Текст книги "Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів"
Автор книги: Владимир Владко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 37 страниц)
4. ЖИТТЯ БЕЗ ВАГИ
Коротка пауза. І лише після неї Микола Петрович почув трохи здивований голос Бориса Гуро, що відповідав йому:
– Не так-то легко вилізти з гамака. Він наче збожеволів, Миколо Петровичу. Підкинув мене вгору та й застиг у такому стані…
– Зараз, зараз, я допоможу вам, – відгукнувся Риндін.
Кинувши ще один погляд на вимірювальні прилади, Микола Петрович почав пересуватися до центральної каюти. Він узявся однією рукою за шкіряну петлю в стіні навігаторської рубки, підтягся до неї. Другою рукою взявся за дальшу петлю, – петлі йшли вздовж усіх стін, – і знов підтягся, ні на мить не випускаючи другої петлі, доки підплив у повітрі до неї так, що міг перехопити першою рукою третю петлю. Це скидалося на рухи плавця, що пливе вздовж берега, тримаючись руками за каміння.
Підтягшись до дверей, Риндін випустив з рук петлю й зробив руками рух, дуже подібний до того, який робить плавець, відштовхнувшись від води. Цього було досить. Микола Петрович повільно виплив на середину центральної каюти і спинився, легко погойдуючись у повітрі. Ноги його не спиралися ні на що, він немов лежав у густому в’язкому повітрі…
– А це навіть красиво, Миколо Петровичу, – озвався зацікавлений Гуро. Він лежав на гамаку – саме на гамаку, а не в ньому. Здавалося, що гамак виштовхував його з себе, неприродно вигнувшись. Микола Петрович, побачивши це, посміхнувся:
– Цілком зрозуміло. Так само й мене виштовхнуло крісло. Ну годі, випливайте сюди всі!
Першим спробував вилізти з гамака Гуро. Він відштовхнувся від гамака, а гумові амортизатори в свою чергу відштовхнули його від себе. Гуро вилетів, як куля. Він пролетів через усю каюту й вдарився об протилежну стіну.
– Ой! – пролунав його голос.
– За петлі тримайтесь, за петлі! – гукнув Риндін, ледве стримуючи сміх.
Але було пізно. Гуро, вдарившись об стіну, вже відлетів од неї. Він гойднувся назад, мов маятник. Завжди спокійне обличчя його на цей раз було роздратоване. Різким рухом Гуро схопився за край гамака і спинився, похитуючись, як човник на хвилях. Вадим Сокіл сміявся на весь голос.
– Ой, не можу!.. Ой, яка красива картина… Славнозвісний мандрівник, уславлений своїм досвідом, хитається в усі боки й не може знайти рівноваги!..
– Гаразд, гаразд! – пробубонів похмуро Гуро. – Вилазьте, шановний товаришу, побачимо, як це вийде у вас.
Втім, проти всіх його сподіванок, Сокіл легко залишив гамак і опинився біля нього. Він використав досвід Гуро і не повторив його помилок: рухи Вадима були обережні й повільні.
– Нічого, нічого, Борисе, – зауважив Риндін. – От побачите, зразу ж звикнете. Головне – повільність і плавність рухів.
Він простяг руку і взявся за дерев’яний стояк, що з’єднував підлогу й стелю каюти. Легко підтягшись до нього, Риндін опинився біля стінки. Вздовж неї, як і вздовж інших стін, пороблені були дерев’яні поруччя. Тримаючись за них, дуже легко було посуватися в бажаному напрямі. Риндін спинився біля стіни.
– Як бачите, зовсім не важко. Тепер, друзі мої, прошу вас приготувати сніданок. Таку урочисту подію, як утрата ваги, слід відсвяткувати. Я на хвилинку зайду до навігаторської, а ви тут зробіть усе, що треба.
Посуваючись уздовж поруччя, Микола Петрович зник за дверима. Борис Гуро поглянув на Сокола.
– Ну, давайте влаштовуватись…
Роблячи непевні рухи, він наблизився до однієї із стін. Тепер він пересвідчувався, як дотепно сконструював усі дрібниці устаткування Риндін. Дерев’яні поруччя, шкіряні петлі, металеві ручки – все це давало змогу вільно пересуватися в бажаному напрямі.
Щоб перевірити себе, Гуро спробував не триматися за поруччя і стати на ноги. Відразу ж він відчув, що каюта повільно обертається навколо нього. Вона гойднулася в один бік, на хвилинку спинилася, гойднулася в другий. Це дратувало. Адже Гуро тепер знав, що це лише своєрідний обман почуття. Насправді гойдався він сам. Але, навіть розуміючи це, він не міг встановити такої дрібниці, де справді був верх, а де низ. Здавалося, не було нічого: ні верху, ні низу. Все переплуталося. Тільки одне лишалося певним: кожного разу низ був там, де в цю мить були його ноги. От і все.
Гуро знов схопився за поруччя. Здавалося, він ішов вертикально. Але замість підлоги під ногами Бориса була стіна…
– Чортове колесо якесь! – вилаявся він. – Вадиме, вам доведеться скласти гамаки, ви ближче до них.
– Гаразд.
Сокіл, який до цього часу уважно спостерігав усі рухи Бориса, очевидно, робив з його досвіду висновки і для себе. Не випускаючи поруччя з лівої руки, він натиснув правою рукою на кнопку в стіні. Відразу обидва гамаки підстрибнули вгору. Складна система тросів і амортизаторів підтягла їх і притиснула до стелі каюти. Стало просторніше.
Тимчасом Гуро готував сніданок. Все устаткування каюти було механізоване й автоматизоване. Від легкого повороту рукоятки частина стіни каюти беззвучно впала на важелях вниз, створивши невеликий стіл. В отворі стіни з’явився буфет, де на полицях стояли пляшки дивної форми, коробки і бляшанки з консервами. Пружинистими кільцями закріплювались на столі прибори – тарілки й чашки своєрідної форми. Так само спеціальні пристрої затискували виделки й ножі. Ложок не було зовсім.
Гуро вийняв з буфету дві пляшки, поставив їх у пружинисті кільця на. столі. Він оглянув критичним поглядом стіл.
– Ніби все гаразд. Як вам здається, Вадиме?
– Приємна картина! Зокрема – для мене, бо мені щось дуже хочеться їсти.
– Тільки незвично якось, що немає стільців… – додав Гуро. Але веселий голос академіка, що повернувся з навігаторської, заспокоїв його:
– Повірте мені, Борисе, що повітря буде вам за найм’якший стілець. Сідаймо, друзі мої, сідаймо до столу!
Це була дивна картина. З трьох боків стола у повітрі сиділи три мандрівники всесвіту. Щоправда, їхні пози не можна було вважати за пози людей, які насправді сидять. Певніше, мандрівники висіли в повітрі, не спираючись ні на що. Але це було так зручно, так вигідно, що через кілька хвилин про стільці ніхто й не згадував. Риндін попередив:
– Тільки треба обходитись без різких рухів, друзі мої. Пам’ятайте – дія дорівнює протидії. Натискуючи на щось, ви відштовхнетесь від речі з такою самою силою.
– Як Борис від стінки, – засміявся Сокіл.
Гуро всміхнувся й собі, згадавши, як його кидало по каюті.
– Ну, починаймо!
Микола Петрович узяв одну з пляшок. Вона була гумова, дивної грушовидної форми. Риндін відкрутив пробку, перекинув пляшку шийкою вниз. З неї, як і слід було чекати, не витекло ні краплини. Тоді Риндін підніс її до чашки, що звужувалася в верхній своїй частині. Він устромив в неї пляшку шийкою вниз і стиснув трохи. Чашка наповнилась вином, видавленим з пляшки. Так само зробив Микола Петрович і з чашками помічників.
– Наш перший тост за щасливий старт із Землі! – урочисто промовив він.
Кожен вийняв із пружинного затискувача скляну трубочку і крізь неї висмоктував вино з чашки.
Першим відірвався Сокіл.
– Дуже смачно! Дуже! – промовив він. – От тільки дратує ця трубочка. Мені значно більше сподобалося б пити вино просто з чашки, без неї.
– Спробуйте, – лукаво відповів Риндін.
Сокіл поклав трубочку просто в повітря. Вона хитнулася кілька разів – і спинилася, зависнувши в повітрі. Гуро з цікавістю стежив за рухами Сокола, який підніс чашку до рота, потяг з неї. Його руки здригнулися. Чашка хитнулась. І в ту ж мить із неї вилетіла куля червоної рідини. Коливаючись, вона пролетіла повз Сокола і подалася по каюті.
– Тримай, тримай! – вигукнув Гуро. – Вино полетіло!
Куля пливла в повітрі.
– Ну, ловіть тепер її, Вадиме, бо інакше вона розтечеться по першій-ліпшій речі, – сміючись сказав Риндін.
Сконфужений Сокіл кинувся навздогін за кулею з вина, але спіймати її було нелегко. Від найменшого руху повітря куля відхилялася вбік. Сокіл летів за нею, перехоплюючись руками за поруччя й петлі, але куля, немов жива істота, змінювала напрям, відштовхувана повітрям.
– Ротом, ротом ловіть! – сміявся Гуро.
Сокіл, певно, розгубився. Різким рухом руки він спробував спіймати кулю, забувши, що це – рідина, йому пощастило зачепити її, і враз куля зникла. Червоне вино обліпило руку Сокола, швидко розтеклося по пальцях, потекло в рукав. На сорочці в нього з’явилися червоні плями. Пальці були немов у червоній рукавичці – вино тонким шаром укрило їх.
Навіть Риндін засміявся, коли розгублений Сокіл повернувся до стола, витираючи руку хусткою.
– Тепер переконалися, що з трубочкою краще? – спитав Риндін.
Сокіл мовчки нахилив голову. Так, з трубочкою було певніше й безпечніше.
Гуро відкрив бляшанку з консервами. Тут несподіванок не було. Кілька хвилин мандрівники їли мовчки. Нарешті Гуро, який весь час щось обмірковував, звернувся до Риндіна.
– Миколо Петровичу, – сказав він, – значить, ми вже далеко від Землі? Якщо я нічого не важу… Я трохи не розумію… Чому я не відчуваю тяжіння?..
– Дуже просто, – відповів Риндін, продовжуючи їсти. – Наше тяжіння до Землі компенсується тією швидкістю, з якою ми летимо. Адже тепер ми пересуваємося в просторі з швидкістю понад одинадцять тисяч метрів на секунду. Це космічна швидкість. Ми віддаляємося від Землі. Коли наша ракета прискорювала швидкість, це прискорення створювало для нас перебільшену вагу. Тепер прискорення немає. Ми летимо або, коли хочете, падаємо у всесвіт по інерції, не зменшуючи і не прискорюючи швидкості. І за таких умов тяжіння Землі для нас не існує.
– Ми самі собі планета, – пожартував Сокіл.
– Коли хочете, то так. Наша ракета, звісно, має власну силу тяжіння. І, коли б ми викинули щось із нашого корабля, це «щось» тяжіло б до нього і летіло б разом з нами – внаслідок однакової з кораблем швидкості цього самого «чогось». Зараз ми нічого не важимо – практично принаймні. Але теоретичне тяжіння існує й для нас. Наприклад, коли б ми заснули в каюті, вільно повиснувши в повітрі, то відчули б до ранку тяжіння усієї нашої системи. Наші тіла поволі пересунулися б до центра ракети. Вранці ми опинилися б усі вкупі десь по середині каюти. Так само припливли б до центра каюти і всі речі, які ми забули б прикріпити до стіни.
– Складна механіка, – процідив Гуро. – Якось, знаєте, легше воно, звичніше на Землі, хоч там і є вага.
Він змовк і, відсунувши від себе прибор, щось обмірковував. Потім витяг із кишені свою люльку, набив її тютюном. Взяв люльку в рот, витяг сірники…
– Е, ні! – спинив його Риндін. – Мушу нагадати вам про нашу умову. Дві люльки на добу. Ми не можемо витрачати повітря на ваше куріння.
– Так я ще ж не перебільшив норми, – відповів Гуро. – Це сьогодні перша, принаймні, в ракеті.
Він запалив сірника, як завжди вичікуючи, поки згорить його голівка. Але, на його здивування, сірник, як тільки згоріла голівка, погас, хоч на нього ніхто не дмухав. Гуро запалив другий. Цей погас так само швидко. Гуро здивовано глянув на Риндіна. Він побачив на обличчі Миколи Петровича лукаву посмішку.
– Зачаровані вони, чи що? – сердито запитав він.
– Цілком нормальна річ для нашого невагомого світу. Сірник за звичайних умов вільно горить лише тому, що нагріте ним повітря підіймається вгору. Воно від нагрівання розширяється, стає легшим, підіймається, звільняючи місце навколо сірника для нового, свіжого, в якому ще не згорів кисень. А тут, у ракеті…
– …Нагріте повітря не стає легшим, бо ваги не існує! Воно залишається навколо сірника і не пускає свіжого кисню до полум’я. Ясно, що сірник гасне! – закінчив Сокіл.
– Так що ж мені треба робити? – розгублено запитав Гуро.
З таким дивним явищем уславленому мандрівникові довелось зустрітись уперше.
– Я думаю, треба легенько повійнути на полум’я сірника, постачаючи йому в такий спосіб свіже повітря.
– На жаль, у мене всього тільки дві руки.
– Ми допоможемо вам. До речі, тепер ми знаємо, що ви не зможете запалити люльку без нашої допомоги. Значить, можна контролювати, скільки люльок на добу ви палитимете.
Гуро запалив третій сірник, Риндін легенько війнув над ним рукою. Полум’я не згасло, а, навпаки, розгорілося яскравіше. Гуро обережно запалив люльку і з насолодою затягся.
Пахучий дим завис у повітрі. Зосереджене мовчання панувало в каюті. Кожен думав про своє. Сокіл від диму закашлявся і навіть чхнув. Гуро глянув на нього з усмішкою.
– Будьте здорові, Вадиме! – почав був Гуро і спинився: від протилежної стіни каюти відбилася, як здалося Гуро, луна, ніби іще хтось чхнув. Гуро здивовано запитав товаришів:
– Такі акустичні ефекти теж є наслідком утрати ваги? Звідки така гучна луна?
Йому відповідали не менш здивовані погляди товаришів. Ні, луною тут не можна було пояснити!
Гуро вийняв люльку з рота. Спокійно поклав її просто в повітря, де вона й залишилася висіти, погойдуючись і ще деякий час випускаючи з себе тоненьку цівочку диму. Потім притулив палець до рота і тихо рушив уздовж стіни туди, звідки долинула дивна луна.
У тій стіні була висока ніша, закрита згори донизу рухомою кришкою, які бувають на конторських столах. Всі знали: у ніші стояв удосконалений легкий скафандр з апаратом для дихання. Завбачливий Риндін узяв з собою в корабель три такі скафандри на випадок потреби працювати на Венері у воді або в атмосфері, непридатній для дихання. Ці скафандри стояли по окремих нішах, закриті кришками.
Гуро наблизився до ніші, прислухався. Тиша. Дві пари очей уважно стежили за його рухами. Сокіл не витримав і спитав:
– Що ви хочете?..
Гуро спинив його помахом руки. У нього були свої власні плани. Тримаючись за шкіряну ручку, він натиснув на кнопку в стіні. Риндін і Сокіл не зводили очей з ніші. Шторка легко впала вниз, відкриваючи нішу.
В ній, як і слід було чекати, стояв скафандр, прикріплений до стіни пасами. Сірий гумовий одяг з металевим шоломом. Великі скляні вікна шолома мертво дивилися на мандрівників. Крім скафандра, в ніші не було нічого.
Але Гуро й не шукав нічого. Так само тримаючись за ручку в стіні, він натиснув ще одну кнопку. Яскраве світло. електричної лампочки залило нішу.
За великими скляними вікнами шолома стало видно чиєсь молоде обличчя. Невідома людина широко відкритими очима 1 дивилася на мандрівників, – людина, що ховалася досі в скафандрі!
5. НЕСПОДІВАНИЙ СУПУТНИК
– Ой! – скрикнув Вадим Сокіл, енергійно протираючи очі.
Від несподіванки він аж підстрибнув, забувши про свою невагомість. І відразу його підкинуло вгору, аж під стелю. Він ударився головою і ледве встиг ухопитися рукою за шкіряну петлю. Але очі його не відривалися від обличчя незнайомого, який теж дивився на нього крізь скло шолома.
Микола Петрович Риндін вражено похитував головою: от так несподіванка!.. Проте Гуро, єдиний з усіх, що не втратив спокою, принаймні зовні, впевненим рухом узявся за шолом, підняв його вгору і ввічливо промовив:
– Прошу, шановний товаришу, прошу! Будь ласка, виходьте без церемонії.
Лише Риндін помітив, як права рука Бориса стиснулась в кулак, немов готуючись до можливих ще несподіванок. Втім, незнайомець не сперечався. Він слухняно корився. Вилазячи з металевого кільця скафандра, він надто різко відштовхнувся від нього – і полетів уздовж усієї каюти, вдарившись об стіну.
– Ой! – скрикнув він, немов копіюючи вигук Сокола, що дивився на нього згори.
Незнайомий незграбно борсався в повітрі, не знаючи, як спинитись. Нарешті, сильна рука Гуро схопила його за плече й притиснула до підлоги.
– Ну, давайте знайомитися, чоловіче. Хто ви такий і чому опинилися тут? – грізно спитав Гуро, придивляючись своїми гострими очима до незваного гостя. – Десь я наче вже мав нагоду бачити вас…
За холодними сірими очима мисливця немов була схована фотоплівка. Борис Гуро мав своєрідну й рідкісну властивість: йому досить було лише раз побачити людину, щоб запам’ятати її назавжди. Він міг здибати цю людину потім, через кілька років, і відразу пізнати її, пригадати її одяг, ім’я, особливості. І йому зараз згадалось: ракетний корабель виходить на озеро… вони з Соколом і Риндіним стоять на вишці… людина з фотоапаратом… корабель легко поплив по воді… так, так! Напіввійськовий захисний костюм, підперезаний ременем, короткі штани, панчохи!..
Золоте волосся у юнака скуйовджилось, на високому лобі червоніла гуля, мабуть, від удару об стіну. Гуро свиснув:
– Еге, я знаю вас, шановний! Що ж ви, самі тут, чи в супроводі вашої супутниці, яка була з вами на березі Іван-озера?
Юнак здивовано дивився на нього, не розуміючи, очевидно, звідки Гуро знає його. Мандрівників теж це зацікавило.
– Звідки ви знаєте його, Борисе? – спитав здивовано Микола Петрович.
– Так, так! – багатозначно промовив Гуро, ще раз оглядаючи юнака з голови до ніг. Його проникливий погляд помітив на сорочці в юнака дірку – якраз там, де мав бути ґудзик. Юнак уважно стежив за поглядом Гуро. Він теж помітив дірку. Зніяковівши, юнак враз затулив дірку рукою.
– Нічого, нічого, – спокійно зауважив Гуро. – Цю невеличку ваду вашого костюма легко можна ліквідувати. Ось, прошу. – Чи не допоможе вам оцей ґудзик? Здається, ви власник його?'
На простягнутій долоні Гуро лежав ґудзик, відірваний з клаптиком тканини, – тієї самої тканини захисного кольору, з якої була зшита сорочка юнака.
– Виходить, вам було замало просто спостерігати, як виводили ракетний корабель на озеро? Адже саме ви, коли не помиляюсь, були тим юнаком, що весь час сповіщав натовп про стан корабля, вигукуючи всякі там «іде», «пливе» тощо? Не пам’ятаю тільки, щоб хтось дуже просив вас робити ці повідомлення… А потім ви пробралися навіть до корабля. Хм, здібна людина, здібна!..
Гуро повернувся до Риндіна й Сокола:
– Так ось хто був у нас в ракеті перед стартом! – загрозливо промовив він. – Я бачив цього приємного незнайомця з нашої вишки. Він був у натовпі з якоюсь дівчиною і привернув мою увагу тим, що весь час щось вигукував. Шкодую, що тоді я не зацікавився ним більше, шкодую… Так що ж, правду я кажу? То були ви? – звернувся він знов до юнака, що збентежено перебирав пальцями ремінь на сорочці. – Ви були на березі разом з якоюсь дівчиною? Та відповідайте, нарешті!
– Почекайте, Борисе, здається, ви зовсім його перелякали, – спинив мисливця Микола Петрович. – Відповідайте, юначе. Адже тепер ховатися нема чого. Чи ви боїтеся?
Юнак раптом підвів сміливо голову. Очі його виблиснули.
– Я нічого не боюся! Можу відповісти на ваше запитання. Так, я був на озері. Разом з дівчиною. То – моя сестра! І бачив, як виводили корабель. І тоді я остаточно вирішив здійснити те, про що мріяв весь час. От, коли побачив ракетний корабель, як він вийшов на воду, так і вирішив остаточно…
Він змовк на хвилинку, немов збираючись із силами. Доторкнувся рукою до гулі на лобі, знизав плечима, ніби звільняючи їх від якоїсь ваги. Обличчя його скривилося. Він зблід і похитнувся. Гуро підхопив його своєю міцною рукою:
– Що таке?
– Це від хвилювання, – сказав Сокіл, з жалем поглядаючи на бліде обличчя юнака.
– Ні… не тому… – відповів хлопець, через силу вимовляючи слова. – Просто… мене надто штовхало там… у скафандрі… товкло… І тепер мені трохи млосно…
– Вадиме, дайте йому вина! – сказав стурбовано Микола Петрович. – Хлопець зазнав на собі вплив прискорення руху ракети без ніяких полегшень. Товариші, адже він витримав усе це в скафандрі! Ви були в гамаках, я – у своєму кріслі… а він… Це було, мабуть, жахливо! – закінчив вчений, згадуючи про свої почуття під час того, як корабель прискорював рух.
Сокіл уже дав юнакові чашку з вином, трубочку. Той одпив трохи. На обличчі його з’явився рум’янець. Він збентежено глянув на Сокола, на Гуро, на Риндіна.
– Я, звісно, дуже винний перед вами, Миколо Петровичу…
– А ви знаєте, як мене звуть? – здивувався Риндін.
– Я знаю всіх вас! Вас, Миколо Петровичу, і вас, товаришу Сокіл, і вас, товаришу Гуро, – звернувся юнак до кожного зокрема. Щось схоже на усмішку промайнуло в його очах.
– Але чому ви тут, чорт візьми?.. – гримнув Гуро. – Чого вам тут треба? І що ви тут робитимете? Яка мета у вас була?
– Летіти разом з вами на Венеру, – спокійно відповів юнак.
Риндін знизав плечима:
– Цілком зрозуміло, що летіти. Не викинемо ж ми вас із ракети…
– І я сподіваюся, що не викинете, – підтвердив юнак.
– Спритний який! – гримнув знову Гуро. – Помиляєтесь! Можу викинути!
І він зробив дуже виразний жест. Проте Риндін спинив його.
– Друже мій, – мовив він, звертаючись до юнака, – досить похвально, що ви не втрачаєте мужності. Але – невже ви не уявляєте собі тих небезпек, що чекають нас і вас? Ви не уявляєте собі, як може відбитися на нашому загальному стані ваша несподівана поява тут. Ракета розрахована лише на трьох пасажирів. На трьох розраховані й усі наші запаси. Чим, наприклад, ми годуватимемо вас?
– Я, Миколо Петровичу, звик їсти дуже мало. Весь останній місяць я звикав їсти якнайменше… Мені вистачить крихітки, – переконливо відповів юнак.
Риндін не стримав посмішки: щось починало йому подобатися в цьому хлопцеві. Навіть оця наївна відповідь… «Він звик їсти дуже мало!..»
– Ну, про це потім, – сказав він. – Вас запитували, хто ви і чому опинилися тут?
– Звуть мене Василь Рижко. Мені сімнадцять років. Закінчив середню школу. Член комсомолу…
– І пішов на такий недисциплінований вчинок – потай заліз до корабля? Поставив під небезпеку успіх нашої експедиції? – докірливо мовив Риндін.
Рижко зашарівся:
– Миколо Петровичу, слово честі, я добре розумію свою провину! Але ж іншого виходу не було. Я писав вам, просив узяти мене з собою…
– Писали?
– Так, писав. І навіть відповідь одержав, що це неможливо. Від вашого секретаря.
– І це вас не спинило?
– Спочатку спинило. А потім я все підрахував. А коли побачив корабель на воді, то й зовсім вирішив, що… що полечу з вами до Венери і назад! – додав він по паузі.
– Чуєте? І назад! Далі!..
– І в мене не було іншого шляху, як потай сховатись у ракеті перед стартом. Було дуже важко пробратися сюди…
– Ще б пак! – ствердив Гуро, згадавши про охорону корабля.
– Ну, я їх перехитрив. Пробрався! І заліз у скафандр. А товариш Гуро знайшов мене… на щастя, коли ракета вже летить…
Риндін перезирнувся з своїми супутниками. Становище було таке, що й справді на Землю цього юнака не повернеш…
Рижко тимчасом задумливо крутив у руках ґудзика, якого дав йому Гуро. Він помітив, що на нього дивиться Риндін, і зовсім спокійно пояснив:
– Коли я ліз у скафандр, то дуже поспішав. Боявся, що ви прийдете. І, мабуть, відірвав ґудзик. Доведеться тепер пришивати….
Цей хлопчисько розмовляв так спокійно, так безтурботно, наче й справді він не зробив нічого загрозливого. Немов їхав у вагоні трамвая зайцем. Контролер знайшов його, примусив купити квиток – і все. Справа закінчена, можна згадати й про пришивання ґудзика, обірваного у натовпі. Саме так подумав Сокіл. Він сказав задумливо:
– Слухайте, чи розумієте ви справді, що наш ракетний корабель – це не вагон трамвая, куди можна пустити понад норму ще одного пасажира? Це ж ракета! Ракета, розрахована лише на трьох!
– І з якої вас тільки й лишається, що викинути! – додав безжалісно Гуро.
Навіть Риндін зауважив:
– І що в цій ракеті було місце лише для людей, цілком готових для важкої подорожі!
Рижко з готовністю відповів:
– Слово честі, я все це розумію! Але в мене не було іншого виходу. Я ж вирішив летіти на Венеру…
– Ні, чуєте? Він вирішив! Га? Він – вирішив! – безпорадно розвів руками Сокіл.
– їсти я буду дуже мало, – вів далі Василь Рижко, – я ж сказав, що добре тренувався. Важу я так само дуже мало. А за час подорожі ще схудну, от побачите, схудну. І до подорожі я так само підготовлений. Можу допомагати вам, Миколо Петровичу, вести спостереження над приладами. Вивчав це в обсерваторії.
– Що?
– Вивчав три місяці в обсерваторії. Ще перед тим, як написати вам листа. Моя мати працює в обсерваторії. От я й скористався з цього. Звісно, їй я нічого не казав про свій намір. Вам, товаришу Сокіл, допомагатиму шукати елементи на Венері. Хімія і геологія – мої найулюбленіші науки. Завжди мав у школі «відмінно». І вам, товаришу Гуро, допоможу: я снайпер…
Гуро взяв з повітря свою люльку, з великими труднощами запалив її знову, йому вже починав подобатися цей хлопець, що ледве помітно усміхався і дивився просто в вічі Гуро, з виразом рішучості на обличчі.
– І ще: я не курю. Отже, не витрачатиму на себе багато повітря, – додав юнак.
– Ну, що ви скажете, Миколо Петровичу? – теж всміхнувшись, поскаржився Гуро. – Він навіть глузує, цей хлопчисько!
– Почекайте, Борисе, – сказав Риндін. – Це все ж таки досить складна справа. Адже його треба буде годувати. Де ми візьмемо зайву їжу?
Але замість Гуро відповів знову Рижко.
– Ракета летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск до Венери ще, припустімо, п’ятнадцять днів. Разом – сто шістдесят один день. Продуктів ви маєте на п’ятсот днів, не враховуючи резервний недоторканий запас.
– Так, бо на Венері, можливо, діставати їжу буде важко, – підтвердив Риндін. – Проте звідки ви все це знаєте?
– Читав про всі ваші розрахунки, Миколо Петровичу. Усе, що друкувалося! Отже, продуктів вистачить і на мене.
Сокіл сердито глянув на Василя.
– А коли ми на Венері не поповнимо запасів? Адже може бути й так? Що тоді?
– Цього не може бути! – схвильовано сказав Рижко. – Адже на Венері ми зустрінемо страховищ такого розміру, що одного з них нам вистачить поповнити запаси. Я читав ваші статті про фауну Венери, про тварин, які живуть на ній, товаришу Сокіл.
Гуро засміявся:
– Ні, таки його справді нічим не дошкулиш. От упертий хлопець! Миколо Петровичу, у мене є пропозиція.
– Яка?
– Давайте перевіримо, що він дійсно знає. Хай кожен з нас запитає в нього щось із своєї спеціальності. І хай наш новий супутник відповідає. Чи доведе він свою підготовленість до подорожі? Вихваляється він добре, а на ділі?
Микола Петрович кашлянув, зібрав у кулак свою борідку, подивився скоса на Рижка і сказав:
– Е… побачимо, побачимо… Будь ласка, скажіть нам, яка відстань від Землі до Венери?
– Під час так званої сполуки, цебто, коли відстань між планетами найменша – сорок два мільйони кілометрів, – одним духом відповів Рижко.
– Хм… Правильно, га?
Микола Петрович поглянув на товаришів, немов демонструючи їм своє здивовання з такої відповіді. Потім перевів погляд на Рижка. Той тримав голову підведеною.
– Правильно, – повторив Риндін. – Тепер скажіть, чому дорівнює діаметр Венери?
– Дванадцяти тисячам шестистам кілометрам.
– Швидкість руху Венери по орбіті?
– Тридцять чотири і вісім десятих кілометра на секунду.
– А Землі?
– Двадцять дев’ять і сім десятих кілометра на секунду, – випалив Рижко.
– М-да… – хитнув головою Риндін. – Більше запитань не маю. Досить!
Тепер виступив Сокіл. Він поправив свої окуляри, зиркнув з-під них на юнака й запитав:
– Чи не доводилось вам чути щось про висоту атмосфери на Венері? Що ви можете сказати з приводу цього?
– За неповними даними, які ми ще маємо перевірити, атмосфера Венери трохи густіша, ніж атмосфера Землі, і тому мусить бути вищою від земної.
Гуро всміхнувся: просто молодець цей хлопець!.. Тимчасом Сокіл ще ставив запитання:
– Атомна вага радію?
– Двісті двадцять шість цілих і п’ять десятих.
– Який геологічний період ви знаєте між тріасовим і крейдяним?
– Юрський геологічний період, – блиснув очима Рижко.
Сокіл махнув рукою:
– Може ви, Борисе, щось знайдете у нього? Я зі свого боку змушений визнати, що цей громадянин дещо знає з хімії та геології.
Але Гуро, попихкуючи люлькою, лише всміхнувся:
– Немає в мене до нього запитань. Є тільки одна невеличка перевірка. Ви знаєте, хлопче, що це таке?
Він витяг з кишені маленьку річ, що нагадувала пістолет, але без курка. Рижко уважно оглянув цю блискучу нікельовану річ, що лежала на широкій долоні мисливця, потім підвів свої очі на Гуро й відповів:
– Такого ще не доводилося бачити. Це, мабуть, якийсь пістолет – електричний або пневматичний.
– Молодець! – міцна рука Гуро потиснула руку Рижка. – Так і є. Це електричний тренувальний пістолет. От зараз…
– Почекайте, Борисе, – втрутився Сокіл. – Але навіщо він вам, цей пістолет у ракеті?
– А навіщо ми маємо в ракеті бібліотеку з наукових книжок і довідників?
– Ну, бібліотеку, щоб поновлювати в пам’яті різні речі… щоб було де взяти довідку в разі потреби. Теж порівняли!
– Порівняв, бо пістолет мені так само необхідний, як вам той чи інший довідник. Справжній спортсмен-стрілець ніколи не пропустить нагоди потренуватися. Треба, щоб рука не відвикала тримати зброю. Я й вам із Миколою Петровичем раджу вчитися стрільби, – відповів серйозно Гуро. – Але про це потім. Ану, хлопчику, ходім! Ось тобі мішень.
Він прикріпив до стіни паперову мішень.
– Стріляй. Десять пострілів. От звідси, від цієї стіни, рівно п’ять метрів. Ану, побачимо, який з тебе снайпер!
Василь узяв пістолет. Гуро з цікавістю стежив за його рухами. Здавалося, юнак нітрохи не почував себе ніяково, немов саме на такий прийом він і розраховував. Василь став на вказане йому місце, ще раз уважно оглянув пістолет. Підвів очі на Гуро:
– Ви його пристрілювали, товаришу Гуро? Бо це ж небезпечна річ – складати іспит зброєю, яку до того жодного разу не тримав у руках…
– Стріляй, стріляй, – заспокійливо відповів мисливець. – Можу запевнити тебе, якщо не влучиш – пістолет не буде винний. Я його пристріляв.
Рижко, не поспішаючи, старанно прицілився. Всі уважно стежили за ним.
Постріл. Маленька кулька врізалася у чорне яблучко мішені. Але в ту ж мить і сам Рижко різко похитнувся і ледве втримався на місці, схопившись за дерев’яне поруччя.
– Ой! – скрикнув він. – Який сильний відбій!.. Ну й штовхнуло!
Риндін весело засміявся:
– Ні, друже мій, не відбій. Правдивіше, відбій, тільки не звичайний, а властивий нашому невагомому світові. Куля штовхнула пістолет і вас з такою ж силою, з якою вона відштовхнулася. На Землі ви б не помітили цього, а тут – бачите, який поштовх… Це тому, що ви нічого не важите. На щастя, маса вашого тіла дуже велика, порівнюючи з масою кулі. Інакше вас відкинуло б до самої стіни і навіть могло б дуже вдарити об неї… Ану, до речі, ще одне запитання: що треба зробити, щоб надалі уникнути такої неприємності?
Рижко задумався, опустивши пістолет; униз.
– Ай справді, що, робити? – задумливо промовив Гуро. – Вадиме, як ви гадаєте?
– Хм… зараз поміркую, – відповів той, зсуваючи окуляри на лоб. Але Рижко вже відповідав сам:
– Треба опертися спиною об стіну. І все.
Так він і зробив. І знову підвів пістолет.
Постріли пролунали один по одному. Коли хлопець закінчив стріляти, Гуро підніс угору прострілену мішень і подивився. Потім він глянув на Рижка. Мовчки потиснув йому руку і, звертаючись до Риндіна і Сокола, сказав:
– Радий буду, якщо за час подорожі і ви досягнете таких саме успіхів. Але для цього вам доведеться сумлінно попрацювати, потренуватись. Такі наслідки даються не зразу і нелегко. Бо цей хлопчик…