Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"
Автор книги: Владимир Владко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 37 страниц)
Цього не чув ніхто, крім Артема. Юнак трохи розгублено подивився на геолога: його вразило таке несподіване застереження.
– Ви думаєте, Іване Семеновичу… – почав Артем.
Але геолог уже не дивився на нього, наче нічого йому й не казав. Тільки губи його ледве помітно ворухнулися, і Артем почув іще тихше, ледве чутне:
– Будьте напоготові, Артеме…
Що хотів сказати цим Іван Семенович? Чому він нічого більше не пояснив? Невже старий Дорбатай замишляє щось зробити тут-таки, під час свята? Відповіді на ці запитання не було. Проте вигляд старого віщуна справді не обіцяв нічого доброго.
Перед Сколотом тепер стояв не той зляканий старик, який тремтів тоді після своєї поразки. Ні, владний і впевнений, поважний віщун урочисто виголошував тепер незрозумілі, загадкові слова, сповнені прихованої загрози. Артем бачив, чув, як загальна веселість скіфів змінилася раптом на мовчазну тривожність. Мовби й не сміявся ніхто щойно перед появою Дорбатая, мовби й не дивився приязно в бік чужинців. А як загрозливо гомонять у тій купці знатних скіфів! А ось Варкан: чому він став раптом такий серйозний, чому рука його лягла на держак меча?
– Артеме, він задумав щось погане! – почув юнак збентежений голос Ліди.
– Чому ти так думаєш? – Артем спробував удати безтурботність. Але це вийшло штучно, і Ліда зразу відчула нещирість.
– Навіщо ти прикидаєшся? – з докором мовила вона. – Хіба треба щось приховувати від мене?..
Артем тільки знизав плечима: що він міг відповісти?
Дорбатай нерухомо стояв перед підвищенням Сколота, спираючись на свій посох. Він переждав кілька секунд і заговорив далі:
– Я вітаю й тебе, шляхетний Гартак, син вождя! Я бачу, ти єдиний, хто не сміється, хто відчуває грізне дихання богів. Привіт тобі, майбутній вождь! Тебе люблять боги, ти свято виконуєш старі звичаї, щасливі дні й роки принесеш ти свого часу народові сколотів!..
Тепер тихий гомін прокотився по всьому майданчику. Скіфи витягли шиї, щоб побачити Гартака, який намагався прибрати гордовиту позу, яка личила б похвалам Дорбатая. Але це в нього не виходило, голова його звично кривилась набік, очі боязко опускалися й тривожно виглядали з-під брів.
Мабуть, хтось із мисливців сказав стиха щось непохвальне на адресу Гартака. Бо Дорбатай раптом озирнувся, підняв посох і владно вигукнув:
– Хто насмілюється сперечатися зі мною? Хай пам’ятає така людина, що вона сперечається з богами! Я, віщун Дорбатай, свідчу перед лицем неба, що я чув сьогодні голос богів, які сказали мені: «Іди і скажи народові, і хай народ чує, знає й пам’ятає наше благословення мудрому Сколотові і його синові Гартаку!»
– Чи не з моєю допомогою сказали йому це боги? – в’їдливо зауважив Артем.
– І я прийшов сюди, – продовжував Дорбатай, – бо хотів разом з усіма послухати розповідь старого й мудрого Ормада. Я не почув її, але хочу тепер розповісти те, що нагадали мені сьогодні боги. Я хочу розповісти також про славетне минуле народу сколотів. І коли мудрий Сколот дозволить, я почну. Бо так сказали мені боги…
Він підвів руки вгору й залишився на хвилинку в такій позі.
– Добре грає свою роль старий шахрай! – відзначив Дмитро Борисович. – Правда, Іване Семеновичу? Цікаво, що ж він скаже?
Геолог промовчав. Дорбатай, нарешті, опустив руки й запитливо подивився на Сколота:
– Я чекаю твоєї відповіді, о вождь!
– Розповідай, – мовив Сколот, не дивлячись на віщуна. Ніби випадково, його погляд упав на Варкана. Молодий скіф виразно поклав руку на меч. – Розповідай, що сказали тобі боги.
Дорбатай сперся на посох. Він стояв так, ніби звертався і до Сколота і до всіх скіфів. Зрозуміло було, що він розповідає, головне, тим десяткам і сотням слухачів, що сиділи й стояли на майданчику. Сухі пальці віщуна стискали посох, рипучий голос звучав жорстоко й непримиренно. Він почав.
– Мудрий Ормад розповів про те, як відважний сколотський народ переміг могутнє перське військо та як тікав з наших земель гордий цар Дарій. Сколоти перемогли, бо з ними було благословення богів. І боги говорили з вождем Іданфірсом, і вчили його, і він переміг Дарія. А що сталося з родичем Іданфірса, Анахарсісом? Що сталося з людиною, яка забула богів? Я нагадаю вам, сколоти, про долю Анахарсіса, – і хай кожен з вас пам’ятає, що саме чекає людину, яка відступилась богів!
– Хитро підходить старий! – зауважив Артем, вислухавши переклад Дмитра Борисовича зі слів Варкана.
– Анахарсіс, родич Іданфірса, був мудрою людиною, але він хотів стати ще мудрішим. Анахарсіс поїхав до інших країн, бо йому здавалося, що, побувавши там, він стане наймудрішим. Він об’їхав чимало країн і вирішив повертатися додому. Але повертався він уже не таким, яким залишив рідний край. Він забув про сколотських богів, захопився іншою вірою. Він повернувся додому і почав молитися чужій богині. Він навчав цьому й інших сколотів. Він ішов до лісу, одягав грецьке вбрання, грав на литаврах і молився. А разом з ним молилися й інші сколоти. Що зробив вождь Савлій, коли взнав про це? Він пішов з воїнами в ліс, побачив, що відступники моляться чужим богам, і власноручно вбив їх. Бо на це благословили його старі боги сколотського народу. Ось що зробив Савлій, який був хоробрим воїном і мудрим сколотським вождем!
Голос Дорбатая зазвучав переможно – і останні слова він кинув у бік Сколота.
– Бо вождь Савлій був мудрий. Він знав, що щастя й багатство сколотське – в руках богів. І не можна ображати богів, не можна нехтувати їх законами. Чи пам’ятають про це сколоти тепер? Чи пам’ятає це сам наш мудрий вождь Сколот? Мабуть, пам’ятає.
– Але про що ж нагадали тобі боги? – незадоволено вимовив Сколот.
– Зараз мудрий Сколот почує. Були колись важкі роки для сколотського народу. Річки висохли і не давали риби, листя на деревах посохло ще влітку, і звірі повтікали невідомо куди, і сколотам не було чого полювати. І коні здихали цілими табунами від невідомої страшної хвороби. І не допомагали ніякі молитви, бо боги відвернули своє вухо від сколотів і не прислухалися до їхніх молінь. Сухі вітри віяли день і ніч і спустошили країну. І тільки сам вождь Скіл та його наближені жили безтурботно, не звертаючи уваги на те, що народ бідував. А Скіл не був природним сколотом, бо матір’ю його була жінка з чужої сторони, і вона навчила його грецьких звичаїв та грецької мови. Тому Скіл не любив сколотських звичаїв, а схилявся до греків, до їхніх богів та їхньої розпусти. Воїни ж сколотські, і мисливці сколотські, і віщуни сколотські не знали цього…
Голос Дорбатая знизився й зазвучав загрозливо:
– Та Скіл бажав знищити сколотські звичаї і завести замість них грецькі! Він наблизив до себе грецьких купців, він потай ходив із ними в грецькому одязі до грецького міста Борісфенеса, поринав там у розпусту, вчився грецьких звичаїв і молився грецьким богам… Все це робив Скіл – і наближені його ховали вчинки вождя від народу сколотів. А потім Скіл вирішив навіть присвятити себе грецькому богу Вакху і побудував собі в грецькому місті великий дім. Сколоти не знали й цього… Але сколотські боги застерегли Скіла. Вони вдарили в цей дім вогненною стрілою, і дім Скіла згорів, і сам Скіл ледве встиг вибігти з нього… та сколоти знов не знали про це! Але Скіл не хотів і після того прислухатися до богів, він все-таки присвятив себе Вакхові, хай буде прокляте його погане ім’я! І ніхто з сколотів не знав цього, аж поки це не виявилось у розмові між сколотськими віщунами і грецькими купцями, які приїхали до сколотів. Сколоти докоряли грекам:
«Як можете ви, греки, поклонятися поганому богові Вакху, п’яниці й розпусникові? Хіба це бог?.. Ви вірите, що Вакх втілюється в вас, коли ви п’яні. Ми, сколоти, не визнаємо таких богів, наші боги суворі й поважні!..»
– А грецькі купці відповіли глузливо:
«Як можете ви, сколоти, сміятися з нас і нашого бога Вакха? Ми не хочемо навіть сперечатися з вами й захищати наших грецьких богів. Але як насмілюєтесь ви говорити, що сколоти не визнають таких богів, коли нам відомо, що ваші найголовніші люди моляться нашому Вакхові?..»
– Але сколоти не вірили грецьким купцям. І тому купці сказали:
«Коли ви не вірите нам, то ми можемо сказати, хто ці найголовніші люди. Це ваш вождь Скіл. Він поклоняється Вакху і вірить, що Вакх втілюється в нього, як і в усіх, хто молиться йому».
– Та сколоти знов не повірили тим купцям. Тоді греки запропонували сколотам, глузуючи:
«Якщо ви не вірите нам, о сколоти, то йдіть за нами. І ми покажемо вам вашого вождя Скіла в грецькому одязі, як він молиться Вакхові».
– Сколотські старшини пішли з греками, і греки посадили сколотів у потайне місце, і сколотські старшини побачили, як прийшов до греків вождь Скіл у грецькому одязі, і молився з греками, і пив вино з ними, і був п’яний на честь Вакха, хай буде прокляте ім’я його…
– Тоді сколотські старшини обурилися вкрай. Вони повернулися додому і розповіли про це народові. І вони говорили:
«Вождь Скіл зрадив сколотських богів і сколотські звичаї. Він хоче, щоб і ми поклонялися поганим грецьким богам. Він дозволяє грекам володіти нами, греки приїздять до нас, знущаються з нас, і Скіл боронить їх. Грецькі чудодії обдурюють нас, і Скіл тільки сміється. Проженемо Скіла, бо він зрадник!..»
– І весь народ погодився з старшинами. Бо не можна бути вождем сколотів людині, яка схиляється на сторону греків чи інших чужинців! Боги покарають такого вождя і разом із ним усіх сколотів. Вождь мусить захищати священні сколотські звичаї, а не зраджувати їх!.. І коли він не робить цього, коли підпадає під руку чужинців, – горе всьому народові, горе всім сколотам! Вогняні стріли готові впасти на них з хмар, і спалити їх, і покарати страшною смертю!..
– Щось це звучить надто загрозливо, – швидко додав Дмитро Борисович, пильно поглядаючи на старого віщуна. – Чи не нас він має на увазі?..
Іван Семенович мовчав. Він помітив, як Дорбатай, не стримавшись, люто зиркнув у бік чужинців, що сиділи поруч із Сколотом. Він здаля заходив, старий підступний віщун; але Іван Семенович уже наперед знав, куди прийде, нарешті, Дорбатай наприкінці свого оповідання. Це було зрозуміло. Інше турбувало геолога. Він помітив, що під час оповідання Дорбатая до купи старшин та знатних скіфів підходили якісь люди, як старики з тієї купки віддавали тим людям тихі, нечутні накази – і люди зникали так само непомітно, як і з’являлися. Оце було загрозливим!
Голос Дорбатая звучав дедалі урочистіше:
– Сколоти погодилися з віщунами й старшинами і обрали новим своїм вождем славетного Октамасада. А Скілу вони одрубали голову! Вони одрубали йому голову і принесли зрадника в жертву богам! І жоден сколотський воїн, жоден сколотський мисливець не виступив проти такої кари зрадникові, бо знав, що боги вже приготували вогняні стріли і тримають їх напоготові в своїх руках, щоб метнути у відступників!..
Лише на хвилинку спинився Дорбатай, підніс високо вгору свій посох з золотою фігуркою сови і закінчив гучним, урочистим і загрозливим голосом своє оповідання:
– Так зробили сколоти з зрадником Скілом! І боги задоволені були такою жертвою! І настали для сколотського народу щасливі дні. Так само мусять сколоти робити завжди, карати зрадників, які забувають священні звичаї, хоча б ті зрадники й були найславетнішими людьми. Слухайте мене, воїни та мисливці, слухайте віщуна Дорбатая! Я розказав вам те, що наказали мені розповісти боги. Пам’ятайте і знайте: ніколи наші суворі боги не дарують зради й знущання з священних звичаїв!..
Оповідання віщуна закінчилося. Воно справило на слухачів велике враження – про це свідчив гучний гомін на майданчику. Археолог схилився до Івана Семеновича:
– Ви мали рацію! Те, що говорив Дорбатай, скероване проти нас. Старий шахрай перекрутив історію на свою користь…
– Як саме?
– Це щодо Скіла та його загибелі. Історія остаточно з’ясувала це питання. Багато джерел доводять, що Скіл був убитий скіфами-сколотами зовсім не за зраду звичаїв. Відомо, що Скіл був тубільним гнобителем, ніби прикажчиком греків-колонізаторів. Греки використовували Скіла в своїх колонізаторських інтересах. Саме за це Скіл і заплатив життям.
– Ну, а Дорбатай перекрутив усе це так, щоб скерувати, підбурити проти нас скіфів. Ви гляньте тільки, як змінився настрій!.. Гляньте, вже старшини й багатії не тримаються окремою купкою, вони змішалися з мисливцями, вони підбурюють їх…
Справді, купка багатіїв мов розтала серед дружинників і простих скіфів. Звідусіль чути було загрозливий гомін, ворожі очі поглядали на чужинців. Не було вже ніякого сумніву, що Дорбатай разом з багатіями розигрує заздалегідь обмірковану гру… все було підготовлене так само, як і хитро побудоване проти чужинців оповідання віщуна.
Дорбатай тим часом повернувся знов до Сколота і вклонився йому, наче в його оповіданні не було жодного натяку на старого вождя. Неохоче, силкуючи себе, Сколот узяв золоту чашу з вином і подав її віщунові. Звичай вимагав, щоб вождь нагородив оповідача вином з почесної чаші. І як би не ставився Сколот до віщуна, він мусив виконати звичай.
Але Дорбатай не взяв чаші. Він заперечливо похитав головою, ще раз уклонився Сколотові й сказав:
– Славетний і мудрий брат мій Сколот пам’ятає, що чорний крук пролетів між нами. Я не бажав цього, і мудрий Сколот теж. Але крук пролетів. Він зачепив своїми крилами наші душі й затьмарив їх. Ми дивилися один на одного не так, як раніше. Я хочу сказати: забудьмо, мудрий брате мій Сколот, про все минуле! Я прийшов сюди, щоб забути про того крука. Забудьмо про нього разом! Налий і собі чашу, брате мій Сколот, ми вип’ємо разом і втопимо в наших чашах згадки про чорного крука. І хай він ніколи більше не пролітає між нами!..
Цей щирий тон збивав з пантелику: невже, справді, старий віщун прийшов, щоб помиритися з Сколотом? Адже вся його попередня поведінка свідчила про інші наміри… Треба було визнати, що Дорбатай – чудовий актор. Стільки щирості було зараз у його голосі, стільки суму, так проникливо говорив він, що йому нібито й не можна було не вірити!..
– Може, він справді хоче миру? – нерішуче сказала Ліда.
– Тільки не з нами, – відповів Артем.
– Налий свою чашу, Сколот, – повторив Дорбатай. – Перед лицем всіх відважних мисливців і воїнів, перед лицем неба й богів, я хочу закінчити сьогодні згадки про минулі сперечання. Я приніс тобі цей подарунок, священне зображення сови, мудрого й загадкового птаха. Налий свою чашу, брате мій Сколот!
Знов схвальні вигуки пролунали на майданчику. Дорбатай уміло вів свою гру! Чи вірив Сколот віщунові, чи ні, але він не міг відмовитися від цього запрошення. Служник, що стояв біля вождя, налив вина в другу золоту чашу. Тим часом Дорбатай зняв з свого посоха золоту фігурку сови і простягнув її Сколотові:
– Хай це священне зображення завжди нагадує тобі, мудрий і відважний брате мій Сколот, про любов до тебе усіх мисливців, усіх воїнів, усіх скотарів, усіх віщунів – і про мою любов до тебе. Прийми цей подарунок!
Сколот простяг руку вперед. Дорбатай нахилився до нього, подаючи золоте зображення. Але раптом нога його мов зачепилася за згортку килима, старий віщун похитнувся і випустив зображення з рук. Золота фігурка впала прямо в чашу Сколота. З тупим звуком зникла вона у вині. Дорбатай сплеснув руками:
– Який я необережний! Проте і в цьому є воля богів, Сколот! Бачиш, боги хочуть, щоб ти випив спочатку вино, як доказ нашої дружби. І з дна твоєї чаші ти візьмеш священне зображення. Вип’ємо, брате мій Сколот! І хай ніщо не затьмарить ніколи нашої дружби, яку благословляють небо й боги!..
Він узяв свою чашу, підняв її. Так само зробив і Сколот. Сотні очей дивилися на них. У глибокій мовчанці два брати піднесли до губ свої чаші й спорожнили їх, не відриваючись. Вибухнули радісні крики: скіфи вітали замирення. Дивно було лише те, що найгучніше кричали саме старшини та багатії. Чого вони так раділи?
– Значить, мир? – прошепотів Артем.
Дорбатай повільно опустив свою чашу. Він дивився просто в обличчя Сколота, який узяв з своєї чаші золоту фігурку сови і розглядав її. Віщун дивився пильно, не зводячи очей. Щось хиже майнуло в виразі його сухого, жорстокого обличчя. Потім він перевів погляд на Гартака, і холодна посмішка скривила його губи.
– Дивіться, Гартак тремтить, наче його трусить пропасниця! – вигукнув здивований Артем.
Гартак справді тремтів. На обличчі його позначився переляк, він нервово стискав руки, сіпав головою, мов відганяв настирливу муху. Дорбатай презирливо дивився на нього, доки Гартак опанував себе. Тоді віщун звернувся знов до Сколота:
– Чи задоволений ти, Сколот, моїм подарунком?
Сколот підвів на нього очі:
– Задоволений… якщо подарунок був від щирого серця…
Дорбатай сухо засміявся:
– Я подарував тобі священне зображення перед лицем неба й богів, перед усіма твоїми гостями. Хіба може такий подарунок бути нещирим?
– Добре, хай так. Але що ти, Дорбатай, бажаєш тепер одержати від мене? – запитав Сколот. – За звичаєм, я не можу ні в чому відмовити тобі. Але пам’ятай, що є деякі речі… чи люди… яких я не радив би тобі просити в мене, бо…
Вождь не закінчив. Але в голосі його була глибоко прихована загроза. Це відчувалося виразно. Дмитро Борисович тихо мовив:
– Бачите? Це, мабуть, про нас!
Дорбатай гордо випростався:
– Я не хочу просити в тебе, брате мій Сколот, нічого коштовного. Мені, скромному віщунові, це не личить. Але боги наказали мені розповісти сьогодні тобі і всьому народові про долю зрадника Скіла. Боги наказали мені помиритися сьогодні з тобою і подарувати священне зображення. І боги сказали мені й про те, що саме я мушу вимагати від тебе, Сколот. Ти не можеш відмовити мені, бо такий звичай і така воля богів…
Старий вождь похитав головою:
– Не будемо заздалегідь сперечатися, Дорбатай! Я попередив тебе. Кажи тепер, чого ти бажаєш?
Сухий голос Дорбатая пролунав різко й загрозливо:
– Боги хочуть, щоб ти віддав їм чужинців!
Його суха витягнена рука вказала на вчених.
– Цього я не зроблю, – твердо відповів Сколот.
І в відповідь на це виразний голос ремства пролунав над майданчиком. Скіфи, збуджені Дорбатаєм, підбурені багатіями, не схвалювали цієї відповіді.
Дорбатай, не обертаючись, показав рукою на майданчик:
– Подивися, брате мій Сколот, прислухайся! Спитай у старшин, спитай у народу. Що скаже він? Ти чуєш його голос – він проти тебе!
Сколот подивився круг себе. Він побачив скеровані на нього запитливі, чекаючі погляди натовпу. Скіфи прислухалися до суперечок між двома могутніми братами. Вони ждали, вони не знали ще, хто саме вийде переможцем. Ясно було одне: той, в чиїх руках опиняться чужинці, подола другого. І на це Сколот погодитись не хотів. Він рішуче хитнув головою:
– Ні!
– Боги вимагають цього! – закричав раптом віщун. – Боги вимагають цієї жертви! Боги загрожують народові сколотів вогняними стрілами! Я чув сьогодні голос богів! Чужинці споганили священний жертовник, вони знущалися з богів! Тільки їхньою кров’ю можна змити таку образу. Віддай чужинців, Сколот, інакше гнів богів упаде на тебе!
Голос його зірвався, перейшов на лютий, пронизливий вереск. Він, здавалося, ошаленів. Він вимахував руками, сива голова його тряслася, з губ зривалася слина, він тупотів ногами й кричав:
– Віддай чужинців, що осквернили наші святині!
– Ні, – похитав головою вождь.
– Боги вб’ють тебе, Сколот! Згадай про Скіла! Ти зраджуєш. богів! Спинися, Сколот! Віддай чужинців!
– Ні!
Несподівано Дорбатай вигукнув серед тривожного мовчання:
– О боги, великі й суворі боги! Слухайте мене!
Він звичним жестом підніс руки вгору. Голос його стишився, вигуки змінилися на пристрасне шепотіння, яке було чути все-таки на весь майданчик:
– Великі й грізні боги, прислухайтесь до голосу вашого смиренного служника Дорбатая! Я переказав Сколотові те, що ви говорили мені. Я попереджав його, я зробив усе, що міг. Мені важко думати про вашу страшну кару, суворі боги. Хай не зачепить вона мене й відважний сколотський народ! Хай упаде лише на того, хто порушує ваші закони, хто зневажає вищі веління!..
Іван Семенович помітив: Дорбатай на мить спинився, швидко зиркнув у сторону Сколота, мов перевіряючи щось. І заговорив знову, то шепочучи, то переходячи на неприємний надірваний вереск:
– Про одне лише благаю вас, о боги! Відведіть вашу кару від неповинних людей, не торкайтеся їх вашим спопеляючим гнівом! Коли ж гнів ваш такий страшний, то скеруйте його проти того, хто єдиний винний перед вами!
Він змовк, його піднесені вгору руки тремтіли. Напружена тиша обгорнула майдан. В цій тиші з натовпу пролунав чийсь збуджений, мов переляканий вигук:
– Віддай чужинців богам, о Сколот! Віддай!
І враз почулися інші вигуки з різних боків:
– Віддай, віддай, Сколот! Боги гніваються, віддай!..
Вигуки то вщухали, то гучнішали: кілька голосів кричали, не вгаваючи. Це були голоси старих, поважних багатіїв, які забули про свою пиху і галасували дужче за всіх, збуджуючи решту скіфів:
– Послухай Дорбатая, Сколот! Віддай, віддай чужинців богам!..
Рвучким рухом старий Сколот підвівся. Він стояв, високий і суворий, проти Дорбатая і гнівно говорив:
– От яке твоє замирення, Дорбатай! Ти знов сієш розраду у моєму народі! Ти не облишив твоїх звичок! Гаразд! Ти не злякаєш мене. Слухайте, відважні мої воїни та мисливці, слухай мене, народ сколотів! Я відкрию вам таємницю Дорбатая, слухайте…
Голос його раптом увірвався. Сколот, підвів руку до горла. Він важко дихав, йому не вистачало повітря. Він розкрив рот і дихав жадібно, він розривав рукою комір свого святкового одягу.
Очі старого віщуна радісно блиснули. Несамовитим голосом він зарепетував:
– Боги карають Сколота! Дивіться, воїни та мисливці, дивися, народ! Боги не дали Сколотові говорити! О суворі й грізні боги, покарайте відступника, але залиште невинних!.. Боги, покарайте порушника священних звичаїв!..
Обличчя Сколота мертвенно зблідло. Зловісна синювата тінь з’явилася на ньому. Він похитнувся, намагаючись ухопитись за щось, щоб не впасти. Через силу Сколот мовив:
– Зачекайте… зараз… я… скажу…
Його слова заглушив переможний вигук Дорбатая:
– Боги карають Сколота! Боги проти нього!
Скіфи схоплювалися з місць, штовхали один одного, просувалися вперед; але ніхто не насмілювався наблизитись до підвищення, перед яким стояв і репетував Дорбатай.
Ще раз спробував заговорити Сколот і знову не міг. Видно було, як він бореться сам з собою. Ось він через силу випростався, звів руку, відкрив рот – і не сказав нічого. Ноги його зомліли, і старий вождь важко поточився й упав на землю. Кілька воїнів кинулись до нього, щоб допомогти. Але вони спинилися під владним окриком Дорбатая:
– Стійте, нерозумні! Стійте, якщо не хочете, щоб гнів богів упав на вас! Не наближайтесь до покараного богами!
Воїни стояли, нерішуче поглядаючи то на Дорбатая, то на Сколота, який майже нерухомо лежав на землі. Бронзовий шолом старого вождя впав з його голови. Руки розкинулись по землі, очі на синюватому блідому обличчі закотилися вгору. Руки безсило здригалися.
– Він умирає, умирає! – прошепотіла Ліда. – Що ж це таке, товариші?..
Тепер на допомогу вождеві кинувся Варкан. Але його зустріли мечі й кинджали помічників віщуна. Всі події, всі можливості були заздалегідь передбачені підступним віщуном і його прихильниками, що потроху сходились біля підвищення й спинялися круг нього. Помічники віщуна тимчасом оточили вчених і разом з ними Варкана.
Молодий скіф спинився: він неспроможний був битися з десятком озброєних помічників Дорбатая. А Сколот уже не рухався, його тіло завмерло. Ось іще раз звелися груди, ще раз ворухнулися руки. І все. Старий вождь помер.
– Товариші, що тепер буде? Товариші! – збентежено шепотіла Ліда. – Адже ми тепер опинились під владою Дорбатая…
– Чому вмер Сколот? – стиха мовив Дмитро Борисович. – Я не розумію.
– Дорбатай отруїв його, – так само тихо відповів Іван Семенович.
– Отруїв?.. Коли?.. Як?..
– Подаючи Сколотові золоте зображення сови, Дорбатай ніби випадково впустив його в чашу з вином.
– Так що?
– У фігурці сови була отрута, яка швидко розчинилася в вині. Сколот випив отруєне вино. І Гартак знав про це заздалегідь. Все це було підготовлене до останнього жеста Дорбатаєм і його табором. Подивіться на них.
Підтримуваний двома помічниками віщуна, Гартак стояв на підвищенні. Він тремтів від хвилювання, обличчя його сіпалося. Очі неспокійно бігали, уникаючи дивитись на труп Сколота. Гартак намагався триматися поважно, але це виходило в нього погано. Він швидко переводив очі з одного скіфа на іншого, весь час озираючись на Дорбатая, мов шукаючи в нього підтримки.
Старшини й знатні скіфи оточили підвищення, не даючи простим скіфам змоги наблизитися.
Артем люто дивився на Гартака; його кулаки стискалися.
– Негідник! Вбивця рідного батька! – мовив він.
Мабуть, Гартак почув голос Артема у тривожній тиші, що панувала на майданчику, його очі швидко зиркнули в бік Артема і так само швидко сховалися знов, мов стрілою пронизавши юнака.
Дорбатай урочисто зійшов на підвищення, назустріч Гартакові, все ще підтримуваному помічниками віщуна. Старий шахрай чудово грав свою роль. Він повернувся до скіфів і заговорив гучним, схвильованим голосом:
– Відважні, хоробрі сколоти, старшини, мисливці й воїни! Слухайте мене, я перекажу вам те, що я почув щойно від богів. Дихання богів торкнулося мене, воно обпекло мій розум і примусило його чути й розуміти голос богів. Слухайте мене, сколоти, слухайте голос богів! Підійди до мене, славетний Гартак, син вождя і сам вождь.
Шкутильгаючи й спираючись на помічників віщуна, Гартак наблизився до Дорбатая. Він стояв тепер поруч із старим віщуном і перед ними обома лежав труп отруєного Сколота. Старшини й знатні скіфи стояли перед підвищенням, мов стіна поміж зляканими, збудженими мисливцями і Дорбатаєм.
– Слухай, народ! Суворі й грізні боги покарали Сколота. Як свого часу покарали вони Скіла, так тепер вони спрямували гнів свій на Сколота, бо він порушив наші священні звичаї. Він захищав чаклунів-чужинців і не хотів віддавати їх богам. Сколот помер, покараний богами! Але він помер вождем, і ми поховаємо його, як вождя. Так сказали мені боги, і так кажу я вам!..
Шум збуджених голосів відповів йому. Скіфи погоджувались з Дорбатаєм: Сколот був хоробрим мисливцем і уславленим вождем. Він заслуговує на те, щоб поховати його урочисто… О, старий віщун бездоганно вивчив свою роль, він знав, на яких струнах грати!..
Дорбатай підвів руку:
– Слухайте мене далі, відважні воїни та мисливці! Боги сказали мені це, і я запитав їх: хто мусить бути тепер вождем сколотського народу?.. Хто має право надіти цей бронзовий шолом, ознаку влади й пошани?..
Він указав на шолом Сколота, який лежав біля його ніг. Один з помічників віщуна швидко підняв шолом і подав його Дорбатаєві.
– Хто носитиме цей шолом, який переходить від одного славетного вождя сколотів до другого? Хто єдиний гідний цієї ознаки влади, гідний за походженням, гідний через любов до нього богів?.. Я запитав про це богів, і боги відповіли мені, і я скажу вам їхню відповідь. Слухайте, сколоти!..
Він високо підняв бронзовий шолом:
– Є лише одна людина, яку люблять боги, яку боги благословили і через яку дадуть щасливе життя народові. Це – благородна, мудра людина. Вона ще молода, але вона віддана богам і шанує священні звичаї та наші святині. Ця людина…
Дорбатай зробив ефектну паузу і закінчив урочисто:
– Ця людина – благородний, улюблений богами Гартак!
Глухе ремство почулося серед мисливців. Мабуть, це було найважче місце в огидній комедії, яку розигрував Дорбатай. Треба було негайно діяти.
– Скажіть мені, сколоти, чи хочете ви мати вождем Гартака? – владно запитав Дорбатай.
І враз гомін мисливців приглушили голоси старшин і знатних скіфів, які оточили підвищення. Вони кричали, вони вигукували ім’я Гартака. Дорбатай тільки й ждав цього:
– Підійди сюди, шляхетний Гартак, – гукнув він. – Боги благословляють тебе владою вождя. Сколоти вітають тебе. Чи чуєш ти їхні голоси, які закликають тебе бути вождем?.. Прийми цей бронзовий шолом і подякуй богам. І хай усі сколоти моляться разом з тобою!
Не гаючись, він швидко надів на голову Гартака бронзовий шолом. Урочистий головний убор був надто великим і важким для Гартака; він сидів на голові, закриваючи брови. Але Дорбатаєві це було байдуже.
– На коліна, сколоти! Моліться разом з благородним Гартаком і зі мною, моліться нашим суворим і страшним богам!
Рипучим своїм неприємним голосом він заспівав протяжну молитву. Її враз підхопили помічники й знатні скіфи. А через кілька секунд пісню співав уже весь натовп. Це була та сама мелодія, яку вперше почули вчені, прокинувшись у лісі. Протяжна й сумна, повільна й сувора, – пісня лунала як загроза, як засторога…
Артем глянув на Ліду. Дівчина трималася твердо, хоч ясно було, що вона дуже боялася. Адже тепер Гартак, який несподівано перетворився на владного вождя скіфів, був господарем становища. Той самий Гартак, який бажав узяти її дружиною… Цей огидний, кривобокий чоловік, безумовно, не облишив свого наміру. Навіть тепер, коли обставини були такі напружені, Ліда помітила, як Гартак кілька разів глянув на неї. І від цих поглядів дівчині робилось моторошно.
Хто допоможе тепер їй та її товаришам? Хоч і до того обидва брати, і Сколот, і Дорбатай, дивилися на чужинців лише як на можливу зброю в своїй запеклій боротьбі, але тепер стало ще гірше. Дорбатай переміг Сколота, він гордо стоїть над трупом свого вбитого, отруєного брата. Тепер йому нема чого грати в піжмурки. Його влада безроздільна, бо Гартак буде лише іграшкою в його руках. Ще невідомо, чи доцільно Дорбатаєві залишати чужинців живими… адже вони поставились до нього зовсім неприхильно…
Як і решта товаришів, Ліда відчувала, що Варкан був єдиною поки що людиною серед скіфів, яка ставилася до них щиро, дружньо. Правда, й інші молоді дружинники, друзі Варкана, теж виявляли до чужинців дружні почуття. Проте чи не пояснювалося це лише тим, що Варкан, як встигла помітити Ліда, посідав серед своїх друзів-дружинників якесь почесне місце, користався повагою? Так чи інакше, але тепер і Варкан з своїми друзями навряд чи міг допомогти, його взаємини з Дорбатаєм були погані. Старий віщун знав це, а він, напевне, не збирався нічого дарувати своїм недругам.
Дмитро Борисович, хоч і турбувався, як і кожен з його товаришів, хоч і відчував усю небезпеку нового становища, яке створилося після наглої смерті Сколота, але не міг зараз думати про це. Він захоплено спостерігав скіфів, які стояли навколішки й співали свою молитву. Очі археолога хотіли ввібрати в себе все, що бачили; розум його намагався занотувати в пам’яті кожну риску, кожну деталь. Скіфи під час молитви!.. Надзвичайно! Ніколи й ніхто не бачив такої картини, ніколи й ніхто не був свідком цієї церемонії проголошення нового скіфського вождя! А ще ж має відбутися урочисте поховання Сколота! Ні, для археолога зараз було замало однієї пари очей, однієї пари вух!..
