро пильно оглядав скелі. Після нічних пригод він не довіряв Венері. Хто знає, може, отут, за найближчою скелею, ховається ще якась потвора? Треба бути напоготові. І міцна рука Гуро тримала гвинтівку.

Риндін дивився на вершини скель. Гуро почув його голос:

– Здрастуй, невідома країно, дивна плането! – урочисто казав старий академік, простягаючи вперед руки. – Здрастуй, плането несподіванок та таємниць, на яку ще ніколи не ступала людська нога! Ми перші прийшли до тебе – і ми відкриємо твої таємниці!.. Ходімо, Борисе. Ота висока скеля – найбільш придатна для нашої мети.

Швидкими кроками він попростував уперед, до вказаної скелі. Гуро йшов за ним, пильний і напружений. Він зиркав в усі боки, придивляючись до всіх підозрілих місць. Так, академіка Риндіна було кому захистити!..

Вадим Сокіл і Василь Рижко стежили за товаришами через ілюмінатори каюти. Вони заздрили Риндіну й Гуро, бо їм теж хотілося вийти на ґрунт Венери. Але покидаючи ракету, Микола Петрович сказав:

– Вадиме, ми не можемо залишати ракету без догляду. Зате обіцяю вам, що наступного разу залишусь я сам, а ви втрьох підете.

Що залишалося робити Соколові й Рижкові, як не виконати це розпорядження? Що залишалося їм тепер, як не стежити за кожним рухом людей у скафандрах, що йшли схилом міжгір’я!..

Ось Риндін спинився. Він нахилився і уважно глянув собі під ноги.

– Чи бачили ви коли-небудь таке? – спитав він у Гуро.

– Ні, – відповів той, переступаючи з ноги на ногу.

Весь ґрунт під ногами мандрівників у цьому місці вкритий був міріадами комах. Найрізноманітніших форм – різної величини, довгі, короткі, округлі, довгасті, з шістьма, десятьма, з сотнями ніг, завбільшки з муху і завбільшки з великого жука-рогача, – комахи швидко пересувалися одним суцільним потоком. Цей потік спускався з одного схилу, перетинав міжгір’я і піднімався на другий схил. Комахи бігли одна за одною, немов хтось їх гнав. Жодна не відхилялася вбік, ніби це було постійне річище потоку живих істот.

Гуро обережно поставив ногу в гумовому чоботі в цей потік. Він відчув, як хрустять і розчавлюються комахи під його чоботом. Але це не зупиняло потоку, що посувався далі й далі.

– Дивна річ, – промовив мисливець. – Втім, це не перепона для нас.

І він кількома кроками перейшов через цю живу річку, майже по коліна вгрузаючи в неї. Микола Петрович ішов слідом за ним.

Група високих дерев, що нагадували пальми з широкими віялами довгого зеленого листя, перетяла їм шлях. Микола Петрович показав на них Гуро:

– Здається, Сокіл мав рацію, коли запевняв нас, що на Венері ми зустрінемося з чимось подібним до нашого земного юрського періоду. Бачите, Борисе? Це типові для юрського періоду дерева.

– Не можу сперечатися щодо рослинності, – відповів мисливець. – А от тварини тутешні щось не зовсім такі, як змальовував нам Вадим… Подивіться на це чарівне створіння!

Рука Гуро показувала кудись між стовбурами дерев. На товстих блискучих нитках велетенського павутиння, що суцільною ковдрою заснувало весь просвіт між двома деревами, сидів великий, ситий, волохатий павук. Він був завбільшки з людську голову, з довгими кривими лапами. Маленькі оченята його дивилися на мандрівників. Павук перебирав лапами павутиння – і не знати було, чи хоче він втекти, зляканий, чи навпаки, готується стрибнути на людей.

– Як він вам подобається? – спитав Гуро Риндіна, на всякий випадок тримаючи напоготові рушницю.

– Огидна тварина… – відповів Микола Петрович. – Але існування такої тварини зовсім не спростовує тверджень Вадима. Цілком можливо, що павуки існували і серед земних юрських тварин.

– А отаке страховище, що заглядало сьогодні вночі до нашого вікна?

Микола Петрович не відповів. Справді, нічна потвора нічим не нагадувала жодної тварини юрського періоду. Це змушений був визнати й Сокіл…

– А це що? – вигукнув Гуро, відступаючи на крок назад.

З-за великої скелі назустріч їм вилетіла ціла хмара комах. Комахи з дзижчанням обліпили шоломи й скафандри. Гуро бачив, як вони звивалися, як вигинали свої довгі тіла, намагаючись ужалити товсте скло шолома, бачив, як вигиналися їхні гострі жала, сковзаючись по склу, як витікали з жала малесенькі краплинки прозорої жовтуватої рідини. На щастя, навіть найміцніші жала комах не спроможні були проштрикнути скафандри з гуми, вкритої зверху ще тонкою металевою сіткою щільного плетіння.

Відбиваючись рукою і гвинтівкою, Гуро відступив з тіні від скелі на світло. І зразу ж комахи зникли. Зацікавлений Гуро підійшов знов до скелі, у глибоку її тінь. І комахи знов обліпили його.

– Миколо Петровичу, – гукнув мисливець Риндіну, який все ще відбивався від комах, не зрушивши з місця, – ідіть сюди! Вони дуже не люблять світла. Вони нападають лише в тіні!

Він продемонстрував Миколі Петровичу ще раз, як комахи обліплюють його в тіні і як негайно зникають з освітленого місця.

– Добре, – відповів Риндін. – Але як же нам все-таки пройти далі? Тут, у проході між скелями, ці комахи. Там, між деревами, павук.

– Дуже просто, Миколо Петровичу, – відповів Гуро. – Можна було б іти, не звертаючи уваги на комах, бо їм однаково не пощастило б проштрикнути ні скафандри, ні шоломи. Але, з вашого дозволу, я прочищу шлях крізь павутиння. Я здавна не люблю павуків…

І він націлився гвинтівкою на ситого павука.

– Одну мить, Борисе, – спинив його Риндін. – Це дуже рідкісний екземпляр.

Він вийняв свій малесенький фотоапарат і сфотографував павука, що все так само перебирав лапами.

– Тепер можете.

Сухий звук пострілу пролунав у повітрі. Павук підстрибнув і впав. Власне, впав уже не павук, а роздерті шматки його тіла. Гуро не врахував, що його гвинтівка заряджена розривними кулями. Струс повітря розірвав павутиння, що, відкривши шлях, звисало клоччям з обох стовбурів.

Тепер мандрівникам ніщо не заважало. Вони пройшли поміж стовбурами й опинилися біля підніжжя тієї самої скелі, що сподобалась Миколі Петровичу. Ще кілька хвилин – і обидва стояли на її вершині. Звідси відкривався ширший краєвид, ніж знизу.

Ракета лежала у вузькому міжгір’ї між скелями. Міжгір’я це завглибшки метрів з п’ятдесят-шістдесят, нагадувало висохле старе річище. Але, якщо тут і протікала колись річка, то, мабуть дуже давно, бо зараз уже міжгір’я було вкрите деревами, що росли всюди між скелями. Це були дивні дерева, подібні водночас і до пальм, і до велетенських папоротей. Частина з них високо підносила своє зелене верховіття, інші дерева, навпаки, були розлогими, мов плазували по ґрунту, обвиваючи скелі.

Микола Петрович похитав головою:

– Поганеньке місце обрали ми собі для посадки… Як-то ми звідси виберемось?.. Адже тут ніякі колеса не допоможуть. І стартувати з цього міжгір’я невесело… Ач, скільки скель!..

– На жаль, нам не довелося вибирати, скільки я пам’ятаю.

– Це так, але… Ну, гаразд. Про це потім. Часу в нас ще вистачить. Цікаво, чи бачать нас товариші?

– Звісно, Миколо Петровичу. Адже ми на самій вершині.

Дійсно, Сокіл і Рижко бачили все. Лише на кілька хвилин Гуро й Риндін зникли з їхнього поля зору. Це було тоді, коли на мандрівників напали летючі комахи. Потім Василь і Вадим бачили, як Гуро стріляв.

– От уже й є для Бориса втіха. Вже полює, – сказав Сокіл.

– Значить, побачимо здобич. Може, якийсь заєць чи щось подібне. Покуштуємо, покуштуємо, – засміявся Василь.

Тепер вони бачили Риндіна й Гуро на вершині скелі, що піднімалась над усім міжгір’ям. Гуро, здавалося, розбивав щось киркою. Риндін розгортав річ, яку він приніс із собою. За кілька хвилин Микола Петрович поставив на скелі щось подібне до широкої товстої трубки. Від неї відходили дротини. Гуро акуратно прив’язав їх до вбитих у скелю кілків.

Тоді Микола Петрович повернувся до ракетного корабля й помахав рукою, звертаючи увагу товаришів. Гуро теж дивився у той бік.

– Та бачимо, бачимо! – сказав Василь, вдивляючись у вікно.

Микола Петрович нахилився. Він щось робив із тією товстою трубкою, що стирчала тепер з ґрунту. І враз ця трубка почала зростати. Здавалося, вона витягалася вгору, як підзорна труба, коліно з коліна. Так воно й було. Труба зростала, дедалі тоншаючи. Але верхня її частина була все-таки широкою. Ось труба піднялася на чотири-п’ять метрів, застигла так, і на її верхівці замайорів великий червоний прапор. Прапор Радянського Союзу, великий шовковий прапор з золотим серпом і молотом! Трубка-щогла похитувалась, підтримувана дротяними відтяжками.

Радянський червоний прапор майорів на високій скелі Венери!..

Це була урочиста хвилина. Микола Петрович і Борис Гуро стояли на вершині скелі під прапором, мов вартові. Василь схопив руку Сокола:

– Як гарно! Радянський прапор, товаришу Сокіл! Наш прапор!

Юнак заспівав урочистий гімн Радянського Союзу. Він співав його голосно, випроставшись на весь зріст. Сокіл підхопив. Гімн лунав у каюті корабля, але здавалося, що то лунають звуки з міжгір’я, що співає все – і скелі, і дерева, і густі кущі…

Спів скінчився. Хвилинку в каюті панувало мовчання. Сокіл показав Василеві на небо:

– Здається, заходить великий дощ. Дивіться, яка хмара.

Справді, з-за гори повільно випливала велика темна хмара. Вона сунула низько-низько, майже торкаючись своїм важким тілом верховіття дерев. Очевидно, її помітили й Риндін з Гуро, бо, перевіривши ще раз кріплення щогли, вони поспішили вниз із скелі. Хмара повільне вкривала все небо.

Ось уже впали перші важкі великі краплини. Вони прокотилися по склу ілюмінаторів, залишаючи на ньому широкі мокрі стежки. І майже зараз по тому дощ линув, як з ринви. Це не був звичайний дощ, в якому можна побачити окремі краплини. Здавалося, що згори, з неба, вода ллється просто великими бурхливими струменями, мов хтось там, угорі, просто перекидав одну за одною велетенські бочки, наповнені водою. Враз великі потоки води ринули поміж скелями вздовж схилів міжгір’я.

– Як то наші дістануться до корабля? – стурбовано мовив Василь. Сокіл, не відповідаючи йому, прислухався: йому здалося, що він чує, як відчиняється зовнішній люк.

– Ідуть, ідуть! – радісно скрикнув Василь.

Через хвилину відчинилися двері каюти, і на порозі з’явилися Гуро й Риндін. Вода збігала з них на підлогу. Василь кинувся допомогти Риндіну скинути шолом.

– А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, – збуджено говорив він, зазираючи у вікно шолома.

– Еге, дощ чималий, – відповів йому Гуро. – Мені не доводилося бачити такого навіть під тропіками… Он бачите, що робиться!..

Схили міжгір’я перетворилися на великі суцільні водопади. Вода мчала з них униз, створюючи на дні міжгір’я бурхливу річку.

– Може, ця вода винесе нас звідси? – сказав Гуро. Але, не чекаючи відповіді, махнув рукою: – Та де там! Варт лише згадати, як низько лежить ракета…

Василь дивився й собі у вікно. Якщо навіть Гуро не бачив раніше такого дощу, то Василь і поготів. Адже ні в тропіках, ні в субтропіках юнакові не доводилося бувати. Ой, який дощ!.. Від одного погляду на нього людині ставало холодно. Василь відчув, що й справді в нього ніби змерзли кінчики пальців на ногах. І потім ліва нога враз якось дивно затерпла. Це що за новина?..

Мимоволі Василь помацав рукою ногу біля коліна, де вона, здавалося, трохи набрякла, і скрикнув. Його пальці намацали якусь гулю завбільшки з кулак.

– Що таке, Василю?

Василь злякано дивився на ногу. Біля коліна на штанах сиділо дивне створіння. Воно було округле, як півкуля, темно-червоного кольору. Воно не рухалося, короткі його лапи вп’ялися в штани.

– Помахай ногою, Василю. Воно звалиться!

Ні, це не допомагало. Огидна тварина цупко трималася… Гуро взяв шомпол, яким він чистив гвинтівку, і спробував зштовхнути тварину з ноги. Але вона не відпадала. І тут Гуро впізнав, що це таке.

– Товариші, це кліщ! – вигукнув він. – Він насмоктався крові і тому отак набряк. Стій, Василю!

Шомполом він відірвав одну по одній лапи огидної істоти, не даючи їй вчепитися знову. Нарешті, кліщ упав на підлогу, безпорадно перебираючи в повітрі лапами. Блідий Василь обмацував коліно; як це він не відчув, коли кліщ вп’явся, в нього?..

Гуро закотив штани Василя, обдивляючись ранку. На тілі було виразно видно червону цятку. Звідси кліщ ссав кров.

– І ви не чули нічого? – здивовано спитав Риндін.

Василь мовчки похитав головою.

– Нічого дивного немає, – сказав Гуро, обмиваючи ранку Василя спиртом. – Цілком можливо, що ця порода кліщів насамперед впускає в тіло якийсь свій сік, що робить тіло нечутливим.

– Нога в мене затерпла… тому я й звернув увагу, – промовив нарешті Василь.

– Ото ж воно й є, – зауважив Гуро. – Ну, будемо сподіватись, що цей кліщ не отруйний. Здається, вони ніколи не бувають отруйними. Тепер мене цікавить, звідки він узявся тут? Не з Землі ж ми його з собою привезли?..

– Проліз крізь люк, коли ви виходили або поверталися, – висловив свою думку Сокіл.

– Не схоже на це… та годі, Василю! Чого ти такий, мов прибитий? Ну, кусав тебе кліщ, ну, зняли його. І все. В житті ще не таке трапляється. Треба не звертати уваги на подібні Дрібниці, – заспокоював Гуро. – Кинь, хлопчику, не звертай уваги!..

– А ви, Борисе, зверніть увагу на вашу праву ногу. Здається, там такий самий сидить, – зауважив Сокіл.

Гуро підстрибнув:

– Де? Де?

Він люто ляснув себе рукою по нозі. Обличчя його скривилося. З-під руки бризнула кров. Дужа рука Гуро розчавила кліща.

– Фу, яка гидота! – мовив він.

– Не звертайте уваги, Борисе. Це ж дрібниця! Ви щойно саме так говорили Василеві, – насмішкувато озвався Сокіл.

Гуро сердито глянув на нього, але змовчав. А Сокіл вів далі:

– Хіба ви не говорили? Здається, я добре чув… На мою думку, треба уважно оглянути скафандри. Очевидно, ви принесли кліщів на них.

Пильний огляд скафандрів підтвердив думку Сокола. На одному з скафандрів сиділи аж три кліщі, на другому – один. Вони були негайно знищені.

Дощ ущухав. Мандрівники з цікавістю поглядали у вікно. Бурхливі водопади все ще мчали схилами міжгір’я, але вже не так нестримно, як раніше. Микола Петрович сказав:

– Увага, товариші! Слухайте дальший план. Нам треба визначити дві речі: перше – чи зможемо ми звільнити ракету із скель, використавши такий дощ. Очевидно, дощі бувають тут частенько. Друге – треба оглянути цей район Венери. Я пропоную зробити так. Я залишаюсь цього разу в ракеті. Ви підете всі разом – Борис, Вадим і Василь. Гадаю, що всім треба бути озброєними. Єдине моє прохання до вас – цього разу не розходитися, а триматись укупі. Це буде перша наша серйозна розвідка.

– Можна збиратись, Миколо Петровичу? – враз схопився Василь. Юнак горів бажанням якнайшвидше опинитися поза стінами ракетного корабля.

Микола Петрович щиро засміявся:

– Ви хочете просто отак, під дощем, Василю? Ні, зачекайте. Така мандрівка, боюсь, не дасть нам бажаних наслідків.

– Та дощ уже вщухає…

– От коли вщухне зовсім, коли збіжить уся вода, тоді й вирушите. Здається, ще трошки води є?

Василь глянув у вікно і безнадійно похитав головою:

– Вона ще кілька днів збігатиме…

Але він і сам розумів, що Риндін таки має рацію. Не можна було й думати про розвідку, доки зійде вода, що бурхливими потоками мчала із схилів міжгір’я, розмиваючи нові й нові рівчаки між кам’яними скелями. Лишалося тільки чекати…


13. ХАЩІ ЮРСЬКОГО ПЕРІОДУ

– Ракета застряла хвостовою частиною!..

– Стабілізатори цілі й непошкоджені!..

– У правої дюзи пом’ятий бік!..

Василь говорив ці уривчасті фрази, повертаючи маленький вмикач у себе на грудях. Цим самим він щоразу вмикав переносний передавач, що був у нього на спині. Радіохвилі несли його слова до ракети, де уважно слухав біля гучномовця Микола Петрович. Так, Василь разом із Соколом і Гуро не міг розповісти нічого втішного академікові… Ракета, впавши на поверхню Венери, котилася по скелях. Про це свідчили всі пошкодження її. Правда, вони були не великі, не загрозливі – зовнішня стінка ніде не була пробита, але вм’ятин було чимало.

Тепер корабель лежав у кам’яних обіймах. Повернення додому, на рідну Землю, дуже ускладнювалось. Розв’язати цю проблему буде, напевно, не легше, ніж знайти елементи, по які вони прилетіли сюди.

Троє людей у скафандрах оглядали ракету, вивчаючи стан, в якому опинився їх корабель. Це була перша вилазка Сокола й Василя. Гуро поводився як людина, що вже дещо знає на Венері. Він розповів товаришам про зустрічі з комахами, з павуком тощо. Проте і без цієї розповіді мандрівники звернули б увагу на те, що поверхня Венери була густо населена комахами. Вони кишіли, роїлися всюди.

– Можливо, наше міжгір’я чомусь особливо подобається комахам?.. Може, це найулюбленіше їхнє місце? – задумливо сказав Сокіл. – Інакше – чим це пояснити?..

Досвід нічних пригод і зустрічей Гуро і Риндіна з павуком не минули марно. Тепер всі були озброєні. Гуро рішуче сказав перед виходом з ракети:

– Треба бути готовими до всяких несподіванок.

Сам Гуро взяв свою улюблену автоматичну гвинтівку, в магазині якої було тридцять зарядів – тридцять свинцевих смертоносних джмелів, готових першої-ліпшої хвилини вилетіти туди, куди їх скерує міцна рука мисливця. Василь теж був озброєний автоматом на двадцять п’ять зарядів. І лише Сокіл, і без того навантажений знаряддями геолога – молотком, киркою, лопаткою, обмежився тільки великим пістолетом, що висів на його поясі в шкіряній кобурі.

Спочатку було вирішено так: враховуючи, що вода ще не зійшла цілком, мандрівники оглянуть лише ракетний корабель і відразу повернуться назад. Але потім Микола Петрович погодився-таки на інший варіант: щоб мандрівники хоча б трохи ознайомились з районом, куди потрапив корабель. Василь узяв із собою переносний передавач, а через те що постійний передавач на ракеті при падінні трохи зіпсувався, розладився, то Микола Петрович попередив:

– Розмовляти з вами, друзі мої, я не зможу. Тільки слухатиму те, що розповідатиме мені Василь. Якщо ж буде потрібно, щоб ви негайно повернулись, то я дам сигнал двома невеличкими вибухами. За цим сигналом негайно повертайтесь. А тепер ідіть. Бажаю успіху!

Ледве вийшовши за двері ракети і ступнувши на ще вогкий від недавнього дощу ґрунт Венери, мандрівники спинилися вражені. Спинився навіть Гуро, що вже виходив із корабля. Адже тоді картина була не така, ні, не така!

Злива освіжила весь краєвид, і він блищав всіма кольорами веселки. Очі мандрівників, звиклі до сутінок каюти, до одноманітних сіруватих фарб усього, що було з ними на кораблі, мимоволі заплющувались тепер під склом шоломів, засліплені буйною барвистістю незайманої природи. Ніде й ніколи ніхто не бачив такого. Венера була ніби суцільною велетенською оранжереєю з теплим і вологим повітрям під хмарним дахом!

Гігантські вічнозелені дерева, подібні до араукарій, підносили високо вгору яскраві шапки свого верховіття, що похитувалося під подувами вітру. Здавалось, чути було шелестіння їх великого лускуватого листя, серед якого виднілися здоровенні шишки завбільшки з дві-три людські голови. Ось із найближчої араукарії відірвалася одна з таких шишок. Величезна коричнева куля пролетіла в повітрі, ламаючи на своєму шляху гілля, і покотилася схилом повз ракету.

Василь мимоволі відступив на крок і озирнувся: чи не готує ще якесь дерево отакий несподіваний подарунок, здатний убити на місці необережну людину?..

Великий незайманий ліс оточував ракетний корабель з усіх боків і тягся аж до самого обрію. Де-не-де понад лісом височіли зелені волохаті шапки араукарій на довгих струнких стовбурах. Іноді виднілися яскраві довгасті конуси якихось рідних братів земних кипарисів, і високо підносилося, похитуючись у прозорому повітрі, розлоге віяло – листя своєрідного й красивого дерева, що нагадувало рідке на Землі дерева гінгко. Високі стовбури араукарій стояли оддалік один від одного, і весь простір між ними вкривали густі, непролазні хащі рослин, які майже нічим не відрізнялись від пальм.

Це були справжні цикадеї з їх товстими, невисокими стовбурами, вкритими великою лускою. Просто із стовбурів цикадей буйною розлогою мітлою розходилося в усі боки довге пір’ясте листя, переплітаючись із сусідами, ледве знаходячи собі місце. Через кілька хвилин звикле око вже почало відрізняти цикадеї від їх сусідів – доісторичних бенетитів, теж схожих на пальми, але з листям то пір’їстим, як у цикадей, то простим і рівним.

Ще нижче, під пір’їстими мітлами цикадей, в густій вологій тіні розкинулися хащі папоротей найрізноманітніших форм. Під їх примхливо розрізаним листям не росло вже і нічого, бо ті рослини утворювали постійну сутінь, закриваючи своїм листям сонячне світло.

Але й тут, у напівтемряві, буяло кипуче й жорстоке життя. Міріади найрізноманітніших комах метушилися тут, кидалися одна на одну, жерли одна одну. Василь задоволено дивився на свої гумові чоботи, вкриті густою металевою сіткою, на міцні непроникні рукавички, на цупкий скафандр. Все це захищало його від огидних, ненажерливих комах, якими були переповнені і кущі, і дерева, і ґрунт, і повітря. Ніколи і ніде не бачив Василь такої сили-силенної представників комашиного царства…

Хащі навколо мандрівників стали зовсім непролазними. Доводилось час від часу удаватись до сокири, що її захопив із собою Гуро: мисливець зробив висновки з ранішньої прогулянки з Риндіним.

Ось Гуро спинився і поклав руку на плече Сокола:

– Щось подібне до цього довелося мені бачити в сибірській тайзі, – сказав він. І його голос, відтворений передавачем шолома і прийнятий приймачами Сокола й Василя, звучав для мандрівників так близько й природно, ніби на їх головах не було ніяких металевих шоломів з великими скляними вікнами.

Василь здивовано глянув на Гуро: до чого тут сибірська тайга? Та Гуро вже продовжував, пригадуючи:

– Отакі самі непролазні хащі… Правда, не з таких рослин, але не менш густі та дикі. І новака завжди попереджають, щоб він не пробував ходити по таких хащах сам, бо навряд чи пощастить йому викараскатися назад…

Незайманий ліс спускався схилом униз, до дна міжгір’я, де лежала ракета. Безумовно, це було старе висхле річище. Згори нависали великі скелі, по яких де-не-де окремими кущами й деревами зеленіли рослини. Але дедалі нижче дерева зникали, залишались спочатку тільки цикадеї, а потім і самі папороті. Внизу було вогко й темнувато порівнюючи з світлом тут, нагорі.

Ракетний корабель скотився аж сюди вниз, перекидаючись по скелях і ламаючи на своєму шляху дерева. Його слід було видно: поламані пальми, кілька зламаних кипарисів, подавлена папороть, що тільки починала розкривати знову своє різьбляне листя, освіжене дощем.

Ракета лежала, затиснута між двома скелями в самому низу міжгір’я. Дві сірувато-зелені скелі стояли під кутом одна до одної; ракета немов навмисне втиснулася поміж ними хвостовою частиною. На її почорнілих від нагрівання боках яскраво виднілися свіжі подряпини: це були сліди гострих скель.

– Застряли!.. – висловив загальну думку Сокіл, оглядаючи ракету. – І як-то доведеться витягати її звідси?..

Гуро похитав головою в шоломі. І від цього шолом теж похитнувся разом з верхньою частиною цілого скафандра. Це було так смішно, так незграбно, що Василь не стримав усмішки. Недоладна потвора з круглим шоломом замість голови, і це – спритний, моторний мисливець і мандрівник Гуро!

– М-да-а, не легко буде, – сказав нарешті Борис, – мабуть, доведеться висаджувати скелі, хоча б частинами. Іншого способу не бачу. Так застряла, що ай-яй!..

Він зробив такий помах рукою, наче хотів почухати потилицю.

– Товариші, – вигукнув Василь, – є інший спосіб, не висаджуючи скелі!

Сокіл і Гуро обернулись до нього. Їхні очі запитливо дивились крізь скляні вікна шоломів на жвавого юнака. Але той продовжував:

– Подивіться, куди скерована ракета? Куди дивиться її ніс? Га?

Два шоломи знов слухняно повернулися до ракети. Нижня частина її була стиснута скелями. Але вся вона лежала на ґрунті під кутом. Ніс її скерований був угору.

– Хіба це не нагадує вам трамплін? – збуджено говорив Рижко. – Так, так звичайнісінький трамплін, як ото буває по гімнастичних залах. Ви тільки уявіть собі, як це буде. Ракета скерована вгору під кутом. Якщо Микола Петрович дасть вибухи потрібної сили, цілу серію вибухів, то ракета полетить угору по дотичній до ґрунту. Полетить точнісінько так, як піднімалася вона з поверхні озера на Землі. І все. Не треба нічого висаджувати, це ж готова естакада.

І знову два шоломи повернулись до ракети, немов зважуючи те, що говорив Рижко, та перевіряючи його висновки. Потім шоломи повернулися один до одного, один з них хитнувся так само незграбно, як і раніше. А після цього шолом повернувся до Рижка, міцна рука потиснула його руку, і суворий голос Гуро проговорив:

– Хлопчику мій, я не шкодую, що ти опинився в нашій ракеті!

Його сірі холодні очі цього разу дивилися на Рижка з помітною і незвичною ласкою.

– Так, Василю, це чудесна думка, – відгукнувся Сокіл. – Обов’язково треба буде її здійснити. Сьогодні обговоримо її з Миколою Петровичем.

От тепер Василь розгубився. Він відчув, як кров заливає його обличчя. Як чудово, що крізь скляні вікна шолому це непомітно!..

Вони йшли далі. Дійшовши до підніжжя скелі, на якій було установлено прапор, Гуро на хвилинку сів на камінь й озирнувся назад. Перед його очима було дивне видовище..

На невеличкому клаптику ґрунту, у вузькому і глибокому міжгір’ї немов навмисно зібралися представники різних епох, розвитку живої природи.

Високо вгорі тягся густий ліс, незаймані хащі юрського періоду, де вільно росли, зеленіли й буйно квітли рослини, яких уже не бачить і ніколи не побачить Земля. На Землі вони давним-давно вже вимерли, поступилися своїм місцем іншим видам, знайомим сучасному людству. А в цих незайманих хащах напевне ховаються дикі небачені тварини, потворні істоти, схожі на драконів, ящери, птахи. Десь там, у хащах, вони притаїлися і чекають на здобич.

Стрімкі скелі спускалися від первісного лісу сюди, ближче До яру. На одній з них сиділи під великим червоним прапором з золотими серпом і молотом троє людей у скафандрах. Виблискувало товсте скло шоломів, матовими плямами грало світло на темних металічних приладах скафандрів.

А ще нижче, серед скель, нерухомо лежала довгаста металева сигара, міжпланетний корабель аргонавтів всесвіту – найновіше досягнення людського розуму, що принесло сюди, на чужу й далеку планету, перекинуло в хащі юрського періоду чотирьох представників найкращої частини людства – радянського суспільства.

Араукарії, цикадеї, бенетити – і автоматизовані скафандри з радіообладнанням! Доісторичні потвори, дракони, ящери – і ракетний міжпланетний корабель.

Всі відчували це – і ніхто не здивувався, коли Сокіл замріяно сказав:

– Яка чудова картина! Наче у фантастичній машині часу ми опустилися вниз, у далеке минуле природи – і тепер спостерігаємо те, чого ніколи не бачила жодна людина. Дикий, буйний, страшний краєвид. Але як він приваблює око! Хочеться дивитись, дивитись без кінця-краю…

Шолом Гуро повернувся до Сокола. З хвилину мисливець придивлявся до товариша. Крізь товсте скло Гуро бачив замріяне обличчя Сокола. Геолог був лірично настроєний…

Мовчки Гуро підвівся з каменя.

Один за одним мандрівники рушили вгору між великими, ще мокрими від недавнього дощу скелями. Соковите листя папороті ламалося в них під ногами. Чоботи час від часу грузли в зогнилому листі, що встилало ґрунт. Гуро уважно придивлявся: йому дуже хотілося показати товаришам щось подібне до потоку комах, який вони з Миколою Петровичем зустріли першого разу. Але, очевидно, це і на Венері було рідкісним видовищем! Щоправда, комах вони бачили дуже багато. Навіть зазнали нападу тих самих летючих комах, що атакували лише в тіні і боялися світла. Проте ці комахи водилися нижче, тільки по схилах гір.

Гуро посувався вперед швидкими, але розміреними кроками, весь час тримаючи напоготові свою гвинтівку і уважно оглядаючись на всі боки. Він вибирав дорогу між кущами, іноді відламував гілля і складав його купками на дорозі. Василь, що так само тримав гвинтівку напоготові, почув його тихий голос:

– Треба забезпечити собі можливість швидкого повернення додому, щоб потім не блукати. Я дуже радий, що нам ніщо не перешкоджає, Вадиме. Але дивно, чому ми не бачимо нічого схожого з вашими юрськими потворами? Де вони всі поділися? Скільки я пригадую всі міркування – і ваші, і ваших товаришів-геологів, – тут мусило б бути чимало тварин. А ви послухайте – тут навіть тихо, якщо не зважати на дзижчання комах…

Кожен з товаришів увімкнув додатковий мікрофон, який було виведено назовні скафандра, біля грудей, – і всі прислухалися. Справді – тихо. Нічого, крім одноманітного шелесту листя, рівних подувів вітру, що хитав верховіття дерев, та настирливого дзижчання комах. Сокіл задумливо відповів:

– Не знаю… Може, населення Венери не любить денного світла й показується лише вночі?..

Ніхто не відповів йому, бо Гуро враз спинився і, стискуючи гвинтівку, прислухався. Усі почули, як десь далеко щось гуркотіло. Це нагадувало гуркіт літака – розмірений, рівний, на дуже низьких нотах. Гуркіт гучнішав, потім так само повільно, як наростав, почав стихати і, нарешті, стих зовсім. Здавалося, що десь праворуч пролетів і зник великий багатомоторний літак. Гуро запитливо глянув на супутників:

– Ну?

Але всі мовчали, і він рушив далі. Ніхто не міг дати пояснення цьому дивному звукові – першому потужному звукові, що його вони почули на Венері.

Через кілька хвилин мандрівники остаточно вибралися нагору. Серед лісу здіймалася висока скеля. Гуро попрямував до неї. Василь зрозумів: з тієї скелі буде добре видно все навкруги.

Сподіванки справдилися. Проте нічого нового не побачили мандрівники і з скелі. Ті ж самі неосяжні ліси, над якими підносилися гордовиті вершини араукарій і кипарисів. Правда, далеко виблискувала сріблом річка – широка, ясна смуга серед зеленого моря хащів. Гуро показав на неї:

– Скільки води, га?

– І ми не можемо її використати для безпечного зворотного старту! – з жалем сказав Сокіл.

– Дивіться! – вигукнув Василь.

– Що? – перекинув гвинтівку до плеча Гуро.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю